Прощавай Літо. Рей Бредбері. Скорочені твори з зарубіжної літератури

    Прощавай Літо. Рей Бредбері. Скорочені твори з зарубіжної літератури, стислий переказ, короткий виклад змісту

    Це промовляли очі бабусі.
    Це повторював сам до себе дідусь.
    Це відчував і Дуглас.
    Прощавай, літо!
    Ці слова ворушилися на дідусевих устах — він стояв на веранді й дивився на пожухлий лужок перед будинком, і не було вже видно жодної кульбаби, і пов’яли квітки конюшини, і крони дерев узялись іржею, і справжнє літо лишилося позаду, а східний вітер доносив дух єгипетської пустелі.
    — Що? — перепитав Дуглас. Але вже й сам почув.
    — Прощавай, літо! — Дідусь сперся на балюстраду веранди, приплющив одне око, а другим повів по небокраю. — Знаєш, Дуг, що це таке? Це квітка, що росте край дороги, і назва в неї якраз пасує до сьогоднішньої погоди. Щось там геть розладналось у Часі. Не знати навіщо повернулося літо. Чи воно забуло щось? І якось сумно стає на душі. А’ потім знову весело. Прощавай, літо!
    Висхла папороть під верандою впала на курну землю.
    Дуглас підійшов і став поруч із дідусем: може, той поділиться з ним своїм гострим зором, здатністю бачити аж ген за пагорбами, слізьми, що підступають до очей, щастям минулих днів. Та довелось удовольнитися духом люлькового тютюну й свіжими пахощами одеколону «Тигр». У грудях хлопця немов крутилася дзига — то вона ясніла, то темніла, то виповнювала сміхом рот, то навертала на очі теплу солону вологу.
    — Піду з’їм пампушку та ляжу посплю, — сказав він.
    — Добрий цей звичай у нас в Іллінойсі — напакувати живота й лягти спати.
    Велика тепла рука важко лягла Дугласові на голову, і від цього дзига закрутилася швидше, швидше й стала тепер однакового, гарного теплого кольору.
    Дорога до пампушок була вимощена радістю.
    Прикрашений вусиками з цукрової пудри, Дуглас ще міркував, чи поринути йому в сон, а тим часом сон уже підкрався ззаду, пробрався в голову, м’яко вчепився в нього.
    О пів на четверту пополудні все його дванадцятирічне єство занурилось у сутінь.
    Потім, уже вві сні, він стріпнувся.
    Десь віддалік грав оркестр якусь дивну повільну мелодію, глухо звучали мідні труби й барабани.
    Дуглас підвів голову, прислухався.
    Музика зазвучала гучніше, так наче оркестр вийшов з печери на ясне осоння.
    Та погучнішала вона й тому, що коли спершу в оркестрі нібито було всього кілька інструментів, то з наближенням до Грінтауна їх ставало дедалі більше, немовби музиканти, підносячи над головами блискучі проти сонця труби, виходили просто із землі безлюдних кукурудзяних ланів. Десь зійшло, наче тільки того й чекало, щоб у нього вдарили, кружало місяця і враз обернулося на литавру. Десь пурхнула з віт, уже вільних від урожаю, і зазвучала флейтами-пікколо зграйка сполоханих дроздів.
    — Процесія! — прошепотів Дуглас. — Але ж сьогодні не Четверте липня, та й День праці вже минув. То чого ж?..
    I що гучніше лунала музика, то повільніша, глибша й сумніша вона ставала. Мовби величезна грозова хмара, линучи низько-низько над землею, вкрила тінню пагорби, затопила темрявою дахи й тепер текла вулицею. Мовби гуркотів грім.
    Увесь тремтячи, Дуглас чекав.
    Аж ось процесія зупинилася перед їхнім будинком.
    Сонячні зблиски, відбившись від мідних труб, залітали в горішнє вікно й золотими пташками металися по кімнаті, шукаючи виходу.
    Дуглас крадькома, щоб його не помітили, визирнув у вікно.
    І побачив усе знайомі обличчя.
    Він закліпав очима.
    На лужку перед будинком стояв із тромбоном у руках Джек Шмідт — вони сиділи в школі на сусідніх партах, задер догори сурму Білл Арно, Дугласів щирий приятель, пихтів, обвинутий, наче удавом, величезною трубою, перукар містер Вінескі, і… ану, постривай!..
