ОСТАННІЙ ІЗ МОГІКАН (Уривки). ФЕНІМОР КУПЕР. Скорочені твори з зарубіжної літератури, стислий переказ, короткий виклад змісту
… Характерною рисою колоніальних воєн у Північній Америці було те, що супротивні війська мусили зазнавати труднощів і небезпек переходу через дикі, незаймані нетрі, перш ніж могли зіткнутись одні з одними. Відважний колоніст і загартований європеєць не раз цілі місяці змагалися з бистринами річок та крутими гірськими перевалами і лишень аж потому діставали змогу проявити свою мужність на полі бою.
Отже, коли до форту в південній частині плоскогір’я між Гудзоном та озерами дійшла звістка, що над Шампленом з’явився генерал Монкалм з військом, тут цю новину сприйнято було скоріше з полохливою нехіттю, аніж з суворою радістю. Приніс цю звістку надвечір літнього дня індіанингонець, передавши водночас настійливе прохання полковника Манро негайно надіслати поважне підкріплення.
Коли послабло перше враження, викликане новиною, в укріпленому шанцями таборі над Гудзоном прокотилася чутка, що добірний загін у півтори тисячі чоловік світанком має вирушити до Вільяма Генрі.
Невдовзі загін уже був готовий до маршу. Гордовито й войовниче проходив загін через табір, і залога форту проводжала його захопленими поглядами. Проте в форті ще тривали готування до від’їзду, і саме коло найбільшого дерев’яного будиночка, перед яким походжали вартові, що охороняли особу англійського генерала. Сюди приведено якихось півдесятка коней; щонайменше двоє з них, судячи з сідел, призначалися для жінок високого рангу, що їх не часто трапляється бачити в цій глушині. Решту коней з простими попонами та дорожніми саквами, очевидячки, призначено було для солдатів, уже готових до від’їзду. На належній відстані від цієї величезної картини юрмилися гурти цікавих — хто милувався бойовим знаряддям, а хто так собі знічев’я витріщив очі. Але був поміж них один чоловік, що різко виділявся зовнішністю своєю та поводженням, не скидаючись при тім ані на роззяву, ані на неука.
Цей добродій повернувся до мовчазної постаті й тільки глянув на неї, як відкрив новий, ще більш захоплений об’єкт подиву — непорушно випростану постать індіанського гінця, що минулого вечора приніс до табору неприємну звістку. Індіанин стояв спокійно із характерною для своєї раси незворушністю, здалося, геть зовсім не помічав збудження і метушні довкола. А проте крізь його байдужість прозирала понура лють, спроможна привернути увагу й досвідченіших очей. Тубілець мав при собі томагавк і ніж, такі, як у його племені, хоч сам не дуже на вояка скидався.
Юнак в офіцерській формі підвів до коней двох жінок, які, судячи з їхніх убрань, наготувалися до втомливої подорожі лісом. Ледве жінки посідали на коней, як їхній супутник легко скочив у сідло свого румака, всі троє вклонилися Вербові, і, повернувши коней, рушили вільною риссю до північної брами укріплення.
… Поки одна з тих милих істот поринула в задуму, друга звернулася до юнака:
— Такі привиди часто трапляються в пущі, Гейворде?
— Той індіанин — військовий гонець і, як на тубільний погляд, герой,— відповів офіцер. — Він зголосився провести нас до озера маловідомою стежкою.
— Мені він не подобається,— сказала дівчина, здригаючись трохи з удаваного, а трохи з правдивого жаху. — Але ви, Данкене, певно, його знаєте, інакше б так легко на нього не звірились?
— Скажи краще, Еліс, що не звірив би на нього вас. Я чув, його до нас привів один дивний випадок, до якого причетний ваш батько, що повівся з цим індіанином дуже суворо. Подробиці того всього я вже забув, але досить сказати, що тепер він наш друг.
… Поки Гейворд та його довірливі супутниці заглиблюються чимдалі в ліс, дозволимо собі скористатися авторським привілеєм і перенести місце дії на кілька миль на захід.
Того дня двоє чоловіків забарилося на березі невеликого потоку за годину дороги від табору Верба.
