ЗА ТОГО, ХТО В ДОРОЗІ. ДЖЕК ЛОНДОН. Скорочені твори з зарубіжної літератури

    ЗА ТОГО, ХТО В ДОРОЗІ. ДЖЕК ЛОНДОН. Скорочені твори з зарубіжної літератури, стислий переказ, короткий виклад змісту

    — Кажу тобі, лий!

    — Слухай-но, Кіде, а чи не здається тобі, що воно вийде надто міцне? Віскі й спирт — цього вже задосить, а коли ще й бренді, перець та…

    — Лий, кажу тобі! Хто з нас готує пунш: ти чи я? — І Мелмют Кід, певний своєї правоти, всміхнувся крізь клуби пари. — Коли б ти перебув тут стільки років, як довелося мені, хлопче, та живився б самими кролячими слідами й лососиною, то, далебі, втямив би, що Різдво до нас приходить лише раз на рік. А Різдво без пуншу однаково, що золота копальня без золотої жили.

    — Атож! Присягаюся, Кід каже щирісіньку правду! — підтримав його здоровило Джім Белден. Він завітав до них на Різдво із своєї ділянки на Мейзі-Мей. Всім було добре відомо, що останніх два місяці він харчувався самою олениною. — Сподіваюся, ти ще не забув, яке питво ми виготовили колись для племені танана, га?

    — Звісно, не забув. Хлопці, я певен, що й ви реготілися б з того, як п’яні-п’янезні тубільці лупцюють одне одного — і все через якусь дурнячу закваску з цукру й квасного тіста. Тебе ще не було тоді тут,— звернувся Мелмют Кід до Стенлі Принса, молодого гірничого інженера, що приїхав сюди тільки два роки тому. — Розумієш — жодної білої жінки в усій країні, а Меймонові закортіло одружитися. Батько Рут був ватаг племені танана і затявся, що не віддасть йому дочки нізащо, та й усе плем’я затялося. Ну, що ти вдієш? От саме тоді я й витратив свій останній фунт цукру; і то був виріб найвищого ґатунку. Щоб ви бачили, як вони гналися за нами понад річкою і далі — через перевіз.

    — А як же індіанка? — зацікавився Луї Савой, сухорлявий француз із Канади.

    Тоді Мелмют Кід, неабиякий мастак розповідати, почав переказувати неприкрашену історію справжнього північного Лохинвара. Його слухали, затамувавши дух, і багатьом з тих північних шукачів пригод розповідь його дійшла до живого: серця їх стискалися з туги за сонячними пасовиськами Півдня, де життя обіцяло далеко більше, ніж оця марна й нескінченна боротьба з холодом та смертю.

    — Ми перекинулися через Юкон саме перед початком льодоставу,— вів далі Мелмют Кід, — а індіани, наші переслідувачі, відстали на чверть години. Оце нас і врятувало; за хвилю крига скресла, і переслідувачі залишилися на тому березі річки. Коли ж вони, нарешті, дісталися до Нуклукієто — увесь пост уже чекав на них. А як їх звінчали, спитайте отця Рубо — він шлюб їм давав.

    Священик вийняв на мить люльку з рота і замість відповіді всміхнувся з батьківською поблажливістю.

    — Здорово! — вигукнув Луї Савой, якого, здається, захопила романтичність тієї пригоди. — Оце індіаночка! Та й Мейсон молодчина! Здорово, сто чортів!..

    Пекельна суміш Мелмюта Кіда почала вже діяти; цих обметаних людей зовсім розібрало, і пішли в них круг столу різні дотепи, та жарти, та пісні, та розмаїті оповідки про колишні пригоди. Хоч прибули вони сюди з різних країн, але пили за кожного й за всіх укупі. Англієць Принц проголосив тост на честь «дядька Сема, скороспілого немовляти Нового Світу», янкі Бетлз пив за «королеву — хай її бог береже!»; а француз Савой і німецький підприємець Майєрс чаркувалися за Ельзас та Ло-тарингію.

    По тому Мелмют Кід підвівся і поглянув у віконце, затулене промащеним папером, що його вкривав шар паморозі принаймні на три пальці завтовшки.

