МАРСІАНСЬКА ХРОНІКА (Уривки). РЕЙ БРЕДБЕРІ. Скорочені твори з зарубіжної літератури

    МАРСІАНСЬКА ХРОНІКА (Уривки). РЕЙ БРЕДБЕРІ. Скорочені твори з зарубіжної літератури, стислий переказ, короткий виклад змісту

    Коли зайшло сонце, він присів біля стежки й зготував скромну вечерю. Дослухаючись до тріскотіння вогню, клав їжу в рот і задумливо жував. Цей день не відрізнявся од тридцяти попередніх: зранку чоловік викопав багато акуратних ямок, покидав у них насіння й полив з каналів, що виблискували на сонці.

    Його звали Бенджамін Бріскол, йому минув тридцять один рік. Він мріяв про те, щоб весь Марс укрився деревами, зазеленів листям, яке подарує людям повітря.

    Він лежав і слухав, як темна земля збирається із силами, чекаючи сонця, дощів, яких нема та й нема… Припавши вухом до землі, він слухав прийдешні роки, він бачив в уяві, як зеленими паростками підводиться посаджене сьогодні насіння, як гілки пориваються в небо, чіпляються за нього, і весь Марс стає сонячним гаєм, радісним плодоносним садом.

    — Тобі потрібне повітря,— звернувся він до нічного вогнища. Вогонь — рожевощокий, жвавий товариш, який жартома може вкусити тебе за палець. — Нам усім потрібне повітря. На Марсі повітря рідке. Тут так швидко стомлюєшся. Живеш наче на вершинах Анд, у Південній Америці. Вдихаєш і нічого не відчуваєш. Ніяк не надихаєшся.

    Він помацав грудну клітку. Якою широкою стала вона за тридцять днів! Доведеться розвивати легені, щоб можна було вдихати більше повітря. Або посадити дерева.

    — Замість того щоб вирощувати лише фрукти для шлунку, я вирощую повітря для легень. Коли через багато років ці дерева стануть дорослими, подумати лише, скільки вони дадуть кисню!

    Він пригадав день прибуття на Марс. Як і тисячі інших, він вслухався в тихий марсіанський ранок і думав: «Чи зможу я тут жити? Що я робитиму? Чи знайдеться тут для мене діло?»

    Потім він знепритомнів.

    Хтось підніс йому до носа пляшечку з нашатирем, він кашлянув і розплющив очі.

    — Усе буде гаразд,— сказав лікар.

    — Що сталося?

    — Повітря дуже рідке. Дехто звикає. А вам, на мою думку, краще повернутися на Землю.

    — Ні! — він сів і майже зразу відчув, як потемніло йому в очах і Марс двічі перекрутився під ним. — Я звикну! Мені треба лишитися тут!

    Рішення народилося не в мозкові, а в легенях та горлянці. І він враз підвівся, немовби вдихнув раптом чистого кисню. Дерева й трава! Він садитиме дерева й траву. Це буде його робота — боротися проти того, що заважає йому залишатися тут. Він вестиме свою «садову» війну з Марсом. Планету вкривав древній ґрунт, марсіанські рослини прожили стільки тисячоліть, що вимерли від старості. А що, коли привезти нові види? Земні дерева. В цьому ґрунті повинні лежати величезні незаймані мінеральні багатства.

    — Дозвольте мені встати! — закричав він. — Мені треба побачити Координатора!

    Цілий ранок проговорили вони з Координатором про те, які рослини із зеленим листям могли б рости в цьому ґрунті.

    — Отже, поки що,— сказав Координатор,— будете діяти самі. Дістанемо, що можна, з насіння, а також деяке знаряддя. Зараз скрутно з місцем на ракетах, і оскільки перші наші поселення — це гірські селища, ви не зустрінете великого співчуття…

    — Але ви дозволите мені?

    Йому дозволили й видали саджанці, він виїхав у пустельну долину, залишив машину й рушив далі пішки.

    Це було тридцять днів тому, і відтоді він жодного разу не озирнувся назад. Озирнутися — значить завдати серцю болю. Цілком можливо, що весь цей похід, це безупинне нагинання й копання виявиться марною роботою.

    Бріскол натягнув на плечі ковдру; над сухими горами купчилися хмари. Він відчував, як нагріті сонцем горби випромінюють тепло в морозяну ніч, і думав про жирний і чорний, мов сажа, ґрунт, такий чорний і лиснючий, що, здавалося, він от-от заворушиться й поповзе у тебе на долоні.

    Вогонь затріпотів і сховався у сонний присок. Повітря затремтіло: десь далеко прогуркотів велетенський віз. Грім! Враз запахло вологою. «Сьогодні вночі,— подумав він і виставив руку, чи не йде дощ. — Сьогодні вночі».

