Встановлення більшовицько-радянського режиму в Україні. УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА РЕВОЛЮЦІЯ 1917—1921 рр. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ
Сутність комуністичного режиму (1917—1921 рр.)
На початку 1918 р. більшовицька влада в Україні тривала лише протягом кількох тижнів. Удруге більшовики прийшли на українські землі на початку 1919 р. і були організованіші, а комуністичний режим концептуально завершеним.
Навесні 1918 р. більшовики різко змінили свою соціально-економічну стратегію, вдавшись до силових засобів у комуністичних перетвореннях. Націоналізація промисловості спершу відбувалася методом «червоногвардійської атаки на капітал». Із весни 1918 р. почалась націоналізація галузей промисловості, а 28 червня ВЦВК видав декрет про націоналізацію всієї великої промисловості.
Переданням підприємств у власність держави комуністичні перетворення не обмежилися. Державні підприємства відокремлювали від ринку, який вважали втіленням капіталізму. Ринкове регулювання змінило «ручне управління», задля централізованого управління націоналізованим виробництвом треба було підпорядкувати кожне підприємство, навіть найвіддаленіше від центру. У промисловості почав швидко кількісно зростати управлінський апарат: главки (головні управління) і центри Вищої ради народного господарства, трести, кущі. Новий господар — державний орган — виявився нездатним щоденно займатися виробництвом на кожному підприємстві, як це робив колишній його власник або управитель.
У складних умовах перебували робітники, кожний з яких повинен був працювати там, де його призначили. Залежність робітників від держави проявлялася в трудовому спорі, коли держава завжди виступала як сторона, а робітники були беззахисними через одержавлення профспілок.
Комуністична організація виробництва вимагала від тих, хто працював за наймом, трудової повинності. Примусовість праці випливала з ідеї позбавленого ринкових важелів планового господарювання. Небажання робітників працювати там, де потребувала держава, викликало негативну реакцію з її боку. За аналогією з дезертирами, тобто мобілізованими на війну людьми, але які не бажали воювати, їх стали називати «дезертирами трудового фронту».
Загальну трудову повинність декларувала перша радянська конституція РСФРР, яку схвалив у січні 1918 р. III Всеросійський з’їзд рад. У 1918 р. запровадили спосіб примушування до праці — мілітаризацію праці. У листопаді 1918 р. залізничний транспорт перевели на воєнний стан. 10 квітня 1919 р. з’явився декрет Раднаркому РСФРР «Про загальну мобілізацію». Замість відносин найму почав діяти принцип мобілізації робочої сили — спочатку через профспілки, а з кінця 1919 р. — через наркомат праці та його місцеві органи. Ліквідація ринку робочої сили змушувала державу забезпечувати всіх, хто працював на державних підприємствах.
Отже, комуністична революція знищувала суспільство, в якому людина заробляла собі на прожиття, використовуючи власні або чужі засоби виробництва, а також свої вміння та знання. Натомість зароджувалось інше суспільство, в якому вона працювала там, де їй вкажуть, і одержувала за це визначений іншими «пайок». Таке суспільство більшовики вважали комуністичним.
Радянська держава і більшовицька партія найбільших труднощів зазнали у запровадженні комуністичного розподілу. Знищення капіталістів та їх управлінців дезорганізувало виробництво. Часто націоналізовані підприємства припиняли свою діяльність. Ресурси, які державі вдалося централізувати або взяти під контроль, спрямовували передусім на воєнні потреби. Заміна ринкової торгівлі державним розподілом на практиці виявилася важкореалізовуваним заходом. Декрет Раднаркому «Про організацію постачання населення всіма продуктами та предметами особистого споживання і домашнього господарства» від 21 листопада 1918 р. мав здебільшого декларативний характер. Постачання армії і пролетарського населення продовольством радянській владі довелося здійснювати шляхом реквізиції селянської продукції. Унаслідок комуністичної «революції зверху» було запроваджено продрозкладку.
Навесні 1918 р. В. Ленін запропонував здійснити товарообмін, унаслідок чого село мало одержати у натуральному вигляді промислові товари, а місто — продовольство. Проте повноцінному товарообміну не вистачило промислових товарів. Наркомпрод РСФРР, який керував цією операцією, зміг «отоварити» лише 1/4 хліба, що підлягав здаванню за набагато нижчими за ринкові державними розцінками. Селян це не влаштувало, і вони відмовилися співпрацювати з державою. Це спричинило оголошення ВЦВК продовольчої диктатури, і у травні 1918 р. наркомат продовольства РСФРР отримав надзвичайні повноваження, у т. ч. право на конфіскацію виявленого у селян хліба. Організовані наркомпродом і профспілками продовольчі загони робітників за сприяння утворених владою на селі комітетів бідноти, а у разі необхідності — військ, влітку 1918 р. здійснили вилучення хліба без будь-якого товарного покриття.
З метою реалізації декрету про комуністичний розподіл і зменшення соціального напруження у пролетарських районах, що голодували, продовольчі органи з осені 1918 р. у деяких населених пунктах почали накладати на селян обов’язкові завдання з огляду на свої потреби. Ці завдання були розписані для губерній, повітів, волостей і сіл, навіть для кожного двору. «Позитивний досвід» узагальнили і поширили на всю країну декретом Раднаркому від 11 січня 1919 р. про продовольчу і фуражну розкладки. Декрет відновлював принцип колективної відповідальності, на якому ґрунтувалося податкове обкладення села в дореволюційні часи. Продрозкладка стала навіть не податком, а реквізицією, викорінюючи індивідуальне селянське господарство, яке суперечило системі комуністичних виробничих відносин.
Вимоги селян щодо рівномірного поділу землі більшовики реалізували на II Всеросійському з’їзді рад у «Декреті про землю». Однак поступово відійшли від його реалізації майже одразу після жовтневого перевороту. 9 лютого 1918 р. ВЦВК видав «Основний закон про соціалізацію землі». Його підготували спільно з лівими есерами, які належали до Раднаркому і ВЦВК. Есери вбачали соціалізацію у переданні всієї землі без викупу у розпорядження органів самоуправління для зрівняльного поділу за трудовою або споживчою нормою між селянами, які господарювали, не використовуючи чужої найманої праці. Проте замість органів самоуправління, які так і не створили, землею стали розпоряджатися державні органи. Така соціалізація землі, яка майже не відрізнялась від її націоналізації, перетворювала основний засіб сільськогосподарського виробництва на власність держави. Натомість держава мала мету перейти від першого етапу аграрних перетворень на селі, який забезпечив селян землею, до другого, на якому індивідуальні селянські господарства повинні стати колективними.
