ОВІД (Уривки). ЕТЕЛЬ ЛЇЛІАН ВОЙНИЧ. Скорочені твори з зарубіжної літератури

    ОВІД (Уривки). ЕТЕЛЬ ЛЇЛІАН ВОЙНИЧ. Скорочені твори з зарубіжної літератури, стислий переказ, короткий виклад змісту

    Артур сидів у бібліотеці духовної семінарії в Пізі й переглядав стос рукописних проповідей. Отець ректор, канонік Монтанеллі, відірвався на хвилину од писання і з любов’ю поглянув на схилену над паперами голову…

    — Шкода, що ти не прийшов до мене у вівторок,— сказав Монтанеллі.

    — Я пообіцяв одному студентові прийти на збори і мене чекали.

    — Які збори?

    — Це не звичайні збори,— мовив він нервово, трохи затинаючись…— Скоріше це була лекція.

    — Про що?

    — Один студент говорив про… нас і наші обов’язки щодо народу і щодо… нас самих, і про те, як ми можемо допомогти…

    — Допомогти? Кому?

    — Народові й…

    — Ну?

    — Італії.

    — Скажи мені, Артуре,— промовив Монтанеллі дуже серйозно, повернувшись обличчям до хлопця,— як давно ти почав думати про це?

    — З минулої зими.

    — Ще до смерті матері? І вона не знала?

    — Ні, тоді це ще мало захопило мене. Коли я минулої осені готувався до вступних іспитів, я познайомився з багатьма студентами. Ну, і дехто з них почав говорити зі мною про все це… Давали книжки.

    Якийсь час вони сиділи в темряві мовчки. Тоді Монтанеллі повернувся і поклав руку на плече Артурові.

    — Який намір ти плекаєш у серці?

    — Віддати життя Італії, допомогти їй визволитися з рабства й злиднів, утворити вільну республіку!

    — Артуре, подумай хоч мить над тим, що говориш. Ти ж не італієць.

    — Це байдуже. Я такий, як є…

    Артура посадовили до величезної середньовічної фортеці поблизу від входу в гавань. Артурові призначили одиночне ув’язнення, і хоч нагляд був не такий пильний, як він сподівався, йому все ж не пощастило довідатись про причини свого арешту.

    Одного дня солдат відчинив двері його камери й сказав:

    — Прошу йти за мною.

    Артур чекав погроз, образ та лайки, і приготувався відповідати з гідністю й терпінням, але був приємно розчарований. Артур почував уже нетерпіння й нудьгу, коли раптом полковник сказав:

    — А тепер, містере Бертоне, що ви знаєте про «Молоду Італію»?

    — Мені відомо, що це політичне товариство, яке видає в Марселі газету і поширює її по всій Італії, маючи на меті закликати народ до повстання й вигнати з країни австрійську армію.

    — Коли ви читали цю газету, ви розуміли, що чините протизаконно?

    — Звичайно.

    — Як ви, іноземець, вплутались у цю справу?

    — Я думав над цим, читав усе, що міг дістати, і зробив власні висновки.

    — Хто умовив вас вступити до товариства?

    — Ніхто, я сам захотів.

    — Не морочте мені голову. — Між іншим, коли ви востаннє бачилися з Джованні Боллою?

    — Мені не відомо, хто це такий.

    — Але Боллу ви напевне мусили знати. Гляньте-но, от його підпис. Бачите, він вас добре знає.

    — Я не знаю цієї людини,— суворо повторив він приглушеним голосом. — Тут якесь непорозуміння. Це брехня! Документ підроблений! Ви підло… ви хотіли скомпрометувати якогось в’язня або впіймати мене в пастку. Ви обманщик, брехун, негідник…

    — Капітане Томмазі, викличте, будь ласка, вартових і звеліть посадовити цього юнака на кілька днів до карцеру. Я бачу, його слід провчити, аби він хоч трохи став розумнішим.

    Увечері третього дня, коли відчинилися двері і на порозі з’явився старший наглядач із солдатом, Артур глянув на них, засліплений і розгублений, намагаючись підрахувати, скільки годин чи тижнів просидів він у цій могилі…

    — А, містере Бертоне, — промовив полковник. — Сподіваюся, тепер ми можемо поговорити спокійніше. Ну, як вам сподобався карцер? Якщо ви поводитиметеся пристойно й розумно, ми не будемо вдаватися до надто суворих заходів.

