РОМАН ПРО ТРІСТАНА ТА ІЗОЛЬДУ (Уривки). ЖОЗЕФ БЕДЬЄ. Скорочені твори з зарубіжної літератури

    РОМАН ПРО ТРІСТАНА ТА ІЗОЛЬДУ (Уривки). ЖОЗЕФ БЕДЬЄ. Скорочені твори з зарубіжної літератури, стислий переказ, короткий виклад змісту

    Як увійшов Трістан у сьомий рік і треба було забрати хлопчика з-під жіночої опіки, Рогальт доручив виховання його мудрому навчителеві, славному конюшому Горвеналю. За невеликий час навчив його Горвеналь усього, що належить знати баронам: битися мечем та списом, стріляти з лука, кидати камінний диск, найширші рови перескакувати. Він призвичаїв його ненавидіти брехню та лукавство, помагати безсилому, міцно держатися слова. І ще перейняв Трістан од вихователя мистецтво розмаїтого співу, гри на арфі та мисливські звичаї і порядки.

    Бачивши його такого шляхетного, гордого, широкого в плечах, а тонкого в стані, дужого, вірного та одважного, всі славили Рогальта, що викохав такого сина. Але Рогальт, усе маючи на мислі Рівалена та Бланшфлер, що їхні молодість і врода в очах йому воскресали, милував Трістана, як рідне дитя, а потаємки мав його за свого володаря.

    Та радість його урвалася того дня, коли норвезькі купці, заманивши Трістана на свій корабель, повезли його з собою як дорогу здобич. Дев’ятого дня моряки побачили крізь імлу берег, укритий скелями та рифами. Тут і хотіло море розбити їхнє судно. Вони покаялися, зрозумівши, що море гнівається на них за вкрадене дитя, дали обіцянку випустити його на волю і спорядили човен, щоб вивезти Трістана на берег.

    Багато потративши сили, виліз він на стрімку скелю — і побачив безлюдну степову рівнину. З ревним плачем згадав він тоді Горвеналя, батька свого Рогальта і землю свою Лооннуа, аж раптом далекий шум полювання та мисливські поклики звеселили йому серце. Прегарний олень вийшов на узлісся. Зграя псів примчалась йому вслід, а за ними й ловці.

    — Що ви робите? — скрикнув Трістан. — Невже ви збираєтесь білувати цю благородну тварину, як зарізану свиню? Хіба ж такий у вашому краю звичай?

    Трістан, ставши навколішки, перш ніж розбирати оленя, зняв з нього шкіру, потім він почетвертував звіра, не займаючи, як то й годиться, крижів, далі одібрав тельбухи, писок, язик і сердечну жилу.

    — Друже,— мовив найстарший,— звичай твій прехороший. — Де, в якій землі ти це перейняв? Скажи нам, відкіля ти і як тебе звати.

    — Звуть мене Трістан, а навчився я цього в землі моїй Лооннуа. Батько мій купець. Я крадькома покинув його дім та й поплив на кораблі, що вирушив торгувати з чужими землями, бо хотілося мені дізнатись, як то живуть люди по чужих краях.

    Всі рушили в путь, доки не опинилися перед пишним замком. Трістан запитав, як зветься замок.

    — Зовуть його, любий хлопче, Тінтажель.

    — Тінтажель! — скрикнув Трістан. — Хай благословить тебе Господь й хазяїв твоїх!

    — Сеньйори, це ж тут колись батько його Рівален, радий та веселий, узяв шлюб із Бланшфлер. Але Трістан цього не знав.

    Коли під’їхали вони до підніжжя башти, ловці затрубили в роги, і вийшли на те барони і сам король Марк. Найстарший мисливець оповів королеві про сьогоднішню пригоду. Марку найбільше припав до вподоби юний чужинець, і не міг він од нього одвести очей. Король питав у свого серця, звідкіля прийшла така ніжність,— і не годен собі те вирозуміти.

