Українська Народна Республіка за доби Директорії.
    УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА РЕВОЛЮЦІЯ 1917—1921 рр.
    ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

    Українська Народна Республіка за доби Директорії.
    УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА РЕВОЛЮЦІЯ 1917—1921 рр.
    ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

    Прихід до влади Директорії та початок її діяльності

    В історичній літературі найпоширенішою є думка, що Директорію було обрано на таємному засіданні УНС 13 листопада 1918 р. Назву «Директорія» запропонували
    В. Винниченко і М. Шаповал за аналогією з Французькою революцією кінця XVIII ст. До персонального складу нового органу влади увійшли: В. Винниченко як її голова (УСДРП), С. Петлюра (УСДРП), обраний одночасно й Головним отаманом, професор Ф. Швець (УПСР), П. Андрієвський (УПСС) та А. Макаренко від Союзу залізничників.
    Відповідно до відозви, написаної В. Винниченком від імені Директорії й універсалу С. Петлюри як Головного отамана (обидва документи з’явилися 15 листопада), Директорія очолила антигетьманське повстання, а отримавши перемогу, повинна була передати владу національним Установчим зборам.
    Члени Директорії переїхали до Білої Церкви. У цьому місті розташувався полк січових стрільців, командир якого Є. Коновалець пообіцяв підтримати майбутнє повстання. Січові стрільці стали прикладом для наслідування багатьом іншим військовим гетьманським підрозділам. Розгортанню повстанського руху сприяло невтручання німецьких військ у боротьбу Директорії з гетьманом. Між представниками Директорії та німецької Великої солдатської ради і військового командування було підписано кілька угод про дотримання німцями нейтралітету.
    18 листопада біля села Мотовилівка у першому бою війська Директорії розбили гетьманців і через кілька днів підійшли до Києва. Перший наступ повстанських військ на столицю вдалося відбити, хоч влада гетьмана далі міста не поширилася. У столиці з 14 листопада діяв створений при ЦК УСДРП Український революційний комітет, до складу якого входили В. Чехівський, А. Пісоцький, З. Висоцький, М. Авдієнко, Б. Мартос, М. Порш та ін. Цей комітет готував повстання у місті. Координація дій між ним та військами Директорії дала змогу у ніч з 13 на 14 грудня захопити Київ. Гетьман П. Скоропадський зрікся влади на користь нового уряду.
    Із метою з’ясування подальших перспектив державного будівництва Директорія 12—14 грудня провела у Вінниці державну нараду за участю представників політичних партій і громадських організацій. Нарада засвідчила суттєві розбіжності в середовищі українських політиків. Представники УСДРП, УПСФ, УПСС, УХДП та єврейська соціал-демократія виступили за демократичну парламентську систему влади, а представники УПСР і Селянської спілки висловилися за радянську владу. За необхідність союзу з радянською Росією проголосували В. Винниченко, М. Грушевський, М. Шаповал та ін. На противагу їм С. Петлюра і його прихильники проголошували курс на зближення з державами Антанти. Незважаючи на очевидні суперечності, Директорія намагалась зберегти єдність українських політичних сил.
    19 грудня 1918 р. Директорія урочисто в’їхала до Києва, а вже 26 грудня 1918 р. було оголошено Декларацію Директорії — програмний документ, написаний В. Винниченком. У ньому проголошувалось відновлення Української Народної Республіки (УНР), було скасовано всі закони Гетьманату в галузі державного управління, землеволодіння, робітничої політики. Декларація визначала статус самої Директорії як «тимчасової верховної влади революційного часу». Оскільки Директорія мала намір передати владу трудовому народу (лише «класам працюючим — робітництву і селянству»), у документі населення України закликали обрати делегатів на Конгрес трудового народу.
    У день оголошення декларації був сформований перший уряд Директорії УНР. Раду народних міністрів очолив міністр закордонних справ, соціал-демократ В. Чехівський. До першого коаліційного уряду відновленої республіки увійшли представники соціалістичних партій — УСДРП, УПСР, УПСС та УПСФ.
    Лише наприкінці 1918 р. — у першій половині січня 1919 р. нова влада видала багато важливих законів: про державну українську мову, автокефалію української православної церкви, державну українську грошову одиницю, землю, скасування гетьманських законів, призов молоді до війська, матеріальну допомогу вчителям тощо.
    В економічній політиці Директорія спрямувала свою діяльність на націоналізацію землі та промисловості. Було скасовано право приватної власності на землю, а дрібні власники могли мати господарства не більше 15 десятин. На практиці земельна реформа перебувала в стадії підготовки. Місцева адміністрація не отримала конкретних інструкцій щодо її проведення. Аграрну реформу фактично здійснювали сільська і волосна адміністрації на свій розсуд. Директорія також не мала необхідного державного апарату для послідовного проведення реформ у промисловості, до того ж, через воєнні події було швидко втрачено основні промислові райони країни.
    Директорія та уряд УНР розпочали проведення грошово-фінансової реформи. 6 січня 1919 р. вони затвердилий закон, відповідно до якого запроваджувалася нова грошова одиниця республіки — гривня, що поділялася на 100 шагів. Паперові гроші, які надрукували до 5 лютого 1919 р. на суму 1 018 899 000 крб., швидко знецінювалися. На початку 1919 р. було ухвалено рішення про створення золотого запасу Державного банку. Крім значних запасів часів Гетьманату, до нього надходили вилучені дорогоцінні метали і коштовності з київських ювелірних магазинів. Запаси коштовностей та іноземної валюти переважно фінансували численні дипломатичні місії УНР, а також закупівлю зброї за кордоном.
    Незважаючи на надзвичайно складні внутрішньополітичні умови, постійне перебування у стані війни, Директорія продовжувала політику попередників, спрямовану на розвиток національної освіти і культури, прагнула зробити їх надбанням найширших народних мас. Уже 1 січня 1919 р. Директорія затвердила закон про державну мову в УНР, за яким українська мова стала обов’язковою для вжитку в армії, всіх урядових, загальних громадських установах. Українізація державного апарату, освіти, видавничої справи, церкви стала важливим напрямом внутрішньої політики урядів УНР.
    Значну увагу Директорія приділяла українському книгодрукуванню. Уряд виділив 62,3 млн грн для надання допомоги українським видавництвам, які зобов’язувалися використовувати отримані від держави кошти винятково на потреби, пов’язані з друкуванням українських книжок. Головна книжкова палата, утворена за Директорії, мала збирати, реєструвати та зберігати друковану продукцію: книги, періодику, брошури, листівки, гравюри. Однак скрутні умови існування УНР призвели до суттєвого скорочення обсягів видавництва українських книг. У 1919 р. було видано українською мовою 665 книжок порівняно з 1084 у 1918 р. Зменшилась кількість періодичних друкованих органів українською мовою: у 1919 їх виходило 243 (з них 182 нових; 173 виходили в Наддніпрянській Україні, а решта — на західноукраїнських землях) порівняно з 252 у 1918 р.
