• Реклама

ЖИТТЯ Й НЕЗВИЧАЙНІ ТА ДИВОВИЖНІ ПРИГОДИ РОБІНЗОНА КРУЗО (Уривки і переказ ). ДАНІЕЛЬ ДЕФО. Скорочені твори з зарубіжної літератури

ЖИТТЯ Й НЕЗВИЧАЙНІ ТА ДИВОВИЖНІ ПРИГОДИ РОБІНЗОНА КРУЗО (Уривки). ДАНІЕЛЬ ДЕФО. Скорочені твори з зарубіжної літератури, стислий переказ, короткий виклад змісту

Останній вал трохи не став для мене фатальним. Підхопивши мене, хвиля винесла або, правильніше, викинула мене на скелю з такою силою, що я знепритомнів і зробився безпорадним. На щастя, я очуняв невдовзі перед новою хвилею і, бачачи, що зараз мене знову покриє вода, міцно вчепився за виступ скелі. Ближче до берега хвилі були вже не такі високі, і я, переждавши одну, знову кинувся бігти й опинився так близько від берега, що друга хвиля хоч і перекотилась через мене, але не могла вже підхопити й винести мене назад у море.

Опинившись на березі неушкодженим, я звів очі до неба й подякував Богові за те, що Він врятував мені життя, та ще й саме в ту мить, коли я вже втратив був останню надію.

Я походжав по берегу, робив тисячі жестів і рухів, яких не можу описати. Я думав про своїх товаришів, що всі потонули, бо, крім мене, не врятувався жоден.

Заспокоївши себе думками про своє щастя, я почав роздивлятись навкруг, щоб довідатись, куди потрапив і що маю робити, і мій радісний настрій відразу ж підупав, бо я зрозумів, що хоч і врятувався, але не втік від дальших страхів та лих. Я змок до рубця, переодягнутись не було в що. Я не маю нічого ні їсти, ні пити, а в майбутньому мені доведеться померти з голоду або потрапити в пазурі хижих звірів. Найбільше ж засмучувало мене те, що я не мав зброї і не міг ні полювати на дичину, ні боронитись від хижаків. Одне слово, у мене не було нічого, крім ножа, люльки та коробочки з тютюном. Це завдало мені такого розпачу, що я довго бігав, мов навіжений, по березі.

Єдине, що мені видалось можливим, було залізти на товсте дерево поблизу, подібне до ялини, але з колючками: на ньому я вирішив пересидіти ніч та обміркувати, якою смертю мені померти завтра, бо я гадав, що жити тут неможливо.

Даремно було сидіти спокійно та мріяти про те, чого я не міг дістати; нужда збудила всі мої здатності. У нас було на кораблі кілька запасних рей, дерев’яних брусів та щогл. Я вирішив зробити з них пліт. Я побачив, що цим плотом я плаватиму дуже легко, але він не придасться для великого вантажу, бо бруси надто легкі. Тоді я знову взявся до роботи і за допомогою пилки розпиляв запасну щоглу на три частини та приладнав їх до свого плоту, а це завдало мені чимало праці й муки. Але надія постачити собі все потрібне допомогла мені зробити те, чого я не міг зробити в інших умовах.

Насамперед я поклав на пліт усі дошки, що були на кораблі, а на дошки поставив три матроські скриньки, зламавши в них попереду замки та спорожнивши їх. Я склав в одну з них харчі: рис, сухарі, три голландських сири, п’ять великих шматків в’яленої козлятини і рештки зерна. Це був ячмінь з пшеницею. Та, на превелике моє розчарування, його пошкодили пацюки. Поки я робив це, почався приплив, і я з жалем побачив, як мою жилетку, сорочку й куртку, що я поклав на березі, понесло в море. Тепер у мене лишились тільки полотняні штани до колін та панчохи, в яких я плив на корабель. Це змусило мене поклопотатись про одяг. Його я знайшов чимало, але взяв не більше, ніж було мені на той час потрібно, бо мене спокушало багато чого іншого, і насамперед — інструменти для праці на березі.

Найбільше клопотався я, щоб запастися зброєю та набоями. В кают-компанії я знайшов дві чудові мисливські рушниці і два пістолі, які й переправив на пліт разом з кількома порохівницями, невеликою торбою з дробом та двома старими іржавими шпагами.

Пошукавши добре, я знайшов три бочки пороху. Дві сухі я переправив на пліт разом із зброєю. Тепер він був досить навантажений, і я почав думати, як мені добратись до берега без паруса, весел та стерна, бо найменший порив вітру в одну мить перекинув би всю мою споруду.

Десь із милю мій пліт рухався чудово. Я помітив лише, що його відносить від того місця, куди море викинуло мене напередодні. Незабаром спереду показалась маленька бухта, і мене швидко понесло до неї. Я правив, як умів, силкуючись триматися середини течії.

