• Реклама

ПО ТОЙ БІК ЖИВОПЛОТУ. ЕДВАРД МОРГАН ФОРСТЕР. Скорочені твори з зарубіжної літератури

ПО ТОЙ БІК ЖИВОПЛОТУ. ЕДВАРД МОРГАН ФОРСТЕР. Скорочені твори з зарубіжної літератури, стислий переказ, короткий виклад змісту

Ходомір показував, що мені двадцять п’ять років, отож чи чувана була річ так рано сходити з дистанції, але я почував себе таким стомленим, що сів на один з придорожніх каменів, які позначали кожну пройдену милю. Інші люди випереджали мене; вони кепкували з мене, проходячи далі, та мені було байдуже до того, і навіть коли Еліз Дімблбі, велика діячка на ниві освіти, промчала повз мене, закликаючи до стійкості, я тільки доторкнувся до капелюха й посміхнувся.

Спершу я подумав: може, зі мною сталося те саме, що й з моїм братом, якого мені довелося покинути при дорозі, за поворотом, що його я поминув рік чи два тому. Він збився з дихання, надто завзято співаючи на ходу, й до часу знесилів, необачно поспішаючи на допомогу всім і кожному. Та я поводився в дорозі більш розважливо, не надсаджувався даремно, хоч мене часом і гнітила монотонна одноманітність шляху — все та сама курява під ногами, все той самий рудий шурхітливий живопліт обабіч, скільки я себе пам’ятав.

І я встиг уже залишити дещо на тій дорозі, та й узагалі вся вона була всіяна речами, що їх рано чи пізно покидав кожен з нас. Усі мої м’язи так нили від утоми, що я не міг нести далі навіть тих речей, які ще були при мені. Я зсунувся з каменя на узбіччя дороги й лежав крижем; обличчя моє було звернене до обпаленого сонцем живоплоту, і я молився, щоб мені було даровано спокій і забуття.

Легенький вітрець привів мене до тями. Коли я трохи розплющив очі, там крізь плетиво гілок і рудого листя пробивалося слабке світло. Живопліт у цьому місці був начебто не такий густий, як скрізь. Мене пойняло бажання продратися крізь живопліт і подивитися, що там по той бік. Поблизу не було ні душі, інакше я б просто не наважився на це. Адже ми, люди дороги, поводилися між собою так, ніби його, того боку, зовсім немає.

Я піддався спокусі, заспокоївши себе тим, що за хвилину повернуся на дорогу. Колючки дряпали мені обличчя, але я затулився руками, мов щитом, і вперто сунув уперед. І все-таки десь на півдорозі мені захотілося відступитися, бо з мене поздирало всі речі, а одяг пошматувало об гілля. Але я так застряв, що повернути назад не було ніякої змоги, отож довелося наосліп продиратися далі вперед, ризикуючи от-от знесиліти й загинути в тій непрохідній хащі.

Раптом навколо моєї голови зімкнулася холодна вода, і мені здалося, що я цілу вічність поринаю на дно. Продершись крізь живопліт, я впав у глибоку водойму. А коли зрештою виплив на поверхню, волаючи про допомогу, то почув на протилежному березі сміх. Хтось сказав: «Ось і ще один!» Потім мене витягли з води, і я, важко сапаючи, лежав на сухій землі.

Ніколи раніше я не бачив такого простору, такої трави й такого ясного сонячного світла. Блакить неба тут, здавалося, не мала меж, а під нею хвилястими пагорбами здіймалася земля. В усьому тому вчувалася постійна присутність людини, і можна було б назвати його величезним парком чи садом, якби ці слова не мали відтінку чогось обмеженого й звичайного.

Трохи віддихавшись, я звернувся до свого рятівника:

— Куди веде ця місцевість?

— Хвалити бога, нікуди! — відповів він і засміявся. То був чоловік років п’ятдесяти чи шістдесяти — якраз такий вік на нашій дорозі викликає недовіру, та в його поводженні не від чувалося старечої метушливості, а голос він мав такий, ніби йому було вісімнадцять.

— Він хоче знати, куди веде ця місцевість! — гукнув старий до людей, які стояли віддалік на схилі пагорба, і вони й собі засміялися, махаючи йому капелюхами.

Тоді я помітив, що водойма, в яку я впав, була ровом, і живопліт тягся понад ним в обидва боки. Тут, над ровом, живопліт був зелений, у прозорій воді плавала риба. Але то була огорожа, бар’єр, і в ту ж мить мені перестали тішити око й трава, й небо, й дерево, й щасливі чоловіки та жінки: я зрозумів, що це не що інше, як в’язниця, — хай гарна, простора, але в’язниця.