    — Сеньйори, то ж озвалася його власна кров, то любов колишня до сестриці Бланшфлер заговорила в ньому…

    Минуло три роки, і дедалі більше любили вони один одного. Вдень ходив Трістан із королем на судну раду чи на влови, а вночі лягав він у королівській опочивальні серед вірних його слуг та ближніх людей, і, як спадав королю на душу смуток, він грав йому, щоб розважити, на арфі.

    А далі я скажу коротко, що король Марк висвятив Трістана на рицаря, і Трістан ознаменував ім’я своє й рід свій, викликав на поєдинок Ріваленового вбивцю, подолав його і повернув собі дідизну…

    Почали барони наполягати на короля Марка, щоб узяв він шлюб з якою-небудь королівною: вона, мовляв, дасть йому законного спадкоємця. Король перечив і в серці своєму заприсяг, що, поки живий буде милий його племінник, жодна королівна не розділить із ним ложа. Але й Трістан, що за велику мав ганьбу, коли хто думав, ніби для користі слугує він дядькові, почав йому загрожувати: нехай король виконає волю свого баронства; а коли ні, то він, Трістан, покине його двір і піде служити багатому королеві Гавуа.

    Якраз у ту хвилину вікном влетіли до світлиці дві ластівки й почали битися. Раптом злякані, вони полетіли геть. Але із їх дзьобів випала жіноча волосина, тонша за шовкову нитку, що виблискувала, як сонячний промінь.

    Марк, піднявши її, закликав баронів та Трістана і сказав:

    — Щоб догодити вам, сеньйори, я візьму собі жінку, якщо ви найдете ту, котру я вибрав.

    Трістан, розглянувши золоту волосину, згадав Ізольду Біляву. Він усміхнувся і сказав:

    — Королю Марку, не гаразд ви чините. Хіба ж не бачите ви, що гадки та здогади цих сеньйорів ганебні для мене? Проте дарма: я піду шукати золотоволосу красуню. Знайте, що подорож буде небезпечна, але ще раз хочу я, славний мій дядьку, віддати тіло своє і життя своє небезпекам задля вас. Присягаюся я так: або я умру, шукаючи золотоволосу красуню, або привезу її до вашого замку.

    Трістан не знав, як почати шукати красуню.

    Одного разу рано-вранці почув він голос такий страшний, як крик лютого демона. Він запитав у жінки, що саме йшла узбережжям:

    — Скажіть мені, коли ласка, звідки йде цей от крик?

    — Авжеж, сеньйоре, я скажу вам усе по правді. Це крик звіра найдикішого й найбридкішого в світі. Щодня виходить він із своєї печери і стає біля одної з міських брам. Ніхто не може ні ввійти, ні вийти, доки не дадуть драконові молодої дівчини; а згрібши дівчину в свої кігті, він пожирає її швидше, ніж отче наша можна мовити.

    — А скажіть, чи міг би народжений від жінки муж убити його на двобої?

    — Не знаю, що й казати. Відомо лише мені, що двадцять одважних, бувалих рицарів ставали проти нього, бо король Ірландський оповістив через герольда, що переможцеві дракона віддасть за жінку дочку свою Ізольду Біляву; та страховище всіх їх розірвало і з’їло…

    Страховище наближалось. Голову мало воно зміїну, очі червоні та блискучі, немов дві жарини, на лобі два роги, довгі мохнаті вуха, пазури левині, хвіст, як у гадюки, а вкрите лускою тіло було схоже на тіло грифа. Трістан пустив на нього коня. Трістанів спис, ударившись об луску, розлетівся на скалки. Тоді вихоплює рицар свого меча, підносить його вгору і затинає потвору в голову… Та навіть шкури не взяв його меч. Проте дракон відчув удар. Він випустив свої пазурі проти щита і заглибив їх у нього так, що застіжки повідпадали. З одкритими грудьми Трістан ще раз кинувся на страховище і вдарив його мечем у бік так люто, що аж повітря загуло. Та марно! А дракон випустив із ніздрів подвійний струмінь отруйного полум’я; панцер Трістанів од нього почорнів, кінь упав неживий. Але рицар миттю скочив на рівні ноги і заглибив доброго свого меча звірові в пащеку. Меч пронизав тіло і розтяв серце надвоє. Востаннє заревів дракон своїм страшним криком — і життя його скінчилось.

