Українська держава.
    УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА РЕВОЛЮЦІЯ 1917—1921 рр.
    ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

    Українська держава. УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА РЕВОЛЮЦІЯ 1917—1921 рр. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

    Становлення гетьманського режиму

    29 квітня 1918 р. у Києві відбувся державний переворот. Майже 6,5 тис. уповноважених від 8 українських губерній на Всеукраїнському з’їзді хліборобів-власників у приміщенні київського цирку оголосили гетьманом П. Скоропадського. У ніч на 30 квітня 1918 р. прихильники гетьмана заволоділи Києвом.
    Із перемогою П. Скоропадського Україна стала на шлях політичних, соціально-економічних змін, в основу яких було покладено ідеї та сподівання консервативно налаштованих прошарків українського суспільства.
    Ідеологічно-правова платформа нової влади відображалась у низці законопроектів. 29 квітня гетьман підписав «Грамоту до всього українського народу», у якій було охарактеризовано стан суспільства і держави, наголошено на ролі Німеччини й Австро-Угорщини у спасінні, забезпеченні цілісності та спокою України. Документ констатував, що «бувше Українське Правительство не здійснило державного будування України, позаяк було зовсім не здатне до цього». Членів Центральної та Малої Ради, міністрів УНР та їхніх заступників (крім інших урядовців) звільняли з посад. Усе демократичне законодавство УЦР скасовувалося.
    Нова державна влада, щоб уникнути «нової катастрофи України», мала «забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці». П. Скоропадський відповідно до традиції української державності проголосив себе «Гетьманом всієї України», який управлятиме державою через Кабінет Міністрів. Україна отримала нову назву — «Українська держава». У найближчому майбутньому було обіцяно видати закон про новий порядок виборів до українського сейму. Гетьман П. Скоропадський планував «створити здібний до державної праці, сильний уряд, відбудувати армію й адміністративний апарат, яких у той час фактично не існувало, і за їх поміччю відбудувати порядок, опертий на праві».
    Життя держави на перехідному етапі до проведення виборів та початку роботи українського сейму регламентували Закони про тимчасовий державний устрій України, які гетьман, відкинувши ідею спадкової конституційної монархії, підписав 29 квітня. Згідно із Законом «Про гетьманську владу» вся верховна влада в країні належала винятково Гетьману України. Він затверджував усі закони, склад уряду, призначав Отамана (голову) Ради міністрів, керував зовнішніми відносинами, був «Верховним Воєводою Української Армії і Флоту», оголошував воєнний чи особливий стан, амністував засуджених. Це були характерні прояви авторитарного режиму.
    Прийняті законодавчі акти мали забезпечити суспільний спокій та охорону особистого життя населення краю. Закон «Про віру» надавав християнській православній вірі статус «первенствуючої в Українській державі», а представникам інших конфесій гарантував право на відправлення віри і богослужіння за своїми обрядами. Закон «Про права і обов’язки українських козаків та громадян» визначав, що вони зобов’язані захищати Вітчизну, платити податки та відбувати повинності, встановлені законом. Власність, оселю оголошували недоторканними. Примусове відчуження майна було можливе лише за відповідну плату. Козаки і громадяни могли вільно продавати та купувати майно, обирати місце проживання і заняття, без перешкод виїжджати за кордон. Держава гарантувала, в межах чинних законів, право на утворення громад і спілок, проведення мирних беззбройних зібрань, висловлювання думок.
    Низка законів мала сприяти злагодженій дії органів державної влади та управління, суду. Порядок прийняття державних актів регламентувався Положеннями про закони. Організаційні основи діяльності Ради міністрів визначав Закон «Про Раду міністрів і міністрів». Фінансову та кредитну політику проводили відповідно до закону «Про Фінансову раду». Закон «Про Генеральний Суд» кваліфікував його орган Вищим судом України з функціями «вищого охоронителя і захисника закону» в країні. Так було закладено правову основу функціонування Української держави.
    Україна спрямовувалася в русло консервативного політичного реформування. Гетьман наголошував: «Політичну реформу я уявляю собі так: ні диктатура вищого класу, ні диктатура пролетаріату, а рівномірна участь усіх класів суспільства в політичному житті краю». Проте гетьману і його соратникам бракувало однодумців серед українських політиків і відповідно тих політичних сил, які вони представляли. Водночас ситуацію ускладнювали присутність німецьких військ і вплив німецького військового командування на гетьманську політику.
    30 квітня 1918 р. збори представників партії хліборобів-демократів звернулися до П. Скоропадського із заявою, у якій погоджувалися, що «без сильної влади не може бути доброго ладу». Шлях до такої влади вони вбачали в забезпеченні спокою в державі, скликанні (не пізніше як через півроку) повноправної, всенародно обраної на підставі широких виборчих прав Української Державної Ради і формуванні уряду, який би був українським (без орієнтації на сусідні держави — Росію чи Польщу) за суттю і формувався з тих, хто «давнею працею показав свою вірність українській національно-державній ідеї і розуміння потреб селянства і робітників». Гетьман погодився з думками хліборобів-демократів. Проте Українська демократично-хліборобська партія, яка відіграла важливу роль у проголошенні гетьманом П. Скоропадського, не брала участі у формуванні нового уряду.
    Своє бачення змін владних структур на місцях запропонував гетьману Союз землевласників. 1 травня П. Скоропадського відвідали 400 землевласників на чолі з князями Д. Голіциним і В. Кочубеєм. У петиції, поданій гетьману, було визначено позицію союзу щодо можливої участі його членів у діяльності місцевих адміністративних установ. Наголошуючи, що при призначенні на посади губернських і повітових комісарів доцільно використати знання місцевих умов та досвід представників союзу, вони запропонували відповідний список кандидатів на ці посади. Такий підхід мав пришвидшити формування системи адміністративного апарату на місцях.
    Міркування членів Союзу землевласників не обмежувалися винятково розподілом посад. Вони ратували за негайну зміну існуючої системи організації місцевої влади на основі положень та ідей гетьманської «Грамоти». Було запропоновано утворити загальну державну міліцію та розпустити волосні, міські, губернські органи влади, земські зібрання, а до формування нових установ справу міського і земського самоврядування доручити тим особам, які втратили повноваження після Лютневої революції в Росії. Наголошувалося, що навіть тимчасове залишення на місцевому рівні існуючих органів самоврядування та міліції позбавить змоги успішно проводити державну політику. У пресі з цього приводу з’явилися коментарі на кшталт: «Новоявлені “хлібороби” кн. Голіцин, кн. Кочубей та ін. хочуть рішуче обернути Українську державу до того стану, в якому була Росія в часи Олександра III».
    П. Скоропадський заявляв, що прагне залучити до роботи в гетьманському уряді представників лівих політичних сил, зокрема Української партії соціалістів-федералістів (УПСФ). 29 квітня призначений гетьманом голова Ради міністрів М. Устимович почав формувати уряд і запропонував сім міністерських портфелів представникам партії соціалістів-федералістів. Підстави для цього були. Партія впродовж весни 1918 р. викривала недоліки в діяльності Центральної Ради, а напередодні гетьманського перевороту її представники заявили про вихід з уряду В. Голубовича. Проте соціалісти-федералісти відмовилися. 30 квітня вони не прийняли пропозиції взяти участь у роботі гетьманського кабінету виконувача обов’язків голови уряду М. Василенка, який мав сформувати уряд до 1 травня.
    УПСФ, шукаючи підтримки в українських соціалістичних партій, ініціювала скликання міжпартійної наради. Представники УПСФ, УСДРП, УПСР, УСС ухвалили рішення про направлення об’єднаної делегації до німецького командування з метою схилити його до зміни встановленого режиму.