    В освітній політиці Директорія дотримувалася курсу Центральної Ради, зокрема, відновила місцеві органи управління народною освітою, скасовані за Гетьманату. Міністерство народної освіти особливого значення надавало українізації освітніх закладів. Відповідно до закону про державну мову, 30 січня 1919 р. міністр освіти І. Огієнко видав наказ, за яким з нового шкільного року викладання у всіх початкових, середніх і вищих школах УНР мали здійснювати винятково українською мовою. Школи національних меншин отримали змогу навчатися рідною. У період Директорії було розроблено «Проект єдиної школи в Україні» і розпочато втілення його в життя, виділяли десятки мільйонів гривень на розвиток існуючих і відкриття нових навчальних закладів, на державному утриманні перебували громадські середні школи. Реалізовувалася державна програма видавництва шкільної літератури і забезпечення бібліотек українськими книгами. Серед вищих навчальних закладів, що працювали на підконтрольній уряду УНР території, найкращим вважали Кам’янець-Подільський університет, ректором якого був І. Огієнко.
    Директорія намагалась підтримати розвиток українського театрального і музичного мистецтва. Для поліпшення матеріального стану національних театрів українські професійні й аматорські театри звільняли від податків. Уряд УНР виділяв значні кошти на утримання Республіканського симфонічного оркестру імені М. В. Лисенка, надавав допомогу Вищому музично-драматичному інституту ім. М. В. Лисенка. Найбільшим досягненням Директорії в галузі музичного мистецтва стала організація Української республіканської капели під керівництвом О. Кошиця. Вона впродовж 1919—1920 рр. здійснила блискуче концертне турне по європейських країнах.
    Активну політику проводила Директорія УНР у сфері церковного життя. 1 січня 1919 р. було оприлюднено Закон «Про вищий уряд Української Автокефальної Православної Соборної Церкви». Згідно із цим документом, уся вища церковна адміністративна й судова влада належить Всеукраїнському церковному собору, а до його скликання вищим церковним органом мав стати Український церковний синод, членів якого призначав уряд. Українську автокефальну православну церкву (УАПЦ) проголосили незалежною від російського патріархату і мали утримувати на кошти з Державної скарбниці. Міністерство культів і віросповідання УНР у 1919 р. видало накази щодо українізації церкви.
    Культурно-освітня політика Директорії УНР була спрямована на відродження національної свідомості українського народу. Про це С. Петлюра зазначав: «Ми, зрештою, доказали народу, хто він є. І цього він вже ніколи не забуде. Наша праця не пішла марно, вона всосалась в народ…».
    Упродовж існування Директорії УНР найскладнішими були питання організації влади, зовнішньополітичної орієнтації і воєнного протистояння.
    5 січня 1919 р. видано інструкцію про вибори до Конгресу трудового народу України. Депутатів мали обирати за «трудовим принципом». Згідно з інструкцією про вибори, до складу делегатів конгресу могли входити громадяни віком від 21 року незалежно від статі, віросповідання та національності. 593 мандати майбутнього українського передпарламенту розподілили між губерніями та по куріях: 377 осіб — від селян, 118 — від робітників, 33 — від трудової інтелігенції, 65 місць надавали представникам Західної України.
    Гострі дискусії між членами керівництва правлячих соціалістичних партій щодо шляхів подальшого державного будівництва зумовили скликання 16 січня 1919 р. ще однієї державної наради у Києві. У ній взяли участь члени Директорії та уряду, представники політичних партій і корпусу січових стрільців. На нараді висловлювали різні міркування про державний лад в Україні. Представники січових стрільців виступили за встановлення в Україні військової диктатури під проводом С. Петлюри, Є. Коновальця та А. Мельника, але більшість учасників зібрання відкинули цю пропозицію. Нарада ухвалила рішення про дотримування сучасної політики до скликання Трудового конгресу.
    Відкриттю Трудового конгресу передувало проголошення злуки східних і західних українських земель в єдину соборну державу. 22 січня 1919 р. у Києві на майдані біля Софійського собору урочисто, в присутності багатотисячної людності, іноземних дипломатів, духовенства, розпочався святковий Акт злуки. Представник уряду ЗУНР Л. Цегельський зачитав грамоту-ухвалу Української національної ради (від 3 січня 1919 р.). У відповідь член Директорії професор Ф. Швець оголосив підписаний у цей день Універсал Директорії Української Народної Республіки. 22 січня 1919 р. увійшло в історію українського народу як свято Соборності України.
    23 січня в перший день роботи Конгресу трудового народу України обидва документи про злуку УНР та ЗУНР були зачитані та одностайно ратифіковані. Із 593 депутатів, передбачених виборчим законом, на Трудовий конгрес прибуло понад 400, з них 36 репрезентували ЗУНР. Головою конгресу обрали депутата від Галичини С. Вітика. Найбільшою фракцією була есерівська. Делегати конгресу висловилися за демократичний лад в Україні, підготовку закону про вибори всенародного парламенту. З огляду на скрутне внутрішнє та зовнішнє становище республіки конгрес змушений був достроково припинити свою роботу.
    Відповідно до затвердженого в останній день роботи конгресу (28 січня) закону про форму влади та Універсалу Конгресу трудового народу України, виконавча влада в УНР належала уряду, який мав формуватися Директорією і звітувати перед нею у проміжках між сесіями ТКУ. Директорія набувала легітимності вищого органу державної влади, що мав право видавати закони з наступним їх затвердженням черговою сесією конгресу. До складу Директорії було зараховано керівника ЗУНР Є. Петрушевича, а Західноукраїнську Народну Республіку перейменували на Західну область Української Народної Республіки (ЗОУНР). Хоча назвою ЗУНР послуговувались навіть після об’єднання, оскільки діяла вона фактично самостійно, а ЗОУНР використовували в офіційних документах, законах тощо.
    Рішенням конгресу місцеві органи влади очолювали комісари уряду УНР, підконтрольні місцевим трудовим радам селян і робітників. На завершення своєї роботи конгрес виділив із депутатського корпусу постійні комісії для підготовки законопроектів до наступних сесій: земельну, бюджетну, закордонних справ, харчову, культурно-освітню, з питань оборони, конституційно-адміністративну. Загалом до складу комісій увійшло 27 депутатів.
    На рішення конгресу значною мірою вплинув наступ більшовицьких військ на Київ.

