Запахи — Історія одного вбивці. Патрік Зюскінд. Скорочені твори з зарубіжної літератури

    Запахи — Історія одного вбивці. Патрік Зюскінд. Скорочені твори з зарубіжної літератури, стислий переказ, короткий виклад змісту

    У вісімнадцятому столітті жив у Франції чоловік, який належав до наигеніальніших і наиогидніших постатей цієї не бідної на геніальні й огидні постаті епохи. Саме його історію ми тут і розповімо. Звали того чоловіка Жан-Ватіст Гренуй, і коли його ім’я на противагу іменам інших геніальних потвор, таких як де Сад, Сен-Жюст, Фуше, Бо-напарт та інших тепер забуто, то, певна річ, не тому, що Гренуй порівняно з цими знаменитими монстрами був не такий зарозумілий, зневажливий, аморальний, одне слово, безбожний, а тому, що його геній і єдине його шанолюбство були обмежені сферою, яка в історії не залишає жодних слідів: нетривким царством запахів.

    На той час, про який ми оце говоримо, у містах панував такий сморід, що його нам, сучасним людям, навряд чи й можна уявити. Вулиці смерділи гноєм, задвірки — сечею, коридори — гнилим деревом і щурами, кухні — затхлою пилюкою, спальні — масними простирадлами, вологими перинами та різким солодкавим духом нічних горщиків. Із камінів смерділо сіркою, з чинбарень — їдким лугом, з різниць — пролитою кров’ю. Люди смерділи потом та невипраним одягом, з їхніх ротів смерділо гнилими зубами, із шлунків тхнуло цибулею, а від тіл, якщо вони були вже не зовсім молоді, — старим сиром, кислим молоком та гнійними болячками. Смерділи річки, смерділи майдани, церкви, сморід стояв під мостами й у палацах. Селянин смердів, як священик, підмайстер — як майстрова дружина, смерділо все дворянство, навіть король — як хижий птах, а королева — як стара коза, і то влітку й узимку. Бо нищівній активності бактерій у вісімнадцятому столітті ще не було стриму, отож не було жодної сфери людської діяльності, творчої чи руйнівної, жодного вияву життя — коли воно народжується чи вже занепадає, — що його не супроводжував би сморід. […]

    І ось тут, у найсмердючішому місці всього королівства, 17 лип 111 1738 року народився Жан-Батіст Гренуй. То був один із найспекотні-ших днів року. Спека, мов олово, висіла над цвинтарем, вичавлюючи в сусідні провулки тлінний чад, що віддавав гнилими кавунами та обвугленими ратицями. Коли почалися перейми, Гренуєва мати саме стояла біля рибної ятки на вулиці о’Фер і чистила рибу, яку нібито вранці виловили в Сені, але вона смерділа так, що її запах перевершувші трупний. Проте Гренуєва мати не звертала жодної уваги ні на рибний, ні на трупний дух, бо її ніс геть отупів до запахів, а крім того, в неї боліло все тіло, і біль заглушав будь-яку чутливість до зовнішніх подразників, їй хотілось одного: щоб ущух біль, — і вона намагалася якнайшвидше здихатися огидних пологів. Це були в неї вже п’яті. І всі попередні заверталися тут, біля рибної ятки, і всі діти народжувалися мертві, а може, напівмертві, бо криваве м’ясо, яке з’являлося на світ, мало відрізнялося від рибних тельбухів, що вже лежали тут, та й жило не набагато довше, бо ввечері все разом скидали на хуру й вивозили на цвинтар або вниз до річки. Так мало статися й цього’ разу, і Гренуєва мати — ще молода, досить гарна жінка років двадцяти п’яти, в роті майже всі зуби, а на голові ще трохи волосся, і ніяких серйозних захворювань, крім подагри, сифілісу та легкої форми сухот, — сподівалася ще довго прожити, може, п’ять чи й десять років і, може, навіть ще одружитися й народити справжніх дітей як шанована дружина якогось овдовілого ремісника чи когось такого… Отож Гренуєва мати чекала, аби все швидше скінчилося. І коли почалися перейми, вона присіла під своїм складаним столом і народила там-таки, як і чотири попередні рази, відрізавши пуповину новонародженого створіння ножем для риби. Але потім, від спеки та смороду, що подіяли на неї цього разу просто як нестерпний дурман — наче поле лілій чи тісна кімната, заставлена нарцисами, — вона знепритомніла, перекинулася на бік, випавши з-під столу на середину вулиці, де й залишилася лежати з ножем у руці.