Але тут я трохи не зазнав аварії вдруге, і якби вона сталася, я, їй-право, помер би з розпачу. Я не знав берегів, і мій пліт несподівано наскочив одним краєм на мілину і надто перехилився. Ще трохи — і весь мій вантаж зсунувся б і впав би у воду. Я щосили підпер спиною та руками свої скриньки, намагаючись втримати їх на місці, але, незважаючи на всі мої зусилля, не міг зіпхнути плоту. За той час вода піднялася ще вище, і пліт сам зійшов з мілини. Я почав озиратись, шукаючи, де краще пристати. Так стояв я, доки не настав відплив, а тоді мій пліт з усім вантажем опинився в безпеці на березі.

Тепер мені треба було оглянути околиці й обрати собі вигідне місце для житла. Я досі не знав, де я — на континенті чи на острові, в заселеній чи незаселеній країні; не знав, загрожує мені небезпека від хижих звірів чи ні.

Я з’ясував, що земля на моєму острові не оброблялась, а сам острів, за всіма ознаками, був заселений хіба що хижаками. Вертаючись назад, я підстрелив величезного птаха. То був, певне, перший постріл, що пролунав там від початку світу. Як і де розміститись на ніч — я не знав, а лягти просто на землю боявся, не бувши певний, що мене не розірве який-небудь хижак, хоч, як я побачив згодом, страх цей був безпідставний.

Я обгородився якнайкраще скриньками та ящиками, перенесеними з берега, і зробив собі для ночівлі щось подібне до куреня. Щодо їжі, то я досі не знав, як знайти її, бо бачив тільки дві-три тварини, схожі на зайця…

Скоро я переконався, що обране мною місце не годиться для житла. Головне, поблизу не було прісної води. Шукаючи підходящого місця, я нарешті знайшов невеличку галявину на схилі високого пагорба. Тут я вирішив розкинути свій намет. Перш ніж розкинути намет, я обвів перед заглибиною півколо, ярдів з десять радіусом і двадцять — діаметром. У це півколо я понабивав двома рядами міцних кілків, загнавши їх глибоко в землю. Верхні кінці кілків я загострив. Проміжки між кілками я заповнив до самого верху шматками каната, нарізаними на кораблі, поклавши їх шарами одне на одного. Огорожа вийшла така міцна, що ні людина, ні звір не могли б ні пролізти крізь неї, ні перелізти її.

Вхід туди я зробив не через двері, а короткою драбиною через частокіл. Увійшовши до себе, я забирав драбину; я гадав, що таким чином укріпився й цілком відгородився від усього світу. Я розкинув великий намет, щоб захистити себе від дощів, які там певної пори року бувають дуже великими й тривалими. Намет я зробив подвійний, тобто розкинув спочатку менший, а над ним більший, ще й накрив зверху брезентом, який я взяв з корабля разом з парусами.

До намету я переніс увесь харчовий запас і взагалі все, що могло попсуватись від вогкості, і коли все моє добро лежало вже в огорожі, я щільно забив вхід, що був досі відкритий, і почав заходити до себе за допомогою драбини.

Саме тоді, як я готувався розкидати намет і копати печеру, несподівано набігла темна хмара, почалася злива, мигнула блискавка і вдарив страшний грім. Мене не так вразила блискавка, як думка про порох. У мене завмерло серце, коли я подумав, що один удар блискавки може знищити мій порох, що мусив не тільки охороняти мене, а й постачати їжу. Я відклав на якийсь час усі роботи по влаштуванню й зміцненню мого житла й взявся робити торбинки та ящики, аби розподілити порох на невеликі частини й зберігати його в різних місцях, щоб він не вибухнув увесь відразу.

Під час роботи я принаймні раз на день виходив з рушницею, щоб розважитись, забити яку-небудь дичину й познайомитись, скільки можна, з тим, що родить цей острів. Першого ж разу я відкрив, що на острові водяться кози, і це дуже втішило мене. Вистреливши, я забив самицю, при ній був маленький сосунець, і це дуже засмутило мене. Коли я взяв стару козу на плечі й поніс її додому, мале побігло за мною до самого намету. Я поклав її на землю перед огорожею, взяв на руки козеня й пересадив його через частокіл, сподіваючись вигодувати його й приручити; та воно не могло ще їсти саме, і я мусив забити його і з’їсти. Ці дві кози настачили мені м’яса на тривалий час, бо їв я мало і якомога заощаджував свої запаси, особливо хліб.

Я взяв з корабля перо, чорнило та папір, надзвичайно заощаджував їх і, поки вистачило чорнила, дбайливо занотовував усе, що траплялось, а коли його не стало,— кинув це. Бо я не вмів зробити собі чорнила й не міг вигадати, чим його замінити.

Мені бракувало багато чого: ні заступа, ні мотик, ні лопати, ні голки, ні шпильки, ні ниток. Що ж до білизни, то обходитись без неї я навчився дуже легко. Через брак знаряддя будь-яка робота посувалася у мене дуже повільно й з великими труднощами.