    Відносини Української Народної Республіки (УНР) із країнами Антанти та радянською Росією

    З перших днів існування Директорія характеризувалася миролюбною зовнішньою політикою, яку мала намір будувати на цивілізованих засадах і загальновизнаних нормах міжнародного права (звернення Директорії від 28 грудня 1918 р. «До народів всього світу та їх правительств»).
    На початку 1919 р. Директорія у спадок від Української держави П. Скоропадського отримала розвинуту і розгалужену систему дипломатичних представництв. Із січня 1919 р. формують та спрямовують до місць акредитації нові надзвичайні дипломатичні місії: до Англії (голова — М. Ткаченко), Німеччини (М. Порш), Франції (О. Шульгин), Бельгії та Голландії (А. Яков-
    лів), Греції (Ф. Матушевський), Грузії (І. Красковський), Данії (Д. Левицький), Італії (Д. Антонович), Румунії (Ю. Гасенко), Сербії (В. Прокопович), США (Є. Голіцинський), Туреччини (О. Лотоцький), Угорщини (Р. Яросевич), Чехословаччини (М. Славинський), Швеції та Норвегії (К. Лоський). Функціонували й представництва України в ранзі посольств в Австрії, Болгарії, Фінляндії та Швейцарії. 23 березня 1919 р. до Кубані та Союзу Народів Північного Кавказу направили дипломатичну місію. У вересні того самого року сформували представницьку делегацію до Японії, однак вона не розпочала роботи. Ефективність діяльності дипломатичних місій була невисокою. Фактично представництва існували самі по собі й не змогли виконати покладених на них функцій.
    У період перебування Директорії при владі зросла кількість іноземних держав, які визнали незалежну Україну. Де-юре це зробили за доби Директорії Білорусь, Ватикан, Іспанія, Латвія, Литва, Угорщина, Чехословаччина, де-факто — Естонія та Ліга Націй.
    Одним із вирішальних завдань міжнародної політики Директорії стало налагодження зв’язків з Антантою, військові контингенти країн-учасниць якої з’явилися на території України.
    Наприкінці 1918 р. на півдні України висадилися війська Антанти загальною чисельністю 60 тис. осіб. У складі союзницьких військ переважали французькі, були також грецькі, англійські, румунські, сербські й польські підрозділи. Антанта мала намір надати військову допомогу антибільшовицьким силам Добровольчої армії під командуванням генерала А. Денікіна, що готувалися до війни за відновлення «єдиної і неподільної Росії». Відновлення УНР викликало підозру в Антанти, оскільки вона сприймала Україну лише як частину Росії. 13 січня 1919 р. до Одеси прибув штаб французької десантної дивізії на чолі з генералом д’Ансельмом. Він вимагав від українських військ залишити район довкола Одеси. Контрольована збройними силами Антанти зона обмежувалася лінією Тирасполь — Бірзула — Колосовка — Веселий Кут — Миколаїв — Херсон.
    Одночасно з інтервенцією військ Антанти на північних і північно-східних кордонах УНР з’явилися війська радянської Росії. У Курську наприкінці листопада 1918 р. був створений маріонетковий Тимчасовий робітничо-селянський уряд України на чолі з Г. П’ятаковим. 24 грудня наркомат закордонних справ РСФРР повідомив у пресі, що у зв’язку з анулюванням РНК РСФРР Брестської мирної угоди від 3 березня радянська Росія більше не визнає Україну суверенною державою і припиняє діяльність усіх її представницьких установ на своїй території.
    Більшовики розпочали наступ на територію України під приводом надання допомоги робітникам і селянам, які повстали проти гетьмана. Загальну чисельність радянських військ, що наступали в двох основних напрямах — на Харків — Суми — Білгород та Гомель — Чернігів — Київ, історики оцінюють приблизно у 75 тис. осіб.
    На ноту протесту уряду УНР від 31 грудня 1918 р. уряду РСФРР стосовно вторгнення російських військ на українську територію народний комісар закордонних справ радянської Росії Г. Чичерін відповів, що цю акцію збройні сили його держави не проводять, а воєнні операції відбуваються між арміями Директорії і незалежним урядом радянської України. 9 січня Директорія звернулася з новою нотою до Москви, де звинувачувала РСФРР у намаганні силовими методами встановити лояльний до себе режим в Україні. Керівництво республіки наголошувало на дружніх намірах щодо всіх народів і вимагало протягом 48 годин дати відповідь: чи збирається РСФРР припинити бойові дії і вивести війська з України. Інакше УНР сприйматиме дії Росії як початок війни.

    Радянська сторона знову зняла з себе відповідальність за бойові дії, заперечувала причетність до їх розв’язання та запрошувала делегацію УНР на переговори. 15 січня до Москви прибула повноважна делегація УНР на чолі з С. Мазуренком, а з 17 січня розпочалися мирні переговори. Напередодні уряд УНР офіційно оголосив війну радянській Росії. Основними вимогами України були негайне припинення російської агресії, виведення радянських військ з території республіки, визнання суверенітету УНР і встановлення добросусідських відносин. Радянська дипломатія вимагала від УНР встановлення влади у формі рад, визнання принципу «диктатури пролетаріату», розриву відносин із державами Антанти та проведення спільної збройної боротьби проти них. Отже, ці вимоги не припускали порозуміння. Переговори відбувалися на фоні подальшого просування Червоної Армії територією України й реально не могли вплинути на перебіг воєнно-політичних подій. Двосторонні консультації в Москві тривали до середини лютого, але конкретних результатів не дали.
    Отже, на початку 1919 р. Українська Народна Республіка перебувала у дуже складному становищі.

    Боротьба з більшовиками, загострення внутрішньополітичної ситуації в Українській Народній Республіці (УНР)