    Викрики, метушня, довкола вирячені очі, натовп кличе поліцію. Жінка з ножем усе ще лежить посеред вулиці, поволі приходячи до тями.

    — Що з нею?

    — Нічого.

    — А що вона робить ножем?

    — Нічого.

    — А звідки в неї кров на спідниці?

    — Від риби.

    Жінка встає, кидає ножа і йде, щоб помитися.

    І тоді, всім на диво, під столом починає кричати немовля. Зазирнувши туди, люди знаходять під роєм мух, між тельбухами та риб’ячими головами дитя й дістають його. Міська влада віддає його одній годувальниці, а матір заарештовують. І, позаяк вона визнає свою провину й відверто признається, що мала намір залишити дитя вмирати, як робила це доти з чотирма іншими дітьми, на неї заводять справу, засуджують за багаторазове дітовбивство, а через кілька тижнів на майдані де Грев відтинають їй голову.

    А в дитини на цей час уже змінилося три годувальниці. Жодна з них не хотіла залишати немовля в себе довше, ніж на кілька днів.

    Для малого Гренуя установа мадам Гайяр була просто благодаттю. В іншому місці він, очевидно, не вижив би. Але тут, у цієї ду-шевновбогої жінки він процвітав. Хлопчик вдався витривалим. Переживши народження в купі покиді, він не давав уже так просто змести себе з цього світу. Цілими днями він міг їсти тільки водяні супи, обходився найрідкішим молоком, перетравлював найгниліші овочі і найзі-псованіше м’ясо. За своє дитинство він пережив кір, дизентерію, віт-1 ряну віспу, холеру, шестиметрове падіння в криницю і опік грудей кип’ятком. Правда, все це залишило на ньому рубці та струпи, до того 1 ж він мав трохи покалічену ногу й шкутильгав, але, попри все це, Гренуй жив. Він був такий живучий, як витривала бактерія, і невибагливий, як кліщ, що сидить на дереві, існуючи завдяки одній крихітній краплині крові, яку добув кілька років тому. Для тіла хлопчик потребував лише трохи їжі та одягу. Для душі йому не треба було нічого. Затишок, прихильність, ласка, любов — чи як там називають усі ці речі, які начебто так необхідні дитині, — без них малий Гренуй міг ] спокійнісінько обходитися. Більше того, схоже, що він змалечку сам привчав себе обходитися без них, щоб узагалі жити. Його крик після народження, крик із-під різницького столу, крик, який послав матір на ешафот, не був інстинктивною вимогою співчуття й любові. Це був добре зважений, можна сказати, зріло виважений крик, яким новона-роджений заявляв про свою волю жити, хай навіть доведеться зовсім відмовитися від любові. За тих обставин тільки таке рішення й було єдино можливе, бо якби дитя вимагало й того, й того, то воно, без сумніву, незабаром загинуло б жалюгідною смертю. Звичайно, воно могло тоді вхопитися й за іншу можливість — мовчати, вибравши пряму стежку від народження до смерті, уникнувши кружного шляху через життя, і цим самим позбавити себе і світ багатьох нещасть. Але, щоб так скромно відступитися, потрібно було мати принаймні трішечки вродженої люб’язності, а її Гренуй не мав. Він був монстр від самого початку. Тільки через свою впертість і злість він вирішив жити.

    Певна річ, вирішував він не так, як це робить доросла людина, що користується своїм більш чи менш великим розумом і досвідом, вибираючи один варіант з-поміж багатьох. Він вирішив вегетативно, так, як викинута квасолина вирішує, проростати їй чи ні. Або мов отой кліщ на дереві, якому життя нічого іншого, крім постійного очікування, дати не може. Маленький бридкий кліщ, чиє сіре, наче свинець, тіло набирає форму кулі, щоб запропонувати зовнішньому світові щонайменшу площу, який робить свою шкіру гладенькою й міцною, щоб нічого з нього не витекло, не випарувалось. Кліщ, який зумисне стає маленьким і непомітним, щоб ніхто його не побачив і не розтоптав. Самотній кліщ, зосереджений у собі, сидить на дереві, сліпий, глухий і німий, і тільки принюхується, роками винюхує кров тварин, які блукають поблизу, але до яких він самотужки ніколи не дістанеться. Кліщ міг би впасти. Він міг би впасти на землю, проповзти своїми крихітними лапками кілька міліметрів туди-сюди, лягти собі під листя й померти, і його було б не шкода, далебі, не шкода. Але кліщ, лінивий, впертий і бридкий, сидить собі далі, живе і чекає. Чекає, доки найнеймовірніший випадок приведе йому просто під дерево кров в образі якоїсь тварини. І аж тоді він зрадить своїй непомітності, впаде, вчепиться, зануриться, вгризеться в чуже м’ясо…

    Ось таким кліщем був малий Гренуй. Він жив у власній оболонці, дожидаючи кращих часів. Світові він не давав нічого, крім своїх екскрементів, — ні усмішки, ні крику, ні блиску очей, ані власного запаху. Будь-яка інша жінка прогнала б геть таке потворне дитя, тільки не мадам Гайяр. Адже вона не відчувала, що воно не має запаху, і не чекала від нього душевних поривів, бо її власна душа була на замку.