Тепер я взявся до виробу найпотрібніших речей, передусім стола та стільця. До того часу я зроду-віку не брав у руки жодного інструмента, а проте завдяки працьовитості, ретельності та винахідливості поволі так набив руку, що міг би, я певний того, зробити будь-що, особливо маючи відповідне знаряддя. А втім, і без відповідних інструментів, з самим стругом та сокирою, я зробив силу речей, хоч, напевно, ніхто ще не робив їх таким способом і не витрачав на них стільки праці. Наприклад, коли мені була потрібна дошка, я мусив зрубати дерево, обчистити його від гілок і, поклавши поперед себе, обтесувати, доки воно не набирало належної форми. Щоправда, за таким методом з цілого дерева виходила лише одна дошка, і робота над нею забирала в мене силу часу та праці, проти цього в мене був лише єдиний спосіб — терпіння, тим більше, що я мав дуже багато часу. Мій час і моя праця коштували мені мізерію, і мені було однаково, на що їх витрачати.

Я дуже здивувався, коли несподівано побачив коло свого житла кілька колосків рису та ячменю. І ось після дощів, коли сонце стояло на півдні, я вирішив, що тепер настав час для сівби. Я перекопав, як міг, дерев’яною лопатою невеличкий клаптик землі, поділив його надвоє і засіяв одну половину рисом, а другу — ячменем. Я висіяв тільки дві третини всього запасу зерна, залишивши по жмені кожного сорту. Це було для мене великим щастям, бо з першого мого засіву жодна зернина не зійшла. Я пояснив собі це засухою і почав шукати іншого місця з вогкішим ґрунтом, аби спробувати ще раз. Я перекопав новий клаптик землі коло мого намету й посіяв там рештки зерна.

Тепер я почав ясно відчувати, наскільки теперішнє моє життя, з усіма його стражданнями й нещастями, було щасливішим за те моє ганебне, повне гріха, бридке колишнє існування. Горе й радість я розумів тепер зовсім по-іншому; вже не ті були в мене й бажання, не такими гострими й пристрасті. Я почав гадати, що в цій самотності я, може, щасливіший, ніж був би в іншому становищі.

Я не знав, як узятись до жнив, не маючи ні коси, ні серна. Єдине, що я міг зробити, це скористатись для цієї роботи широким кортиком чи тесаком; мій урожай був такий невеликий, що зібрати його було дуже легкою справою, та й збирав я його особливим способом. Я зрізав лише колоски, носив кошиком, а потім перетирав їх руками. Тепер переді мною постала нова перешкода: я не знав, як змолотити зерно й зробити з нього тісто, а особливо, як випекти його.

Давно вже намагався я так чи інакше зробити собі череп’яний посуд, що був мені дуже потрібний, але я зовсім не знав, як це здійснити. За два місяці невтомної праці, коли я нарешті знайшов глину, накопав її, приніс додому й заходився до роботи, у мене вийшло дві непоказні посудини, яких аж ніяк не можна було назвати макітрами. Це змусило мене замислитись над тим, як розкласти вогонь, щоб випалити мої горщики. Я не мав жодного уявлення про печі для випалювання, якими користуються гончарі, не вмів поливати посуд поливом.

Гадаю, що жодна людина в світі не зазнавала таких радощів з приводу такої дрібниці, як зазнав я, коли побачив, що мені пощастило зробити цілком вогнетривкий череп’яний посуд.

Далі мені треба було зробити кам’яну ступку, щоб молотити або, правильніше, товкти в ній зерно. Про таке вдосконалення, як млин, годі було й думати, маючи тільки дві руки. Закін-чивши ступку, я витесав величезний важкий товкач із так званого залізного дерева.

Мені треба було ще зробити сито або решето, щоб просівати борошно від висівок та лушпиння, бо без цього не можна було пекти хліб. Нарешті я згадав, що серед матроських речей було кілька нашийних хусток з перкалю або мусліну. З цих хусток я й зробив собі три сита, щоправда, маленькі, але цілком придатні для роботи.

Тепер слід було подумати, як пекти хліб, коли я намелю борошна. Передусім у мене зовсім не було дріжджів і, не маючи чим замінити їх, я перестав цим опікуватись. Збудувати піч було найважче. Проте я запобіг і цьому, виліпивши з глини кілька величезних круглих посудин, дуже широких, але мілких. Коли треба було пекти хліб, я сильно розпалював вогнище. Коли дрова добре перегоріли на жар, я розгріб його по всьому вогнищу і дав полежати певний час, доки воно не розпеклось. Тоді я згріб увесь жар набік, поставив свій хліб, покрив його глиняними тарелями, перекинутими догори дном, і завалив гарячим вугіллям. Мій хліб пропікся, мов у найкращій печі.

…Протягом дня я зовсім не думав про небезпеку, що чигала на мене в тих обставинах, і про те, що я міг потрапити до рук дикунів, можливо, далеко гірших, ніж африканські тигри й леви. Якби мешканці тієї землі і не були людожерами, вони однаково могли вбити мене, як убивали багатьох європейців, що прибивались туди, навіть коли їх бувало десятеро й двадцятеро вкупі. Я ж був один і зовсім беззахисний; на все це я мусив зважати. Згодом я зрозумів усю недоречність мого наміру, але тоді мене не лякали жодні небезпеки. Я думав тільки про те, аби дістатися до того берега.