    — Чого ви од мене хочете?

    — Я тільки хочу, аби ви щиро, просто й чесно сказали нам усе, що знаєте про це товариство і його членів. Я чекаю на вашу відповідь.

    — Мені нічого вам відповісти. Я нічого не скажу…

    Якось у середині травня наглядач увійшов у камеру з таким похмурим і сердитим виглядом, що Артур аж занімів від подиву.

    — Навіщо ви забираєте мої речі? Хіба мене переводять до іншої камери?

    — Ні, вас випускають.

    — Послухайте. Я хочу знати про інших…

    — Про інших? Сподіваюся, не про Боллу?

    — І про Боллу, і про всіх інших.

    — Ну, його бідолаху, так швидко не випустять, коли його зрадив товариш.

    — Зрадив? Товариш?

    — А хіба не ви вказали на нього?

    — Я? Та ви збожеволіли. Я?

    — Принаймні так йому вчора сказали на допиті. Я дуже радий, що це не ви, бо завжди вважав вас за порядного хлопця.

    — Чекайте, голубе. Я вам вірю, але скажіть мені одне. Чи не сказали ви бува чого-небудь на сповіді?

    — Це брехня! — Цього разу голос Артура піднісся до здавленого крику…

    Артур підійшов до полковника.

    — Я волів би знати,— мовив він глухим голосом — хто доніс на мене.

    — Хіба ви не здогадуєтесь? А подумайте трохи.

    ЧЕРЕЗ 13 РОКІВ

    Одного вечора в липні 1846 року в домі професора Фабриці у Флоренції зібралося кілька його знайомих, щоб обміркувати план майбутньої політичної діяльності.

    Дехто з них належав до партії Мадзіні й твердо стояв за демократичну республіку й об’єднану Італію. Інші були прихильниками конституційної монархії та лібералами різних ґатунків.

    Флоренція являла собою не звичайне нагромадження фабрик та комерційних підприємств, як Лондон, і не притулок марних розкошів, як Париж. Це місто мало велике історичне минуле… Таким містом були й Афіни. Проте громадяни Афін були надто млявими, і потрібен був Овід, аби вони прокинулися.

    — Овід, як це ви забули про нього? Саме його нам бракувало.

    — А хто це?

    — Овід — Феліче Ріварес. У нього на обличчі жахливий шрам від удару шаблею. Пригадую, я зашивав його. Дивна він людина…

    — Я дещо знаю про нього,— промовив Грассіні. — У нього є, безперечно, показний, дещо поверховий розум, але мені здається, що таланти його перебільшено. Можливо також, що це смілива людина, однак репутація його в Парижі й Відні далеко не бездоганна. Життя його сповнене авантюр, минуле невідоме. Подейкують, що його з милості підібрала експедиція Дюпре десь у тропіках Південної Америки, знайшовши в стані неймовірної здичавілості. Що стосується невдалого повстання в Апеннінах, то ні для кого не секрет, що в ньому брав участь усякий набрід, звичайнісінькі карні злочинці, а про репутацію тих, хто повтікали, годі й говорити. Безперечно, дехто з учасників повстання були людьми цілком гідними.

    — Дуже добре, Грассіні, бути вимогливим і суворим, тільки не забувайте, що ці «звичайнісінькі злочинці» вмерли за ідею, а це далеко більше, ніж як з вами досі зробили.

    — У мене десь був поліційний опис його прикмет. Ага, ось цей документ. «Феліче Ріварес, на прізвисько Овід, вік — приблизно тридцять, професія — журналіст. Малий на зріст, чорне волосся, чорна борода, смаглявий, блакитні очі, широкий лоб…

    Особливі прикмети: кривий на праву ногу, ліва рука покалічена, на ній бракує двох пальців. Дуже вправний стрілець; при арешті треба бути обережним».

    — Я гадаю, що треба було б дізнатися, якої він думки про наш план.

    — Він, безперечно, погодиться. Це такий запеклий ворог церкви, яких я ще не зустрічав. Він ненавидить її до нестями…

    Овід таки вмів нажити собі ворогів. Він приїхав до Флоренції в серпні, а наприкінці жовтня три чверті членів комітету, що запрошували його, були про нього тієї ж самої думки, що й Мартіні. Дикі нападки не подобалися навіть його прихильникам.

