• Реклама

Милорад Павич «Дамаскін». Літертура XX — початку XXI століть. Зарубіжна література. Підготовка до ЗНО

Милорад Павич «Дамаскін». Літертура XX — початку XXI століть. Зарубіжна література. Підготовка до ЗНО

Милорад Павич (1929-2009) — сербський поет, прозаїк, літературознавець, перекладач, фахівець з історії сербської літератури ХУІІ-ХІХ ст., сербського бароко та поезії символізму. Один з найбільш читабельних письменників колишньої Югославії XX століття, його твори перекладено 30 мовами світу.

Письменника вважають одним з найяскравіших представників постмодернізму і магічного реалізму XX століття. Його найвідоміший роман «Хозарський словник», який Павич видав 1984 року, приніс авторові всесвітню славу. Серед інших його творів — «Пейзаж, намальований чаєм», «Ящик для письмового приладдя», «Зоряна мантія» та інші. Свою останню книгу, «Мушка», письменник видав у 2009 році.

М. Павич викладав у багатьох європейських університетах (у Парижі, Відні, Фрайбурзі, Регензбурзі, Белграді), перекладав сербською Байрона та Пушкіна, був номінований на Нобелівську премію в галузі літератури у 2004 році.

Перший голова Товариства сербсько-української дружби.

Милорад Павич народився 15 жовтня 1929 року в Белграді. Його батько був скульптором і походив з інтелігентної сім’ї, мати викладала філософію і була знавцем сербського фольклору. Писати Павич почав з раннього віку і завжди вважав літературу своїм родовим покликанням — серед його родичів і предків по лінії батька були письменники, і Павич у своїх інтерв’ю віддавав їм належне.

Дитинство Павича прийшлося на німецьку окупацію. Переживши два бомбардування Белграда, при яких загинули 25 тисяч чоловік, письменник одного разу мало не загинув від рук німецьких солдат: його зупинив патруль, але крім учнівського квитка ніяких документів у 15-річного Павича не було. Лише завдяки зусиллям батька, який трохи знав німецьку і зумів порозумітися із солдатами, Павича не розстріляли. Згодом, у 1999 р., письменнику довелося пережити третє в його житті бомбардування — ці враження знайшли відображення в його романі «Зоряна мантія».

У 1953 році Павич закінчив філософський факультет Белградського університету, а потім отримав докторський ступінь у Загребському університеті. Попри те, що Павич не залишав письменництва, за видом діяльності він залишався вченим, літературознавцем, журналістом, перекладачем і викладачем — ким завгодно, але не письменником. Так було до 1973 року, коли в Югославії була опублікована його перша книга — збірка оповідань «Залізна завіса». Утім, навіть після цього Павич, як він скаже пізніше, був «найбільш нечитабельним письменником своєї країни».

У світову літературу Павич увійшов завдяки роману «Хозарський словник», що вийшов 1984 року. Цей роман, перший для письменника, став європейським відображенням магічного реалізму, гіпертекстовою фантазією на тему Борхеса. Влаштований так, щоб кожен мав читати його по-своєму, роман без початку і кінця вийшов ідеальним втіленням того, що передбачив Борхес у своєму «Саді, де розбігаються стежки». Критики, не чекали появи настільки сильного автора в тому місці, де, здавалося, не існувало літературної традиції, захоплено прийняли роман, назвавши його першим зразком нелінійної прози, а самого Павича — першим письменником XXI століття.

Книги, опубліковані після «Хозарського словника», не мали такого успіху, але й письменником одного роману Павич не став. Постмодерні експерименти успішно продовжилися в романі-клепсидрі («Повість про Геро і Леандро»), романі-кросворді («Пейзаж, намальований чаєм») та романі- ворожінні на картах Таро («Остання любов у Константинополі»). Зрештою Павич завернув свій творчий досвід в ультимативну літературну форму — «Унікальний роман», детектив з сотнею кінцівок, що пропонує читачеві максимальну участь у вигляді порожніх сторінок, на яких кожен може дописати свій фінал.

Сербський класик, за його власним визнанням боявся набриднути читачеві, тож зумів підкорити його, зробивши співавтором своїх творів. Експерименти з інтерактивністю, персонажі та місця, що час від часу міняють агрегатний стан, де розходяться сюжетні лінії — у своїх творах Павич змішував сон і дійсність, не намагався робити між ними відмінностей і в цьому залишився неперевершений.

Був одружений з Ясміною Михайлович, письменницею й літературним критиком.

Помер у віці 80 років від інфаркту міокарда.