    — Випиймо за того, хто в дорозі цієї ночі; нехай йому стане харчів; хай його собаки не підіб’ються; хай сірники в нього не відсиріють!

    «Лясь! Лясь!» — почули вони раптом знайомі звуки пуги, до них донеслося пронизливе виття Мелмютового запрягу, а згодом долинув і рип санок, що під’їхали до хатини. Розмова урвалася, всі чекали на чиюсь появу.

    — Знати, не новак! Спершу клопочеться про своїх собак, а потому вже про себе дбає,— прошепотів Мелмют Кід Принцові, коли до них долинуло клацання щелеп, люте гарчання одних собак та жалібне скиглення інших; маючи досвідчені вуха, вони відразу збагнули, що незнайомець годує своїх собак і відганяє їхніх, щоб не заважали тим їсти.

    Нарешті почувся сподіваний стук, різкий та впевнений,— і незнайомець увійшов. Засліплений світлом, він на мить спинився у дверях, і всі присутні мали добру нагоду роздивитися його якнайкраще. Це була виразна постать, дуже мальовнича в своєму північному вбранні з вовни та хутра. Гість був шести футів і двох чи трьох дюймів заввишки, мав пропорційно широкі плечі й могутні груди, чисто виголене обличчя, що розчервонілося від морозу, запушені памороззю брови та довгі вії. Зсунувши на потилицю малахая з вовчого хутра, він стояв, схожий на крижаного короля, що виринув з темряви ночі. За вишиваний бісером пояс, застебнутий поверх макіно, було застромлено два великих кольти й мисливський ніж, у руках, крім неминучого батога, він тримав великокаліберну гвинтівку найновішого зразка. Незнайомець ступив кілька кроків, і хоч хода його була впевнена й пружна, кожний бачив, як тяжко він утомився.

    Усі ніяково мовчали, але його тепле: «Як ся маєте, хлопці?» — швидко повернуло всім веселий настрій, і Мелмют Кід потиснув незнайомцеві руку. Хоч вони ніколи й не стрічалися, але чували один про одного, а через те й не марнували часу на взаємні оглядини. Прибульця відразу з усіма познайомили і перш ніж він устиг пояснити свою раптову появу такої години, його примусили випити кухоль пуншу.

    — Чи давно тут проїхали санки з трьома чоловіками й вісьмома собаками у запрягу? — спитав він.

    — Може, зо два дні тому. Ви женетеся за ними?

    — Так, то мій запряг. Вкрали його в мене з-перед самісінького носа, кляті злодюги! Два дні я вже виграв, захоплю їх на найближчому перегоні.

    — Гадаєте, вони так вам і дадуться? — спитав Белден.

    Незнайомець багатозначно поплескав рукою по своїх револьверах. .

    — Коли ви виїхали з Доусона?

    — О дванадцятій.

    — Учора вночі? — запитав Белден, не сумніваючись у відповіді.

    — Сьогодні.

    Здивований шепіт перебіг навколо. Та й було чого! Стояла саме північ, а проїхати сімдесят п’ять миль тяжкої дороги замерзлою річкою за якихось дванадцять годин — то не жарт!

    Скоро почали балакати зовсім про інші речі; розмова точилася більше навколо спогадів про дитинство. А поки зголоднілий незнайомець їв їхні прості страви, Мелмют Кід уважно вивчав його обличчя. Кідові впало в око, що те обличчя привабливе, чесне й відкрите, і він уподобав його відразу. Воно було ще зовсім молоде, проте його вже добряче покарбували надмірна праця й життєві турботи. Лагідні блакитні очі подорожнього, веселі під час розмови, могли вилискувати крицею, коли йому доводилося діяти, а надто, коли йшлося до бучі. Важкі щелепи й квадратне підборіддя виявляли невтримну завзятість і невгамовність. Та хоч мав він усі ознаки сильної вдачі, а проте в ньому відчувалась якась м’якість, сливе жіноча, що свідчило про його чутливу натуру.

