Requiem. АННА АХМАТОВА. Скорочені твори з зарубіжної літератури

    Requiem. АННА АХМАТОВА. Скорочені твори з зарубіжної літератури

    Ні, не під чужинним небозводом
    Вирієм я тішила судьбу —
    Я тоді була з своїм народом,
    Там, де мій народ, на лихо, був.
    1961

    ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ

    У страхітливі роки єжовщини я простояла сімнадцять місяців у в’язничних чергах у Ленінграді. Одного разу хтось «упізнав» мене. Тоді жінка з голубими губами, яка стояла за мною і яка, звісно, ніколи в житті не чула мого імені, спам’яталася від заціпеніння, що ним усі ми були скуті, і запитала мене на вухо (там усі розмовляли пошепки) :
    — А це ви можете описати?
    І я сказала:
    — Можу.
    Тоді щось схоже на посмішку промайнуло тим, що колись було її обличчям.

    1 квітня 1957
    Ленінград

    ПОСВЯТА

    У такому горі никнуть гори.
    Кам’яніє тікищем ріка.
    Незворушні лиш в’язниць затвори,
    Поза ними «каторжанські нори»
    І журба, як смерть, гірка.
    Ще для когось, може, віє легіт,
    Ніжне сонце за Неву спада —
    Ми не знаєм, будневі підлеглі,
    Чуєм лиш ключів іржавий скрегіт
    Та важкий державний крок солдат.
    Дзвонять нам заутрені зловіщі.
    Брук столичний одичів, знімів.
    Збіжимось — мерці од нас живіші!
    Сонце низько, та Нева у вічі
    Зблискує надією в імлі.
    Врешті — вирок… Сльози рятували:
    Назавжди .відрізнена од всіх,
    Мов на площі — навзнак — зґвалтували,
    Пси у підворітні недорвали,—
    Йдеш, немов сновида… В мертвий світ…
    Де тепер сестриці безталанні
    Двох моїх осатанілих літ?
    Сніг сибірський, може, їм востаннє
    Шелестить з-під місяця й не тане?
    Всім їм шлю прощальний свій привіт.

    Березень 1940

    ВСТУП

    Це було в ті. часи, як всміхався
    Тільки мрець: розквитався — і рад.
    Наче зайвий доважок, гойдався
    При в’язницях своїх Ленінград.
    А коли, одурілі від муки,
    Уже ткалися в’язнів полки,
    їм уривчасту пісню розлуки
    Паровозні ридали гудки.
    Зорі смерті стояли над нами,
    І безвинна судомилась Русь
    Під кривавими каблуками
    І під шинами чорних «марусь».

    І
    Забирали тебе на світанку,
    Мов на цвинтар, тебе провела.
    Плачуть діти тобі наостанку,
    На божниці свіча опливла.
    На устах твоїх — крига ікони,
    Смертний піт на чолі… Смертна мить…
    Як стрілецькі знеславлені жони,
    Під Кремлем буду вити і вить!

    Осінь 1935
    Москва

    II

    Тихо плине тихий Дін,
    Жовтий місяць входить в дім.
    Входить в шапці набакир.
    Хлібний місяць, лютий мир.
    В домі — голод і пітьма.
    Хвора жінка в нім. Сама.
    Мужа вбито. Син в тюрмі.
    Хто заплаче по мені?

    III

    Hi, не я, це за мене хтось інший страждає.
    Я б так не могла, а лицедійство
    Хай запинала чорні заступлять.
    І хай винесуть ліхтарі…

    Ніч.

    IV

    Уявити б тобі, насмішнице,
    Чарівнице в своїм гурті,
    Царськосільська весела грішнице,
    Що тобі судилось в житті –
    Під Хрестами, із передачею,
    Дням і чергам втративши лік,
    І твоєю сльозою гарячою
    Новорічний скипається лід.
    Осокір в’язничний гойдається,
    Ні шелесне, а скільки там
    Безневинних доль обривається…

    V

    Сімнадцять місяців молю,
    Чекаю без надій,
    Але не знає кат жалю,
    Жаханний сину мій.
    Все переплуталось навік,
    Не тямлю білий світ,
    Хто звір у нім, хто чоловік,
    Коли мій смертний звіт.
    Лиш квіти, як цвіли, цвітуть.
    Кадильний подзвін. І ведуть
    У небуття сліди.
    Пече в зіниці і зорить
    Зловіщий знак мені згори
    Великої звізди.

    VI

    Тижні плинуть перебіглі,
    Що стряслося, не збагну.
    Синку, як тобі в тюрму
    Надивлялись ночі білі,
    Все ще цідяться ущерть
    Вірлим оком і жорстоким
    Над твоїм хрестом високим
    І нашіптують про смерть.

    VII

    ВИРОК

    І діждала слова кам’яного,
    Придавило груди, ще живі.
    Що ж, була готова я до всього,
    Здужаю і владу слів.