Новела «Дамаскін», яка входить у збірку оповідань «Скляний равлик» (1998), посідає вагоме місце у творчому доробку Милорада Павича. Вона насичена поетичними метафоричними образами, загадками. У творі автор запрошує читача бути співучасником творчого процесу.

Цій новелі Павич недарма дав підзаголовок «Новела для комп’ютера та теслярського циркуля». На перший погляд, це несумісні речі. Але, намітивши вузлові точки, письменник пропонує читачам кілька варіантів послідовності прочитання глав, від вибору якої залежить фінал твору, подібно до комп’ютерної гри. А теслярський циркуль, зображений на прапорі зодчих, про яких ідеться в новелі, вони використовували як вимірювальний інструмент у будівництві. У насиченій метафоричним змістом новелі він водночас є символом виміру життєвого шляху героїв, вказівником напрямку цього шляху. Саме за допомогою теслярського циркуля героїня новели Атиллія Ніколич фон Рудная знайшла на карті дорогу до храму Введення, який для неї збудував зодчий Иован Лествичник. Хоча без внутрішньої духовної роботи, без сердечної доброти, без душевної чуйності їй навряд чи став би у пригоді цей інструмент.

Вельможний пан Ніколич фон Рудная замовив двом зодчим, двом Йованам, будівництво палацу та храму для своєї юної дочки Атиллії. Дівчину вирізняло своєрідне світосприйняття: наприклад, квіти під своїм вікном вона поливала музикою. Йовану Дамаскіну, якого батько найняв збудувати палац, Атиллія сказала, що бажає, аби той палац був схожий на любовне листування. Вона вважала, що дім і є листуванням будівельника з жителями. Воно може бути діловим або схожим на листування хазяїна з невільником чи полоненого з його наглядачем. Атиллія добре відчувала, що всім керує любов.

Цей невеликий за обсягом твір порушує складні філософські проблеми, висвітлює процес внутрішньої зміни героїв.

Прототипами деяких персонажів є реальні історичні персонажі, відомі церковні діячі.

Історичний Іоанн Дамаскін — один з найвидатніших діячів християнської церкви, літератури і культури, духовний ватажок могутнього руху проти іконоборства, тобто заборони не лише поклоніння іконам, а й права на саме їх існування, прирівнювання їх до язичницьких ідолів. Іоанн Дамаскін захистив ікону, написавши три Слова «Проти супротивників святих ікон». Уже цим він засвідчив появу в стані іконошанувальників ватажка, ідеолога. Боротьба з іконоборством тривала ще понад століття і зрештою завершилася перемогою іконошанувальників, але першим бій прийняв і витримав саме Іоанн Дамаскін. Саме тоді він і заклав підвалини знаменитої теорії Священного образу, що поклала початок канонізації іконопису. Іоанн Мансур (що означає «переможний, саме таким було його успадковане ім’я») отримав прізвисько Дамаскін, тому що народився і довго жив у Дамаску, столиці Сирії, яка тоді вже була мусульманською, не залежною від християнської Візантії державою.

Милорад Павич не лише добре знав візантійську історію, релігію і культуру, а й сам писав вірші тією «візантійською» мовою, яку використовував історичний Дамаскін: «Я дуже любив писати вірші — літургійну поезію мовою наших древніх церковних переказів, мовою, яку, на жаль, уже ніхто не розуміє». Це теж позначилося на ідейно-художніх особливостях оповідання «Дамаскін».

Другий будівничий — Йован Лествичник. Звичайно, це ім’я теж аж ніяк не випадкове. Так звали видатного діяча православної церкви ченця Іоанна, названого за своєю головною працею «Лествичником». «Лествиця», тобто «драбина» — наскрізний символ важкого духовного сходження, що проходить крізь усю книгу.

Йовани — будівничі. Лествичник має збудувати храм для вінчання Атиллії, а Дамаскін — палац для життя з нареченим. Обидві будівлі мали бути завершені в строк, і одна без другої нічого не варті.

Йован на прозвище Лествичник у призначений строк приніс креслення, але їх було аж на три храми.

Зодчий пояснив, що зелений храм буде рости із самшиту під вікнами Николича, жовтий — зводитися з каменя над Тисою, а бузкове креслення — це тайна, «яка розкриється лише під кінець будівництва. Як без таємниці немає вдалої будови, так немає і справжнього храму без дива». Як з’ясувалося згодом, бузковий храм був храмом духовності, від нього залежав ріст самшитового та кам’яного храмів. Коли фон Рудний завинив перед кимось: «шматок з рота в когось вирвав» — припинив рости самшитовий храм під вікнами, припинилося будівництво кам’яного храму над Тисою. Тільки щире покаяння та спокута гріхів могли їх відродити, але фон Рудний і не збирався цього робити. Він навіть відмовився розрахуватися з будівельниками за вже зроблену роботу.

