Порівняння персонажів та їх характеристика: Раневська, Гаєв і Лопахін
Раневську й Гаєва вже не можна віднести до довгої низки «зайвих людей» у російській літературі. Адже вони, по суті, нічим не стурбовані, не мучаться ні над проблемами буття, ні питанням про своє місце в житті. Любов Андріївна — людина добра, але безпомічна. Її брат — теж безпомічний, але навряд чи добрий, про що свідчить його знущання над простими людьми. Раневська увесь час думає про дитинство, про померлих батьків. У спогадах вона знаходить притулок від неприємностей, які несе сьогодення. Гаєв жалюгідний зі своїми порожніми пишномовними промовами, за допомогою яких він намагається відродити звичну атмосферу колишнього благополуччя. Однак співчуття Леонід Андрійович не викликає — занадто вже дурний і бездушний. Раневська ж викликає не тільки жалість, але й співчуття. Вона щиро хоче робити добро людям, але в неї це погано виходить. І нездатність Любові Андріївни домогтися проведення в життя якихось гуманних учинків призводить до трагедії.
Вона так і не перевірила, чи відправили захворілого Фірса в лікарню. У результаті нещасного старого залишили в панському будинку майже на вірну смерть
Здавалося б, Лопахін, який прийшов на зміну дворянам, що розорилися, може кардинально змінити життя до кращого. Він прямо заявляє: «…Замучився без справи. Не можу без роботи, не знаю, що от робити з руками; бовтаються якось дивно, як чужі». Однак, як тільки вишневий сад опинився в його руках, у Єрмолаї Олексійовичі відбулися разючі зміни. Раніше він демонстративно виявляв турботу про Раневську. Він заявляє їй: «Ваш брат, от Леонід Андреїч, говорить про мене, що я хам, я кулак, але це мені рішуче однаково. Нехай говорить. Хотілося б тільки, щоб ви мені вірили як і раніше, щоб ваші дивні, зворушливі очі дивилися на мене, як колись». Але сад він купив і турбота про зворушливі очі минула.
Однак Лопахін воліє реалізувати свою витівку з дачними ділянками й знищенням вишневого саду, хоча не може не розуміти, яким ударом це буде і для Раневської, і для її прийомної дочки Ані, яку Єрмолай Олексійович начебто любить. І починає, навіть не дочекавшись, доки колишні хазяї виїдуть із садиби, вирубувати сад під корінь. Що ж, дійсно, хам і кулак, скільки не ображався б Лопахін на це визначення. «Вічний студент» Петя Трофімов, який мріє знайти шлях до нового, кращого життя, дає йому пораду: «…Не розмахуй руками! Відвикни від цієї звички — розмахувати. І будувати дачі, розраховувати, що з дачників згодом вийдуть хазяї, розраховувати так — це теж значить розмахувати… все ж таки я тебе люблю. У тебе тонкі, ніжні пальці, як в артиста, у тебе тонка, ніжна душа…». В останніх словах чутна іронія. Яка у Лопахіна ніжна душа! Тим більше що артистизм своєї натури Єрмолай Олексійович відразу ілюструє наступною глибокою сентенцією: «Я навесні посіяв маку тисячу десятин, і тепер заробив сорок тисяч чистого. А коли мій мак цвів, що це була за картина!» Він усвідомлює свою перевагу над всіма тими людьми в Росії, які «існують невідомо для чого». Але головне почуття в душі Лопахіна — це почуття власника. Він з гордістю вимовляє: «Вишневий сад тепер мій!» Всю Росію люди типу Лопахіна сприймають як свою власність , незважаючи на те, що часом вимовляють високі слова, на ділі виявляють щиросердечну черствість. «Вишневий сад», остання п’єса Чехова, була написана в 1903 р. Махати руками Єрмолаєві Олексійовичеві залишалося чотирнадцять років — до революції 1917 року.
Порівняння персонажів та їх характеристика: Раневська, Гаєв і Лопахін
Перейти на головну сторінку розділу «Зарубіжна література. Чехов»