Ясунарі Кавабата «Тисяча журавлів». Літертура XX — початку XXI століть. Зарубіжна література. Підготовка до ЗНО

    Ясунарі Кавабата «Тисяча журавлів». Літертура XX — початку XXI століть. Зарубіжна література. Підготовка до ЗНО

    Ясунарі Кавабата (1899-1972) — японський письменник, лауреат Нобелівської премії з літератури 1968 року. Проза Кавабати м’яка, лірична, сповнена тонких нюансів, отримала широке визнання і популярність у всьому світі. Кавабата отримав Нобелівську премію першим із японських письменників.

    Кавабата народився в місті Осака 14 червня 1899 і залишився сиротою у віці чотирьох років. Після смерті батьків він жив у дідуся й бабусі. Його старшу сестру забрала до себе тітка, тож він зустрівся з нею тільки раз в житті у віці 10 років. Бабуся Кавабати померла, коли йому було 7, а дід — коли йому сповнилося 15.

    Втративши найближчих родичів, він оселився у рідні з маминого боку. Однак у січні 1916 року Ясунарі почав жити в інтернаті при школі, до якої раніше їздив поїздом. Закінчивши школу в березні 1917 року, він поїхав до Токіо, сподіваючись вступити в Дай-ічі Кото-ґакко, школу при Токійському імперському університеті. Того ж року він склав вступні іспити в університет і почав навчатися на гуманітарному факультеті за основною спеціальністю «англійська мова».

    Навчання в університеті Кавабата закінчив у 1924 році, й до того часу вже потрапив у поле зору Кана Кікучі та інших відомих письменників та редакторів завдяки своїй співпраці в літературному журналі Кікучі «Бунґей Сіндзю».

    Кавабата займався не лише художньою літературою. Він також працював репортером у газетах. Хоча письменник відмовлявся брати участь у мілітаристській лихоманці впродовж Другої світової війни, він не надто переймався також повоєнними реформами. Проте, Кавабата відзначав, що як рання смерть родичів, так і війна сильно вплинули на його творчість. Він казав, що після війни зможе писати лише елегії. Проте критики не помічають особливих тематичних відмінностей у Кавабати довоєнного і Кавабати післявоєнного.

    Імовірно, що причиною смерті Кавабати було самогубство. Письменник помер у 1972 році від газу, але його близькі, включно з вдовою, вважають, що смерть сталася внаслідок нещасного випадку.

    Ще в університеті Кавабата відновив видання університетського літературного журналу Сін-січо («Нові хвиля думок»), який до того впродовж чотирьох років вже не працював. У цьому журналі Кавабата опублікував своє перше оповідання («Сцена з сеансу»). Навчаючись спочатку на факультеті англійської літератури, він згодом перейшов на японську. Його дипломна робота називалася «Коротка історія японського роману».

    У жовтні 1924 року Кавабата з кількома друзями заснували новий літературний журнал «Бунґей дзідай» («Мистецька епоха»). Цей журнал був реакцією молоді на стару школу японської літератури, особливо на рух, який заснований під впливом натуралізму. Водночас журнал став у опозицію до робітничого або пролетарського руху в літературі — соціалістичної/комуністичної школи. Молоді письменники притримували ідеї мистецтва задля мистецтва і перебували під впливом європейських течій кубізму, експресіонізму, дадаїзму та інших модерністських стилів. Кавабата та Йокоміцу Ріїті називали свій стиль «сінканкакуха» — стиль нових вражень.

    Визнання почало приходити до Кавабати незабаром після закінчення університету й публікації низки оповідань. Після виходу в світ «Танцівниці з Ідзу» в 1926 році, Кавабата здобув популярність. В повісті розповідається про меланхолійного студента, який, подорожуючи пішки на півострові Ідзу, зустрів юну танцівницю й повернувся до Токіо в набагато кращому гуморі. Повість, присвячена зародженню статевого потягу й молодого кохання, стала знаменитою тому, що письменник використав мазки смутку і навіть гіркоти як противагу тому, що могло бути аж надто солодким. Більшість із пізніших творів Кавабати зверталися до подібних тем.

    У 20-х роках Кавабата жив у плебейському районі Токіо Асакуса. Протягом цього періоду він експериментував із різними стилями письма. В романі «Асакуса куренайдан» (Червона банда Асакуси), який виходив окремими випусками в 1929-1930 роках, письменник звертається до життя напівсвіту куртизанок та інших персонажів за межею добропорядного суспільства. В цьому стилі вгадується відлуння літератури епохи пізнього Едо. З іншого боку, «Сюйсо Ґенсо» (Кришталева фантазія) — чистий потік свідомості.

