Пурпурові вітрила. Олександр Грін. Скорочені твори з зарубіжної літератури

    Пурпурові вітрила. Олександр Грін. Скорочені твори з зарубіжної літератури, стислий переказ, короткий виклад змісту

    Пророкування

    Лонґрен, матрос «Оріона», міцного трьохсоттонного брига,84 на якому він прослужив десять років і якому був відданий сильніше, ніж інколи син рідній матері, мусив, нарешті, покинути службу.

    Це сталося так. В одне з його нечастих повернень додому він не побачив, як завжди, — ще здаля, на порозі будинку, — своєї дружини Мері, що сплескувала руками, а потім бігла назустріч. Замість неї біля дитячого ліжечка — нової речі в маленькому будиночку Лонґрена — стояла схвильована сусідка.

    — Три місяці я доглядала її, старий, — сказала вона, — подивись на свою доньку.

    Мертвіючи, Лонґрен нахилився й побачив восьмимісячну істоту, що зосереджено позирала на його довгу бороду, потім сів, похнюпився й почав крутити вус. Вус був мокрий від дощу.

    — Коли померла Мері? — спитав він.

    Жінка розповіла сумну історію, перебиваючи розповідь розчуленим агуканням дівчинці й запевненнями, що Мері в раю. Коли Лонґрен довідався про подробиці, рай почав здаватися йому трохи світлішим від дровника, і він подумав, що вогонь звичайної лампи, коли б тепер вони були всі вкупі, втрьох, був би для жінки, яка пішла в невідому країну, найкращою втіхою.

    Місяців три тому господарчі справи молодої матері були геть погані. З грошей, які залишив Лонґрен, добра половина пішла на лікування після важких пологів, на турботи про здоров’я новонародженої; нарешті, втрата невеликої, але необхідної для життя суми примусила Мері попросити в борг грошей у Меннерса. Меннерс мав трактир-крамницю і вважався заможною людиною.

    Мері пішла до нього о шостій годині вечора. Близько сьомої оповідачка зустріла її на дорозі до Лісса. Заплакана й дуже засмучена Мері сказала, що йде до міста заставити обручку. Вона додала, що Меннерс погоджувався дати грошей, але вимагав за це кохання. Мері нічого не добилася.

    — У нас вдома немає ані крихти їжі, — сказала вона сусідці. — Я піду до міста, і ми з дівчинкою перебудемо як-небудь, поки повернеться чоловік.

    Цього вечора було холодно, вітряно; оповідачка марно вмовляла молоду жінку не ходити до Лісса проти ночі. «Ти промокнеш, Мері, накрапає дощ, а вітер, того й гляди, нажене зливу».

    Туди й назад від приморського села до міста було не менше трьох годин швидкої ходи, та Мері не послухалась порад оповідачки. «Годі мені муляти вам очі, — сказала вона, — і так уже майже нема сім’ї, де б я не позичала хліба, чаю або борошна. Заставлю обручку, і край». Вона пішла, повернулась, а другого дня злягла в гарячці й маренні; негода й вечірній заморозок звалили її двобічним запаленням легенів, як сказав міський лікар, якого викликала добросерда оповідачка. За тиждень на двоспальному ліжку Лонґрена залишилось порожнє місце, а сусідка перебралась у його дім доглядати й годувати дівчинку. Їй, самітній удові, це було неважко. «До того ж, — додала вона, — без такого немовляти нудно».

    Лонґрен поїхав у місто, звільнився зі служби, попрощався з товаришами й почав ростити маленьку Ассолъ. Поки дівчинка навчилася твердо ходити, вдова жила в матроса, ставши сирітці матір’ю, та тільки-но Ассоль перестала падати, заносячи ніжку через поріг, Лонґрен рішуче заявив, що тепер він сам усе робитиме для дівчинки, і, подякувавши вдові за діяльне співчуття, зажив самотнім життям удівця, зосередивши всі думки, надії, любов і спогади на маленькій істоті.

    Десять років мандрівного життя залишили в його руках дуже небагато грошей. Він почав працювати. Незабаром у міських крамницях з’явилися його іграшки — майстерно зроблені маленькі моделі човнів, катерів, однопалубних і двопалубних вітрильників, крейсерів, пароплавів — одне слово, моделі того, що він близько знав, що за характером роботи частково замінювало йому гуркіт портового життя й мальовничий труд плавби… Гостей він терпіти не міг, тихо спроваджуючи їх не силою, а такими натяками і вигаданими обставинами, що відвідувачеві не лишалося нічого іншого, як вигадати привід, що не дозволяв сидіти довше. Сам він теж не відвідував нікого; таким чином між ним і земляками лягло холодне відчуження, і коли б робота Лонґрена — іграшки — була менш незалежна від сільських справ, йому довелося б відчути на собі наслідки таких взаємин. Крам і харчі він закупляв у місті — Меннерс не міг би похвалитися, що Лонґрен купив у нього хоч коробку сірників. Він виконував також сам усю хатню роботу і терпляче опановував невластиве чоловікові складне мистецтво виховання дівчинки.

    Ассоль було вже п’ять років, і батько починав чим раз лагідніше й лагідніше всміхатися, позираючи на її нервове, добре личко, коли, сидячи в нього на колінах, вона намагалась впоратися з таємницею застебнутого жилета або кумедно наспівувала матроських пісень — дикі ревовірші. В передачі дитячим голосом і не скрізь з літерою «р» ці пісеньки справляли враження ведмедя-танцюриста, прикрашеного блакитною стрічкою. В цей час сталася подія, тінь якої, впавши на батька, вкрила й дочку.

    Була весна, рання й сувора, як зима, але по-іншому. Тижнів на три припав до холодної землі різкий береговий норд85 !…

    В один з таких днів дванадцятирічний син Меннерса, Хін, побачивши, що батьків човен б’ється підкладками об палі, ламаючи борти, пішов і сказав про це батькові. Шторм почався недавно; Меннерс забув вивести човен на пісок. Він негайно пішов до води, де побачив край молу Лонґрена, який стояв до нього спиною й курив. На березі, крім них двох, нікого більше не було. Меннерс пройшов по кладках до середини, спустився у вируючу воду й одв’язав шкот;86 стоячи в човні, він почав вибиратися до берега, хапаючись руками за палі. Весла він не взяв, і в ту мить, коли, похитнувшись, не встиг ухопитися за чергову палю, міцний удар вітру шпурнув ніс човна від кладок у бік океану. Тепер, навіть випроставшись, Меннерс не міг би дотягнутись до найближчої палі. Вітер і хвилі, розгойдуючи, несли човен у згубний простір. Усвідомивши становище, Меннерс хотів був кинутись у воду, щоб плисти до берега, та було пізно, бо човен крутився вже недалеко від краю молу, де велика глибина води й шаленство валів обіцяли неминучу смерть. Між Лонґреном і Меннерсом, якого тягло в штормову далину, було не більш як десять сажнів ще рятівної відстані, бо на кладці під рукою в Лонґрена висів змотаний канат з грузилом, уплетеним в один його кінець. Канат цей висів на випадок причалювання в буряну погоду, і його кидали з кладки.

    — Лонґрене! — гукнув до смерті переляканий Меннерс. — Чого ж ти став, як пень? Бачиш, мене відносить; кинь причал! — Лонґрен мовчав, спокійно дивлячись на Меннерса, що метався в човні, тільки його люлька закурилася дужче, і він, не поспішаючи, вийняв її з рота, аби краще бачити, що відбувається. — Лонґрене! — благав Меннерс. — Адже ти чуєш мене, я гину, врятуй! — Але Лонґрен не сказав йому жодного слова, ніби не чув розпачливого зойку. Доки не віднесло човна так далеко, що ледве долинали слова-зойки Меннерса, він не переступив навіть з ноги на ногу. Меннерс ридав з жаху, заклинав матроса бігти до рибалок, покликати допомогу; обіцяв гроші, погрожував і сипав прокльонами, та Лонґрен тільки підійшов ближче до самого краю молу, щоб не відразу упустити з очей борсання й стрибки човна.

    — Лонґрене, — долинуло до нього глухо, наче з даху до того, хто сидить усередині будинку, — врятуй!

    Тоді, набравши повітря й глибоко зітхнувши, щоб не загубилось на вітрі жодного слова, Лонґрен крикнув:

    — Вона так само просила тебе! Думай про це, поки ще живий, Меннерсе, і не забудь!

    Тоді зойки стихли, і Лонґрен пішов додому. Ассоль, прокинувшись, бачила, що батько сидить перед пригасаючою лампою в глибокій задумі. Почувши голос дівчинки, яка кликала його, він підійшов до неї, міцно поцілував і прикрив ковдрою, що зсунулась з неї.

    — Спи, люба, — сказав він, — до ранку ще далеко.

    — Що ти робиш?

    — Чорну іграшку я зробив, Ассоль, — спи!

