Художня деталь в прозі Чехова (за творами «Хамелеон», «Товстий і тонкий»)
Краплю за краплею вичавлювати з себе раба
А. П. Чехов
Чи є щось гірше за рабство, коли неможливо вільно розпоряджатися ані власною долею, ані власним життям? Але ж навіть рабові буває притаманна: свобода внутрішня, на яку нездатна вплинути жодна зовнішня сила. Бо хіба можна в рабські кайдани закувати мрії й душу? Хоча можна, якщо на це погоджується сама людина, обираючи добровільне внутрішнє рабство, рабство душі , а не тіла. Значно легше позбутися зовнішніх ознак неволі, а ось подолати рабство внутрішнє — набагато важче. Саме з ганебним внутрішнім рабством і зовнішніми виявами якого є насамперед підлабузництво, запопадливість, самоприниження, чиношанування та малодушність, видатний російський письменник Антон Чехов силою свого таланту боровся впродовж усього життя.
Він народився 1860 р. у невеличкому провінційному містечку Таганрозі. Змалечку хлопчик працював у свого батька, небагатого торговця, тож часто йому доводилося робити уроки поміж діжками з дьогтем або оселедцями. Що примушувало цього міцного, повного життєвих сил та енергії хлопця годинами просиджувати в батьківській крамниці? Страх покарання? Проте його брати знаходили безліч причин, аби відкараскатися від нескінченного очікування випадкового покупця. А якщо «поважних» причин не було, вони просто тікали. Тож і доводилося Антоші працювати і за себе, і за братів. Хтось інший впав би у відчай, звинувачуючи весь світ у несправедливості. Але не таким був таганрозький гімназист Антон Чехов. Однокласники запам’ятали його веселим життєлюбним, здатним розсмішити будь-кого. У ті часи кожна гімназія випускала літературні альманахи, і гімназист Чехов був їхнім найпопулярнішим автором. Не лише учні, а й уся місцева інтелігенція залюбки читала фейлетони «Антоші Чехонте» (так талановитого учня прозвав учитель словесності). Та коли таганрозький міщанин зустрічав на вулиці веселого високого червонощокого красеня Антона Чехова, то співчутливо хитав головою і розмірковував про випробування, які випали на долю юнака. Адже його батько збанкрутів, родині не було на що жити і вона вирушила до Москви в пошуках щастя.
Після закінчення медичного факультету Московського університету Чехов поїхав працювати земським лікарем. Робота була тяжкою. Він був готовий убудь-яку хвилину, вдень і вночі, у холод і спеку, їхати по бездоріжжю в глухе село до хворого бідняка. Як земський лікар, він отримував незначну платню, але був справжнім рятівником, єдиною надією незаможних селян і міщан, адже земські (общинні) лікарні створювалися саме для них. Багато хто не витримував такого навантаження, розчаровувався у своєму покликанні й шукав краще місце. Чехов був не таким. Але все-таки прийшов час, коли і йому довелося покинути роботу лікаря. Він став професійним письменником.
Ще студентом Чехов почав друкуватися в різноманітних гумористичних журналах. 3 часом його талант зміцнів, а твори почали не лише розважати, а й примушувати читачів замислитися над реальним життям, в якому було дуже багато вульгарності, здирництва і вже згаданого внутрішнього рабства. Героями творів Чехова були звичайні обивателі, від яких, як їм здавалося, нічого в цьому житті не залежить. Це десь там, у столиці або за кордоном, є розумні й обдаровані люди, які живуть цікавим і насиченим життям, а тут, у провінції, хоч би ти що робив, нічого змінити не можна, тож залишається або деградувати, ставати гіршим, або нудьгувати. Так виникла ціла галерея чеховських героїв. Це і вчитель Бєліков, людина у футлярі», який так боявся, «як би чого не сталося», що нічого не міг зробити без узгодження з начальством, а тому не лише проґавив усе прекрасне у своєму житті, а й перетворив його на пустелю. Це і земський лікар Старцев, який приїхав у повітове містечко, сповнений високих ідеалів і мрій, та якось непомітно перетворився на товстого й дратівливого Іонича, якого «жадібність здолала».