    Інші діти, навпаки, одразу відчули, що з Гренуєм щось не так. З першого ж дня новенький почав наганяти на них жах. Вони уникали коробки, в якій він лежав, і тісніше притискалися одне до одного на лежаках, немовби в кімнаті похолоднішало. Менші уночі часом скрикували; їм ввижалося, що по кімнаті літає вихор. Іншим снилося, що вони задихаються без повітря. Одного разу старші змовилися задушити Гренуя. Вони наскидали йому на обличчя купу дрантя, простира-дел і соломи, приклавши все це зверху цеглиною. Коли наступного ранку мадам Гайяр відкопала хлопчика, він був геть потовчений і синій, але не мертвий. Діти ще кілька разів робили такі марні спроби. А задушити його безпосередньо, власноруч, чи заткнути йому рота або носа, що було б набагато певніше, на це ніхто не зважувався. Діти не хотіли до нього доторкатись. Вони гидували ним, як гладким павуком, якого ніхто не хоче розчавити власними руками.

    Коли він підріс, діти відмовилися від наміру заподіяти йому смерть. Вони, мабуть, зрозуміли, що знищити його неможливо. Натомість вони сходили йому з дороги, втікали від нього, щоразу уникаючи будь-якого зіткнення. Не можна сказати, що діти ненавиділи його. Вони не вміли ні ревнувати, ні заздрити йому. Для таких почуттів у домі мадам Гайяр місця не було. Дітям просто заважало те, що він був серед них. Бон не відчували його запаху. Вони його боялися.

    З другого боку, йому вже майже не вистачало буденної мови, щоб і| називати всі ті предмети, які він нагромаджував у собі як нюхові поняття. З часом він став не просто впізнавати запах дерева, а й розрізняти різні його ґатунки та види — клейове, дубове, соснове, в’язове, грушеве, старе, молоде, трухляве, гниле, моховите — і навіть окремі поліна, тріски, тирсу. Він нюхом відчував їх як зовсім різні предмети і то так, що інші люди не змогли б зробити цього навіть зором. Так само сприймав він і інші речі. Те, що отой білий напій, який мадам Гайяр щоранку давала своїм вихованцям, називаючи його молоком, і який щоразу виявлявся інакшим на запах і смак залежно від того, теплий був чи холодний і котра корова його дала, що та корова їла, скільки вершків у ньому залишилося й таке інше… що дим, який був сповнений сотнею окремих запахів, щохвилини, навіть щосекунди перетворювався в нове своєрідне ціле… що земля, краєвид, повітря, які з кожним кроком і подихом дарували інші, нові запахи і водночас мали називатися трьома тими самими незграбними словами, — всі ці дивовижні невідповідності між багатством світу запахів і жалюгідністю мови змушували Гренуя взагалі сумніватися в призначенні мови. Тому він послуговувався нею тільки тоді, коли спілкування з людьми було неминуче.

    У шість років він досконало вивчив нюхом своє оточення. В домі мадам Гайяр не було жодного предмета, а на вулиці де Шаронн жодного місця, жодної людини, жодного камінця, дерева, куща чи штахетника, жодної невеличкої плямки, запаху яких він не знав би, не впізнавав би чи не пам’ятав би. Десять, сто тисяч своєрідних окремих запахів назбирав і зберігав він і міг згадати їх не тільки тоді, коли відчував знову, — згадуючи ту чи іншу річ, він по-справжньому відчував її запах. Навіть більше того, він умів комбінувати їх у своїй уяві і в такий спосіб створювати запахи, яких насправді зовсім не існувало. Це було так, наче він мав величезний словник запахів власного винаходу, який давав йому змогу утворювати будь-яку кількість запашних речень — і це у віці, коли решта дітей, користуючись утовкмаченими їм словами, ледве могли пробелькотіти звичайнісінькі і геть недостатні для опису світу речення. Його хист можна було б порівняти хіба що із хистом музиканта-вундеркінда, який, виокремивши з мелодій та гармоній абетку звуків, компонує власні, цілком нові мелодії та гармонії — звичайно, з тією відмінністю, що-абетка запахів була незрівнянно більша й різнобарвніша, ніж звукова, до того ж творча діяльність вундеркінда Гренуя тривала лише у ньому самому і нікому, крім нього, не дано було її відчути.

