ПІСНЯ ПРО ГАЙАВАТУ (Уривки). ГЕНРІ ЛОНГФЕЛЛО. Скорочені твори з зарубіжної літератури

    ПІСНЯ ПРО ГАЙАВАТУ (Уривки). ГЕНРІ ЛОНГФЕЛЛО. Скорочені твори з зарубіжної літератури, стислий переказ, короткий виклад змісту

    Там, де плеще Гітчі-Гюмі,
    Де шумить Велике Море,
    Оселилася Нокоміс.
    За її вігвамом, ззаду,
    Темний ліс стояв стіною,
    Вічно темні нетрі сосон
    І ялин в червоних шишках.
    Перед ним прозорі хвилі
    На пісок лилися з шумом.
    В лиску сонячнім горіло,
    Як в огні, Велике Море.

    Тут Нокоміс доглядала
    І виховувала хлопця…
    Тут зробила і зв’язала
    Із кори йому колиску,
    Намостила моху в неї,
    Трав болотяних підклала
    І гойдала Гайавату,
    Промовляючи суворо:
    «Ева-ія, совенятко,
    Що там світиться в вігвамі
    І чиї блищать там очі?!
    Ева-ія, совенятко!»
    Показала танець смерті
    В час північний, в час зимовий,
    Вояків відважних тіні,
    Чорні тіні в зброї, в перах,
    Показала Гайаваті
    Путь всіх привидів і духів —
    Білу путь на темнім небі,
    Повну привидів і духів.

    Так навчилося хлоп’ятко
    Розуміють пташину мову
    І узнало всі їх тайни:
    Як вони звивають гнізда,
    Як живуть вони зимою.
    Часто з ними розмовляло,
    Звало всіх: «Мої курчата».

    Потім став він розуміти
    Мову звірів і дізнався
    Про ім’я їх, про їх тайни:
    Де ховає горішки білка,
    Чом така моторна сарна,
    А Вабассо — полохливий,
    Часто з ними розмовляв він,
    Звав «братами Гайавати».

    Пронеслись літа дитинства,
    Ось і виріс Гайавата,
    Гри і забавки дитячі,
    І старих глибокий досвід,
    Полювання і роботу —
    Все збагнув і зрозумів він.

    Про свого, бувало, батька
    Він розпитує Нокоміс…
    І Нокоміс розказала
    Все онукові, що знала.
    Розказала про Венону,
    Про її прекрасну вроду,
    Як її лукаво зрадив
    Віроломний Меджеківіс…
    І, як вугіль, загорілось
    Гнівом серце Гайавати.
    Я провідати його хочу
    В Царстві Західного Вітру
    Біля брами, там, де Захід».
    Обережна Нокоміс
    Говорила Гайаваті:
    «Не ходи, о Гайавато,
    В Царство Західного Вітру:
    Він уб’є тебе лукавством
    І загубить чарівництвом».

    Так ішов він далі, далі,
    Все на Захід, все на Захід.
    І прийшов до Гір Скелястих
    В Царство Західного Вітру,
    Де сидів на верхогір’ях
    Всіх Вітрів Владика дужий,
    Стародавній Меджеківіс.

    Дні проходили в розмовах.
    Меджеківіс все минулим
    Похвалявся Гайаваті,
    Хваставсь мужністю своєю
    І пригадував пригоди
    Та свою страшну відвагу,
    Говорив, що він до смерті
    Заворожений навіки.

    Мовчки слухав Гайавата,
    Як хвалився Меджеківіс,
    Із усмішкою терпляче
    Перед ним сидів і слухав.
    Ні погрозою, ні рухом,
    Ні єдиним навіть словом
    Гайавата не озвався!
    Та, як вугіль, розпікалось
    Гнівом серце Гайавати.
    І озвався Гайавата:
    «О лукавий «Меджеківіс!
    Ти се люто вбив Венону,
    Ти зірвав весняну квітку,
    Розтоптав її ногами!
    Признавайся, признавайся!»
    І признався Меджеківіс,
    Тихо голову він сиву
    Опустив з глибоким смутком:
    Що ж, мовляв, я винен, сину.

