ЗЕЛЕНІ ЦЯТОЧКИ. АЙЗЕК АЗІМОВ. Скорочені твори з зарубіжної літератури

    ЗЕЛЕНІ ЦЯТОЧКИ. АЙЗЕК АЗІМОВ. Скорочені твори з зарубіжної літератури, стислий переказ, короткий виклад змісту

    Він таки пробрався на корабель! Крім нього, перед енергетичним бар’єром чатувало ще кілька десятків інших. Здавалося, чекають вони марно. Та, зрештою, бар’єр вийшов з ладу на якихось дві хвилини (що довело перевагу об’єднаних організмів над живими фрагментами), і він прослизнув усередину.

    Решта були надто повільні, вони не встигли скористатися з нагоди, але то байдуже. Вистачить його одного. Він і сам упорається.

    Помалу задоволення згасло, перейшло в почуття самотності. Який жахливо прикрий і неприродний стан — існувати відокремлено від усього об’єднаного організму, стати самому живим фрагментом! І як ці чужинці витримують свою фрагментарність?

    Від цієї думки приязнь до чужинців зросла. Тепер, коли він сам скуштував відособленості, йому стала відчутна та жахлива самотність, що сповнювала їх таким страхом. Адже всі їхні вчинки диктував саме страх. Що, коли не цей нестямний страх, змусило їх, перше ніж вони посадили свій корабель на планету, випалити кружало з милю в діаметрі, розпікши ґрунт до червоного жару? Навіть організоване життя було знищене тим жаром на десять футів углиб.

    Він увімкнув сприйняття й жадібно прислухався до чужинських думок, які плинули в його свідомість. Йому приємно було, що він знову в контакті з іншим життям. Але йому не можна забуватися.

    А от підслуховувати думки — це не зашкодить.

    — Мені весь час здається, ніби я заразився,— сказав Роджер Олден. — Без кінця мию руки, а воно не допомагає.

    — Чого це тобі так здається? Нічого ж не сталося,— заспокоїв його Джеррі Торн.

    — Сподіваюсь, що ні. В усякому разі ті, хто виходив, лишили свої скафандри в шлюзі для повної дезінфекції. Всі, хто повертається знадвору, проходять радіаційну ванну. Я гадаю, що нічого не сталося.

    — Чого ж нервуєш?

    — Хтозна. Краще, якби бар’єр не вимкнувся.

    — Певне, що краще. То була прикра випадковість.

    — Я не певен. Ніхто не міг до ладу пояснити, чому так вийшло.

    Мережу нагрівання панцира ввімкнули в лінію силового бар’єра, а вона ж набирає аж два кіловати. Цілий тиждень брали енергію з допоміжних батарей, а тоді раптом… І ніхто не знає, що ж за причина. Я все думаю, чи їх… не примусили якимось гіпнозом. Оті істоти, що за бар’єром.

    Торн звів очі й спокійно зустрів Олденів погляд.

    — Я б цього більше нікому не казав. Якби що сталось, якби хоч билинка проникла сюди, за півгодини це показали б бактеріальні культури, а за кілька днів — колонії дрозофіл. Тож заспокойся, Олдене, нічого не сталось. Анічогісінько.

    Олден повернувся й рушив до дверей. Він пройшов за два фути від чогось, що принишкло в кутку, але не помітив його.

    Він вимкнув центри сприймання, і тепер чужі думки вже не проникали в його свідомість. Урешті, ці живі фрагменти не становили інтересу для нього, бо не були пристосовані для продовження життя.

    Зате інші типи фрагментів були не такі. І він мусив стерегтися їх. Бо спокуса буде велика, а він не повинен виявити своєї присутності, поки корабель не сяде на рідній планеті.

    Один живий фрагмент сидів навпочіпки й торсав дротяну сітку, якою був обгороджений. Думки його стосувалися, головним чином, жовтого плода, що його їв другий фрагмент.

    Його раптом охопила глибока огида. Ці фрагменти борються між собою за їжу!

    Він спробував сприйняти думки з рідної планети, сповнені миру й гармонії, але не міг подолати порожнечі, що відмежовувала його від царства розуму…

    Повз загородки з козами й клітки з кролями та хом’яками пройшли Ларсен і Ріццо. Ларсен похмуро говорив:

    — Ідеш добровольцем у далекий розвідувальний політ. Як герой. Виряджають тебе з промовами і роблять із тебе служителя зоопарку.

    — Зате ж платня подвійна.

    — Я ж не задля грошей полетів. Я хотів зробити щось важливе. Я не мавп’яча нянька.