    Єдиною особою, на яку злива карикатур та сатир Овода не справила жодного враження, був Монтанеллі. У місті розповідали, що Монтанеллі, обідаючи якось з флорентійським архієпископом, знайшов у себе в кімнаті один з дошкульних пасквілів Овода, спрямованих особисто проти нього, прочитав його і, показуючи архієпископові, сказав:

    — А правда, дотепно?

    У другій половині листопада Овід оголосив комітетові, що він збирається перепочити два тижні на березі моря.

    П’ятого грудня у Папській області вибухнув серйозний політичний заколот, прокотившись уздовж усього хребта Апеннінських гір. Тоді всім стало зрозуміло, чому це Овід раптом задумав відпочивати серед зими. Він повернувся до Флоренції, коли повстання було вже придушено.

    На Різдво він якось прийшов на засідання комітету в будинку доктора Рікардо. На засіданні обговорювали випуск прокламації з приводу недороду, що загрожував Тоскані голодом.

    — Безперечно, панове, ваше бажання подати негайну допомогу народові дуже схвальне, та хіба мало в нас з вами всіляких нездійсненних бажань. Якщо ми почнемо говорити з урядом таким тоном, то він зовсім не вживе ніяких заходів, аж доки не вибухне справжній голод…

    У Брізгеллі був базарний день. На майдані весь час сновигав веселий люд, сміявся, жартував, купував сухі фіги, дешеві пиріжки й насіння.

    Монсеньйора Монтанеллі, який вийшов привітати народ з добрим ранком, умить оточила галаслива юрба. Коли він повернувся до палацу, базар уже почався. Якийсь кривий чоловік у синій сорочці з цілою копицею чорного волосся, що звисало йому на очі, і з шрамом на лівій щоці підійшов до однієї з крамничок і на ламаній італійській мові попросив лимонаду.

    Ви, напевно, не тутешній,— сказала жінка, наливаючи йому солодкого питва.

    — Ні, я з Корсики.

    — Шукаєте роботи?

    — Так. Незабаром уже косовиця, і один пан казав, що буде сила-силенна роботи…

    — А ви самі?

    — Ні, з товаришем. Он, бачите, в червоній сорочці. Гей, Паоло!

    Мікеле, почувши, що на нього гукають, підійшов, заклавши руки в кишені. З нього вийшов непоганий корсиканець, незважаючи на руду перуку, яку він надів, аби його не впізнали. Що ж до Овода, то він грав свою роль чудово.

    До них підійшов обідраний старець і затяг жалібним одноманітним голосом:

    — Згляньтеся на бідного сліпого… Сюди поспішає летючий загін. За хвилину вже будуть тут. Вам треба якось прорватися, шукають вас, Ріваресе. Скрізь шпигуни. Непомітно втекти неможливо.

    Марконе тицьнув Оводові повід.

    — Мерщій! їдьте до мосту, пустіть коня і ховайтеся в лощині.

    Ми всі озброєні і зможемо їх затримати хвилин на десять.

    — Ні, я не хочу, щоб вас забрали. Тримайтеся разом і стріляйте один по одному. Може, нам пощастить дістатися до лісу.

    — Чи не втекти нам зараз?

    — Ні, ми оточені шпигунами, і один уже впізнав мене. Він послав чоловіка сказати капітанові, де я. Єдиний вихід — вибивати з-під них коней.

    — А де шпигун?

    — Перша людина, в яку я стрілятиму.

    — Один з кавалерійських коней спіткнувся і впав, за ним упав ще один із жахливим іржанням. Тоді серед вигуків охопленої панікою юрби пролунав владний голос офіцера, який підвівся на стременах і заніс над головою шаблю.

    — За мною!

    Несподівано він похитнувся в сідлі й відкинувся назад. Це був ще один з влучних пострілів Овода.

    — Убийте цього кривого чорта, коли не можете взяти його живим. Це — Ріварес.

    — Дайте мені ще один пістолет,— гукнув Овід товаришам,— і гайда!

    Раптом поміж бійців з’явився кардинал Монтанеллі. Один із солдатів скрикнув зляканим голосом:

    — Ваше преосвященство! Господи, та вас же вб’ють.

    Монтанеллі зробив ще крок і став саме проти пістолета Овода.