Ми рушили стежкою. Іти мені було важко — адже я завжди звик поспішати, щоб випередити інших, а який був сенс випереджати когось на стежці, що нікуди не вела!

Мого рятівника, видимо, тішило, коли я зненацька спинився й безутішно промимрив:

— Та це ж просто жахливо! Тут неможливо рухатися, про суватися уперед. А ми, люди дороги…

— Так. Я знаю.

— Я хотів сказати, що ми завжди простуємо вперед.

— Я знаю.

— Ми постійно вчимося, розвиваємося. Навіть за своє недовге життя я став свідком чималого поступу в багатьох галузях. Ось приміром…

Я дістав свій ходомір, та на ньому значилося рівно двадцять п’ять — ані на поділку більше.

— О, він зупинився! А я хотів вам показати. Цей прилад має зафіксувати час нашого спілкування. Але він показує чомусь, що мені рівно двадцять п’ять.

— Тут багато речей виходять з ладу,— сказав старий.

— Закони науки універсальні, вони виявляються скрізь. Як видно, коли я впав у рів, до приладу зайшла вода, і він зіпсувався. Адже за нормальних умов усе працює. Наука й дух суперництва — ось що зробило нас такими, які ми тепер…

Тут я урвав свою мову, бо раз у раз мусив відповідати людям, які приязно віталися до нас. Дехто з них співав, деякі були заглиблені в бесіду, інші клопоталися біля дерев. Всі вони видавалися щасливими, і я б теж почував себе щасливим, якби міг забути, що все те нікуди не веде.

Я аж здригнувся, коли раптом стежку перед нами перебіг якийсь юнак. Це вже був вияв справжньої здорової енергії, і я вигукнув:

— Та це ж триборство! А де інші учасники?

— Інших немає.

Мене вразило таке нерозважне марнування сил та енергії, і я пробурмотів:

— Що ж воно все означає?

— Воно означає тільки те, що воно є.

— Розумію,— тихо мовив я.— Розумію, але не можу погодитися. Будь-яке досягнення нічого не варте, коли воно не є ланкою в ланцюгу розвитку. І я не хочу більше зловживати вашою люб’язністю. Я повинен повернутися на дорогу.

— Спершу тобі треба побачити нашу браму,— сказав він. — Адже ми маємо браму, хоч ніколи й не користуємося нею.

Невдовзі ми підійшли до рову, але там береги його з’єднував міст. Той міст вів до великої брами, білої, наче вся вона була вирізьблена із слонової кістки. За брамою була дорога, точнісінько така, як та, що нею я ще зовсім недавно йшов.

— Це ж моя дорога! — вигукнув я.

— Але не твій відтинок шляху. Це та брама, з якої людство вийшло звідси багато століть тому, коли його вперше пойняло бажання рухатися. Дорога та сама. Але тут її початок, і хоча звідси здається, ніби вона пряма, на ній стільки поворотів, що вона ніде не відходить далеко від нашої межі, а подеколи й наближається до неї впритул.

Коли ми йшли назад, я знову спробував переконати старого:

— Подекуди дорога, певна річ, петляє, але й це — частина нашого життя. Хіба можна сумніватися, що її загальний напрям — поступ. До якої саме мети, ми не знаємо. Але що вона веде вперед — це поза всяким сумнівом. Адже саме ця впевненість і змушує нас постійно вдосконалюватися — кожному в чомусь своєму — й дає нам той поштовх до дії, якого бракує у вас. Вдосконалення в обраній галузі дало такі наслідки, які приголомшили б вас. — Тут я урвав свої міркування і вражено вигукнув: — Боже праведний! Я ладен заприсягтися, що то міс Еліз Дїмблбі, одна сидить, зануривши ноги у воду!

Мій супутник сказав, що, певно, то вона і є.

— Та ні, цього не може бути! Я зовсім недавно бачив її на нашій дорозі й знаю, що сьогодні ввечері вона має читати лекцію в Танбрідж-Уельсі. Атож її поїзд відходить з вокзалу Кеннон-Стріт через… Ну, звісно, годинник мій зупинився тут так само, як і ходомір. Ні, кого — кого, а її тут бути не може!