    Ріццо зупинився біля клітки й погладив хом’яка.

    — Слухай, а тобі не спадало на думку, що в котроїсь із цих самичок уже зав’язалися всередині малесенькі хом’яченятка? Уяви, якось уранці сюди прийдеш і побачиш маленьких хом’ячків, що дивляться на тебе цяточками м’якенької зеленої шерсті замість очей,— сказав Ріццо й з раптовою відразою пустив хом’яка в клітку.

    Він знову увімкнув сприймання. В об’єднаному організмі його планети не було жодного такого органа, що не мав би відповідника серед живих фрагментів на кораблі. Були тут розмаїті рухливі істоти — такі, що бігали, й такі, що плавали, й такі, що літали. Були й нерухомі створіння — вони мали зелений колір і Живлення своє брали з повітря, води й землі. Вони зовсім не мали думок — тільки вкрай невиразне відчуття світла, вологи й сили тяжіння.

    І кожен такий фрагмент, рухливий чи нерухомий, був ніби пародією на частину об’єднаного організму.

    Ще рано. Рано…

    Він рішуче потамував свої бажання. Колись давно ці живі фрагменти вже прилітали на планету, і об’єднаний організм спробував допомогти їм — але надто поквапливо, і нічого не вийшло. Тож цього разу треба бути терплячим.

    Якби тільки ці живі фрагменти не виявили його!

    Поки що цього не сталося. Вони не помітили, що він лежить у кутку пілотської рубки. Зразу він боявся й поворухнутись. Бо хтось, може, обернувся б і побачив негнучку, схожу на черв’ячка, річ неповних шести дюймів завдовжки. Та, мабуть, годі вже чекати.

    Він досить швидко знайшов щілинку, яка вела до ніші, де тяглося кілька дротин. Струм по них не йшов.

    На передньому кінці його тіла були зубчики, якими він перепиляв дротину. Потім ще раз перепиляв — на шість дюймів далі. Вирізаний шматок дроту потихеньку запхав у куток ніші. Зверху дротина була покрита брунатним еластичним матеріалом, а серцевину мала з блискучого червонуватого металу. Тієї серцевини він, звичайно, не міг відтворити сам, але це було й непотрібно. Досить того, що його власний покрив, вирощений навмисно для камуфляжу, дуже точно імітував оболонку проводе.

    Він вернувся й обома своїми кінцями, на яких мав круглі присоски, присмоктався до кінців перерізаного дроту. Не лишилось навіть помітного шва.

    Тепер вони його не знайдуть. Хіба що придивлятимуться пильно й побачать, що на тій дротині в одному місці є дві маленькі цяточки м’якої, лиснючої зеленої шерсті.

    — Дивне діло,— сказав доктор Вейс,— що оті зелені волосинки мають такі дивовижні властивості.

    — То ви переконані, що зелена шерсть — орган чуття? — спитав капітан Лорінг.

    — Так. Досліди проведено не без труднощів, проте результати були недвозначними.

    — Але ви перший вийшли за силовий бар’єр.

    — У цьому не було ніякого особливого ризику. Я випалював землю перед собою, а крім того, мене оточував переносний бар’єр. А до того ж я не жінка.

    — Але ви напхані бактеріями отак-о. І тому так само ризикували, як би й жінка.

    — Ну, то вип’ємо за зелені волоски, що навели Сейбрука на відкриття.

    — Так, це щаслива випадковість. Ми, звичайно, оголосимо планету карантинною.

    — Як ви гадаєте, вони колись додумаються самі до космічної подорожі?

    — Навряд. На дій планеті нема навіть кам’яної сокири…

    Йому було нудно на кораблі. Вже минуло те химерне миттєве відчуття, наче його вивернули. Очевидно, корабель перетнув те, що вони називали «гіперпростором». Фрагменти-гостродуми були дуже винахідливі створіння. Вони мастаки споруджувати всякі апарати, але ж це тільки свідчить, що вони, врешті, нещасливі. У владі над мертвою матерією вони намагаються знайти те, чого нема в них самих. У несвідомому прагненні до повноти вони борознять космос, без кінця шукаючи…

    Він знав, ці створіння ніколи, за самою природою речей, не знайдуть того, чого шукають. Принаймні доти, доки він не дасть їм його. Він аж затремтів від тієї думки.

    Повнота!

    У своєму невіданні вони навіть оборонятимуться.

    Бідні, недотепні фрагменти.

    Цього разу все буде інакше. їх урятують — навіть проти їхньої волі.

