Ернест Хемінгуей «Старий і море». Літертура XX — початку XXI століть. Зарубіжна література. Підготовка до ЗНО

    Ернест Хемінгуей «Старий і море». Літертура XX — початку XXI століть. Зарубіжна література. Підготовка до ЗНО

    Ернест Хемінгуей (також Гемінґвей) (1899-1961) — американський письменник і журналіст. Здобув широку популярність завдяки своїм романам та оповіданням, а також завдяки активному та наповненому пригодами життю. Його лаконічний та насичений стиль оповіді відіграв значну роль у літературі XX століття. У 1993 році на його честь було названо малу планету 3656 Хемінгуей.

    Ернест Хемінгуей народився 21 липня 1899 в Оук-Парку, штат Іллінойс, США, передмісті Чикаго. Його батько Кларенс Едмот Хемінгуей працював лікарем, а його мама Грейс Голл — музикантом. Ернест був першою дитиною в сім’ї. Його назвали в честь діда Ернеста, маминого батька. Проте, власне ім’я Хемінгуею не подобалося і він пов’язував його з наївним, навіть дурнуватим, героєм комедійної п’єси Оскара Вайльда «Як важливо бути серйозним».

    Мама Хемінгуея часто виконувала концерти у містечку Оук-Парк та навколишніх селах. Майбутнє сина вона теж пов’язувала з музикою і тому змушувала його співати у церковному хорі та грати на віолончелі. Малий Ернест дуже не хотів займатися музикою та співами, але його супротив було придушено і він щодня відвідував уроки музики. Вже дорослим Хемінгуей часто стверджував, що ненавидить свою матір, хоча біограф Майкл Рейнольдс відзначав, що Хемінгуей з матір’ю були дуже схожими за характерами. Пізніше Хемінгуей відзначав, що уроки музики були корисним для його творчості.

    Сім’я Хемінгуеїв, крім зимового будинку в Оук-Парку, мала ще котедж «Уіндмер» на озері Валлун. Кожне літо Хемінгуей з батьками, братами і сестрами вирушав у ці тихі місця. Для хлопчика поїздки в «Уіндмер» означали повну свободу. Його ніхто не змушував грати на віолончелі і він міг займатися своїми справами — сидіти на березі з вудкою, блукати лісом, гратися з дітьми з індіанського селища. У 1911 р., коли Ернесту виповнилося 12 років, дідусь Хемінгуей подарував йому однозарядну рушницю 20-го калібру. Цей подарунок зміцнив дружбу діда і онука. Хлопчик обожнював слухати розповіді дідуся і на все життя зберіг про нього добрі спогади, часто переносячи їх у свої твори в майбутньому.

    Літературне покликання Хемінгуея з’явилось ще в шкільні роки. Після випуску із середнього навчального закладу він вирішив не вступати до університету, а переїхав у Канзас, де влаштувався працювати у місцеву газету 8іаг.

    Хемінгуей дуже хотів служити в армії, однак через поганий зір йому відмовляли. Але він все ж зумів потрапити на Першу світову війну, влаштувавшись водієм швидкої допомоги. 8 липня 1918 р. він був поранений на австро-італійському фронті, під Фоссальто ді П’яве. У воєнному шпиталі Ернест закохався у медсестру Агнес фон Куровські, яка йому відмовила. Ці найяскравіші спогади юності Хемінгуей ніколи не забував. Після війни Ернест відновив літературні експерименти, працюючи журналістом в Чикаго. Тоді ж він перший раз (із чотирьох) одружився.

    У Парижі, куди його послали від газети Тогопіо 8іаг, Хемінгуей познайомився з такими літературними корифеями, як Френсіс Скотт Фіцджеральд, Гертруда Стайн і Езра Паунд, які оцінили праці молодої людини. У Парижі у 20-ті роки Ернест Хемінгуей зустрічався з Джеймсом Джойсом. Хемінгуей описав ці події в своїх мемуарах «Свято, яке завжди з тобою». Уже в 1925 р. була опублікована книга Хемінгуея — «У наш час». Перший, по-справжньому письменницький успіх прийшов до Хемінгуея у 1926 р. після виходу в світ «І сонце сходить» («Фієста»), песимістичного, але одночасно блискучого роману про «втрачене покоління» французьких та іспанських репатріантів 1920-х рр. Післявоєнні роки Хемінгуей повністю присвятив літературі.