    Трістан одрізав у почвари язик і сховав його під одежу. Потім, із затуманеною від їдкого диму головою, він одійшов напитись до озерця стоячої води. Але отрута, що йшла з драконового язика, нагрілась од теплого рицарського тіла — і він упав, як мертвий.

    Треба вам знати, що втікач із рудим заплетеним волоссям був Агінгеран Рудий, сенешаль короля Ірландського, і що він домагався руки Ізольди Білявої. З натури він був дуже полохливий, але таку силу має кохання! — щодня озброювався і робив засідку на дракона. Того дня Агінгеран із чотирма товаришами наважився вернутися з дороги. Він найшов убитого дракона, мертвого коня, роздроблений щит,— і йому спало на думку, що переможець, одійшовши трохи од місця бою, вмер. Тоді відрізав у страховища голову, відніс її до короля і почав вимагати обіцяної прекрасної нагороди.

    Король не повірив, ніби він учинив такий подвиг, а проте, бажавши виконати закон, звелів, щоб за три дні зібралися всі його васали.

    Коли дізналася Ізольда Білява, що має вийти за оцього боягуза, то спочатку довго сміялася, а потім гірко заридала. Та другого дня, догадуючись, що тут є якась омана, вона взяла з собою свого слугу й подругу, і сіли вони троє на коня, і поїхали крадькома до драконового лігва. Знайшла вона дракона без голови і мертвого коня; не ірландська збруя була на тому коні! Запевне — убив страховище якийсь чужинець. Та чи живий він іще? Рицар іще дихав. Коли королева здіймала з нього збрую, то раптом випав схований драконів язик…

    — Чужинцю,— сказала королева, я добре знаю, що це ти вбив дракона. Але наш сенешаль одтяв йому голову й вимагає тепер у нагороду собі дочку мою, Ізольду Біляву, за дружину. Чи ти можеш за два дні від сьогодні показати в поєдинку, що право на твоїм боці?

    — Королево,— мовив на те Трістан,— два дні — це дуже скоро. Але я ж певен, що ви зможете вилікувати мене за цих два дні. Я завоював собі Ізольду, бившися з драконом,— може, завоюю і в поєдинку з сенешалем.

    Другого дня Ізольда приготувала йому купіль і ніжно обмастила тіло бальзамом. Вона спинила погляд свій на обличчі раненого, побачила, яке воно вродливе, і помислила: «Так, коли його хоробрість варта його краси, то мій боєць докаже слави в поєдинку!»

    Вона пішла туди, де складено всю рицарську справу Трістанову. Вона взяла меча за держальце. Аж бачить: лезо сильно вищерблене. Придивляється до тієї щербини, і спадає їй на думку,— чи не та це шабля, що зламалась колись у Моргольта в голові? Вона перевіряє себе, біжить до тієї кімнати, де сховала колись витягнений із Моргольтового черепа уламок. Прикладає його до меча — ледве видно те місце, де зламалось.

    — Ти Трістан із Лооннуа, ти вбив Моргольта, мого дорогого дядька. Умри ж тепер і ти!

    Хотів Трістан здержати її руку — дарма! Він сказав:

    — Гаразд, я умру, та, щоб не зазнати тобі тяжкого каяття,— слухай. Королівно, ти маєш право мене вбити. Так, ти вільна чинити з моїм життям що хочеш, бо двічі ти його врятувала. А перше давно: я був той ранений жонглер, якого ти вигоїла, вигнавши йому з тіла отруту, що в неї вмочений був Моргольтів спис.