    Збройні сили УНР сформувались під час антигетьманського повстання. Їх чисельність з урахуванням повстанських загонів сягала, за різними оцінками, від 100 до 300 тис. осіб. Однак більшість із них після перемоги у повстанні розійшлася по домівках.
    На початку 1919 р. збройні сили Директорії налічували приблизно 50 тис. осіб за кількості 140—150 гармат. У розпорядженні командування військ УНР боєздатними залишалися Запорізький корпус (Лівобережжя), Осадний корпус січових стрільців, Дніпровська, Чорноморська, Київська, Волинська та Подільська дивізії, кілька окремих частин. До січня 1919 р. армія УНР могла забезпечувати себе людською силою, боєприпасами та військовим спорядженням з усієї території України. Однак вже після початку активних бойових дій надзвичайно проблематичним стало постачання армії озброєнням та амуніцією. З’єднанням армії УНР бракувало важкого озброєння, вони практично були позбавлені броньових, технічних та авіаційних підрозділів.
    Республіканські війська не змогли зупинити просування більшовицьких збройних частин, серед яких виокремлювалися богунський і таращанський полки під командуванням М. Щорса і В. Боженка. 3 січня 1919 р. радянські війська увійшли до Харкова, куди переїхав уряд Г. П’ятакова, 12 січня — до Чернігова, 19 січня — до Полтави, 27 січня — до Катеринослава.
    Крім Червоної Армії, республіканським військам завдавали ударів з тилу загони місцевих комуністичних, лівоесерівських, анархістських організацій. Виступ проти Директорії повстанців Н. Махна змусив правий фланг армії УНР відступити за Дніпро. Київська дивізія, що дислокувалася на нижньому Дніпрі, під проводом отамана М. Григор’єва виступила проти Директорії. Дніпровська дивізія згодом трансформувалась у повстанські загони Зеленого (Д. Терпила) і Ю. Соколовського. Ситуація для армії УНР значно погіршилася внаслідок самочинного відходу Запорізького корпусу П. Болбочана до Кременчука, після чого шлях більшовикам до Києва був відкритий. Уже з 19 січня 1919 р. почалась евакуація військового майна з Києва, а 1 лютого столицю залишили Директорія, уряд і керівництво партій. 5 лютого до Києва увійшли військові частини Червоної Армії.
    У лютому — березні 1919 р. радянські війська здійснили наступ на південь України і одночасно, завдавши удару з території Білорусі, захопили Житомир, а згодом Бердичів і Вінницю. Упродовж квітня Червона Армія зайняла майже всю територію Правобережної України.
    Директорія змушена була переїхати до Вінниці, а потім переїжджала з одного українського міста до іншого. Під контролем Директорії УНР залишилося лише північне Поділля й Волинь, а чисельність її армії скоротилася до 14—15 тис. багнетів. На Півдні від основних сил УНР був відрізаний і змушений відступити до Румунії запорізький корпус. У власність румунів, які займали щодо УНР позицію ворожого нейтралітету, потрапила значна кількість військового майна.
    За умов, що склалися, великі надії Директорія покладала на держави Антанти та їх підтримку в боротьбі з більшовиками. Відбулися переговори офіційних делегацій УНР із представниками військ Антанти. 2 лютого у Вінниці Директорія провела чергову державну нараду для обговорення умов, запропонованих французьким командуванням для налагодження порозуміння з Антантою. Французи пропонували реорганізувати уряд УНР і саму Директорію, вилучити з її адміністративного апарату членів соціалістичних партій, реформувати республіканську армію, підпорядкувати її союзному командуванню, передати під контроль Франції залізниці тощо. Питання про державну незалежність України мала вирішити, на думку французьких військових, Паризька мирна конференція. Ці вимоги викликали обурення в учасників державної наради, однак було вирішено, не приймаючи запропонованих умов, продовжити пошук шляхів до порозуміння з французами.
    6 лютого на переговорах у Бірзулі між французькою й українською сторонами керівник української делегації С. Остапенко від імені Директорії домагався визнання Антантою суверенітету України, допомоги в боротьбі з більшовиками й допущення делегації УНР до участі в роботі Паризької мирної конференції. Сторони не дійшли згоди, українська делегація повернулася без результатів.
    Україна намагалася перенести обговорення своїх законних прав на міжнародну Паризьку мирну конференцію. До Парижа відбув голова делегації УНР Г. Сидоренко, який у лютому 1919 р. звернувся до учасників мирної конференції з нотами, де йшлося про війну РСФРР проти УНР і загарбницьку політику більшовиків. Одночасно постало питання про визнання державами Антанти й США незалежності УНР.
    Кроком до порозуміння з Антантою могло стати створення нового уряду. Дві провідні українські партії (УСДРП і УПСР), посилаючись на «нові міжнародні моменти в українській державній справі», відмовились від участі у владі. 9 лютого ЦК УСДРП відкликав з уряду й Директорії своїх представників. З огляду на таке рішення керівного органу партії В. Винниченко оголосив про свій вихід з Директорії і невдовзі виїхав за кордон. С. Петлюра у листі, надісланому 11 лютого до ЦК УСДРП, повідомив про тимчасове припинення свого членства в партії і подальше перебування на державних посадах. Аналогічне рішення про відкликання своїх представників прийняв ЦК УПСР, у зв’язку з чим ще один член Директорії — Ф. Швець — оголосив про вихід з партії.
    13 лютого Директорія призначила новий склад Ради народних міністрів. Її очолив безпартійний на той час С. Остапенко. До складу уряду увійшли представники трьох партій — соціалістів-федералістів, соціалістів-самостійників і народних республіканців, які орієнтувалися на союз з Антантою. Уряд так і не видав жодного програмного документа з роз’ясненням своєї внутрішньої політики, і дуже швидко опинився в ізоляції.
    Ускладнення військово-політичної ситуації призвело до фактичного розколу в Директорії і нового протистояння серед політичної еліти УНР.
    6 березня у Проскурові відбулось останнє засідання Директорії в повному складі. Після цього Є. Петрушевич разом із П. Андрієвським переїхали до Станіслава, а С. Петлюра, Ф. Швець та А. Макаренко — до Рівного.
    Ідея проголошення радянської форми влади здобувала все більше прихильників. Навіть січові стрільці, які послідовно виступали з антибільшовицьких позицій, перейшли на радянську платформу, оголосивши про це у своїй декларації від 13 березня. 21 березня у Вапнярці командування Південно-Західного фронту, відрізаного від решти військ УНР, створило революційний комітет (отамани О. Волох, О. Загородський, Ф. Колодій), який також заявив про свій перехід на радянську платформу. Наприкінці березня нетривалий час у Кам’янці-Подільському під головуванням В. Чехівського існував опозиційний до уряду Комітет охорони республіки з представників УСДРП і УПСР (центральна течія), який вимагав розпочати переговори з радянським урядом України.
    Антанта не була настільки сильною, щоб розгорнути широкомасштабні операції. Також унаслідок більшовицької пропаганди її війська втрачали боєздатність. Під тиском Червоної Армії, яка складалася переважно з повстанських частин отамана М. Григор’єва, війська Антанти залишили Херсон і Миколаїв, а на початку квітня — Одесу. Отже, політика цілковитої орієнтації на Антанту себе не виправдала.
    6 квітня у Рівному відбулася чергова державна нарада за участю членів Директорії, Трудового конгресу, представників українських політичних партій. Учасники наради знову не змогли досягнути компромісу стосовно перспектив подальшого державного будівництва. Однак вже 9 квітня на основі есдеківсько-есерівської коаліції постав новий уряд, який очолив Б. Мартос (УСДРП).
    Програмою уряду стала проголошена 12 квітня декларація. Новий уряд УНР закликав усі українські політичні й соціальні сили стати на боротьбу проти російських комуністів за вільну й незалежну Україну. Вперше з часу появи Директорії український уряд робив ставку на власні сили. Намагаючись поєднати демократичну державну систему з радянською, уряд передбачав контроль за діяльністю владних структур робітничо-селянськими трудовими радами. Селянам дали обіцянку провести демократичну земельну реформу, робітникам — допомогти у відновленні роботи фабрик і заводів, вільному функціонуванні профспілок. Уряд збирався приділити значну увагу забезпеченню армії та сімей військовослужбовців, а також фактично здійснити проголошену в Києві 22 січня 1919 р. злуку західних і східних українських земель. Селянські антибільшовицькі повстання, що охопили Україну, вселяли надію в уряд Б. Мартоса.
    У політичному плані призначення нового уряду не забезпечило стабільності. Члени Директорії П. Андрієвський і Є. Петрушевич знехтували уряд Б. Мартоса. Консервативні українські сили не визнали своєї поразки, що зумовило виступи отаманів В. Оскілка і П. Болбочана.
    Спираючись на командувача Північною групою армії УНР отамана В. Оскілка, соціалісти-самостійники й народні республіканці почали у військах агітацію проти нового уряду і С. Петлюри. 28 квітня В. Оскілко за поразки під Коростенем і Новоградом-Волинським був звільнений із посади командувача. Наступного дня він організував державний заколот, заарештував членів уряду й оголосив себе головним отаманом армії УНР. Загін охорони Директорії з числа січових стрільців придушив заколот, а сам В. Оскілко втік у Польщу зі скарбницею Північної групи військ.
    На початку травня уряд і члени Директорії переїхали до Радивилова, де 9 травня головою Директорії офіційно обрали С. Петлюру. 13 травня на нараді з членами уряду було прийнято рішення про виведення П. Андрієвського зі складу Директорії за його власним бажанням.
    Провід УПСС, УХДП і УПСФ та радикальні елементи політичних сил Галичини зробили ще одну спробу здійснити державний переворот. 9 червня 1919 р. отаман П. Болбочан намагався у Проскурові, спираючись на Запорізький корпус, усунути від влади Директорію та соціалістичний уряд. Однак і цього разу виступ правих провалився. П. Болбочана було заарештовано його вояками і за вироком суду 28 червня розстріляно.
    Виступи проти влади військових підривали і без того критичний стан фронту. 14 травня польська армія генерала Ю. Галлера, сформована у Франції для боротьби з більшовиками, розгорнула наступ у Північно-Західній Волині проти військ УНР. 16 травня поляки зайняли Луцьк, у якому знаходились великі склади військового майна, і загрожували тилам військ УНР, що боролися з більшовиками. У цей час більшовики, розпочавши наступ, захопили Рівне і Шепетівку.
    Директорія й уряд УНР із залишками армії змушені були шукати порятунок на території ЗОУНР: спочатку у Красному, Золочеві, а потім — у Тернополі. 2 червня польські війська захопили Тернопіль, а уряд УНР терміново перебрався на станцію Дичків, згодом і на станцію Богданівка за 10 км від Волочиська, який перебував під владою більшовиків. Уряд і армія УНР опинилися між двома ворожими силами, яких розділяла смуга завширшки 10—20 км. Історики вважають, що саме тоді з’явилася приказка «У вагоні Директорія, під вагоном — територія».
    Проте у травні у надзвичайно складних умовах було реорганізовано армію УНР за регулярним принципом, що дало змогу вже на початку червня перейти в контрнаступ на радянські війська і досягти лінії Старокостянтинів — Проскурів — Кам’янець-Подільський. Цей наступ згодом назвали «чудом під Волочиськом». 6 червня уряд УНР повернувся на свою територію. На п’ять місяців тимчасовою столицею УНР став Кам’янець-Подільський.
    У середині червня Червона Армія зупинила просування військ УНР і розпочала контрнаступ. На початку липня більшовицькі підрозділи були за кілька десятків кілометрів від Кам’янця-Подільського. 6 липня українські частини залишили Проскурів. Саме в цей час суттєво ускладнилися відносини між Директорією та керівництвом ЗОУНР. Ще 20 червня військова делегація УНР (очолював генерал С. Дельвіг) підписала договір із представниками польської армії про тимчасове перемир’я і встановлення демаркаційної лінії. Це давало змогу зосередитись на боротьбі з більшовиками і одночасно ускладнювало відносини з урядом ЗОУНР, де 9 червня Є. Петрушевича проголосили диктатором. Директорія не визнала диктатури і 4 липня вивела Є. Петрушевича зі свого складу та створила в уряді УНР спеціальне Міністерство у справах ЗОУНР. Однак незабаром під тиском поляків Українська галицька армія і всі державні структури ЗОУНР змушені були перейти на територію УНР.

