МАЦЮСЕВІ ПРИГОДИ (Уривки). ЯНУШ КОРЧАК. Скорочені твори з зарубіжної літератури, стислий переказ, короткий виклад змісту
Було це так…
Лікар сказав, що коли король за три дні не видужає, то буде надзвичайно погано. Лікар не хотів сказати напевно, але всі зрозуміли, що король помре.
Мацюсь не дуже розумів, про що говорили міністри, хоч знав, що татусь хворіє і міністри часто збираються на наради…
Похорон короля відбувся дуже пишно. Усі були страшенно засмучені. А газети писали, що весь народ оплакує улюбленого короля.
Мацюсь сидів сумний у своїй кімнаті, бо хоч він і мав стати королем, однак утратив батька, й тепер у нього не лишилося нікого в усьому світі. Що тепер буде? Завжди цей нудний іноземний вихователь, з таким виразом обличчя, наче він щойно випив склянку міцного оцту. І взагалі, чи приємно бути королем? Певно, що ні.
Сумно ставало Мацюсеві й тоді, коли він сидів самотній у своїй кімнаті, й тоді, коли через ґрати королівського саду дивився на веселі забави дітей. Він бачив, як семеро хлопчаків гралися в солдатів. І завжди вів їх в атаку, муштрував і командував ними невисокий, дуже веселий хлопчисько на ім’я Фелек. Багато разів Мацюсь хотів покликати Фелека і хоча б через ґрати трохи поговорити з ним, але не був певний, чи це можна й зручно робити.
Тим часом по всіх вулицях було розклеєно величезні об’яви про те, що Мацюсь став королем, що він вітає своїх підданих. І треба сказати відверто: любили Мацюся всі. Дорослі жаліли, що такий малюк втратив батьків. Хлопці раділи, що знайшовся серед них хоч один, якого всі мусять слухатися. Дівчаткам просто подобався маленький король на зграбному коникові. Та найбільше любили Мацюся сироти.
Мацюсь уставав о сьомій годині ранку, сам умивався й одягався, сам чистив взуття й стелився. Такий звичай завів ще прадід Мацюся, хоробрий король Павло Переможець. Після ранкового туалету Мацюсь випивав чарочку риб’ячого жиру й починав сніданок, який міг тривати не більше шістнадцяти хвилин тридцяти п’яти секунд. Так — бо снідав великий дід Мацюся, лагідний король Юліуш Доброзичливий. Потому Мацюсь ішов до тронного залу, де було дуже холодно, і приймав міністрів. У тронному залі не було грубки, бо прабабка короля Мацюся, мудра Анна Побожна, коли ще була маленькою, мало не вчаділа, і на відзнаку її щасливого врятування було ухвалено ввести до палацового церемоніалу положення, за яким заборонялося на п’ятсот років мати в тронному залі грубу.
Сидів Мацюсь на троні й цокотів зубами від холоду, а міністри розповідали йому про події в усій державі. Це було дуже неприємно, бо чомусь звістки про події надходили тільки невеселі.
Потім Мацюсь ішов у парк і цілу годину міг бігати й гратися. Та одному йому було не дуже весело. Тому він досить охоче брався до уроків. Учився Мацюсь добре, він знав, що без науки важко бути королем. Мацюсь вчився б ще охочіше й краще, якби міг ставити різні запитання, що спадали йому на думку.
Якби в Мацюся була шапка — невидимка, він вийшов би з парку на королівський двір і познайомився б з Фелеком. І в палаці зміг би всюди ходити, подивився б на кухні, як готується їжа, пішов би в стайню до коней. Може здатися дивним, що королю так багато всього заборонено. Але маю вам сказати, що при королівських дворах дуже суворий етикет. Етикет — це означає, що так завжди поводилися королі, і новому королю не можна робити інакше. Якби він тільки захотів зробити щось інше, то втратив би честь, і всі перестали б його боятися й поважати.
