• Реклама

Романтизм і реалізм у XIX ст. 19 СТОЛІТТЯ. Зарубіжна література. Підготовка до ЗНО

Романтизм і реалізм у XIX ст. 19 СТОЛІТТЯ. Зарубіжна література. Підготовка до ЗНО

Розглядаючи ці напрями, не можна стверджувати, що, мовляв, коли закінчився романтизм, то почався реалізм. Це зовсім не так, оскільки як романтизм, так і реалізм розвивалися в першій половині XIX ст. в загальній для них історичній і естетичній ситуації. Іноді їх розвиток йшов послідовно, іноді — паралельно, а іноді вони перепліталися. Не забуваємо, що «європейський романтизм першої половини XIX ст. багато в чому формувався як напрям в межах загально-романтичного потоку» (Д. Затонський). Тому і не дивно, що спочатку ці напрями доволі «мирно співіснували», взаємозбагачуючись художніми відкриттями і досягненнями. Та і сам термін «реалізм» виник в 1850-х роках, тоді як перші реалістичні твори з’явилися двома десятиліттями раніше (наприклад, перша редакція реалістичної повісті О. де Бальзака «Гобсек», яка тоді називалася «Небезпеки розбещеності», побачила світ ще в 1830 р.).

У багатьох творах письменників-реалістів (М. Гоголь, Стендаль, О. де Бальзак, Ч. Діккенс) очевидний відчутний вплив романтизму. Згадаємо, наприклад, що в реалістичній повісті М. Гоголя «Шинель» є присутньою яскравий романтично-фантастичний елемент — поява примари Акакія Акакійовича Башмачкіна. А в романі Ч. Діккенса «Пригоди Олівера Твіста» образ старого бандита Фейгіна є своєрідним уособленням загадкових потойбічних сил зла або навіть самого сатани (наприклад, «зморшкувате потворне обличчя його придбаває воістину сатанинське вираження», а «хитрий, жадібний вираз його обличчя був достовірно ніби у диявола»).

Подібну манеру персоніфікації містичних сил англійський письменник-реаліст успадкував безпосередньо від романтиків. І на додаток реалісти не змогли б так переконливо і точно описувати час і місце дії своїх творів, якби не запозичили у романтиків розробки історизму і відтворення місцевого колориту. Адже для реалістів, як і для романтиків, принципово важливими залишилися, з одного боку, правдоподібність і точність деталей, а з іншого — достовірність «обличчя епохи» загалом. Реалісти приділяли велику увагу дослідженню ролі природно-історичного середовища і спадковості у формуванні та розвитку людини і суспільства.

Тому в реалістичному творі характер, вчинки та і, врешті-решт, доля персонажа були чітко мотивовані, обумовлені (науковці говорять «детерміновані») його походженням, освітою, професією, довкола друзів, умовами життя і, що дуже важливо, — конкретною історичною ситуацією, в якій він живе. І тут письменникам-реалістам знадобився художній досвід романтиків відносно відтворення колориту конкретних націй або епох (згадаємо майстерність В. Скотта в зображенні колориту середньовічної Англії в історичному романі «Айвенго»),

Водночас історизм реалістів істотно відрізнявся від романтичного. У романтиків він був значною мірою ніби «антикварно-декоративним». Водночас історизм реалістичних творів був «прагматичнішим», науковішим, оскільки він повинен був сприяти глибокому дослідженню історичних коренів і першоджерел певних громадських явищ. Десь з середини XIX ст. реалісти почали все активніше заявляти про свої розбіжності з традиціями романтизму. Проте всупереч тому реалізм ніколи повністю не відкидав заділ романтизму. Наприклад, якщо письменників-реалістів не влаштовувала романтична ідеалізація художнього образу або наявності в творах романтиків «двох світів» (згадаємо світ філістерів і світ ентузіастів у Гофмана), то улюблене романтиками зображення постійної змінності світу реалізм не лише запозичив, а і істотно поглибив.

