А. П. Чехов. Аґрус. Скорочено. Стислий виклад. Переказ
Іван Іванич та Буркін йдуть по полю. Вдалині видніється село. Починається дощ, і вони вирішують зайти до приятеля-поміщика Павла Константинича Альохіна, садиба якого розташована неподалік у селі Софіїне. Альохін, «чоловік років сорока, високий, повний з довгим волоссям, схожий більше на професора чи художника, ніж на поміщика», зустрічає гостей на порозі комори, в якій шумлять віялки. Одяг його брудний, а обличчя чорно від пилу. Він радий гостям і пропонує їм пройти до купальні. Помившись і переодягнувшись, Іван Іванович, Буркін і Альохін йдуть до хати, де за чашкою чаю з варенням Іван Іванич розповідає історію свого брата Миколи Івановича.
Дитинство брати провели в маєтку батька, який сам був із кантоністів, але вислужив офіцерський чин і залишив дітям спадкове дворянство. Після смерті батька спадок у них відсудили за борги. Микола з дев’ятнадцяти років сидів у казенній палаті, але тужив там страшно і все мріяв купити собі маленьку садибку. Сам Іван Іванич ніколи не співчував бажанням брата «замкнути себе на все життя у власну садибу». Микола ж ні про що інше просто не міг думати. Він весь час уявляв собі майбутню садибу, де неодмінно повинен був рости аґрус. Микола збирав гроші, недоїдав, одружився без любові на непривабливій, але багатій вдові. Він тримав дружину впроголодь, а гроші поклав на своє ім’я в банк. Дружина не винесла такого життя і незабаром померла, а Микола, нітрохи не каючись, купив собі маєток, виписав двадцять кущів аґрусу, посадив їх і зажив поміщиком.
Коли Іван Іванович приїхав відвідати брата, то був неприємно вражений тим, як той опустився, постарів і обрюзгнув. Він став знатним паном, багато їв, судився з сусідніми заводами і говорив тоном міністра фрази на кшталт: «освіта необхідна, а для вас вона передчасна». Микола пригощав брата аґрусом, і по ньому було видно, що він задоволений своєю долею і самим собою.
При вигляді цієї щасливої людини Іван Івановичем «опанувало почуття, близьке до відчаю». Всю ніч, проведену ним у садибі, він думав про те, як багато людей у світі страждає, сходить з розуму, п’є, скільки дітей помирає від недоїдання. І скільки інших людей живе «щасливо», «днем їсть, спить вночі, говорить свою нісенітницю, одружується, старіє, благодушно тягне на цвинтар своїх небіжчиків». Йому подумалося, що за дверима кожного щасливої людини повинен стояти «хто-небудь з молоточком» і нагадувати йому стуком, що є нещасні, що рано чи пізно з ним станеться біда, і «його ніхто не побачить і не почує, як він зараз не бачить і не чує інших ». Іван Іванич, закінчуючи свою розповідь, говорить, що щастя немає, а якщо в житті є сенс, то він не в щасті, а в тому, щоб «робити добро».
Ні Буркін, ні Альохін не задоволені розповіддю Івана Івановича. Альохін не вникає, чи справедливі його слова. Мова йшла про щось, що не має до його життя прямого відношення. Але він радий і хоче, щоб гості продовжували розмову. Однак час, господар і гості відправляються спати.
А. П. Чехов. Аґрус. Скорочено. Стислий виклад. Переказ
Перейти на головну сторінку розділу «Зарубіжна література. Чехов»