«Декретом про землю» було проголошено вільний вибір форм користування землею: подвірного, хутірського, артільного, общинного. У законі про соціалізацію землі форми землекористування навіть не називали. Натомість було задекларовано, що держава сприятиме соціалістичним формам землеробства — радгоспам і комунам.
Наприкінці 1918 р. за участі В. Леніна підготували проект нового декрету про користування землею, який ревізував норми «Декрету про землю». РКП(б) відмовлялася від уже здійсненого зрівняльного поділу землі, апелюючи до комуністичних гасел. У декреті «Про соціалістичний землеустрій і про заходи переходу до соціалістичного землеробства» йшлося про те, що «На всі види одноосібного землекористування треба дивитися як на скороминущі та відживаючі».
У середині січня 1919 р. у Москві відкрився Всеросійський з’їзд земельних відділів, комітетів бідноти і комун. Радянські чиновники, які переважали на з’їзді, ухвалили за селян резолюцію «Про колективізацію землеробства». Розпочалася комуністична організація сільського господарства.
Комуністичне доктринерство не давало змоги керівникам РКП(б) об’єктивно оцінити результати тих заходів, які вони запроваджували в економіку силовими способами. Лише в 1921—1922 рр., коли країну охопила політична криза, вони змушені були відмовитись від комуністичних засад побудови економіки.
Забезпечити здійснення комуністичних соціально-економічних перетворень мала політична система, яку прагнули вибудувати більшовики. Статус державної партії вони здобули завдяки захопленню рад і забороні політичної діяльності інших партій. РКП(б), зберігаючи ознаки партії, стрімко одержавлювалася. Первинні організації, рекрутуючи з пролетарських мас нових учасників, мобілізовуючи їх на виконання рішень вищих партійних органів, створювали ілюзію партійного життя. Вищі ешелони партії перетворились на частину державного механізму. Практично всі відповідальні державні посади обіймали лише члени РКП(б). Уся влада концентрувалася на найвищому щаблі компартійно-радянської піраміди.
Контролюючи і спрямовуючи діяльність радянських органів, РКП(б) була неформалізованою частиною політичного режиму. Хоча влада рад представляла тільки специфічну форму компартійної диктатури, цей режим називали режимом «радянської влади». Основним важелем комуністичних перетворень став червоний терор. Більшовики, які завжди надавали перевагу силовим засобам боротьби за владу, під час перетворення з урядової партії на державну структуру передусім розбудовували органи, повязані з тероризуванням населення. 20 грудня 1917 р. Раднарком прийняв декрет про заснування Всеросійської надзвичайної комісії з боротьби з контрреволюцією і саботажем, яку очолив Ф. Дзержинський. У циркулярі, адресованому місцевим радам, разом із повідомленням про створення ВНК було запропоновано надсилати «всі відомості і дані про організації і окремих осіб, діяльність яких спрямована на шкоду революції і влади народу». Також ішлося про створення аналогічних комісій на місцях.
Отже, захопивши владу в листопаді 1917 р., більшовики нав’язали суспільству утопічну соціально-економічну систему, яка діяла лише під тотальним примусом держави і зробила суспільство повністю залежним від державних інститутів, бюрократії і номенклатури. Ця політика тривала протягом 1918—1921 рр. і спричинила неприхований опір суспільства — громадянську війну.
Запровадження радянської державності в Україні наприкінці 1918 р. — на початку 1919 р.
Навесні 1918 р., коли більшовики відступили з України, вони не змогли змиритися з її незалежністю. Поява такої держави змінювала уявлення про Росію як велику світову державу, адже в Україні зосереджувалось багато енергетичних ресурсів, підприємств металургійної та машинобудівної промисловості, а головне — основна частина продовольчих ресурсів, позбавлення яких Росії змінило б більшовицькі плани. Через це навіть після визнання УНР, а згодом Української Держави, більшовицьке керівництво не припиняло розробляти таємних планів повернення України до складу Радянської Росії.
Важливим черговим заходом у реалізації плану більшовиків щодо України стало створення КП(б)У та проведення її І з’їзду в липні 1918 р. під Москвою. КП(б)У мала стати обласною організацією РКП(б), завданням якої була боротьба «за революційне об’єднання України з Росією на засадах пролетарського централізму в межах Російської Радянської Соціалістичної Республіки».
28 листопада 1918 р. ЦК РКП(б) санкціонував утворення «незалежного» Тимчасового робітничо-селянського уряду України, який очолив Г. П’ятаков. Завдання уряду було надзвичайно просте і полягало у створенні ілюзії питомих українських більшовицьких сил, а насправді мало приховувати інвазію російських військ в Україну. В. Ленін у листі до головкома Червоної Армії І. Вацетіса писав: «З просуванням наших військ на захід і на Україну створюються обласні тимчасові радянські уряди, покликані зміцнити ради на місцях. Ця обставина… позбавляє змоги шовіністів України, Литви, Латвії, Естляндії розглядати рух наших частин як окупацію і створює сприятливу атмосферу для подальшого просування наших військ. Без цієї обставини наші війська були б поставлені в окупованих областях у нестерпне становище і населення не зустрічало б їх як визволителів».
Наприкінці 1918 — на початку 1919 рр. від Тимчасового робітничо-селянського уряду України нічого не залежало, тривалий час він перебував на території Росії у Курську та Суджі й лише на початку січня 1919 р. перебрався до Харкова, який захопили більшовицькі війська. Від бездіяльності в уряді розпочались інтриги і чвари за місце голови: група Ф. Артема прагнула змістити з цієї посади Г. П’ятакова. Чвари припинила Москва, яка призначила новим головою уряду X. Раковського.
Через тиждень після приїзду в Харків, 29 січня 1919 р., Х. Раковський реорганізував Тимчасовий уряд. За російським взірцем відділи уряду назвали народними комісаріатами, а сам уряд — Радою народних комісарів. Наркомат військових справ очолив М. Подвойський, внутрішніх справ — К. Ворошилов, освіти — В. Затонський, землеробства — В. Мещеряков, продовольства — О. Шліхтер. Головою Української ради народного господарства став Е. Квірінг, командувачем Українським фронтом — В. Антонов-Овсієнко. Ф. Артему (Сергєєву) доручили новостворений наркомат радянської пропаганди, О. Хмельницького призначили наркомом юстиції, Б. Магідова — наркомом праці, Ф. Земіта — наркомом фінансів, О. Жарка — наркомом шляхів сполучення, М. Скрипника — наркомом державного контролю. Г. П’ятакову уряд не дав жодного призначення, і колишній голова уряду зосередився на партійній роботі.