    Другого дня тільки й розмов було в жителів Каперни, що про зниклого Меннерса, а на шостий день привезли його самого, вмираючого і злостивого. Його розповідь швидко облетіла навколишні села. До вечора носило Меннерса; побитого ударами об борти і дно човна під час відчайдушної боротьби з лютістю хвиль, що, не втомлюючись, загрожували викинути в море знавіснілого крамаря, його підібрав пароплав «Лукреція», який ішов у Кассет. Простуда і потрясіння жаху порішили дні Меннерса. Він прожив трохи менше сорока восьми годин, накликаючи на Лонґрена всі нещастя, можливі на землі і в уяві. Розповідь Меннерса, як матрос спостерігав його загибель, відмовившись допомогти, красномовна тим більше, що вмираючий важко дихав і стогнав, вразила жителів Каперни. Не кажучи вже про те, що мало хто з них здатен був пам’ятати образу тяжчу, ніж її зазнав Лонґрен, і так побиватися, як побивався він до кінця життя за Мері, — їм було огидно, незрозуміло, приголомшувало їх, що Лонґрен мовчав. Мовчки, до своїх останніх слів, що їх кинув навздогін Меннерсу, Лонґрен стояв: стояв нерухомо, суворо й тихо, як суддя, виявивши глибоке презирство до Меннерса — щось більше за ненависть було в його мовчанні, і це всі відчували. Колиб він кричав, виказував на мигах або метушнею злорадство, або ще якось інакше своє торжество, спостерігаючи відчай Меннерса, рибалки зрозуміли б його, але він повівся інакше, ніж вони, — повівся значуще незрозуміло і так поставив себе вище за інших, одне слово — зробив те, чого не пробачають. Ніхто більше не вклонявся йому, не подавав руки, не кидав погляду, в якому б упізнавав і вітав його…

    Дівчинка зростала без подруг. Два-три десятки дітей її віку, що жили в Каперні, насиченій, як губка водою, грубим родинним началом, основою якого був непохитний авторитет матері й батька, перейнятливі, як усі діти на світі, викреслили раз і назавжди маленьку Ассоль зі сфери свого заступництва й уваги. Сталося це, певна річ, поступово, через повчання та гримання дорослих, набрало характеру найсуворішої заборони, а потім, посилене плітками й пересудами, розрослося в дитячому розумі страхом до хатини матроса.

    …Граючись, діти проганяли Ассоль, коли вона наближалась до них, шпурляли грязюкою і дражнили тим, що нібито її батько їв людське м’ясо, а тепер робить фальшиві гроші. Одна за одною наївні її спроби до зближення кінчалися гірким плачем, синцями, подряпинами та іншими виявами громадської думки; вона перестала зрештою ображатись, але все ще іноді питала батька: «Скажи, чому нас не люблять?» — «Ет, Ассоль, — казав Лонґрен, — хіба вони вміють любити? Треба вміти любити, а цього вони й не можуть». — «Як це вміти?» — «А ось так!» — Він брав дівчинку на руки і міцно цілував смутні очі, що мружились від ніжного вдоволення.

    Улюбленою розвагою Ассоль було, вечорами або в свято, коли батько, лишивши слоїки з клейстером, інструменти і незакінчену роботу, сідав, скинувши фартуха, відпочити з люлькою в зубах, — влізти до нього на коліна і, вертячись у бережному кільці батькової руки, доторкуватись до різних частин іграшок, розпитуючи про їх призначення. Так починалася свoєpiдна фантастична лекція про життя і людей; лекція в якій завдяки колишньому побуту Лонґрена, випадковостям, випадку взагалі, — дивовижним, неймовірним і незвичайним подіям приділялось головне місце… Розповідав Лонґрен також про тих, що зазнали аварії, про здичавілих людей, які розучилися говорити, про таємничі скарби, бунти каторжниківі багато іншого, що вислухувала дівчинка уважніше, ніж, можливо, слухали вперше розповідь Колумба про новий материк. «Ну, говори ще», — просила Ассоль, коли Лонґрен, замислившись, замовкав, і засинала на його грудях з головою, повною чудових снів.

    …В гарні дні, вранці, коли хаща навколо шляху повна сонячної зливи, квітів і тиші, так що вразливості Ассоль не загрожували примари уяви, — Лонґрен відпускав її до міста.

    Якось під час такої подорожі до міста дівчинка сіла край дороги з’їсти шматок пирога, покладеного в кошик на сніданок. Закусуючи, вона перебирала іграшки; з них дві-три виявилися новинкою для неї; Лонґрен зробив їх уночі. Одна така новинка була мініатюрною перегоновою яхтою; це біле суденце несло пурпурові вітрила, зроблені з обрізків шовку, які використовував Лонґрен для обклеювання пароплавних кают — іграшок багатого покупця. Тут, мабуть, зробивши яхту, він не знайшов відповідного матеріалу на вітрила, використавши, що було, — клаптики пурпурового шовку. Ассоль була в радісному захваті. Полум’яний веселий колір так яскраво горів у її руці, неначе вона тримала вогонь. Дорогу перетинав струмок, а через нього був перекинутий місточок з жердин; струмок справа і зліва біг у ліс. «Коли я спущу її на воду поплавати трохи, — міркувала Ассоль, — вона не промокне, я її потім витру». Відійшовши від містка в ліс, за течією струмка, дівчинка обережно спустила на воду біля самого берега судно, яке зачарувало її; вітрила одразу виблиснули червоним відображенням у прозорій воді; світло, пронизуючи тканину, лягло тремтячим рожевим випромінюванням на білому камінні дна. «Ти звідки приїхав, капітане?» — поважно спитала Ассоль уявлену особу і, відповідаючи сама собі, сказала: «Я приїхав… приїхав… приїхав я з Китаю». — «А що ти привіз?» — «Що привіз, про те не скажу». — «Ах, ти так, капітане! Ну, тоді я тебе посаджу назад у кошик». Тільки-но капітан приготувався смиренно відповісти, що він пожартував і що ладен показати слона, як раптом тихий відбіг берегового струменя повернув яхту носом до середини струмка, і, наче справжня, повним ходом покинувши берег, вона рівно попливла вниз. Умить змінився масштаб видимого: струмок здавався тепер дівчинці величезною річкою, а яхта — далеким, великим судном, до якого, мало не падаючи у воду, злякана і сторопіла, простягала вона руки. «Капітан злякався», — подумала вона і побігла за іграшкою, яка віддалялася, сподіваючись, що її де-небудь приб’є до берега. Квапливо тягнучи кошик, що хоч і не був важкий, але заважав їй, Ассоль промовляла: «Ой Боже мій! І трапиться ж таке…»

    Судно повільно відпливало, і вона намагалась не спускати з ока красивий трикутник вітрил, спотикалася, падала і знову бігла…

    В такій марній і тривожній гонитві минула майже година, коли здивовано й водночас з полегшенням Ассоль побачила, що дерева попереду вільно розсунулись, пропустивши синє плесо моря, хмари і край жовтої піщаної кручі, на яку вона вибігла, вже падаючи з утоми. Тут було гирло струмка; розлившись нешироко й мілко, так що видно було переливчасту блакить каміння, він зникав у зустрічній морській хвилі. З невисокої, поритої корінням кручі Ассоль побачила, що біля струмка, на пласкому великому камені, спиною до неї сидить людина, тримаючи в руках зниклу яхту, і всебічно розглядає її з цікавістю слона, який спіймав метелика. Трохи заспокоєна тим, що іграшка ціла, Ассоль сповзла по кручі і, підійшовши близько до незнайомого, втупилась в нього вивчаючим поглядом, чекаючи, коли той підведе голову. Та невідомий так захопився огляданням лісового сюрпризу, що дівчинка встигла розгледіти його з голови до ніг, установивши, що людей, подібних до цього незнайомого, їй бачити ще жодного разу не доводилось.

    Але перед нею був не хто інший, як мандруючий пішки Егль, відомий збирач пісень, легенд, переказів і казок. Сиві кучері складками випадали з-під його бриля; сіра блуза, заправлена в сині штани, і високі чоботи надавали йому вигляду мисливця; білий комірець, краватка, пояс, винизаний сріблом блях, палиця і торбинка з новеньким нікелевим замочком виказували городянина. Його обличчя, коли можна назвати обличчям ніс, губи і очі, що виглядали з променястої буйної бороди, з пишних, люто здиблених угору вусів, здавалось, було мляво прозорим, коли б не очі, сірі, як пісок, і блискучі, як щира сталь, з поглядом сміливим і сильним.

    — Тепер віддай мені, — несміливо сказала дівчинка. — Ти вже погрався. Ти як спіймав її?

    Егль підвів голову, упустивши яхту, — так несподівано пролунав схвильований голосок Ассоль. Старий з хвилину розглядав її, посміхаючись і повільно пропускаючи бороду у великій, жилавій жмені. Багато разів прана ситцева сукня ледве вкривала до колін худенькі, засмаглі ноги дівчинки. Її темні густі коси, забрані в мереживну косинку, збилися, торкаючись плечей. Кожна риса Ассоль була виразно легка і чиста, як політ ластівки. Темні, з відтінком сумного запитання очі здавалися трохи старшими від обличчя; його неправильний овал був овіяний тією чудовою засмагою, що властива здоровій білості шкіри. Напіврозкритий маленький рот виблискував лагідною усмішкою.