Тим не менше, за однією з версій фіналу новели, дочка благородного пана, відчуваючи докори сумління за батьківські гріхи, заплатила Йованам за їхню роботу на будівництві. И сталося диво: самшитовий храм знову став рости, а юній Ніколич фон Рудная удалось розгадати послання Дамаскіна. Вона поїхала в Теміш-Вара. Там їй показали дорогу до щойно збудованого храму Введення, який належав їй, а священик вручив їй подарунок від двох Йованів — дві обручки з висіченою на внутрішньому боці буквою «А».

Це означає, що матеріальний світ відображає світ духовний, що всі події, які відбуваються у зовнішньому житті людини, залежать від чистоти ЇЇ думок, а шлях до храму лежить через щире покаяння і спокуту гріхів.

Щойно розпочали будівництво церкви, самшит уже зійшов. Чому? Мабуть, тому що задумано добру справу — спорудження церкви. Уже сама по собі думка про створення церкви є думкою вищого, духовного порядку. Адже людина дбає не лише про те, що приносить прибуток, про якісь корисливі інтереси, вона думає про щось небуденне, втаємничене, одухотворене. Почав рости самшит у відповідь на добрі думки й добру справу, яку задумав зробити пан Ніколич. І доти він росте, поки пан поводиться достойно, справедливо щодо людей. Після того як Ніколич вигнав майстра-будівельника Шуваковича, самшит перестав рости. Для Ніколича це мало б бути сигналом: отже, десь зроблено помилку, яку потрібно виправити! Але Ніколич дедалі більше загрузає у гріхах і підло проганяє будівничих церви й палацу. Чому майстри припинили будувати на землі? Тому що на небі перестав рости третій храм, який був намальований бузковою фарбою. «Десь ви согрішили, пане Ніколич. Щось ви заборгували, комусь од рота кусень хліба відірвали. Коли згадаєте, де нагрішили й кого скривдили, покаєтеся й спокутуєте гріх, борг повернете, тоді вам Йован закінчить храм», — так пояснює Йован Дамаскін поведінку Йована Лествичника.

Будівництво припинилося. Матеріали розкрадалися. Шанси Атиллії на одруження ставали все меншими. Грішив батько, а розплачуватися доводиться доньці. І Атиллія розуміє це й береться за виправлення батьківських помилок: «Усі твої справи я мушу закінчувати сама». Своїми сльозами дівчина ніби «змиває усі нечистоти, зовнішні та внутрішні». Найголовнішим рішенням було те, що вона повернула борг будівельникам. У покаянному листі вона підписується: «Ваша як донька Атиллія». Не батько покаявся, а донька за батька прийняла гріхи та визнала в будівничому людину таку саму, як батько — бо він справедливий, мудрий, старший і саме від нього залежить доля дівчини.

Жодна будівля не може споруджуватися, якщо не росте храм на небесах — храм душі. Поки душа чиста, доти ростуть стіни з каменя — ось головний висновок роману. Люди мають дбати про власну душу, а не лише про матеріальні блага. Не кількістю золота вимірюється велич людини, а її добрими справами: «…погляньте ввечері: зоряне небо, а над ним у всесвіті величезна всеохопна думка» — це Бог, який приймає щире каяття й чекає, коли люди прийдуть до справжньої істини — істини добрих справ і чесного життя! І, виявляється, — хоч третє тисячоліття, хоч комп’ютерне прочитання, хоч віртуальна реальність, а цінності залишаються ті самі. Потрібно бути ЛЮДЬМИ!

У центрі новели «Дамаскін» — проблема духовності та «необхідності сходження драбиною» духовного самовдосконалення людини, проблема гріха й спокути за нього. Ці проблеми розкрито на прикладі пана Ніколича та його дочки Атиллії. Батько протягом твору так і не змінився, а залишився таким же жорстоким, егоїстичним, самовпевненим. Проте в динаміці показана героїня Атиллія.

Автор дав їй можливість змінитися, і вона скористалася нею. На початку оповіді героїня сказала батькові, що всі його справи має закінчувати сама. І Атиллія таки спокутувала гріхи батька. Передусім, дівчина щиро плакала, а сльози є найкращим очищаючим засобом: «Атиллія плакала над урнами, встановленими колись уздовж доріжок нещасним Шуваковичем для збирання сліз». Час минав, спливали місяці. Атиллія вирішила відпустити довгу косу. Вона дочекалася молодого місяця, підстригла волосся й поклала його під камінь, щоб птахи до гнізд не рознесли. Але найголовнішим її кроком було повернення будівельникам батькового боргу і покаянний лист Иовану Лествичнику.

