ЖЕРТВА ЛЮБОВІ. О’ГЕНРІ. Скорочені твори з зарубіжної літератури, стислий переказ, короткий виклад змісту
Коли любиш мистецтво, ніякі жертви не здаються надто важкими. Це передумова. Наше оповідання приведе нас до висновку з неї і водночас покаже, що передумова була неправильною. Це буде новиною для логіки, а як літературний прийом — можливо, лише не набагато старший від Великого китайського муру.
Джо Лерребі, палаючи пристрастю до образотворчого мистецтва, прибув з рівнини Середнього Заходу, де ростуть вікові дуби. У шість років він намалював картину, на якій зобразив міську водокачку та відомого городянина, що поспішав повз неї. Цей результат творчих зусиль був уставлений у раму й вивішений у вітрині аптеки поряд з качаном кукурудзи, зерна якого становили непарне число рядків. Коли Джо минуло двадцять років, він, зав’язавши краватку широким бантом, а свій капітал у маленький вузлик, вирушив до Нью-Йорка.
Ділія Керузерс жила на Півдні у селі серед соснового лісу і так багатообіцяюче справлялася з шістьма октавами фортепіанної клавіатури, що родичі зібрали між собою досить грошей для її поїздки «на Північ» з метою «завершення музичної освіти». Вони не могли передбачити, що… однак про це ми й розповімо.
Джо та Ділія зустрілись у студії, де молодь, що вивчала живопис і музику, збиралася, бувало, щоб побалакати про світлотінь, Вагнера, музику, творіння Рембрандта, картини, шпалери, Шопена.
Джо та Ділія покохали одне одного, або закохалися одне в одного — як вам більше до вподоби — і незабаром одружилися, бо (дивись вище) коли любиш мистецтво, ніякі жертви не здаються надто важкими.
Містер і місіс Лерребі почали хазяйнувати у квартирі, яку вони найняли. Це була відлюдна квартира, загублена десь далеко, як ля дієз на самісінькому лівому кінці клавіатури. Вони були щасливі: Мистецтво належало їм, а вони одне одному. І от моя порада багатим молодим людям: продай усе майно своє та віддай бідним… можна швейцарові, щоб пізнати насолоду життя у такій квартирі зі своїм Мистецтвом і своєю Ділією.
Мешканці таких квартир, певна річ, підпишуться під моєю заявою про те, що тільки вони справді щасливі. Якщо в домівці панує щастя, вона не може бути тісною. Хай перевернута шафа замінює вам більярд, хай камінна дошка править за трюмо, письмовий стіл — за другу спальню, умивальник — за піаніно. Хай хоч усі чотири стіни, коли їм забажається, зійдуться, аби для вас і вашої Ділії лишилося трохи місця. Але якщо немає щастя у вашій домівці, хай буде вона велика й простора, щоб ви могли увійти крізь Золоті Ворота, повісити свого капелюха на мис Гаттерас, пальто — на мис Горн і вийти через Лабрадор.
Джо вивчав живопис у класі самого великого Меджістера. Ви, безумовно, чули про нього. Бере він за навчання багато, а навчає мало чого, мабуть, це й принесло йому славу майстра ефектних контрастів. Ділія навчалась у Розенштока — ви знаєте, яку славу здобув цей порушник спокою фортепіанних клавішів. Вони були надзвичайно щасливі, доки мали гроші. Так воно завжди буває… але не буду цинічним. їх мета була ясна й визначена. Джо у найближчому майбутньому мав навчитися малювати такі картини, що за право придбати їх старі джентльмени з ріденькими бакенбардами і товстими гаманцями будуть у його майстерні бити один одного обушками по голові. Ділія ж повинна була настільки оволодіти Музикою, а потім стати байдужою до неї, що коли б вона побачила непродані місця у партері або ложах, могла б захворіти горлом і лікувати його омарами в особистих апартаментах, відмовляючись вийти на сцену.
Але найкращим, на мою думку, було саме їхнє життя в маленькій квартирі: палкі й тривалі бесіди вечорами після повернення з уроків; приємні обіди вдвох та легкі сніданки; обмін честолюбними думками, коли кожен мріяв про успіхи другого, про те, щоб допомогти йому і дати натхнення; і — вибачте мені мою безпосередність — бутерброди із сиром та маслини об одинадцятій увечері. Однак час минав, і прапор Мистецтва схилився. Це іноді трапляється навіть тоді, коли прапороносець цього не бажає. Все йшло з господи і нічого — до неї, як кажуть вульгарні люди. Не стало грошей, щоб платити за дорогі уроки містера Меджістера та гера Розенштока. Але коли любиш Мистецтво, ніякі жертви не здаються надто важкими. Так от, Ділія заявила, що даватиме уроки музики, щоб заробити на прожиток.