    — Клянусь Ґріммами, Езопом і Андерсеном, — сказав Егль, поглядаючи то на дівчинку, то на яхту, — це щось особливе! Послухай-но ти, рослинко! Це твоя штука?

    — Так, я за нею бігла по всьому струмку; я думала, що помру. Вона була тут?

    — Біля самих моїх ніг. Корабельна аварія — причина того, що я, як береговий пірат, можу вручити тобі цей приз. Яхта, залишена екіпажем, була викинута на пісок тривершковим валом — між моєю лівою ногою і кінцем палиці.

    Він стукнув ціпком.

    — Як звуть тебе, крихітко?

    — Ассоль, — сказала дівчинка, ховаючи в кошик подану Еглем іграшку.

    — Добре, — незрозуміло казав далі старий, не зводячи очей, в глибині яких виблискувала усмішка дружелюбного настрою. — Мені, власне, не треба було питати про твоє ім’я. Добре, що воно таке дивне, таке однотонне, музикальне, як свист стріли або шум морської черепашки… Я, люба, поет у душі — хоч ніколи не писав сам. Що у тебе в кошику?

    — Човники, — сказала Ассоль, струшуючи кошиком, — потім пароплав та ще три таких будиночки з прапорами. Там солдати живуть.

    — Чудово. Тебе послали продати. Дорогою ти почала гратись. Ти пустила яхту поплавати, а вона втекла. Адже правда?

    — Ти хіба бачив? — із сумнівом спитала Ассоль, намагаючись пригадати, чи не розповіла вона це сама. — Тобі хтось сказав? Чи ти вгадав?

    — Я це знав.

    — А як же?

    — Бо я — найголовніший чарівник.

    Ассоль збентежилась, і напруження при цих словах Егля переступило межу страху. Безлюдний морський берег, тиша, її виснажлива пригода з яхтою, незрозуміла мова старого з променистими очима, величність його бороди й волосся почали здаватись дівчинці змішанням надприродного з дійсністю. Коли б тепер Егль скривив гримасу або закричав щось, дівчинка помчала б геть, заплакавши і знемагаючи від страху. Та Егль, помітивши, як широко розкрились її очі, зробив крутий вольт.87

    — Тобі нема чого боятись мене, — серйозно сказав він. — Навпаки, мені хочеться поговорити з тобою по щирості.

    Тут він тільки зрозумів, що в обличчі дівчинки було так пильно відзначено його враженням. «Мимовільне очікування прекрасного, блаженної долі, вирішив він. — Ах, чому я не народився письменником? Який чудовий сюжет».

    — …Ану, Ассоль, слухай мене уважно. Я був у тому селі, звідки ти, мабуть, ідеш; словом, у Каперні. Я люблю казки й пісні, і просидів я в селі тому цілий день, бажаючи почути що-небудь, ніким не чуте. Але у вас не розповідають казок. У вас не співають пісень. А якщо розповідають і співають, то, знаєш, ці історії про хитрих мужиків і солдатів, з постійним вихвалянням шахрайства, ці брудні, як немиті ноги, брутальні, як бурчання в животі, коротенькі строфи з жахливим мотивом… Стривай-но, я наплутав. Я заговорю знову.

    Подумавши, він мовив так:

    — Не знаю, скільки мине років, тільки в Каперні розцвіте одна казка, пам’ятна надовго. Ти будеш дорослою, Ассоль. Якось уранці в морській далині під сонцем блисне пурпурове вітрило. Осяйне громаддя пурпурових вітрил білого корабля попрямує, розтинаючи хвилі, прямо до тебе. Тихо плистиме цей чудесний корабель, без вигуків і пострілів; на березі багато збереться людей, дивуючись і ахаючи; і ти стоятимеш там. Корабель підійде велично до самого берега під звуки чудової музики; розкішний, у килимах, у золоті й квітах, попливе від нього швидкий човен. «Чого ви приїхали? Кого ви шукаєте?» — спитають люди на березі. Тоді ти побачиш хороброго вродливого принца, він стоятиме і простягатиме до тебе руки. «Здрастуй, Ассоль! — скаже він. — Далеко-далеко звідси я побачив тебе уві сні і приїхав, щоб забрати тебе назавжди у своє царство. Ти житимеш там зі мною в рожевій глибокій долині. У тебе буде все, чого тільки ти забажаєш; жити з тобою ми будемо так дружно і весело, що ніколи твоя душа не зазнає сліз і смутку». Він посадить тебе в човен, привезе на корабель, і ти поїдеш назавжди в прекрасну країну, де сходить сонце і де зорі зійдуть з неба, щоб привітати тебе з приїздом.

    — Це все мені? — тихо спитала дівчинка. Її серйозні очі, повеселівши, засяяли довір’ям. Небезпечний чарівник, звичайно, не став би говорити так; вона підійшла ближче.

    — Може, він уже прийшов… той корабель?

    — Не так скоро, — заперечив Егль, — спершу, як я сказав, ти виростеш. Потім… Що говорити? Це буде, і край. Що б ти тоді зробила?

    — Я? — вона подивилась у кошик, але, видно, не знайшла там нічого гідного бути істотною винагородою. — Я б його любила, — квапливо сказала вона і не зовсім твердо додала: — Якщо він не б’ється.

    — Ні, не буде битися, — сказав чарівник, таємниче підморгнувши, — не буде, я ручуся за це. Йди, дівчинко, і не забудь того, що сказав тобі я, між двома ковтками ароматичної горілки і роздумом про пісні каторжників. Іди. Хай буде мир пухнастій твоїй голові!

    Лонґрен працював на своєму маленькому городі, обгортаючи картопляні кущі. Підвівши голову, він побачив Ассоль, яка стрімголов бігла до нього з радісним і нетерплячим обличчям.

    — Ну, от… — сказала вона, намагаючись опанувати дихання, й ухопилась обома руками за батьків фартух. — Слухай, що я тобі розповім… На березі, там, далеко, сидить чарівник…

    Вона почала з чарівника і його цікавого пророкування.

    Палкість думок заважала пригоду. Далі йшов опис чарівника і — в зворотному втраченою яхтою.

    Лонґрен вислухав дівчинку, не перебиваючи, без посмішки і, коли вона скінчила, уява швидко намалювала йому невідомого старого з ароматичною горілкою в одній руці та з іграшкою в другій. Він одвернувся, але, згадавши, що у великих випадках дитячого життя належить людині бути серйозною і здивованою, урочисто закивав головою, примовляючи: «Так, так; за всіма ознаками, то ніхто інший, як чарівник. Хотів би я на нього подивитись… Але ти, коли підеш знову, не звертай убік; заблудитись у лісі неважко».

    Кинувши лопату, він сів біля плоту й посадив дівчинку на коліна. Страшенно зморена, вона намагалась ще додати деякі подробиці, та через хвилювання, спеку і втому сон знемагав її. Очі її злипались, голова схилилась на тверде батькове плече, мить – і вона полинула б у країну сновидінь, як зненацька, занепокоєна раптовим сумнівом, Ассоль сіла прямо, заплющивши очі і впираючись кулачками в Лонґренів жилет, і голосно сказала:

    — Як ти гадаєш, прийде чарівний корабель по мене чи ні?

    — Прийде, — спокійно відповів матрос, — якщо тобі це сказали, значить, усе правильно.

    «Виросте, забуде, — подумав він, — а тим часом… не варто позбавляти тебе такої іграшки. Адже багато доведеться в майбутньому побачити тобі не пурпурових, а брудних та хижих вітрил; здаля – розкішних і білих, зблизька — подертих і нахабних. Проїжджа людина пожартувала з моєю дівчинкою. Що ж?! Добрий жарт. Дарма — жарт! Бач, як зморило тебе, півдня у лісі, в хащі. А щодо пурпурових вітрил, думай, як я: будуть тобі пурпурові вітрила».

    Ассоль спала. Лонґрен, діставши вільною рукою люльку, запалив, і вітер поніс дим крізь пліт у кущ, який ріс з зовнішнього боку городу.

    Біля куща, спиною до плоту, жуючи пиріг, сидів молодий жебрак. Розмова батька з дочкою розвеселила його, а запах доброго тютюну настроїв на поживу.

    — Дай, хазяїне, покурити бідній людині, — сказав він крізь лозини…

    — Я б дав, — стиха відповів Лонґрен, — але тютюн у мене в тій кишені. Мені, бач, не хочеться будити дочку.

    — Ото біда! Прокинеться, знову засне, а перехожа людина взяла та й закурила.

    — Ну, — заперечив Лонґрен, — ти ж таки не без тютюну, а дитина втомилась. Зайди, якщо хочеш, трохи згодом.

    Жебрак зневажливо плюнув, надів на палицю клумак і сказав уїдливо:

    — Принцеса, зрозуміла річ. Утовкмачив ти їй у голову оці заморські кораблі! Ех ти, дивак диваківський, а ще хазяїн!

    — Слухай-но, — прошепотів Лонґрен, — я, мабуть, збуджу її, але тільки для того, щоб намилити твою здоровецьку шию. Іди геть!