    Основним його місцем проживання був Париж, одгіаче він дуже багато подорожував, оскільки захоплювався гірськими лижами, полюванням і риболовлею. У 1927 р. вийшов збірник оповідань «Чоловіки без жінок», а в 1933 році — «Переможець нічого не отримує», які остаточно затвердили Хемінгуея в очах читачів як унікального автора коротких оповідань. Серед найвідоміших з них — «Вбивці», «Коротке щасливе життя Френсіса Макомбера» і «Сніги Кіліманджаро». І все ж більшості Хемінгуей запам’ятався через роман «Прощавай, зброє!» (1929) — історію нещасливого кохання, яке розвивалось на тлі баталій Першої світової війни.

    Любов Хемінгуея до Іспанії та кориди була виражена в романі «Смерть після полудня» (1932), а враження письменника від Танганьїки зафіксовані в «Зелені пагорби Африки» (1935). Роки Великої депресії описані в романі «Мати чи не мати» (1937). Хемінгуей тяжко переживав Громадянську війну в Іспанії в середині 1930-х років. Він навіть організував збір пожертвувань на користь республіканців, які боролись з генералом Франко. Враження від війни знайшли відбиток в іншому відомому романі — «По кому подзвін» (1940). Цей роман багато критиків уважають найкращою роботою письменника, адже військова тема була однією з найулюбленіших в творчості Хемінгуея.

    З початком Другої світової війни він відновив свою журналістську діяльність, переїхавши до Лондона. Хемінгуей завжди опинявся в найгарячіших точках, був свідком подій, які згодом стали хрестоматійним матеріалом. Тому, його записи мають не лише літературну, але й історичну цінність.

    Після війни письменник переїхав на Кубу, де відновив літературну діяльність. Він продовжував подорожувати і в 1953 р. десь у Африці потрапив у серйозну авіакатастрофу. У тому ж році Ернест Хемінгуей отримав Пулітцерівську премію за повість «Старий і море» (1952). Цей твір вплинув на присудження Хемінгуею Нобелівської премії з літератури в 1954 р.

    На Кубі до влади прийшов Фідель Кастро, і в 1960 році письменник повернувся до США, в Айдахо. Останні роки життя Хемінгуей потерпав від тяжких депресій і розладів психіки, а також цирозу печінки. У 1960 р. він лежав в клініці Майо в Рочестері (штат Міннесота) з діагнозом депресія та серйозний розумовий розлад. Після повернення з лікарні Хемінгуей вкоротив собі віку, вистріливши собі в лоба з мисливської рушниці. Це відбулось 2 липня 1961 р. в його власному будинку в Кетчемі, штат Айдахо, США.

    Повість Ернеста Хемінгуея «Старий і море» (1952) — це складний, глибоко філософський твір, що уславлює мужність людини, її щоденну працю та красу життя. У цій повісті письменник розвиває ідею «трагічного стоїцизму», до якої він звертався і в попередніх своїх творах: людина зобов’язана зберігати мужність перед обличчям страждань і навіть самої смерті.

    В основі рішення Нобелівського комітету про присудження премії була саме ця повість, хоч одержав її Хемінгуей за всю творчість. Підкреслювалося, що відзначений він «за оповідну майстерність, у черговий раз продемонстровану в «Старому і морі», а також за вплив на сучасну прозу». Говорилося також і про «героїчний пафос» його творів, і про його «мужню любов до небезпек і пригод», і про «щире захоплення кожною людиною, яка веде справедливу боротьбу в реальному світі, що так обтяжений насильством і смертю».

    Зовні сюжет повісті досить нескладний. Стомлений невдачами, які переслідують його вже довгий час, старий рибалка Сантьяго відпливає далеко в море у пошуках здобичі. Після 84 днів плавання без улову він нарешті піймав величезну рибу, переміг її, прив’язав до баркаса, але акули пошматували її, залишивши лише кістяк. Ледь діставшись до хатини, де його чекав хлопчик-учень, старий засинає.

    У цьому невеличкому творі останнього періоду творчості письменник поєднав лаконізм реалістичної розповіді з глибиною філософських роздумів над питаннями людського буття. Повість має два рівні: буденний і символічний, які співіснують паралельно, виходячи один з одного. Сам Хемінгуей писав: «У «Старому і морі» я намагався змалювати реального старого, реального хлопчика, реальне море, реальну рибу і реальних акул. Якщо я їх показав достатньо правдиво, вони багато що означатимуть».

    Повість «Старий і море» можна з повним правом вважати підсумком моральних та філософських пошуків письменника. Недарма про цей твір він сказав: «Схоже, що я врешті-решт досяг того, над чим працював усе моє життя».