    Дуглас прислухався.
    У нижніх кімнатах стояла глибока тиша.
    Він миттю одвернувся од вікна й збіг сходами наниз, У кухні пахло смаженим беконом, але не було ні душі. В їдальні ще не розвіявся дух млинців, але й там тільки легкий вітрець ворушив невидимою рукою завіски.
    Він метнувся до дверей і вибіг на веранду. Атож, у домі не було нікого, зате на лужку він побачив справжнє товпище.
    Серед музикантів стояли дідусь із валторною, бабуся з бубоном, Живчик із дитячою дудочкою.

    Тільки-но Дуглас з’явився на веранді, як усі чимдуж закричали, і, поки вони кричали, йому спало на думку, як швидко все сталося. Адже тільки мить тому бабуся залишила в кухні на дошці замішане й посилане борошном тісто, на якому зосталися сліди її пальців, і тільки мить тому дідусь відклав у бібліотеці Діккенса, а Живчик зіскочив з дикої яблуні. І ось уже вони стоять у цьому натовпі знайомих, учителів, бібліотекарок, чотириюрідних братів та сестер з далеких персикових садів, і в руках у них також музичні інструменти.
    Крик затих, і, забувши про жалобну музику, яку грали перед тим, поки йшли містом, усі стали сміятися.
    — Слухайте, — спитав нарешті Дуглас, — що воно за день сьогодні?
    — Що за день? — перепитала бабуся. — Твій день, Дугласе.
    — Мій?
    — Твій, Дугласе. Особливий день. Кращий від дня народження, святковіший від різдва, врочистіший від Четвертого липня, пишніший від великодня. Твій день, Дугласе, твій! — Це вже говорив мер, він виголошував промову.
    — Але ж…
    — Дуг, — і дідусь показав на величезний кошик, — отут для тебе суничний пиріг.
    — І суничний торт, — докинула бабуся. — І суничне морозиво!
    Усі завсміхалися. Одначе Дуглас позадкував: йому здавалося, ніби він сам — величезний торт Із суничного морозива, що стоїть на сонці, але не тане.
    — А коли потемніє, буде фейєрверк, — озвався Живчик і дмухнув у свою дудочку. — І ще я віддам тобі свою банку із світлячками, їх там по самі вінця, я ціле літо збирав.
    — Не впізнаю тебе, Живчику. З якого це дива ти її віддаєш?
    — Бо сьогодні День Дугласа Сполдінга. Ми принесли тобі квіти, Дуг.
    «Хлопцям квітів не приносять, — подумав Дуглас, — навіть до лікарні».
    Та сестри Ремсі вже простягли до нього пучечки прощавай-літа, а дідусь казав:
    — Не барися, Дуг! Ставай на чолі процесії, і рушаймо. Пароплав чекає.
    — Прогулянковий? Ми попливемо на гуляння?
    — Я б назвав це мандрівкою. — Містер Вінескі, перукар, обсмикнув білий фартух і глибше насунув на голову солом’яного капелюха кольору каші з кукурудзяних пластівців. — Ось послухай!
    Від озера, за милю звідти, долинув тужливий гудок пароплава.
    — Кроком рупії — скомандував дідусь. — Раз-два… Дуг, ну ж бо… раз-два!
    — Але ж…
    Бабуся вдарила в бубон, Живчик задудів у дудочку, застогнала дідусева валторна, і юрба, рушивши по колу, втягла в себе Дугласа й винесла на вулицю, а там так само втягла й собак, і ті гавкали попереду й позаду всю дорогу до центру містечка, де вуличний рух спинявся пропустити процесію, люди на тротуарах махали руками їй услід, а на горішньому поверсі міського готелю «Грінтаун» хтось подер на дрібні клаптики телефонну книгу й пожбурив їх з вікна на вулицю, — але поки те конфетті з телефонних номерів долетіло до бруківки, процесія вже спустилася з пагорба, залишивши позаду й осоння, і містечко.
    Коли Іони вийшли на берег німотного озера, сонце вже заволікали хмари, а від води швидко насувався густий туман, і Дуглас, дивлячись на нього, злякався: здавалось, ніби від осіннього неба відірвалася величезна грозова хмара і, спустившись додолу, поглинула берег, і містечко, і захоплений грою оркестр.