    Нині в мене днина клопітлива:
    Треба вбити пам’ять і любов,
    Треба, щоб душа закам’яніла,
    Треба вивчитися жити знов.

    Що ж бо інше? Літо палко шепче,
    Ніби свято за вікном гуде.
    Здавна я передчувала все це –
    Дім осиротілий, світлий день.

    Літо 1939

    VIII

    ДО СМЕРТІ

    Ти ж неминуче прийдеш — чом би й не тепер
    Зарадити в страшній годині?
    Чекаю. Двері навстіж. І вогонь помер.
    Тобі що варт, простій і дивній,
    Личину будь-яку нацупити? Прийди,
    Ввірвись отруєним снарядом,
    Чи з гиркою підстережи, немов бандит,
    Чи задуши тифозним чадом.
    Чи милу казку вигадай собі,
    Майстриня, вправна в словоблудді,—
    Бодай околиші побачу голубі
    Й до смерті переляканих кербудів.
    Мені вже все дарма. Клубочить Єнісей.
    Вгорі Північна зірка сяє.
    І синій виблиск люблених очей
    Останнім жахом застилає.

    19 серпня 1939

    IX

    Вже чорне безуму крило
    Душі вгорнуло половину,
    Вогненне ллє мені вино
    І в чорну зваблює долину.

    І я збагнула: переміг,
    Йому я поступитись мушу,
    Хоч безум наче вже й не мій,
    Але мою конає душу.

    В собі ні крихітки свого
    Не дасть мені він врятувати
    (Намарне впрохувать його,
    На милосердя уповати):

    Ні синову страшну сльозу,
    Що випекла мені зіниці,
    Ні день, який наслав грозу,
    Ні мить побачення в в’язниці,

    Ні прохолоду любих рук,
    Ані розхвильні тіні липи,
    Ні лагідний далекий звук –
    Останні передсмертні схлипи.

    4 травня 1940

    X

    РОЗП’ЯТТЯ

    Не рыдай Мене, Мати, во гробе зрящи

    1

    Хор янгольський великий час возславив,
    Небесна твердь отверзлася вогнем.
    Вітцю сказав: «Пощо Мене зоставив!»
    А матері: «О, не ридай Мене…»

    2

    Магдалина билася, ридала,
    Любий учень в горі кам’янів,
    Лиш на Матір, що, німа, стояла,
    Аніхто поглянути не смів.

    ЕПІЛОГ

    1

    Пізнала все: які спадають лиця,
    Який з-під вік тече липучий страх,
    Які страшні, незгойні запеклися
    Клинописи страждання на щоках,
    Який вівсяні і смолисті скроні
    Зненацька осипає срібний сніг,
    Догідно кривляться вуста безкровні,
    Пересипає страх сухенький сміх.
    Не милосердя лиш собі одній,
    Для всіх благаю, хто стояв зі мною
    Під люті стужі і в липневі дні
    Під красною осліплою стіною.

    2

    Надходить урочий для помину час.
    Я бачу, я чую, вчуваю всіх вас:
    І ту, що надсил до кватирки тяглась,
    І ту, що недовго топтатиме ряст.
    І ту, що легеньким волоссям — як дим —
    Стріпнула: «Ходжу, як додому, сюди!»
    Хотіла б згадати я всі імена,
    Та віднято список, а де він — хто зна?
    Широкий покровець зіткала я всім
    Із бідних, у них же підслуханих слів.
    Про них пам’ятатиму всюди й завжди,
    Якої б мені не приспіло біди.
    Коли ж мені стиснуть змордований рот,
    Яким прокричав стомільйонний народ,
    Хтось, може, нівроку згадає мене,
    На проводи тихо мене пом’яне.
    Якщо ж у вітчизні, у нашій, трудній,
    Поставити пам’ятник схочуть мені, .
    Я згодна, але заповіту мого
    Не руште: край моря не ставте його,
    Де я народилась, де сонце й пісок:
    Останній урвався із морем зв’язок,
    Ні в царськім саду, при таємному пні,
    Де постать дівоча ще мріє мені.
    Поставте ось тут, де я триста годин
    Стояла — й замок не відкривсь ні один.
    Ось тут, бо і в смерті спасенній боюсь
    Забути про гуркіт зловісних «марусь»,
    Про двері, розчахнуті нагло у двір,
    Про жінку, що вила, мов ранений звір.
    Нехай мені з бронзових мертвих повік,
    Як сльози, підталий покрапує сніг,
    І голуб в’язничний туркоче в імлі,
    І тихо Невою ідуть кораблі.

    Березень 1940
    Фонтанний Дім

    Requiem. АННА АХМАТОВА. Скорочені твори з зарубіжної літератури

    Повернутися на сторінку Твори зарубіжної літери скорочено (шкільна програма)

    Комментарии закрыты.