АНТИЧНИЙ ТЕАТР. Скорочені твори з зарубіжної літератури, стислий переказ, короткий виклад змісту
У наш час театр — справа звичайна. Будь-коли ми можемо, переглянувши афішу, вибрати виставу на свій смак. У стародавніх Афінах було зовсім інакше. Вистави давалися тільки двічі на рік — у великі та малі свята на честь бога Діоніса, бога природи, що оживає, і лише в одному призначеному для цього місці — театрі бога Діоніса під відкритим небом, на південному схилі великого міського пагорба з храмом і фортецею, до того ж не ввечері, а протягом чотирьох днів безперервно, п’ятнадцять п’єс по черзі одна за одною. Дивилися їх, не знаючи навіть назв п’єс, оскільки вони ставилися вперше і більше, як правило, не повторювалися. Театр вміщував до 17 000 чоловік, а держава сплачувала глядачам (не акторам, а глядачам!) їх денну платню, щоб вони могли протягом цих чотирьох днів спокійно сидіти в театрі, оскільки театр був не розвагою, а священною справою — вшануванням бога Діоніса.
Винайшли драму, напевно, таким чином. У Греції повсюдно існував звичай вшановувати богів хоровим співом. Хор поволі рухався то в один бік, то в інший перед олтарем, співаючи хвалу богові, потім якийсь повчальний міф, а після цього молитву про милість божу. Ці співи відтворювалися штучною поетичною мовою, що склалася в інших краях, а в Афінах була зрозумілою далеко не кожному. І ось комусь з афінян спало на думку поставити поряд з хором людину, котра вже не співами, а віршами, мовленими афінською говіркою, перепитувала б хор, про що він співає. Щоб пожвавити дію, вона вдягала маску й говорила від імені якогось міфічного персонажа — подібно до того, як жрець у масці зображував на святі самого бога Діоніса. Можна навіть припустити, що спершу вона говорила від однієї особи, а згодом — від іншої. Наприклад, хор зображав товаришів Геракла, які співали тривожну пісню про те, що Геракл вирушив здійснювати подвиг і не відомо, чи він ще живий. Потім виходив актор, одягнений вісником, і у віршованій формі розповідав, що ж саме трапилося з Гераклом, а хор відгукувався на цю оповідь новою піснею — радісною чи скорботною. Після цього актор з’являвся знову, вже в масці самого Геракла — переможця, і хор славив богів — покровителів.
Зрозуміло, що актори, які брали участь у виставі, потребували місця, де можна було б перевдягнутися й змінити маску. Відтак поруч із хором почали ставити дерев’яний намет, передня стінка якого розмальовувалася відповідно до місця дії: фасад палацу, табірний намет, скелі… Коли актор виходив з передніх дверей намету, це означало, що він виходить, скажімо, з намету, якщо ж з правих дверей — то з табору, коли з лівих — то з поля битви. Грецькою намет називався скена, звідси сучасне сцена. В Афінах актори ще грали не на сцені, а перед нею. В свою чергу, «танцювальне місце» для хору грецькою називалося орхестра, звідси наш оркестр. Згодом з’явився другий актор. Тепер уже він міг вступати в розмову з першим, а хор на цей час замовкав, співаючи лише у проміжках між діалогами. Ввів цю новацію великий грецький трагік Есхіл.
З часом за другим актором до гри ввели третього, і потім ця кількість лишалася незмінною. Таким чином, на сцені одночасно могло бути не більше трьох діючих осіб. Сюжети трагедій лишалися тільки міфологічними — до цього зобов’язувало свято бога Діоніса. Невеликий обсяг драм вимагав, аби дія була простою і зрозумілою, як, скажімо, у «Прометеї прикутому» Есхіла. Завіси й антрактів не було, бо дія мала розгортатися без перерв — не можна було показувати, що між першою та другою сценами минув час, і не можна було, змінюючи декорації, переносити дію з палацу на поле битви чи навпаки. Таким чином, у драмі склався звичай трьох класичних єдностей — дії, часу і місця. У величезному античному театрі під відкритим небом акторів було погано видно здалеку. І вони були змушені ходити у взутті на високих підошвах (котурнах), натягати маски з обличчям, більшим за голову, й вдягати яскраві шати, щоб відразу можна було відрізнити царя від воїна. Жіночі ролі грали тільки чоловіки.
Жести акторів були промовисті, голоси вони мали дзвінкі, монологи були стрункими, а діалоги — гострими, як філософські дискусії. Цикл з чотирьох п’єс одного поета називався тетралогією і займав цілий день. А наприкінці свята судді вирішували, яка з показаних тетралогій краща. Поетів, що перемогли, винагороджували.
Перед показом трагедій один день віддавався комедіям. Комедії теж супроводжувалися хором і виконувалися трьома акторами, проте вдягнені вони були не царями, а блазнями, марнослівними і задерикуватими. Сюжети комедій були вигаданими, і що не звичайнішими, то краще. Так, у п’єсах античного комедіографа Аристофана то дядько летів на небо на навізнику, аби доставити на землю богиню миру і тим закінчити війну, то двоє дядьків, змовившись з птахами, влаштовували між небом і землею диво — державу Хмарокукуєвськ. Є навіть комедія про Есхіла, написана через п’ятдесят років по його смерті.