Король Мацюсь був у гіршому становищі, ніж інші королі. Адже етикет склали для дорослих королів, а Мацюсь ще дитина. Звісно, етикет довелося дещо змінити. Приміром, замість смачного вина Мацюсь мусив пити дві чарочки риб’ячого жиру, який йому зовсім не смакував…
… На найближчому засіданні ради міністрів обговорювали лише одне: королю Мацюсеві оголосили війну зразу три держави.
Війна!
Недаремно Мацюсь був правнуком хороброго Павла Переможця — кров у нього заграла. О, коли б мати скло, що запалює ворожий порох на віддалі, і шапку — невидимку!
Мацюсь чекав до вечора, чекав другого дня до полудня. І даремно. Про війну сказав йому Фелек.
Мацюсь чекав. Він думав, що того ж дня його запросять на надзвичайне засідання ради, і тоді він, законний король, візьме до своїх рук державне кермо. Якась нарада справді-таки відбулася вночі, але Мацюся не покликали.
Мацюсь, спокійний, проте дуже блідий, рішуче сказав:
— Я вимагаю, щоб негайно покликали в тронний зал військового міністра.
Слово «військового» Мацюсь вимовив з таким притиском, що церемоніймейстер одразу ж зрозумів — Мацюсь уже знає все.
— Ваша королівська величносте, звольте хоч хвилинку зачекати. Звольте зглянутись на мене. Я відповідаю за все. — І старий голосно заплакав.
— Я чекаю десять хвилин.
Церемоніймейстер вибіг. Завирувало в королівському палаці.
Бідолашний прем’єр-міністр мав — таки підстави боятися; на столі лежав аркуш паперу, на якому виразно було написано синім олівцем: «Гаразд, хай буде війна*.
— Отже, війна? — тихо спитав Мацюсь.
— Так точно, ваша величносте.
— Панове, ми повинні захищати батьківщину, повинні захищати нашу честь,— сказав Мацюсь.
— То ваша величність воюватиме з трьома державами? — запитав військовий міністр.
— А що ж ти хочеш, пане міністре, аби я просив у них миру? Адже я правнук Павла Переможця.— І в той же час подумав: «Війна — адже на війні можна навіть убивати».
Мацюсь був дуже сумний, а Фелек сяяв.
— Не пропадемо,— сказав він. — Шкода тільки, що головнокомандуючий — тюхтій.
— Як тюхтій?
Мацюсеві кров ударила в голову. Знову його обдурили міністри. Військо очолив старий генерал, про якого навіть батько Фелека, щоправда, трохи п’яний, сказав — йолоп.
— Як же це? Виходить, не я захищатиму народ, а народ захищатиме мене?
А як же королівська честь? А що подумає Іренка? Отже, він, король Мацюсь, тільки на те король, щоб учити граматику й дарувати дівчаткам ляльки? Ну, якщо так думають міністри, то вони погано знають Мацюся.
— Фелеку, те, що я тобі зараз скажу, таємниця. Я вже не король. Я Томек Палюх.
…Те, що побачив Мацюсь, нагадувало йому оповіді про давні часи. Так, це був табір.
— Фелеку, Фелеку! — раптом долинуло здалеку.— Я чекав на тебе тут. Наві вже на вокзалі, через годину посадка. Скоріше. А це що за ляля з тобою?
— Та, бачиш, я потім тобі скажу. Це довга історія, треба було його взяти.
План військового міністра вдався чудово. Три вороги думали, що Мацюсеві війська підуть одразу на всіх. А тим часом він зібрав солдатів у одне місце, з усією силою вдарив на одного і здолав його. Захопив великі трофеї.
Мацюсь приїхав на фронт саме тоді, коли відбувався розподіл трофеїв. Кожен вибрав собі пару чобіт, револьвер, карабін і речовий мішок.
Мацюсь зовсім не знав сучасної війни. Він гадав, що військо тільки б’ється, відбирає коней і просувається все далі й далі, підминаючи ворога. А те, що солдати копають рови, вбивають перед цими ровами кілки з колючим дротом і сидять у них цілими тижнями, Мацюсеві навіть і не снилось. Не дуже охоче взявся він до роботи. Битися — то королівське діло, але копати — кожний може зробити це ліпше за нього. Аж тут примчав на автомобілі полковник саперів: репетує, погрожує розстріляти тих, хто погано копає.