    — Навіщо ж ти, убивця Моргольта, хотів здобути мене?

    — Одного дня дві ластівки принесли твою золоту волосину. Я подумав, що це для мене звістка про любов і згоду.

    Ізольда довго мовчала; а тоді поцілувала свого гостя в уста на знак миру і зодягла його в розкішні шати.

    Король узяв Ізольду за руку і спитав Трістана, чи чесно довезе її до свого володаря. Ізольда Білява тремтіла од сорому й печалі. Як? Трістан, здобувши її, тепер нехтує нею, не для себе він бере королівну з батьківського дому!..

    Коли настав час від’їздити Ізольді, мати її зібрала всяких трав, квітів та корінців, замішала їх у вині і зварила з того міцне питво. Вона злила його в глечик і сказала Бранжієні:

    — Доню моя, ти маєш їхати з Ізольдою до Корнуельсу. Візьми ж оцей глечик вина, сховай його так, щоб нічиє око не бачило і щоб нічиї уста до нього не зближались. Та як прийде шлюбна ніч і настане така хвилина, коли молодят лишають самих,— ти наллєш тоді в кубок цього вина і даси його королю Маркові та Ізольді. Гляди ж, доню, тільки їм можна пити цей трунок, бо таку він має силу, що коли випити його вдвох разом, то ті двоє любитимуться всім серцем і всією душею в житті і в смерті!..

    Трістан звелів причалити до якогось острівця. Трістан підійшов до королівни і заговорив з нею, намагаючись заспокоїти її серце. Сонце пекло, їх мучила спрага — і вони сказали дати собі напитись. Шукаючи якого-небудь питва, натрапила дівчина на той глечик, що доручила Бранжієні Ізольдина мати.

    — Я найшла вино! — скрикнула вона.

    Та не вино то було, ні: то була пристрасть, то було палке щастя, то було безмежне страждання і смерть. Ізольда надпила поволі і решту подала Трістанові. Трістан допив.

    У цю хвилину ввійшла Бранжієна і побачила, як вони мовчки дивляться одне на одного, ніби обезумілі. Тут примітила вона глечик між ними, сливе зовсім уже порожній, і келих. Схопивши те начиння, вона побігла до корми, кинула його в воду і затужила:

    — Горе мені, горе! Хай буде проклятий той день, коли я вродилася, і той день, коли я ступила на цей корабель! Ізольдо, подруго мила, і ви, Трістане, — це ж ви сьогодні випили свою смерть!

    Третього дня, коли підходив Трістан до Ізольдиного шатра, Ізольда, сидячи там, побачила його і мовила тихо:

    — Заходьте, сеньйоре.

    — Королево,— каже на те Трістан, — хіба ж я не ваш ленник, не ваш васал?

    — Ні, ти добре знаєш, що ти мій сеньйор, мій володар. Ти знаєш, що твоя сила мене упокорює і що я — твоя рабиня.

    І вона поклала свої руки Трістанові на рамена: сльози потьмарили проміння її очей, уста затремтіли. Він промовив удруге:

    — Дорога моя, що ж таке вас мучить?

    — Любов до вас.

    І коли смеркло, на кораблі, що швидко мчався до земель короля Марка, вони навіки зв’язані, віддались коханню…

    Уже чотири лукаві барони, що зненавиділи Трістана за його сміливість, кружляють навколо королеви. Уже знають вони про її прекрасну любов. Вони палають від заздрості, злоби й радості. Понесуть вони новину королеві і побачать тоді, як ніжність перетвориться в шалену лютість, як Трістана виженуть пріч або пошлють на страту, як тяжко буде мучитись королева…

    Король Марк не міг скинути з себе їхніх злих чарів. Проти волі власного свого серця він почав стежити за небожем і за королевою. Незабаром зрозумів він, яка це негідна боротьба, і, убачивши, що не може одігнати од себе лихих здогадів, покликав Трістана і сказав йому:

    — Трістане, покинь цей замок. їдь, мій сину, завжди для мене любий!