    2 травня делегація (В. Винниченко, С. Єфремов, М. Салтан, К. Лоський, А. Андрієвський) потрапила до начальника штабу німецьких військ в Україні генерала В. Гренера. Соціалісти озвучили умови свого входження в уряд: відсторонення («переміна правительства») від влади П. Скоропадського; зміна аграрної політики; саморозпуск Центральної Ради; утворення тимчасового законодавчого органу — Державної Ради з представників усіх верств населення; скликання Установчих зборів після налагодження порядку і спокою в державі. Генерал В. Гренер посланцям соціалістичних партій відмовив, оскільки гетьманська влада і без них повільно утверджувалася. Початковий етап формування уряду засвідчив, що сповідування гетьманцями консервативних цінностей виявилося більш дієвим аргументом для німецького командування, ніж демократичні принципи державного життя, яких дотримувалися партії української демократії.
    На 2 травня ядро складу Ради міністрів Української держави викристалізувалося. У цей день під головуванням П. Скоропадського і М. Василенка відбулося перше засідання уряду, на якому, зокрема, ухвалили рішення, що провідників та урядовців УНР не можна притягати до будь-якої відповідальності і заарештовувати. Гетьман, відвідавши штаб Ейхгорна, визнав, що нормалізація господарського життя в країні можлива лише за умови повної орієнтації на Німеччину.
    До гетьманського уряду, який розпочав роботу під тимчасовим керівництвом М. Василенка, входили: міністр внутрішніх справ і тимчасовий виконувач обов’язків міністра пошт і телеграфів — Ф. Лизогуб; міністр фінансів — А. Ржепецький (кадет); міністр торгівлі та промисловості — С. Гутник (кадет); міністр продовольчих справ — Ю. Соколовський (кадет); міністр народної освіти і тимчасовий виконувач обов’язків міністра закордонних справ і віровизнань — М. Василенко (кадет); міністр праці — Ю. Вагнер (партія народних соціалістів); міністр народного здоров’я — В. Любинський (Українська народна громада); міністр шляхів — Б. Бутенко (Українська народна громада); міністр юстиції — М. Чубинський (кадет); державний контролер — Г. Афанасьєв; тимчасовий виконувач обов’язків міністра військових справ і флоту — начальник Генерального штабу О. Сливинський; державний секретар — М. Гижицький.
    Соціалісти намагались повернути собі владу. 3 травня після бурхливих нарад соціалістичні партії знову звернулися до німецького командування, зазначивши, що «українське громадянство почуло себе глибоко враженим через русофільський, монархістичний переворот». Вони сформували нові умови, на яких погодилися б увійти до складу уряду. Представники соціалістичних партій не були проти визнання гетьмана тимчасовим президентом УНР, а в основу державного устрою України вимагали покласти, скасувавши гетьманські акти від 29 квітня, конституцію Центральної Ради. Склад уряду, на їхню думку, потрібно було суттєво змінити, вилучивши з нього міністрів-кадетів. Натомість вони пропонували посаду голови Ради міністрів (висували кандидатуру С. Шелухіна), портфелі міністрів закордонних справ, земельних справ і освіти передати українським партіям. Генерал В. Гренер був непохитним — уряд сформувався і можна було сподіватися хіба на 3—4 міністерські посади для представників українських партій. Переговори він закінчив мінорними для соціалістів словами: «Zu spt!» (уже запізно).
    Гетьманська влада набувала організаційної визначеності. На вершині владної вертикалі перебував гетьман, який і уособлював усю повноту влади. Гетьман як глава держави мав адміністрацію — «Головна Квартира Пана Гетьмана». Вона охоплювала «Штаб Пана Гетьмана», «Осіб біля Гетьмана» (ад’ютантів) і «Власну його світлості Пана Гетьмана Всієї України канцелярію». Гетьманська адміністрація була побудована на військових засадах і мала, зокрема, виняткові повноваження щодо контролю всіх силових структур. Очолював її начальник штабу гетьмана. Першим керівником найближчої до гетьмана державної структури став генерал-майор російського генштабу В. Дашкевич-Горбацький, який відіграв ключову роль у проведенні гетьманського перевороту.
    Рада Міністрів Української Держави зосереджувала у своїх руках виконавчу, законодавчу та судову владу і була підзвітна тільки П. Скоропадському. 10 травня уряд очолив полтавський земський діяч Ф. Лизогуб, який разом із гетьманом частково змінив його склад. Важливу посаду міністра земельних справ обійняв В. Колокольцев, професор В. Зіньківський очолив міністерство сповідань, а міністерство військових справ — О. Рогоза. Міністром закордонних справ під закамуфльованою назвою управляючого міністерством, зважаючи на інцидент із німецьким командуванням, став Д. Дорошенко (призначений міністром лише 2 вересня 1918 р.), державним секретарем — І. Кістяківський. З незначними змінами цей склад уряду, основу якого становили кадети, пропрацював майже півроку.
    Соціалісти критикували уряд, звинувачуючи його в «антидержавності та неукраїнськості». 10 травня кабінет Ф. Лизогуба прийняв розлогу заяву, у якій декларував, що мета його діяльності — «зміцнити на Україні державний лад і в умовах повного спокою та справжньої волі довести країну до хвилі скликання народного представництва, котре висловить справжню, ніяким напором з ніякого боку не пофальшовану волю українського народу щодо будучого державного ладу України».
    Уряд наголошував, що П. Скоропадський не прагне стати самодержцем, а через гетьманство в традиційній національно-державній формі реалізуються ідеї незалежної та вільної України. Гетьман, демонструючи свою вірність козацьким традиціям, обрав для герба держави зображення козака з мушкетом. На державній печатці викарбувано козака з мушкетом і тризуб. На державному прапорі України (полотнище із синьою і жовтою смугами) гаптувався золотий тризуб із хрестом. Отже, законодавчі акти, заяви представників влади, державна символіка акцентували на сповідуванні гетьманатом консервативних цінностей.
    Країна стала на шлях структуризації політичних сил, які, представляючи різні прошарки населення, заявляли про своє ставлення до нової влади. На крайовому з’їзді 8—11 травня партія кадетів підтвердила свою вірність ідеалам «єдиної і неподільної Росії» і погодилася на персональне входження однопартійців до Ради міністрів. «Рятувати» край кадети збиралися не лише утвердженням повносилої влади, а й шляхом надання російській мові статусу державної нарівні з українською. Вони виступали за розпуск демократичних управлінських інституцій (міські та земські органи), вимагали скасування 8-годинного робочого дня та обмеження прав робітничих організацій. Публічна підтримка гетьмана кадетами і домінування їх в уряді викликали занепокоєння в українських політичних колах.
    8—10 травня у Києві, незважаючи на заборону, відбувся ініційований Селянською спілкою ІІ Всеукраїнський селянський з’їзд. Делегати зійшлися на тому, що «селянство не признає обраного поміщиками гетьмана», постановили, організовуючи в повітах селян у бойові дружини, готуватися до повстання та закликали робітничі й демократичні організації до об’єднання із селянством.
    10—13 травня з’їзд УПСФ висловив протест щодо встановлення «німецькою силою гетьманства і абсолютно недемократичного та москвофільського своїми тенденціями уряду». Партія заявила про те, що «стає в рішучу опозицію» до уряду, і заборонила своїм членам входити до його складу.
    Незважаючи на урядову заборону, 13—14 травня відбувся ІІ Всеукраїнський територіальний робітничий з’їзд, який підтримав ідею «боротьби з контрреволюцією». У ці дні відверто негативно характеризували події 29 квітня делегати V з’їзду УСДРП.
    13—16 травня в передмістях Києва нелегально проходив IV з’їзд УПСР. Погляди лідерів партії не збігалися в оцінюванні стану й перспектив розвитку революційного процесу. Ліві дотримувалися радикальних позицій класової соціалістично-революційної боротьби, праві — сповідували «національно-державницький та еволюційний» поступ. За резолюцію правих проголосувала незначна більшість делегатів, а під час виборів ЦК перевага була вже за лівим крилом УПСР. Після з’їзду ліві українські есери (боротьбисти) об’єдналися навколо свого нелегального органу — тижневика «Боротьба» (редактор В. Еллан-Блакитний), а праві гуртувалися в «Центральній фракції Української Партії Соціялістів-Революціонерів». Загалом українські есери, незважаючи на певні розбіжності в поглядах, були єдині в негативній оцінці гетьманського режиму і закликали до боротьби з ним.
    Про свою опозиційність гетьманату заявили також Українська партія соціалістів-самостійників та Українська трудова партія.
    15—18 травня, коли розстановка політичних сил окреслилась, відбувся з’їзд (майже 1000 делегатів) об’єднання промисловців, торговців і фінансистів України «Протофіс». Протофісівці, яким імпонував гетьманський курс на відновлення повною мірою приватної власності, сприяння свободі торгівлі, приватного підприємництва та ініціативи, на з’їзді публічно підтримали гетьмана.