Нарешті я вирішив сам зробити човен або, правильніше, пірогу, які роблять тубільці просто із стовбура величезного дерева. Мені здавалось, що це не лише можлива, а й легка справа, і думка про цю працю захопила мене.

Я взявся до цієї роботи мов справжнісінький дурень. Мене тішила моя вигадка, і я не клопотався думкою, чи вистачить у мене сил упоратись із нею.

Нарешті завдяки впертій праці я зробив чудову пірогу, що сміло могла підняти душ двадцять п’ять. Скінчивши цю роботу, я був у захваті від її результату. Ніколи в житті я не бачив такого великого човна! Тепер треба було тільки спустити його на воду. Але всі мої спроби виявились марними, хоч і коштували мені велетенських зусиль…

Моя одежа дуже зносилась; із білизни в мене давно вже не залишилось нічого, крім картатих сорочок, що я знайшов у скринях наших матросів і дуже беріг. Щоправда, в такому жаркому кліматі зовсім не потрібно було вдягатись, але я не міг, я соромився ходити голим. Так само я не міг призвичаїтись ходити під сонцем з непокритою головою.

Передусім мені потрібна була куртка. Я вирішив переробити на куртку матроські шинелі та інший свій одяг. Я заходився шити або, правильніше, псувати матерію, оскільки виробляв з неї щось жахливе. Проте я примудрився якось зліпити дві чи три нові куртки. Та з моєї спроби пошити штани нічогісінько не вийшло.

Я казав уже, що зберігав шкури всіх забитих мною тварин. Кожну шкуру я просушував на сонці, розтягши її на жердинах. Через це вони здебільшого ставали такі цупкі, що навряд чи могли на щось придатись, але деякі з них були дуже гарні. Насамперед я пошив собі з них величезну шапку, хутром наверх, аби краще захиститись від дощу. Шапка так мені вдалася, що я вирішив пошити собі з цього матеріалу цілий костюм, тобто куртку й штани. І те, й друге я зробив цілком просторим, а штани короткими, до колін, бо весь костюм був мені потрібний більше для прохолодної погоди, ніж для тепла. Мушу зізнатися, що був він зроблений дуже погано: тесля з мене поганий, а кравець — ще гірший. Проте мій виріб став мені дуже в пригоді, особливо коли я виходив на дощ; уся вода стікала тоді по довгому хутру шапки й куртки, а я залишався зовсім сухим.

Після куртки й штанів я витратив силу часу та праці на те, аби зробити парасолю, дуже мені потрібну. Я бачив, як роблять парасолі в Бразилії. Я мав з нею чимало клопоту, перш ніж мені пощастило зробити щось придатне для вжитку. Найважче було зробити, аби вона розкривалася й закривалася. Нарешті я здолав усі труднощі й укрив її козячими шкурами, хутром наверх, щоб дощ стікав з неї, як із похилого даху…

Цього разу я не тільки зробив човна, а й спустив його на воду. Я вивів його з бухточки каналом, викопаним майже на півмилі. Але нова моя пірога не була придатна для мети, заради якої я будував її. Вона була така маленька, що годі було й думати перепливти нею сорок чи більше миль, що розділяли острів від суходолу. Але в мене з’явився новий план — об’їхати навколо острова.

Тепер, на одинадцятому році мого ув’язнення, коли мій запас пороху став вичерпуватись, я глибоко задумався над тим, як ловити кіз живцем. Найбільше мені хотілося піймати самичку з козенятами. З цією метою я зробив силець, але приладдя моє було погане: я не мав дроту і завжди знаходив сильця порваними, а принаду з’їденою. Тоді я вирішив спробувати пастки. Помітивши місце, де кози паслись найчастіше, я викопав там кілька глибоких ям, закрив їх, присипав землею і накидав колосків рису та ячменю. Одного ранку я знайшов в одній ямі старого цапа, а в другій — трьох козенят, одного цапка й двох кізок. Звичайно, їх слід було відокремити від диких кіз, бо, підростаючи, всі вони тікали б до лісу. Щоб запобігти цьому, у мене був єдиний спосіб — тримати їх у загоні, обгородженому частоколом або живоплотом. Не гаючи часу, я заходився шукати зручне місце.

За півтора року в мене було вже штук двадцять кіз разом з козенятами, а ще за два роки моя отара збільшилась до сорока трьох голів. Я мав невичерпний запас козлятини й молока. Останнє, правду сказати, було для мене приємною несподіванкою, бо, збираючись розводити кіз, я зовсім не думав про молоко, і тільки згодом мені спало на думку, що я можу їх доїти. Ніколи зроду не доїв я корів, а тим більше — кіз. Та коли з’явилася потреба, я навчився, щоправда, не відразу і доїти, і робити масло та сир…

Якось опівдні, йдучи берегом моря до свого човна, я раптом побачив відбиток босої людської ноги, чітко відтиснутий на піску. Я спинився, озираючись навкруг, але нічого не почув і не побачив. Дуже збентежений, попрямував я додому, до своєї фортеці, не відчуваючи, як-то кажуть, землі під собою. Я був страшенно наляканий.