    — Отак ми й побралися з моєю старою,— закінчив Белден захоплюючу розповідь про своє женихання.

    — На вас, либонь, діти чекають у Штатах? — поцікавився подорожній.

    — Ні, Сел померла, не народивши жодної дитини. Через те я й тут. — А ви, чоловіче, одружені?

    Замість відповіді той відкрив свого годинника і віддав Белденові. Той підніс каганця, критично подивився на внутрішній бік покришки і, схвально буркнувши собі під носа якесь

    прокляття, передав годинника Савоєві. З численними «Здорово!», «Сто чортів!» той простягнув його, нарешті, Принцові; і всі помітили, що руки йому тремтять, а в очах спалахнула надзвичайна ніжність. Так переходив з одних до других мозолястих рук годинник, що до його покришки було приліплено фотографію жінки тієї лагідної прихильної вдачі, яка приваблює таких чоловіків: на руках вона тримала дитину. Це мініатюрне зображення незнайомої жінки з дитиною немов самих їх поробило жінками та дітлахами.

    — Я ще не бачив мого малюка; вона пише, що це хлопчик, йому вже два роки,— мовив подорожній.

    Мелмют Кід підвів його до нар і запропонував відпочити.

    — Збудіть мене рівно о четвертій! — були його останні слова, і по хвилі він уже спав глибоким сном украй знесиленої людини.

    — Грім мене побий — молодець, сміливий хлопець! — заявив Принц. — Три години сну, промчавши сімдесят п’ять миль на собаках, а потім ізнов у дорогу! Хто він такий, Кіде?

    — Джек Вестондейл. Він прибув сюди три роки тому; та тільки й слави у нього, що працює як той віл, а щастя не має. Я його ніколи не стрічав, але Ситка Чарлі розповідав мені про нього.

    — Не солодко йому повелося! Мати таку милу молоду дружину і жити нарізно! Мусить у такому молодому віці застрягнути у цій від бога забутій норі, де кожен рік викреслює з твого життя два.

    — Упертий він до дідька! Двічі йому поталанило добре заробити на своїй ділянці, й обидва рази він усе втратив.

    Тут розмову перепинив неймовірний галас, якого зняв Бетлз, бо враження від появи чужинця і фотографії вже почало примеркати. І скоро тяжкі роки одноманітного існування та виснажливої праці було забуто в буйній забаві. Лише Мелмют Кід, здавалося, не міг поринути у загальні веселощі, він увесь час стривожено поглядав на свого годинника. Та раптом він підвівся, надягнув рукавиці й боброву шапку і, вийшовши з хати, почав нишпорити в комірчині.

    Він не міг дочекатися призначеного часу і збудив свого гостя на п’ятнадцять хвилин раніше.

    Молодий велетень зовсім закляк, і довелося довгенько його розтирати, щоб поставити на ноги. Заточуючись від болю, через силу вийшов він з хатини; його собак було вже впряжено й усе наготовлено до від’їзду. Всі зичили йому щасливої дороги та якнайшвидше впіймати втікачів, доки панотець Рубо, що похапцем поблагословив його, не чкурнув мерщій до хати; то й не диво, бо не вельми приємно стояти на морозі, що доходив до сімдесяти чотирьох градусів нижче нуля, та ще й з голими вухами й руками.

    Мелмют вивів Вестондейла на дорогу й там сердечно потиснув руку, напутивши його такими словами:

    — Ви знайдете сто фунтів лососевої ікри у ваших санках. Собакам стане цих харчів на певний час: це однаково, що сто п’ятдесят фунтів риби. В Пеллі ви не купите собачих харчів, а ви, мабуть, на це покладали надію.

    Подорожній здригнувся, очі йому блиснули, але він не перебивав.

    — Жодної унції їжі не зможете ви дістати ні для собак, ані для себе, аж доки доїдете до П’яти Пальців, а це майже за двісті миль звідси. Стережіться тонкої криги на річці Тридцята Миля; і обов’язково зверніть навпростець, не доїжджаючи Ле-Баржу,— в такий спосіб ви значно скоротите собі шлях.

    — Звідки ви довідалися? Невже ж поголос летить поперед

    мене?