    Отже, політичні сили зробили свої ставки. Вони мали переважно антигетьманський характер. Головною соціально-політичною опорою гетьманському режиму були земельні власники і промислово-фінансова буржуазія, яких представляли Всеукраїнський союз земельних власників і «Протофіс». Ідейні, політичні, соціальні суперечності в Україні не додавали певності консервативним колам. Соціальна база гетьманату була вузькою і вимагала для його повноцінного функціонування наявності компенсаційних чинників. Роль силового стабілізуючого чинника та опори гетьманату відігравали на українських теренах німецько-австрійські війська.
    У травні 1918 р. у німецькому парламенті кілька разів обговорювали ситуацію в Україні. Позбувшись риторики непричетності до розвитку українських подій, відкрито почало діяти в Києві німецьке «Оберкомандо». 22 травня головнокомандувач німецьких військ в Україні генерал-фельдмаршал Г. фон Ейхгорн зобов’язав своїх підлеглих сприяти гетьманській владі. 2 червня Німеччина офіційно визнала владу гетьмана та Українську Державу.
    Революціонізоване соціальними гаслами населення, яке із часом почало розуміти суть змін у державі, вважало їх наступом на свої права і завоювання. Завдання стабілізації внутрішнього розвитку України було немислиме без проведення зрозумілого і сприйнятого суспільством політичного курсу.

    Колізії політичної боротьби та компромісів в Україні (1917—1921 рр.)