    Трістан не мав сили виїхати; і коли опинився він по той бік ровів та мурів замку, то зрозумів, що далі йти не може.

    Незабаром закоханим прийде смерть, коли ніхто їм не стане в пригоді. Щоб урятувати закоханих, Бранжієна порадила Трістанові одну хитру вигадку.

    Отож щовечора Трістан, як порадила йому Бранжієна, штучно краяв шматочок кори та дрібний хмиз, прямував під сосну і кидав там трісочки у воду. Легкі, як шумовиння, вони пливли гойдаючись за течією, і королева Ізольда в жіночих покоях стежила, коли вони з’являться. Тоді — якщо того вечора щастило Бранжієні одвести короля та лукавих вельмож — королева йшла до свого милого.

    Бранжієна так добре стерегла закоханих, що даремно за ними слідкували і стежили. Тоді герцог Андре — хай буде він богом посоромлений! — сказав:

    — Сеньйори, порадьмося з Фросіном, горбатим карликом. Він знається на сімох мистецтвах, на магії та на всяких чарах. Він нам виявить, коли захоче, всі хитрощі Ізольди Білявої.

    Ненавидячи красу та мужність, маленький злий чоловічок нарисував чаклунські знаки, почав чарувати та замовляти і сказав так:

    — Радійте, шановні сеньйори: цієї ночі ви можете їх зловити. Королю, хай візьмуть на смики псів і осідлають коні: оголосіть, що сім днів і сім ночей ви пробудете в лісі на ловах,— і ви скажете повісити мене, коли цієї ж самої ночі не почуєте, як розмовляють між собою Трістан та королева.

    Королю не довго довелося ждати. Тієї ночі світив місяць, ясний та прекрасний. Схований між гіллям, король побачив, як його небіж перескочив через гостру огорожу… Вона йде.

    Карлик Фросін на узліссі читав на зорях; він вичитав, що король має послати його на смерть…

    І от Трістан у великій тривозі. Од його ліжка до ліжка королевого не більше як на один спис. Шалене бажання охопило його — поговорити з королевою, і він присягся сам собі в серці, що перед світом, коли король Марк спатиме, підійде до неї.

    Карлик спав, як звичайно, в королівській світлиці. Коли здалось йому, що всі поснули, він устав і насипав під постіллю королеви та Трістановою білого борошна: коли б захотів хто з закоханих підійти до другого, сліди його мали зостатись на борошні. Та Трістан не спав іще. Він побачив, що робить карлик, і подумав:

    «Цей карлик не має звички дбати про моє щастя; проте я ошукаю його: треба бути дурнем, щоб залишити для нього сліди своїх ніг».

    Опівночі король устав і вийшов, а за ним горбатий карлик.

    У кімнаті було темно. Трістан підвівся і став у себе на постелі. Підкорчивши ноги, він змірює оком віддалення, плигає й опиняється на королевому ложі. Леле! Як плигав він, то від зусилля рана відкрилася і з неї потекла кров, але не бачив Трістан крові і червонить білизну на постелі. Тим часом надворі карлик, силою своїх чарів, дізнався, що закохані одне біля одного. Він задрижав із радості і мовив Маркові:

    — Ідіть, королю, і коли ви не застанете їх укупі» то звеліть мене повісити.

    — Трістане, — каже король,— ти вже нічим не можеш виправдатись; узавтра ти помреш.

    А той волає до нього:

    — Змилуйтесь, королю! Любий дядьку, не за себе я благаю. Пожалійте, сеньйоре, пожалійте королеву!

    Але барони міцно зв’язали його, зв’язали і королеву.

    По городу серед темної ночі котиться чутка: Трістана й королеву впіймано, король хоче їх покарати смертю. Багаті городяни і простий люд — усі плачуть.