Отже, показавши внутрішні зміни головної героїні, Милорад Павич підвів читача до думки, що, коли хочеш щасливо жити, будувати й володіти храмом (домом, палацом) на землі, потрібно насамперед прагнути до моральної чистоти — будувати храм на небі.

В оповіданні «Дамаскін» можна виділити такі лейтмотиви:

• постійні війни двох одвічних суперників: Австрійської й Османської імперій. Так, на початку оповідання йшлося про «бойовище, де тільки-но відгриміла війна між Австрією і Туреччиною». Цей лейтмотив можна тлумачити як суцільну руйнацію;
• описи будівництва взагалі й будівництва храмів зокрема. Згаданий лейтмотив також пронизував усю творчість Павича. Бо його народові, сербам, аби вціліти, весь час доводилося щось відбудовувати, піднімати з праху та руїн. В оповіданні «Дамаскін» мотив будівництва не просто присутній, на ньому фактично тримається сюжет, зокрема, головний конфлікт твору ґрунтується саме на подіях, пов’язаних із будівництвом храму і палацу;
• думка про необхідність самоідентифікації сербського народу, збереження його самобутності в морі інших етносів як необхідна умова виживання. Ця думка постійно присутня у творах письменника, про що свідчить постійне вживання числівників та топонімів: «Носячи вуса на стамбульський, віденський чи пештський кшталт, вони у двох царствах, в Австрії та Туреччині, бралися за неймовірні будівельні задуми… Безупинно мурували. Від перевтоми вряди-годи забували все про себе. Бачачи сни п’ятьма мовами й хрестячись на два лади, зводили вони нові православні церкви в Бачевцях, Купинові, Мирковцях, Якові, Михалеві, у Добринцях».

Важливу роль у творі відіграє різноманітна символіка. Це і символіка чисел (три вікна — вікно як зв’язок зі світом, християнський догмат трійці тощо; тридцять обертів ключа — тридцять сходинок Йванової лествиці до духовної досконалості); і символічно пов’язані дві тиші — «одна маленька, в палаці, а друга безмежна надворі серед ночі»; і символічність пробудження від сонця (сенс слова «пробудження» та багатозначність сонця); і символіка античної статуї, що кличе і вказує шлях; і символи циркуля та кола з радіусом тридцять миль.

Майстерність Милорада Павича полягає в:

• прагненні до нової, «нелінійної літератури»: його твори гіпертекстуальні, тобто їх можна читати як від початку, так і з будь-якого фрагмента (гіпертекст — текст, упорядкований таким чином, що він перетворюється на систему, ієрархію текстів, одночасно складаючи єдність і велику кількість текстів);
• веденні оповіді навколо кількох вузлових тем: історичний час, історична наука, інтерактивна проза;
• звучанні теми твору на кількох рівнях: структурному (компонування частин), сюжетному (долі героїв); вона набуває незліченної множини відтінків, вплітаючись у діалоги, слугуючи підставою для вставних притч і афоризмів;
• інтерактивності творів, які можна читати, як казав сам письменник, обираючи свій маршрут і створюючи власний текст, стаючи співавтором;
• існуванні минулого та майбутнього у просторово-розділених відгалуженнях теперішнього;
• введенні у прозу специфічних фактів балканської етнографії, сербських звичаїв і побутових деталей;
• використанні елементів готичного роману (роману жахів і таємниць) і його близького родича — детективу, необарокових та розгорнутих метафор, стрижневих мотивів або лейтмотивів; один з найулюбленіших лейтмотивів — лейтмотив будівництва і гри з часом;
• специфічності портретів, які поєднують риси імпресіонізму та символізму;
• чергуванні лаконічності викладу з розгорнутими відступами;
• непередбачуваності сюжетних ходів;
• метафоричності та смисловій парадоксальності;
• поєднанні традицій візантійського роману із постмодерністським арсеналом художніх засобів;
• автоцитатному комбінуванні — одному з найулюбленіших методів творчого стилю письменника.

Отже, Милорадові Павичу вдалося створити світ поетичний, фантастичний, духовний і реальний водночас.

Милорад Павич «Дамаскін». Літертура XX — початку XXI століть. Зарубіжна література. Підготовка до ЗНО

Повернутися на сторіну Зарубіжна література. Підготовка до ЗНО

Комментарии закрыты.