    Із середини травня 1918 р. політичне життя в Українській Державі вступило в нову фазу. Перед гетьманом та його урядом постало завдання політичного підкріплення задекларованої програми змін. Уряд почав вибудовувати владну вертикаль. Відразу після перевороту губернські та повітові комісари були замінені губернськими і повітовими старостами, яких 14 травня оформили наказом прем’єра. Більшість представників влади становили місцеві землевласники, земські діячі, судді, частково військові, вихідці із місць свого призначення. Траплялися випадки, коли на посади, зокрема губернських старост, призначали одіозних фігур (Київщина, Харківщина), яких не підтримували національно налаштовані українські кола.
    Діяльність органів української влади обмежувалася німецькими військовими комендантами, функції яких виконували командири німецьких військових підрозділів і частин, дислокованих у тій чи тій місцевості. Вони разом з українською цивільною адміністрацією на місцях (губернський, повітовий старости) та українськими військовими органами (губернський, повітовий коменданти) стежили за дотриманням спокою і порядку в губерніях та повітах. Наскільки німецькі військові нівелювали діяльність місцевих органів влади, свідчить наказ коменданта м. Харків (травень 1918 р.), за яким смертній карі підлягали всі ті, хто закликав населення протидіяти німецьким військам, хто чинив опір німецьким властям, хто не виконував розпоряджень німецьких комендантів.
    Не додавали оптимізму й заходи уряду щодо згортання демократичних здобутків революції. У Києві було заборонено друковані органи УПСР («Боротьба») та Селянської спілки («Народна Воля»). Хвиля наступу на пресу, яка мала опозиційне забарвлення, прокотилася по всій Україні. В Одесі закрили газети «Мысль», «Земля и воля», «Рабочая борьба», у Харкові — «Мысль народа», «Народне діло», у Херсоні — «Дніпро». Було накладено табу на проведення мітингів, демонстрацій, які могли зашкодити українській владі чи перебуванню представників німецько-австрійської влади на території України.
    На повну потужність працювали німецькі військово-польові суди. Вони нерідко виносили смертні вироки українським громадянам за участь у повстаннях та агітації як проти німецьких військ, так і проти існуючої влади. Населення також карали засудженням на різні терміни ув’язнення або накладанням грошових штрафів.
    Напруження в суспільстві, пов’язане з непопулярними заходами гетьманської влади та втручанням німецьких військових в українські справи, ставало все очевиднішим. За таких обставин опозиційна до влади гетьмана поміркована частина сил національного руху утворила в травні 1918 р. Український національно-державний союз (УНДС), який ставив за мету «рятувати загрожену українську державність та сконсолідування всіх сил для праці над будовою незалежної Української Держави». До об’єднання увійшли Українська партія самостійників-соціалістів, Українська партія соціалістів-федералістів, Українська демократично-хліборобська партія, Українська трудова партія, Об’єднана рада залізничників України та Головна рада Всеукраїнської поштово-телеграфної спілки. 21 травня УНДС прийняв звернення до гетьмана, яке містило характеристику ситуації в Україні, невдоволеність згортанням демократичних завоювань революції, антиукраїнським курсом влади і антиукраїнською діяльністю деяких міністрів, активізацією діяльності проросійських громадсько-політичних організацій. Союзники висловлювали недовіру уряду Ф. Лизогуба. Вони пропонували створити «національно-демократичний кабінет» із українських діячів, які «мали б повне довір’я українських мас».
    26—29 травня 1918 р. у Києві відбувся Всеукраїнський з’їзд Союзу земельних власників, представники якого черговий раз вимагали від гетьмана та уряду реорганізації влади. Вони пропонували позбутися всіх нездатних, непідготовлених і недобросовісних чиновників, замінивши їх «людьми гідними, не зараженими соціалізмом». Землевласники вимагали розпустити земські зібрання, губернські та волосні управи, а завідування земськими справами передати запрошеним губернськими старостами особам, які «користуються громадською довірою». Вони вважали, що перед розпуском органів земського самоврядування, земельних комітетів і продовольчих управ, у яких за часів УЦР «звили собі гніздо соціалісти самих крайніх толків», потрібно провести ревізію їх діяльності. На довершення своїх численних вимог делегати з’їзду пропонували запровадити в Україні військовий стан.
    З’їзд відбувався в той час, коли виникли проблеми в роботі міністерств. Найбільше загострилася ситуація в міністерстві земельних справ, у якому за ініціативою міністра В. Колокольцева було здійснено реорганізацію штатів. Під скорочення потрапляли, зокрема, співробітники, які обстоювали ідею проведення аграрних перетворень шляхом соціалізації землі (наприкінці травня посади втратили майже 50 осіб). Напруження додавало й мовне питання, оскільки міністерська документація велася російською мовою. 30 травня — 1 червня в міністерстві землеробства було оголошено днями страйку, який підтримали співробітники інших урядових установ найвищого рівня.
    Фактично ці події стали приводом для перевірки на лояльність до гетьманського режиму та професійну компетенцію урядовців і суддів. З 2 до 10 червня в усіх державних установах було складено присягу на вірність Українській Державі та Гетьману відповідно до закону від 30 травня 1918 р. «Про урочисту обітницю урядовців і суддів та присягу на вірність Українській Державі». Тих, хто відмовлявся присягати, звільняли з державної та військової служби.
    На початку літа 1918 р. активізувалося селянство, невдоволене перебігом аграрного реформування в державі. Виступи селян мали негативні наслідки для української влади. П. Скоропадський сподівався загасити вибух соціальних суперечностей співпрацею з українськими партіями. На початку червня директор Українського телеграфного агентства Д. Донцов одержав від нього доручення домовитися про це з лідерами УПСФ. Соціалісти-федералісти відмовилися. Гетьман, намагаючись узяти ситуацію під контроль, наголосив на недостатній роботі уряду щодо усунення причин, які, на його думку, призводили до селянських вибухів (гальмування проведення земельної реформи, свавілля поміщиків, зростання спекуляції), і призначив міністром внутрішніх справ І. Кістяківського, а продовольчих — С. Гербеля.
    Не влаштовували потрясіння українського села німецькі й австрійські військово-політичні кола. Адже під загрозою було виконання Україною умов постачання в імперії хліба. Зарадити справі, на думку німців, можна було порозумівшись із селянством. Вони вважали, що шлях до розв’язання проблеми полягав в активізації проведення земельної реформи й залученні до роботи в уряді представників українських партій. 29 червня німецький посол в Україні барон А. фон Мумм у розмові з прем’єром Ф. Лизогубом висловив міркування про зацікавленість німців бачити серед міністрів насамперед соціалістів-федералістів.
    З метою з’ясування ситуації в Україні міністерство закордонних справ Німеччини надіслало в липні 1918 р. в Україну секретну місію професора П. Рорбаха та А. Шмідта. Після двох тижнів перебування в Києві, консультацій із німецьким командуванням вони повідомили німецького канцлера: «Сучасний кабінет є великоросійської орієнтації і він старається завести Україну назад до Москви. Йому прямо не можна довіряти, оскільки він складається переважно з кадетів. Ці люди виразно показали себе ворогами України не тільки за царського режиму, а й під час революції».
    Очевидно, на висновки німецьких представників вплинув не лише формальний бік, пов’язаний зі складом уряду, а й атмосфера, яка панувала в Києві. Місто перетворилося на своєрідний оазис різних російських політичних сил. У Києві знайшли притулок ті, хто втікав від більшовиків, — і монархісти, і революційні демократи. Як і раніше, у 1918 р. вони мали одне політичне єство — поборників «єдиної і неподільної Росії». Генерал О. Черячукін, який представляв козачий Дон в Українській Державі і перебував у Києві майже весь час гетьманського правління, наголошував: «Російські партії, починаючи від крайніх правих і кінчаючи лівими, до хворобливості лякаючись відокремлення України від Росії, з незрозумілою впертістю, хоч і ціною продажу України більшовикам, з гаслом: чим гірше, тим краще й аби тільки не існувала самостійна Україна, вели наступ на гетьмана…».
    Гетьман не полишав надії заручитися підтримкою українських політичних партій. Чергова спроба була пов’язана з переговорами, які в липні за дорученням гетьмана вів Д. Дорошенко. Порозуміння не було досягнуто і цього разу. На заваді вкотре стали ідеологічна несумісність, шляхи та цілі вирішення соціальних питань. Тим часом рух у середовищі українських політиків помічали німці. 23 липня 1918 р. посол Мумм повідомив міністерство закордонних справ Німеччини, що гетьман планує реорганізувати Кабінет міністрів і призначити українця П. Дорошенка прем’єр-міністром.
    30 липня 1918 р. в Києві російський лівий есер Б. Донський убив командувача групи німецьких військ в Україні генерал-фельдмаршала Г. фон Ейхгорна. 31 липня гетьман видав маніфест до українського народу, в якому повідомляв про смерть генерал-фельдмаршала і наголошував: «Україна втратила в його особі відвертого друга, діяльність якого завжди буде незабутньою сторінкою в історії України. Єдиною втіхою було те, що цей злочин здійснив не син України, а чужий». Новим командувачем німецьких військ в Україні призначили генерала Г. фон Кірхбаха, який значно жорсткіше ставився до вирішення питань українського життя.
    Наприкінці липня — на початку серпня 1918 р. відбулось об’єднавче перегрупування українських політичних сил. Український національно-державний союз змінив блок українських сил ширшого спектра — Український національний союз (УНС). До його складу разом із партіями, які були представлені в УНДС, увійшли українські соціал-демократи (УСДРП) та есери (УПСР центральної течії), пізніше і Селянська спілка. Від УНС відмежувалися ліві українські есери та хлібороби-демократи. Його головою став соціаліст-федераліст А. Ніковський. Об’єднання ставило такі цілі: «а) утворення самостійної української держави; б) боротьба за законну владу в Україні, відповідальну перед парламентом; в) боротьба за демократичний виборчий закон в усі установи; г) оборона прав українського народу і української держави у міжнародній сфері». Активно критикуючи уряд, УНС привертав увагу громадськості як масова легальна організація, навколо якої об’єднувались опозиційні гетьманському режиму українські політичні сили.
    Певний час відносини гетьмана з УНС залишалися невизначеними. Зрушення відбулись під час візиту П. Скоропадського до Німеччини і його переговорів із Вільгельмом II. Гетьман пообіцяв кайзеру, що повністю українізує уряд і проведе вибори до сейму, щоб скликати його до кінця 1918 р.
    Провести такі широкомасштабні заходи без участі політичних сил, які входили до УНС, було неможливо. У цей час жваву роботу, яка зачіпала українські національні інтереси, проводили представники консервативних кіл. Так, під час відвідин П. Скоропадським Німеччини «Протофіс» передав до Верховної колегії верховних правителів, яка управляла державою за відсутності гетьмана, «Записку о русском языке». Ішлося про використання в діловодстві російської мови як державної. Для УНС виникало все більше підстав не погоджуватися з урядовою політикою. 18 вересня А. Ніковського змінив на посаді голови УНС В. Винниченко, який ще заповзятливіше став критикувати уряд.
    У вересні рада УНС звернулася з меморандумом до представників Німеччини й Австро-Угорщини щодо політичного становища в Україні. У документі наголошувалося, що майбутнє України — в демократичному розвитку, а вести її цим шляхом може сформований коаліційно-демократичний національний уряд. Для пошуку можливих варіантів зближення 5 жовтня П. Скоропадський зустрівся з керівниками УНС (В. Винниченко, А. Ніковський, Ф. Швець). Порозуміння гетьмана з УНС було підтверджено 6 жовтня на відкритті Українського державного університету, коли В. Винниченко виступив із вітальним словом одразу після гетьмана.
    Проте позиція П. Скоропадського не означала, що питання об’єднання зусиль з українськими політичними партіями остаточно вирішено. Серйозною перешкодою на шляху зближення був кадетський уряд, який не збирався відступати від своїх позицій. Зрушенню справи сприяла урядова криза.
    17 жовтня на засіданні Кабінету міністрів 9 міністрів-кадетів, передчуваючи відставку уряду, виступили із заявою («записка дев’яти»), у якій майбутнє України пов’язували з перемогою над більшовиками і укладенням державного союзу з Росією. Кадетів-міністрів підтримали однопартійці та діячі «Протофісу». Потреба створення уряду з «національним обличчям» ставала нагальною. 24 жовтня Ф. Лизогуб сформував новий склад уряду, до якого увійшли і представники УНС А. В’язлов, В. Леонтович, О. Лотоцький, М. Славинський і П. Стебницький.
    Зі створенням коаліційного уряду проблеми політичного протиборства в українському суспільстві не зникли. Новий уряд мав і супротив, і підтримку. 27—30 жовтня на ІІ з’їзді «Протофісу», а також 1 листопада на з’їзді Союзу хліборобів-власників домінувала ідея «відбудови єдиної Росії». Праві вкотре засвідчили свої погляди на майбутнє України.
    Вірність незалежній самостійній Україні підтвердили делегати з’їзду партії хліборобів-демократів, який відбувся наприкінці жовтня і ухвалив терміново вирішити питання про скликання Національного конгресу. Члени УНС, підтримавши УДХП, висловилися за скликання конгресу 17 листопада. Голосування стосовно дозволу на його проведення розкололо Раду міністрів на дві частини, і переважали не українці. За таких обставин 5 міністрів-українців подали у відставку. В уряді знову була криза.
    Певні плани за такого перебігу подій мав П. Скоропадський. 14 листопада він відправив уряд у відставку і зайняв позицію проросійських сил, оголосивши грамотою про зміну курсу Української Держави. Гетьман заявив, що Росія змінюється і на «принципах федеративних повинна бути відновлена давня могутність і сила всеросійської держави», а Україні «першій належить виступити у справі утворення Всеросійської федерації, якої конечною метою буде відновлення Великої Росії». Для «найближчого виконання цього великого історичного завдання» П. Скоропадський затвердив новосформований уряд на чолі із С. Гербелем, представництва українських політичних сил у ньому не було.
    Україна стояла перед черговим вибором. УНС розпочав реалізацію плану повстання проти гетьмана. За справу взялася Директорія, створена в ніч із 13 на 14 листопада 1918 р.