Бій тривав цілий день. Нарешті ворог зрозумів, що нічого не вдіє, бо тільки втрачає людей, а підійти до противника не може — заважають дротяні огорожі.
Коли б ви тільки бачили Мацюся! Він висох за ці дні, мов тріска, згорбився і став ще меншим. Багато солдатів покидали карабіни, та Мацюсь не випускав свого з закляклих пальців.
«Татусю, татусю,— думав Мацюсь,— о, як важко бути королем, який веде війну. Легко говорити, та важко робити. Ох, яким я був тоді легковажним малюком! Думав тільки про те, як на білому коні залишатиму столицю, а народ кидатиме квіти під копита мого коня. І зовсім не думав, скільки людей загине»…
Наприкінці зими поручик став уже капітаном, а Мацюсь одержав медаль. Як він радів! Сам генерал приїхав до них в окопи й зачитав: «Іменем короля Мацюся виношу подяку загонові за висадження в повітря порохових складів і за хорошу службу на благо вітчизни».
…Вдруге Мацюся вели до штабу. Тільки того разу він був одягнений і йшов як військовий розвідник. А тепер був у солдатській шинелі й плентався як полонений.
— А, знаємо тебе, голубе! — сердито вигукнув ворожий офіцер. — Тепер ти від нас не втечеш. Відведіть солдатів до табору військовополонених, а хлопця за шпигунство повісимо.
— Я солдат! — вигукнув Мацюсь. — Ви можете мене розстріляти, але не вішати.
І Мацюся знову відвели до в’язниці. Мацюсь не втратив надії: «Мали мене повісити, та не повісили. Може, якось і від кулі врятуюсь. Адже стільки їх біля мене дзижчало».
Що було потім, Мацюсь не пам’ятає. Бо знову сипонув град бомб. Одна влучила в хату — аж земля задвигтіла. Хтось підхопив Мацюся, але голова хлопчика впала на груди. Коли, нарешті, Мацюсь опритомнів, то побачив, що лежить на широкому ліжку в якійсь гарно вмебльованій кімнаті.
— Як почуваєте себе, ваша королівська величносте? — віддаючи честь, запитав Мацюся той самий старий генерал, який взимку приколов йому на груди медаль за висаджений пороховий склад.
— Я Томек Палюх, Вирвидуб, звичайний солдат, пане генерале! — вигукнув Мацюсь і схопився з ліжка.
засміявся генерал. — Гей, там, покликати сюди Фелека! Скажи, Фелеку, хто це?
— Це його королівська величність, король Мацюсь Перший.
І генерал розказав, як замість Мацюся зробили ляльку, як вона щодня їздила в машині по столиці, як старший міністр під час аудієнції навіть садовив цю ляльку на троні і як вона, коли смикали за шнурок, кивала головою й віддавала честь.
І довго цей фокус удавався, і люди цьому вірили, хоча й дивувалися, що король Мацюсь однаково сидить скрізь, ніколи не посміхається. У декого, щоправда, виникла підозра, а дехто навіть знав про зникнення короля Мацюся. Лише тоді, коли вороги дізналися, що війська Мацюся мають намір прорвати фронт, вони почали серйозно вести розвідку й викрили таємницю.
І ось напередодні атаки було підмочено якогось шалапута кинути камінь у ляльку Мацюся. Мацюсь розбився. І тут одні вдалися в розпач, інші почали сердитися, що їх обдурюють, а треті просто сміялись…
Тепер Мацюсь ходив на наради лише зрідка.
— Шкода часу,— казав він,— нудно…
У королівський сад залюбки приходили діти. Фелеків батько змайстрував гойдалку, і вони то гойдалися, то грали в квача або в м’яча чи в пожежників, то каталися на човнах по королівському ставку, то ловили рибу. Через необережність було розбито кілька шибок, проте ніхто нічого не міг сказати, бо Мацюсь був тепер королем-реформатором і запроваджував нові порядки. Так, наприклад, наказали пічникові поставити на осінь у тронному залі грубку.