У грудні 1918 р. було створено Всеукраїнську надзвичайну комісію (ВУНК), але її керівники до складу уряду спочатку не входили, а підпорядковувались ВНК. На прикладі реорганізації радянського уряду України зрозуміло, що радянська державність в Україні сліпо копіювала російські зразки, форми і методи, була позбавлена національної складової. Навіть назву держави більшовики змінили з УНР на УСРР (Українська Соціалістична Радянська Республіка).
На початку березня 1919 р. у Харкові відбувся III з’їзд КП(б)У. Його делегати представляли понад 23 тис. більшовиків, які на той час працювали в Україні. З’їзд розглянув і затвердив усі рішення, які мали прийняти по радянській лінії на III Всеукраїнському з’їзді рад. На першому після з’їзду пленумі Центрального комітету було створено Політбюро ЦК. До його складу увійшли секретар ЦК КП(б)У Г. П’ятаков, голова Київської ради робітничих і селянських депутатів А. Бубнов, голова УРНГ Е. Квірінг, нарком землеробства УСРР В. Мещеряков і голова Раднаркому Х. Раковський. Залучення до складу Політбюро ЦК наркома землеробства свідчило, що партія більшовиків готувалася до негайного здійснення докорінних соціально-економічних перетворень у сільському господарстві.
Зі своїм попередником Г. П’ятаковим, який посідав друге місце в компартійно-радянській номенклатурі, Х. Раковський не спрацювався і вдався до майстерних маневрів, котрими усунув через кілька місяців Г. П’ятакова з посади секретаря ЦК КП(б)У, впливовість якої швидко зростала. Секретарем ЦК КП(б)У з травня 1919 р. почав працювати С. Косіор.
До складу Політбюро ЦК КП(б)У належали представники різних національностей: болгарин (Х. Раковський), поляк (С. Косіор), німець (Е. Квірінг) і двоє росіян (А. Бубнов, В. Мещеряков), однак серед них не було жодного українця. Натомість другий ешелон влади представляли авторитетні працівники українського походження (В. Затонський, Г. Петровський, М. Скрипник та ін.). Так, М. Скрипник мав у РКП(б) високий рейтинг, але в уряді Х. Раковського його призначили на другорядне місце і не обрали до складу Політбюро ЦК. Кадровими призначеннями такого рангу займалось оргбюро ЦК РКП(б). Призначення або непризначення певних осіб до складу Політбюро ЦК КП(б)У свідчить про те, що російське компартійно-радянське керівництво побоювалося сепаратистських настроїв навіть у власному середовищі.
У зв’язку з обраною В. Леніним тактикою співпраці з лівими українськими політичними партіями, які солідаризувалися з радянською платформою, їм було дозволено провести з’їзди і взяти участь у виборах делегатів на III Всеукраїнський з’їзд рад. З’їзди обох лівоесерівських партій відбулися майже одночасно зі з’їздом КП(б)У. Ліві українські есери назвали себе Українською партією соціалістів-революціонерів (комуністів), скорочено — УПСР (комуністів-боротьбистів). Унаслідок розколу Української партії лівих соціалістів-революціонерів (УПЛСР), яка була відгалуженням загальноросійської партії лівих есерів, виникла Українська партія лівих соціалістів-революціонерів (борбистів).
Партії боротьбистів і борбистів заявили про перехід на радянську платформу, проте не погоджувалися з диктаторськими методами діяльності більшовиків і замість гасла «диктатури пролетаріату» висунули гасло «диктатури трудящих класів», а також вимагали забезпечити рівні політичні права робітничому класу і селянству. Боротьбисти виступали за збереження національної форми української держави, у зв’язку з цим діяльність партій була мінімізована.
III з’їзд КП(б)У схвалив резолюцію «Про ставлення до дрібнобуржуазних партій», в якій заявив про недопустимість будь-яких угод із ними. Проте українське село підтримувало політику боротьбистів, а більшовики не мали на них великого впливу. Через це ЦК РКП(б) 25 березня скасував резолюцію і зобов’язав Х. Раковського налагодити співробітництво з боротьбистами і борбистами.
III з’їзд КП(б)У рекомендував Всеукраїнському з’їзду рад, що мав відбутися, при опрацюванні Конституції УСРР взяти за основу Конституцію РСФРР 1918 р. Її взяли за основу, причому ще до скликання з’їзду, коли визначали норми представництва на Всеукраїнський з’їзд рад. За російською конституцією робітничому класу надавали значну перевагу на виборах до Всеросійського з’їзду і губернських рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. Ст. 25 Конституції РСФРР визначила, що Всеросійський з’їзд рад складається з представників міських рад з розрахунку один депутат на 25 тис. виборців і представників губернських з’їздів рад з розрахунку один депутат на 125 тис. жителів. П’ятикратна перевага міського пролетаріату уможливлювала побудову радянських органів влади так, щоб вони постійно перебували під більшовицьким контролем.
Характерним було те, що в Україні кількісні параметри представництва були жорсткішими. Більшовики не довіряли навіть робітникам. Конкретні норми представництва ЦК КП(б)У затвердив такі: один представник від сільської волості (незалежно від кількості населення в ній), від 10 тис. робітників і від 1000 червоноармійців. Отже, делегатів з’їзду сформували здебільшого із червоноармійців, серед яких українців було не багато. За нормою представництва вони переважали кількість місцевих жителів вдесятеро.
Відповідно до урядового декрету з другої половини січня в сільській місцевості України почалась організація комітетів бідноти (розпущених на той час у Радянській Росії). За січень і лютий воєнно-революційні комітети були утворені на всій території України, яка опинилася під контролем Червоної Армії. Спираючись на ВУНК, більшовицькі осередки, ревкоми і комбіди, Раднарком провів вибори до Всеукраїнського з’їзду рад і добився бажаного результату. Серед 1719 делегатів з’їзду виявилося 1367 більшовиків, 150 боротьбистів і 100 борбистів. З’їзд розпочав свою роботу 6 березня, на другий день після завершення III з’їзду КП(б)У. Він затвердив представлений Х. Раковським склад Раднаркому та обрав Всеукраїнський центральний виконавчий комітет (ВУЦВК) у складі 99 членів (89 більшовиків і 10 боротьбистів). На І сесії ВУЦВК, яка відбулася незабаром після закриття з’їзду, головою президії було обрано Г. Петровського, а членами — К. Ворошилова, В. Затонського, С. Косіора і О. Хмельницького.