    В 1934 році Кавабата переїхав до Камакури, що в префектурі Канагава, і, хоча спочатку брав активну участь у громадському житті в середовищі численних письменників та літераторів, які проживали в місті впродовж війни, під кінець життя він став сторонитися інших.

    Один із найзнаменитіших романів Кавабати — «Країна снігів». Книга виходила окремими випусками з 1934 до 1947 р. «Країна снігів» — відверта розповідь про кохання між токійським дилетантом та провінційною гейшею. Дія роману відбувається на термальному курорті десь на півночі Японії. Роман одразу ж здобув репутацію класики. Після його публікації Кавабата став вважатися одним із найвизначніших письменників Японії.

    Після Другої світової війни Кавабата продовжував із успіхом публікуватися. Серед його творів — «Тисяча журавлів», «Звук гір», «Дім сплячих красунь», «Краса й смуток» та «Стара столиця».

    Сам автор вважав найкращим своїм твором книгу «Мейдзін» («Майстер го»). За стилем ця повість сильно відрізняється від його інших робіт. Це напівдокументальна розповідь про визначну партію з го, яка відбулася в 1938 році. Хоча на перший погляд повість розповідає про напружену спортивну боротьбу, дехто з читачів убачає в ній символічну паралель із поразкою Японії у Другій світовій війні.

    Дві найзначніші повоєнні книги письменника — це «Сембазуру» (Тисяча журавлів), написана в період з 1949 по 1951 роки, та «Яма но ото» («Звук гір», 1949-1954). Центральними темами «Сембазуру» є японська чайна церемонія та безнадійне кохання. Головний герой відчуває потяг до коханки свого померлого батька, а після її смерті, до її дочки, яка від нього утікає. Чайна церемонія використана як красиве тло бридких людських стосунків, але намір Кавабати, радше, розповісти про почуття, які викликає смерть. Посуд для чайної церемонії тривалий та вічний, в той час як люди слабкі й несталі. Теми неявного інцесту, неможливого кохання, неминучої смерті знову зустрічаються в «Яма но ото», дія якої відбувається в місті Кавабати Камакурі. Головний герой, літній чоловік, не має любові до своїх дітей і втратив будь-які почуття до дружини. Він відчуває сильний потяг до забороненого — невістки, й думки про неї переплітаються зі спогадами про інше заборонене кохання — до братової. Книга закінчується, залишаючи ситуацію нерозв’язаною.

    Кавабата залишав невизначеними закінчення багатьох своїх книг, що іноді дратувало читачів та критиків. Але це був свідомий хід, оскільки автор вважав нюанси описаних подій важливішими, ніж висновки. Він порівнював свій стиль письма з традиційною японською формою поезії — хоку.

    Як президент японського ПЕН-клубу з 1948 до 1965 року Кавабата сприяв численним перекладам з японської мови на мови Заходу. В 1968 році Кавабата першим із японських письменників отримав Нобелівську премію з літератури «за майстерність розповіді, яка з надзвичайною чутливістю виражає сутність японської душі». Вручаючи премію, Нобелівський комітет відзначив три повісті: «Країну снігів», «Тисячу журавлів» та «Стару столицю».

    Одна з особливостей японської культури — стійкість традицій. Як би разюче не змінився зовнішній вигляд сучасного японця, у глибині його душі живуть моральні принципи й уявлення про красу, коріння яких — у витоках стародавньої національної культури. Ця «японська Японія» і є тим підґрунтям, що живить самобутню творчість Ясунарі Кавабата — одного з найвидатніших японських письменників XX ст. У 1968 р. йому було присуджено Нобелівську премію за «письменницьку майстерність, яка з великою силою відображає сутність японського способу мислення».

    Традиційний тип мислення японців передбачає цілісне сприйняття світу, тобто погляд на речі «ззовні» і «зсередини» водночас. Кінцева мета такого споглядання — відчуття єдності із Всесвітом, подолання свого індивідуалізму, розчинення в атмосфері дійсності.

    Особливості художнього бачення й осмислення природи поетичного слова, своєрідність світосприймання Я. Кавабата тісно пов’язані з естетикою дзен — однієї з шкіл буддизму, що потрапили в Японію у XII ст. Істинна реальність, за вченням дзен, не поділяється на частини, і немає ні суб’єкта, ні об’єкта, є лише єдине, що не знає частин. Дзенський принцип «саторі» («осяяння») полягає в тому, що істинну природу речей можна осягнути інтуїтивно, а не шляхом логічних міркувань. Оскільки істина відкривається несподівано, то творчий акт також має характер миттєвості. А це посилює роль мовчання, недосказаності, естетичного натяку.