    Минає ніч, день і зближається. До схід сонця іде Марк за город, туди, де він звичайно судив своїх підданців. Там велить він викопати рів і накидати в нього узлуватої колючої лози та викопаної з корінням тернини. Коли настав час ранішньої молитви, він звелів скликати з усієї землі корнуельських людей. І от наказує він розпалити огонь і привести із замку першого Трістана. Сторожа та Трістан прямують туди, де розкладено багаття.

    Аж раптом позад них з’являється вершник: це Дінас, добрий сенешаль.

    — Приятелі,— каже він до слуг,— я хочу, щоб ви вели його без пут; якби він попробував утікати, то хіба не маєте ви мечів у руках?

    Над дорогою, де проходив Трістан, стояла при морі повернена на північ каплиця. Трістан і каже своїм супровідникам:

    — Панове, ви бачите цю каплицю, дозвольте мені зайти в неї. Смерть моя близька, і я хочу помолитись богові за всі свої гріхи. В каплиці немає іншого виходу.

    Сторожі дали йому ввійти. Він перебігає каплицю, переплигує хори, досягає розмальованого вікна, розчиняє його й кидається вниз.

    Коли Трістан кинувся зо скелі, один бідний чоловік побачив, як устав він і побіг. Чоловік той тайком ввійшов у королевину світлицю.

    — Королево, не плачте. Ваш друг урятувався.

    — Хай буде благословен Господь! — мовила вона. — Чи тепер мене зв’яжуть чи розв’яжуть, помилують чи скарають — мені байдуже!

    На той час сто гидких прокажених пришкутильгали на своїх милицях до місця кари. Івен, найбридкіший з-поміж хворих, крикнув до короля верескливим голосом:

    — Королю, ти хочеш укинути в огонь свою жінку; це добра покара, але надто коротка. Оддай нам Ізольду, хай вона належить нам усім. Хвороба розпалює наші бажання. Жодна жінка не кінчала гірше свого життя.

    Королева заволала:

    — На бога, королю, спаліть мене швидше, спаліть мене!

    Але король віддав її калікам. Гидке стовписько вийшло за

    місто. їм припало йти тою дорогою, де був Трістан у засідці. Він виїхав з гущавини.

    — Івене, облиш її, коли хочеш жити.

    Але Івен скинув свого плаща.

    — Вперед, товариші! За милиці! За костури! Покажемо свою відвагу.

    Трістан одбив королеву: уже їй тепер не буде нічого лихого. Він розрізав пута на її руках, і от вони втрьох — Трістан, Ізольда й Горвеналь — покинули ту рівнину і пішли шукати схованки в лісі Моруа.

     

    ЖОЗЕФ БЕДЬЄ

    Роман французького дослідника середньовічної літератури Жозефа Бедьє «Трістан та Ізольда» — одна з літературних обробок середньовічної легенди про Корнуельського короля Марка, його племінника Трістана та ірландську королівну Ізольду Біляву. За мотивами цієї легенди було створено кілька віршованих середньовічних романів. Кожний із авторів віддавав перевагу одній із сюжетних ліній — чи то подвигам Трістана, чи то шляхетності короля Марка, чи то глибині почуттів Трістана та Ізольди.

    Жозеф Бедьє найбільш повно відтворив історію Трістана та Ізольди, розповівши і про походження Трістана, і про його подвиги, і про його подальшу долю, коли, одружившись з Ізольдою Білорукою, він не зміг забути коханої Ізольди Білявої, бо був пов’язаний з нею чарами, сильнішими за людські почуття. Саме ця сюжетна лінія надихнула Лесю Українку на створення поеми «Ізольда Білорука». А Максим Рильський здійснив чудовий повний переклад версії Жозефа Бедьє.

    РОМАН ПРО ТРІСТАНА ТА ІЗОЛЬДУ (Уривки). ЖОЗЕФ БЕДЬЄ. Скорочені твори з зарубіжної літератури, стислий переказ, короткий виклад змісту

    Повернутися на сторінку Твори зарубіжної літери скорочено (шкільна програма)

    Комментарии закрыты.