Спустившись з горба на берег, я спинився, збентежений і вражений. Не можна описати жаху, що охопив мене, коли я побачив, що весь берег засіяний черепами, кістками рук, ніг та інших частин людського тіла. Від жаху перед страшним викривленням людської природи, що могла дійти такої пекельної жорстокості, у мене пропав увесь страх за себе. Моя огида до цих негідників була такою, що я скоріше згодився б побачити диявола, ніж зустрітися з ними.

Моє життя проходило тепер у повсякденній тривозі. Я був певний, що рано чи пізно мені не втекти від цих безжальних звірів, і коли якась важлива справа виганяла мене з дому, я йшов з великими пересторогами, щомиті оглядаючись.

Спостерігаючи одного разу за дикунами, я побачив, як кілька дикунів поволокли від човнів двох нещасних, очевидно, призначених на забій. Одного з них відразу ж повалили на землю. Тим часом другий полонений став тут же і чекав своєї черги. В цю мить нещасний, почувши себе на волі, спалахнув надією на порятунок. Він зненацька кинувся вперед і з неймовірною швидкістю побіг піщаним берегом прямісінько до мене, тобто в бік мого житла.

Зізнаюсь, я страшенно перелякався, вгледівши, як він біжить до мене… Я хутко опинився між утікачем та його переслідувачами. Я подав йому рукою знак повернути, а сам поволі пішов назустріч переслідувачам. Коли перший з них порівнявся зі мною, я збив його з ніг ударом кольби. Стріляти я боявся, щоб не привернути уваги решти дикунів. Але, наблизившись, я побачив, що він тримає в руках лук і стрілу, цілячись у мене. Отож я мусив діяти і першим же пострілом убив його. Нещасний утікач, побачивши, що обидва його вороги впали мертві, спинився, але він був настільки наляканий вогнем і звуком пострілу, що розгубився, не знаючи, чи підходити йому до мене, чи тікати. Я ласкаво посміхнувся до нього і поманив рукою. Нарешті, підійшовши зовсім близько, він знову впав навколішки, цілував землю, притулявся до неї обличчям, взяв мою ногу й поставив її собі на голову. Напевно, останній рух означав, що він присягається бути моїм рабом до самої смерті. Я підвів його, поплескав по плечу і, як міг, намагався показати, що йому не слід боятись мене. Я дав йому хліба, жменю родзинок і напоїв його водою. Потім бідолашний ліг і вмить заснув.

Це був гарний хлопець, ставний на зріст, із міцними руками й стрункими ногами. На вигляд йому було років двадцять шість. В обличчі його не було нічого дикунського або жорстокого. Це було мужнє обличчя з м’яким і ніжним виразом європейця. Волосся в нього було довге й чорне, але не кучеряве; чоло високе й широке; очі жваві й блискучі; колір шкіри не чорний, а смаглявий, дуже приємний для очей. Він був повновидий, з невеликим носом, але зовсім не приплющеним. До того ж у нього був гарно окреслений рот з тонкими губами і правильними білими, мов слонова кістка, зубами.

Проспавши, а насправді передрімавши з півгодини, він прокинувся й вийшов до мене. Я зрозумів чимало з того, що він хотів мені сказати, і постарався пояснити йому, що я дуже задоволений ним. Насамперед я сказав йому, що його ім’я буде П’ятниця, бо саме цього дня я врятував йому життя. Далі я навчив його вимовляти слово «господар» і дав йому зрозуміти, що це моє ім’я; навчив вимовляти «так» і «ні» та розтлумачив значення цих слів.

Наступного дня, повернувшись з ним до свого помешкання, я почав думати, куди б мені помістити його. Нарешті, щоб йому було краще й спокійніше, я зробив йому маленький намет між двома стінами моєї фортеці. Всю зброю я забирав до себе. Але всі ці заходи виявилися зайвими. Ніхто ще, мабуть, не мав такого привітного, такого вірного й відданого слуги, як мій П’ятниця.

Новий товариш дуже сподобався мені, і я взяв собі за мету навчити його всьому, що могло бути йому корисним, а головне — говорити й розуміти мої слова. Він виявився дуже здібним учнем, завжди веселим і старанним. Відколи він оселився разом зі мною, мені жилося так легко й затишно, що коли б я міг почуватися в безпеці від дикунів, то, напевно, без жалю б погодився лишитись на острові довіку.

Це був найщасливіший рік мого життя на острові. П’ятниця почав дуже добре говорити. Він знав назви майже всіх речей і всіх місць, куди я міг його послати. Він дуже любив розмовляти зі мною. Крім утіхи, якої завдавали мені розмови з ним, сама присутність цього хлопця була для мене радістю — так припав він мені до душі.