Коли дощило, діти гралися в кімнатах. Лакеї сердилися, що хлопчаки бруднять підлогу і її доводиться весь час підмітати й натирати. Але тому, що тепер менше зверталося уваги на те, чи всі ґудзики в лакеїв застебнуті, вони мали більше часу.
Шоколад дітям у столиці роздавали так: учнів вивели з усіх шкіл і поставили в два ряди на тротуарах, а посередині вулиці їхали солдати у вантажівках і давали кожному пайку. Після того Мацюсь проїздив вулицями, діти їли шоколад, посміхалися й кричали:
— Хай живе король Мацюсь!
Мацюсь тепер часто розмірковував. «Певно, краще, коли керує парламент, а не лише король і міністри. Адже король може бути маленький, а міністри не дуже розумні або нечесні. Що робити тоді? Ось він кинув у в’язницю своїх міністрів, залишився сам і не знав, що робити, а так — пішов би в парламент і сказав би: «Виберіть нових, кращих міністрів».
Мацюсь знав темні й задушні помешкання, знав, що таке голод. Мацюсь думав, що так буває лише під час війни. А тим часом з’ясовується, що й без війни дітям часто дошкуляє холод і голод.
— А чи не можна зробити,— спитав Мацюсь у лікаря,— щоб усі мали гарненькі будиночки з садочками та поживну їжу?
— Це дуже важко.
— А я можу так зробити?
— Звичайно, можеш. Король багато чого може зробити. Наприклад, той король, який грав на скрипці, збудував чимало шпиталів, дитячих будинків, видав такий закон, за яким кожне місто повинно спорудити будинки, куди посилають кволих дітей на все літо.
— А як у мене?
— Ні, в нас такого закону ще не видали.
— Отже, я його видам. Хай буде важко, але я зроблю це будь-що.
Мацюсь повернувся в столицю саме тоді, коли все було підготовлено, аби одержати від іноземних королів гроші. Королю лишалося тільки підписати зобов’язання, в якому за-значалося, коли і як позику буде сплачено. З нетерпінням чекав Мацюсь грошей, бо йому кортіло негайно запровадити три реформи:
1. Спорудити в лісах, горах та над морем багато будинків, куди бідні діти могли б виїздити на ціле літо.
2. Обладнати в усіх школах гойдалки та каруселі з музикою.
3. Влаштувати в столиці великий зоологічний сад, де були б леви, ведмеді, слони, мавпи, змії та птахи.
Проте Мацюся чекало розчарування. Коли гроші надійшли, з’ясувалося, що міністри нічого не можуть дати йому на реформи, бо між ними заздалегідь було розподілено, хто скільки візьме на свої видатки.
Старший міністр повернувся додому такий лютий, що його дружина боялася навіть спитати, що сталось.
— Це нечувано! — вибухнув, нарешті, старший міністр. — Ти знаєш, що затіяв Мацюсь? Він їде до короля людожерів. Розумієш? Його там зжеруть. Я в розпачі.
— Але хіба не можна його відрадити?
— Відраджуй сама. Адже він упертий і легковажний.
— Ну гаразд, а що було б, якби його, крий Боже, з’їли?
— О жінко, зрозумій, ми повинні тепер зробити так, щоб керував країною весь народ, і король повинен підписати папір — це зветься маніфест — і має відбутися врочисте відкриття першого сейму. Хто ж підпише маніфест, хто ж відкриє сейм, коли Мацюсь буде в череві цього дикуна? Через рік хай його з’їдять, але зараз він конче потрібний.
Подорож була важкою. Стояла нестерпна спека. Лікар давав Мацюсеві якісь охолоджувальні порошки, та це не дуже допомагало. Мацюсь був загартований війною і пережив не одну тяжку хвилину, але ця пекельна подорож була найважчою.
Нарешті приїхали! Початок був чудовий. Король людожерів виїхав назустріч мандрівникам з усім своїм почтом.