    — Я нічого не знаю, та й не хочу нічого знати. Але той запряг, що ви за ним женетеся, ніколи ваш не був. Ситка Чарлі продав його тим людям минулої весни. А втім, він казав мені, що ви порядна людина, і я вірю вам. Я побачив ваше обличчя, сто чортів, та не проливайте ви солоної водички з очей! — і я побачив вашу дружину, і…— тут Кід скинув рукавиці й витяг торбину із золотим піском.

    — Ні, цього мені не треба. — І сльози замерзли Вестондейлові на щоках, коли він конвульсивно стиснув руку Мелмюта Кіда.

    — То не жалуйте собак: перерізуйте посторонки, коли котрась із собак упаде; купуйте нові, і хай вам здається, що вони дешеві, хоч би за них правили й по десять доларів фунт…

    Не змигнулося й п’ятнадцяти хвилин, як дзвіночки сповістили, що прибули нові подорожні. Двері відчинилися, й увійшов офіцер королівської кінної поліції Північно-Західної Території з двома метисами, погоничами собак. Так само, як і Вестондейл, вони були добре озброєні, і знати було по них, що дуже потомилися.

    — Коли вирушив звідси Вестондейл? — спитав він. — Адже ж він зупинявся тут, еге ж?

    Запитання було зайве, бо сліди на снігу напрочуд виразно промовляли самі за себе.

    Мелмют Кід скинув очима на Белдена, і той, збагнувши в чому річ, відповів ухильно:

    — Та вже часу минуло чимало.

    — Ти не крути, чоловіче, кажи прямо,— застережливо мовив полісмен.

    — Здається, він вам дуже потрібний. А що він там накоїв у вас у Доусоні?

    — Пограбував Гаррі Мак-Ферленда на сорок тисяч, обміняв золото в конторі Тихоокеанської компанії на чек у Сієтлі й спокійнісінько одержить гроші за чеком, якщо ми його не переймемо. Коли він звідси вирушив?

    Кожен намагався за прикладом Мелмюта Кіда затаїти свої почуття, і молодий полісмен побачив навкруг себе лише байдужі, мов дерев’яні, обличчя.

    І раптом полісмен помітив панотця Рубо; панотець не може брехати.

    — Чверть години тому,— відповів священик. — Але він від почивав тут чотири години і його собаки теж.

    — П’ятнадцять хвилин, як вирушив звідси, та ще й набравшись сили! Боже мій єдиний!

    Бідний хлопець заточився, мало не знепритомнівши від утоми й розчарування, і щось пробелькотів про те, що вони домчали сюди з Доусона за десять годин та про змучених до краю собак.

    Мелмют Кід примусив його випити кухоль пуншу; тоді полісмен пішов до дверей, наказавши погоничам іти за ним. Але тепло й жаданий відпочинок надто приваблювали їх, і вони опиналися з усієї сили. Кід розумів їхню французьку говірку і напружено прислухався до розмови.

    Вони божилися, що собаки геть пристали, і що всім не завадило б відпочити.

    — Позичите мені п’ятьох собак? — звернувся полісмен до Мелмюта Кіда.

    Кід крутнув головою.

    — Я вам негайно випишу чек на ім’я капітана Констентайна на п’ять тисяч — ось мої документи. Я маю повноваження діяти на власний розсуд.

    Знову мовчазна відмова.

    — Тоді я реквізую їх ім’ям королеви.

    Скептично посміхаючись, Кід кинув погляд на свій добре встаткований арсенал, і англієць, відчувши власне безсилля, повернув до дверей. Але погоничі все ще сперечалися, і він люто накинувся на них, узиваючи бабами і жалюгідними цуциками. Смагляве обличчя старшого метиса спалахнуло — він скипів гнівом, підвівся і коротко, але виразно пообіцяв, що спочатку зажене на смерть ватажка запрягу, а по тому з насолодою покине його самого в снігу.

    Молодий полісмен — для цього йому треба було напружити всю свою волю — рішуче попрямував до дверей, удаючи бадьорість. Всі присутні зрозуміли це й оцінили його горде завзяття: проте він не зміг приховати гримаси нестерпного болю, що перебігала обличчям.