    Похід українських військ на Київ та Одесу, війна з денікінцями

    Є. Петрушевич висунув такі умови співпраці з Директорією: заміну «трудового принципу» демократичними виборами та скликанням парламенту; зміни соціалістичного уряду Б. Мартоса; скасування Міністерства у справах ЗОУНР. Директорія погодилася з цими вимогами і 15 липня УГА перейшла р. Збруч. Дві армії об’єдналися для боротьби на більшовицькому фронті. Загальна кількість бійців обох армій перевищувала 80 тис., із них 45 тис. припадало на УГА. Для оперативного керівництва об’єднаними силами 11 серпня було створено Штаб Головного отамана, який очолив генерал М. Юнаків.
    Визначення напрямку стратегічного наступу об’єднаних армій спричинило неодностайність думок. Командування армії УНР вважало головною метою похід на Київ, захоплення якого давало значні моральні переваги для війська і населення, давало змогу поповнити армійські запаси продовольства, зброї та амуніції. Командування УГА пропонувало зайняти Одесу, щоб встановити контакти з Антантою і лише тоді розгорнути наступ на Київ. Наслідком обговорення стало досягнення компромісу: одночасно наступати і на Київ, і на Одесу. Причому на Одесу мали здійснювати наступ переважно підрозділи армії УНР (група Ю. Тютюнника, Волинська група, третя дивізія УНР) під командуванням отамана В. Тютюнника, а на Київ — змішані частини (І і IІI корпуси УГА та Запорізька група) під загальним керівництвом представника УГА генерала А. Кравса (Краузе). Допоміжний удар на Житомир — Коростень завдавала група полковника А. Вольфа (ІІ корпус УГА, група січових стрільців).
    Об’єднаній армії у смузі наступу протистояли чотири дивізії 12-ї і 14-ї армій більшовиків (17—18 тис. багнетів). Основні сили радянських військ в Україні стримували наступ зі сходу Збройних сил Півдня Росії генерала А. Денікіна. Керівництво УНР розглядало наступ «білих» як позитивний фактор, сподіваючись на можливість співробітництва з російськими антирадянськими силами.
    Успішному проведенню наступу мало сприяти й досягнення політичного компромісу між Директорією і керівництвом ЗОУНР. 12 серпня уряд оголосив нову програмову декларацію. У ній було зазначено, що уряд УНР має залучити до державної праці всі верстви суспільства, створити органи місцевого управління на основі всенародного, таємного, рівного і пропорційного виборчого права, провести вибори до парламенту, який матиме права Установчих зборів. Отже, було оголошено повернення до парламентарної демократії. Після цієї декларації Б. Мартос, стосунки якого з Директорією зіпсувалися, пішов у відставку. 27 серпня було затверджено новий склад коаліційного уряду, який очолив І. Мазепа (УСДРП).
    Наступ українських військ розвивався вдало. Упродовж 9—21 серпня було звільнено кілька важливих адміністративних і господарських центрів України: Жмеринку, Вінницю, Хмільник, Шепетівку, Козятин, Бердичів, Житомир. 30 серпня українські війська почали вирішальний наступ на Київ, у який із боями вступили вранці 31 серпня. Саме в цей день у Києві зустрілись українські війська з частинами київської групи Добровольчої армії під командуванням генерала М. Бредова, які увійшли у місто з лівого берега. Війська УНР не чинили опору «білим», виконуючи наказ штабу Головного отамана про толерантне ставлення до «добровольців».
    На переговори до М. Бредова було направлено генерала М. Омельяновича-Павленка, однак його делегацію не прийняли. Посланці УГА отримали відповідь, що Збройні сили Півдня Росії борються за відновлення «єдиної і неподільної Росії», а Україна може розраховувати лише на статус автономії в її складі. Генерал А. Кравс підписав угоду від імені УГА (росіяни вважали галичан іноземцями) про добровільний відступ із Києва на лінію Ігнатівка — Васильків — Германівка. С. Петлюрі було висунуто ультиматум про розпуск української армії або перехід під керівництво Збройних сил Півдня Росії. Відхід із Києва справив гнітюче враження на українське військо, зневірив його керівництво і позбавив надії на перемогу повстанського руху в Україні загалом.
    Невдало завершився і наступ на південному напрямку. Війська УНР з боями просунулися до району Балта — Ольвіополь, де їх подальший наступ на Одесу зупинили більшовицькі частини.
    Ураховуючи небезпечність воєнних дій на два фронти українські війська з-під Києва були відведені на лінію Бердичів — Козятин. Війну А. Денікіну не оголосили через вагання Є. Петрушевича, який сподівався на допомогу Антанти і не хотів ставати фактичним союзником більшовиків. Однак усі спроби домовитися з «білими» про спільні дії проти більшовиків завершилися безрезультатно.
    З метою подолання дезорієнтованості серед українського населення Головний отаман С. Петлюра 17 вересня звернувся з відозвою «До населення всієї Соборної України». Голова Директорії інформував про основні засади діяльності уряду УНР: самостійність і незалежність УНР; передання земель без викупу селянам; 8-годинний робочий день, повне забезпечення та страхування робітників; загальне, рівне, таємне, безпосереднє, пропорційне виборче право; скликання Великої державної ради — парламенту з установчими функціями; мирне співжиття з усіма народами.
    Для боротьби з денікінцями, які готували широкомасштабний наступ на позиції українських військ, Директорія намагалась залучитися підтримкою повстанських загонів. Так, у середині вересня у Кам’янці-Подільському перебував отаман Зелений (Д. Терпило), представники отамана Ангела, а 21 вересня 1919 р. було підписано договір про спільні дії проти А. Денікіна зі штабом Революційної повстанської армії України (махновців).
    24 вересня Директорія спеціальною декларацією, підписаною також і Є. Петрушевичем, фактично оголосила війну Збройним силам Півдня Росії. На Правобережній Україні розгорнулися запеклі бої українських армій із білогвардійцями, якими командував генерал Я. Слащов. Українські війська виснажили воєнні дії проти Червоної Армії, їм бракувало зброї, боєприпасів, одягу. Крім бойових втрат, високою була смертність від тифу. Лише УГА від пошесті скоротилася на 10 тис. осіб, у шпиталях перебувала така сама кількість хворих.