Прийом почався з богослужіння. Коли після богослужіння Мацюсь зліз з верблюда, король і всі його сини почали перекидатися через голову й підстрибувати.
— Мій білий друже, спасибі тобі, що ти приїхав,— сказав король. — Я найщасливіша людина у світі, що можу бачити тебе. Благаю тебе, дай знак рукою, що ти згоден, і я миттю встромлю цього списа у власне серце і буду удостоєний найвищої честі — стати жертвою дорогого гостя.
Мацюсь сказав через перекладача, що хоче з ним приятелювати, розмовляти й розважатися, а не вбивати його.
Мацюсь думав про долю людожерів, але водночас не забував і про те, щоб добути гроші на свої реформи. Якось він оглядав великі золоті копальні й попросив короля Бум-Друма, щоб той позичив йому трохи золота. Бум-Друм зареготав: йому золото зовсім не потрібне, він може дати Мацюсеві стільки, скільки зможуть вивезти верблюди.
Тим часом Мацюсеві міністри склали конституцію і ждуть. Мацюсь повертався надзвичайно задоволений своєю мандрівкою. Він заходився розказувати про свої пригоди. Міністри, певно, вважали б усе це за вигадки, якби разом з Мацюсем не прибув цілий поїзд золота, срібла й коштовного каміння.
Потім квапливо було прочитано маніфест, в якому Мацюсь закликав до управління державою весь народ.
— Гаразд,— мовив Мацюсь,— а зараз прошу записати, що я хочу зробити для дітей. Отже, кожна дитина одержує на літо два м’ячі, а на зиму — лижі. Щоденно після школи — одну цукерку й одне тістечко. Дівчатка матимуть ляльку, а хлопчики — складні ножики. Гойдалки та каруселі треба влаштувати в усіх школах. Прошу порахувати, скільки це буде коштувати. Через тиждень прошу дати мені відповідь.
Мацюсь провів у редакції цілих дві години і страшенно був задоволений усім. Увечері Мацюсь знову довго розмовляв з журналістом. Отже, все, що робить Мацюсь,— це не реформи. Мацюсь не реформатор, але може ним стати. Мацюсь хоче, щоб керував увесь народ. Для цього треба зробити два сейми: в одному будуть керувати дорослі, а в другому — діти. Хай діти також виберуть своїх депутатів і хай скажуть, що вони бажають — шоколад, ляльки, складні ножі чи щось інше. Дітям так само, як і дорослим, треба мати свою газету, куди діти писатимуть про свої бажання, які належить виконувати королю.
На найближчій нараді міністрів Мацюсь узяв слово.
Мацюсь чотири рази пив воду й говорив дуже довго, і міністри зрозуміли, що це не жарт, що йдеться не про шоколад, не про ковзани чи гойдалки, а про дуже важливу реформу.
Тепер Мацюся любили не тільки у війську, а майже всі жителі. І дивувалися, що малий король так скоро навчився добре керувати. Та ніхто не знав, скільки в Мацюся турбот. А найприкріше те, що іноземні королі дедалі дужче йому заздрили.
Все це знав Мацюсь від своїх шпигунів, і міністр закордонних справ попереджав його, що може вибухнути війна.
— Що ж робити, аби не було війни? — питав Мацюсь.
— Треба, щоб іноземні королі посварилися між собою й наймогутніші з них подружилися з Мацюсем.
— О, це було б чудово…
Мацюсеві довелося піти на засідання парламенту. Спершу йому було неприємно, проте всі так тихо сиділи і промови були такі цікаві, що Мацюсь кінець кінцем забув про те, що сталося.
Депутати сьогодні говорили про червоне чорнило й про те, щоб з дітей не глузувати.
— Вчителі виправляють зошити червоним чорнилом, а ми повинні писати чорним. Коли червоне чорнило гарніше, то ми хочемо теж гарно писати.
Чимало говорилося про те, що дорослі глузують з дітей.