    — Негідник і брехун!

    — Сто чортів! Бодай йому пуття не було!

    — Злодіюка!

    Цілком очевидно було, що всі вони обурені: по-перше, тим, їх пошито в дурні; а по-друге, там, що порушено етику Півночі, чесність людини вважається за найголовніший її скарб.

    — А ми ще допомагали тій наволочі! Коли б знати наперед що він накоїв!

    Очі всіх присутніх покірливо вп’ялися в Мелмюта Кіда.

    — Сьогодні холодна ніч, хлопці, люта, холодна ніч! — так здалеку почав він вести свою оборону. — Вам усім доводилося бувати в дорозі в таку погоду, і ви розумієте, що це означає. Не бийте собаки, як вона впаде,— її вже на ноги не підняти. Ви вислухали тільки одну сторону. Ніколи ще не їла з нами з одного казанка й не вкривалася одним укривалом з вами чи зі мною людина, чесніша за Джека Вестондейла. Минулої осені він віддав всі свої заощадження — сорок тисяч — Джо Кастрелові, щоб той за нього вклав ті гроші в якесь прибуткове діло в Канаді. Нині він був би мільйонером. А знаєте, що втнув Кастрел? Пішов до Мак-Фарленда грати в карти і протринькав там усе чисто. Наступного дня його знайшли мертвого в снігу. А бідолаха Джек лагодився поїхати цієї зими до дружини й сина. Уважайте: він узяв саме стільки, скільки програв Кастрел — сорок тисяч. І він таки поїхав. Що ж ви тепер скажете?

    Кід перебіг очима своїх суддів, помітив, як полагіднішали їм обличчя, і тоді підніс угору свого кухля.

    — То випиймо ж за того, хто в дорозі цієї ночі; нехай йому стане харчів, хай його собаки не підіб’ються; хай сірники в нього не відсиріють. Поможи йому, Боже! Хай йому завше добре ведеться, а…

    — Кінній поліції — сором і ганьба! — скрикнув Бетлз, і порожні кухлі брязнули об стіл.

     

    ДЖЕК ЛОНДОН

    Джек Лондон (справжнє ім’я Джон Гріфіт) свого батька, «професора-астролога» не знав. Його виростив вітчим Джон Лондон, людина проста й благородна. Мати ж його, дочка пшеничного магната, мала авантюрну вдачу і втекла з дому, щоб стати актрисою, але з цього нічого не вийшло.

    Лондони мешкали в Каліфорнії, в маленькому містечку Окленд, поблизу легендарного Сан-Франциско (Фріско). Хлопчик почав ходити до школи ще дуже малим — разом із старшою сестрою, оскільки залишити його вдома не було на кого. Коли з вітчимом сталася біда, Джекові довелося перебрати на себе турботи про родину. Нею він опікувався до кінця свого життя.

    Здоровий, кремезний, задерикуватий, кмітливий хлопчина пробував заробляти по-різному. Найбільше йому припало до душі море. Зароблені гроші віддавав матері повністю, а щоб здійснити свою заповітну мрію — купити човен — підробляв, розносячи газети. Йому пощастило придбати старого човника, і на ньому хлопець розкошував, виходячи у відкрите море, на волю. З такими хлопцями, як він сам, Джек промишляв «зустрічним піратством» — забороненим ловом, що давало непогані прибутки, а ще більше — романтичних пригод. Не менше пригод випало на долю Джека й тоді, коли він перейшов служити до поліції, потім була морська служба, досвід шукача золота у щойно відкритому Клондайку. Розбагатіти Джекові не пощастило, і він повернувся з Клондайка таким самим убогим, яким і поїхав туди…

    Учитися Джекові не вистачало часу. Здебільшого була самоосвіта, яка зводилася до читання запоєм. Тільки в 19 років юнак зміг сісти на шкільну лаву поряд з дітьми. Закінчивши школу, вступає до університету, але вже через рік змушений залишити його, не маючи чим платити за навчання.