    Соціально-економічні процеси в Україні (1917—1921 рр.)

    Життєздатність курсу, обраного 29 квітня, гетьманський режим мав підтвердити проведенням прийнятної для суспільства соціально-економічної політики.
    Програмові засади, першочергові й стратегічні завдання розв’язання соціально-економічних проблем у державі було сформульовано в гетьманській «Грамоті до всього українського народу»: «Права приватної власності як фундамент культури й цивілізації відбудовуються повною мірою… Відбувається повна свобода по зробленню купчих по купівлі-продажу землі. Поруч з цим будуть прийняті міри по відчуженню земель по дійсній їх вартості від великих власників для наділення земельними участками малоземельних хліборобів. Рівночасно будуть твердо забезпечені права робітничого класу. Особлива увага буде звернена на поліпшення правового становища та умов праці залізничників… В області економічній і фінансовій відбувається повна свобода торгівлі й відчиняється широкий простір приватного підприємництва й ініціативи».
    Ключовою і найболічішою залишалася проблема аграрної реформи. Тимчасовий закон УЦР (31 січня 1918 р.), скасовуючи приватну власність на землю, переводив її в загальнонародну і обмежував норму землеволодіння 30 десятинами. Передбачалося, що малоземельне селянство одержить землю за рахунок конфіскації в земельний фонд великих, переважно поміщицьких, маєтків.
    Після гетьманського перевороту українське село, очікуючи проведення аграрних перетворень, по-різному бачило їх наслідки: поміщики виступали за повернення конфіскованого майна; заможне селянство — за відновлення приватної власності на землю; бідне селянство сподівалося розжитися поміщицькою землею. Визначеності в аграрному секторі вимагали Німеччина й Австро-Угорщина, занепокоєні перспективами постачання сільськогосподарської продукції з України.
    Гетьман наголошував, що реформування на селі він «хотів проводити в напрямі збільшення числа самостійних господарств коштом зменшення обширу найбільших маєтків». Реалізація ідеї потребувала консолідованої суспільної підтримки. Проте дисонували насамперед інтереси тих сил, які привели гетьмана до влади. Представники Союзу земельних власників у більшості своїй чекали повернення втрачених маєтностей і були проти примусового викупу великих земельних володінь. Українська партія хліборобів-демократів, яка спиралися на середнє та малоземельне селянство, разом із частиною членів союзу, навпаки, виступала за обмеження розмірів землеволодіння і примусовий викуп великих земельних маєтків. На думку її представників, дозвіл на купівлю землі мали б отримати лише українські селяни.
    Прихильники соціалізації землі взагалі опинялися поза магістральною лінією проведення реформи. Відродження купівлі та продажу землі й запровадження принципу одержання її винятково через викуп означали відмову від соціалізації землі. Згідно з «Грамотою до всього українського народу», земельні комітети, створені УЦР, розпускалися. Натомість формувалися губернські, повітові, волосні земельні, земельно-ліквідаційні та особливі комісії, на які було покладено завдання впорядкування земельних справ.
    10 травня уряд декларував, що його неодмінною метою є задоволення земельних потреб малоземельних і безземельних хліборобів. Для цього передбачалося, що «без шкоди для інтересів хліборобської культури» держава викупить земельні надлишки у власників маєтків і реалізує їх «за необтяжуючі ціни» хліборобам. Отже, квінтесенція земельної реформи полягала у відновленні приватної власності на землю і поверненні її в товарний обіг.
    Упровадження в життя аграрних змін було покладено на міністерство земельних справ. Його керівника В. Колокольцева вважали прихильником формування в Україні заможної, економічно самодостатньої хліборобської верстви. Низку заходів здійснювали також міністерства внутрішніх справ і продовольства.
    Уряд став на захист земельного власника. Оголошення відновлення приватної власності уможливило повернення землі й майна поміщикам.
    18 травня міністерство внутрішніх справ розповсюдило циркуляр, у якому повідомило про карну відповідальність за відмову негайно повернути поміщикам захоплене селянами рухоме майно і вирубування лісу.
    У зв’язку зі змінами, які відбувалися в українському селі, усіх, причетних до землі, турбувало питання врожаю 1918 р. Потрібно було розібратися з новаціями, які привнесла революція в землекористування і землеволодіння впродовж осені 1917 — весни 1918 рр. 27 травня гетьман затвердив закон «Про право на врожай 1918 р. на території Української Держави». Власники землі, які посіяли озимину в 1917 р., одержали повне право на збирання збіжжя незалежно від того, у чиїх руках опинилися засіяні площі. За колишніми власниками залишалися землі, відібрані в них і засіяні яровиною навесні 1918 р. Ті, хто захопив землі, повинні були сплатити власникам витрати на обробіток землі після жнив 1917 р., а також оренду за цю землю. Урожай із полів, оброблених та засіяних реманентом і насінням колишніх власників, збирати могли лише вони, незалежно від того, хто засіяв. Закон визначав також умови оподаткування врожаю. Опікуватися вирішенням питань про право на врожай 1918 р. мала Особлива комісія, створена при земельному департаменті міністерства земельних справ. Отже, гетьманський уряд однозначно став на шлях відновлення дореволюційного, переважно поміщицького, землеволодіння.
    Дій уряду, підтриманих німецько-австрійським командуванням, основна маса селянства не сприймала. Особливо обурювали селян заходи поміщиків, які, намагаючись компенсувати завдані революцією збитки, спрямовували на села каральні експедиції окупаційних військ. ЦК УПСР, який очолювали ліві есери, закликав селян активізувати революцію, створювати партизанські загони для захисту ідей соціалізації землі. 3 червня вибухнуло повстання у Звенигородському й Таращанському повітах Київщини, у якому взяли участь 30 тис. селян. Селянські повстання відбулися і в інших регіонах України.
    За таких обставин уряд, щоб заспокоїти розбурхане село, намагався форсувати проведення аграрної реформи. 8 червня 1918 р. він ухвалив закон про надання Державному земельному банку необмеженого права на придбання земель для продажу дрібним власникам. 14 червня 1918 р. було прийнято закон «Про право продажу та купівлі землі поза міськими оселями», за яким власники «сільськогосподарських та лісових маєтностей» отримали змогу продавати свою землю. Покупцями могли бути Державний банк, земельні товариства та окремі фізичні особи. При цьому банк мав право скуповувати землі без обмежень, але продавати їх лише безземельним селянам. Розмір придбаної у власність землі обмежувався 25 десятинами. Землі, куплені з перевищенням цієї норми, безоплатно переходили державі. Проте оскільки Державного земельного банку не було створено (у червні міністерство земельних справ тільки готувало проект його статуту), закон сприймали як декларативний. Він не містив положень про примусове відчуження поміщицької землі, а тому на продаж виставляли незначну кількість наділів. До того ж селяни не мали коштів для здійснення купівельних операцій.
    Тим часом тиск на селян із боку поміщиків не послаблювався. Вони продовжували застосовувати силу для повернення втраченого, не погоджуючись на компромісні рішення і мирне врегулювання конфліктів. Інтереси селянства ігнорувалися. 4 липня 1918 р. Рада Міністрів надала поміщикам право самим визначати приблизний розмір завданих їм збитків. Нівелювати протистояння в українському селі мав Тимчасовий закон про заходи боротьби з розрухою сільського господарства (8 липня 1918 р.), але його репресивний характер призводив до наростання напруження.