    Для того щоб підняти моральний дух населення і військових, 14 жовтня 1919 р. у Кам’янці-Подільському відбулася урочиста присяга Директорії, членів уряду й армії на вірність УНР. 25 жовтня було скликано державну нараду за участю Директорії, обох урядів, представників партій, спілок, земств, кооперативних організацій, Буковинської Національної Ради. Нарада не ухвалила жодного рішення, а у черговий раз засвідчила неспроможність «лівих» і «правих» партій українського визвольного руху відкинути ідеологічні розбіжності та сконсолідуватись для боротьби за незалежність держави.
    Внутрішні українські суперечності вміло використовували вороги УНР. Наступ білогвардійців призвів до окупації ними більшості території України. На окупованій території денікінці намагалися ліквідувати державно-політичні й національно-культурні надбання українського народу. Для управління Україною створили Особливу нараду на чолі з генералом А. Драгомировим, виокремили три генерал-губернаторства — Київське, Харківське та Новоросійське з центром в Одесі. Було заарештовано колишніх членів Центральної Ради, активних учасників українського руху, заборонено громадські та профспілкові організації.
    Катастрофічний воєнний стан, непорозуміння між головою Директорії та диктатором ЗОУНР Є. Петрушевичем призвели до сепаратних переговорів командування УГА з денікінцями. 6 листопада на станції Зятківці за вказівкою командувача УГА генерала М. Тарнавського було підписано перемир’я. Угода передбачала приєднання УГА до Збройних сил Півдня Росії, тимчасове припинення діяльності галицького уряду та його перехід під протекторат «білих». УГА припинила бойові дії і втратила боєздатність. Наказом Є. Петрушевича цю сепаратну й таємну угоду було скасовано, а генерала М. Тарнавського та начальника штабу УГА полковника А. Шаманека віддано до суду. Суд відбувся через кілька днів, але злочину в діях командування УГА не підтвердив.
    З ініціативи диктатора ЗОУНР Є. Петрушевича у Кам’янці-Подільському 12 листопада скликали нараду з представників галицьких політичних і громадських організацій, Директорії та уряду УНР. На ній керівник ЗОУНР заявив, що створення самостійної України нереальне і потрібно укласти угоду з А. Денікіним. 16 листопада Є. Петрушевич проголосив про вихід ЗОУНР зі складу УНР і створення Галицької держави. Диктатор і уряд ЗОУНР залишили Україну, виїхали до Румунії. Наступного дня в Одесі новопризначений командувач УГА генерал О. Микитка підписав нову угоду з денікінцями, за якою галицька армія переходила в повне розпорядження головнокомандувача Збройними силами Півдня Росії.
    Події початку листопада означали воєнну поразку армії УНР у боях із денікінцями і в історіографії отримали назву «листопадова катастрофа». Українським політичним силам було завдано нищівного психологічного удару. Багато провідних державних діячів виїхали за кордон. 15 листопада 1919 р. на нараді Директорії з членами уряду ухвалили постанову про відрядження за кордон з інспекційною поїздкою членів Директорії А. Макаренка і Ф. Швеця. На період їх відсутності вся влада зосереджувалася в руках голови Директорії С. Петлюри. Після відмови членів Директорії повернутися з-за кордону (травень 1920 р.) цей орган фактично втратив колегіальність, а його компетенція перейшла до С. Петлюри.
    16 листопада 1919 р. Кам’янець-Подільський зайняли польські війська, в місті залишилися деякі українські державні інституції на чолі з Головноуповноваженим уряду УНР І. Огієнком. У складних умовах, упродовж зими і весни 1920 р., І. Огієнку вдалося не лише зберегти, а й розгорнути активну діяльність управлінських структур уряду, міста і регіону, забезпечити функціонування українських культурних, освітніх, наукових та інших закладів.
    Армія УНР після поразки в боях з «білими» перебувала у районі Чортория — Любар. На початку грудня 1919 р. у м. Любар отамани О. Волох, О. Данченко і Ю. Божко за підтримки Волинської революційної ради, що перебувала під впливом партії боротьбистів, спробували здійснити державний переворот, вимагали від С. Петлюри зречення і встановлення радянської влади. Змовники захопили державну скарбницю і перейшли на бік більшовиків.
    Частина українських військ змушена була відступити на територію Польщі. Туди, до Тарнова, переїхали Директорія та більшість членів уряду УНР.
    Наприкінці 1919 р. УНР перебувала в критичному становищі. Уся її територія була загарбана ворожими силами. На початку грудня на нараді С. Петлюри з членами уряду вирішили застосовувати партизанські форми боротьби. Командувачем армією, яка нараховувала приблизно 10 тис. бійців, призначили генерала М. Омельяновича-Павленка. Армія під його керівництвом з 6 грудня 1919 р. до 6 травня 1920 р. здійснила тилами противника бойовий рейд, який згодом отримав назву «зимовий похід».
    Значення цього етапу визвольної боротьби полягало в тому, що у складних умовах вдалося зберегти кістяк армії для продовження бойових дій, населення мало надію на повернення української влади. Армія УНР стала каталізатором відродження повстанського антикомуністичного селянського руху в Україні взимку — навесні 1920 р. Вона сприяла організованості, ідейності, координації дій повстанців. Водночас армія давала надію, стимулювала пошук можливостей продовження боротьби. У лютому 1920 р. до війська приєднався голова уряду І. Мазепа. За 5 місяців українські війська пройшли понад 2500 км (16,5 км щоденно), успішно здійснили понад 50 боїв, здобули міста і містечка по обидва боки Дніпра (Вінницю, Умань, Черкаси, Канів, Жашків, Смілу, Ольвіопіль, Гайсин, Балту). За час зимового походу армії УНР змінилась як воєнна, так і політична ситуації в Україні.
    На початку 1920 р. у Кам’янці-Подільському було утворено Всеукраїнську Національну Раду (ВНР), яка об’єднала опозиційних до політики С. Петлюри діячів Наддніпрянської і Наддністрянської України. Очолив її державний секретар УНР, соціаліст-федераліст М. Корчинський. ВНР поставила за мету усунути Директорію, скликати передпарламент — Державний сейм, проголосити Конституцію УНР. Після тривалих переговорів С. Петлюра погодився з вимогою прийняти тимчасову Конституцію. Було підготовлено кілька проектів Основного Закону УНР (С. Барана, О. Ейхельмана, урядової комісії А. Ніковського), однак жодного з них голова Директорії не затвердив. На весну 1920 р. ВНР стала визнаною політичною силою, а її представники через політичний компроміс увійшли до нового уряду.
    Невдачі українських армій у боротьбі одночасно на трьох фронтах — проти Червоної Армії, Збройних сил Півдня Росії та військ Польщі змусили Директорію прискорити порозуміння з Польщею для продовження війни з більшовиками.