Індіанин сидів край замшілої колоди в такій позі, що дозволяла йому підсилювати переконливість своїх слів спокійними, але виразистими жестами, як-то властиво тубільцеві в поважній розмові. Його тіло, мало не зовсім голе, було розмальоване білою та чорною фарбами на жахливу емблему смерті. Гладко виголену голову, що на ній зостався тільки звісний лицарський жмут волосся, прикрашало одне — єдине орлине перо. Томагавк і ніж для скальпування, англійського виробу, стриміли в нього за поясом, а коротка військова рушниця того ґатунку, яким білі озброювали своїх союзників — тубільців, недбало лежала на голому мускулястому коліні.
Білий, скільки видно було його тіло, був схожий на людину, що змалку спізнала життєві труднощі й знегоди. Постать його, хоч і мускуляста, була скоріше худорлява, ніж повнотіла, але кожен нерв і м’яз видавалися дужими й загартованими у безнастанних випробуваннях та праці. Він також носив ножа за поясом з черепашок, як і індіанин, однак томагавка в нього не було. Очі цього мисливця, чи там розвідника, були маленькі, проникливі й гострі і, коли він розмовляв, жваво шастали туди-сюди, немов пильнуючи здобич або ж побоюючись раптової появи причаєного ворога. Незважаючи на ці ознаки постійної підозрілості, обличчя його зовсім не виявляло ніякої підступності, а в ту мить, що про неї мовиться, мало навіть вираз переконливої щирості.
— Таж навіть ваші перекази промовляють за мене, Чингачгуку,— сказав він. — Ваші батьки прийшли з заходу сонця, перепливли велику річку, перемогли місцевий люд і посіли країну. Мої ж батьки прийшли з краю світанкового неба, через солоне озеро, і чинили в той же спосіб, що й ваші батьки.
— Мої батьки билися з такими ж, як і вони, червоношкірими,— суворо відповів індіанин. — Хіба ж, Соколине Око, наша стріла з кам’яним вістрям і ваша свинцева куля — то все одно?
— Індіаанин не без розуму, хоч і має червону шкіру,— мовив білий, хитаючи головою. — Я не вчений і з цим не криюся, але я бачив, як молоді чепуруни ловили оленів, і мені здається, що рушниця в руках їхніх дідів була менш небезпечна за лук і кремінне вістря стріли при індіанській вправності та пильному окові.
— Це вам розповідали ваші батьки,— озвався індіанин. — А що мовлять ваші діти? Кажуть молодим воякам, що блідолиці спіткали червоношкірий?
— Я не маю упереджень і не зношуся із своїм походженням, хоч навіть найбільший мій ворог на землі, один ірокез, і той не заперечить, що я білий чистої крові,— мовив розвідник. — І я мушу визнати, що мої одноплеменці часом вдаються до таких засобів, яких, бувши чесною людиною, я не схвалюю. Щодо мене, то я гадаю, що всі з роду Бумпо вміли стріляти, бо звідки ж інакше мій природний хист до рушниці? Таж і Святе Письмо вчить нас, що і добрі й погані свої риси ми переймаємо від батьків. Хоча й те правда, що воно неприємно терпіти за чиїсь там вади. Тим-то я й питаю тебе, Чингачгуку, що у нас розповідають про перше спіткання наших батьків?
— Слухай, Соколине Око, і в твоє вухо не впаде ані найменшої брехні. Ось що повіли мої батьки, і ось що могікани вчинили… Прийшли ми з краю, де сонце ховається на ніч, і через розлогі рівнини, на яких живуть бізони, дісталися до великої річки. Там ми боролися з плем’ям алігевів, аж поки земля зачервонілася їхньою кров’ю. Ми сказали, що нашою буде ця земля. Країну цю ми опанували як вояки і берегли її як мужі.
— Все це я вже чув і вірю цьому,— сказав білий. — Але то було задовго до того, як англійці прийшли сюди.