    За півгодини жебрак сидів у трактирі біля столу з дюжиною рибалок. Позад них, то смикаючи чоловіків за рукав, то знімаючи через їх плече склянку з горілкою — для себе, звичайно, — сиділи високі на зріст жінки з густими бровами й руками, круглими, як бруковий камінь. Жебрак, скипаючи з образи, розповідав:

    — …І не дав мені тютюну. «Прийде, каже, твоє повноліття, а тоді, каже, спеціальний червоний корабель… По тебе. Бо твоя доля одружитися з принцом. І тому чарівникові, каже, вір». А я кажу: «Буди, буди, мовляв, тютюну ж дістати». То він за мною півдороги гнався.

    — Хто? Що? Про що говорить? — чути було допитливі голоси жінок. Рибалки, ледь повертаючи голови, розтлумачували з посмішкою:

    — Лонґрен з дочкою здичавіли, а може, і з глузду з’їхали; ось чоловік розповідає. Чаклун був у них, так розуміти треба. Вони чекають — тіточки, глядіть, не проґавте! — заморського принца, та ще під пурпуровими вітрилами!

    Через три дні, повертаючись із міської крамниці, Ассоль почула вперше:

    — Гей, шибайголово! Ассоль! Подивись лиш сюди! Пурпурові вітрила пливуть!

    Дівчинка, здригнувшись, мимоволі глянула з-під руки на плесо моря.

    Потім обернулась у бік вигуків: там, за якихось двадцять кроків від неї, стояв гурт дітей; вони кривлялися, показуючи язики. Зітхнувши, дівчинка побігла додому.

    Ґрей

    Якщо Цезар вважав, що краще бути першим на селі, ніж другим у Римі, то Артур Ґрей міг не заздрити Цезареві щодо його мудрого бажання. Він народився капітаном, хотів бути ним і став ним.

    Величезний будинок, в якому народився Ґрей, був похмурий усередині й величний зовні. До фасаду прилягали квітник і частина парку. Кращі сорти тюльпанів — сріблясто-голубих, фіолетових і чорних з рожевою тінню — вигинались у газон і лініями примхливо кинутих разків намиста. Старі дерева у парку дрімали в розсіяному півсвітлі над осокою покрученого струмка. Огорожа замку, бо це був справжній замок, складалася з витих чавунних стовпів, з’єднаних залізним візерунком. Кожен стовп вивершувався пишною чавунною лілеєю; ці чаші, сповнені оливи в урочисті дні, палали в нічній темряві великим вогняним строєм.

    Батько й мати Ґрея були гордовиті невільники свого становища, багатства й законів того суспільства, щодо якого могли говорити «ми». Частина їхньої душі, зайнята галереєю предків, майже не гідна уваги, друга частина — уявлюване продовження галереї — починалась маленьким Ґреєм, приреченим за певним, наперед складеним планом прожити життя і вмерти так, щоб його портрет міг бути повішений на стіні не на шкоду фамільній честі. В цьому плані припустилися невеликої помилки: Артур Ґрей народився з живою душею, зовсім не схильною продовжувати визначену наперед фамільну лінію…

    Ґрей невтомно вивчав замок, роблячи разючі відкриття. Наприклад, на горищі він знайшов сталевий лицарський мотлох, книги, оправлені в залізо і шкіру, зотлілий одяг і зграї голубів. У льоху, де зберігалось вино, він набув цікавих знань щодо лафіту, мадери, хересу… В одному місці були закопані дві бочки кращого аліканте, яке існувало за часів Кромвеля, і винар, показуючи Ґрею на порожній куток, не пропускав нагоди повторити історію славнозвісної могили, в якій лежав мрець, жвавіший, ніж зграя фокстер’єрів…

    — Ну, ось що, — казав Польдішок Ґрею, сідаючи на порожній ящик і набиваючи гострий ніс нюхальним тютюном, — бачиш оте місце? Там лежить таке вино, за яке не один п’яниця дав би згоду вирізати собі язика, коли б йому дозволили хильнути невеличку скляночку. В кожній бочці сто літрів речовини, від якої вибухає душа, а тіло перетворюється в нерухоме тісто. Колір цього вина темніший за вишню, і воно не потече з пляшки. Воно густе, як добрі вершки. Воно міститься в бочках чорного дерева, міцного, як залізо. На них подвійні обручі червоної міді. На обручах напис латиною: «Мене вип’є Ґрей, коли буде в раю». Цей напис тлумачився так широко й по-різному, що твій прадід, високорідний Сімеон Ґрей, побудував дачу, назвавши її «Рай», і думав таким чином погодити загадкове пророцтво з дійсністю шляхом простодушного дотепу. Але що ти думаєш? Він помер, тільки-но почали збивати обручі, від розриву серця, — так хвилювався ласий дідусь. Відтоді до цієї бочки не торкаються… Ці бочки привіз у тисяча сімсот дев’яносто третьому році твій предок, Джон Ґрей, з Лісабона, на кораблі «Біґль»; за вино було сплачено дві тисячі золотих піастрів.88 Напис на бочках зробив майстер зброї Веніамін Ельян з Пондішері. Бочки вкопано в ґрунт на шість футів і засипано попелом з виноградної лози. Це вино ніхто не пив, не куштував і не куштуватиме.

    — Я вип’ю його, — сказав якось Ґрей, тупнувши ногою.

    — От хоробрий юнак! — зауважив Польдішок. — Ти вип’єш його в раю?

    — Авжеж. Ось де рай!.. Він у мене, бачиш? — Ґрей тихо засміявся, розтуливши свою маленьку руку. Ніжна, але твердих обрисів долоня освітилася сонцем, і хлопчик стис пальці в кулак. — Ось він, тут!.. То тут, то знову нема…

    Кажучи це, він то розкривав, то стискував руку і, нарешті, задоволений зі свого жарту, вибіг, випередивши Польдішока, темними сходами до коридору нижнього поверху.

    Відвідування кухні було суворо заборонене Ґрею, та, відкривши вже цей надзвичайний світ, що палахкотів полум’ям печей, світ пари, кіптяви, шипіння, клекотіння киплячих рідин, стукоту ножів і смачних запахів, хлопчик старанно відвідував величезне приміщення.. .

    Ґрей не був ще таким високим, щоб зазирнути в найбільшу каструлю, яка вирувала, наче Везувій, але почував до неї особливу повагу; він з тремтінням дивився, як її повертають дві служниці; на плиту вихлюпувалась тоді димна піна, шипіла, і пара, підіймаючись од плити, хвилями виповнювала кухню. Одного разу рідини вихлюпнулось так багато, що вона ошпарила руку одній дівчині. Шкіра вмить почервоніла, навіть нігті стали червоні від приливу крові, і Бетсі (так звали служницю), плачучи, натирала олією ушкоджені місця. Сльози нестримно котились по її круглому переляканому обличчю.

    Ґрей завмер. В той час, коли інші жінки клопотались біля Бетсі, він пережив відчуття гострого чужого страждання, якого не міг зазнати сам.

    — Чи дуже тобі боляче? — спитав він.

    — Спробуй, то взнаєш, — відповіла Бетсі, накриваючи руку фартухом.

    Насупивши брови, хлопчик видерся на ослін, набрав довгою ложкою гарячої юшки (сказати до речі, це була юшка з бараниною) і хлюпнув на згин кисті. Враження було не велике, але слабкість від сильного болю примусила його похитнутись. Білий, як борошно, Ґрей підійшов до Бетсі, заховавши палаючу руку в кишеню штанців.

    — Мені здається, що тобі дуже боляче, — сказав він, промовчавши за свою спробу. — Ходімо, Бетсі, до лікаря. Ходімо ж!

    Він наполегливо тягнув її за спідницю, а прихильники домашніх засобів тим часом навперебій давали служниці рятівні рецепти. Та дівчина, яку дуже мучив біль, пішла за Ґреєм.

    Лікар послабив біль, зробивши перев’язку. Лише після того, як Бетсі пішла, хлопчик показав свою руку.

    Цей незначний епізод зробив двадцятирічну Бетсі й десятирічного Ґрея справжніми друзями. Вона набивала його кишені пиріжками і яблуками, а він розповідав їй казки й інші історії, вичитані в своїх книжках. Одного разу він дізнався, що Бетсі не може вийти заміж за конюха Джима, бо в них немає грошей, щоб завести господарство. Ґрей розбив камінними щипцями свою порцелянову скарбничку та витрусив звідти все, — це становило близько ста фунтів. Уставши рано, коли безприданниця пішла на кухню, він пробрався до її кімнати і, засунувши подарунок у скриню дівчини, накрив його короткою запискою: «Бетсі, це твоє. Ватажок зграї розбійників Робін Гуд». Переполох, до якого призвела на кухні ця історія, набрав таких розмірів, що Ґрей мусив признатися в тому, що він учинив підлог. Він не взяв грошей назад і не хотів більше говорити про це.