10 березня 1919 р. III Всеукраїнський з’їзд рад прийняв і затвердив в остаточній редакції ВУЦВК 14 березня 1919 р. Конституцію УСРР. За нею не можна було з’ясувати, чи є республіка Україна незалежною державою, чи входить у федеративний союз з іншою державою. Згадки про Росію, або РСФРР, жодної не було. Опосередкованою вказівкою на існування зв’язку з Росією без визначення форми цього зв’язку була заява ст. 4 такого змісту: «Українська Соціалістична Радянська Республіка заявляє про свою цілковиту солідарність з нині існуючими вже радянськими республіками і про своє рішення вступити з ними в найтісніше політичне об’єднання для спільної боротьби за торжество світової комуністичної революції і в найтісніше співробітництво в галузі комуністичного будівництва».
У Конституції УСРР не стали виписувати її зв’язки з Радянською Росією. Натомість на практиці формувався єдиний державно-політичний механізм. Розбудовуючи свій апарат і сполучаючи його з об’єктами управління на території республіки, Раднарком УСРР послуговувався управлінськими схемами, напрацьованими в РНК РСФРР. На початку березня 1919 р. президія ВРНГ РСФРР звернулася до Української ради народного господарства з вимогою перепідпорядкувати їй всі варті уваги об’єкти управління на території України згідно з вимогами демократичного централізму. Уряд УСРР негайно вирішив об’єднати ВРНГ і УРНГ в єдину систему, як і банківську справу обох республік, щоб Народний банк РСФРР обслуговував територію України. Після цього товарні фонди обох республік були об’єднані й визначено спільний виробничий план. Планування відбувалося через відділи, главки і центри ВРНГ.
Відбувалося поступове розчинення республіканських управлінських структур у централізованому державному апараті Росії. Необхідність такої централізації управління в Москві не заперечували, навпаки, в ЦК КП(б)У надійшла постанова Політбюро ЦК РКП(б) від 8 квітня 1919 р. за підписами Й. Сталіна, М. Крестінського і В. Леніна. У протоколі Політбюро ЦК РКП(б) від 23 квітня 1919 р. це доручення було сформульоване так: «Запропонувати ЦК КПУ поставити на своє обговорення питання про те, за яких умов, коли і в якій формі може бути проведене злиття України з радянською Росією».
23 квітня 1919 р. головком Червоної Армії І. Вацетіс написав доповідну записку голові Раднаркому РСФРР з вимогою ліквідувати національні армії і «сепаратну автономність у питаннях ведення війни». В. Ленін наклав резолюцію, адресовану заступнику голови Реввійськради РСФРР Е. Склянському: «Скласти текст директиви від ЦК до всіх “націоналів” про єдність (злиття) воєнки». Складений Е. Склянським документ під назвою «Проект директиви ЦК про воєнну єдність» за підписами В. Леніна і Й. Сталіна розіслали як директивний в усі національні республіки. У ньому вперше окреслили межу централізованого управління з Москви військово-промисловим комплексом і всіма «командними висотами» економіки на контрольованій державною партією території.
19 травня директиву ЦК РКП(б) про воєнну єдність розглянули на нараді членів ЦК КП(б)У і відповідальних працівників центральних радянських установ. У той самий день ВУЦВК схвалив резолюцію «Про об’єднання військових сил радянських республік», а 27 травня пленум ЦК КП(б)У прийняв рішення про об’єднання разом із військовим командуванням раднаргоспів, залізниць, фінансів і управління працею.
Відтак Політбюро ЦК РКП(б) 28 травня заслухало питання «Про воєнно-економічний союз з Україною», а 1 червня 1919 р. ВЦВК публічно оголосив декрет про «воєнно-політичний союз». Відповідно до нього централізоване керівництво військовими комісаріатами, раднаргоспами, залізницями, фінансами і працею покладалося на Раднарком РСФРР та його наркомати. Військовий комісаріат УСРР розформували, а Український фронт ліквідували, створивши на його основі дві армії — 12-ту Західного фронту та 14-ту Південного фронту. Такою була політично-державна надбудова, яку назвали Українська Соціалістична Радянська Республіка.
Початок комуністичних перетворень в Україні (1917—1921 рр.)
Як тільки більшовики заволоділи Україною, вони негайно включили її в орбіту комуністичного проекту.
11 січня 1919 р. з’явився декрет українського уряду про порядок націоналізації промислових підприємств, у якому право здійснювати націоналізацію надавалось уряду УСРР або УРНГ. За кілька місяців було одержавлено цукрову промисловість, великі шахти, металургійні і машинобудівні заводи. Керівництво націоналізованими підприємствами здійснювали УРНГ та його главки — Укрголовліс, Укрголовцукор, Укрголовспирт та ін. Після переїзду уряду в березні 1919 р. до Києва УРНГ створила в Харкові Гірничопромислове відділення, яке керувало вугільною, металургійною, хімічною й електротехнічною галузями промисловості.
На початку 1919 р. низкою декретів Раднаркому і роз’яснювальних постанов та інструкцій наркомпроду РСФРР було запроваджено продовольчу монополію держави. Уже в першому декреті від 11 січня її поширили майже на всі види продовольства та сільськогосподарської сировини, хоча найголовнішими об’єктами реквізицій були зерно і фураж. Обсяги вилученого зерна залежали від двох чинників: потреб держави у продовольстві та сировині й спроможності органів Наркомпроду (у його розпорядженні перебували збройні загони) реалізувати доведені до губернії, повіту, волості й села норми здачі продовольства.