    Щось поповзло у нього по лобі, і він прокинувся.

    Крапля збігла вздовж носа на губи. Ще одна вдарила в око й затуманила зір. Третя розбилась об підборіддя.

    Дощ! Прохолодний, тихий, легкий, він сіявся з високості, дорогоцінний еліксир, що пахнув чарами, зірками і повітрям, а на смак скидався на старий херес.

    Дощ?

    Він змок, як хлющ, підставляв краплям усміхнене обличчя, навіть не заплющуючи очей. Він заплескав у долоні, підвівся і почав ходити навколо свого маленького табору. Була година ночі.

    Переодягнувшись у сухий одяг, що зберігався в целофановому пакунку, містер Бенджамін Бріскол ліг і заснув щасливий.

    Між горбами повільно сходило сонце. Воно кинуло на землю жмут проміння й розбудило містера Бріскола.

    Він полежав якусь хвилину, перш ніж устати. Довгий місяць він працював під гарячим сонцем, терпляче ждучи цього дня, і тепер, схопившись на ноги, обернувся нарешті обличчям туди, звідки прийшов.

    Ранок був зелений!

    Скільки сягало око, скрізь проти неба зеленіли дерева. Не одне дерево, не два, не десяток, а тисячі. Тисячі дерев, які він посадив, опускаючи в землю насіння і саджанці. І не малі деревця, не тоненькі, ніжні пагони, а велетенські, могутні дерева — зелені-презелені, великі, крислаті й пишні, із сріблястим листям, підхльоснуті буйним дощем, вигадуванні чужим чародійним ґрунтом. У нього на очах тяглося вгору нове гілля, розпукувалися бруньки.

    — Просто неймовірно! — вигукнув Бенджамін Бріскол.

    Але долина й ранок зеленіли.

    А повітря!

    Здавалося, око бачить, як кисень мерехтить угорі кришталевими хвилями. Кисень, свіжий, чистий, зелений, прохолодний кисень перетворив долину на дельту річки. Ще мить, і в селищі розчиняться навстіж усі двері, люди вибіжать назустріч диву, вдихатимуть повітря на повні груди. їхні щоки порожевіють, оживуть легені, частіше почнуть битися серця, і втомлене тіло саме піде в танок.

    Містер Бенджамін Бріскол глибоко вдихнув зелене вологе повітря й зомлів.

    Поки він опритомнів, п’ять тисяч нових дерев потяглися до жовтневого сонця.

    Перш як виїхати на сині горби, Томас Гомес зупинився біля самотньої бензоколонки, щоб заправити машину.

    — Нуднувато тут самому, голубе? — запитав Томас.

    — Нічого,— відповів старий, витираючи вітрове скло невеликої вантажної машини.

    — Як же тобі Марс, голубе?

    — Подобається. Тут завжди щось нове. Коли я потрапив сюди минулого року, то вирішив нічого не чекати, нічого не просити й ні з чого не дивуватися. Треба забувати Землю й роздивлятися, що це за місце і як воно тут. Сама тутешня погода, як на мене, кумедна штука. Це марсіанська погода. Вдень спека, як у пеклі, вночі пекельний холод. А взагалі цікаво: квіти зовсім інші, і дощ зовсім інший.

    Мене вже нічого не дивує. Я тільки дивлюся й роблю висновки. Якщо людина не може прийняти Марс таким, як він є, то краще хай вертається на Землю. Все тут чудернацьке: ґрунт, повітря, канали, тубільці (я ще їх не бачив, але чув, що вони є десь поблизу), годинники. Навіть час тут чудернацький. Іноді мені здається, наче я тут сам один і на всій планеті, крім мене, немає жодної людини. Часом я відчуваю себе восьмирічним хлопцем, тіло моє немовби стискається, а все навколо виростає.

    Я тут завжди на сторожі й завжди щасливий. Знаєш, на що схожий Марс? Він схожий на одну річ, яку мені подарували на Різдво сімдесят років тому. Вона називається калейдоскоп: така собі рурка, а всередині кристали, намистинки, шматочки кольорового скла. Тримаєш її проти сонця, дивишся, обертаєш поволі, а тобі аж дух забиває, так гарно! От і Марс такий. Милуйся ним. Нехай він лишається такий, як є. А чи знаєш ти, що оце шосе марсіяни побудували більш як шістнадцять століть тому?