— Перші блідолиці, що прийшли до нас, розмовляли по-англійському. Вони припливли великим човном, коли мої батьки вже в мирі були з червоношкірими довкола. Тоді, Соколине Око, ми були єдиним народом, і ми були щасливі. А потім люди мусили покинути свою землю. Крок за кроком їх відганяли від берегів, і ось тепер я, ватаг свого племені, бачу сонце лишень крізь листя дерев, а на могилах своїх батьків ніколи й зовсім не був! Я ось тепер стою на верховині, але мушу сходити в долину. А коли Анкес піде моїм слідом, скінчиться кров сагаморів1, бо мій хлопець останній із могікан.
— Анкес тут! — почувся десь неподалік третій голос. — Хто кликав Анкеса?
Наступну мить юний вояк вступив поміж білим та індіанином і сів на березі прудкого потоку. Нарешті Чингачгук поволі перевів погляд на сина й запитав:
— Чи не наважились, бува, макуаси лишити відбитки своїх мокасинів у цих лісах?
— Я йшов їхнім слідом,— відповів юний індіанин,— і знаю, що їх стільки, як пальців на обох руках. Але вони криються, мов боягузи.
— Злодії чигають на скальпи та здобич,— сказав білий. — Цей завзятий француз, Монкалм, зашле своїх шпигунів у самий наш табір і знатиме, якою дорогою наші подалися!
— Досить того! — мовив старший індіанин. — Викуримо їх, мов оленів з чагарника. Підкріпимося нині, Соколине Око, а взавтра покажім тим макуасам, що ми вояки.
— Я згоден і з одним, і з другим. Але щоб битися з ірокезами, треба їх знайти, а щоб підкріпитися, треба здобути дичини…
… Здавалося, що індіани на тому березі річки, затамувавши віддих, слідкували за перебігом подій. Тільки боротьба скінчилася, знявся такий лютий і дикий вереск, який могла породити лиш непогамована мстива пристрасть. І одразу ж почали спалахувати постріли — рушниці посилали свинцевих посланців просто раз по раз, немовби нападники в цей спосіб виливали свою безсилу злість.
У відповідь їм Чингачгук час від часу посилав добре виважені постріли, сам протягом усієї сутички незрушно тримаючись на своєму посту.
Не встиг Соколине Око знов набити рушницю, як Чингачгук уже приєднався до них. Соколине Око й могікани переговорили поважно хвилину по-делаварськи, і кожен зайняв свого поста, щоб здійснити нашвидку складений план.
Індіанин на дубі палив із рушниці часто, але невдало. А все-таки його кулі падали всередину громадки людей, що причаїлись на землі. Уніформу Гейвордові, особливо примітну, було пробито в кількох місцях, і кров показалася з легкої рани на плечі.
Жвавий, як думка, Соколине Око скористався з нагоди й вистрілив із своєї рушниці у верхів’я дерева. Постать індіанина хитнулася на вітрі, коли він розпачливо вхопився руками за гілляку.
— Добийте його, на Бога, добийте! — скрикнув Данкен, одвернувши погляд од жахливого видовища.
— Ані зернятка пороху! — затято відповів Соколине Око. — Смерть його певна, а зайвого пороху в нас нема, бо часом бій з індіанами триває й кілька днів. Або їхні скальпи, або наші!
Слушність цих суворих і не поступних слів була занадто очевидна, аби піддавати її сумніву.
Молодий могіканин пішов, а розвідник з незадоволеним виглядом почав вивертати порохівницю і трусити порожній ріжок. Від цього невдячного заняття його скоро відірвав голосний різкий вигук Анкеса, що навіть як на мало практикований Данкенів слух прозвучав сигналом нового нещастя.
Неподалік від скелі ближче до бистрини їхнє човенце пересувалося через спінену воду і то в такий спосіб, що запевне керував ним хтось прихований. Набачивши це прикре видовище, розвідник інстинктивно підніс рушницю до плеча, але цівка не озвалася на яскравий спалах кременю.
— Запізно, запізно! — вигукнув Соколине Око. — Плюгавець добився вже до середини потоку. Навіть мавши порох, навряд чи ми могли б його наздогнати кулею!
— Що ж нам робити? — запитав Данкен. — І що ж з нами станеться?
Соколине Око не відповів, тільки обвів пальцем круг голови, недвозначно давши зрозуміти, що на них чекає.
… Усупереч звичаєві тубільців, сп’янілих від успіху, вони дарували життя не тільки сестрам, що тремтіли від страху, але також і Данкенові.