    Українсько-польський союз

    Переговори між УНР і Польщею тривали з перервами практично з кінця 1918 р. 31 грудня 1918 р. до Варшави була направлена місія Міністерства закордонних справ УНР на чолі з професором В. Прокоповичем, яка мала завдання вивчити ситуацію для можливих переговорів із поляками. Однак запеклі бої в Східній Галичині не сприяли проведенню переговорів. 18 січня 1919 р. до Варшави відбула чергова українська делегація, яку очолював О. Карпинський, але ці переговори також виявилися безрезультатними через спірні територіальні питання.
    24 травня 1919 р. представник Міністерства закордонних справ УНР Б. Курдиновський і польський прем’єр І. Падеревський підписали угоду, за якою Східна Галичина і Західна Волинь мали перейти під протекторат Польщі. Вона обіцяла надати допомогу українському урядові в боротьбі проти більшовиків. Уряд УНР не визнав цієї угоди як такої, що підписана з перевищенням повноважень. С. Петлюра наказав міністру закордонних справ А. Лівицькому негайно відкликати Б. Курдиновського до Кам’янця-Подільського і припинити його злочинну діяльність на шкоду українським інтересам у Польщі. Проте Б. Курдиновський не повернувся. Хоч угода не була реалізована на практиці, вона негативно позначилася на відносинах між УНР і ЗОУНР.
    Практично безвихідне становище навесні 1919 р. змусило Раду народних міністрів УНР шукати нові спроби для продовження мирних переговорів із Польщею. 31 травня з цією метою виїхала місія генерала С. Дельвіга, що підписала угоду про тимчасове перемир’я.
    12 серпня 1919 р. С. Петлюра направив до Варшави надзвичайну дипломатичну місію під керівництвом П. Пилипчука. 19—21 серпня відбулись три спільні засідання місії та польської урядової делегації. У формі односторонньої декларації місія змушена була заявити про зречення уряду УНР від претензій на Східну Галичину, не визначивши остаточного кордону з Польщею. У вересні після певних дипломатичних дій сторонам вдалося досягти чергового тимчасового перемир’я — визначити демаркаційну лінію, яка проходила по р. Збруч і далі — Шепетівка — Сарни.
    Знову стимулювала переговорний процес надіслана до Варшави у жовтні 1919 р. делегація на чолі з міністром закордонних справ УНР А. Лівицьким. 2 грудня 1919 р. сторони підписали Декларацію про засади українсько-польського договору. Відповідно до домовленості кордон між Польщею та Україною мав проходити по р. Збруч, політичне становище Східної Галичини мав розглянути польський уряд у порозумінні з представниками українського народу, що проживали в краї. Декларація викликала незадоволення і протести. Деякі як ліві, так і праві українські політичні сили, що стояли в опозиції до уряду УНР, звинуватили дипломатичну місію в зраді національних інтересів.
    Подальші переговори були відкладені й відновилися тільки у березні 1920 р. Уряд УНР сподівався за допомогою Польщі отримати визнання у країн Антанти і у такий спосіб убезпечити себе від домагань радянської Росії. У цей час українське питання викликало пожвавлений інтерес європейської політики, уряди деяких держав (Франція, Англія) обговорювали визнання України де-факто і направлення до неї військових місій.
    Завдяки безпосередньому сприянню голови Директорії С. Петлюри і керівника Польщі Ю. Пілсудського між УНР і Річчю Посполитою Польською (РПП) було укладено т. зв. Варшавську угоду, про значення якої й досі дискутують науковці. Вона була оформлена двома основними документами — політичною конвенцією від 21 квітня 1920 р. і військовою конвенцією, датованою 24 квітня 1920 р., яку вважали інтегральною частиною першої.
    У політичній конвенції, підписаній керівниками міністерства закордонних справ А. Лівицьким (УНР) і Я. Домбським (РПП), польська сторона визнавала Директорію на чолі з Головним отаманом С. Петлюрою за верховну владу УНР, право УНР на незалежне існування в межах території, яку визначать окремим договорами між Україною та її сусідами. Натомість поляки домоглися визнання Директорією влади РПП над окупованими нею українськими землями загальною площею 162 тис. км2 — Східною Галичиною, Західною Волинню (7 повітів), Холмщиною з Підляшшям і частиною Полісся. УНР визнала також право РПП на розширення її площі у межах кордонів 1772 р. за рахунок території, на якій вона розташована або здобуде від Росії дипломатичним чи збройним шляхом. Обидві сторони зобов’язувалися не укладати міжнародних угод, які б могли зашкодити одній стороні, взаємно забезпечити національно-культурні права громадян польської і української національностей.
    Військова конвенція, підписана представниками збройних сил двох держав — генерал-хорунжим В. Сінклером, підполковником М. Дідковським (УНР), майором В. Славеком і капітаном В. Єнжевичем (РПП), проголошувала українські та польські війська союзниками у майбутніх бойових операціях проти Червоної Армії. Загальне керівництво цими спільними діями повинно було здійснювати польське військове командування. Крім того, польська сторона отримувала права управляти залізницями на окупованій території та охороняти запілля. Український уряд мав постачати харчування й тягловий транспорт для польської армії. Натомість поляки зобов’язувались по можливості зберегти українські частини як цілісні бойові одиниці, не розпорошуючи їх серед своїх військ, а також забезпечити зброєю, амуніцією, обмундируванням та іншим спорядженням три українські дивізії.
    25 квітня 1920 р. об’єднані збройні сили союзників (65 тис. польських і 15 тис. українських військових) розпочали наступ. Польські війська, які діяли в Україні, включали 6-ту Українську стрілецьку дивізію під командуванням генерал-хорунжого М. Безручка та 3-тю Українську стрілецьку дивізію під командуванням генерал-хорунжого О. Удовиченка. На початку травня до них приєдналась армія «зимового походу».
    У відозві до українського народу 27 квітня 1920 р. С. Петлюра заявив, що уряди УНР і Польщі порозумілися, на підставі чого польські війська увійдуть разом із українцями на територію України як союзники проти спільного ворога. Ю. Пілсудський також видав відозву до українського народу, в якій запевняв, що польське військо йде в Україну з метою допомогти їй у боротьбі за державну самостійність.
    Спочатку наступ польсько-українських військ розвивався успішно. До кінця квітня було зайнято Овруч, Житомир, Бердичів, і 6 травня війська союзників увійшли до Києва. Досягши кордонів 1772 р., поляки припинили просуватися і перейшли до оборони. Армія УНР не могла самостійно продовжувати наступальні дії, не відбулося загального повстання в Україні. Прихід польських військ багато селян сприйняли як агресію, а тому часто чинили їм опір.
    Українсько-польський договір мав таємний характер, але про нього дізналися в Україні. Він викликав обурення, особливо в Галичині. Після відмови І. Мазепи очолити новий уряд УНР, головою Ради народних міністрів 28 травня 1920 р. у Києві було затверджено есефа В. Прокоповича. При формуванні нового уряду враховували здебільшого принцип професійності, а не партійну приналежність. Вже 2 червня уряд видав програмову декларацію. Новий уряд планував до звільнення всієї території УНР скликати передпарламент із представників населення, місцевих самоврядувань, громадських, політичних, професійних і кооперативних організацій. По завершенні війни передбачалося провести вибори до повноцінного парламенту. В економічній частині програми уряд зобов’язався відбудувати зруйновану промисловість, підтримати кооперативні установи, налагодити фінансове становище і відновити нормальну роботу транспорту. Вирішення земельного питання відкладали до скликання парламенту. У завершальній частині документа йшлося про необхідність розвитку української культури на державному рівні, неприпустимість «національних утисків». Проте ця програма через нестабільність, а згодом і військові поразки не була втілена на практиці.