— Коли в них про щось запитати чи щось не так зробити, то вони або кричать на нас, або сердяться, або ж глузують. Цього терпіти не можна. Дорослі гадають, що все знають, а насправді це зовсім не так. Мій батько не міг полічити, скільки мисів у Австралії та річок в Америці.
Під кінець засідання увійшов депутат, який запізнився.
— Пробачте,— сказав він,— але мати мене не пускала сюди, бо вчора мені подряпали ніс і набили гулю.
— Це вже зловживання. Депутат — особа недоторкана. Що це за порядки? В школі теж часом можуть подряпати ніс, проте батьки не забороняють туди ходити.
Аж тут увечері короля запрошують на засідання міністрів.
— Кепські справи,— каже міністр освіти. — Діти не хочуть учитися. Коли їм учитель наказує щось, вони сміються: «А що ви нам зробите? А ми не хочемо. А ми поскаржимося королю. А ми скажемо нашим депутатам». І вчителі не знають, як їм бути.
— Я знаю, що робити,— сказав Мацюсь. — Нехай усі, хто вчиться, стануть службовцями. Вони так само пишуть, лічать і ходять до школи, як службовці ходять до своїх контор працювати. Отже, за їхню роботу їм належить платня. Будемо їм платити.
У Мацюся було погане передчуття, і таки сталося щось дуже погане. Спершу було вирішено справу передати на обговорення комісії. Але Мацюсь не погодився…
Коли Мацюсь закінчив, Фелек попросив слова.
— Панове депутати,— сказав Фелек. — Я ходив до школи й знаю, що там робиться. Протягом одного року я несправедливо стояв за партою сімдесят разів, стояв несправедливо у кутку сто п’ять разів, несправедливо виведений з класу сто двадцять разів, і ви думаєте, що так тільки в одній школі? Еге! Я вчився в шести різних школах, і всюди те ж саме. Дорослі не ходять до школи, отож вони й не знають, які там порядки. Я думаю, що коли вчителі не хочуть учити дітей, то можна прийняти закон, щоб вони вчили дорослих. Коли дорослі побачать, як це приємно, тоді вони не примушуватимуть нас весь час сидіти над книжками, а вчителі побачать, що з дорослими гірше, бо ті не піддаються вихованню,— й перестануть на нас жалітись.
Коли депутати вже стомилися й зголодніли, Фелек поставив проект на голосування. Парламент закон ухвалив.
Неможливо описати, що зчинилося в Мацюсевій державі, коли люди дізналися про ухвалу дитячого парламенту. Раділи тільки вчителі. Тепер вони хоч трошки відпочинуть, бо дорослі спокійніші.
Але всі були однієї думки: довго це не триватиме.
Дуже дивний вигляд мало місто, коли дорослі йшли з книжками до школи, а діти прямували в контори, на фабрики й у крамниці, щоб заступити дорослих. Діти йшли на свою роботу дуже спокійно й серйозно, і о дев’ятій годині всі контори та магазини було відчинено. А в школах сиділи дорослі.
Треба визнати, що в магазинах та установах одне з одним поводилися не дуже — то ввічливо і частенько чулися такі вислови: «Дурний. Брешеш. Забирайся геть. Ні, то ні. Не задавайся. Ач який. Диви, чого заманулося. Відчепися!» — і таке інше.
— Мацюсю, що ж ти накоїв? — спитав сумний король. — Тобі загрожує велика небезпека. Ти можеш загинути.
— А що трапилось? — спитав схвильований Мацюсь.
— Дуже, зле, тільки тебе обманюють, від тебе приховують, і ти нічого не знаєш.
— Я все знаю,— образився Мацюсь,— адже я щодня читаю газети.
— Слухай, Мацюсю, ти читаєш лише одну газету. Там усе брешуть. Почитай інші газети.
Мацюсь поволі перегортав газети. Він читав лише надруковані великими літерами заголовки: «Король Мацюсь збожеволів». «У Мацюся немає ані гармат, ані пороху». «Напередодні війни». «Міністри вивозять коштовності». «Геть короля-тиpана! »
— Але це ж брехня,— вигукнув Мацюсь,— чистісінька брехня! Я ж не тиран.