    Коли перед Оводом з’явилася постать у пурпуровій рясі, він раптом похитнувся, рука з пістолетом опустилась. Ця мить вирішила все. Овода враз оточили й кинули на землю.

    Монтанеллі не помітив, що сталося. Він одійшов від палацу, намагаючись заспокоїти переполошений люд. Коли він нахилився над пораненим шпигуном, зляканий порух юрби змусив його підвести очі. Обличчя полоненого посиніло від болю, але, затинаючись, він глянув на кардинала і, посміхнувшись побілілими губами, прошепотів:

    — В-в-вітаю, ваше преосвященство!..

    — Якби ваше преосвященство знали,— сказав полковник,— що доводиться терпіти від цієї людини мені й моїм підлеглим, ви змінили б свою думку. Я цілком розумію і поважаю ваш протест проти всіляких неправильностей у судових процесах. Але це винятковий випадок і потребує виняткових заходів.

    — Не може бути винятку, який потребував би несправедливості,— відповів Монтанеллі,— а судити звичайного громадянина таємним військовим судом несправедливо і незаконно.

    Увійшовши під посиленою охороною до кімнати, де Монтанеллі щось писав, Овід раптом пригадав гарячий літний день, коли він гортав стос проповідей у цьому кабінеті.

    Монтанеллі підвів очі.

    — Зачекайте у передпокої,— сказав він варті. — Кажуть, нібито ви таємно переправляли в Папську область зброю. Що ви збиралися робити з нею?

    — Убивати щурів.

    — Жахлива відповідь… Невже ви всіх своїх ближніх, що не поділяють ваших поглядів, вважаєте за щурів?

    — Декого з них.

    — Що це у вас з рукою? — несподівано спитав Монтанеллі.

    — Давні сліди від зубів тих самих щурів.

    — Вибачте, я кажу про другу руку. Там свіжа рана.

    — А це, як бачите, дріб’язок. Коли мене брали під арешт, завдяки вашому преосвященству, один із солдатів наступив на неї.

    — Вони наділи вам кайдани на свіжу рану?

    — 3-з-звичайно, ваше преосвященство! Навіщо ж тоді потрібні свіжі рани?

    — Я поговорю про кайдани,— промовив він. — А тепер я хотів би спитати у вас ще одне: що ви думаєте робити?

    — На це відповісти дуже легко. Коли зможу, спробую втекти, а не пощастить — помру.

    — Припустимо,— знову почав Монтанеллі, — що вам пощастить утекти. Як ви житимете далі?

    — Я вже казав вашому преосвященству. Убиватиму щурів.

    — Убиватимете щурів. Виходить, коли б я допоміг вам утекти, ви б використали свою волю на те, аби сіяти насильство й кровопролиття, замість боротися з ними.

    Коли двері знову замкнули і Овід переконався, що ніхто не підглядає у вікно, він узяв з тарілки хліб і почав обережно кришити його. Усередині він знайшов те, на що сподівався — пучок тоненьких напилків, загорнених у клаптик паперу. Він старанно розгладив записку. «Двері відчинені. Ніч темна. Якнайшвидше розпиляйте грати і тікайте підземним ходом між другою і третьою годинами. Ми все налагодили, а вдруге нагода може не трапитися».

    Перша година. Шість прутів із восьми перепиляно. Ще два, і тоді спускатись.

    Він почав пригадувати, як раніше починалися в нього ці жахливі напади.

    — Тільки б не сьогодні! Нехай я захворію завтра! Завтра я все стерплю, тільки не сьогодні!

    Протягом тижня Овід був у жахливому стані. Напад цього разу був дуже сильний, а тут ще полковник від страху та запаморочення зробився неймовірно жорстоким. Він звелів не тільки закувати хворому руки й ноги, а й прив’язати його до ліжка ременями.

    Через десять днів полковник пішов до палацу Монтанеллі, але йому сказали, що кардинал поїхав відвідати хворого. Увечері, коли полковник обідав, до їдальні ввійшов слуга й доповів:

    — Вас хоче бачити його преосвященство.

    Занепокоєно зсунувши брови, Монтанеллі легенько постукував пальцями по ручці крісла, дивлячись у вікно.

    — Мені казали, що ви приходили сьогодні до мене. Очевидно, я вам потрібний у тій самій справі, про яку я теж волів би поговорити з вами.