Наприкінці грудня 1918 — на початку січня 1919 рр. Наркомпрод РСФРР скликав у Москві Всеросійську нараду продпрацівників, присвячену обговоренню проекту декрету про розкладку, який мали невдовзі опублікувати. На нараді роз’яснювали, що при визначенні кількості заготовлюваного продовольства слід виходити не з потреб селянського господарства, а з державних інтересів. Визначення «надлишків» давалося в циркулярі ЦК РКП (б) губкомам партії: «Розкладка, подана на волость, уже сама по собі є визначенням надлишків». В усіх державних документах про розкладку йшлося, що у селян вилучають певну частину товарних надлишків продукції. З метою усунення роздумів селян про те, чи продавати їх, чи здавати державі, ринкову торгівлю заборонили. Комуністичний розподіл продукції замість купівлі-продажу і продовольчу розкладку запровадили в Україні одним декретом ВУЦВК «Про загальнодержавний облік і розподіл продуктів і предметів домашнього господарства» від 12 квітня 1919 р.
19 лютого 1919 р. ЦК РКП(б) прийняв спеціальну постанову про продрозкладку в Україні, де було запропоновано урядові України розгорнути агітацію серед селянства з роз’яснення необхідності її запровадження. Визначати кількість хліба, яка припадала за розкладкою на кожну місцевість, і пункти, куди мали направляти зібраний хліб, мав Наркомпрод УСРР. До проекту цієї постанови В. Ленін додав дві вказівки: «ЦК РКП пропонує керуватися встановленим принципом: з бідних селян нічого, з середняка помірно, з багатого багато. Надлишок радимо визначити максимальний, наприклад, 500 мільйонів пудів по всій Україні, а для розкладки взяти одну п’яту або одну десяту частину».
За підрахунками Наркомпроду УСРР, надлишки від урожаїв попередніх років оцінювали в 278 млн пуд., а план продрозкладки встановили в 139 млн пуд. Отже, вилученню підлягала не 1/10 частина надлишків, а половина. До того ж ніхто не перевіряв точності обрахунків заготівельників, від яких влада вимагала хліба.
Ініціатором вилучення надлишків насамперед був В. Ленін. Виступаючи у березні 1919 р. на засіданні Петроградської Ради, він переконував аудиторію в тому, що на Україні значні запаси хліба, які, однак, не вдасться легко конфіскувати без створення відповідного апарату зі зброєю в руках. В. Ленін передбачав, що коли цих двох умов буде дотримано, то до 1 червня 1919 р. від України уряд одержить 50 млн пуд. зерна.
Навесні 1919 р. почалась організація походу робітничого класу в українське село шляхом створення продовольчих загонів. Першим сформували Київський зведений продовольчий загін. За неповними даними, у цих загонах налічувалось у першій половині 1919 р. 5 тис. робітників, на допомогу яким прибували продзагони з Росії. У 87 російських продзагонах було понад 2,5 тис. робітників.
Із січня 1919 р. в Україні утворювали сільські й волосні комітети бідноти, які до відновлення сільрад були повновладними організаціями. Після створення мережі рад комбіди підпорядковували волосним і повітовим виконкомам, але влада у них зберігалась. Комбіди здійснювали розкладку на місцях, причому 10% зібраного хліба залишалося в їх розпорядженні як винагорода за працю. Проте розколоти селянство, налаштувати бідноту проти заможних («куркулів») не завжди вдавалося.
Незважаючи на всі зусилля уряду, до липня 1919 р. мережу комбідів сформували тільки в половині українських сіл. Часто після створення вони не розпочинали діяльності. Захищаючи хліб, селяни організовувалися в повстанські загони антирадянського спрямування. Радянські джерела повідомляли, що внаслідок діяльності «націоналістичних банд» діяльність комбідів згорталася. За свідченням наркома продовольства УСРР О. Шліхтера, у 1919 р. в Україні вдалося заготовити не більше 8 млн пуд. хліба. Приблизно половина цієї кількості зерна була вивезена з поміщицьких маєтків.
Відновлення радянської влади в Україні збігалося зі змінами в аграрній політиці РКП(б), декларованими у прийнятій VIII партійним з’їздом комуністичній програмі. Покладатися на продрозкладку, тобто на реквізицію виробленої селянами продукції, було небезпечно. Ця форма хлібозаготівель стала безперспективною. Селяни відмовлялися від обробітку частини одержаної землі, про яку вони мріяли поколіннями, щоб держава не знайшла у них «надлишків», які підлягали вилученню. Продрозкладка спричинила недосів полів, руйнувала селянську економіку і трудову етику. Хліб переганяли на горілку, споживання якої стрімко зросло. Отже, уряд спрямував свої дії на позбавлення селян статусу вільного товаровиробника, який вони здобули після реформи 1861 р. Селяни мали втратити приватну власність на засоби виробництва та об’єднатися в радгоспи або комуни, де вони працювали б, виконуючи наряд, як робітники на підприємствах. Полігоном у насадженні комуністичного виробництва була обрана Україна, де ще залишалося відновлене або збережене П. Скоропадським поміщицьке землеволодіння.
Український радянський уряд у перших своїх заявах (маніфест від 29 листопада 1918 р., декларація від 25 січня 1919 р.) зобов’язувався передати землю селянам безплатно. Радянські настрої серед українських селян поширились через чутки про проведення в Росії зрівняльного розподілу землі. Однак у керівників РКП(б) були інші плани: вони зміцнили режим і налаштувалися на ревізію результатів аграрної революції.
16 січня 1919 р. радянський уряд УСРР опублікував декрет про націоналізацію цукрової промисловості. У розвиток декрету була опублікована постанова УРНГ, де зазначено, що всі землі, на яких протягом хоча б одного року з п’яти останніх висівали цукрові буряки, не підлягають поділу між селянами. Також після націоналізації ґуралень і спиртоочисних заводів землі, на яких вирощували сировину (картоплю або зернові культури), оголосили недоторканними. Унаслідок цього у губерніях, де селянство найбільше страждало від малоземелля, понад 1 млн десятин поміщицької землі було виключено із зрівняльного поділу. Здійснювана в такий спосіб націоналізація спричинила значне невдоволення селянських мас.
Основні засади аграрної політики, затверджені в резолюціях III з’їзду КП(б)У (1—6 березня 1919 р.) повністю переписали з текстуальними повторами з декрету ВЦВК «Про соціалістичний землеустрій і про заходи переходу до соціалістичного землеробства» від 14 лютого. Через день після закриття III з’їзду КП(б)У уряд УСРР зробив «уточнення» до декрету про створення комітетів бідноти. Постанова Раднаркому УСРР за підписами Х. Раковського і В. Мещерякова стала підзаконним актом, який знівелював усі маніфести і декларації, що обіцяли селянам землю в обмін на підтримку радянської влади. Одержавши землю без інвентарю, селяни не могли почати працювати на ній. Користуватися послугами прокатних пунктів означало зробити перший крок до «товариського» обробітку землі.