— Мацюсю, не сердься, це не допоможе. Хочеш, поїдемо в місто, й ти сам переконаєшся.
Вони вийшли з палацу.
— Що тут у вас в армії робиться?
— А нічого: діти хазяйнують. Повистрілювали на салюти всі снаряди, зіпсували гармати. Нема вже більше війська.
— Як тут у вас на фабриці?
— В конторі розкидані папери. Головний котел луснув. Машини стоять.
— Люба панянко, чому в місті стільки замкнених магазинів?
— Тому що все порозкрадали. Поліції нема, війська нема. Хулігани вештаються вулицями і все грабують.
Мацюсь стояв приголомшений подіями, а Фелек, ридаючи, раптом кинувся йому до ніг:
— Королю, вбий мене! Це моя провина! — захлинався од сліз Фелек. — О, я нещасний! Що я накоїв!
Другого дня все було гаразд. Після першого уроку, на якому зачитали газету, вчителі розпрощалися із своїми учнями, й дорослі пішли додому. А о дванадцятій годині пополудні було все так, як і раніше…
Старший міністр ніс під пахвою паку паперів, він був якийсь сумний і заклопотаний.
— Кепські справи,— зітхнув він. — Війна!
Тим часом до ворожого короля з’явився шпигун — журналіст. Шпигун почав умовляти його виступити, бо Мацюсь і так програє війну…
У шпигуна в кишені був папір з підписом Фелека та підробленим підписом Мацюся. Це було звернення до дітей усього світу:
«Діти! Я, Мацюсь Перший, звертаюся до вас, щоб ви допомогли мені здійснити мої реформи. Я хочу зробити так, щоб дітям не треба було слухати дорослих. Ми тільки й чуємо: не можна, неввічливо. Це несправедливо. Чому дорослим можна все, а нам нічого? Я хочу, щоб діти мали такі ж права, як і дорослі.
Повстаньте ж і вимагайте своїх прав. А якщо ваші королі не згодяться, скиньте тих королів і виберіть мене. Я хочу бути королем дітей усього світу. Я дам вам свободу».
Було вивішено ганебні прапори капітуляції та написано акт, що місто зрікається Мацюся й не бажає відповідати за його безумства.
Зачитали обвинувальний акт:
1. Король Мацюсь написав відозву до дітей, щоб вони збунтувалися й не слухали дорослих.
2. Король Мацюсь хотів викликати всесвітнє повстання, щоб стати королем цілого світу.
3. Мацюсь застрелив парламентаря, який ішов до нього з білим прапором. Оскільки Мацюсь тоді не був уже королем, то відповідає за це перед судом як звичайний злочинець. І його буде повішено або розстріляно.
Суд повернувся.
— Чи визнаєте ви, Мацюсю, що написали відозву до дітей?
— Не визнаю… Відозви такої не писав.
… Ведуть Мацюся. Іде він посеред вулиці у золотих кайданах. Уздовж тротуарів стіною війська. А за військами — мешканці столиці.
— О-о-о, король іде. Королик. О-о-о, який маленький. Плачеш, королику Мацюсю? Підійди, ми витремо тобі носа.
Пройшов Мацюсь через усе місто, спинився біля стовпа на площі, перед викопаною ямою. Спокійно, в останню хвилину, вислухав акт помилування:
— Розстріл замінено засланням на безлюдний острів.
ЯНУШ КОРЧАК
Народився Януш Корчак у 1878 р. в сім’ї відомого адвоката Гольдшмідта. Батьки назвали свого сина Генріком. Та через двадцять років, надсилаючи на конкурс газети «Кур’єр Варшавський» свою першу п’єсу, юний Генрік Гольдшмідт надумав узяти собі літературний псевдонім Януш Корчак, за ім’ям однієї з книг польського прозаїка Юзефа Крашевського. Відтоді під цим ім’ям виходять у світ його казки, повісті й педагогічні праці, а самовіддане життя й героїчна смерть прославлять його під цим іменем в усьому світі.