    Цієї ночі в повітрі пахло Часом. Томас посміхнувся. Оце цікаво! Чим може пахнути Час? Пилом, годинниками й людьми. А коли подумати над тим, як звучить Час, то дійдеш висновку, що він звучить, наче струмок у темній печері, мов чиїсь крики, мов стукіт грудок, які падають на віко порожньої скрині, наче дощ. А який у Часу вигляд? Час схожий на сніг, що безгучно падає в чорну кімнату, або на німий фільм, який демонструється в античному амфітеатрі: сто мільярдів облич падають униз, у ніщо, наче новорічні повітряні кулі. Ось який запах, вигляд і голос має Час. А цієї ночі Томас вистромив руку за вікно кабіни — цієї ночі можна майже відчути його на дотик.

    В’їхавши у мертве марсіанське містечко, він спинив машину, і тиша оточила його. Сидів, затамувавши подих, і споглядав білі будівлі при місячному світлі. Століттями безлюдні. Вивершені, бездоганні витвори мистецтва — в руїнах.

    Хвилин за п’ять пролунав якийсь звук. Щось рухалося між горбами, за поворотом стародавнього шосе блиснуло тьмяне світло, почулося дзижчання. Поміж горбів з’явилася дивна річ.

    Це була машина, схожа на жовто-зелену комаху, яка граційно мчала по шосе крізь холодне повітря. її шестеро ніг цокотали по стародавньому шосе, а ззаду сидів марсіянин, дивлячись згори на Томаса розтопленим золотом очей.

    Томас підвів руку й автоматично сказав: «Привіт!»

    Сказав подумки, не ворухнувши губами, зрозумівши, що це був марсіянин. Томас довго плавав у блакитних річках на Землі, стрічав немало людей, сидів у чужих домах за одним столом з чужинцями, і завжди його зброєю була посмішка. Пістолета він не носив, і тепер не відчував у ньому потреби, хоч під серцем заворушився страх.

    В руках марсіянина теж не було нічого. Хвилину вони мовчки дивилися один на одного.

    Перший крок зробив Томас.

    — Привіт! — мовив він.

    — Привіт! — відгукнувся марсіянин своєю мовою. Вони не розуміли одне одного.

    — Я Томас Гомес.

    — Я Муге Ка.

    Жоден з них не зрозумів іншого, але коли вони повторили імена, стукаючи себе в груди, все стало ясно.

    Враз марсіянин засміявся.

    — Чекайте-но! — вигукнув він, і Томас відчув, як щось торкнулося його голови, хоч він нічого не бачив.

    — Ну от! — сказав марсіянин англійською. — Так буде краще!

    — Це ви так швидко вивчили мою мову!

    — Зовсім ні!

    Вони стояли, збентежені новою мовчанкою, і дивилися на чашку з кавою, що її Томас тримав у руці.

    — Дозвольте вас почастувати? — мовив Томас.

    — Прошу.

    Марсіянин зліз із своєї машини. Томас дістав ще одну чашку, налив кави і простягнув марсіянинові.

    Їхні руки зустрілися і — наче туман — пройшли одна крізь одну.

    — Ви бачили? -— прошепотіли обоє.

    Їм стало холодно й страшно. Марсіянин нахилився до чашки, але не міг доторкнутися до неї.

    — Боже! — сказав Томас.

    — Оце так! — відгукнувся марсіянин, знову й знову марно намагаючись узяти чашку. Він випростався, на якусь мить замислився, потім зняв з пояса ніж.

    — Гей! — скрикнув був Томас.

    — Ви не зрозуміли мене. Ловіть,— сказав марсіянин і кинув ножа.

    Томас наставив долоні. Ніж пролетів крізь тіло і впав на землю. Томас нахилився, щоб підняти ножа, але не міг доторкнутися до нього й злякано відсахнувся. Тоді він глянув на марсіянина, що стояв на тлі нічного неба.

    — Зірки! — сказав він.

    — Зірки! — сказав марсіянин, дивлячись у свою чергу на Томаса.

    Крізь тіло марсіянина яскріли білі зорі. Вони впліталися в його тіло і сяяли так, як сяють крізь тонку фосфоресцентну оболонку блискітки, що їх проковтнула прозора, мов холодець, морська рибина.

    — Я бачу все крізь вас! — промовив Томас.

    — А я крізь вас! — відказав марсіянин.

    Томас помацав своє тіло, відчув його тепло і заспокоївся. «Я справді існую»,— подумав він.

    Марсіянин торкнувся свого носа й губ.

    — У мене жива плоть,— тихо сказав він. — Я живий.

    — Але якщо я справді існую, то, значить, ви мертвий.

    — Ні, ви!

    — Мара!

    — Привид!

    «Я п’яний,— думав Томас. — Я нікому не розповім про цю пригоду. Ні, ні».