    Вейс мимоволі пригадав той день, коли прочитав Сейсбрукове повідомлення. По суті ця планета була другою Землею. От тільки оті цяточки зеленої шерсті були дивні. Жодна жива істота на планеті не мала очей. їх замінювали оті цяточки. Зате навіть рослини мали по дві цяточки яскравішої зелені.

    А потім Сейбрук помітив, що на планеті нема боротьби за поживу. Це здивувало, навіть спантеличило його. На всіх рослинах були м’ясисті відростки, що ними живилися тварини. За кілька годин вони наростали знову. Інших частин рослини тварини не чіпали. І самі рослини не розростались надто буйно. Комахи теж не множилися без ліку, хоч птахи не поїдали їх, і гризуни не бігали цілими зграями, хоч їх розмноження не стримували хижаки, бо хижаків тут не було.

    А потім стався отой випадок з білими щурами, яких випробовували на інопланетну їжу. Звичайно, беруть тільки самиць. Вони витриваліші. Раптом виявилося, що всі вони запліднені. Вони поприводили пацючат — хоч на кораблі не було жодного самця.

    — І головне — що всі пацючата народились із цяточками зеленої шерсті замість очей!

    Вейс провадив далі:

    — Усе живе на планеті Сейбрука складає єдиний організм. На Землі, в певному розумінні, теж, але в нас взаємозалежність войовнича — одне одного пожирає. А там кожен організм має своє місце, як кожна клітина нашого тіла. Жоден вид живих істот не розмножується більше або менше, ніж слід, так само як клітини нашого тіла перестають ділитися, коли їх стає достатньо для даної мети. А коли поділ не припиняється, ми називаємо це раком. І вся наша органічна система, все життя на Землі, як порівняти з життям на планеті Сейбрука, — це саме одна велика ракова пухлина. Кожен вид, кожна особина намагається процвітати за рахунок усіх інших видів.

    — Вам наче подобається планета Сейбрука, докторе.

    — Атож. На ній весь процес життя набуває сенсу.

    Дрейк несподівано мовив:

    — А ви знаєте, докторе, я — мільйонер. Ви вмієте зберігати таємниці! У мене є сувенір з планети Сейбрука. Просто камінець, але ж тепер про планету піде така слава, а на неї накладуть карантин, тож ніхто в світі не зможе побачити жодної речі з неї, крім цього камінця. Як ви гадаєте, за скільки можна буде продати його?

    — Камінець? — Вейс витріщився на нього. Потім він ухопив твердий овальний предмет.

    Коли світло впало на нього збоку, стало видно дві зелені цяточки, два кущики зелених волосків.

    Він стривожився. На кораблі запахло небезпекою. Фрагменти підозрювали, що він є тут. Як це могло статися. Він ще нічого не робив. Може, ще один живий фрагмент із рідної планети потрапив сюди й повівся не так обережно? Ні, він про це знав би. Йому було страшно, що його викриють. Він боявся за успіх своєї альтруїстичної місії.

    Доктор Вейс замкнувся в своїй каюті. Вони були вже в межах Сонячної системи, за три години приземлення. За ці три години він мусить щось вирішити.

    Звичайно, диявольський Дрейків «камінець» був часточкою організованого життя планети Сейбрука, але він неживий. Бактеріальні культури не показали змін.

    Та Вейса тепер турбувало інше.

    Дрейк підняв «камінець» в останні години перебування на планеті Сейбрука. Що коли вимкнення бар’єра було результатом повільного, невпинного психічного тиску планетного організму? Що коли його часточки дожидали, поки бар’єр вимкнеться, щоб пробратися на корабель?

    А що коли інше видозмінене створіння встигло перетнути бар’єр перше, ніж він відновився? Створіння, якому було надано відповідної форми, запозиченої з голови людей планетним орга-нізмом, що вмів читати думки? Як же його тоді виявити? Обшукати весь корабель, чи нема де горезвісних зелених цяточок? Аж до останнього мікроба?

    Коли корабель приземлиться, тоді вже зараження не уникнеш.

    Вейс заплющив очі й подумав, що це, може, буде не таке й погане діло. Не стане хвороб, оскільки бактерії вже не розмножуватимуться за рахунок істоти, в якій живуть. Не буде перенаселення; людство пристосує свою чисельність відповідно до продовольчих ресурсів. Не буде війн, злочинів, жадоби.

    Але не буде й ніякої індивідуальності.

    Людство опиниться в безпеці, ставши коліщатком у біологічній машині. Людина буде братом мікробові й клітинці з печінки.