Кілька днів вона шукала учнів. Нарешті одного вечора Ділія повернулась додому в піднесеному настрої.
— Джо, любий,— сказала вона радісно,— у мене є учениця. І ти знаєш, вони такі чудові люди. Генерал… генерал А. Б. Пінкні та його дочка. Це на Сімдесят першій вулиці. Такий розкішний будинок. Джо! Ти б тільки подивився на парадний вхід! Візантійський стиль — так, здається, ти це так називаєш. А всередині! О, Джо, я ніколи раніше нічого подібного не бачила! Моя учениця — дочка генерала, Клементина. Вона мені відразу дуже сподобалася. Таке тендітне створіння, вдягнута в усе біле, а які приємні прості манери! їй лише вісімнадцять років. Я даватиму три уроки на тиждень. Ти тільки подумай, Джо, п’ять доларів за урок! Це мене цілком влаштовує. Якщо я матиму ще двох або трьох таких учнів, я зможу знову вчитися у гера Розенштока. Ну, любий, перестань хнюпитися і давай-но повечеряємо!
— Тобі добре так говорити, Ділі,— сказав Джо, атакуючи з ножем та сокирою в руках банку консервованого гороху. — А я? Чи не думаєш ти, що я збираюсь витати в сферах чистого мистецтва, доки ти бігатимеш на заробітки? Ні в якому разі, присягаюся кістками Бенвенуто Челліні! Я, мабуть, зможу продавати газети або брукувати вулиці і приносити додому кілька доларів.
Ділія підійшла і повисла у нього на шиї.
— Джо, любий, який ти в мене дурненький! Ти повинен продовжувати своє навчання. Це ж не означає, що я кидаю музику і йду працювати на якусь іншу роботу. Коли я веду уроки, я і сама вчусь… А на п’ятнадцять доларів на тиждень ми зможемо жити так чудово, як живуть мільйонери. Ти й не думай про те, аби покинути уроки в Меджістера.
— Гаразд,— сказав Джо, дістаючи голубий салатник у формі черепашки. — Але все ж таки дуже прикро, що тобі доводиться давати уроки. Це не мистецтво. І все ж ти, моя люба, просто молодчина.
— Коли любиш Мистецтво, жодні жертви не видаються надто важкими,— промовила Ділія.
— Меджістер похвалив небо на тому етюді, що я малював у парку,— сказав Джо. — А Тінкл дозволив мені повісити два етюди у нього у вітрині. Може, й пощастить продати один, коли трапиться, що його побачить якийсь ідіот з грошима.
— Я певна, що вдасться,— ніжно мовила Ділія. — Ну, а тепер будемо вдячні долі за генерала Пінкні та цей шматок телятини.
Весь наступний тиждень подружжя Лерребі снідало рано. Джо захопився етюдами при ранковому освітленні, які він робив у Центральному парку, і о сьомій годині Ділія з ніжностями, заохоченнями та поцілунками виряджала його, нагодувавши сніданком.
Мистецтво — вимоглива кохана. Джо тепер, звичайно, повертався додому аж увечері о сьомій годині.
Наприкінці тижня Ділія, стомлена, але повна ніжної гордості, урочисто поклала три банкноти по п’ять доларів на маленький столик, що стояв посеред вітальні.
— Клементина іноді засмучує мене,— сказала вона трохи стомлено. — Боюсь, що вона мало працює над вправами, і мені часто доводиться повторювати їй те саме по кілька разів, і, крім того, завжди цей білий одяг, він наганяє на мене нудьгу. Але генерал Пінкні — чудовий старий! Якби ти тільки знав його, Джо. Він часом заходить, коли ми з Клементиною сидимо за роялем,— він удівець, я тобі, здається, казала,— стоїть собі й куйовдить свою цапину борідку. «Ну, як справи з шістнадцятими та тридцять другими?» — завжди запитує він.
— Джо, а якби ти бачив панелі у їхній вітальні! А килимові портьєри! Клементина трохи покашлює. Сподіваюся, що вона міцніша, ніж можна судити з її зовнішності. Я справді прив’язалася до неї: вона така ніжна і так добре вихована. Брат генерала Пінкні був колись послом у Болівії.
Але тут Джо з виглядом графа Монте-Крісто витягнув десять доларів, а потім ще п’ять, два та один — чотири справжнісінькі повноцінні банкноти — і поклав їх поряд із заробітком Ділії.
— Продав акварель з обеліском якомусь чоловікові з Пеорії, — виголосив він приголомшливу новину.
— Не жартуй,— вигукнула Ділія. — Невже з Пеорії?!