    Він дедалі частіше уникав зовнішнього світу. Любив блукати в самоті Сент-Антуаном, а також у садах, виноградниках, на луках. Часом навіть не повертався ввечері додому, зникаючи на кілька днів. Заслужене покарання палицею переносив без будь-яких виявів болю. Домашній арешт, голод, штрафні роботи не могли змінити його поведінки. Півторарічне нерегулярне відвідання парафіяльної школи Нотр-Дам де Бон Секур не дало помітних наслідків. Він трохи вивчив літери, навчився писати своє прізвище, більше нічого. Вчитель ставився до нього, як до недоумкуватого.

    Однак мадам Гайяр помітила, що він мав певні здібності й особливі риси, що були дуже незвичайні, щоб не сказати надприродні. Так, притаманний дітям страх перед темрявою й ніччю був йому, здавалося б, зовсім незнайомий. Його можна було будь-коли послати по щось до погреба, куди інші діти не наважувалися піти навіть із лампою, або ж пізно вночі до дровітні. І завжди він обходився без світла, негайно приносив те, що вимагали, жодного разу не схибивши, не спіткнувшись і нічого не перекинувши. Ще дивовижніше було те, що хлопець міг, як здавалося мадам Гайяр, бачити крізь папір, тканину, дерево, навіть крізь глуху стіну й зачинені двері. Він знав, скільки і які вихованці були в спальні, хоч і не заглядав туди. Ще не розламавши цвітну капусту, він знав, що в ній сидить гусінь. А одного разу, коли мадам Гайяр так сховала гроші, що й сама не могла їх знайти (вона міняла час від часу схованки), він, не вагаючись жодної секунди, показав їй місце за димарем, і — о диво!- гроші виявилися там! Він міг навіть зазирнути в майбутнє, наприклад, сповістити задовго наперед про візит якоїсь особи; вмів передбачати грозу ще до того, як на небі з’являлися хмаринки. Те, що Гренуй бачив усе це не очима, а відчував нюхом і відчував дедалі гостріше й точніше — гусінь у капусті, гроші за димарем, людей крізь стіну, — не прийшло б у голову мадам Гайяр навіть уві сні, навіть тоді, якби той удар кочергою не завдав їй такої шкоди. Вона була переконана, що хлопець — більшою чи меншою мірою недоумкуватий — має друге обличчя. А оскільки вона знала, що дволикі приносять горе та смерть, їй стало страшно. Ще страшнішим, просто-таки нестерпним було усвідомлення, що.живеш під одним дахом із тим, хто має хист крізь стіни та балки бачити старанно сховані гроші, і коли вона виявила цю огидну Гренуєву здатність, то надумала його позбутись. І сталося так, що саме в той час — Гренуєві вже виповнилося вісім років — монастир Сен-Мері, не пояснюючи причини, не вніс щорічної оплати за його виховання. Мадам не нагадувала. Задля годиться вона почекала ще тиждень і, коли належна сума не надійшла, взяла хлопця за руку та й пішла з ним до міста.

    На вулиці де ля Мортеллері, що біля річки, вона знала одного чинбаря на ім’я Грімаль, якому була дуже потрібна робоча сила — не добрий учень чи підмайстер, а саме дешевий молодий чорнороб. У його ремеслі була різна робота: здирати шкіру з забитих тварин, що вже розкладалися, готувати дубильні та фарбувальні розчини і таке інше. Все це таке небезпечне для життя, що майстер, який має почуття відповідальності, не ставитиме на цю роботу своїх навчених помічників, якими, на гірший випадок, ніхто не цікавитиметься. Звичайно, мадам Гайяр знала, що в Грімалевій чинбарні Гренуй, за людськими мірками, не мав жодного шансу вижити. Та вона була не з тих жінок, щоб про це думати. Адже вона виконала свій обов’язок. Період догляду закінчився. Що мало трапитися з дитиною далі, її не обходило. Якщо виживе — добре, якщо помре — теж добре. […]

    Запахи — Історія одного вбивці. Патрік Зюскінд. Скорочені твори з зарубіжної літератури, стислий переказ, короткий виклад змісту

    Повернутися на сторінку Твори зарубіжної літери скорочено (шкільна програма)

    Комментарии закрыты.