    Він підвівся. Треба побалакати з капітаном Лорінгом. Вони передадуть повідомлення і підірвуть корабель, як свого часу Сейбрук.

    Тоді знову сів. Сейбрук мав докази, а в нього — лише здогади нажаханого мозку, зляканого зеленими цяточками на камінці.

    Треба подумати!

    Він напружився. Чого ще ждати? Чом не вплинути на тих, що є на кораблі зараз! Зараз!

    Та спокійніша, розважливіша частка його єства сказала: не можна. Маленькі плодючі клітини в темряві викажуть зміну за п’ятнадцять хвилин, а гостродуми спостерігають їх весь час. Навіть за милю від поверхні їхньої планети буде зарано, бо й тоді вони ще матимуть змогу знищити свій корабель і себе.

    Краще зачекати, поки відчинять головний повітряний шлюз, бо тоді повітря планети внесе в корабель мільйони плодючих клітинок. Краще привітати кожну з них у братерстві об’єднаного життя, і хай летять назад, розносячи одкровення.

    Тоді здійсниться його місія! Виникне ще один організований, довершений світ. І він чекав… Потім по ньому пробігла вібрація від дотику до поверхні планети, а потім…

    Він своїм чуттям сприйняв радість гостродумів, і його радісна думка відповіла на неї. Скоро вони будуть здатні сприймати все так, як він. Може, не ці, але ті, котрі народяться.

    Зараз відчиниться головний шлюз.

    І раптом усі думки урвалися.

    «Сто чортів. Аж тепер щось скоїлося!» — подумав Джеррі Торн і сказав капітанові Лорінгу:

    — Вибачте, десь розрив у мережі. Люк не відчиняється.

    — Ви певні, Торне, що це розрив? Адже світло горить.

    — Певен, сер. Ми саме з’ясовуємо це.

    Олден щось робив у боксі. Потім він сказав:

    — Господи, тут у проводі шестидюймовий розрив.

    — Що? Не може бути!

    До них підійшов доктор Вейс. Тремтячим голосом він спитав:

    — Що сталося?

    Йому розповіли. На дні бокса в кутку лежав вирізаний шматок проводе. Вейс нахилився. Долі щось чорніло. Він торкнув його рукою, і на кінчику пальця лишився чорний слід.

    Напевно, щось було на місці вирізаного шматка. Щось живе, тільки схоже на провід, і воно згоріло, вмерло, звуглилось за частку секунди, як тільки ввімкнули струм, щоб відчинити люк.

    — А як бактерії? — спитав він.

    Хтось із екіпажу пішов подивитися, вернувся і сказав:

    — Усе гаразд, докторе.

    Шлюз відчинили, і доктор Вейс увійшов у світ біологічної анархії, званий Землею.

    — Анархія,— сказав він, засміявшись шалено. Так воно і лишиться.

     

    АЙЗЕК АЗІМОВ

    Айзек Азімов народився в білоруському містечку Петровичі. У 1923 р. його родина переїхала до США. За освітою він — хімік, був професором Бостонського університету.

    Перше оповідання написав 1939 p., а визнаним майстром наукової фантастики став у 1941 р. після опублікування «Приходу ночі», проголошеного американськими читачами кращим сучасним науково-фантастичним оповіданням.

    Твори Азімова можна розподілити на дві групи. Перший цикл — повісті та оповідання про роботів («Я, робот», 1951; «Крицеві печери», 1954; «Роботи та імперія», 1985; «Мрії робота», 1986 тощо), сюжетні колізії яких багато в чому визначаються розробленими самим письменником «трьома законами робототехніки»: про роботів, які працюють замість людини в техніці, економіці та соціальній сфері. Другий цикл — космогонічні твори, де переповідається галактична історія людства, що освоює планети Сонячної системи. Це романи «Кінець вічності», 1955; «Самі боги», 1972, збірки оповідань «Шлях марсіян», 1955; «На Землі достатньо місця», 1957; «Вітри змін», 1985 та ін.

    Загалом Азімов створив понад 350 книжок, що стало можливим, за його власним свідченням, лише завдяки працездатності, наполегливості й любові до власної професії. Про свій творчий шлях Азімов розповідає в двотомній біографії. Азімов багато разів ставав лауреатом престижних американських і міжнародних премій з наукової фантастики.

    ЗЕЛЕНІ ЦЯТОЧКИ. АЙЗЕК АЗІМОВ. Скорочені твори з зарубіжної літератури, стислий переказ, короткий виклад змісту

    Повернутися на сторінку Твори зарубіжної літери скорочено (шкільна програма)

    Комментарии закрыты.