    — Моя справа стосується Рівареса, ваше преосвященство. Мені дуже шкода, що я нібито йду проти вашої волі, але коли до свята ми якось не спекаємося Рівареса, я не відповідаю за спокій у місті. Я чув від своїх таємних агентів, що округою поширюються тривожні чутки і що народ, очевидно, готує нам якусь нову халепу. З таким хитрим лисом, як Ріварес, слід бути дуже обережним.

    — Ви щиро переконані, що присутність Рівареса в тюрмі серйозно загрожує спокоєві в місті? Ви наполягаєте на військовому суді і бажаєте дістати на це мою згоду?

    — Вибачте, ваше преосвященство. Я прошу лише допомогти мені запобігти заколотам і кровопролиттю.

    Чекати довелося довго, і відповідь вразила своєю несподіваністю.

    — Полковник Феррарі, ви вірите в бога? Цілуйте хрест, якщо посмієте, і скажіть ще раз, що ви не знаєте іншого шляху, аби запобігти більшому кровопролиттю. І пам’ятайте, що коли ви обдурите мене, то загубите свою безсмертну душу.

    Трохи помовчавши, полковник нахилився і приклав хрест до своїх губів.

    — Я дам вам остаточну відповідь завтра. Я хочу бачити його без жодних попереджень і зараз же піду до фортеці…

    Почувши, як відімкнулись двері камери, Овід з якоюсь млявою байдужістю одвернув очі. Він думав, що це йде полковник мучити його новим допитом. Але хтось поштиво промовив:

    — Тут надто круто, ваше преосвященство.

    Коли солдати виходили з камери, їх перепинив вигук Монтанеллі. Обернувшись, вони побачили, що він нахилився над ліжком і роздивляється ремені.

    — Хто це зробив?

    — З особливого наказу полковника, ваше преосвященство.

    — Мені казали,— промовив нарешті Монтанеллі, сідаючи коло ліжка,— що ви хотіли побачитись зі мною наодинці. Якщо справді через вас країні загрожують заколоти й кровопролиття, то, йдучи проти плану полковника, я беру на себе страшну відповідальність. Якщо я згоджусь, я убиваю вас, якщо відмовлю — ризикую вбити невинних людей.

    — Убити мене і порятувати невинних людей? Це єдине вирішення, до якого може пристати християнин. Ну, так ви вирішили, ваше преосвященство?

    — Ні. Сеньйоре Ріваресе, я прийшов до вас не як кардинал і не як суддя. Я прийшов до вас як людина до людини. Я прошу вас поставити себе на моє місце. Я хотів би зійти в могилу з незаплямованими кров’ю руками.

    — А досі вони ще не були заплямованими, ваше преосвященство?

    Монтанеллі трохи зблід, але спокійно вів далі.

    — Усе своє життя я повставав проти насильства і жорстокості, де б з ними не зустрічався. Я завжди був проти смертної кари. Сеньйоре Ріваресе, усе, що я знаю про ваше минуле, дає мені підстави вважати вас за легковажну, жорстоку і без принципову людину. Певною мірою я й тепер дотримуюсь цієї думки. Однак протягом останніх двох тижнів ви довели, що ви людина відважна й віддана своїм товаришам. І тоді мені спало на думку, що, може, я помилився і ви кращий, ніж здається.

    Запанувала довга мовчанка. Потім Овід глянув на Монтанеллі.

    — Ми, атеїсти,— палко промовив він,— розуміємо, що коли людина несе якийсь тягар, то повинна сама його нести, аж поки вистачить сили; а як упаде під ним, то що ж, тим гірше для неї. А християнин іде скаржитися до Бога або ж до своїх святих, а коли вони не допомагають йому, то до своїх ворогів: вічно шукає спину, куди б перекласти свій тягар. Невже я ще не досить натерпівся і ви хочете відповідальність із себе перекласти на мої плечі? Зрештою, ви лише уб’єте атеїста. Справді, це невеликий злочин. І ви ще говорите про жорстокість. Коли ви ввійшли сюди, немов ангел милосердя, вражені варварством полковника, мені наперед треба було знати, що справжні муки почнуться тільки тепер! Згоджуйтеся, звичайно, і йдіть додому обідати.