 

ЖИТТЯ Й НЕЗВИЧАЙНІ ТА ДИВОВИЖНІ ПРИГОДИ РОБІНЗОНА КРУЗО (переказ ). ДАНІЕЛЬ ДЕФО. Скорочені твори з зарубіжної літератури

Переказ:

Корабель, на якому Робінзон Крузо вирушив у подорож, під час шторму потрапив у аварію: сів на мілину. Вся команда загинула, крім одного моряка. Це і був Робінзон Крузо, якого хвилею викинуло на безлюдний острів.

Від імені головного героя ведеться оповідь подій у романі. Розповідається, як Робінзон Крузо зміг врятувати з корабля потрібні йому речі, як він був вражений думкою: якби команда не злякалася шторму і не покинула корабель, всі залишилися б живими.

Цитата:

Насамперед я поклав на пліт усі дошки, які знайшов на кораблі, а на них поставив три матроські скриньки, зламавши в них перед цим замки та спорожнивши їх. Добре зваживши, які з речей найпотрібніші, я відібрав їх і наповнив ними усі три скриньки. В одну з них я склав харчові припаси: рис, сухарі, три головки голландського сиру, п’ять великих шматків в’яленої козлятини, що була на кораблі основною їжею, і рештки зерна для курей, яких ми взяли з собою і давно вже з’їли. То був ячмінь упереміж із пшеницею; на превеликий мій жаль, згодом виявилося, що його попсували пацюки…

Після довгих розшуків я знайшов скриньку нашого теслі, і це була справді дорогоцінна знахідка, якої я не віддав би в той час за цілий корабель золота. Я поставив на пліт цю скриньку, навіть не зазирнувши в неї, бо приблизно знав, які в ній інструменти.

Тепер мені лишалося запастися зброєю та набоями, В кают-компанії я знайшов дві чудові мисливські рушниці і два пістолі, які й переправив на пліт разом з кількома порохівницями, невеликою торбою з дробом та двома старими іржавими шпагами. Я знав, що на кораблі було три бочки пороху, тільки не знав, де їх зберігав наш канонір1. Але, пошукавши добре, я знайшов усі три: одна підмокла, а дві були зовсім сухі, і я перетяг їх на пліт разом із зброєю…

Тепер мені треба було оглянути околиці й вибрати собі зручне місце для житла, де я міг би скласти своє майно, не боячись, що воно пропаде. Я досі не знав, куди потрапив: на континент чи на острів, у заселену чи незаселену країну; не знав, чи загрожують мені хижі звірі, чи ні…

Я зробив ще одне відкриття: ніде не було видно ні клаптика обробленої землі — острів, за всіма ознаками, був незаселений; може, тут жили хижаки, однак поки що я жодного не бачив; зате птахів була сила-силенна, щоправда, зовсім мені невідомих…

Тепер мене найбільше непокоїло, як захистити себе від дикунів, якщо такі з’являться, та від хижаків, якщо вони водяться на острові…

Разом з тим я хотів додержати кількох умов, конче для мене потрібних: по-перше — здорова місцевість і прісна вода, про що я вже згадував; по-друге — захисток від спеки, по-третє — безпека від хижаків, як двоногих, так і чотириногих, і, нарешті, по-четверте, з моєї оселі має бути видно море, щоб не втратити нагоди визволитись, коли б Бог послав який корабель, бо мені не хотілось зрікатися надії на порятунок…

Перш ніж поставити намет, я обвів перед заглибиною півколо, ярдів з десять радіусом і, отже, з двадцять — діаметром.

У це півколо я понабивав у два ряди міцних кілків, загнавши їх так глибоко, що вони стояли твердо, як палі. Верхні кінці кілків я загострив…

Дверей у загорожі я не пробив, а перелізав через частокіл за допомогою короткої драбини. Увійшовши до себе, я забирав драбину і, почуваючи себе надійно відгородженим від усього світу, міг спокійно спати вночі, що за інших умов, як мені здавалось, було б неможливо. А проте, як виявилось пізніше, всі ці запобіжні заходи проти уявних ворогів були непотрібні…

Моє становище видавалося мені дуже сумним. Мене закинуло жахливим штормом на острів, що лежав далеко від місця призначення нашого корабля і за кількасот миль від торгових шляхів, і я мав усі підстави гадати, що так судило небо і що тут, у цьому відлюдді й самотині, мені доведеться скінчити свої дні. Рясні сльози текли по моєму обличчю, коли я думав про це…

Минуло днів десять або дванадцять, і мені спало на думку, що я, через брак книжок, пера та чорнила, загублю рахунок дням і нарешті перестану відрізняти будні від свят. Щоб запобігти цьому, я поставив чималий стовп на тому місці берега, куди мене закинуло море, і, вирізьбивши на широкій дерев’яній дошці літерами напис: «Тут я ступив на берег 30 вересня 1659 року», прибив її навхрест до стовпа.