    Грізно глянув Гайавата,
    Швидко встав, і в ту ж хвилину
    Руку він заніс на скелю В рукавиці,
    Мінджікевон. Розломив її верхів’я,
    Розтрощив її на скалки
    І почав на батька кидати.
    І, як вугіль, розпеклося
    Гнівом серце Гайавати.

    І почався бій смертельний
    Між Скелястими Горами.
    Сам Орел Війни могутній
    Знявся з клекотом і криком,
    З диким криком сів на скелі
    І почав крилом він бити.
    Наче дерево у бурю,
    Розрізав комиш повітря,
    Наче град, летіло з скелі
    З тріском, гуркотом каміння.

    «Годі, годі, Гайавато! —
    Крикнув голосно нарешті. —
    Ти мене безсилий вбити!
    Смерть безсмертного не займе!
    Я хотів лише дізнатись
    Про твою відвагу — силу,
    І ти вартий нагороди.

    Повернись в свою країну,
    До свого вернись народу
    І живи, працюй з народом!
    Ти річки розчистить мусиш,
    Обробити йому землю,
    Вбити всіх страховищ диких,
    Вбити всіх гадюк — Кінебік,
    Як убив я Міше-Мокву,
    Велетенського Ведмедя.
    А коли твій час настане
    І засяють над тобою
    Очі Погока із ночі,
    Поділю з тобою царство,
    І царем тоді ти станеш
    Над Ківайдіном навіки».

    І на Схід, у рідну землю,
    Йде веселий Гайавата,
    Він забув про гнів пекельний,
    Він забув про помсту люту…
    Йде в свій край, і все навколо
    Його радістю вітає.

    Тільки раз на мить загаявсь,
    Тільки раз він зупинився,
    Щоб купить в краю Дакотів
    Гострих клюг собі на стріли.

    Там, в долині, де сміялись
    І летіли вниз, в безодню,
    Між зеленими дубами
    Водоспади Міннегаги.
    Жив старий Дакот суворий.
    Він робив до стріл голівки
    І клюги із халцедону.

    Молода дочка жила з ним,
    Прудконога, наче річка,
    І примхлива, наче бризки
    Водоспадів Міннегаги.
    У очах, як вугіль, чорних
    Світло й тіні в неї грались,
    А свавільний ніжний голос.
    То дзвенів веселим сміхом,
    То палким, дражливим гнівом.
    Батько в шану водоспадів
    Дав ім’я їй — Міннегага.

    Хто розкаже, що ховає
    Молоде юнацьке серце,
    Хто б сказав, про що в дорозі
    Мовчки марив Гайавата?
    Все Нокоміс розказав він,
    Як додому повернувся,
    Про двобій і про розмову
    З Меджеківісом могутнім.
    Та про дівчину, про стріли
    Не промовив він ні слова!

    Двох мав друзів Гайавата,
    Двох незмінних вірних друзів.
    Серце, душу Гайавати
    Знали в радощах і в горі
    Тільки двоє: дужий Квазінд
    І музика Чайбайабос.

    І до їх вігвамів стежка
    Не вкривалася травою.
    Плітки, брехні і намови
    Не могли їх посварити
    І зробити ворогами.
    Тільки втрьох вони братались,
    Щиро радилися вкупі
    І ділилися думками.
    Всі вони хотіли щастя
    Всім країнам, всім народам.

    Там, де ллється Гітчі-Гюмі,
    Де шумить Велике Море,
    Стала там стара Нокоміс
    І до хмар на захід сонця,
    До вечірніх пурпурових,
    Простягла сердито руку.
    «Там живе Ворожбит лютий,
    Меджісогвон — Дух Багатства,
    Той, кого Пером Перлистим
    Називають всі народи.