Син заможних батьків, Януш Корчак, проте, дуже рано зіткнувся з труднощами й несправедливістю навколишнього життя. Коли хлопчикові було одинадцять років, його батько помер. Сам ще школяр, Януш Корчак став опікуном матері й сестри. Однак хлопець вчиться, закінчує школу й згодом вступає до медичного інституту. У цей же період він розпочинає писати літературні твори. Особливо його хвилювало становище знедолених дітей. Саме про безпритульних, малолітніх злодіїв і злочинців розповів він у своїй першій повісті «Діти вулиці», яка визначила напрям усієї діяльності майбутнього письменника.
Змінити існуючу систему виховання, дбати про чистоту дитячої душі, боротися за обережне й вимогливе довір’я до дитини, з якої за певних умов має вирости повноцінна людина,— такі думки дитячого лікаря й письменника, який забажав стати ще й педагогом, аби на практиці здійснити свої сміливі мрії. Діяльність вихователя Януш Корчак почав з роботи в бібліотеці, працював у літніх дитячих колоніях, брав участь у благодійному «Товаристві допомоги сиротам» і, нарешті, в 1911 р. організував Будинок сиріт, який проіснував аж до окупації Варшави гітлерівськими загарбниками.
Януш Корчак протягом двадцяти п’яти років жив серед своїх вихованців у Будинку сиріт. Перебуваючи на фронтах першої світової війни, він написав велику педагогічну книжку «Як любити дітей».
З усього, що створив Януш Корчак для дітей, найбільшою популярністю користується повість — казка «Мацюсеві пригоди». Корчак чудово знав психологію, звички, думки своїх юних вихованців. Він часто повторював, що діти — ця величезна частина людства — цілком залежать від дорослих, принижуються і пригнічуються дорослими, не маючи жодного права для власного захисту. І тому він постійно вимагав для дітей любові, розуміння й поваги.
Автор повісті вигадав Мацюся, відважного, розумного хлопчика, який мав нещастя народитися королем, але, як і сам Януш Корчак, усе життя боровся за те, щоб не було в світі дітей голодних, хворих, щоб мали вони права, росли вільними. Вигадав автор і Мацюсеві пригоди. Бо ж справді, хто повірить, що такий малюк воював на війні, літав у Африку з безногим і однооким пілотом, дружив з Бум-Друмом, брався за виховання маленької Алі, самотньо жив на безлюдному острові?
Щоб поліпшити життя своїх однолітків, Мацюсь розігнав кабінет войовничих міністрів і на його місці створив дитячий парламент. Король-реформатор Мацюсь вирішив назавжди по-кінчити з війнами, і з усього пороху діти влаштували величезний фейерверк.
Багато в чому книжка про Мацюся автобіографічна. В ній, як у дзеркалі, відбилися мрії і прагнення, педагогічні погляди й розчарування самого Януша Корчака. Більше того, доля її автора якимось чином нагадує долю вигаданого ним героя.
Він ніколи не намагався настирливо зазирати в тайники дитячої душі. Секрети дітей збагнув тому, що вмів ділити радощі й знегоди своїх вихованців, був завжди і в усьому чесний з ними. Таким знали його сучасники, таким він зустрів і власну смерть.
Це сталося в серпні 1942 р. В окупованій Варшаві вже не існувало Будинку сиріт. Разом зі своїми вихованцями «старий доктор» востаннє йшов вулицями рідного міста до вокзалу. Тут на них чекав поїзд, що мав відвезти до фашистського табору знищення — Треблінка. Комендант поїзда, який читав у дитинстві твори Януша Корчака, надумав урятувати свого улюбленого письменника, запропонувавши йому не їхати. Але Януш Корчак відмовився і вирушив разом із своїми вихованцями на смерть.
МАЦЮСЕВІ ПРИГОДИ (Уривки). ЯНУШ КОРЧАК. Скорочені твори з зарубіжної літератури, стислий переказ, короткий виклад змісту
Повернутися на сторінку Твори зарубіжної літери скорочено (шкільна програма)