    Досягнувши значної силової переваги, радянські війська Південно-Західного фронту розпочали контрнаступ. 11 червня 1920 р. вони захопили Київ, 18 червня — Козятин, Бердичів, Житомир, 5 липня — Рівне, 9 липня — Проскурів. У серпні вони перебували у Винниках біля Львова. Армія УНР, ведучи запеклі оборонні бої, змушена була відійти спочатку за р. Збруч, потім за р. Серет, а 18 серпня за р. Дністер. Директорія УНР евакуювалася до Варшави.
    Перемога поляків над Червоною Армією, названа «дивом над Віслою», дала змогу польсько-українським силам розпочати новий наступ на південному фронті. Форсувавши у середині вересня р. Дністер, армія УНР завдала поразки частинам 14-ї радянської армії та оволоділа територією між Дністром і Збручем. 19 вересня українські й польські війська зайняли Тернопіль, а 27 числа — Проскурів.
    Однак уже 12 жовтня 1920 р. у Ризі між польською і радянською сторонами було досягнуто домовленості про перемир’я. Завершивши вигідно для себе війну з радянською Росією, польський уряд усупереч Варшавським домовленостям залишив армію УНР напризволяще. Отже, українсько-польський військово-політичний союз не дав очікуваних результатів.
    Нерівна боротьба українських військ з більшовиками продовжувалась. Враховуючи реальне співвідношення сил, шансів на успіх було мало, проте посилення повстанського руху в тилу радянських військ обнадіювало керівників УНР.
    У пошуках спільників для подальшої боротьби представники уряду УНР 5 листопада підписали військову конвенцію з Російським політичним комітетом на чолі з Б. Савінковим. Комітет визнав незалежність України, а сформовані ним на польській території російські військові сили під командуванням генерала Перемикіна підпорядкував українській армії. Одночасно український уряд вів переговори про підписання військової угоди з урядом генерала П. Врангеля. Проте успішний наступ Червоної Армії на Крим позбавив УНР ще одного можливого союзника.
    Під час вирішальних боїв за свою державність армія УНР налічувала понад 39 тис. старшин і козаків, але через катастрофічний брак зброї лише 14 тис. із них були озброєні. Українські війська тримали фронт загальною шириною до 120 км — від Могилева через Ялтушків до Літина.
    8 листопада в Ялтушкові за участю С. Петлюри, уряду (14 жовтня замість В. Прокоповича головою уряду призначили А. Лівицького) і військових відбулася державна нарада, на якій вкотре було вирішено скликати передпарламент, а також ухвалено відозву «До українського народу» із закликом розпочати бойові дії з більшовиками. У цей складний час С. Петлюра вважав за необхідне впорядкувати систему державних владних інститутів. Він затвердив 12 листопада 1920 р. закони «Про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в Українській Народній Республіці» та «Про Державну Народну Раду УНР». У першому документі було визначено тимчасове верховне управління та порядок законодавства в УНР до ухвалення Основного Закону України. Зокрема, розмежовано вищі державні повноваження між Директорією, Державною Народною Радою і Радою народних міністрів. Як і раніше, вершиною державної піраміди була Директорія УНР в єдиній особі її голови як повноважного диктатора. Другий закон визначав компетенції, склад і порядок роботи Державної Народної Ради (ДНР), права її членів.
    Радянське командування успішно використало перемир’я з поляками для підготовки вирішального наступу. 10 листопада кіннота Червоної Армії здійснила значний прорив на українському фронті. У жорстокому бою під Катюжанами дві українські дивізії були розгромлені. Під час важких десятиденних оборонних боїв армія УНР відійшла у район Волочиська. 18 листопада війська УНР залишили Проскурів.
    На нараді голови Директорії Головного отамана С. Петлюри з членами уряду було прийняте рішення про можливість переходу армії й уряду УНР на територію Польщі. 21 листопада розпочалась атака червоноармійцями волочиського плацдарму. Героїчно обороняючись, українські бійці дали змогу армії, а також уряду переправитись через р. Збруч і перейти на територію Польщі. Звідти уряд УНР сподівався продовжити незабаром боротьбу за державність. Однак після підписання 18 березня 1921 р. у Ризі мирного договору між Польщею, з одного боку, і РСФРР та УСРР — з другого, надії на продовження боротьби не залишилося. Польща, проігнорувавши інтереси свого недавнього союзника, розірвала відносини з урядом УНР і визнала УСРР. Західноукраїнські землі залишились у межах польської держави. Польща зобов’язалася заборонити перебування на своїй території всіх антибільшовицьких організацій, включно з урядом УНР.
    Українська державність у формі УНР зазнала остаточного краху, було збережено лише її державний центр в екзилі. На терені України залишилися невеликі повстанські відділи. У 1921 р. було проведено кілька партизанських рейдів на Правобережну Україну з території Польщі (найвідоміший — з 4 до 29 листопада «Другий зимовий похід» армії УНР під командуванням Ю. Тютюнника), але вони не стали успішними. Після протестів Раднаркому УСРР наприкінці 1921 р. припинилися й військові рейди з території Польщі на прикордонні райони радянської України.
    Отже, Директорія УНР як орган, покликаний ліквідувати гетьманський режим в Україні і встановити республіканську форму устрою, не тільки
    впоралася з цим завданням, а й легітимізувала свою владу і стала головною державною інституцією. Водночас тогочасне політичне життя засвідчило недієздатність існування такого колективного державного органу і вже з листопада 1919 р. власне Директорію репрезентував лише її голова — С. Петлюра. Практично доба існування Директорії УНР стала часом безперервної і нерівної збройної боротьби з кількома потужними зовнішніми противниками. Державотворчі заходи Директорії унаслідок воєнних баталій, повстанського руху селян, «червоної» та «білої» інтервенцій, відкритого воєнного й політичного тиску держав Антанти поступово були зведені нанівець.
    Аналізуючи причини поразки збройної боротьби УНР, потрібно врахувати: нерівність військових можливостей України та її зовнішніх противників; необхідність вести боротьбу проти кількох сильних ворогів; значний брак боєприпасів і озброєнь; прорахунки у соціально-економічній політиці; неспроможність влади забезпечити злагоду й правопорядок у суспільстві; недостатню компетентність управлінського апарату. Часті зміни урядових кабінетів лише посилювали політичну нестабільність у республіці, призводили до кадрових переміщень на рівнях державного апарату й заважали формуванню сталих кадрів досвідчених урядовців за значного їх дефіциту.
    Якщо у складі керівництва УНР провідне місце посідали представники лівих партій із притаманним їм соціальним максималізмом і схильністю до «соціалістичних експериментів», то в Галичині найвпливовішими були ліберально-консервативні сили.

    Попередня сторінка з ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

    До змісту ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

    Наступна сторінка з ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

    Комментарии закрыты.