    Він се вбив лукаво батька,
    Коли з місяця на землю
    Той спустивсь мене шукати
    І розшукував усюди.
    Се ворожий Меджісогвон
    Посилає нам хвороби,
    Посилає лихоманки,
    Білим дихає туманом
    І смертельним паруванням
    Трясовин гнилих і вогких.

    Лук візьми свій, Гайавато!
    Гострих стріл візьми з собою.
    І березову пірогу…
    Жовтим жиром Міше-Нами
    Боки їй намаж, щоб легше
    Поплила вона по багнах.
    І убий ти душогуба,
    Злого ворога Нокоміс,
    Злого ворога народу!»

    Швидко вийшов Меджісогвон
    Із Перлистого вігваму,
    Швидко вийшов він, могутній,
    І високий, і плечистий,
    Мовчазний, страшний, похмурий,
    З голови до ніг у зброї
    І оздобами покритий.

    І почався бій великий,
    Бій невиданий під сонцем,
    Він удосвіта почався
    І смерком лише скінчився,
    Бо даремно гострі стріли
    Об перлистий панцир бились.

    Коли враз зелений дятел
    Закричав до Гайавати:
    «Цілься в тім’я, Гайавато!
    Просто в тім’я вдар стрілою,
    В корінь довгих кіс удар ти,
    Тільки там стріла застряне».

    А за першою стрілою
    Полетіла раптом друга.

    А остання понеслася
    Легше всіх — і Меджісогвон,
    Наче іскри, вгледів очі,
    Вгледів іскри — очі смерті.
    І підтятий, непритомно
    Впав могутній Меджісогвон
    І не встав уже ніколи.

    Там, на березі, чекали
    Вже давно його Нокоміс,
    Чайбайабос, дужий Квазінд;
    А народ зустрів героя
    Співом, криками, танками:
    «Слава, слава Гайаваті!
    Ворожбита переміг він,
    Той не встане більше, лютий!»

    Зимо, зимо! Люта зимо!
    Завірюхи і морози!
    Що не день, то крига товща
    Все вставала на озерах.
    Білий сніг все більше й більше
    Замітав степи і луки.

    Ледве-ледве із вігваму,
    Густо вкритого снігами,
    Міг пройти у ліс мисливець!
    Був страшний, як привид, білий,
    Ліс блискучий і пустельний,
    І від голоду, морозу
    Зомлівав мисливець в лісі
    І в снігах, зомлівши, гинув.

    Знов в вігвамі Гайавати
    Оселилося два гості,
    Також мовчки і похмуро,
    Увійшли в вігвам спокійно,
    Сіли побіч Міннегаги
    І запалими очима
    Уп’ялися хижо в неї.

    І один сказав їй: «Бачиш —
    Бюкадевін я! Я — голод».
    А другий сказав їй: «Бачиш —
    Я гнітючка — Акозівін!»

    І від слів страшних, від зорів
    Бідне серце Міннегаги
    Затремтіло, стислось жахом,
    Не сказавши, впала в ліжко.

    Як шалений в ліс понісся
    В мокасинах Гайавата,
    Зціпив зуби, затаїв він
    В серці біль страшної туги
    І летів, і краплі поту
    На чолі його змерзались.

    «Нітчі-Маніто! — він крикнув,
    Журно глянувши угору,—
    Всемогутній, милосердний!
    Дай нам їжі, бо загинем,
    Їжі дай для Міннегаги —
    Умирає Міннегага!»