    Його мати була однією з тих натур, яких життя відливає в готовій формі. Вона жила в напівсні забезпеченості, коли виконувалось кожне бажання звичайної душі; тому їй не лишалось робити нічого іншого, як радитися з кравчинями, лікарем і дворецьким. Але пристрасна, майже релігійна любов до своєї чудної дитини була, мабуть, єдиним клапаном тих її нахилів.

    Ліліан Ґрей, залишаючись віч-на-віч з хлопчиком, робилася звичайною мамою, яка говорила люблячим, лагідним тоном ті найсердечніші дурниці, які не можна передавати на папері: їхня сила в почутті, не в самих них. Вона рішуче не могла будь у чому відмовити синові. Вона прощала йому все: перебування на кухні, огиду до навчання, неслухняність і численні примхи.

    Коли він не хотів, щоб підстригали дерева, — до них не доторкались; коли він просив простити або нагородити когось — зацікавлена особа знала, що так і буде; він міг їздити на будь-якому коні, брати до замку будь-якого собаку; порпатися в бібліотеці, бігати босоніж і їсти, що йому заманеться.

    Його батько якийсь час боровся з цим, але поступився — не принципом, а перед бажанням дружини…

    Таким чином, Ґрей жив у своєму світі. Він бавився сам — звичайно на задніх дворах замку, що мали за давніх часів бойове значення. Ці великі пустирі, з залишками високих ровів, із зарослими мохом кам’яними льохами, були повні бур’яну, кропиви, реп’яху, терну і скромно-барвистих диких квітів. Ґрей годинами залишався тут, досліджуючи нори кротів, стаючи до бою з бур’яном, підстерігаючи метеликів та будуючи з уламків цегли фортеці, які бомбардував палицями й камінням.

    Йому йшов уже дванадцятий рік, коли всі натяки його душі, всі розрізнені риси духу і відтінки таємних поривань з’єдналися в одному сильному моменті і, тим набувши стрункого вияву, стали нестримним бажанням…

    Це трапилося в бібліотеці. Її високі двері з тьмяним склом угорі були завжди замкнені, але защіпка замка ледве трималась у гнізді стулок; натиснуті рукою, двері відходили, напружувались і відчинялися. Коли дух дослідження примусив Ґрея дістатися до бібліотеки, його вразило курне світло, вся сила та особливість якого полягали в барвистому візерункові верхньої частини шибок. Тиша занедбаності стояла тут, як ставкова вода. Темні ряди книжкових шаф де-не-де прилягали до вікон, затуливши їх наполовину; між шафами були проходи, завалені купами книжок. Там — розгорнутий альбом, з якого вислизнули внутрішні аркуші, там — сувої, перев’язані золотим шнуром; стоси книжок, похмурих на вигляд; товсті шари рукописів, насип мініатюрних томиків, що тріщали, як кора, коли їх розгортали; тут — креслення й таблиці, ряди нових видань, карти; різноманітність оправ, грубих, ніжних, чорних, строкатих, синіх, сірих, товстих, тонких, шерехатих і гладеньких. Шафи були вщерть набиті книжками. Вони здавалися стінами, що вмістили б життя в самій товщі своїй. Скло шаф відбивало інші шафи, вкриті безбарвними блискучими плямами. Величезний глобус, вправлений у мідний сферичний хрест екватора й меридіана, стояв на круглому столі.

    Обернувшись до виходу, Ґрей побачив над дверима величезну картину, яка відразу змістом своїм виповнювала важке заціпеніння бібліотеки. На картині був зображений корабель, що здіймався на гребінь морського валу. Струмки піни збігали по його схилу. Він був змальований в останню мить злету. Корабель ішов просто на глядача. Бушприт89 високо піднявся і заступив основу щогол. Гребінь валу, розітнутий корабельним кілем, нагадував крила величезного птаха. Піна летіла в повітря… Пошматовані хмари низько тріпотіли над океаном. Тьмяне світло приречено боролося з темрявою ночі. Та найкраща за все в цій картині була постать чоловіка, що стояв на баку, спиною до глядача…

    Відгорнуті поли його каптана шарпав вітер, біла коса й чорна шпага поривалися в повітря; багатство вбрання виявляло у ньому капітана, танцююча поза — змах валу; без капелюха, він був, очевидно, захоплений небезпечною миттю й кричав — але що? Чи бачив він, як падає за борт людина, чи наказував повернути на інший галс, чи, заглушаючи вітер, гукав боцмана?

    Ґрей кілька разів приходив дивитися цю картину. Вона зробилась для нього тим потрібним словом у розмові душі з життям, без якого важко зрозуміти себе. В маленькому хлопчику поступово вміщалося величезне море. Він зжився з ним, порпаючись у бібліотеці, вишукуючи і жадібно читаючи ті книжки, за золотими дверима яких відкривалося синє сяйво океану. Там, сіючи за кормою піну, рухались кораблі. Частина їх губила вітрила, щогли і, захлинаючись хвилею, поринала в пітьму безодень, де миготять фосфоричні очі рибин. Другі, схоплені бурунами, билися об рифи; гаснуче хвилювання грізно струшувало корпус: обезлюділий корабель з пошматованими снастями переживав довгу агонію, поки новий шторм нерозбивав його на тріски. Треті щасливо вантажились в одному порту і розвантажувались в іншому: екіпаж, сидячи за столом у трактирі, оспівував плавання і з любов’ю пив горілку.

    Були там ще кораблі-пірати з чорним прапором і страшною командою, що вимахувала ножами; кораблі-привиди, які промінились мертвотним світлом синього осяяння; військові кораблі з солдатами, гарматами й музикою; кораблі наукових експедицій, що розшукують вулкани, рослини й тварин; кораблі з похмурою таємницею та бунтами; кораблі відкриттів і кораблі пригод…

    Таке уявлення про капітана, такий образ і така справжня дійсність його становища посіли, по праву душевних подій, головне місце в осяйній свідомості Ґрея. Жоден фах, крім цього, не міг би так успішно сплавити в одне ціле всі скарби життя, зберігши недоторканими найтонший візерунок кожного окремого щастя…

    Восени, на п’ятнадцятому році життя, Артур Ґрей потай залишив дім і дістався за золоту браму моря. Незабаром із порту Дубельт вийшла до Марселя шхуна «Ансельм», везучи юнгу з маленькими руками і зовнішністю перевдягненої дівчинки. Цей юнга був Ґрей, власник елегантного саквояжа, тонких, як рукавички, лакованих чобітків і батистової білизни згаптованими коронами.

    Протягом року, поки «Ансельм» відвідував Францію, Америку й Іспанію, Ґрей розтринькав частину свого майна — на тістечках, віддаючи цим данину минулому, а решту, для теперішнього і майбутнього, — програв у карти… Потроху він розгубив усе, крім головного — своєї дивної летючої душі; він загубив кволість, став широкий у плечах і кремезний у м’язах, блідість змінив на темну засмагу, вишукану недбалість рухів віддав за впевнену вправність працьовитої руки, а в його вдумливих очах відбився блиск, як у людини, що дивиться на вогонь. І його мова, втративши нерівномірну, гордовито-сором’язливу плинність, стала короткою і точною, як удар чайки у струмінь за тремтливим сріблом риби.

    Капітан «Ансельма» був добра людина, але водночас суворий моряк, що взяв хлопчика заради якоїсь зловтіхи. В одчайдушному бажанні Ґрея він убачав тільки ексцентричну примху і наперед тріумфував, уявляючи, як місяців за два Ґрей скаже йому, уникаючи дивитись в очі: «Капітане Гоп, я обдер лікті, лазячи по снастях; у мене болять боки й спина, пальці не розгинаються, голова тріщить, а ноги дрижать… Я хочу до мами». Вислухавши подумки таку заяву, капітан Гоп виголосив, теж подумки, таку промову: «Ідіть, куди хочете, моє пташеня. Якщо до ваших чутливих крилець пристала смола, ви можете змити її вдома — одеколоном «Роза-мімоза». Цей вигаданий Гопом одеколон найбільше тішив капітана, і, закінчивши уявлену відповідь, він уголос повторював: «Так. Ідіть до Рози-мімози».

    Тим часом повчальний діалог спадав на думку капітанові дедалі менше, бо Ґрей ішов до мети, зціпивши зуби, з поблідлим обличчям. Він зносив неспокійну працю з рішучим напруженням волі, почуваючи, що йому стає раз у раз легше…

    Він мовчки терпів насмішки, знущання і неминучу лайку доти, поки не став у новій сфері «своїм», але від цього часу незмінно відповідав боксом на будь-яку образу.

    Одного разу капітан Гоп, побачивши, як він вправно в’яже на рею вітрило, сказав собі: «Перемога на твоєму боці, шельмо». Коли Ґрей зліз на палубу, Гоп викликав його до каюти і, розгорнувши книжку, сказав:

    — Слухай уважно. Покинь курити! Починається обробка щеняти під капітана.

    І він почав читати, властиво, промовляти й кричати по книзі стародавні слова моря. Це був перший урок Ґрея. Протягом року він ознайомився з навігацією,90 практикою кораблебудування, морським правом, лоцією91 та бухгалтерією. Капітан Гоп подавав йому руку й говорив: «Ми».

