Початок української революції. Державотворча діяльність Центральної Ради. УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА РЕВОЛЮЦІЯ 1917—1921 рр. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ
Активізація українського національного руху у 1917—1921 рр.
Революційні події в Петрограді в лютому 1917 р. дали потужний імпульс розвитку українського національного руху. Спрямованість і сутність домагань українців, масштабність їх участі в громадських акціях і тяжіння як до радикальних змін, так і до організованості засвідчували, що Українська революція набирала обертів.
Перемогу російської революції в Петрограді фактично забезпечили запасні батальйони гвардійських полків. На час лютневих подій і навесні 1917 р. у цьому місті в запасних батальйонах гвардії Волинського, Ізмайлівського, Павловського та інших полків нараховувалось від 500 до 2500 солдатів-українців. Загалом у Петрограді служили приблизно 70 тис. українських солдатів і офіцерів. Тимчасовий український революційний комітет, створений 2 (15) березня 1917 р. Головною студентською радою Петрограда, у відозві «До українського громадянства, студентства, робітництва й українських офіцерів» наголошував, що «ряди війська, яке боролося за свободу разом з широкими демократичними масами Петрограда, в значній мірі складалися з синів українського громадянства й робітництва, з представників верств української нації».
28 лютого (12 березня) під керівництвом комітету 20 тис. петроградських українців маніфестували біля Казанського собору з гаслами про право народів Росії на національне самовизначення, автономію України у складі демократичної федеративної Росії. 1 (14) березня українські організації Петрограда об’єдналися в Українську національну раду (голова — О. Лотоцький).
5 (18) березня заявили про себе українці Катеринодара. 7 (20) березня з відозвою «Наші вимоги» виступили українські організації Москви. 8 (21) березня у Харкові збори українців (приблизно 1500 учасників) під головуванням Г. Хоткевича обрали Тимчасовий український організаційний комітет. Активно діяли українські організації в Одесі, Полтаві, Чернігові. В епіцентрі подій, пов’язаних із консолідацією сил українства, був Київ.
Товариство українських поступовців та інші українські організації ініціювали створення Центральної Ради (ЦР). Єдиної версії щодо часу її створення немає. Так, у газеті «Киевская мысль» було зазначено, що увечері 3 (16) березня відбулися збори (понад 100 присутніх) представників українських організацій, на яких обрали 10 осіб для представництва їх інтересів. Наступне газетне повідомлення сповіщало, що 4 (17) березня відбулися ще чисельніші українські збори, а всі представлені організації «об’єдналися й увійшли до складу комітету “Центральна Рада”». М. Грушевський називав датою створення Ради 7 (20) березня, коли було обрано її президію та голів комісій, які мали діяти при ній. Послуговуючись першим протоколом засідання ЦР, відлік її діяльності можна розпочати з 9 (22) березня.
Формування організації відбувалося в дискусіях, зокрема між представниками ТУП та українських соціал-демократів. Головою Укранської Центральної Ради (УЦР) було обрано М. Грушевського, який перебував у Москві, його заступниками — Ф. Крижанівського, Д. Дорошенка та Д. Антоновича.
Спочатку УЦР була малочисельною (на початок квітня — кілька десятків осіб), а програма її політичної діяльності — аморфною. У першій відозві УЦР «До українського народу» від 9 (22) березня акцентовано на впровадженні української мови в різні сфери життя суспільства та звучав заклик домагатися від Тимчасового уряду «всіх прав, які тобі природно належать і які ти повинен мати, великий народе, сам хазяїн на українській землі».
14 (27) березня в Київ повернувся М. Грушевський, який, фокусуючи політичні вимоги українців, надав потужного імпульсу діяльності УЦР.
Революційні зміни активізували суспільне життя. У Києві діяли українські наукове, технічно-агрономічне, педагогічне товариства, запрацювала Головна українська студентська рада, відбувся з’їзд кооператорів, було створено Український жіночий союз.
Українські діячі намагались опанувати революційну стихію, яка охопила військо, і спрямувати його дії у русло організації українських військових формувань. Ініціативна група під керівництвом М. Міхновського скликала в Києві 6 (19) березня Підготовче українське військове віче, яке створило Установчу українську військову раду. Вона звернулася до Тимчасового уряду з вимогою, щоб у всіх полках, де українці становлять більшість, було військовим наказом «заведено уживання Української Урядової мови і щоб такі полки поповнювалися українцями, в командний склад призначались офіцери української народності». 9 (22) березня в революційному порядку розпочалося формування Першого українського охочекомонного полку імені гетьмана Богдана Хмельницького. 11 (24) березня акцію підтримала понад 1 тис. солдатів і офіцерів — учасників українського військового віча. Для роботи з організації полку був створений Організаційний український військовий комітет (ОУВК).
Думки українських військових і громадськості Києва щодо створення охочекомонного полку поділяли українці-фронтовики, які на зборах 15 (28) березня ухвалили «зорганізувати українську національну армію з усіма родами зброї».