    Ось він вбіг в свою оселю
    І угледів, як Нокоміс
    Заливається сльозами.
    Вгледів він і Міннегагу
    Нерухомою на ліжку…

    Понад річкою в долині,
    Над заметеною снігом,
    Дід сидів в своїм вігвамі,
    Дід старий, сумний, самотній.
    Вугіль попелом вже взявся,
    Вже вмирав огонь поволі,
    Як нечутно показався
    Молодий юнак в вігвамі.
    «О мій синку,— дід озвався,—
    Як приємно бачить гостя!
    Сядь, нежданий, та погрійся,
    До вогню посунься ближче.
    Будемо разом світу ждати.
    Ти мені свої розкажеш
    Дивні зустрічі — пригоди,
    Я свої: в житті зробив я
    Не одне велике діло».

    Він сказав, що бачив море,
    Більше, ніж Велике Море,
    А вода така солона,
    Що ніхто не може пити.
    «По тому,— сказав він,— морю
    Йшла кудись пірога дивна,
    Плив кудись крилатий човен:
    Та великий — більше гаю,
    Та високий — вище сосон!»

    «І пливли на човні Люди,—
    Так сказав він,— на пірозі
    Я сто лицарів угледів,
    І були, неначе в крейді,
    Вояків обличчя білі,
    Підборіддя ж їх, на диво,
    Покривалося волоссям».
    Тут уже над бідним Ягу
    Стали голосно знущатись.
    «Ко! — кричали. — Ко! — сміялись,—
    Хто ж тобі повірить, Ягу?!»

    Гайавата не сміявся.
    Він на жарти і насмішки
    Їм одказував суворо:
    «Ягу нам говорить правду:
    Бачив я видіння дивне,
    Бачив я крилатий човен,
    Бачив я колись чужинців
    Блідолицих, бородатих,
    Із країн далеких Сходу,
    Царства Засвіту ясного.
    Бачив я велике військо
    Невідомих нам народів.
    Заселивши всі країни,
    Йшли вони кудись на Захід.
    Хоч були їх різні мови,
    Та одно в них серце билось
    І кипіла неупинно
    Їх палка, весела праця.

    Потім вже видіння інше
    Пропливло переді мною,
    Бачив я, що гинуть наші
    Племена в боях кривавих,
    В ворожнечі між собою,
    Всі забувши заповіти.

    І простяг до неба руки
    В знак сердечного привіту,
    І з усмішкою ясною
    Ждав їх мудрий Гайавата.
    Ждав, поки під човном раптом
    Захрустить піщаний берег,
    І наставник блідолицих
    На піщаний берег вийде.

    І покликав Гайавата
    Всіх гостей в свою оселю,
    Посадив їх там на шкурах
    Горностаїв і бізонів,
    А Нокоміс подала їм
    Їжу в мисках із берези,
    Воду в корчиках із липи
    І Поквану, Люльку Згоди.

    І напутник блідолицих
    Одповів їм, що прийшов він
    Розказати всім народам
    Про святу Марію-Діву,
    Про її Ісуса-Сина,
    Розказати, як в дні минулі
    Він прийшов на землю з неба,
    Як Він жив, навчав, молився,
    Як народ, проклятий Богом,
    На хресті розп’яв Ісуса,
    Як Він знов воскрес із мертвих,
    Знов ходив з учениками
    І з землі ввійшов у небо.

    Тихо вечір наближався,
    Відсвіжав палке повітря,
    І пускало сонце стріли,
    Пробивало пущі лісу.
    Спали гості Гайавати
    В тихій сутіні вігваму.
    І підвівся Гайавата,
    І з Нокоміс попрощався.

    «Я іду, о мій народе!
    Я відходжу в край далекий,
    І багато зим і весен
    Прийде знов і знову зникне,—
    А тебе я не угледжу.
    Та своїх гостей — чужинців
    Залишив я у вігвамі.
    Ви їх слухайтесь, о друзі,
    Слову мудрості навчайтесь,
    Бо послав їх в нашу землю
    Гітчі-Маніто Могутній».

    Так в рожевій млі вечірній
    В сяйві гаснучого сонця
    Зник навіки Гайавата,
    Одійшов у край Поніма,
    В край Ківайдіна далекий,
    В Землю Праведну Блаженних,
    У життя щасливе, вічне!
    З англійської переклав Олександр Олесь.