    У старому Сантьяго напрочуд гармонійно поєднуються покора і гідність. З віком із його життя поступово пішло все марнотне, що колись хвилювало кров, і залишилися чисті та світлі спогади. «Йому вже не снилися ні бурі, ні жінки, ні великі події, ні величезні риби, ні бійки, ні змагання в силі, ні дружина. Йому снилися тільки далекі країни та левенята, що виходили на берег. Наче кошенята, вони гралися в присмерковій імлі, і він любив їх так само, як любив хлопчика». Цей образ далекого африканського берега проходить крізь усю повість як символ чистоти й незаплямованості природи, простого та гармонійного життя.

    Отже, на відміну від попередніх героїв Хемінгуея, які страждали від обставин страшного дисгармонійного світу, в якому вони приречені були жити, і, тікаючи від цивілізації, шукали заспокоєння в спілкуванні з природою, старий Сантьяго сам належить до світу природи. Він не лише прожив усе своє життя в єднанні з природою, з морем, він — частка цього світу. Старий рибалка відчуває себе частиною моря, яке він знає і любить: «…старий завжди думав про море, як про жінку, про живу істоту…». З великою ніжністю та жалем він ставиться й до мешканців моря, з болем усвідомлюючи один із парадоксів людського існування: людина змушена вбивати тих, кого любить, хто «дорожчий від брата».

    Але у старому є й щось більш визначне:— справжній і природній героїзм. Він — мужня духом людина, що не підкоряється життєвим обставинам, фізичним стражданням, тривалим невдачам.

    На долю старого випало тяжке випробування. Він веде свою титанічну боротьбу з цією нечуваною рибиною сам на сам, як належить герою. І поєдинок цей з усіма його перипетіями, коли перемога схиляється то на один, то на другий бік, дуже нагадує міф. Герой повинен вести боротьбу на самоті, тільки тоді у нього з’являється можливість розкрити себе повністю, виявити всю свою мужність, стійкість, відвагу, вправність.

    Реалістичний рівень розповіді поступово стає символічним. Історія старого рибалки переростає в історію трагічної долі людини, приреченої життям і суспільством на самотність і жорстоку боротьбу за виживання. Старий зазнає поразки, але у вищому розумінні він залишається непереможеним і тоді проголошує слова, в яких виражений увесь пафос книги: «Людина створена не для поразки. Людину можна знищити, але її не можна перемогти».

    Цю повість справедливо називають притчею— алегоричним і водночас повчальним твором, в якому за побутовим змістом криється філософський підтекст. Це не старий веде боротьбу зі своєю здобиччю, а людина стикається з життям. Море символізує буття, сповнене пристрастей, випробувань, поразок і перемог. В образі рибалки письменник втілив силу, спроможну протистояти життєвим негараздам, — це непереможний дух людини, яка діє за законами природного розвитку — гармонії та краси. Для старого битися за рибу означає битися за життя, за своє місце в жорстокому світі, який не визнає невдах.

    Образ риби — це доля людини, її вдача, мета, сенс життя, знайти який можна лише в запеклій боротьбі із самим собою і навколишнім злом — акулами. Самотність старого — це не особиста проблема, а загальна хвороба XX ст., коли люди відчужені один від одного.

    Але людина — частка природи, частина Всесвіту. Вона почувається добре лише в гармонії з усім, що її оточує: з небом, сонцем, морем, птахами, рибами. Вона — не цар, проте й не піщинка — вона рівна серед рівних. Саме такою повинна бути світобудова: людина у гармонійному співіснуванні з природою і, зрештою, із Всесвітом.

    Заключна сцена також набуває узагальнюючого значення. Два туристи, побачивши хребет величезної риби, приймають його за хвіст акули, тобто міняють місцями «красу» і «зло» світу, відображаючи ще одну проблему сучасності — втрату моральних орієнтирів та справжніх ідеалів.

    Символічним у повісті є і образ хлопчика. Це надія на єднання поколінь, на мудрість вічного оновлення Всесвіту. Хлопчик біля Сантьяго — це врешті-решт визнання його, старого, перемоги, це подолання трагічної самотності, його сподівання щодо майбутнього. Саме він забезпечить старому безсмертя, стане його продовженням, отримавши разом із досвідом і частину його душі.

    А леви, що сняться рибалці, символізують красу і силу життя, мужність людини, що вірить у власну перемогу. Вони уособлюють і пам’ять про пережиту боротьбу, й готовність ставати до бою за життя. Як і риба, леви — це також недосяжна мрія, що надає сенс людському існуванню.

    Ернест Хемінгуей «Старий і море». Літертура XX — початку XXI століть. Зарубіжна література. Підготовка до ЗНО

    Повернутися на сторіну Зарубіжна література. Підготовка до ЗНО

    Комментарии закрыты.