ПОВЕРНЕННЯ З ЗІРОК (Уривки). СТАНІСЛАВ ЛЕМ. Скорочені твори з зарубіжної літератури

    ПОВЕРНЕННЯ З ЗІРОК (Уривки). СТАНІСЛАВ ЛЕМ. Скорочені твори з зарубіжної літератури, стислий переказ, короткий виклад змісту

    Я не мав із собою ніяких речей. Мені сказали, що не потрібно. Вже в самому проході, під черевом корабля, Абс подав мені руку і багатозначно посміхнувся:

    — Тільки обережно…

    Я пам’ятав про це і не сплющив йому пальців. Він хотів іще щось сказати, але я не дав йому вимовити й слова…

    Я поклав руки на коліна, бо вони мені якось ніби заважали. Всі пасажири вже сиділи. Я очікував оголошення старту, якихось сигналів, але нічого подібного не було. Я мало не дерев’янів від надмірної уважності, викликаної постійним побоюванням зробити щось недоречне.

    І так уже протягом чотирьох днів.

    Коли всі вийшли, я встав. Крізь відчинені двері потягло прохолодою. Вже виходячи, я промовив до стюардеси:

    — До побачення…

    — До ваших послуг.

    Значення цих слів я усвідомив не відразу. Хотів поставити ногу на сходинку, але її не виявилося. Між металевим корпусом корабля і краєм перону зяяла метрова щілина. Не сподіваючись потрапити в таку пастку, я незграбно стрибнув і втратив рівновагу. Вже в повітрі відчув, як знизу мене наче підхопив струмінь невидимої сили, проніс над порожнечею і м’яко опустив на білу еластичну поверхню, яка м’яко увігнулася. Ракета, якою я прибув, лежала в глибокому ложі. Нараз площина, на якій ми стовпилися, рушила вгору. Раптом вона почала ділитися по невидимих швах. У глибині, на задньому плані, у всіх напрямках повітря прошивали рухливі тіні якихось машин — можливо, літаючих. І я мимоволі очікував якоїсь катастрофи. Важко було зупинити погляд на чомусь нерухомому, бо вся навколишня архітектоніка складалася, здавалось, із самого руху, зміни. Біля нашої доріжки з’являлися вируючі зелені кола, схожі на підвішені в повітрі неонові обручі, й тоді частина людей переходила на підніжку іншої доріжки чи трапа, що присувалися. Я помітив, що через зелені лінії того світла можна вільно переходити, наче вони були нематеріальні.

    — Пробачте,— я торкаюся плеча чоловіка в хутрі,— де ми зараз?

    — На полідукті,— відповів чоловік. — Вам який стик?

    — А… де Внутрішнє Коло?

    — Ви вже проїхали. Мусите повернутися.

    — Найкраще буде растом з Меріду,— втрутилася жінка. — Це там, — показала вона на зелене око, що надпливало, а за ним підносилося порожнє підвищення з чорно-сріблястими смугами на боках, подібне до химерно розмальованого корпусу перекинутого на бік судна. Я подякував і зійшов з доріжки, та, мабуть, не там, де треба, бо струмінь надзвичайної сили підкосив мені ноги. Поки я роздумував, що робити, місце моєї пересадки віддалилося від чорно-сріблястого підвищення. Оскіль-ки більшість людей, що стояла біля мене, почала переходити на похилу доріжку, я теж ступив на неї. Мене безшумно винесло на перон завдовжки, певне, з кілометр, від якого саме відходив веретеноподібний літак. Зрештою, може, саме та китоподібна споруда і була пероном, а я опинився на «расті»…

    Я опинився серед цілого лісу фонтанів. Мимохідь я знічев’я встромив руку в струмінь підсвіченого фонтана — може, тому, що було приємно зустріти щось хоч трохи знайоме. Однак я не відчув нічого: фонтан був без води. За хвилину мені здалося, що пахнуть квіти. Понюхав руку. Пахла, як тисяча кусків туалетного мила разом…

    Я потрапив на досить людний ескалатор. Здавалось, я наближався до житлових приміщень; те, що мене оточувало, нагадувало величезні зали готелю. Я йшов далі. Несподівана пустка, плити малинового облицювання з іскристими зірочками, ряди дверей. Поручні ескалатора були м’які й теплі. Я не рахував, скільки поверхів проминув. Щораз більше людей затримувалося біля емальованих скриньок, які на кожному кроці виростали зі стіни. Від одного дотику пальця щось падало їм у руку, вони ховали це в кишеню і йшли далі. Сам не знаю, чому я зробив те саме — і мені просто в підставлену жменю впала барвиста, напівпрозора тепла трубка. Струснув її, підніс до очей: якісь таблетки? Ні. Що воно таке? І що з ним робили ті всі? Ховали в кишеню. Напис на автоматі: ЛАРГАН. Я зупинився. Далі зціпив зуби, примружив очі й влився в потік пішоходів.