— Так, так, уяви собі. Якби ти його бачила, Ділі. Гладкий чоловік у шерстяному кашне і з зубочисткою. Він побачив етюд у вітрині Тінкла і спочатку вирішив, що це вітряк. Але він виявився бравим хлопцем і все ж таки придбав етюд. Він навіть замовив мені ще один — олією, щоб забрати його із собою: вид Лекуонської товарної станції. А що твої уроки музики! Ну, звичайно, щось спільне з Мистецтвом вони мають.
— Я така рада, що ти і далі працюєш у своїй галузі,— палко проказала Ділія. — Ти обов’язково доб’єшся успіху, мій любий. Тридцять три долари! У нас ніколи раніше не було стільки грошей. Сьогодні на вечерю у нас будуть устриці.
— І філе — міньйон з шампіньйонами,— додав Джо. — А де виделки для маслин?
Наступної суботи ввечері Джо прийшов першим. Він поклав свої вісімнадцять доларів на столику в вітальні і змив щось із рук,— мабуть, шар чорної фарби.
Через півгодини повернулася і Ділія. Її права рука, обв’язана ганчірками та бинтами, нагадувала якийсь незграбний пакунок.
— У чому справа? — спитав Джо, після звичайного обміну ніжностями. Ділія засміялась, але якось не дуже весело.
— Клементина хотіла, щоб я після уроків покуштувала валлійських грінок. Вона така дивачка. О п’ятій годині валлійські грінки! Генерал теж був там. І ти б тільки подивився, як він кинувся за сковородою, наче у них немає слуг. Я знаю, що Клементина хворіє: вона така нервова. Готуючи ці грінки, вона ненароком плеснула гарячим розтопленим сиром мені на руку. Це був жахливий біль, Джо! Мила дівчинка так засмутилась! А генерал Пінкні! Джо, цей старий мало не збожеволів. Він кинувся вниз у підвал і послав когось, здається, кочегара,— за мастю та всім необхідним. Тепер уже не дуже болить.
— А це що? — запитав Джо, ніжно беручи руку і смикаючи за якесь біле лахміття, що стирчало з-під бинта.
— Це щось м’яке,— сказала Ділія, — на що кладуть масть.
О Джо, ти продав ще один етюд? — сказала вона, побачивши гроші на столі.
— Чи я продав? — перепитав Джо. — Спитай того чоловіка з Пеорії. Він забрав сьогодні свою товарну станцію і, здається, думає замовити мені ще один пейзаж у парку та вид на Гудзон. О котрій годині ти обпекла руку, Ділі?
— Здається, о п’ятій,— сумно сказала Ділі. — Праска… тобто сир, зняли з плити приблизно у цей час. Якби ти подивився на генерала Пінкні, Джо, коли…
— Сядь на хвильку, Ділі,— сказав Джо. Він посадив її на кушетку, сів поруч і обняв її за плечі.
— Що ти робила останніх два тижні, Ділі? — запитав він.
Якусь мить вона бадьорилася, дивлячись на чоловіка очима,
сповненими любові та впертості, промимрила щось невиразне про генерала Пінкні, а потім схилила голову й назовні разом з потоком сліз вилилась правда.
— Я не могла знайти уроків,— зізналася вона. — І я б не винесла, якби ти був змушений покинути свої заняття. Тоді я пішла прасувати сорочки в ту велику пральню, що на Двадцять четвертій вулиці. А здорово я це вигадала про генерала Пінкні та Клементину, як ти гадаєш, Джо? А коли сьогодні по обіді одна дівчина в пральні обпекла мені руку праскою, я, повертаючись додому, вигадала цю історію про валлійські грінки. Адже ж ти не гніваєшся, Джо, правда? Якби я не знайшла роботи, ти, може, і не продав би своїх етюдів тому чоловікові з Пеорії.
— Він був не з Пеорії,— поволі промовив Джо.
— Ну, це не має значення, звідки він. Який ти кмітливий Джо, скажи,— ні, спочатку поцілуй мене, Джо,— скажи, як це ти запідозрив, що я не даю уроки музики Клементині?
— Я й не підозрював… до сьогоднішнього вечора,— сказав Джо. — І ніколи б не здогадався, але сьогодні я послав з котельної нагору в пральню ганчір’я та масть для якоїсь дівчини, яка обпекла руку праскою. Я вже два тижні працюю кочегаром у цій пральні.
— Так ти не…
— Мій покупець з Пеорії,— сказав Джо,— і твій гене; Пінкні — лише витвори мистецтва, яке не назвеш ні живописом, ні музикою.
Обоє засміялись, і Джо почав:
— Коли любиш Мистецтво, ніякі жертви не…
Але Ділія не дала закінчити, затуливши йому рота рукою.
— Ні,— сказала вона. — Просто, коли любиш…
ЖЕРТВА ЛЮБОВІ. О’ГЕНРІ. Скорочені твори з зарубіжної літератури, стислий переказ, короткий виклад змісту
Повернутися на сторінку Твори зарубіжної літери скорочено (шкільна програма)