    Над гетьманським урядом тяжіли економічні зобов’язання перед Центральними державами. У зв’язку із цим 15 липня було прийнято закон «Про передачу хліба врожаю 1918 р. у розпорядження держави», який призвів до згортання вільного хлібного ринку. За проведення операцій із хлібом у державі, зокрема й реквізиційних, відповідало Державне хлібне бюро, яке у видозміненому вигляді діяло із часів УЦР.
    До вирішення продовольчих питань залучали окупаційні війська, які організовували каральні акції проти селян. Уряд санкціонував формування при губернських і повітових староствах добровольчих хліборобських та охоронних загонів, які ставали на захист насамперед великих землевласників.
    Німці й австрійці розуміли, що лише каральними акціями здобути бажаний хліб не вдасться. Вони підштовхували гетьмана до рішучішого реформування аграрного сектору української економіки. Наявна законодавча база не могла врегулювати земельних відносин, усунути суперечності на селі. Надії покладалися на новий проект аграрної реформи, який за настанов П. Скоропадського розробляла спеціальна комісія. Однак гетьман не мав достатньої підтримки для законодавчого втілення своїх ідей. 22 жовтня він оголосив, що найважливішими державними проблемами є аграрна реформа й комплекс заходів, спрямованих на розвиток промисловості.
    На порядок денний було поставлено питання про входження до складу уряду представників українських партій, які, зокрема, прискорили б реформування земельних відносин. Однак представники Українського національного союзу (В. Винниченко) умовою формування коаліційного уряду вважали негайне проведення ним аграрної реформи на основі ліквідації великого землеволодіння та надання землі селянству. На думку противників урядової коаліції із соціалістами (голова «Протофісу» князь Голіцин), за коаліційного уряду держава може повернутися до проведення соціалістичних експериментів.
    Після формування 24 жовтня 1918 р. коаліційного уряду при міністерстві земельних справ, яке очолив представник УНС В. Леонтович, для вироблення проекту аграрної реформи було створено Вищу аграрну нараду із представників земельних власників, членів «Протофісу», міністерств та вчених. На початку листопада під керівництвом П. Скоропадського вона завершила роботу над проектом реформування сільського господарства, який передбачав примусовий викуп державою великих земельних маєтків із наступним продажем їх за допомогою Державного земельного банку по 25 десятин одній особі (парцеляції великих земельних маєтків). Господарства з високою агрокультурою могли мати до 200 десятин землі, а цукрові заводи, племінні та насіннєві станції — ще більші площі.
    Однак час для практичних дій було втрачено. Незважаючи на докладені зусилля, П. Скоропадський не провів повноцінної аграрної реформи.
    Складні завдання стояли перед гетьманським урядом у галузі промислової політики. Перша світова війна, революційні події і пов’язані з ними розгортання робітничого руху та війна з більшовицькою Росією підірвали промисловий розвиток України. Особливо це позначилося на стані базових галузей промисловості — металургійній, вугледобувній, залізничному транспорті. На металургійних заводах Подніпров’я і Донбасу із 63 доменних печей на кінець травня 1918 р. працювало 4, а наприкінці серпня — 2. Із 102 мартенівських печей восени діяли тільки 7. Виробництво чавуну в 1918 р. скоротилося порівняно з 1913 р. в 11 разів, сталі — в 13, а видобуток залізної руди — в 17. Прогнозувалося, що залізниці могли закінчити 1918 р. зі збитками в 600 тис. крб. Для налагодження перевезень бракувало потягів і вагонів (майже 80 тис. вагонів навесні 1918 р. більшовики перегнали в Росію).
    Власники підприємств масово закривали заводи і фабрики. Зростала кількість людей, які втратили роботу. Улітку біржі праці зареєстрували в Києві 35 тис. безробітних, Херсоні та Харкові — по 25 тис. Безробіття намагалися подолати запровадженням громадських робіт, на забезпечення яких у серпні уряд виділив майже 2,6 млн крб. Умови життя робітників погіршувалися. При збільшенні в кілька разів цін на продукти харчування (у липні ціни на хліб зросли з 1 крб 20 коп. до 3—4 крб) фактична заробітна плата зменшувалася. Заборгованість щодо її виплат не була погашена.
    «Протофіс», декларуючи підтримку гетьманському режиму, подолання кризових явищ пов’язував з обмеженням прав робітничого класу (скасування 8-годинного робочого дня, обмеження діяльності профспілок, заборони робочого контролю, зниження розцінок за виконану роботу з одночасними вимогами підвищення продуктивності праці тощо). Вироблення робітничого законодавства було загальмовано, і це спонукало людей до вияву невдоволення.
    14—15 липня розпочали страйк робітники Здолбунівського та Сарненського залізничних вузлів. Залізничники вимагали видання зарплати. Страйк набував загальноукраїнського масштабу. Координував боротьбу Центральний страйком, який висунув політико-економічні вимоги. Рух зупинився на кількох залізницях: Московсько—Києво—Воронезькій, Катериненській, Слобожанщини та Донбасу. Загалом у страйку взяли участь майже 200 тис. залізничників. Державна варта разом із німецькими й австрійськими військами вдалася до жорстоких репресій, страйкарів карали військово-польові суди. Страйк тривав до середини серпня і загальмував передислокацію військ Німеччини та Австро-Угорщини на Західний фронт, перешкоджав вивезенню в Центральні країни хліба й інших продуктів харчування, постачанню продовольства населенню деяких регіонів України.
    Гетьманський уряд намагався стабілізувати фінансову систему країни. Міністерство фінансів на чолі з А. Ржепецьким здійснило низку заходів щодо зміцнення української валюти. Було введено монополію на цукор, тютюн, сірники, підвищено залізничні тарифи, обмежено ввезення в країну російських грошових знаків. На стабілізацію карбованця мав вплинути кредит (400 млн крб), наданий Українською Державою Австро-Угорщині й Німеччині за курсом 1,3 німецької марки та 2 австрійські крони за карбованець, за яким вони розраховувалися за вивезений хліб, продукти харчування, сировину. Командування окупаційних військ намагалося нав’язати Україні завищений обмінний курс. Спостерігалися перманентні фінансові війни, ініційовані, зокрема, німецьким військовим командуванням, як у центрі, так і на місцях.
    1 вересня 1918 р. розпочав фінансові операції Український земельний банк, а 2 вересня — Український державний банк, що додало стабільності фінансовій системі держави.
    В аграрній, промисловій і торговій галузях гетьманська влада змушена була зважати на економічні інтереси Німеччини та Австро-Угорщини, зафіксовані 23 квітня 1918 р. у загальному господарському договорі між УНР і Німеччиною та Австро-Угорщиною. 10 вересня було підписано новий договір, за яким передбачалось експортувати 35% урожаю 1918—1919 рр. З України підлягали вивезенню 11 млн пуд. худоби в живій вазі, 300 тис. голів овець, 2 млн од. птиці, 2,5 млн пуд. цукру, 450 тис. пуд. сала, значна кількість інших продуктів харчування. Український уряд установив заборону на вивезення деяких товарів і видів сировини. Німці та австро-угорці зобов’язувалися постачати в Україну нафту, вугілля, сільськогосподарську техніку та промислове устаткування. Українська Держава одержала кредит у розмірі 1 млрд німецьких марок.
    За часів гетьманування П. Скоропадського спостерігалися певні зрушення в економічному розвитку України. Проте досягти бажаного гетьману не вдалося унаслідок соціально-економічних суперечностей. Економіка і фінанси не завжди витримували пресинг німецьких військових властей. Українське суспільство виявилося не готовим сприйняти консервативні соціально-економічні перетворення гетьманського режиму.