На цьому чотирикутному стовпі я щодня робив ножем зарубку; кожний сьомий день, робив удвоє довшу — це означало неділю; перше число кожного місяця я позначав ще довшою зарубиною. Отак я вів свій календар, відзначаючи дні, тижні, місяці та роки…

Мушу згадати також, що у нас на кораблі були дві кішки й собака — я розповім свого часу цікаву історію життя цих тварин на острові. Обох кішок я перевіз на берег з собою; що ж до собаки, то він сплигнув з корабля сам і приплив до мене на другий день після того, як я перевіз мій перший вантаж. Він був мені відданим слугою багато років…

Як уже сказано, я взяв з корабля пера, чорнило та папір. Я заощаджував їх як тільки міг і, поки в мене було чорнило, дбайливо записував усе, що траплялось; коли ж його не стало, довелося кинути записи, бо я не вмів зробити собі чорнила і не міг вигадати, чим його замінити.
..

Настав час, коли я почав серйозно міркувати над своїм становищем та обставинами, у які я потрапив, і взявся записувати свої думки — не для того, щоб залишити їх людям, яким доведеться зазнати те саме, що й мені (бо навряд чи знайдеться багато таких людей), а щоб висловити все, що мене мучило й гризло, і цим хоч трохи полегшити свою душу. І хоч як мені було тяжко, розум мій поволі переборював розпач. Я в міру сил намагався втішити себе думкою, що могло б статися ще гірше, і протиставляв злу добро. Цілком безсторонньо, ніби прибутки й витрати, записував я всі лиха, які довелося мені зазнати, а поруч — усі радощі, що випали на мою долю.

Зло

Мене закинуло на жахливий, безлюдний острів і я не маю ніякої надії на порятунок.

Я немовби виділений і відокремлений від усього світу і приречений на горе.

Я осторонь від усього людства; я самітник, вигнанець із людського суспільства.

У мене мало одягу, і скоро мені не буде чим прикрити своє тіло.

Я беззахисний проти нападу людей і звірів.

Мені немає з ким поговорити й розрадити себе.

Добро

Але я живий, я не потонув, як усі мої товариші.

Зате я відзначений з усього нашого екіпажу тим, що смерть помилувала лише мене, і той, хто так дивно врятував мене від смерті, визволить мене з цього безрадісного становища.

Але я не вмер з голоду й не загинув у цьому пустельному місці, де людині немає з чого жити.

Але я живу в жаркому кліматі, де я навряд чи носив би одяг, коли б і мав його.

Але я потрапив на острів, де не видно таких хижих звірів, як на берегах Африки. Що було б зі мною, якби мене викинуло туди?

Але Бог сотворив чудо, пригнавши наш корабель так близько до берега, що я не тільки встиг запастись усім необхідним для задоволення моїх повсякденних потреб, а й маю змогу забезпечити собі прожиток до кінця моїх днів.

Усе це незаперечно свідчить, що навряд чи на світі було коли-небудь таке лихе становище, де поруч поганого не знайшлося б чогось гарного, за що треба було б дякувати: гіркий досвід людини, котра зазнала найбільшого нещастя на землі, показує, що у нас завжди знайдеться утіха, яку в рахунку добра та зла треба записати на прибуток…»

Переказ:

Увагу Робінзона Крузо зацікавили дикуни-канібали, котрі привозили на Робінзонів острів полонених для жертовного обряду. Робінзон вирішив врятувати одного з нещасних, щоб ця людина стала розрадою в його самотньому житті, а також, можливо, і провідником для переправи на материк.

Одного разу щастя посміхнулося Робінзонові: один із полонених дикунів-канібалів утік від своїх катів, котрі переслідували полоненого.

Цитата:

Я пересвідчився, що відстань між ними дедалі збільшується і що, коли йому пощастить пробігти так іще з півгодини, вони його не піймають.

Від мого замку їх відокремлювала бухточка, вже не раз згадувана мною на початку оповідання: та сама, куди я причалював зі своїми плотами, коли перевозив Майно з нашого корабля. Я ясно бачив, що втікач муситиме перепливти її, інакше його зловлять. Справді, він, не задумуючись, кинувся у воду, хоч був саме приплив, за яких-небудь тридцять помахів переплив бухточку, виліз на протилежний берег і, не сповільнюючи темпу, помчав далі. З трьох його переслідувачів тільки двоє кинулись у воду, а третій не наважився, бо, певне, не вмів плавати. Він нерішуче постояв на березі, подивився вслід двом іншим, а потім повільно пішов назад.

Переказ:

Так у Робінзона з’явився друг, якого він назвав П’ятниця на честь дня тижня, коли сталася подія визволення полоненого.