    Словник індіанських слів
    Акозівін — лихоманка.
    Бюкадевін — голод.
    Вабассо — кролик; назва північної країни, де водяться кролики.
    Венона — старша дочка Нокоміс, мати Гайавати.
    Вігвам — індіанське житло.
    Гітчі-Гюмі — Верхнє озеро.
    Ішкуда — вогонь, комета.
    Ківайдін — Північно-західний вітер.
    Ко! — Ні!
    Меджеківіс — західний вітер.
    Міннегага — грайлива вода, водоспад на річці, що впадає в Міссісіпі між фортом Снелдінг і водоспадом Сент-Антоні; дружина Гайавати.
    Меджісогвон — перлисте перо, чарівник.
    Міше-Нама — Великий Осетр.
    Нітчі-Маніто — великий дух, володар життя.
    Погок — смерть.
    Поквана — люлька згоди.
    Поніма — загробне життя.
    Чайбайабос — музика.

     

    ГЕНРІ ЛОНГФЕЛЛО

    Генрі Уодсуорт Лонгфелло, американський поет, народився у 1807 р. в Портленді. Його предки прибули до Америки в 1620 р. серед перших європейців на легендарному пароплаві «Мей Флауер» («Травнева квітка»). Генрі Лонгфелло вчився в найкращих коледжах Америки і вдосконалював свою освіту, подорожуючи Європою. Після повернення на батьківщину три-валий час працював професором Гарвардського університету, одного з найпрестижніших у країні.

    Генрі почав писати вірші в тринадцять років. Загалом вони були гарними, нагадуючи твори його сучасників — європейських романтиків. Серед творів Лонгфелло — «Вірші про рабство», просякнуті гарячим співчуттям до чорних невільників і гірким соромом громадянина за свою Америку, в якій тоді процвітало рабство.

    Лонгфелло ознайомив співвітчизників з кращими взірцями поезії різних країн. Він видав 31 том перекладної поезії. Двадцятий том було присвячено народам тодішньої Російської імперії. Поетична Україна в них була представлена думою «Втеча трьох братів з Азова», народною піснею про смерть полковника М. Пушкаря та піснею — романсом «їхав козак за Дунай».

    Деякі вірші Лонгфелло американські діти й тепер вивчають напам’ять. Але найвідоміший його твір — «Пісня про Гайавату» (1855).

    Гайавата жив у XIV ст. і був вождем одного з племен північноамериканських аборигенів — індіанців. Він доклав чимало зусиль, аби утворити Союз (Велику Лігу) ірокезьких племен, укласти «вічний мир» між народами, припинивши братовбивчі війни, які до того весь час точилися між різними індіанськими племенами.

    У пам’яті та в міфах індіанців Гайавата залишився народним героєм і пророком. Міфам, що переповідалися з уст в уста, Лонгфелло надав віршованої форми і об’єднав у «Пісню про Гайавату».

    Українською мовою «Пісню про Гайавату» переклав на початку нашого століття відомий поет Олександр Олесь. До творчості Лонгфелло звертався і Панас Мирний. Так, в альманасі «На вічну пам’ять Котляревському» (1904) було Haдруковано «Декілька пісень про Гайавату» (уривки з поеми) у його перекладі, здійсненому, напевно, з російського варіанту, що належав Івану Буніну, «Вірші про рабство» перекладав на засланні Павло Грабовський.

    За ритмікою і текстуально дуже близький до того, що написав Лонгфелло, переклад К. Шмиговського.

    ПІСНЯ ПРО ГАЙАВАТУ (Уривки). ГЕНРІ ЛОНГФЕЛЛО. Скорочені твори з зарубіжної літератури, стислий переказ, короткий виклад змісту

    Повернутися на сторінку Твори зарубіжної літери скорочено (шкільна програма)

    Комментарии закрыты.