16 (29) квітня в Києві виник Український військовий клуб імені гетьмана П. Полуботка, який очолив М. Міхновський. Мета його діяльності полягала в «згуртуванні й стоваришуванні в одній сім’ї усіх вояків, лікарів і військових урядовців української народності під прапором Федеральної Росії — Автономної України». Члени клубу виступали за термінову організацію українських військ, зокрема комплектування «охочекомонних полків».
Активну роботу з формування полку імені Богдана Хмельницького проводив ОУВК. Член комітету генерал М. Нуджевський розробив Положення про український загін усіх родів зброї. Утілення ідеї організації охочекомонного полку залежало від Тимчасового уряду та командування російської армії. Військовий міністр О. Гучков, перебуваючи 6 квітня в Києві, погодився на українське формування, однак не видав відповідного наказу. Категоричним противником «українізації багнета» був комісар Київського військового округу (згодом — його начальник) полковник К. Оберучев.
Події в Києві розгорталися непередбачувано. Понад 3 тис. українських солдатів та офіцерів, які перебували на київському розподільному пункті, сформували Перший український полк імені Богдана Хмельницького самочинно. УЦР хоч і наголошувала, що рух за створення полку був проявом стихійності, підтримала українців-військовиків.
Командувач Південно-Західного фронту генерал О. Брусилов, запідозрюючи українців у провокації, виступав проти формування полку. Проте під тиском делегатів І Всеукраїнськго військового з’їзду, з його дозволу наказом по Київському військовому округу 10 (23) травня було створено один український полк із 500 добровольців кадрового складу під назвою «Перший український полк імені гетьмана Богдана Хмельницького», але за умови, щоб «до скінчення війни не формувались більше військові українські частини».
Найактивнішою серед громадських організацій була діяльність Товариства українських поступовців. Вплив тупівських ідей посилився з виданням щоденної газети «Нова рада». У день виходу її першого номера (25 березня (6 квітня) 1917 р.) відкрився з’їзд ТУП, на якому організацію було перейменовано в Союз українських автономістів-федералістів. Делегати з’їзду висловилися за негайне (до скликання Всеросійських установчих зборів) проголошення автономії України і Статуту автономної України. У липні 1917 р. союз перейменували в Українську партію соціалістів-федералістів (есефи).
На арену боротьби виходили українські політичні партії. Відновила свою діяльність Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП), провівши у квітні 1917 р. у Києві конференцію. Автономію України вона визначала як «невідкладне, пекуче завдання поточного моменту для українського пролетаріату та всієї України». Відбувся установчий з’їзд Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР), який визнав «найбільшою потребою українського народу негайне переведення в життя широкої національно-територіальної автономії України із забезпеченням прав національних меншостей». Партія виступила за «повну соціалізацію землі» й українізацію царської армії шляхом зосередження українців-військовиків в окремих полках. Масовості УПСР додавала Українська селянська спілка, яка слідувала у її фарватері. УПСР налічувала восени 1917 р. майже 75 тис. членів і була найбільшою серед українських партій. У березні 1917 р. відновила діяльність Українська народна партія М. Міхновського, на основі якої наприкінці 1917 р. було створено Українську партію соціалістів-самостійників (УПСС). У травні 1917 р. земські діячі Лубенського повіту на Полтавщині ініціювали формування Української демократично-хліборобської партії, яка виступала за збереження приватної власності на землю.
Боротьба за автономію України визначалась як головне завдання діяльності практично всіх партій. Не були винятком і самостійники, очолювані М. Міхновським. Ідеологом автономістського курсу постав насамперед М. Грушевський, який опублікував на сторінках газети «Нова Рада» низку публіцистичних праць із характеристикою ситуації та обґрунтуванням програми дій («Велика хвиля», «Повороту нема», «Від слова до діла», «Чи Україна тільки для українців?», «Народностям України»).
Ідеологічна платформа УЦР потребувала ствердження, а сама організація легітимації як керівного органу української демократії. 6—8 (19—21) квітня 1917 р. у Києві відбувся Український національний конгрес, на який прибуло 1500 делегатів. Лейтмотивом промов учасників зібрання було питання реалізації ідеї автономії України. На конгресі постала нова УЦР. Її головою таємним голосуванням обрали М. Грушевського, а членами — 115 осіб від 9 українських губерній та регіонів поза межами України. 2/3 депутатських мандатів було виділено територіальним представництвам, а 1/3 — громадським організаціям і політичним партіям.
Отже, український національно-визвольний рух, подолавши складні перипетії організаційного становлення та ідеологічного визначенння, піднявся на якісно новий рівень. Боротьба за українську державність набувала практичного характеру.
Українська Центральна Рада і Тимчасовий уряд
Шлях до автономії України був складним. Тимчасовий уряд, використовуючи гасла свободи, намагався обмежити домагання українців винятково справою культурно-національного самовизначення. Відбувалося це на тлі неприйнятної для українців заяви Тимчасового уряду до польського народу від 17 (30) березня 1917 р. про визнання за ним усієї повноти «права власною волею визначати долю свою».