— Люди завжди дивуються, зустрічаючи тут знайомих. А тим часом утрапити сюди може крізь живопліт хто завгодно й коли завгодно — і ті, що ведуть перед у перегонах, і ті, що пристали і їх покинули при дорозі, гадаючи, ніби вони мертві. Я часто стою біля межі й прислухаюся до звуків дороги — очікую, чи не зверне хто вбік. І дуже радий, коли трапляється витягти когось із рову, як оце тебе сьогодні. Адже наш край заселяється повільно, хоча й призначений він для всього людства.

— У людства інша мета,— м’яко заперечив я,— і я повинен повернутися туди.

Я попрощався з ним, бо сонце вже хилилося до обрію, а я хотів вийти на свою дорогу ще завидно. Але старий схопив мене за руку й крикнув:

— Ні, тобі ще не можна йти!

Стривожений цим, я спробував вивільнитись — адже в нас не було спільних інтересів. Та хоч як я силкувався, осоружний старий не пускав мене і я, не маючи борцівського досвіду, мусив скоритися і йти за ним.

Я твердо поставив собі не залишатися на ніч у тому краї: він викликав у мене недовіру, так само, як і його жителі, незважаючи на всю їхню зичливість. І хоч я дуже зголоднів, проте не приєднався до їхньої вечірньої трапези, що складалася з молока й фруктів. Мені подарували квіти, але я викинув їх, тільки-но вибрав мить, коли на мене ніхто не дивився.

Та ось вони почали лаштуватися на ночівлю: хто на голій землі на схилі пагорба, хто під буковими деревами, і це нагадувало мені нашу свійську худобу. В червонястому призахідному світлі я поспішав за своїм непроханим провідником і, смертельно зморений, мало не зомліваючи від голоду, бурмотів:

— Ні, дайте мені життя з його борнею і перемогами, з його падіннями й ненавистю, з його глибоким сенсом і невідомою метою…

Зрештою ми підійшли до місця, де було перекинуто інший міст та інша брама розтинала живопліт. Ця брама була напівпрозора, ніби виточена з рогу, і її стулки відхилялись усередину. Та крізь них я знову побачив точнісінько таку саму, як моя, дорогу — одноманітну, курну, з рудим шурхітливим живоплотом обабіч.

Мене якось дивно стривожив той круговид, і я втратив останні рештки самовладання. До нас наближався чоловік; через плече в нього була перекинута коса, в руці він ніс щось, ніби бідон.

І я забув про долі людства, забув про дорогу, що лежала перед очима,— я кинувся на нього, вирвав у нього з рук той бідон і став пити.

То було всього тільки пиво, але я був у такому стані, що вмить сп’янів. Мов уві сні, я побачив, як той старий зачиняє переді мною браму, і почув його слова:

— А тут ваша дорога закінчується, і крізь цю браму людство — все, яке ще лишилося,— увійде до нас.

І хоч я вже поринав у забуття, мої почуття якусь мить неначе загострились, і я ввібрав у себе й чарівну солов’їну трель, і пахощі невидимого сіна, й ясні зорі, що з’явилися на потемнілому небі. Чоловік, в якого я відняв пиво, підхопив мене й почав обережно опускати на землю, і я побачив, що то мій брат.

ЕДВАРД МОРГАН ФОРСТЕР

(1879—1970)

Едвард Морган Форстер — англійський письменник і критик, закінчив найпрестижніший Кембриджський університет. Починав як автор побутово-психологічних повістей.

Форстер багато подорожував по Європі, кілька разів побував в Індії і навіть жив там певний час. Письменника глибоко вразила ця самобутня країна, яка протягом кількох століть була англійською колонією. Повернувшись додому, він написав книжку «Дорога до Індії» (1924), де не тільки чудово змалював незвичні для європейця побут, традиції, філософію, мистецтво цієї країни, а й передав наростаюче внутрішнє напруження між корінним населенням Індії та англійцями — колонізаторами. Цей роман приніс Форстеру світову славу й ввійшов до скарбниці світового письменства як його найкращий твір.

Крім того, Форстер друкував літературно-критичні статті в провідних англійських журналах, читав лекції студентам-філологам у Кембриджі, видав літературознавчу книжку «Аспекти роману» (1927), дві збірки новел.

ПО ТОЙ БІК ЖИВОПЛОТУ. ЕДВАРД МОРГАН ФОРСТЕР. Скорочені твори з зарубіжної літератури, стислий переказ, короткий виклад змісту

Повернутися на сторінку Твори зарубіжної літери скорочено (шкільна програма)

Комментарии закрыты.