    Монтанеллі підвівся і мовчки дивився на нього. Він не знав причин цих безумних докорів, але розумів, що так хвилюватися могла лише людина, доведена до краю.

    — Заспокойтеся. Я не хотів так вразити вас. У мене й на думці не було перекласти на вас свій тягар, бо вам і так надто важко. Я ніколи ще свідомо не чинив так з жодним живим створінням.

    — Брехня! — крикнув Овід, виблискуючи очима. — А єпископство?

    — Єпископство?

    — А ви вже забули? Як легко ви все забуваєте. «Коли хочеш, Артуре, я напишу, що не можу їхати!» Я мусив вирішувати за вас у дев’ятнадцять років.

    — Доволі! — розпачливо вигукнув Монтанеллі, схопившись руками за голову. Губи в кардинала були якісь попелясті. — Дуже шкода, але я мушу йти додому. Мені щось нездужається.

    Він трусився, мов у лихоманці. Від люті Овода вмить не лишилось і сліду.

    — Падре, невже ви не розумієте?

    Монтанеллі відсахнувся і закам’янів.

    — Тільки не це,— прошепотів він нарешті.

    — Падре, невже ви не розумієте, що я не потонув?

    Руки Монтанеллі враз зледеніли й заклякли. Запанувала мертва тиша. Потім Монтанеллі став на коліна і сховав обличчя на грудях у Овода.

    — Артуре, чого ти вимагаєш від мене?

    — Я нічого не вимагаю. Хіба можна вимагати любові? Ви вільні вибирати з нас двох того, хто вам дорожчий. Якщо ви любите мене, скиньте хрест і їдьмо зі мною. Коли ж ви любите мене не так сильно, щоб піти на це, ідіть до полковника і скажіть, що ви згодні. Тільки йдіть швидше, звільніть мене від муки бачити вас.

    — Звичайно, я допоможу твоїм друзям. Але їхати з тобою… Це неможливо… Я священик.

    — А від священиків я не приймаю жодних послуг. Ви мусите одмовитись або від сану, або від мене.

    Монтанеллі повернувся до розп’яття.

    — Боже! Ти чуєш?

    Голос його завмер у порожній тиші без відповіді. В Оводі знову прокинувся демон глуму.

    — Г-г-гукайте голосніше! Може, він спить.

    Монтанеллі здригнувся, немов від удару. Потім сів на край ліжка. Затулив руками обличчя і заридав. Усе тіло Овода пройняло якесь довге тремтіння, і холодний піт виступив у нього на чолі. Він знав, що означають ці сльози. А Монтанеллі все ридав і ридав, і сльози котилися в нього між пальцями. Нарешті він затих і почав витирати хусткою очі.

    — Нам більше нічого говорити. Ти розумієш?

    — Розумію,— відповів Овід з тупою покорою. — Ви не винні. Ваш бог голодний і мусить пожирати когось.

    Овід першим опустив очі. Він скорчився і сховав обличчя. Монтанеллі зрозумів, що це означало: «Йдіть», повернувся і вийшов.

    За хвилину Овід зірвався з ліжка.

    — О, я не можу! Падре, верніться! Верніться!

    Двері були замкнені. Довгим повільним поглядом обвів він навколо і зрозумів, що всьому кінець.

     

    ЕТЕЛЬ ЛЇЛІАН ВОЙНИЧ

    Етель Ліліан Войнич (справжнє ім’я Лілі Буль) народилася в Ірландії, в містечку Корк, де батько викладав в коледжі математику. Проте батько помер, коли дівчинці ще не виповнилося й року, і тоді мати переїхала до Лондона, де також почала викладати математику. Однак заробити на гарну освіту для дітей не змогла. Обдарована дівчинка, Лілі не мала можливості систематично навчатися музики. Найголовнішим джерелом знань і пристрастю в її житті були книжки. Отримавши від далеких родичів невеличкий спадок, вона їде до Берліна, де й закінчує вищу музичну школу.