    — Коль? — почув я, не відразу зрозумівши, що звертаються до мене. Переді мною стояла дівчина років двадцяти в блакитному вбранні, яке наче приросло до неї. Блискучі прикраси у вухах були такі великі, аж закривали вушні раковини. Маленькі губи густо нафарбовані, ніздрі були теж червоними.

    — Що з тобою, Коль?

    — Я не Коль…

    — Ти Коль. Мусиш ним бути. Кожен є Колем. То підемо?

    — Добре,— сказав я.

    Ми проминули кілька порожніх приміщень і вітрин, в яких групи манекенів без упину виконували одну й ту ж сцену. Аж ось, побачивши пульсуюче рум’янцями неонове обличчя, що весь час кумедно облизувалося висолопленим язиком, вигукнула:

    — О, бонси! Хочеш бонса?

    — А ти? — запитав я.

    — Здається, хочу.

    Ми ввійшли до невеликого, яскраво освітленого залу. У стінах темніли невеликі ніші зі столиками. Ми посідали одне проти одного; дівчина стукнула двома пальцями об металеву поверхню столика, і зі стіни вискочила нікельована лапка, яка кинула перед кожного з нас по маленькій тарілочці і двома блискавичними рухами поклала на кожну по порції білуватої маси. Нараз маса запінилася, зарум’яніла й застигла, а водночас потемніла й сама тарілочка. Дівчина відразу ж згорнула її — це була зовсім не тарілочка, а щось на зразок налисника — й почала їсти.

    Я зробив те само, що й вона. Мені ще ніколи не доводилося їсти чогось, подібного на смак до бонса. Хрумтів на зубах, як свіжоспечена булка, але разом з тим розсипався і танув у роті, коричнева начинка була з гострою приправою. Я подумав, що любитиму бонси.

    — Куди підемо? — запитала дівчина.

    — Куди хочеш.

    — То ходімо до мене. Не варто брати глідера. Це близько.

    Ми опинилися наче у великому передпокої чи коридорі,

    майже темному. Тут світилися лише кутки, вкриті люмінесцентною фарбою. Я примружив очі від яскравого світла в холі, в якому майже не було меблів; вона прямувала до наступних дверей; я наблизився до стіни, і вона несподівано відчинилася, показуючи своє нутро, повне металевих пляше-чок.

    — Не лякай мені шафу,— озвалася дівчина.

    Я зайшов слідом за нею.

    Меблі мали такий вигляд, наче були відлиті зі скла. У цьому напівпрозорому матеріалі роїлися вогники світляків, здавалося, що в меблях пульсує блідо-зелена, з рожевими відблисками, сяюча кров.

    — Чому ти не сідаєш?

    Крісло розкрилося, щоб прийняти мене. Я не терпів цього. Це скло не було склом — я сів немовби на повітряні подушки.

    — Як тебе звуть? — запитала дівчина.

    — Халь Брег. А тебе?

    — Наїс. — Скільки тобі років?

    — Сорок, а що?

    — Нічого. Я думала, тобі сто. Ти звідки?

    — Здалеку.

    — Марс?

    — Далі.

    — Літаєш?

    — Літав. А тепер повернувся.

    — Це, мабуть, дуже страшно… отак, повернутися…— сказала вона майже пошепки й здригнулася.

    — Що ти робитимеш далі? — тихо запитала вона.

    — Не знаю. Ще не знаю. Слухай, що це таке — кавут?

    — Кавута? — поправила вона… Це… такі заняття пластування — нічого особливого, але з часом можна дістатися до реалю…

    — Стривай… то що ти, власне, робиш?

    — Пласт, ну, хіба ти не знаєш, що це таке?

    — Ні.

    — Як би тобі… просто, там роблять сукні, взагалі, одяг, усе…

    — Шиєш щось?

    — Не розумію.

    — Проектуєш моделі одягу?

    — Ну,… так, у певному розумінні. Не проектую, а роблю.

    — А що таке реаль?

    Вона подивилася на мене, як на істоту з іншого світу.

    — Реаль це… реаль…— повторила вона безпорадно. — Це такі історії. їх дивляться…

    — Це? — я вказав на скляну стіну.

    — Та ні, це телебачення.

    — Так що? Кіно? Театр?

    — Ні. Я знаю, що таке театр. Там були справжні люди. А реаль штучний. Тільки неможливо відрізнити. Хіба що коли зайти туди до них…

    — Куди зайти?.. Скажи, що ви робите, коли не працюєте?

    — Можна робити багато чого. Можна подорожувати справді або мутом. Можна розважатися, ходити до реалю, грати в терео, плавати, літати.

    — А що таке — мут?