26 травня 1919 р. ВУЦВК ухвалив «Положення про соціалістичний землеустрій», фактично знову продублювавши російський законопроект. Земельна політика в Україні спрямовувалась на усуспільнення та одержавлення сільського господарства. На селянське індивідуальне господарство припало лише 5—6 млн поміщицької землі, а 10 млн до зрівняльного розподілу не потрапили. Проте більшу частину цієї землі радгоспи і комуни не мали змоги обробити. Така політика викликала обурення селянства, яке перетворилося на збройний спротив радянському режимові.
Відновлення Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР)
Падіння радянської влади в Україні влітку 1919 р. стало однією з найприкріших поразок більшовиків за роки громадянської війни. Вони вдруге втратили великий регіон, без природних і людських ресурсів якого було важко розраховувати на тривалу перспективу перебування при владі.
Після поразки армії А. Денікіна, коли знову з’явилася можливість повернутися до України, більшовицька верхівка усвідомила необхідність обговорити причини поразки та визначити план перспективних дій. 19 листопада 1919 р. Х. Раковський передав В. Леніну «Тези з українського питання». У цьому документі йшлося про необхідність відновлення УСРР із конституційним статусом незалежного державного утворення, але на засадах «воєнно-політичного союзу». Вже від свого імені В. Ленін подав тези з українського питання до Політбюро ЦК, яке 21 листопада схвалило їх і передало комісії для складання проекту резолюції ЦК РКП(б). Резолюція «Про Радянську владу на Україні» була схвалена пленумом ЦК РКП(б) 29 листопада.
Перші три пункти резолюції стосувалися політичного становища України в системі радянської влади. «Неухильно проводячи принцип самовизначення націй, — говорилося в резолюції, — ЦК вважає за необхідне ще раз підтвердити, що РКП стоїть на точці зору визнання самостійності України». Проте вже у другому пункті резолюції зазначалося: «Вважаючи безперечною для всякого комуніста і для всякого свідомого робітника необхідність якнайтіснішого союзу для всіх Радянських республік в їх боротьбі з грізними силами всесвітнього імперіалізму, РКП стоїть на тій позиції, що визначення форм цього союзу буде остаточно вирішене самими українськими робітниками і трудящими селянами». У третьому пункті йшлося про збереження форми «воєнно-політичного союзу» республік, про яку зазначали раніше: «А в даний час відносини між УСРР і РСФРР визначаються федеративним зв’язком на ґрунті рішень ВЦВК від 1 червня 1919 р. і ЦВКУ від 18 травня 1919 р.».
Досвід більшовиків із впровадження радянської політики в Україні свідчив, що краще поступитися в національному та земельному питаннях, щоб не втратити свого впливу остаточно. Зокрема, в резолюції вони визнавали, що українську культуру (мова, школа тощо) протягом віків придушував царизм. Звідси випливав директивний висновок: «ЦК РКП ставить в обов’язок всім членам партії всіма засобами сприяти усуненню всіх перешкод до вільного розвитку української мови і культури». Після цього було сформульовано тезу, яка ніколи більше не з’являлася в документах радянської доби: «Оскільки на ґрунті багатовікового гноблення серед відсталої частини українських мас спостерігаються націоналістичні тенденції, члени РКП повинні ставитися до них з найбільшою терпимістю і обережністю, протиставляючи їм слово товариського роз’яснення тотожності інтересів трудящих мас України і Росії». Безпосередньо з наведеної вимоги випливало формулювання, яке стало програмою українізації 20-х років ХІХ ст.: «Члени РКП на території України повинні на ділі проводити право трудящих мас учитися і розмовляти в усіх радянських установах рідною мовою, всіляко протидіючи спробам штучними засобами відтіснити українську мову на другий план, прагнучи, навпаки, перетворити українську мову в знаряддя комуністичної освіти трудящих мас». Отже, російські більшовики втілили на практиці обіцянку виконати вимоги «відсталої частини українських мас», які визначали характер української революції 1917—1919 рр.
Після позитивних змін у національній сфері відбулися соціально-економічні зрушення на користь українського народу. Зважаючи на те що в Україні більшість населення становило селянство, резолюція ЦК РКП(б) поставила завдання перед радянською владою «завоювання до себе довір’я з боку не тільки селянської бідноти, але й широких верств середнього селянства». Досягнення цього влада вбачала у більш гнучкій та обережній продовольчій і земельній політиці. Необхідно було повністю ліквідувати відновлюване А. Денікіним поміщицьке землеволодіння з переданням земель безземельним і малоземельним. Розміри земельних наділів радянських господарств були чітко визначені з урахуванням інтересів селянства. Об’єднання їх у комуни, артілі тощо пропонувалося здійснювати із суровим дотриманням політики партії, яка не допускає жодного примусу, дає змогу селянам самостійно робити вибір. Отже, радянський режим прийняв рішення не практикувати дії весни — літа 1919 р., принаймні не допускати політики відкритої війни з селом.
У грудні 1919 р. у Москві відбулось засідання «групи відповідальних українських працівників», яку вже запрошували на початку грудня на нараду з центральним партійним керівництвом щодо змісту резолюції ЦК РКП(б) «Про Радянську владу на Україні». Цього разу зібрання конституювали як об’єднане засідання членів президії ЦВК і Раднаркому УСРР. Г. Петровський і Х. Раковський підписали спільну постанову про ліквідацію цих органів влади і утворення замість них єдиного надзвичайного органу — Всеукраїнського революційного комітету. Всеукрревком складався з трьох більшовиків — Г. Петровського (голова), В. Затонського і Д. Мануїльського, а також з боротьбиста Г. Гринька і борбиста В. Качинського. Однією з поступок українцям було створення політичного союзу з партіями боротьбистів і борбистів. Союз з українськими національними партіями негативно сприйняло керівництво КП(б)У. Проте борбисти та особливо боротьбисти мали значний вплив на українське село, і створювати систему влади в Україні без них, враховуючи попередній досвід, було ризикованою справою.
