• Реклама

АВТОБІОГРАФІЯ (Уривки). БРАНИСЛАВ НУШИЧ. Скорочені твори з зарубіжної літератури

АВТОБІОГРАФІЯ (Уривки). БРАНИСЛАВ НУШИЧ. Скорочені твори з зарубіжної літератури, стислий переказ, короткий виклад змісту

Коли настав час іти мені до школи, всі вдома аж легше зітхнули, впевнені бувши, що школа — це така пекарня, куди досить вкинути дитину, немов заквашене тісто, а вона вже надасть їй потрібної форми і поверне батькам готовісіньку.

Моє навчання — це справжня боротьба за існування та незалежність. Ця боротьба виявилась найперше в моїй суперечці з батьком. Він надзвичайно пишався тим, що його син іде до школи, а я, розглядаючи цю справу з реальної точки зору, вважав, що батько не має достатньої причини пишатися. Потім розпочалася боротьба із шкільним сторожем, що, на прохання мого татуся, просто потягнув мене до школи, за що я і вкусив його по дорозі. Він мені сказав, що мусив усіх з нашої родини тягати отак до школи. Та головна баталія розігралась під час самого навчання, коли зіткнулися дві важкі й непримиренні обставини: ворожість деяких учителів до мене і моя зненависть до деяких предметів.

Це була справді безустанна і запекла боротьба, в якій, з одного боку, стояли вчителі й наука, а з другого — я сам. Певна річ, у такій нерівній боротьбі я мусив поступатися, втішаючись мудрою народною приповідкою, що розумний завжди поступається. А втім, я не міг встояти на своєму хоч би вже й тому, що вчителі в боротьбі зі мною, як зі своїм супротивником, вдавалися до свого улюбленого, але нечесного засобу, а саме, чи то на лекціях, чи то на екзаменах раз у раз питали те, чого я не знав. Таким чином вони позбавили мене всякої можливості досягти успіху в цій боротьбі за незалежність.

А боротьба ця в нашій родині була справді традиційною. Її вели мало не всі мої предки, і особливо їхні нащадки. Один мій родич, наприклад, як вступив до першого класу гімназії, то цілих чотири роки не покидав його, подібно до того, як господар не покидає ниви чи левади, здобувши її після довгих і важких позовів.

Перший клас гімназії він вважав за спадкову власність, звідкіль ніхто не мав права його витурити. Надаремно вчителі запевняли хлопця, що гімназійний клас не можна розглядати як свою власність, марно доводили йому, що на підставі шкільних законів він мусить коли-небудь покинути цей клас, але він твердо стояв на своєму і вперто ходив у той самий клас. Кінець кінцем учителі махнули рукою і терпляче стали чекати, коли мій родич доросте до одруження, тоді напевне муситиме покинути школу.

Другий мій родич, знову, так полюбив школу, що навіть залишився там за сторожа. А був і такий, що довів до розпачу й самих учителів. За три роки свого навчання він не промовив жодного слова. Дехто з учителів цікавився хоча б голос його почути, а деяким і терпець увірвався. Через те його мовчання вчителі навіть не могли виявити, до якої науки він має нахил, бо своєю мовчанкою він дуже вдало це приховував.

Не порушуючи цих світлих традицій, я якось — таки закінчив початкову школу, не стільки завдяки своїй ретельності, скільки батьковій увазі до вчителів. Протягом чотирьох років я старанно ловив мух, робив у зошитах величезні ляпки, різав ножиком парти і вертався додому з такими замащеними пальцями, ніби я навчався в фарбівні, а не в школі.

Наприкінці четвертого року навчання зодягнула мене мати в новий костюм, старанно позастібала всі ґудзики, всунула мені в кишеню чистого й дбайливо складеного носовичка, зачесала рівненько волосся і сама одвела до школи. Там я перед численними гостями декламував якісь патріотичні вірші, за що благочинний поцілував мене в лоб, окружний начальник погладив по голові, а батько аж заплакав. Це дійсно означало, що я вже гімназист.

Але перше ніж я пішов у гімназію, батько довго напучував мене, переконуючи, що відтепер я мушу бути серйозний і думати про свою майбутність; мати благословила мене, а зворушені тітки плакали, мабуть, передбачаючи, на які тортури я рокований. Батько у своїй промові особливо наголошував на тому, як мені поводитись, щоб не осоромити його.

Я дуже щиро взяв це до серця і, мабуть би, таки виконав батькові побажання, коли б учителі на те пристали. Пригадую, одного разу на гімнастиці, прославляючи батька, я розбив собі носа, що ж було на інших уроках, то нехай Бог боронить. Колись благочинний казав про вчителів, ніби вони на уроках арифметики говорять про закон Божий, на кресленні — про затемнення сонця, то зі мною діялось усе навпаки: учитель мене спитає із закону Божого, а я йому про затемнення, він мене з арифметики, а я йому з катехізису. Коли б учителі були хоч трохи уважніші до мене, то уздріли б певний політичний талант у тому, що я ніколи не відповідав на те запитання, яке вони ставлять. Але ж вони того не помітили; ось тут і містилася основа всіх непорозумінь між учителем і мною. Тому й не дивно, що наприкінці року я провалився на іспитах із трьох предметів і залишився на другий рік у першому класі.