Хоч Данкен знаходив слова втіхи заспокоювати перестрах сестер, він не був такий наївний, аби самому обманюватись… Тобто небезпека була тим більша, що численніший гурт індіан.
Йому хотілося вірити, судячи з незвичної поміркованості індіан, що його зберігають як полоненця, щоб передати Монкалмові. Гейворд припускав, що ворог може грати на батьків-ських почуттях полковника Манро, аби схилити його до зради.
Занепокоєний дізнатись хоч би й найгірше і готовий у разі потреби вдатися до сили золота, Данкен вирішив витлумачити свою відразу до Магуа.
— Я хотів би перемовитись з Магуа про те, що годиться чути лише такому великому ватагові, як він.
Магуа неквапливо скосив оком на юного офіцера і відповів:
— Кажи, дерева не мають вух!
— Хитрий Лис довів, що він гідний цього почесного імені,— почав Гейворд. — Я бачу його мудрість і все, що він зробив задля нас, і не забуду цього, коли надійде час винагороди. Так, Лис довів, що він великий ватаг не тільки на раді, а й тоді, коли треба ошукати ворога!
Хитрий Лис із поважністю слухав облесну мову Гейворда. На обличчі слухача проступила особлива поважність.
— Досить. Хитрий Лис — мудрий ватаг, і що він зробить, буде видно. Ходи і не розбалакуй. Коли Магуа скаже, буде час відповісти.
Гейворд, спостерігши, що його співрозмовник обережно накидає оком на своїх товаришів, зараз же відійшов, аби не збудити якоїсь підозри у змовництві з їхнім старшим…
— Іди,— мовив гурон, і раптом підозрілий вираз на його обличчі заступила смертельна незворушність. — Іди до темноволосої дочки сивоголового й скажи, що Магуа хоче з нею говорити. Батько сповнить обіцянку, яку дасть його дочка.
Данкен подумав, що індіанин хоче додаткових запевнень обіцяної винагороди.
— Ви розумієте, що індіанинові найбажаніше,— закінчив він, підводячи Кору до гурона. — Пам’ятайте, Коро, що від вашого самовладання та кмітливості залежить і ваше життя, і Еліс.
— І ваше, Гейворде!
Індіанин поволі підвівся, а тоді показав Гейвордові рукою відійти, сказавши холодно:
— Коли Гурон розмовляє з жінками, його плем’я затуляє вуха.
Кора зачекала і тоді з жіночою гідністю звернулася до тубільця:
— Що Хитрий Лис скаже дочці Манро?
— Чи це провина Лисова, що голова його не тверда, мов скеля? Хто дав йому вогняну воду? Хто зробив його лайдаком? То все блідолиці, люди такого ж кольору шкіри, що й ти.
— То чи ж я маю відповідати за те, що є бездумні й несумлінні люди, обличчя в яких такої ж барви, що й у мене? — стримано запитала Кора збудженого індіанина.
— Ні, Магуа — вояк, а не дурень.
— Що ж я маю зробити чи порадити на твою недолю, коли не сказати — твою заблуду?
— Слухай! — почав ще раз індіанин. — Коли англійські та французькі батьки вирили з землі свої томагавки, Хитрий Лис пристав до могоків і пішов воювати проти власного народу. Старий ватаг, твій батько, очолював наш загін. Він установив, що як індіанин наковтається вогняної води й прийде до полотняних вігвамів його вояків, то буде покараний. Магуа втяв дурницю, розкрив рота, і огнистий напій привів його до хатини Манро. І що ж зробив сивоголовий? Хай скаже його дочка.
— Він не забув своїх слів і вчинив по справедливості, покаравши винуватця,— сміливо відповіла Кора.
— «По справедливості»! — повторив індіянин, кинувши з-під ока лютий погляд на дівчину. — Це — то справедливість — самому вчинити зло, а за те покарати?
— Але хіба не можна цього залагодити? Коли мій батько зробив тобі таку несправедливість, покажи, що індіянин годен прощати, і поверни його дочок. Ти чув, що майор Гейворд…
Магуа похитав головою, не бажаючи знову чути про обіцяні винагороди, якими він погорджував.