Сам Чехов анітрохи не був схожим на своїх героїв, яких значно змінили будні та сірість життя. На той час у Росії була в’язниця, про яку розповідали різні страшні історії. Туди, подалі від світу, відправляли невиправних злочинців, щоб вони ніколи й нікому не загрожували. А оскільки там ніхто ніколи не бував, то історії ставали ще жахливішими і неймовірнішими. Із тієї в’язниці ніхто не повертався, навіть якщо й закінчувався термін ув’язнення. Звичайно, це ще більше розпалювало і цікавість, і фантазії суспільства. Цією похмурою в’язницею був острів Сахалін. І Чехов вирішив відвідати його, подивитися, як утримують в’язнів і як живеться вільним людям. Ця подорож була дуже небезпечною. Та ані жахливе сибірське бездоріжжя, ані непередбачувана поведінка колишніх каторжан, ані тяжка хвороба (невиліковні тоді сухоти), які подорож на Сахалін «могли перетворити на смертельну, — ніщо не могло зупинити письменника. На острові він відвідав кожний острог (так тоді називали в’язниці), зайшов до кожного бараку, не минув жодної хижі. Він зробив повний перепис населення острова, а згодом про життя цих людей розповів у документальному творі «Острів Сахалін». Сила книжки була такою, що цар вимушений був звернути особливу увагу на життя людей у цьому далекому куточку Росії та змінити його на краще. Ось що може зробити воля, бажання і талант однієї людини!
Уже хворим, Чехов як лікар брав активну участь у боротьбі з епідемією холери. Спеціалісти стверджують, що саме тоді були закладені основи російської санітарної медицини. А ще були бібліотека і сад, подаровані рідному місту, а відвідувачам знаменитої Білої дачі в Ялті, де Чехов провів останні роки свого життя, важко уявити, що колись ця прекрасна квітуча оаза була піщаною пустелею. Але бажання, воля і праця вже хворого письменника перетворили цей сумний пейзаж на чудовий сад, повний життєдайних сил. Чехов вірив у людину, бо вважав, що «у людини повинно бути все прекрасним: і обличчя, і одяг, і душа, і думки». Своїми творами він допомагав людині стати саме такою.
Висміювання підлабузництва, самоприниження, чиношанування, запопадливості та малодушності у творі
Сміятися вміє лише людина. Тож не дивно, що в художній літературі, яка є одним із найвищих злетів людського духу, широко вживається смішне, яке ще називають комічним, найважливішими різновидами якого є гумор і сатира.
Гумор — це доброзичливий, м’який сміх. Письменник-гуморист не заперечує, не нищить осміяного, а немов поблажливо підсміюється над окремими його рисами, часто не лише «вибачаючи», а й навіть симпатизуючи їм. Водночас гумор, уміння посміятися над собою та з інших є ознакою внутрішньої свободи людини, над якою не владні жодні зовнішні сили.
А сатира — сміх викривальний, нещадний. Він спрямований на викорінення явищ, які письменник вважає ганебними, шкідливими для суспільства.
Чехов умів так висміяти якусь суспільну ваду, що імена його героїв і назви творів ставали ганебною характеристикою. Так, назва оповідання — «Хамелеон» — є алегорією. Ящірка-хамелеон надзвичайно легко змінює своє забарвлення, пристосовуючись до змін довкілля. Але коли людина, та ще й служитель правосуддя, як Очумєлов, без жодного зніяковіння, безсоромно й докорінно змінює свій погляд на те саме явище по декілька разів за хвилину, — тоді це «хамелеонство» ганебне і його треба викорінювати. Так з легкої руки Чехова різноманітних пристосуванців і сьогодні презирливо називають хамелеонами.
Ще одним засобом є іронія — прихована насмішка над кимось або чимось. Вона полягає в тому, що вислів немов «береться в лапки» і означає прямо протилежне тому, про що в ньому йдеться. Так, в оповіданні Чехова сказано, що тонкий і його сім’я були «приємно вражені» сценою зустрічі З товстим. Але ж той «одвернувся від тонкого», бо його «занудило» від ганебного самоприниження колишнього шкільного товариша. Поведінка тонкого і його сина напрочуд нагадує поведінку Очумєлова з оповідання «Хамелеон». Якщо спочатку Нафанаїл перш ніж зняти шапку «трохи подумав» (чи не забагато честі для незнайомця?), то потім «впустив картуза» від пошани до високого чину товстого. Тому вислів «приємно вражені» тут можна вважати іронією.
Усі ці засоби важливу роль у характеристиці персонажів і розкритті ідеї твору — засудженні підлабузництва, самоприниження, чиношанування, запопадливості та малодушності як виявів внутрішнього рабства людини.
Сміх — сильна зброя, адже, за висловом Вольтера, «що стало смішним, те не може бути небезпечним».
Художня деталь в прозі Чехова (за творами «Хамелеон», «Товстий і тонкий»)
Перейти на головну сторінку розділу «Зарубіжна література. Чехов»