    Формування Збройних сил Української Держави (1917—1921 рр.)

    Наявність боєздатної армії — запорука і ознака повноцінності державотворчих процесів. Створення української армії не входило в плани німецько-австрійського командування, яке небезпідставно побоювалось, що з наявністю потужних українських збройних сил їх військова присутність в Україні буде недоречною.
    Після припинення наступу на російсько-українському фронті (12 травня 1918 р.) німецьке командування під виглядом боротьби з неблагонадійністю запропонувало гетьману розформувати Запорізьку бригаду отамана Натієва — єдину боєздатну частину української армії. П. Скоропадський відхилив цю «пропозицію».
    21 травня начальник Генерального штабу полковник О. Сливинський подав військовому міністру О. Рогозі пропозиції щодо комплектування Збройних сил Української Держави. За основу було взято проект, розроблений військовим міністерством УНР. Українська армія мала формуватися з 8 армійських корпусів, 2 окремих піхотних бригад, 4 кавалерійських дивізій і 1 кавалерійської бригади та Сердюцької дивізії з кінним полком. Комплектування української армії ґрунтувалося на територіальному принципі і принципі загальнообов’язкової військової повинності. Створення армії планували завершити у грудні 1918 — січні 1919 рр.
    Наприкінці травня 1918 р. «Оберкомандо» повідомило гетьмана, що воно не заперечує проти формування армійських корпусів в українській армії. З’єднання мало утворюватися з 2 піхотних дивізій, дивізія — з 4 піхотних полків, полк — із 3 піхотних куренів. До корпусу належали 1 важка артилерійська бригада, 2 легкі артилерійські бригади, кінні дивізії та технічні служби. Було затверджено й назви корпусів: 1-й Волинський, 2-й Подільський, 3-й Одеський, 4-й Київський, 5-й Чернігівський, 6-й Полтавський, 7-й Харківський, 8-й Катеринославський.
    У червні 1918 р. реорганізовано Генеральний та Головний штаби. Генеральний штаб формувався з двох генерал-квартирмейстерств. До першого (начальник — генерал Л. Дроздовський) входили відділи: оперативний, розвідувальний, зв’язку, топографічний і закордонний; до другого (начальник — генерал А. Прохорович) — мобілізаційний, організації війська та головної шкільної управи, а також залізничний відділ, інспектура артилерії, військово-технічної та повітряних сил. Для контролю за діяльністю Генерального штабу німецьке командування призначило при ньому свого представника — майора Марковського.
    На початку літа 1918 р. було завершено розпочате ще за часів Центральної Ради формування 1-ї Козацько-Стрілецької («сірожупанної») дивізії з українських полонених в Австрії. До складу дивізії входили 4 піхотні полки, гарматний полк, технічна сотня. 14 липня начальник Генерального штабу полковник О. Сливинський звернувся до генерала Гренера з проханням направити дивізію з Володимира-Волинського на Чернігівщину для боротьби з більшовиками, але одержав відмову. 26 серпня дивізію (7500 осіб, 650 коней, 32 кулемети, 12 гармат) було передано під командування генерала Д. Сокири-Яхонтова. Наступного дня вона присягнула на вірність Українській Державі. Пізніше дивізію передислокували в район Стародуба — Конотопа.
    Важливі рішення щодо розбудови збройних сил було прийнято у червні-серпні 1918 р. 24 липня Рада Міністрів ухвалила закон про загальний військовий обов’язок, за яким строкова служба в піхоті мала тривати 2 роки, у кінноті та артилерії — 3, а на флоті — 4. 1 серпня гетьман затвердив закон «Про політично-правове становище служащих Військового відомства», за яким військовим заборонялося займатися громадсько-політичною діяльністю. 10 серпня гетьман подав на розгляд Ради міністрів проект закону про відновлення українського козацтва.
    5 липня 1918 р., незважаючи на перешкоди німецького командування, розпочався набір до Сердюцької дивізії. На її комплектування уряд виділив 63 млн крб. За короткий час дивізію було утворено (5000 осіб). Проте вже на етапі формування вона мала певні труднощі, оскільки німецькі частини зайняли призначені для неї казарми.
    23 серпня 1918 р. гетьман видав наказ про формування Окремого загону Січових стрільців. Німецьке командування дало на це свою згоду, але зазначило, що організація загону мала відбуватися не в Києві, а в Білій Церкві. 26 серпня 1918 р. було затверджено Положення про Чорноморський козачий кош, який мав охоплювати 12 пластунських сотень. На службу в частину на засадах кругової поруки й за рекомендацією старшин закликали представників заможних верств населення України.
    Українські військові з метою забезпечення зброєю і спорядженням своєї армії пропонували поділити між Німеччиною та Україною військове майно, розташоване на її території. 12—14 серпня 1918 р. у Києві працювала спільна українсько-німецька комісія з розподілу військового майна, яка встановила його норми та правила. Було прийнято рішення, що майно, придбане Україною після 1 березня 1918 р. і здане на склади, не підлягало розподілу і належало лише їй. З великими поступками обмежено вивезення німецькою стороною з українських складів зброї, необхідної для укомплектування української армії.
    Після візиту гетьмана в Берлін німецьке «Оберкомандо» лояльніше ставилося до організації українських збройних сил. У вересні 1918 р. Рада Міністрів ухвалила план розбудови української армії, підготовлений Генеральним штабом ще в травні. За штатами мирного часу в ній мали служити 175 генералів, 14 930 офіцерів, 2975 військових урядовців, понад 291 тис. унтер-офіцерів і солдатів.
    20 жовтня 1918 р. гетьман затвердив ухвалений Радою міністрів закон «Про облік і заклик перебуваючих у межах Української Держави офіцерів й унтер-офіцерів колишньої російської армії та колишніх юнкерів військових училищ», на основі якого розпочалося створення Окремого корпусу. Сформований корпус було направлено в район українсько-російського прикордоння (між Путивлем і Сумами). Загальна чисельність його особового складу становила приблизно 10 тис. солдатів і офіцерів.
    На 15 листопада 1918 р. було заплановано перший призов новобранців у гетьманську армію. Передбачалося призвати до війська 85 тис. осіб, а під час другого призову — 1 березня 1919 р. — ще 79 тис. За наполягання німецького командування початок першого призову перенесли з 15 листопада на 1 грудня 1918 р.
    Станом на жовтень 1918 р. українська армія утворювалася із Сердюцької дивізії, Стрілецької дивізії, Окремої бригади Натієва, полку Січових стрільців та охоронних сотень. Її чисельність становила приблизно 65 тис. осіб.
    На 1 листопада 1918 р. було сформовано 18 авіазагонів (із запланованих 24) і ескадру важких бомбардувальників типу «Ілля Муромець», авіаційну школу, 3 авіаційні парки, 3 авіаційні майстерні. Авіаційного майна, яке перебувало в авіапарках і складах, вистачило б на комплектування 40 українських авіаційних загонів.
    Напруженими були відносини українських політиків і військових із німецьким командуванням щодо передання Українській Державі кораблів Чорноморського флоту. Контр-адмірал В. Клочковський проводив із цього приводу переговори з командувачем німецьких військ у Криму генералом фон Кошем, а в серпні до Берліна виїхав капітан першого рангу Ю. Свірський. Домовленості гетьмана з кайзером і зміни, які відбулися в Німеччині та світі, змусили німців до 11 листопада 1918 р. повернути Україні захоплені ними кораблі Чорноморського флоту. У складі військово-морського флоту Української Держави опинилося 7 лінкорів, 3 крейсери, 17 міноносців, 22 підводні човни та інші кораблі.
    Загалом розбудови повноцінної української армії не було здійснено. На заваді стало німецьке командування, яке вважало, що формування українського війська є справою несвоєчасною і небезпечною.