— То чого ж ти хочеш? — після гнітючої мовчанки запитала Кора.
— По-гуронському так платять: добром за добро, лихом за лихо!
— То за несправедливість від Манро ти помстишся на безборонних його дочках? Чи ж не більше годилося б воякові стати із своїм ворогом лице в лице?
— Рушниці блідолицих довгі, а ножі їхні гострі! — відмовив індіанин, злісно посміхаючись. — Чого це Хитрий Лис має йти під мушкети Манрових вояків, коли у нього в руках душа сивоголового?
— Скажи, що ти хочеш зробити, Магуа,— мовила Кора.
— Слухай,— знову сказав індіанин. — Хай дочка англійського ватага піде за Магуа і назавжди лишиться в його вігвамі.
— Потворо! Ти таки заслужив своє підле наймення! — скрикнула Кора, допечена до живого в своїй любові до батька. — Тільки диявол міг намислити таку помсту!
… Гурони стояли, пойняті жахом, що так несподівано смерть скосила їхнього товариша. Але зауваживши фатальну точність пострілу, що вразив ворога, не зачепивши друга, загукали водносталь: «Довгий Карабін!» — і завили дико й жалібно. А за мить з’явився на видноті Соколине Око. Блискавична поява цих войовничих нападників змусила відступити диких мучителів, що раз по раз вигуками виявляли свій подив і додавали добре відомі страховиті наймення:
— Стрибкий Олень! Великий Змій!
Анкес криком відповів на крик і, скочивши до одного з гуронів, влучним ударом томагавка розтяв йому череп аж до мозку. Гейворд вихопив з дерева зброю Магуа і собі теж запально порвався до бою. Соколине Око, опинившись на відстані руки від ворога, вимахом своєї грізної зброї спаралізував невправну оборону індіанина і поклав його на землю. Гейворд, занадто розгарячкований, щоб чекати, поки зіткнеться зі своїм супротивником рука в руку, пустив у нього томагавк. Юнак, підбадьорений успіхом, нерозважливо поквапився підскочити до ворога голіруч. Він прип’явся тілом до тіла і спромігся в такий спосіб залізним стиском знешкодити руки індіанинові. В цю критичну хвилю він почув поряд чийсь голос:
— Смерть негідникам!
І приклад мисливської рушниці загилився у неприкриту голову індіанина, що змагався з Гейвордом.
Коли Анкес розтрощив череп одному своєму супротивникові, він обернувся, наче зголоднілий лев, шукати собі другого. Єдиний Гурон, що не брав участі в першому зіткненні, тим часом вижидав. З переможним криком він підскочив до беззахисної Кори, пославши наперед гострого топірця як свого провісника. Томагавк дряпонув плече дівчини й перерубав лозини, якими її було прив’язано до дерева. Схопивши Кору за розкішне волосся, він одірвав її від сестри й брутально кинув навколішки. Індіанин накрутив собі на руку жмут волосся, смикнув рукою вгору, а тоді з глумливим і збудженим сміхом обвів ножем навкруг прегарної голівки своєї жертви. Але за цю мить жорстокої втіхи він заплатив утратою нагоди, бо саме зараз усе побачив Анкес. Широчезними стрибками Анкес підбіг до гурона і тілом своїм ударив його просто в груди. Проте й сам Анкес від раптового зіткнення звалився з ніг неподалік. Зірвалися на ноги вони водночас, кинулися один на одного, завдаючи ударів і закушуючи кров’ю. Боротьба була недовга: Гейвордів томагавк і мисливцева рушниця поцілили череп гуронові в ту ж мить, коли Анкесів ніж пробив його серце.
… Поки Анкес зважував свої сили, навкруги було тихо й безлюдно. Та Соколине Око, що командував одним із загонів, занадто добре знав гуронську вдачу, щоб звірятися на цю зрадливу тишу. Запалюючи своїх людей словом і прикладом, Соколине Око послав загін уперед. Гурони мусили відступити, бій пересунувсь у глиб лісу.