В Афінах тих часів п’єси створювали два нових драматурги — Софокл і Еврипід. П’єси Софокла були ясними і гармонійними, Еврипіда — тонкими і парадоксальними. Есхіл уже видавався застарілим. Аристофан вирішив захистити Есхіла.
Після майже одночасної смерті Софокла і Еврипіда спорожнів афінський кін. Бог театру Діоніс вирішує: «Отож піду я у підземне царство й виведу Еврипіда назад, на світло». Тільки ж як втрапити на той світ? Діоніс розпитує про це Геракла — адже саме Геракл спускався туди за пекельним собакою Кербером. «Дуже легко,— відповідає Геракл,— вдавись, отруїсь або кинься зі стіни». «Надто душно, надто несмачно, надто високо, краще покажи, як ти йшов сам». — «Ось потойбічний човняр Харон перевезе тебе через орхестру, а там уже й сам знайдеш». Проте Діоніс не один, разом з ним раб з вантажем, чи не можна, бува, його передати з попутником? Он іде похоронна процесія. «Гей, небіжчику, прихопи наш вантаж!» Небіжчик з готовністю підхоплюється на ношах: «Дві драхми даси?» — «Нізащо!» — «Гей, могильники, несіть далі!» — «Ну, то скинь бодай півдрахми!» Небіжчик обурюється: «Аби мені знов ожити!» Нічого не вдієш, Діоніс з Хароном веслують через оркестру, а раб з важким клунком біжить навкруг, Зустрівшись, вони обмінюються враженнями: «Чи ти бачив тутешніх хабарників, крадіїв, грішників і лжесвідків?» — «Авжеж, бачив і зараз — от бачу», і актор показує на ряди театральних глядачів. Глядачі сміються. Ось і потойбічний палац. Виявляється, на тому світі теж є свої змагання поетів, і досі кращим вважався Есхіл, тепер же у нього цю славу відвойовує щойно померлий Еврипід. Має відбутися суд, де поезію вимірюватимуть і виважуватимуть. Суддя — Діоніс.
Есхіл незадоволений: «Моя поезія живе в людських головах, а Еврипідова померла разом з ним і в нього під рукою». Проте його змушують замовкнути: розпочинається суд.
Еврипід звинувачує Есхіла: «П’єси в тебе нудні, герой стоїть, а хор виспівує, герой промовить два — три слова, тут і п’єсі кінець. Слова в тебе якісь застарілі, незрозумілі. А в мене все дохідливо, все, мов у житті: і люди, і думки, і слова». Есхіл заперечує: «Поет має навчати добра і правди, всім подавати приклад, а який взірець можуть подати твої закохані герої? Високим думкам личить і висока мова, а твої ущипливі промови здатні лише навчити громадян не слухатися начальників». Діоніс пропонує кожному промовити по одному рядку, а він, з вагами в руках, береться відміряти, котрий більше заважить. Еврипід виголошує вірш важезний і громіздкий: «Річковий потік через луки біжучий…» Діоніс несподівано вигукує: «Есхіла важчий!» — «Чому?» — «Він своїм потоком підмочив вірші, отож товар і тягне більше».
Нарешті вірші відкладено вбік, Діоніс запитує в поетів, що вони думають про політичні події в Афінах, і знову розводиться: «Один відповів мудро, а другий — ще мудріше!» Хто ж з цих двох кращий, кого ж вивести з того світу? «Есхіла!» — мовить Діоніс. «А обіцяв же мене»,— обурюється Еврипід. — «Не я — язик мій обіцяв»,— відповідає Діоніс еврипідовим віршем. — «Винен і не соромишся.» — «Немає там провини, де ніхто не бачить»,— відповідає Діоніс наступною цитатою. «Наді мною, над мертвим, знущаєшся?» — «Хтозна, життя і смерть не все одно?» — відповідає Діоніс третьою цитатою, і Еврипід замовкає. Діоніс разом з Есхілом збираються в путь, а потойбічний цар їх напучує: «Тож передай такому і такому політику, і такому глитаєві, і такому поетові, що я тут давно на них чекаю…» На цьому комедія закінчується. Досі ми не сказали одного — назви комедії. Називається вона «Жаби». Чому так? А тому, що хористи в ній вдягнені жабами, і коли Діоніс пливе човном у царство мертвих, вони співають йому кумкаючи пісню. У давньогрецькій комедії такі фантастичні хори не були дивиною: в іншій комедії Аристофана хор зображує птахів, ще в одній — хмари. А кумкаюча пісня жаб розпочинається словами чудернацькими, проте знайомими: «Брекекекекс, коакс, коакс! Брекекекекс, коакс, коакс!» Впі-знаєте? Так промовляло одне жабенятко в казці Андерсена «Дюймовочка». Даючи йому таку репліку, датський казкар навчався не лише у природи, а й, як бачимо, в Аристофана.
АНТИЧНИЙ ТЕАТР. Скорочені твори з зарубіжної літератури, стислий переказ, короткий виклад змісту
Повернутися на сторінку Твори зарубіжної літери скорочено (шкільна програма)