    У Ванкувері Ґрея впіймав лист матері, повний сліз і страху. Він відповів: «Я знаю. Але коли б ти бачила, як я; подивись моїми очима. Коли б ти чула, як я; притули до вуха мушлю: в ній шум вічної хвилі; коли б ти любила, як я — все, в твоєму листі я знайшов би, крім любові й людини, — усмішку». І він плавав далі, поки «Ансельм» не прибув з вантажем у Дубельт, звідки, користуючись зупинкою, двадцятирічний Ґрей вирушив відвідати замок.

    Усе було таке саме довкола: таке саме непорушне в подробицях і в загальному враженні, як п’ять років тому, тільки ряснішим стало листя молодих берестів; його мереживо на фасаді будинку зсунулось і розрослося.

    Слуги, що позбігались до нього, зраділи, стрепенулись і завмерли в тій самій шанобі, з якою ніби то тільки вчора зустрічали цього Ґрея. Йому сказали, де мати; він пройшов до високого помешкання і, стиха прочинивши двері, нечутно спинився, дивлячись на посивілу жінку в чорній сукні. Вона стояла перед розп’яттям; її пристрасний шепіт був гучний, як повне биття серця. «За тих, що плавають, мандрують, хворіють, страждають і перебувають у полоні», чув, коротко дихаючи, Ґрей. Далі було проказано: «і хлопчикові моєму…» Тоді він сказав: «Я…» Та більше нічого не міг вимовити. Мати обернулась. Вона схудла; в гордовитості її тонкого обличчя промінився новий вираз, схожий на повернену юність. Вона рвучко підійшла до сина; короткий, грудний сміх, стриманий вигук і сльози на очах – от і все. Але в цю хвилину вона жила — сильніше і краще, ніж за все життя. «Я відразу впізнала тебе; о мій любий, мій маленький!» Ґрей справді перестав бути дорослим. Він вислухав про смерть батька, потім розповів про себе. Вона уважно слухала, без дорікань і заперечень, але в думках — у всьому, що він стверджував, як істину свого життя, — бачила тільки іграшки, якими бавиться її хлопчик. Такими іграшками були материки, океани й кораблі.

    Ґрей перебув у замку сім днів; на восьмий день, узявши значну суму грошей, він повернувся в Дубельт і сказав капітанові Гопу: «Дякую. Ви були добрим товаришем. Ну, прощавай, старший товаришу». Тут він закріпив справжнє значення цього слова страшним, як лещата, потиском руки. «Тепер я плаватиму окремо, на власному кораблі». Гоп спалахнув, плюнув, видер руку й пішов геть, але Ґрей, наздогнавши, обняв його. І вони сіли в готелі, всі гуртом, двадцять чотири чоловіки з команди, і пили, й кричали, й співали, й випили й з’їли все, що було на буфеті та в кухні.

    Минуло ще небагато часу, і в порту Дубельт вечірня зірка засяяла над чорною лінією нової щогли. То був «Секрет», якого купив Ґрей; трищогловий галіот92 у двісті шістдесят тонн. Отак, капітаном і власником корабля, Артур Ґрей плавав ще чотири роки, поки доля привела його до Лісса. Але він уже назавжди запам’ятав той короткий грудний сміх, повний сердечної музики, яким зустріли його вдома, і разів зо два щороку відвідував замок, лишаючи жінці з срібними косами нетверду впевненість у тому, що такий великий хлопчик, мабуть, упорається зі своїми іграшками.

    Світанок

    Ґрей вийшов із гущавини в чагарник, розкиданий на схилі горба. Парувала й горіла трава; вологі квіти мали вигляд дітей, силоміць умитих холодною водою. Зелений світ дихав безліччю малюсіньких ротів, заважаючи Ґреєві йти серед своєї тріумфуючої тісняви. Капітан вибрався на відкрите місце, заросле пістрявою травою, і побачив тут сонну молоду дівчину.

    Він тихо відхилив рукою гілку і спинився з почуттям небезпечної знахідки. Не далі як за п’ять кроків від нього, згорнувшись, підібгавши одну ніжку і випроставши другу, лежала головою на затишно підкладених руках стомлена Ассоль. Коси її зсунулись У безладді, біля шиї розстебнувся ґудзик, відкривши білу ямку; спідниця розкинулась і оголила коліна; вії спали на щоці, в затінку ніжної, опуклої скроні, напівзакритої темним пасмом; мізинець правої руки, що була під головою, пригинався до потилиці. Ґрей присів навпочіпки, заглядаючи дівчині в обличчя знизу…

    Можливо, за інших обставин цю дівчину помітив би він тільки очима, але тут він інакше побачив її. Усе зрушилось, усе усміхнулося в ньому. Природно, він не знав ані її імені, ані, тим більш, чому вона заснула на березі; він був з цього дуже вдоволений. Він любив картини без пояснень і підписів. Враження від такої картини незрівнянно сильніше; її зміст, незв’язаний словами, стає безмежним, стверджуючи всі здогади і думки.

    Тінь від листя підступила ближче до стовбурів, а Ґрей і досі сидів У тій самій мало зручній позі. Все спало на дівчині: спали темні коси, спала сукня і складки сукні, навіть трава поблизу її тіла, здавалось, задрімала заради співчуття. Коли враження стало повним, Ґрей увійшов у його теплу хвилю і поплив з нею. Давно вже Летіка гукав: «Капітане, де ви?» — та капітан не чув його.

    Коли він, нарешті, підвівся, нахил до надзвичайного захопив його зненацька з рішучістю і натхненням роздратованої жінки. Замислено поступаючись йому, він зняв з пальця старовинний коштовний перстень, не без підстав міркуючи, що, може, цим підказує життю щось істотне, подібне до орфографії. Він обережно опустив перстень на мізинець, що білів з під кіс. Мізинець нетерпляче ворухнувся й поник.

    Глянувши ще раз на це відпочиваюче обличчя, Ґрей обернувся і побачив у кущах високо зведені брови матроса. Летіка, роззявивши рота, зорив на Ґрея з таким подивом, з яким, певне, дивився Йона на пащу свого вмебльованого кита.

    — А, це ти, Летіко? — сказав Ґрей. — Подивись на неї. Що, гарна?

    — Чудове художнє полотно! — пошепки закричав матрос, що полюбляв книжні вирази…

    — Тихше, Летіко. Ходімо звідси.

    Вони відійшли в кущі. Їм слід було б тепер повернути до човна, але Ґрей зволікав, розглядаючи далину низького берега, де над зеленню й піском струменів дим коминів Каперни. В цьому диму він знову побачив дівчину. Тоді він рішуче повернув, спускаючись уздовж схилу; матрос, не питаючи, що трапилось, ішов позаду; він відчував, що знову запала обов’язкова мовчанка. Вже біля перших будівель Ґрей раптом сказав:

    — Чи не визначиш ти, Летіко, своїм досвідченим оком, де тут трактир?

    — Мабуть, отой чорний дах, — зміркував Летіка, а проте, може, й не він.

    — Що ж у цьому даху прикметного?

    — Сам не знаю, капітане. Нічого більше, як голос серця.

    Вони підійшли до будинку; то був справді трактир Меннерса. У відчиненому вікні, на столі, було видно пляшку; біля неї чиясь брудна рука доїла напівсивий вус.

    Хоч година була рання, в загальному залі трактирчика розташувалися троє відвідувачів. Біля вікна сидів вугляр, власник п’яних вусів, що їх ми вже бачили; між буфетом і внутрішніми дверима залу, біля пряжені й пива, знайшли собі місце двоє рибалок. Меннерс, довготелесий молодий хлопець, з нудним обличчям у ластовинні і тим особливим виразом хитрої спритності в підсліпуватих очах, який властивий гендлярам взагалі, витирав за шинквасом посуд. На брудній підлозі лежав сонячний відбиток віконної лутки.

    Щойно Ґрей ступив у смугу димного світла, як Меннерс, шанобливо вклоняючись, вийшов з-за свого захистку. Він одразу вгадав у Ґреєві справжнього капітана — категорія гостей, яких він бачив рідко. Ґрей спитав рому…

    — Ви, звісно, знаєте тут усіх людей, — спокійно мовив Ґрей. — Мене цікавить ім’я молодої дівчини в косинці, в сукні з рожевими квіточками, темно-русявої і невисокої, віком від сімнадцяти до двадцяти років. Я зустрів її недалеко звідси. Як її ім’я?

    Він сказав це з твердою простотою сили, яка не дозволяє уникнути заданого тону. Хін Меннерс внутрішньо засовався і навіть посміхнувся трохи, але зовні підкорився характерові звертання. А втім, перш, ніж відповісти, він помовчав — лише заради безплідного бажання здогадатись, у чому справа.

    — Гм! — сказав він, підводячи очі до стелі. — Це, певне, «Корабельна Ассоль», ніхто інший. Вона недоумкувата.

    — Справді? — байдуже спитав Ґрей, відпиваючи чималий ковток. — Як же це сталося?

    — Коли так, то звольте послухати.