    Процесія зупинилася. Бо тепер звідкись із туману, з-за невидимої пристані, чути було, як наближається великий пароплав, час від часу тужливо ревучи, мов сирена на маяку.
    — Ну, хлопче, мерщій до пристані, — тихо мовив дідусь.
    — Ану, хто перший! — Живчик кинувся вперед. Дуглас і з місця не зрушив.
    Бо пароплав уже випливав з туману — шпангоут за шпангоутом, ілюмінатор за ілюмінатором — і ось уже став край пристані й скинув сходні.
    — А чому… — Дуглас утупив очі в пароплав. — Чому він не має назви?
    Усі подивились — і справді, ніякої назви на носі довгого білого пароплава не було.
    — Ну… розумієш, Дуг…
    Пароплав оглушливо загудів, і юрба знову рушила й понесла Дугласа по мостинах пристані до сходень.
    — Дуг, іди ти перший!
    — Грайте, хай він іде під музику!
    І оркестр, піднісши догори тонну міді й двісті фунтів дзвонів та литавр, тричі підряд заграв «Привітаймо, привітаймо, привітаймо щиро вас!» Дуглас і незчувся, як опинивсь на палубі, а за ним туди забігали інші, квапливо ставили кошики з їжею і чимдуж поспішали назад на пристань…
    Бам-м!
    Сходні забрали.
    Дуглас рвучко обернувся й скрикнув.
    Він був на пароплаві сам. Його друзі та родичі лишилися, мов у пастці, на пристані.
    — Зачекайте, зачекайте!.. Сходні забрали не випадково, їх забрали навмисне.
    — Зачекайте! — злякано закричав Дуглас.
    — Атож, — неголосно мовив дідусь, стоячи внизу на пристані. — Зачекайте.
    І раптом Дуглас зрозумів: ті, що лишилися на пристані, аж ніяк не в пастці.
    Він кліпнув очима.
    Це він був у пастці, на пароплаві.
    Дуглас закричав. Пароплав лунко загудів. Відстань між ним і причалом почала збільшуватись. Оркестр грав «Колумбіє, перлино океану».
    — Та стривайте ж, стривайте!
    — Прощавай, Дуг!
    — Стривайте!
    — До побачення, Дуг, до побачення! — гукали обидві бібліотекарки.
    — Прощавай, — шепотіли всі, хто був на пристані.
    Дуглас подивився на кошики з їжею і мимоволі згадав, як кілька років тому бачив у музеї в Чікаго єгипетське гробовище, щ навколо невеликого видовбаного із колоди човна були розставлені всякі забавки та кошики з геть висхлою від часу їжею. Цей спогад обпік його, наче порох, що спалахнув перед очима. Хлопець закрутився на місці, як навіжений, і заплакав.
    — Прощавай, Дуг, прощавай!..
    Жінки махали білими хусточками, чоловіки — солом’яними капелюхами. Хтось підняв маленького собачку й помахав ним.
    А пароплав віддалявся від пристані по холодній воді озера, туман огортав його все щільніше, і звуки оркестру танули вдалині, і Дуглас уже ледь розрізняв своїх тіток, дядьків і ближчих родичів.
    — Стривайте! — гукав він. — Ще не пізно! Звеліть їм повернути назад! Ви теж можете попливти зі мною на гуляння! А й справді, попливемо всі разом!
    — Ні, Дуг, тільки ти один, — почув він ген з берега голос дідуся. — Пливи сам, хлопче.
    І тепер Дуглас знав, що на пароплаві, крім нього, нікого немає. Якщо пробігти по ньому й зазирнути в усі закутки, не побачиш ні капітана, ні старшого помічника, не побачиш нікого з обслуги. Він самотній на борту цього судна, що самотньо поринає в туман, а внизу, десь під палубою, чахкають і гудуть величезні машини, живуть своїм, позбавленим розуму, замкненим у собі, життям.
    Дуглас механічно пішов до носу судна. І раптом відчув упевненість у тому, що досить йому лягти скраю палуби й провести рукою по борту, як він намацає там щойно виписану фарбою назву.
    Чому погода розминулася з порою року? Чому знову так потепліло?
    Відповідь була проста.
    Пароплав називався «Прощавай, літо».