На засіданні Всеукрревкому 5 лютого 1920 р. його склад поповнили три більшовики — М. Владимиров, Х. Раковський і В. Чубар. Цього дня, напередодні організації виборчої кампанії до рад, Всеукрревком ухвалив «Закон про землю». Майже всю поміщицьку землю за законом мали рівномірно розподілити між селянами. Х. Раковський згадував, що розроблення цього закону відбувалося під керівництвом і за безпосередньою участю В. Леніна. Полеміка на VIII Всеросійській конференції свідчила, що Х. Раковський вважав доцільним у сільському господарстві України продовжувати політику на утворення радгоспів.
У період від жовтня 1919 р. до березня 1920 р. діяльність КП(б)У характеризувалася висуванням на ключові посади в ній осіб, не пов’язаних із Україною, та примусовим приєднанням до КП(б)У політичних партій, які обстоювали радянську платформу.
Тенденцією «партійного будівництва» була ліквідація лівоесерівських партій в Україні. Наприкінці 1919 р. боротьбисти й українські більшовики проводили в Москві переговори про співпрацю. УКП(б) вимагала рівного представництва з КП(б)У у Всеукрревкові й наполягала на існуванні самостійної Червоної Армії України. Більшовики не підтримали цієї ідеї. У лютому ЦК УКП(б) звернувся до виконкому Комінтерну з вимогою прийняти боротьбистів в організацію як рівноправного члена, оскільки вони відповідають усім статутним вимогам. Однак легітимація на міжнародному рівні не відбулася. В. Ленін, який кілька місяців тому обстоював співпрацю з боротьбистами, наполягав на усуненні їх із політичної сцени. У проекті резолюції Всеукрревкому, яку написав особисто, він наголосив: «Всю політику треба вести систематично і неухильно до ліквідації боротьбистів, що передбачається в недалекому майбутньому. Для цього не пропускати жодної провини боротьбистів без негайного й суворого покарання. Особливо збирати дані про непролетарський і найбільш ненадійний характер більшості членів їх партії». Боротьбистам запропонували розпустити партію, а найактивнішим з них — вступити до КП(б)У, лідерів боротьбистів передбачалося включити до складу ЦК КП(б)У. Захопившись такою перспективою, лідери боротьбистів стали поступливішими. Вони не бажали відкритого збройного конфлікту з більшовиками, який був приречений на невдачу.
Під тиском більшовиків у березні 1919 р. ЦК УКП(б) ухвалив рішення про самоліквідацію. Підсумовуючи цю кампанію на IX з’їзді РКП(б), В. Ленін заявив: «Замість повстання боротьбистів, яке було неминуче, ми одержали, завдяки правильній лінії ЦК, чудово проведеній т. Раковським, те, що все краще, що було серед боротьбистів, увійшло в нашу партію під нашим контролем, з нашого визнання, а решта зникла з політичної сцени. Ця перемога варта кількох добрих битв».
Лідери боротьбистів В. Блакитний, Г. Гринько, П. Любченко, О. Шумський відіграли важливу роль у компартійно-радянському апараті, але в 30-ті роки ХІХ ст. їх репресували. Цей процес стосувався й кожного боротьбиста із 4 тис., які стали членами КП(б)У. Проте понад 11 тис. боротьбистів не погодилися стати членами державної партії і зникли з політичної сцени. Організуванням цього процесу займалися чекісти Ф. Дзержинського, який приїхав на початку травня 1920 р. з метою «оздоровлення» ситуації в Україні.
Незважаючи на обіцянку виконати вимоги українського народу, більшовики здійснювали в Україні жорстку політику, особливо після того, як зрозуміли, що армія А. Денікіна втратила здатність до опору. Хоча влада і називала себе радянською, вона не поспішала з виборами до рад, надаючи перевагу надзвичайним органам влади.
«Воєнний комунізм» в Україні у 1920 р.
Громадянська війна 1920 р. не мала такого характеру, як у 1919 р., проте тривала весь рік і переважно на території України. Спочатку Червона Армія завершувала розгром денікінців, але не спромоглася розбити їх. Рештки білогвардійців переховувалися в Криму, де їх реорганізував новий головнокомандувач генерал П. Врангель.
25 квітня 1920 р. почалася радянсько-польська війна. Скориставшись передислокацією червоних з’єднань на польський фронт, генерал П. Врангель вивів війська з Криму і захопив Північну Таврію. Він оголосив зміну денікінського політичного курсу, проведення аграрної реформи на користь селянства, відмову від ідеології «єдиної та неподільної» Росії. За час літнього наступу біла армія збільшилась удвічі, до неї приєдналося кілька повстанських отаманів, а в тилу не спалахували селянські повстання. Однак масової підтримки селянства П. Врангель не мав.
Червоній Армії довелося розв’язувати в Україні основні стратегічні завдання, що стосувалися завершення громадянської війни. Більшість кількамільйонного війська перебувала на території України, і селянству довелося утримувати цю армію. Незважаючи на обнадійливі більшовицькі обіцянки наприкінці 1919 р., політика «воєнного комунізму» стала ще більш жорстокою. Спрямування економічної політики радянської влади визначили на IX з’їзді РКП(б), на якому затвердили єдиний господарчий план, централізоване управління, мілітаризацію праці, трудове змагання й трудову повинність.
На початку 1920 р. Україна пережила чергову націоналізацію. Держава взяла під опіку 11 тис. підприємств, хоча не могла забезпечити роботою і половини з них. Командування підприємствами здійснювалося через систему відділів, управлінь, центрів і главків Бюро з відбудови промисловості (Промбюро). На початку року було створено Українську трудову армію, в якій нараховувалося 30 тис. бійців, очолила її Українська Рада трудової армії, яка підпорядковувалася Раді праці та оборони РСФРР. Вона також керувала всіма економічними наркоматами України. Компетенція РНК УСРР була мінімальною. Так виглядала на практиці обіцяна самостійність УСРР.
Високий ступінь зацентралізованості, ускладнений великими розмірами території країни, спричинив втрату управління. У 1920 р. цю проблему починали розуміти, але робити висновки не наважувалися. Відповідаючи на запитання делегатів IX з’їзду РКП(б) у квітні 1920 р., В. Ленін заявив: «Поки наказ від імені главків і центрів доходить до місця, він стає зовсім безсилим: він цілком тоне в морі чи то паперів, чи то бездоріжжя, безтелеграф’я…».