Я добре пам’ятаю той перший успіх у моєму житті. Коли того ранку я збирався на іспит, мати знову одягнула мене в новий костюмчик з накрохмаленим мереживним комірцем, підстригла нігті, зачесала гарненько волосся, вклала в кишеню чистий носовичок і, поцілувавши, сказала:

— Не осором мене, синку!

Коли я підійшов до батька поцілувати йому руку, він мовив:

— Синку, це твій перший серйозний іспит і перший крок у житті, хотілося б мені тебе нагородити за успіх. Якщо здаси іспит, дістанеш оце,— і він показав мені новісінького золотого дуката,— а як не здаси, то краще й додому не приходь, бо відлупцюю до смерті.

І ось, щасливо провалившись на іспиті, став я перед гімназійною брамою і почав міркувати: «Хлости мені не минути, і дуката я не дістану. Дві кари — це забагато! Як би мені звести їх на одну? Краще вже дістати прочухана, коли так судилось, але до п’ясти дуката!»

І раптом у голові в мене сяйнула щаслива думка. Я прожогом вискочив на вулицю і з підскоком помчав додому, влетів веселий і задоволений до батька й матері, поцілував їм руки й вигукнув:

— Здав, на «відмінно» здав!

У матері й батька потекли сльози радості з очей, батько засунув руку в кишеню, вийняв отого новісінького дуката і віддав його мені, поцілувавши в чоло.

Я, звісно, отримав потім добрячого прочухана, але дістав і дуката! А втім, це дрібниця, і я згадав її тільки принагідно, аби показати, що один раз у житті навіть і за таке дістав гонорар.

Іншим разом, уже в третьому класі, до якого я все-таки навпіл з бідою дошкутильгав, сказав я батькові, що мені потрібен репетитор з арифметики, бо вона мені й тоді, і все життя завдавала головного болю. Для цього я взяв «найкращого» учня з класу, щоб мене підучував. І батько платив йому за це тридцять грошів на місяць. Певна річ, то був мій товариш, і вчився він ще гірше, ніж я. Під час додаткових занять ми з ним гралися в млинки, а наприкінці місяця ділили гонорар. Таким чином, я навіть за погане навчання забезпечив собі платню п’ятнадцять грошів за місяць і витрачав їх з великою приємністю. І це могло тривати дуже довго, коли б не іспит, де ні я, ні мій «учитель» не відповіли жодного слова з предмета, якого він мене навчав.

Отак воно якось і йшло, і я переповзав із класу в клас. А як, то й тепер не можу збагнути. Правду кажучи, ми не переходили з класу в клас, а завойовували клас за класом. Усі ми, однокласники, були схожі на чоту добровольців, перед якими поставлено завдання захопити ворожі окопи, і ми дійсно п’ядь за п’яддю, крок за кроком, з важким напруженням і нечуваною хоробрістю здобули окоп за окопом. Боротьба була розпачлива, траплялися й поранені, й убиті, ми їх полишали на дорозі, але решта, ті, кого обминула смертоносна куля, прямували далі, відчуваючи, що небезпека стає тим більша, чим ближча перемога. Бо коли ми завоювали кілька рубежів нижчої гімназії, перед нами виросла грізна фортеця вищої гімназії, озброєна найновішими засобами знищення учнів. На мурах і вежах тієї фортеці були скрізь на цвяховані різні синуси, косинуси, кон’югації та різні смертоносні невідомі величини. Можете собі уявити, скільки треба було хоробрості та самопожертви, аби голіруч піти на штурм такої фортеці, як вища гімназія.

Але ми не злякалися. Падали, проте знову підводилися; були поранені, але протягом канікул видужували і набиралися снаги для нових штурмів, попадали в полон і залишалися по два роки в рабстві в одному класі, а проте наша вперта семилітня війна довела нас нарешті до рішучої битви — до матури.

А отримати атестат зрілості — це не така легка і проста справа. Цей атестат — то є офіційний документ, виданий належними органами державної влади, і він стверджує, що людина вже доросла. Коли я його здобув, то мені здавалося, що це документ, на підставі якого я можу робити в житті всілякі легковажні вчинки.

Моїй радості, певна річ, не було кінця — краю. Я, прибігши додому, поцілував матір, сестру, молодшому братові від збудження дав стусана; а ще до цього перед школою обійняв і поцілував сторожа, хоч він нічого нам не викладав і ні трішечки не був дотичний до того, що я дістав атестат зрілості. Зворушення моє тривало й далі: я обійняв і поцілував сусіда — бакалійника, а потім одну вдовицю, материну приятельку, вигукуючи:

— Добродійко, я зрілий, я зрілий!