    В основу книги «Тисяча журавлів» (1951) покладена чайна церемонія — стародавній ритуал, зведений до рангу високого мистецтва. У цьому мирному обряді проявляється характерне для японців загострене відчуття краси. Визначально, що Кавабата, який пережив воєнну катастрофу, присвятив один із найкращих своїх творів саме чайній церемонії — «тя-до» (буквально: «шлях чаю»).

    Сутність чайної церемонії полягає в тому, щоб надати людині можливість поміркувати про життя, поринути в роздуми, очистити душу від усього марнотного. Чайний обряд служить досягненню гармонії, єдності людини з природою та іншими людьми. Існує чотири основні принципи чайної церемонії: гармонія, ввічливість, чистота і спокій, які необхідні для рівноваги духу й сердечної бесіди.

    Повість «Тисяча журавлів» починається зі з’їзду гостей до чайного павільйону в храмі Енкакудзі, куди пані Тікако запросила молодого конторського службовця Кікудзі. Обряд було дозволено виконати дівчині Юкіко, на шовковому вбранні якої були зображені білі журавлі. Здавалося б, усі присутні поважали чайний ритуал, знали його правила, але в XX ст. він втратив свою сутність. Причину цього Кавабата вбачає в падінні моральності, у бездуховності людей. Особливістю повісті є зосередженість автора не стільки на розвитку подій, скільки на розкритті прихованої краси світу, в якому живе людина, і краси, яка живе в людині, але вона її не завжди помічає.

    Чайна церемонія в повісті «Тисяча журавлів» — не просто оповідне тло, на якому розгортаються події. Це втілена й унаочнена ідея твору. Чайний будиночок з нефарбованого дерева, непримітне, буденне чайне начиння (наприклад, звичайна чашка з нескладним малюнком молодого пагону папороті) живуть своїм самостійним життям, несучи в собі складну символіку. Споглядаючи чашку, яку торкнулася дія часу, герої повісті наче впадають в «естетичний транс». І чашка «оживає». Зустріч із нею викликає бажання побачити найдорожчу людину.

    Взагалі образи речей посідають у повісті визначне місце. Персонажі твору угруповуються саме навколо предметних образів, які набувають самостійного, майже символічного значення. Іноді навіть виникає враження, що образ людини має другорядне, підпорядковане значення порівняно з речовим образом. Я. Кавабата ставить в один ряд і чайні кущі, і стародавнє каміння, і пишні дерева, і японську кераміку — предмети чайної церемонії, яка ніби відтіняє швидкоплинність людського життя, підкреслюючи його цінність, тому що все має приховану красу.

    Визначально, що позитивна чи негативна характеристика героїв повісті залежить від їх естетичної співпричетності до чайного ритуалу. Прагматизм, душевна черствість, несмак Тікако дисгармонують зі стародавнім звичаєм. В образі Тікако відштовхує відсутність м’якої жіночності й естетичної освіченості.

    А ось Юкіко сповнена привабливості, вона гармонійно зливається з естетикою чайного обряду, розчиняється в ньому. Кікудзі, вражений красою Юкіко, не запам’ятав рис її обличчя, в його пам’яті залишилися лише її витончені рухи під час церемонії, Кавабата не розкриває внутрішнього світу героїні, проте надає її образу суто національних елементів, що мають певну символіку: Юкіко, вирушаючи до храму на чайний обряд, тримала в руці рожеві фуросіки з білосніжними журавлиними крилами, і вона була прекрасна.

    Журавель для японців — символ чистоти й щастя, втілення моральної краси та світлої надії. Як вважає автор, кожен шукає в небі своїх журавлів, не знаючи, що вони можуть бути зовсім поруч.

    І білосніжні журавлі на рожевому кімоно Юкіко також символічні. Майбутнє Юкіко повинно бути щасливим. Повість закінчується щасливою розв’язкою: Юкіко виходить заміж за людину, яку кохає. Але все ж таки в цьому щасті чуються тривожні нотки. Весільна подорож Юкіко затьмарюється виглядом американських військових кораблів, що «прогулюються» біля японських берегів. Її мирний сон розриває гуркіт військових маневрів. Прокинувшись серед ночі, вона тремтить від страху.

    В умовах, коли знову нагострювався самурайський меч, Ясунарі Кавабата звеличував ті традиції в японській національній культурі, які пов’язані з поняттями миру, витонченості, гармонії й краси.

    Ясунарі Кавабата «Тисяча журавлів». Літертура XX — початку XXI століть. Зарубіжна література. Підготовка до ЗНО

    Повернутися на сторіну Зарубіжна література. Підготовка до ЗНО

    Комментарии закрыты.