Втомившись тікати, але й підбадьорені видовищем своїх осель, гурони пристали біля хатини й почали оборонятися з розпачливою запеклістю. Переслідувачі поривалися до них, як навальний ураган. Земля довкола встелилася ворожим трупом. Побачивши, що гурони майже всі полягли, хитрий ватаг зняв крик безмежної люті й розпуки. При цьому він кинувся втікати, лишився на полі бою делаварів, що заходилися знімати свої криваві трофеї. За Магуа подалось двоє його вцілілих друзів.
Анкес, що даремно у вирі бою шукав нагоди зітнутися з самим Магуа, метнувся тепер знову в погоню. Соколине Око, Гейворд надбігали тут же таки за ним.
Анкес не спускав Магуа з ока, мовби ніщо інше в житті його вже не цікавило. Якусь хвилину видавалося, що Магуа таки втік, коли це раптом у кінці одного коридору, що підіймався вгору, блиснула чиясь біла одежина.
— Це Кора! — скрикнув розвідник. — Тримайтеся, панночко. Ми йдемо, йдемо!
Переслідувачі тепер бігли з подвійною силою. Але дорога була нерівна й подекуди майже зовсім не прохідна. Але завзятих молодиків чекала нагорода: вони побачили, що гурони, маючи на руках дівчину, починають здавати на перегонах.
— Стій, собако вайандотський! — вигукнув Анкес, замахуючись томагавком на Магуа. — Делаварська дівчина каже тобі: стій!
— Далі я не піду,— заявила Кора, несподівано зупинившись на скелястому виступі над глибокою прірвою близько вершини. — Убий мене, коли хочеш, гидкий гуроне, а далі я не піду.
Вояки, які підтримували дівчину, одразу занесли томагавки, але Магуа стримав їх — вирвав зброю і шпурнув у провалля.
— Жінко,— сказав він,— вибирай. Вігвам або ніж Хитрого Лиса.
Кора не глянула на нього, впавши на коліна, підвела вгору очі, піднесла до неба руки й промовила:
— Я Твоя, Господи. Нехай діється Твоя воля.
— Жінко! — хрипко повторив Магуа. — Вибирай!
Але дівчина була далеко від його слів. Гурон, тремтячи всім тілом, уже підніс був руку, але й опустив її розгублено. За мить він здолав себе й знову заніс свою гостру зброю — та зараз у цю мить згори почувся пронизливий крик і з запаморочливої висоти на скелю скочив Анкес. Магуа вражено відступив на крок, а один з його вояків, скориставшись з нагоди, вихопив ножа й затопив Корі в груди.
Гуронський ватаг вергнувся, наче тигр, на образника, але тут поміж ними впало долілиць Анкесове тіло. Ще не встиг делавар підвестись, як розлючений вчиненим на його очах убивством Кори Магуа з пекельним криком встромив ножа йому в спину. Проте Анкес звівшись на ноги і стрибнувши на вбивцю Кори, мов поранена пантера, останнім зусиллям завдав смертельного удару ворогові. Потім він обернувся до Хитрого Лиса, і погляд його, сповнений не-нависті, сказав, що з ним він зробив би те саме, коли б спромігся на силі. Магуа схопив делавара за обвисле безживне плече і тричі штрикнув ножем у груди, аж поки Анкес, усе ще в безмежній зневазі втупившись гуронові в очі, впав мертвий йому до ніг.
— Змилосердься, гуроне! — гукав згори Гейворд, ледве переводячи подих з жаху. — Даруй йому життя, і тобі теж подарують!
Магуа закривавленим ножем замахнувся на юнака й видав такий лютий переможний крик, дикий і радісний, що він докотився аж до вух індіан, котрі билися в долині. У відповідь він почув крик з уст розвідника і побачив високу постать Соколиного Ока, який мчав до нього, стрибаючи через небезпечне бескеття так сміливо й певно, наче його саме повітря несло.