    Українська Держава і світ (1917—1921 рр.)

    Брестський мир визначив ключові складові зовнішньополітичної діяльності гетьманського уряду. За умовами Брестської мирної угоди (3 березня 1918 р.) РСФРР зобов’язалася «негайно підписати мир з Українською Народною Республікою і визнати мирну угоду між цією державою і державами Четверного союзу». 23 травня розпочалися переговори між делегаціями Української Держави та радянської Росії, які очолювали відповідно С. Шелухін і Х. Раковський. 4 травня було укладено тимчасову угоду про розмежування кордонів України і Росії «нейтральною зоною» завширшки 10—40 км. 12 червня Українська Держава та РСФРР підписали перемир’я — прелімінарну (попередню) мирну угоду, яка передбачала повне припинення воєнних дій між двома державами до завершення мирних переговорів, відновлення між ними залізничного сполучення та повернення Україні вагонів і потягів, перегнаних у Росію, налагодження поштово-телеграфного зв’язку та товарообміну; визначала правила повернення українських громадян із Росії та російських — з України. Держави обмінювались консульськими службами.
    Переговорний процес відбувався в тривалих дискусіях. Особливо це стосувалося принципів окреслення державних кордонів. Росіяни відкидали запропонований українцями етнографічний принцип і наполягали на проведенні плебісциту (референдуму) в кожному населеному пункті, де міг пролягати кордон. Зрештою зійшлися на етнографічному принципі, але обумовили можливість використання під наглядом спільних комісій вільного опитування населення окремих місцевостей, звільнених від будь-яких військових сил. Цими домовленостями проблему визначення кордонів було розв’язано.
    Одночасно Україна налагоджувала відносини з державними утвореннями на Дону та Кубані. 28 травня 1918 р. до української столиці прибула повноважна кубанська делегація. 3 червня у вітальній промові кубанським делегатам П. Скоропадський зазначив: «…Я сподіваюсь, що… славні кубанці підуть разом з молодою Українською Державою, щоб здійснити ті гарячі мрії, котрі являлись керовничою зіркою для наших батьків». У відповідь делегати-кубанці запевнили гетьмана, «що Кубань буде завжди жити в цілковитім єднанні з своєю Ненькою-Україною».
    7 серпня в Києві було підписано попередню угоду між Українською Державою і Всевеликим Військом Донським, а 8 серпня договір про врегулювання відносин між ними. Згідно з домовленостями Україна поступалася Дону Таганрозькою округою. У решті випадків кордон між державами визначався дореволюційним адміністративно-територіальним поділом.
    Росія намагалася не допустити налагодження взаємин України із Всевеликим Військом Донським і Кубанню. 9 вересня радянська делегація на переговорах у Києві оголосила декларацію про те, що всі території колишньої Російської імперії є невід’ємною частиною РСФРР.
    Складно розвивалися відносини Української Держави з Кримом. 17 червня 1918 р. у Криму було сформовано уряд генерала Сулькевича, який виступив із заявою про самостійність Кримського півострова. Із середини серпня 1918 р. гетьманський уряд вдався до економічної блокади Криму. Через місяць уряд Сулькевича, який за відсутності зв’язків з Україною не міг упоратися з економічними проблемами, повідомив, що згоден розпочати переговори про форми державного об’єднання з гетьманською державою. Складний переговорний процес перервав прихід до влади Директорії.
    Причиною суперечностей між Україною і Румунією стали землі Бессарабії, окуповані румунськими військами в березні 1918 р. 9 квітня під румунським тиском сейм Бессарабії «Сфатул Церій» проголосив приєднання регіону до Румунії. Українці Бессарабії не підтримали цього акту. Гетьманський уряд вважав, що Бессарабія мала увійти до складу України на правах політичної автономії. Розпочалося політико-дипломатичне і економічне протистояння. Держави обмінялися низкою нот, були задіяні економічні механізми. 11 травня 1918 р. Рада Міністрів Української Держави видала постанову «Про заборону вивозу товарів до Румунії і Бессарабії». Згодом з Бухареста відкликали українського посла. Наприкінці серпня Румунія, яка опинилася перед загрозою голоду й економічної кризи, змушена була піти на примирення з Києвом, щоб отримати змогу ввозити продовольство з України. Налагодження політико-дипломатичних відносин із королівством уможливлювало встановлення контактів українського уряду із країнами Антанти.

    Українська держава. УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА РЕВОЛЮЦІЯ 1917—1921 рр. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

    Попередня сторінка з ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

    До змісту ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

    Наступна сторінка з ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

     

    Комментарии закрыты.