Цитата:

Це був гарний хлопець, високий на зріст, бездоганно збудований, з рівними, міцними руками й ногами і добре розвиненим тілом. На вигляд йому було років двадцять шість. В його обличчі не було нічого дикого або жорстокого. Це було мужнє обличчя з м’яким і ніжним виразом європейця, особливо коли він посміхався. Волосся в нього було довге й чорне, але не кучеряве, як овеча вовна; лоб високий і широкий; очі жваві й блискучі; колір шкіри не чорний, а смуглий, проте не того жовто-рудого гидкого відтінку, як у бразильських, або Віргінських індіанців, а скоріше оливковий, дуже приємний для очей, хоч його й важко описати. Обличчя в нього було кругле й повне, ніс — невеликий, але зовсім не приплющений, як у негрів. До того ж у нього був гарно окреслений рот з тонкими губами і правильної форми, білі, немов слонова кістка, чудові зуби.

Ніхто ще, мабуть, не мав такого ласкавого, такого вірного й відданого слуги, як мій П’ятниця: ні гнівливості, ні впертості, ні свавілля; завжди добрий і послужливий, він прихилився до мене, як до рідного батька. Я певен, що, коли б треба було, він віддав би за мене життя. Свой вірність він довів не раз, отож: незабаром у мене зникли найменші сумніви, і я переконався, що зовсім не потребую перестороги».

Переказ:

Одначе Робінзон Крузо був обережною людиною: він не одразу кинувся до човна, що причалив від корабля до берега.

Серед 11-ти людей троє були полоненими, яких і вирішили висадити на цей острів. Робінзон від полонених дізнався, що це — капітан, його помічник та один пасажир; корабель захоплено бунтівниками, і капітан доручає Робінзонові роль ватажка у боротьбі з бунтівниками. Тим часом на берег висаджується ще одна шлюпка — з піратами. Під час сутички гине частина бунтівників, а інші — здаються команді Робінзона.

Так для Робінзона відкрилася можливість повернутися додому.

Цитата:

П’ятьох заложників, що сиділи в печері, я вирішив нікуди не пускати. Двічі на день П’ятниця давав їм їжу й питво; двоє інших полонених приносили харчі на певне місце, і звідти П’ятниця брав їх. Тим двом заложникам я показався в супроводі капітана. Він їм сказав, що я — довірена особа губернатора, мені доручено наглядати за полоненими, без мого дозволу вони не мають права нікуди відлучатись, і при першому ж непослуху їх закують у кайдани й посадять у замок…

Тепер капітан міг безперешкодно спорядити два човни, полагодити пробоїну в одному з них та підібрати для них команду. Він призначив командиром однієї шлюпки свого пасажира і дав йому чотирьох чоловік; а сам зі своїм помічником і з п’ятьма матросами сів у другу шлюпку. Вони розрахували час так точно, що підійшли до корабля опівночі. Коли з корабля вже можна було їх почути, капітан наказав Робінзонові гукнути до екіпажу й сказати, що вони привезли людей та шлюпку і що їм довелось довго шукати їх; і ще розповісти їм що-небудь, аби тільки відвернути їхню увагу балачками, а тим часом пристати до борту. Капітан з помічником перші збігли на палубу і прикладами рушниць збили з ніг другого помічника капітана та корабельного тесляра. При підтримці своїх матросів вони захопили в полон усіх, хто був на палубі та на шканцях, а потім почали замикати люки, щоб затримати решту внизу…

Помічник капітана покликав на допомогу і, незважаючи на свою рану, вдерся до каюти і прострелив новому капітанові голову; куля влучила в рот і вийшла вухом, убивши бунтівника наповал. Тоді весь екіпаж здався, і більше не було пролито жодної краплі крові. Коли вже було по всьому, капітан наказав зробити сім гарматних пострілів, як ми умовились заздалегідь, щоб сповістити мене про успішне закінчення справи. Чекаючи цього сигналу, я провартував на березі до другої години ночі. Можете собі уявити, як я зрадів, почувши його.

Виразно почувши всі сім пострілів, я ліг і, дуже стомлений тривогами цього дня, міцно заснув. Мене збудив грім нового пострілу. Я миттю схопився й почув, що хтось кличе мене: «Губернаторе, губернаторе!» Я відразу ж упізнав голос капітана. Він стояв над моєю фортецею, на пагорбі. Я швидко піднявся до нього, він стиснув мене в обіймах і, показуючи на корабель, проморив:

— Мій дорогий друже й рятівнику, ось ваш корабель! Він ваш з усім, що є на ньому, і з усіма нами…

Так покинув я острів 19 грудня 1686 року, згідно з корабельними записами, пробувши на ньому двадцять вісім років, два місяці й дев’ятнадцять днів. Із цього другого полону мене визволили того самого числа, якого я колись утік на баркасі від салеських маврів.

Після довгої морської подорожі я прибув до Англії 11 червня 1687 року, пробувши відсутнім тридцять п’ять років.

ЖИТТЯ Й НЕЗВИЧАЙНІ ТА ДИВОВИЖНІ ПРИГОДИ РОБІНЗОНА КРУЗО (Уривки). ДАНІЕЛЬ ДЕФО. Скорочені твори з зарубіжної літератури, стислий переказ, короткий виклад змісту

Повернутися на сторінку Твори зарубіжної літери скорочено (шкільна програма)

Комментарии закрыты.