    — Це майже як реаль, тільки що до всього можна доторкнутися. Там можна ходити по горах, по всьому; сам побачиш, про все неможливо розповісти. Який ти дивний! Можна подумати, що ти не…

    — Людина?..

    …Я сидів і міркував. Можна було відправитись до Адапту. Коли б ішлося лише про ознайомлення з технікою та звичаями, я б не роздумував, але вже на Місяці я звернув увагу, що вони намагаються навчити нас сприймати певні явища. Пропонували готову шкалу цінностей. Досвід ночі, що проминула, нічим не змінив моїх попередніх поглядів. Не хотів я і їхніх щеплень. Цікаво, чому вони не піддали мене отій своїй бетризації.

    Я міг би спробувати знайти когось із своїх. Олафа, наприклад. Це б уже явно суперечило побажанням Адапту. О, вони ж нічого не наказували, а без кінця повторювали, що діють саме в моїх інтересах, що я можу робити все, що хочу, навіть скочити з Місяця просто на Землю, якщо мені вже аж так не терпиться.

    Робота. Пілотом? І що ж? Курсувати по трасі Марс — Земля — Марс? На цьому я знався, але…

    Коли я вийшов, у мене вже вимальовувався приблизний план. Накуплю книжок і трохи спорт приладдя. Ага, треба ще купити й щось із одягу.

    Але тут трапилося таке, що я одразу ж забув про всі свої плани. За рогом я побачив автомобіль. Справжній автомобіль.

    Я зайшов до магазину.

    — Чи можна купити автомобіль?

    — Звичайно. Який ви бажаєте?

    — А скільки вони коштують?

    — Від чотирьох до восьмисот ітів.

    — А чи можна на ньому їздити?

    — Авжеж. Щоправда, не скрізь, для цього відведені спеціальні місця, але взагалі це можливо.

    — А як з пальним?

    — З ним не буде клопоту. Одного заряду вистачить вам на весь вік автомобіля. Звичайно,— вів далі продавець,— з глідерами їм не рівнятися, але ж автомобілі нині й не є засобом пересування…

    «А чим же вони є?» — хотів запитати я, але промовчав.

    Я заплатив за автомобіль і залишив антикварій.

    Зате з одягом справи обернулися якнайгірше. Майже нічого з того, що я знав, не існувало. З’ясувалася, зрештою, таємниця загадкової шафки в готелі. Тієї з пляшечками і написом «Купальні плащі». Не тільки такі плащі, а й костюми, панчохи, светри, білизна — все з’являлося на білий світ з допомогою пульверизаторів.

    У холі, внизу, я дістав апаратик для гоління; коли пізніше у ванній зайнявся цією процедурою, то помітив, що мені доводиться трохи нахилятися до дзеркала. Тоді я згадав, якось, скидаючи сорочку, я помітив, що вона стала коротшою. Я виріс.

    Я з’єднався з готельним Інфором і попросив адресу лікаря. Я пішов до нього. Робот завів мене до великої кімнати. За хвилину з’явився лікар.

    — На що скаржитеся?

    — Власне, ні на що, але… і я розповів йому про свої дивні спостереження.

    Він оглянув мене.

    — Скільки вам років?

    Я пояснив.

    — Ви подумали, що знову почали рости, так? Це просто між хребцеві диски. Тепер, коли ви вже вийшли з-під того тиску, вони розпружнюються. Який у вас зріст?

    — Коли відлітав, було сто дев’яносто сім.

    — Зараз ви маєте два метри і два сантиметри.

    — Весела історія,— сказав я,— і довго ще так?

    — Ні. Мабуть, це вже все. А хто вас послав до мене?

    — Ніхто… Тобто… Інфор у готелі. А що?

    — Дивно. Я не практикую вже сорок років. Як ви орієнтуєтесь у нашому… нинішньому житті?

    — Слабо.

    — Ви сивий, Брег.

    — А хіба це має якесь значення?

    — Так. Сивина означає старість. Ніхто тепер не сивіє, Брег, раніше як у вісімдесят років, та й це буває рідко.

    — Чому?

    — Є відповідні препарати, ліки, що затримують сивіння. Ви не розумієте багатьох речей, Брег. Суспільство, до якого ви повернулися, не захоплюється тим, чому ви віддали більш ніж життя. Суспільство, до якого ви повернулися, стабілізувалося. Живе спокійно. Розумієте? Романтизм раннього періоду астронавтики минув. Про ваше повернення було два рядки в реалі. Вам слід знати правду. Ви — самітні. Людина не може жити самотою. Ваші знання є острівцем у морі неуцтва. Сумніваюся, чи багато людей виявить бажання слухати те, що ви могли б розповісти.

    На секунду я заплющив очі.

    — Лікарю, а хіба тепер не літають? Як це може бути?

    — Брег… скажіть мені, чого ви сподівалися від нас? Від Землі?