    — Звідки ви? — нарешті запитав марсіянин.

    — З Землі.

    — А що це?

    — Вона там. — Томас показав на небо.

    — Коли?

    — Ми прибули сюди понад рік тому. Пригадуєте?

    — Ні.

    — І всі ви повмирали. Майже всі. Невже ви цього не знаєте?

    — Неправда.

    — Так, ви усі повимерли. Я бачив тіла. Почорнілі мертві тіла в кімнатах, по будинках. Тисячі мертвих тіл.

    — Але ж це смішно. Ми живі.

    — На вашу планету відбулося вторгнення, пане, і лише ви не знаєте про це. Ви, мабуть, утекли.

    — Я не тікав. Чого мені було тікати? Зараз я їду на фестиваль, що відбувається біля каналу під горами Еніал. Я там був учора ввечері. Хіба ви не бачили міста? — і марсіянин вказав на нього рукою.

    Томас озирнувся й побачив руїни.

    — Мертве? — засміявся марсіянин. — Учора я там спав!

    — Вулиці чисті!

    — А канали порожні.

    — У каналах повно лилового вина!

    — Усе мертве.

    — Усе живе! — заперечив марсіянин, сміючись іще голосніше. — Невже ви нічого не бачите?

    — Пане, оце місто мертве, як суха ящірка. Спитайте будь-кого з наших. Та візьміть мене. Я їду зараз в Грін Сіті — це нова колонія, яку ми щойно збудували біля Іллінойського шосе. Ви щось плутаєте.

    Марсіянин враз занепокоївся.

    — Ви кажете, що все це он там?

    — Звідси видно ракети. — Томас підвів його до схилу. — Бачите?

    — Ні.

    — Та ви сліпий? — засміявся, в свою чергу, Томас.

    — Я чудово все бачу. Це ви нічого не бачите.

    — Але ж ви бачите нове містечко, правда?

    — Я нічого не бачу, крім океану, де саме почався відплив.

    — Містере марсіянине, той океан висох сорок століть тому.

    — Ну, годі вже, годі.

    Марсіянин враз став серйозний.

    — Ану повторіть усе з початку. Ви не бачите місто таким, як я його змальовую? Прислухайтесь-но? Я чую співи.

    Томас прислухався й похитав головою.

    — Ні, не чую.

    — А я, із свого боку,— вів марсіянин,— не можу побачити того, що ви змальовуєте. Ну от!

    Знову їм стало холодно. Наче їхні тіла стали крижаними.

    — Невже це…

    — Що саме?

    — Кажете, ви з неба?

    — З Землі.

    — Земля — це назва. Вона нічого не означає…— мовив марсіянин. — Але… коли я піднімався на перевал годину тому…— він торкнувся потилиці…— я відчув…

    — Холод?

    — Так. Я відчув щось чуже в усьому цьому, і на хвилину мені здалося, що я остання жива людина в цьому світі.

    — Те саме було й зі мною! — відгукнувся Томас, і йому раптом здалося, наче він розмовляє з давнім близьким другом.

    Марсіянин на мить заплющив очі.

    — Це може означати лише одне. Тут щось пов’язано з часом. Ви — фікція минулого! — заявив він.

    — Ні, це ви з минулого,— заперечив землянин, який щойно обмірковував це саме питання.

    — Звідки така певність? — Який зараз рік?

    — Дві тисячі перший!

    — Що ця дата говорить мені? Де той годинник, який покаже нам положення зірок на небі?

    — Але мою правоту доводять руїни! Вони доводять, що я — майбутнє, що я живий, а не мертвий!

    — Все моє єство заперечує це. Ні, ні, жоден з нас не мертвий і не живий. Але більше живий, ніж мертвий. Точніше сказати, ми десь посередині. То ви кажете, там руїни?

    — Так. Вам страшно?

    — Кому з нас не хочеться побачити майбутнє, бодай раз у житті?

    Людина може повернутися в минуле, але подумати про майбутнє.

    — Ми ніколи не дійдемо згоди,— промовив він.

    — То хай кожен залишиться при своїй думці,— сказав марсіянин. — Хіба не все одно, хто з нас минуле, а хто — майбутнє, коли ми обоє живі.

    Томас простягнув руку. Марсіянин зробив те саме, наслідуючи його рух. їхні руки, не торкнувшись одна одної, розтанули.

    МАРСІАНСЬКА ХРОНІКА (Уривки). РЕЙ БРЕДБЕРІ. Скорочені твори з зарубіжної літератури, стислий переказ, короткий виклад змісту

    Повернутися на сторінку Твори зарубіжної літери скорочено (шкільна програма)

    Комментарии закрыты.