    І Хін розповів Ґрею про те, як сім років тому дівчинка розмовляла на березі моря зі збирачем пісень. Зрозуміло, ця історія, відтоді як жебрак ствердив її буття в тому ж трактирі, набула обрисів грубої і заяложеної плітки, але суть лишилась непорушною.

    — Відтоді так її і звуть, — сказав Меннерс, звуть її «Ассоль Корабельна».

    Ґрей машинально глянув на Летіку, який і досі був скромним і тихим, потім його очі звернулись до курного шляху, що проходив повз трактир, і він відчув ніби удар — удар водночас у серце й голову. На шляху, обличчям до Ґрея, йшла та сама Корабельна Ассоль, до якої Меннерс допіру поставився клінічно. Дивні риси її обличчя, що нагадували таємницю незабутньо хвилюючих, хоча простих слів, постали тепер перед ним у світлі її погляду. Матрос і Меннерс сиділи до вікна спиною, але щоб вони випадково не обернулись, Ґрей мав мужність відвести погляд на руді очі Хіна. Після того, коли він побачив очі Ассоль, розвіялась уся задубілість Меннерсового оповідання. Тим часом, нічого не помічаючи, Хін вів далі:

    — Ще можу повідомити вас, що її батько справжній мерзотник. Він утопив мого татуся, ніби кицьку якусь, прости Господи. Він…

    Його обірвало несподіване дике ревіння позаду. Страшно поводячи очима, вугляр, скинувши хмільне заціпеніння, раптом гаркнув співом і так люто, що всі здригнулися:

    — Корзиннику, послухай, лупи з нас за корзини!.. Хін Меннерс обурено знизав плечима.

    — Паскуда, а не людина, — сказав він з моторошною гідністю скнари. — Щоразу така історія.

    — Більше ви нічого не можете розповісти? — спитав Ґрей.

    — Хто — я? Я ж вам кажу, що батько — мерзотник. Через нього я, ваша милосте, осиротів та ще дитиною мусив самостійно підтримувати тлінний прожиток…

    — Ти брешеш! — несподівано сказав вугляр. – Ти брешеш так підло й неприродно, що я протверезився.

    Хін не встиг розкрити рота, як вугляр звернувся до Ґрея:

    — Він бреше. Його батько теж брехав; брехала й мати. Така порода. Можете бути спокійні, що вона така ж здорова, як ми з вами. Я з нею розмовляв. Вона сиділа на моєму возі вісімдесят чотири рази чи трохи менше. Коли дівчина йде пішки з міста, а я продав своє вугілля, я вже неодмінно посаджу дівчину. Нехай вона сидить. Я кажу, що в неї добра голова. Це одразу видно. З тобою, Хіне Меннерсе, вона, зрозуміло, не скаже й двох слів. Але я, добродію, у вільному вугільному ділі зневажаю пересуди й поголоски. Вона говорить, як доросла, але химерна її розмова. Прислухаєшся — начебто все те ж самісіньке, що ми з вами сказали б, а в неї те саме, та не зовсім так. От, наприклад, якось зайшла мова про її ремесло. «Я тобі ось що скажу, — говорить вона і тримається за моє плече, як муха за дзвіницю, — моя робота не нудна, тільки завжди хочеться придумати щось особливе. Я, — каже, — так хочу приловчитися, щоб у мене на дошці сам плавав човен, а веслярі веслували б по-справжньому; потім вони пристають до берега, віддають причал і, як годиться, наче живі, сядуть на березі закусувати». Я, бачте, зареготав, мені, отже, смішно стало. Я кажу: «Ну, Ассоль, це, бач, така твоя справа, і думки тому в тебе такі, а довкола подивись: усі в роботі, як у бійці». — «Ні, каже вона, — я знаю, що знаю. Коли рибалка рибалить, він думає, що впіймає велику рибину, якої ніхто не ловив». — «Ну, а я?» — «А ти? – сміється вона. — Ти, мабуть, коли насипаєш вугілля в кошика, то думаєш, що він розквітне». Он яке слово вона сказала! І надало ж мені в ту хвилину, признаюся, подивитись на порожнього кошика, і так мені ввійшло в очі, немовби з лози поповзли бруньки; лопнули ці бруньки, бризнуло по кошикові листям і зникло. Я трішки протверезився навіть. А Хін Меннерс бреше, аж слухати сором, я його знаю!

    Вважаючи, що розмова обернулась на явну образу, Меннерс пронизав вугляра поглядом і зник за шинквасом, звідки гірко спитав:

    — Накажете подати що-небудь?

    — Ні, — сказав Ґрей, дістаючи гроші, — ми встаємо і йдемо звідси. Летіко, ти зостанешся тут, повернешся надвечір і мовчатимеш. Довідавшись про все, що зможеш, перекажеш мені. Ти зрозумів?

    — Люб’язний капітане, — сказав Летіка з деякою фамільярністю, спричиненою ромом, — не зрозуміти цього може тільки глухий.

    — Чудово. Запам’ятай також, що в жодному випадку, який тобі трапиться, не можна ні говорити про мене, ні навіть згадувати моє ім’я. Бувай!

    Ґрей вийшов… Дух негайної дії опанував його. Він отямився і зібрав думки, тільки коли сів у човен. Сміючись, він підставив руку, долонею догори, палаючому сонцю, як зробив це одного разу хлопчиком у винному погребі, потім відплив і заходився швидко веслувати у напрямку гавані…

    [Ґрей заходить у крамницю і закуповує пурпурову тканину.]

    Пурпуровий «секрет»

    Був білий ранковий час; у величезному лісі стояла тонка пара, повна химерних видінь. Невідомий мисливець, який щойно покинув своє вогнище, йшов понад річкою; крізь дерева сяяв просвіток її повітряних порожнеч, та завзятий мисливець не підходив до них, розглядаючи свіжий слід ведмедя, що вів у гори.

    Раптовий звук пролинув між дерев з несподіваністю тривожної гонитви; це заспівав кларнет. Музикант, вийшовши на палубу, програв уривок мелодії, сповненої смутного протяглого повторення. Звук тремтів, як голос, що приховує горе; підсилився, усміхнувся сумним переливом і урвався. Далека луна невиразно наспівувала ту ж саму мелодію.

    Мисливець, позначивши слід зламаною гілкою, добувся до води. Туман ще не розвіявся; в ньому гасли обриси величезного корабля, що повільно повертав до гирла річки. Його згорнуті вітрила ожили, звисаючи фестонами,93 розправляючись і покриваючи щогли безсилими щитами величезних згортків; було чути голоси і кроки. Береговий вітер, пробуючи подути, ліниво смикав вітрила; нарешті тепло сонця справило потрібний ефект; повітряний натиск подужчав, розігнав туман і вилився по реях в легкі пурпурові форми, повні троянд. Рожеві тіні перебігали по білих щоглах і снастях, усе було білим, крім розпущених, плавно зрушених вітрил — барви глибокої радості.

    Мисливець, який дивився з берега, довго протирав очі, поки впевнився, що бачить саме так, а не інакше. Корабель зник за закрутом, а він і досі стояв та дивився; потім мовчки, знизавши плечима, пішов до свого ведмедя.

    Поки «Секрет» ішов гирлом річки, Ґрей стояв біля штурвала, не довіряючи стерна матросові, — він боявся мілини. Пантен сидів поруч, у новій сукняній парі, в новому блискучому кашкеті, поголений і смиренно бундючний. Він, як і раніше, не відчував ніякого зв’язку між пурпуровим оздобленням і прямою метою Ґрея.

    — Тепер, — сказав Ґрей, — коли мої вітрила червоніють, вітер добрий, а в серці моєму більше щастя, ніж у слона, що побачив невеличку булочку, я спробую настроїти вас своїми думками, як обіцяв у Ліссі. Майте на увазі — я не вважаю вас дурним або впертим, ні; ви — чудовий моряк, а це варте неабичого. Та ви, як і більшість, слухаєте голоси всіх немудрих істин крізь грубе скло життя; вони кричать, та ви не чуєте. Я роблю те, що існує, як старовинне уявлення про прекрасне — нездійсненне, і що, по суті, так само здійсненне і можливе, як прогулянка за місто. Незабаром ви побачите дівчину, що не може, не повинна інакше вийти заміж, а тільки в такий спосіб, який розвиваю я перед вашими очима.

    Він стисло переказав морякові те, про що ми добре знаємо, закінчивши своє пояснення так:

    — Ви бачите, як тісно сплелися тут доля, воля й властивість характерів; я приходжу до тієї, яка жде й може ждати лише мене, я ж не хочу нікого іншого, крім неї, можливо, саме тому, що завдяки їй я зрозумів одну немудру істину. Вона в тому, щоб робити так звані чудеса своїми руками. Коли для людини головне — одержувати наймиліший п’ятак, легко дати цей п’ятак; та коли душа ховає зерня полум’яної рослини — чуда, зроби їй це чудо, якщо ти спроможний.