Передусім, якщо романтизм абсолютизував творчу уяву письменника, то реалізм робив акцент на дослідженні та поясненні явищ реальному життю. Як і в епоху Просвітництва, зростає питома вага не естетичної або гедоністичної, а пізнавальної (когнітивної) і виховної (дидактичної) функцій мистецтва. Письменники-реалісти прагнули до «художнього аналізу сучасного суспільства, розкриттю тих невидимих основ його, які від нього ж самого приховані звичкою і неусвідомленістю» (В. Бєлінський). Психологізм літературного твору — це зображення письменником внутрішнього світу героїв : повне, проникливе і скрупульозне зображення їх почуттів, емоцій, думок і переживань, акцентування уваги на тонкому аналізі психології людини. Психологізм в різній мірі властивий творам різних епох, але в епоху реалізму він мав свої особливості.

Так, Стендаль, зображуючи конфлікт непокірного героя з громадським порядком, сміливо заглиблюється в «життя пристрастей» свого персонажа. Саме Стендаль зробив психологічний аналіз своєрідною «нормою» літературної творчості письменників-реалістів. Водночас Бальзак мотивує психологію своїх героїв переважно впливом громадських законів і моралі. Ближче до епохи раннього модернізму психологізм літературних творів трохи змінюється: психологія героя мотивується переважно не соціальними обставинами, а ірраціонально-фізіологічними чинниками (романи братів Гонкур, Е. Золя).

Зокрема, в реалістичних творах розв’язують гострі соціальні проблеми, скажімо, критикують політика уряду Великобританії відносно утримання бідних сиріт у жахливих умовах робітних будинків (Ч. Діккенс «Пригоди Олівера Твіста») або неможливість талановитого плебея зробити кар’єру і реалізувати себе в строго регламентованому клановому французькому суспільстві епохи Реставрації (Стендаль «Червоне і чорне»).

Так, головний герой згаданого твору Жульєн Сорель сміливо кидає своїм суддям звинувачення в тому, що вони судять його зовсім не за постріли в пані де Реналь, а за те, що він, плебей-вискочка, зважився «видряпатися вгору», пробитися до вищого світу. Отже, художня література стала соціальною, а особливу увагу письменники-реалісти приділяли зображенню людини в суспільстві: середовище «ліпить характер людини», як скульптор своє творіння з глини або гіпсу. Проте є тут і зворотний зв’язок, оскільки і людина, у свою чергу, створює це суспільство. Вона здатна брати свідому участь в його змінах.

Письменники-реалісти (як і романтики) прагнули відтворити внутрішній світ персонажа. Адже без дослідження прихованих «пружин», які змушують людину діяти саме так, а не інакше, його вчинки неможливо ні мотивувати, ні пояснити, а реалісти якраз і прагнули до цього. З одного боку, в людську душу нібито і не заглянеш, а з іншого — без знання її найпотаємніших глибин і куточків неможливо мотивувати вчинки, характер і долю персонажа.

Реалісти і намагалися зображувати внутрішній світ своїх героїв, «освітити їх душі, усебічно їх досліджувати, проникнути в усі їх тайники, розглянути їх під мікроскопом» (Кнут Гамсун), прояснити їх душі зсередини ніби «чарівною лампою» (І. Франко), для чого вони мали самі ніби «перевтілюватися» у своїх персонажів. Саме в цьому прагненні літератури реалізму до «життєздатності» криються витоки її знаменитого психологізму, який істотно відрізняється від романтичного. Дар проникнення письменників-реалістів у психіку персонажів іноді межує з яснобаченням.

Тут були використані відкриття і знахідки романтизму щодо відтворення щонайтонших поривів душі героя, зокрема її розбіжностей, які так вабили романтиків з їх тягою до «поетики контрастів». Проте реалісти зробили в цьому напрямі новий істотний крок, хоча їм іноді й докоряли, що їхній психологізм був дуже «розумовим», раціоналістичним («раціоцентричним»). Цей специфічний психологізм реалістичної літератури полягає в якісно новому рівні зображення внутрішнього світу людини і майстерності психологічного аналізу, в глибокому розкритті складності і непередбачуВаності людських реакцій на дійсність, мотивів і причин людської поведінки.

Романтизм і реалізм у XIX ст. 19 СТОЛІТТЯ. Зарубіжна література. Підготовка до ЗНО

Повернутися на сторіну Зарубіжна література. Підготовка до ЗНО

Комментарии закрыты.