    Саме в цей час Лілі Буль починає активно цікавитися соціальними проблемами. Особливо її увагу привертають дві країни — Італія і Росія, де зароджувався революційний рух і молоді люди, виховані та освічені, ставали «нігілістами» (ті, хто ні в що не вірить), виступаючи проти царату й монархії. Про російських революціонерів вона дізналася, спочатку прочитавши книжку С. М. Степняка-Кравчинського «Підпільна Росія», а згодом познайомившись і з автором, котрий на той час, переховуючись від переслідувань, мешкав у Лондоні. Він і його дружина навчили Етель Буль, що твердо вирішила відвідати Росію, російської мови. І коли навесні 1887 р. дівчина здійснила свій намір, їй дали супровідні листи до знайомих Степняка-Кравчинського. Так, тільки-но прибувши до Петербурга, молоденька англійка відразу ж опинилась у революційному середовищі. Однак цим середовищем її російські знайомства не обмежилися. Перебуваючи в Петербурзі, вона бачила і життя вищого світу, і робітників, а подорожуючи по Волзі, познайомилася і з життям селянства.

    Повернувшись до Лондона, вона, за порадою Степняка-Кравчинського, але, напевно, й за покликом душі, розпочинає писати. З 1889 до 1895 р. вона працювала над своєю першою книжкою. Тоді й народився «Овід».

    У той же час вона продовжує співпрацювати з Кравчинським, перекладає англійською мовою твори російських письменників. Тоді ж Етель Буль і знайомиться з польським революціонером, що втік із Сибіру, Михайлом Войничем, котрий став її чоловіком. Разом вони збирали, друкували й переправляли через кордон вільну російську пресу. Саме з таким завданням у 1895 р. Етель Ліліан Войнич опинилася у Львові, де познайомилась і потоваришувала з Іваном Франком і Михайлом Павликом. Вона спеціально вивчила українську мову, аби мати змогу читати в оригіналі вірші Шевченка.

    Повернувшись до Лондона, Войнич повністю занурюється в атмосферу диспутів та дискусій з приводу методів і засобів боротьби за народну волю, які безперервно точилися в її слов’янському оточенні. Жертва, герой, романтика, подвиг — саме ці поняття домінують і в романі, над яким вона тоді працювала і якому судилося стати улюбленою юнацькою лектурою наступного сторіччя в багатьох країнах світу.

    У романі «Овід» йдеться про боротьбу за національне визволення Італії від австрійського панування, під яким вона опинилася внаслідок своєї роздрібненості після падіння Наполеона. Саме за об’єднання країни, за визволення її і борються юнаки, члени підпільної організації «Молода Італія», заснованої італійським героєм Джузеппе Мадзіні.

    Герої роману Артур і Джемма є членами «Молодої Італії». Письменниця зображає романтику боротьби, показує, як формується і гартується революціонер Овід з романтичного, тендітного, натхненного великою ідеєю юнака Артура. Створений Войнич образ Овода, типово романтичного героя, став для багатьох молодих людей наступних поколінь взірцем мужності, чесності, шляхетності.

    Великого значення в цьому романтичному творі набуває релігійна тема. Артур — незаконний син кардинала Монтанеллі. З одного боку, письменниця розкриває лицемірство офіційної церкви та її законів, з другого, створюючи таку колізію, за якої кардинал з великим болем і стражданням (недарма ж він і сам помирає невдовзі після загибелі Овода) погоджується на страту рідного сина, автор піднімає образ свого героя — революціонера до рівня Ісуса Христа, розіп’ятого за гріхи людські.

    Через багато років Етель Ліліан Войнич знову повернулася до образу Овода в романах «Перервана дружба» (1910) та «Зніми своє взуття», проте такого успіху, як перший роман, її наступні твори не мали.

    У 1911 р. до 50-річчя від дня смерті Т. Шевченка письменниця випустила переклади шести його віршів, супровівши видання коротким нарисом життя і творчості великого Кобзаря. Вона дуже високо оцінила лірику Шевченка, назвавши її безсмертною., порівнювала нашого великого земляка з Робертом Бернсом. Переклад Шевченкового «Заповіту», зроблений Войнич, і на сьогодні лишається кращим серед англомовних.

    В Україні перший переклад «Овода» було здійснено у 1928 р. («Ґедзь»), відтоді він виходив багато разів величезними тиражами.

    ОВІД (Уривки). ЕТЕЛЬ ЛЇЛІАН ВОЙНИЧ. Скорочені твори з зарубіжної літератури, стислий переказ, короткий виклад змісту

    Повернутися на сторінку Твори зарубіжної літери скорочено (шкільна програма)

    Комментарии закрыты.