    На той час Джек Лондон захоплюється вченням Ч. Дарвіна, перенесеним на суспільний ґрунт, яке стверджує в людському суспільстві ті самі права сильного, що панують у природі. Власний життєвий досвід підтверджував ці положення, а життєрадісна, мужня і гуманна натура штовхала його на захист слабких і нужденних, спрямовувала на пошук ідеалів розумного й справедливого устрою світу. Все це привело Джека Лондона до соціалістів. Якийсь час він — активний діяч соціалістичної партії Америки. Проте на все життя Лондон лишається типовим американцем — індивідуалістом, що непохитно вірить у власний розум, силу й можливості, в кожну окрему людину.

    Найбільшим життєвим покликанням Джека Лондона стає письменство. Юнак досить рано почав писати, розсилаючи свої оповідання до різних часописів і видавництв, де йому довгий час відмовляли в публікації. Треба було мати неабиякі мужність і впертість, аби продовжувати виснажливу працю, не зректися свого покликання. Він пише про життя на Півночі, яку побачив зблизька під час клондайкської зими. Природа Півночі мовчазна, сувора й велична. У цій стихії оголюється все — таємні задуми, справжня людська сутність, життя й смерть. Людина має бути тут мужньою і гранично щирою. Саме в таких ситуаціях розкриваються характери героїв Джека Лондона, які вирушають на Північ за багатством, оскільки, як і для кожного американця, це — неодмінна запорука щастя. Однак у жодному з оповідань письменника видобуте золото не відіграє вирішальної ролі у житті героїв і не дає їм щастя. Авторські симпатії завжди на боці людей мужніх, сміливих, сильних, готових пожертвувати власними інтересами в ім’я законів братерства й взаємодопомоги.

    Перша збірка новел «Північна Одіссея» побачила світ 1900 p., за рік ще одна збірка «Бог його батьків», згодом «Діти морозу» і перший роман «Дочка снігів» (1904). У цих творах сповна виявився талант Лондона — оповідача, його схильність до точних описів та динамізму. Лондон стає визнаним письменником, у творчості якого відбивається американська мрія про багатство і щастя, любов до мандрівок і пригод, поклоніння перед силою і мужністю.

    Наступною серією стали так звані анімалістичні твори, героями яких виступають тварини, немовби олюднені, наділені людськими рисами характеру. Це передусім повісті «Поклик предків» (1903), де розповідається про долю собаки, «Біле ікло» (1906).

    Загалом Джек Лондон створив 19 романів, 18 збірників оповідань та статей, п’єси, вірші, автобіографічні книжки. Серед них — найкращий його роман «Мартін Іден», в якому йдеться про долю письменника, чиє життя багато в чому близьке до Лондонового, повість — фантазія «Міжзоряний мандрівник», своєрідна утопія «Залізна п’ята» тощо.

    Любов до моря Джек Лондон зберіг на все життя. Увесь свій вік він подорожував чи то як кореспондент, чи то як мандрівник на власній яхті, яку збудував, тільки-но зумівши зібрати необхідні кошти.

    Наприкінці життя Джек Лондон оселяється у власному маєтку в казковій Місячній долині в Каліфорнії, будує собі пишний Вовчий Дім… Такий стиль життя потребує чималих витрат, а здобути гроші письменник міг лише виснажливою працею. І хоч який сильний був організм Джека Лондона, однак не витримав перевантажень: у віці 40 років письменника не стало.

    В Україні Джек Лондон є чи не найбільш улюбленим і знаним американським письменником — починаючи від 10—20-х років нашого сторіччя переклади його творів виходять мільйонними тиражами. 30-томне зібрання його творів було започатковане в 30-ті роки, 12-томне підготовлено в 70-ті роки. У роботі над ним брали участь кращі перекладацькі сили України.

    ЗА ТОГО, ХТО В ДОРОЗІ. ДЖЕК ЛОНДОН. Скорочені твори з зарубіжної літератури, стислий переказ, короткий виклад змісту

    Повернутися на сторінку Твори зарубіжної літери скорочено (шкільна програма)

    Комментарии закрыты.