    — Не знаю… Лікарю… я напоровся вночі на лева. Навіть на двох левів. Чому вони нічого мені не зробили?..

    — Тепер уже немає хижаків, Брег… бетризація…

    У моєму номері сиділа молода жінка, якої я ніколи раніше не бачив.

    — Яз Адапту. Як ви себе почуваєте?

    — Чудово.

    — Я вам принесла… дещо від нас. Це наша новинка. Лягаючи спати, ви вмикаєте апарат… і протягом кільканадцяти ночей без жодного зусилля дізнаєтеся про багато корисних речей.

    — Так? Це добре. Можна вас про щось запитати?

    — Звичайно…

    — Як це зроблено, що на кожному рівні міста видно небо?

    — Дуже просто. Колись це називалося телебаченням. На перекриттях встановлено екрани, вони трансформують те, що є над землею…

    Коли вона вийшла, я підійшов до письмового столу й важко опустився в крісло. «Ненавиджу їх,— майнула думка. — Ненавиджу». Я не знав навіть до пуття, кого маю на увазі. Усіх. Ошукали мене. Заслали мене, самі не знаючи, що роблять. Мабуть, було б краще, коли б я не повернувся. Я — зайвий.

     

    СТАНІСЛАВ ЛЕМ

    Ім’я польського письменника Станіслава Лема добре відоме шанувальникам наукової фантастики. Друкуватися він розпочав тоді ж, коли й класики наукової фантастики в США,— в середині XX ст., в 50-ті роки, ознаменовані на Заході так званою науково-технічною революцією. Як і західні колеги, Лем зображає суспільство майбутнього матеріально забезпеченим. Високорозвинена техніка звільняє людство від важкої виснажливої праці. Але акцент у творах Лема робиться на душевному стані людини майбуття, проблемах філософських, одвічних.

    Герой повісті «Повернення з зірок» (1961) Брег Халь повертається на Землю із зоряної подорожі. В космічному кораблі зовсім інший вимір часу, ніж на Землі, тому десять років, проведені в польоті, дорівнюють ста двадцяти семи, що проминули за цей час на Землі.

    Що ж бачить наш герой через 127 років? На Землі панує мир. Чудові міста, величезні автомати виконують усю важку роботу, звільняючи людину від турбот, зберігаючи її час для творчості. Здавалося б, ідеальні, золоті часи, проте письменник поступово переконує нас, що це далеко не так. Герой почувається на Землі чужим, його охоплюють тривога й невдоволення. Він не може збагнути, як же люди спромоглися здолати ненависть. Згодом Брег Халь дізнається про це. Виявляється, завдяки щепленню, так званій бетризації, через яку проходить усе населення. Отже, людство досягло миру, щастя, злагоди, спокою. Але цей спокій позбавляє людину творчих поривань, відвертає її від пошуків нового. Спокій стає найвищим надбанням і водночас робить людину, яка вже вважає його своїм природним станом, нездатною до боротьби. А це означає, що суспільство перестає розвиватися.

    Ось чому герой роману і його товариш — пілоти космічного корабля, які не мислять життя без боротьби,— виявляються чужими на Землі. І тільки-но повернувшись на Землю, вони знову лаштуються у зоряні мандри. їх штовхає до цього дух творчості і пошуків, не заспокоєності та одвічного дерзання — всього, що становить основу розвитку людства. Щоправда, головний герой вирішує все-таки залишитися на Землі. Проте це не означає капітуляції, примирення з «бетризованим» життям. Ще менше це можна витлумачити як виправдання такого життя з боку автора. Пояснення тут одне — Брег відкрив у собі велику силу любові, що зближує його із Землею, змушуючи залишитися на ній.

    Справжня людська любов виявляється сильнішою за всі щеплення. Кохання, що переповнює Брега, захоплює й Ері — жінку, яку він зустрів і покохав на цій новій землі. Ця сила нейтралізує «бетризацію» — рятуючи коханого, Ері ризикує власним життям. Це воно, кохання, допомагає людям різних поколінь, різних епох порозумітися. Так Станіслав Лем звеличує силу любові, про нездоланність якої співали поети всіх часів.

    Станіслав Лем — дуже плідний письменник. Його перу належать десятки науково-фантастичних романів («Магелланова хмара», «Зоряні щоденники», «Едем», «Казки роботів» тощо), збірки новел, есе, дослідження «Фантастика і футурологія». За його романом «Солярис» поставив однойменний фільм Андрій Тарковський.

    ПОВЕРНЕННЯ З ЗІРОК (Уривки). СТАНІСЛАВ ЛЕМ. Скорочені твори з зарубіжної літератури, стислий переказ, короткий виклад змісту

    Повернутися на сторінку Твори зарубіжної літери скорочено (шкільна програма)

    Комментарии закрыты.