    Нова душа буде в неї і нова в тебе. Коли начальник в’язниці сам випустить в’язня, коли мільярдер подарує писарчукові віллу, опереткову співачку і сейф, а жокей хоч раз притримає коня заради іншого, якому не щастить, — тоді всі зрозуміють, як це приємно, як невимовно чудово. Та є не менші чудеса: усмішка, веселощі, прощення і — вчасно сказане, потрібне слово. Володіти цим — значить володіти всім. Щодо мене, то наш початок — мій і Ассоль – залишиться нам назавжди в пурпуровому відблиску вітрил, створених глибиною серця, яке знає, що таке кохання. Зрозуміли ви мене?

    — Так, капітане, — Пантен крякнув, утерши вуса дбайливо складеним чистим носовичком. — Я все зрозумів. Ви мене зворушили. Піду я вниз і попрошу пробачення в Нікса, якого вчора лаяв за втоплене відро. І дам йому тютюну — свій він програв у карти.

    Перш ніж Ґрей, дещо здивований таким швидким практичним наслідком своїх слів, устиг що-небудь промовити, Пантен уже загримів униз по трапу і десь. далеко зітхнув. Ґрей оглянувся, подивившись угору; над ним мовчки тріпотіли пурпурові вітрила; сонце в їх швах сяяло багряним димом. «Секрет» ішов у море, далі од берега. Не було ніяких сумнівів у дзвінкій душі Ґрея — ні глухих ударів тривоги, ні шуму дрібних клопотів; спокійно, як вітрило, поривався він до чарівної мети, сповнений тих думок, які випереджають слова.

    Опівдні на обрії з’явився димок військового крейсера. Крейсер змінив курс і з відстані пів милі підняв сигнал «лягти в дрейф».

    — Братове, — сказав Ґрей матросам, — нас не обстріляють, не бійтеся; вони просто не вірять власним очам.

    Він наказав дрейфувати. Пантен, галасуючи, як на пожежі, вивів «Секрет» з вітру; судно зупинилось, а тим часом від крейсера помчав паровий катер з командою і лейтенантом у білих рукавичках; лейтенант, ступивши на палубу корабля, здивовано озирнувся й пройшов з Ґреєм до каюти, звідки за годину вийшов, дивно махнувши рукою й усміхаючись, наче одержав чин, і рушив назад до синього крейсера. Видно, цього разу Ґрей мав більший успіх, ніж з простодушним Пантеном, бо крейсер, постоявши трохи, вдарив по обрію могутнім залпом салюту, навальний дим якого, пробивши повітря величезними блискотливими м’ячами, розвіявся клаптями над тихою водою. Увесь день на крейсері панувало якесь напівсвяткове остовпіння; настрій був неслужбовий, збуджений під знаком кохання, про яке говорили повсюди – від салону до машинного трюму…

    Деякий час «Секрет» ішов широким морем, без берегів; опівдні відкрився далекий берег. Узявши підзорну трубу, Ґрей роздивлявся Каперну. Якби не ряд дахів, він побачив би у вікні одного будинку Ассоль, що сиділа над якоюсь книжкою. Вона читала; по сторінці повз зеленавий жук, зупиняючись і зводячись на передні лапки з виглядом незалежним і хатнім. Уже двічі його не без досади здмухували на підвіконня, звідки він з’являвся знову довірливо та вільно, ніби хотів щось сказати. Цього разу йому пощастило дістатись майже до рук дівчини, яка тримала ріжок сторінки; тут він застряг на слові «дивись», із сумнівом зупинився, очікуючи на новий шквал, і справді трохи не зазнав неприємності, бо Ассоль уже вигукнула: «Знову жученя… дурне!» — і хотіла рішуче здмухнути гостя у траву, як раптом випадковий перебіг погляду від одного даху до іншого відкрив їй на синій морській щілині вуличного простору білий корабель з пурпуровими вітрилами.

    Вона здригнулася, відкинулась, завмерла; потім притьма схопилася, відчуваючи, як запаморочливо падає серце, і спалахнула нестримними сльозами натхненного зворушення. «Секрет» у цей час обходив невеличкий мис, тримаючись до берега кутом лівого борту; неголосна музика линула в голубому дні з білої палуби під вогнем пурпурового шовку; музика ритмічних переливів, переданих не зовсім вдало відомими всім словами: «Налийте, налийте бокали, і вип’ємо всі за любов…» У її простоті, радіючи, розгорталось і рокотало хвилювання.

    Не тямлячи, як покинула хату, Ассоль бігла вже до моря, підхоплена непереборним вітром подій; на першому розі вона зупинилась майже без сили; її ноги підломлювались, дихання уривалось і гасло, притомність трималась на волосинці. В розпачі від страху втратити волю, вона тупнула ногою й отямилась. Часом то дах, то паркан ховали від неї пурпурові вітрила; тоді, боячись, чи не зникли вони, як звичайний привид, вона поспішала минути нестерпну перешкоду і, знову побачивши корабель, зупинялась полегшено зітхнути.

    Тим часом у Каперні трапилось таке замішання, таке хвилювання, така загальна колотнеча, що не поступляться ефектом відомим землетрусам. Ніколи ще великий корабель не підходив до цього берега; у корабля були ті самі вітрила, ім’я яких звучало як знущання; тепер вони виразно і незаперечно палали з невинністю факту, який спростовував усі закони буття і здорового глузду. Чоловіки, жінки, діти щодуху мчали до берега хто в чому був; жителі перегукувались з двору в двір, наштовхувались один на одного, репетували й падали; незабаром біля води утворився натовп, і в натовп цей швидко вбігла Ассоль.

    Поки її не було, її ім’я перелітало серед людей з нервовою і похмурою тривогою, зі злісним переляком. Більше говорили чоловіки; здавлено, гадючим сичанням схлипували остовпілі жінки; та коли вже якась починала торохтіти — отрута кидалась у голову. Тільки-но з’явилась Ассоль, усі замовкли, всі в страху відійшли від неї, і вона залишилась сама серед порожнечі пекучого піску, розгублена, присоромлена, щаслива, з обличчям не менш палаючим, ніж її чудо, безпорадно простягнувши руки до високого корабля.

    Від нього відплив човен, повний засмаглих веслярів; серед них стояв той, кого, як їй здавалось тепер, вона знала, невиразно пам’ятала змалку. Він дивився на неї з усмішкою, яка зігрівала і примушувала поспішати. Але тисячі останніх смішних страхів перемогли Ассоль; смертельно боячись усього помилки, непорозумінь, таємничої і шкідливої перешкоди, — вона вбігла до пояса у тепле коливання хвиль, вигукуючи «Я тут, я тут! Це я!»

    …Від хвилювання, рухів хмарин і хвиль, виблиску води і далини дівчина майже не могла вже відрізняти, що рухається: вона, корабель чи човен, — усе рухалося, кружляло і спадало. Але весло гучно плеснуло поблизу неї; вона звела голову. Ґрей нахилився, її руки схопились за його пояс. Ассоль замружилась; потім, швидко розплющивши очі, сміливо усміхнулась його осяйному обличчю і, задихавшись, сказала:

    — Зовсім такий.

    — І ти теж, дитя моє! — вихоплюючи з води мокру дорогоцінність, сказав Ґрей. — От я прийшов. Чи впізнала ти мене?

    Вона кивнула, тримаючись за його пояс, з новою душею і трепетно замруженими очима. Щастя сиділо в ній пухнастим кошеням. Коли Ассоль одважилась розплющити очі, погойдування шлюпки, блискіт хвиль, наближення борту «Секрета», що могутньо повертався, — все було сном, де світло й вода гойдались, немов гра сонячних зайчиків на осяяній сонячним промінням стіні. Не пам’ятаючи як, вона піднялася по трапу в дужих руках Ґрея. Палуба, вкрита і завішана килимами, в ясно-червоних виплесках вітрил була, як небесний сад. І скоро Ассоль побачила, що стоїть у каюті — в кімнаті, кращої за яку вже не може бути.

    Знову Ассоль заплющила очі, боячись, що все це щезне, якщо вона буде дивитися. Грей узяв її руки і, знаючи вже тепер, куди можна безпечно йти, вона сховала мокре від сліз обличчя на грудях друга, який прийшов так чарівно. Дбало, та зі сміхом, сам приголомшений і подивований тим, що настала не доступна нікому дорогоцінна хвилина, котру годі висловити, Грей звів за підборіддя догори це обличчя, котре бознає коли примарилося йому, й очі дівчини, врешті, ясно розплющилися. В них було усе найкраще людини.

    Коли наступного дня почало світати, корабель був далеко від Каперни. Частина екіпажу як заснула, так і лишился лежати на палубі, бо її здолало Греєве вино; трималися на ногах лише стерничий, та вахтовий, та замислений і хмільний Ціммер, який сидів на кормі з грифом віолончелі біля підборіддя. Він сидів, тихо водив смичком, змушуючи струни промовляти чарівним, неземним голосом, і думав про щастя…

    Пурпурові вітрила. Олександр Грін. Скорочені твори з зарубіжної літератури, стислий переказ, короткий виклад змісту

    Повернутися на сторінку Твори зарубіжної літери скорочено (шкільна програма)

    Комментарии закрыты.