Те ж саме я потім доводив і нашій кухарці.

Я також обійняв і поцілував перукаря. Бо вже після перших маніфестаційних радощів та збудження згадав і про обов’язки зрілого чоловіка — гоління. Особливої потреби в цьому я не мав, але гоління в моїх очах, як і в очах усіх тодішніх випускників, було немовби якась зовнішня ознака прілості.

— Панич бажає підстригтися? — зустрів мене перукар з єхидністю, властивою цій професії.

— Ні, хочу поголитися! — відказав я гордо і сів на стілець, проклинаючи себе, що не можу дістати ногами до підлоги, і вони висять у повітрі.

Від тих слів «хочу поголитися!» мені здалося, що я ніби й сам трохи побільшав, немовби в житті стався якийсь злам, неначе я після болісного напруження відчинив важку залізну браму, крізь яку вступлю тепер у новий, невідомий світ, немовби переступив поріг, за яким починається нове життя. Тоді для мене слова «хочу поголитися!» здавалися значно важливішими і фатальнішими від Цезаревих слів «Жереб кинуто!». Єдине, що я відчув, коли йшов із перукарні, було: я поголений, і атестат зрілості у мене в кишені.

Але цим я ще не все сказав про своє навчання. Попереду був ще університет, та університет ми вважали за школу, де не вчаться, а лише «студіюють», і це нам здавалося трохи легшим, ми сподівались його якось перебрести. Там навіть хоч би й залишився на якийсь рік довше, то не так воно й соромно, бо, вступивши до університету, ніби стаєш «громадянином», а бути «громадянином» якийсь рік більше чи менше — то вже не велика біда. Іноді навіть і краще бути студентом університету, ніж поліційним писарем в Арилі або молодшим учителем десь у Брзой Паланці.

Але й про навчання в середній школі, де хлопець марнує свої найкращі роки, я ще не все сказав. Школа і шлюб — це два найважливіші періоди в житті людини, бо, як то кажуть, хто добре скінчив школу і добре одружився, той забезпечив собі щасливе життя. Навіть більше того, школа і одруження мають багато спільного. Так, наприклад, у школі, як і в сімейному житті, вчишся ціле життя без надії чого-небудь навчитись; і в сімейному житті, і в школі є суворі й добрі вчителі, важкі й легкі предмети. І в сімейному житті, і в школі можна здобути і добру, і погану оцінку, і там, і тут не смієш спізнитися, бо кожна відсутність занотовується. І тут, і там оцінюється твоя поведінка. І в сімейному житті, і в школі можеш провалитися на іспитах, радієш із канікул…

 

БРАНИСЛАВ НУШИЧ

Бранислав Нушич народився в Белграді. Спершу він навчався в гімназії в Смедереві, а потім у Белградському університеті. Після закінчення навчання тривалий час не міг знайти роботу. З юних років Нушич відчував величезну любов до театру і навіть написав кілька п’єс, які розігрував разом з товаришами. Першою «справжньою» п’єсою стала сатирична комедія «Народний депутат», в якій висміювалися вибори й тогочасні депутати. Поставлено її було тільки через 13 років, а опубліковано — через 40. Аналогічна доля спіткала і комедію Нушича «Підозріла особа», де розвінчувалася атмос-фера загальної підозрілості, страху, що панували в монархічній Сербії. Ці та інші комедії були написані під великим впливом Миколи Васильовича Гоголя.

1887 р. Нушич публікує вірш «Два раби», в якому влада побачила «образу його величності короля», за що автора було ув’язнено. Після виходу з в’язниці Нушич удостоюється «милостивої» аудієнції короля. Невдовзі після цього його відправляють служити чиновником дипломатичної служби до Турецької імперії, що фактично дуже нагадувало заслання.

1924 р. Нушич створює «Автобіографію» — один з кращих своїх творів, що знаменував початок нового творчого злету сатирика. Герой оповіді постає не чинним і благородним вундеркіндом, а звичайним хлопчаком — розбишакою, на якого з юних літ сиплються всілякі життєві удари й негаразди.

Незвичайність «Автобіографії» полягає в тому, що вона являє собою своєрідний сплав точних документальних даних і сатиричної фантазії. Найдивовижніше, мабуть, те, що цей сатиричний твір водночас і справді є… автобіографією письменника, яка з документальною точністю відтворює деякі головні віхи раннього періоду життя письменника.

Останній період творчості Нушича — «Пані міністерша», «Містер Долар», «Засмучена рідня», «Покійник» — теж пройшов під знаком безсмертних сатиричних традицій Гоголя.

АВТОБІОГРАФІЯ (Уривки). БРАНИСЛАВ НУШИЧ. Скорочені твори з зарубіжної літератури, стислий переказ, короткий виклад змісту

Повернутися на сторінку Твори зарубіжної літери скорочено (шкільна програма)

Комментарии закрыты.