З’їзд визнав недосконалим становище, коли націоналізована промисловість перетворилась на кілька могутніх вертикальних об’єднань, по-господарськи ізольованих одне від одного і тільки на вершині пов’язаних Вищою радою народного господарства. Через це було висунуто ідею: «зберігаючи і розвиваючи вертикальний централізм по лінії главків», створити ще одну площину підпорядкування підприємств — горизонтальну. Ці горизонтальні структури назвали радами народного господарства й економічних нарад. Однак главки не збиралися віддавати владу новим органам. Губернські раднаргоспи змушені були керувати лише дрібними підприємствами, на яких у главків не вистачало часу.
На місцях розуміли, кому стають підпорядковані підприємства, які націоналізували. Вони потребували опіки, добування необхідних для виробництва засобів. Тому радянській владі зручніше було керувати приватним підприємством через губернські раднаргоспи, не турбуючись про його потреби. Навіть негативні господарські результати націоналізації майже не хвилювали керівників державної партії, адже вони оцінили своє зручне становище, що уможливлювало розпорядження всіма ресурсами країни. У 1920 р. Раднарком суттєво збільшив чисельність Червоної Армії, яка була основною підвалиною більшовицького режиму і засобом для реалізації проектів всесвітньої революції.
Націоналізація призводила до значної концентрації управління в одних руках, і тому її вважали необхідною за всіх умов. 29 листопада 1920 р. ВРНГ прийняла постанову про націоналізацію промислових підприємств з кількістю працівників не менше 5 за наявності механічного двигуна і не менше 10 за його відсутності. Керівник УРНГ (колишнього Промбюро) В. Чубар у лютому 1921 р. підготував тези на тему «Загальні чергові завдання господарського будівництва», які на V Всеукраїнському з’їзді рад у березні 1921 р. ухвалив: «Здійснити до кінця націоналізацію і концентрацію приватногосподарських підприємств».
12 жовтня 1920 р. В. Чубар як заступник глави уряду вніс на розгляд Раднаркому УСРР питання «Про табори примусових робіт». У ньому йшлося про створення в кожному губернському центрі таборів для дезертирів трудового фронту. Раднарком УСРР схвалив цю постанову і доручив створити мережу трудових таборів Центральному управлінню громадських робіт і повинностей НКВС. У складі цього управління з серпня 1920 р. працював відділ примусових робіт. Для керівництва мережею таборів в Україні створили Центральне управління таборами (скорочено — ЦУЛАГ). Через два тижні були організовані перші табори.
Проблема продрозкладки в Україні була надзвичайно складною. Задля конфіскації хліба на селі необхідний був виконавчий апарат. У лютому 1920 р. В. Ленін порадив Д. Мануїльському спиратися під час збирання хліба на ради, утворені з бідноти та середняків-незаможників, які вдячні партії за надані їм майно і землю. Х. Раковський вважав за необхідне доповнити цю пропозицію, тому що не бачив способів усунення з рад заможного селянства, створенням паралельних радам комітетів незаможних селян (комнезами) і наданням їм частини повноважень, забраних у рад. У квітні 1920 р. був опублікований декрет ВУЦВК про комнезами, які одержали право здійснювати земельну реформу, визначати продрозкладку, розподіляти серед бідноти частину зібраних продовольчих ресурсів. Завдяки комнезамам в Україні у 1920 р. було конфісковано 71,5 млн пуд. хліба.
В. Ленін вважав необхідною не тільки відбудову промисловості, яка занепадала з 1914 р., а й створення її новітніх галузей промисловості, заснованих на використанні електрики. Генеральний план докорінної технічної реконструкції він вбачав у створенні плану електрифікації господарства. За його дорученням була організована Державна комісія з питань електрифікації Росії (ГОЕЛРО), яка наприкінці 1920 р. представила VIII Всеросійському з’їзду рад свої пропозиції, розраховані на 10—20 років. Ресурси на капітальне будівництво, пов’язане з виконанням плану електрифікації, повинна була забезпечити продрозкладка. Наголосивши, що вона забезпечить у межах країни в 1921 р. не менше 300 млн пуд. хліба, В. Ленін на VIII з’їзді рад сказав: «Без такого фонду неможливо відбудувати промисловість країни, неможливо навіть підходити до великих завдань електрифікації Росії».
Оскільки продрозкладка була недосконалою, задля її реалізації Раднарком РСФРР 14 грудня 1920 р. представив у ВЦВК для внесення на VIII Всеросійський з’їзд рад законопроект «Про заходи зміцнення і розвитку селянського сільського господарства». Суть цього документа визначено в кількох реченнях: «Покладаючи на всі органи Радянської влади обов’язок посилення всебічної допомоги селянському землеробству, робітничо-селянська влада оголошує в той же час правильне провадження землеробського господарства великим державним обов’язком селянського населення… вимагає від усіх землеробів повного засіву полів за завданням держави і правильного їхнього обробітку за прикладом кращих, найбільш старанних господарів середняків та бідняків».
Отже, розкладку продукції доповнювала розкладка засіву та обробітку полів. Ті, хто відповідав за сільське господарство, думали в такий спосіб попередити прогнозоване економістами катастрофічне скорочення посівів у 1921 р.
23 грудня 1920 р. з’їзд рад затвердив законопроект, який полягав у відчуженні робочої сили, так само як суть звичайної розкладки (реквізиції) полягала у відчуженні селянської продукції. Оскільки до весняної кампанії залишалося мало часу, виконання всіх заходів було пришвидшене. Утворювався Центрпосівком у складі відповідальних працівників різних відомств на чолі з головою уряду УСРР. У кожній губернії, повіті та волості були сформовані власні посівкоми. Селянство знову потрапило в умови кріпацтва, а не комунізму. Як і в 1919 р., КП(б)У оголосила війну «куркулеві». «Куркуль» став ідеальним приводом для активізації походів проти українського села. Для їх реалізації відмобілізовували продовольчі загони, продармійців та комнезамів. Весна — осінь 1920 р. були позначені гаслами компанії «походу на куркуля». Разом із політичним розгромом заможних селян відбувалося й економічне розорення їхніх міцних селянських господарств.
Така політика уряду мала відповідні наслідки, які виявились у руйнуванні основ економіки та посиленні продовольчої катастрофи. Уже в 1920 р. Росія переживала голод, в Україні він почався у 1921 рр.
Встановлення більшовицько-радянського режиму в Україні. УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА РЕВОЛЮЦІЯ 1917—1921 рр. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ
Попередня сторінка з ІСТОРІЇ УКРАЇНИ
До змісту ІСТОРІЇ УКРАЇНИ
Наступна сторінка з ІСТОРІЇ УКРАЇНИ