    А повернулося літо тільки по нього, по Дугласа.
    — Ду-у-г!.. — Голоси з берега було вже ледве чути. — До побачення… прощавай… прощавай…
    — Живчику, бабусю, дідусю, Білле, містере Вінескі, ні, ні, ні! Живчику, бабусю, дідусю, рятуйте!
    Та берег уже спорожнів, пристань зникла з очей, люди розійшлися по домівках, пароплав загудів востаннє й розбив Дугласові серце, і його скалки бризнули сльозами з очей, і тоді він гірко заридав, вимовляючи імена всіх, хто залишився на березі, і їхні імена злилися в одне величезне жаске слово, що струснуло йому душу, і вся кров його серця вихлюпнулась у судомному воланні:
    — Дідусю-бабусю-Живчику-Білле-містере-Вінескі-по-можі-і-іть!
    І отак, ридаючи, він підхопився й сів на ліжку, і його кидало то в жар, то в холод.
    Потім знов упав на подушку, і сльози затікали йому у вуха, а він усе плакав, хоча й відчував, що лежить на своєму ліжку, хоча й відчував на пальцях неслухняних рук і на клаптиковій ковдрі благодайне сонячне світло. Надвечір’я безгучно розмішувало в повітрі кімнати лимонадні тони.
    Дуглас перестав плакати.
    Він устав і пішов до дзеркала подивитись, який вигляд має печаль, і побачив її — вона всоталась у його обличчя та очі і тепер залишиться в них назавжди, ніколи не зникне; і він простяг руку й доторкнувся до того обличчя за склом, і рука в дзеркалі так само простяглася до нього й була холодна на дотик.
    Унизу пекли хліб, і, як і кожного надвечір’я, пахощі його сповнювали весь будинок. Дуглас спустився вниз і побачив, як бабуся видирає з курки соромітні тельбухи, тоді став біля вікна подивитись, як Живчик з верхівки своєї улюбленої яблуні намагається зазирнути за небокрай, — а потім неквапно вийшов на веранду, і пахощі хліба полинули за ним, наче знали, куди він подався, й не хотіли з ним розлучатись.
    На веранді хтось стояв і докурював передостанню того дня люльку.
    — Дідусю, це ти тут!
    — Ну звісно, Дуг.
    — Ох! Ох, як добре! Ти тут. І будинок тут. І місто тут.
    — Та й ти ж начебто тут, хлопче.
    — Тут я, справді тут!
    Дідусь кивнув головою, поглянув на небо, набрав у груди повітря і вже хотів був щось сказати, як Дугласа нараз пойняв страх і він вигукнув:
    — Не кажи!
    — Чого не казати, хлопче?
    «Не кажи, — думав Дуглас, — не кажи того, що збирався сказати!»
    Дідусь чекав.
    Вони дивились, і просто в них перед очима дерева розстеляли на лужку свої тіні й перевдягалися в кольори осені. Десь неподалік остання газонокосарка того літа зголювала й зістригала роки, складаючи їх любими серцю валками.
    — Дідусю…
    — Що, Дуг?
    Дуглас проковтнув слину, заплющив очі і з темряви, в яку вгорнув сам себе, вихлюпнув:
    — Смерть — це коли ти сам-один на пароплаві і він відпливає й везе тебе геть, а всі твої рідні залишаються на березі?
    Дідусь перетравив почуте, придивився до кількох хмарин у небі, а тоді кивнув головою.
    — Приблизно так, Дугласе. А чому ти про це спитав?
    — Та просто захотілося знати.
    Дуглас провів очима хмарину, що пливла у високості й ніколи не була такою, як у цю мить, і більш ніколи такою не буде.
    — Що ти хотів сказати, дідусю?
    — Стривай, дай пригадаю. Прощавай, літо?
    — Так, сер, — прошепотів Дуглас, пригорнувся до цього високого чоловіка поруч і, взявши його стару руку, міцно притулив до своєї щоки, а тоді поклав собі на голову — такою собі короною для молодого короля.
    Прощавай, літо!

    Прощавай Літо. Рей Бредбері. Скорочені твори з зарубіжної літератури, стислий переказ, короткий виклад змісту

    Повернутися на сторінку Твори зарубіжної літери скорочено (шкільна програма)

    Комментарии закрыты.