Він мигцем глянув на жертви, на крутий схил, зважуючи труднощі переходу. Магуа перескочив широку щілину й видерся вище, де його вже не могла дістати зброя. Ще тільки один стрибок понад безоднею, і він би врятувався. З охрипкуватим сміхом він розпачливо стрибнув, але прірви не перетяв, йому тільки пощастило вхопитися за куща над протилежним краєм. Соколине Око пригнувся як звір, готовий до скоку; з нетерплячки він так колотився всім тілом, що рушниця у нього в руці танцювала. Зібравши всі сили, хитрий Магуа пробував було видертись на скелю, і йому пощастило настільки, що коліньми він уже сягнув берега прірви. Саме тепер, коли тіло Магуа наче збігалося, розвідник приклав рушницю до плеча. Руки гурона розслабили, і він весь одхилився назад. Обернувшись, він люто глянув на ворога і зухвало погрозив йому рукою. Але руки Магуа випустили гілля, і за хвильку його темна постать пролетіла сторчма повз кущ на узбіччя прірви, несучись до своєї загибелі.
ФЕНІМОР КУПЕР
Майбутній американський письменник Джеймс Фенімор Купер народився і провів дитинство в містечку Куперстаун, названому так на честь його батька, що обіймав у ньому посаду судді. Виходець із замоленої сім’ї, Купер навчався приватно, а потім — у престижному Йєльському університеті. Проте навчання було хлопчикові не до душі, і в тринадцять років батько влаштував сина, котрий марив морем, на торговельний флот, а згодом — на військовий. Одружившись у 1811 р., Купер залишив службу і зажив родинним поміщицьким життям у рідному Куперстауні на успадкованій землі. Через кілька років почав писати романи.
Першим твором Купера, що був відзначений читачами, став авантюрний роман «Шпигун» (1821) — розповідь про боротьбу американської колонії за свою незалежність, за відділення від англійської метрополії. Герой цієї книжки — Гарві Берч, скромний пересічний американець, який служив утаємниченим агентом і розвідником на користь своєї батьківщини. За свої патріотичні вчинки він не жадав (і не одержав) ніякої винагороди. Куперівський твір став першим американським історичним романом. Відтоді Купер усе своє життя присвятив літературі, написавши понад тридцять романів, історію американського флоту, есе, нариси, нотатки мандрівника.
Серед романів Купера найвідомішою є пенталогія (п’ять романів з одним головним героєм) про Натті Бумпо, прозваного індіанцями Довгим Карабіном, Соколиним Оком, Звіробоєм, Шкіряною Панчохою, Слідоглядом. Вона складається з романів «Піонери», «Останній із могікан», «Слідогляд…», «Звіробій…», «Прерія», в яких розповідається романтична історія освоєння білими поселенцями американського континенту. Сюжети книжок складають пригоди, конфлікти і зіткнення між різними підкорювачами континенту, між білими і аборигенами-індіанцями, між громадою і окремою людиною, між поселенцями і дикою природою, між суспільним законом і натуральним правом. У романах Купера чудово змальовано американську природу, велич і багатство землі, яку освоювали поселенці. З болем і співчуттям розповідає Купер про долю індіанського народу, що його безжально зігнала цивілізація з власної землі. Письменник першим в американській літературі створив овіяні симпатією образи індіанців, змалював їх благородними героями, передав їхні звичаї та закони. Улюблений персонаж Купера Натті Бумпо — постать, котра могла з’явитися тільки на фронтирі (тобто на території, обжитій білими поселенцями, що межувала з володіннями індіанців). Він був і мисливцем, і скаутом — розвідником, найкраще почувався в лісі, поважаючи закони природи і природні права. Саме тому Натті Бумпо чудово розумів індіанців. Отож ватажок благородного племені делаварів Чингачгук став його найкращим другом на все життя.
«Останній із могікан» з підзаголовком «Розповідь про 1757 рік» є другою книжкою про Натті Бумпо за часом появи (1826) і третьою за романною хронологією.
«Звіробій…» Купера побачив світ українською мовою у 1900 р. З цієї нагоди Іван Франко відзначав, що «твори Купера, а особливо його цикл оповідань про «Шкіряну Панчоху», тішаться й досі великою популярністю в цілому цивілізованому світі… особливо в скороченій формі, як лектура для молодіжі».
ОСТАННІЙ ІЗ МОГІКАН (Уривки). ФЕНІМОР КУПЕР. Скорочені твори з зарубіжної літератури, стислий переказ, короткий виклад змісту
Повернутися на сторінку Твори зарубіжної літери скорочено (шкільна програма)