Центральна Рада дотримувалася курсу, окресленого Національним конгресом. На другому загальному зібранні УЦР (24 квітня/6 травня) у черговий раз було наголошено на необхідності виконати волю народу щодо досягнення автономії України, забезпечивши при цьому права національних меншостей, які проживають у краї.
Серйозну підмогу УЦР надали українці-військовики. 5 (18) травня в Києві розпочав роботу І Український військовий з’їзд, на який прибули понад 900 делегатів від усіх фронтів, флотів, окремих гарнізонів, що представляли 1,5 млн організованих українських солдатів і офіцерів. З’їзд прийняв постанову «Про автономію України». У ній було зазначено, що необхідно «вимагати від Тимчасового правительства та Ради солдатських і робітничих депутатів негайного оголошення особливим актом принципу національно-територіальної автономії України, якнайкращого забезпечення всіх національно-політичних прав Українського народу і всього краю». Військові вважали, що першим кроком до цього має бути призначення при Тимчасовому уряді міністра у справах України. Важлива також ухвала з’їзду про те, що Центральна Рада є «єдиним компетентним органом, призваним рішати всі справи, що стосуються цілої України і її відносин до Тимчасового правительства». З’їзд доручив Центральній Раді направити в Петроград делегацію «з енергійним представленням щодо актуальних проблем України» Тимчасовому уряду.
16 (29) травня представницька делегація, яку очолив В. Винниченко, виїхала з Києва з пропозиціями до Тимчасового уряду й виконкому Петроградської ради робітничих і солдатських депутатів про надання Україні автономії. Українці сподівалися одержати від Тимчасового уряду «в тім чи іншім акті принципіально доброзичливе відношення до цього гасла». Замість прийняття рішення російський уряд переслав українські домагання на розгляд юридичної наради. Розпочалась усвідомлена тяганина, пов’язана з «юридичною експертизою». За цих умов В. Винниченко вирішив повернутися з делегацією УЦР до Києва. Отже, спроба УЦР порозумітися з Тимчасовим урядом виявилася невдалою.
Рішучості діям УЦР додали Всеукраїнський селянський і ІІ Всеукраїнський військовий з’їзди. 29 травня (10 червня) розпочав роботу І селянський з’їзд. Делегати були категорично налаштовані на здобуття Україною автономії. Обговорення питання збіглося в часі з телеграмою Тимчасового уряду про відмову надати Україні автономію, а також повідомленням про заборону військовим міністром О. Керенським провести ІІ військовий з’їзд. М. Грушевський заявив: «Свято революції скінчилося! Настає грізний час!». З’їзд обрав Раду селянських депутатів та її виконавчий орган — Центральний комітет Селянської спілки, 133 члени якого увійшли до складу УЦР, розширивши її соціальну опору. 3 (16) червня відбулися загальні збори поповненої Центральної Ради. Представники есерів внесли проект резолюції з пропозицією УЦР видати Універсал, спрямований на утвердження в Україні автономного устрою.
5 (18) червня, незважаючи на заборону, було відкрито ІІ Всеукраїнський військовий з’їзд. 1976 делегатів представляли 1,7 млн українців із фронтів, флотів і значної кількості тилових гарнізонів. З’їзд підтримав курс УЦР на здобуття автономії, запропонувавши узгодити це з національними меншинами. Він обрав Всеукраїнську раду військових депутатів у складі 132 осіб (60% — солдати, 40% — офіцери), яка увійшла до Центральної Ради. Делегати затвердили статут Українського генерального військового комітету та його склад на чолі із С. Петлюрою.
Україна була на порозі змін. 10 (23) червня 1917 р. прийнято І Універсал. Того самого дня Універсал УЦР «До українського народу на Україні й поза Україною сущого» було оприлюднено на Всеукраїнському військовому з’їзді. Суть його розкривали слова: «Хай Україна буде вільною. Не одділяючись від всієї Росії, не розриваючи з державою Російською, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям. Хай порядок і лад на Вкраїні дають вибрані вселюдним, рівним, прямим і тайним голосуванням ВСЕНАРОДНІ УКРАЇНСЬКІ ЗБОРИ (Сейм). Всі закони, що повинні дати той лад тут у нас, на Вкраїні, мають право видавати тільки наші УКРАЇНСЬКІ ЗБОРИ».
Універсал підтримали делегати і учасники з’їзду, а після його публікації — українське суспільство. У Росії появу Універсалу трактували по-різному, але переважно сходилися на тому, що потрібно було якомога швидше зупинити втілення в життя ідеї автономії України. Особливо в Петрограді занепокоїлись після оголошення 15 (28) червня УЦР про створення Генерального секретаріату як органу, який мав опікуватися життям краю. Щоправда, союзниками українців стали більшовики, які були впевнені, що український національно-визвольний рух підірве існуючу в Росії владу. Одним із найпалкіших прихильників українців до певного часу став Ленін.
24 червня (6 липня) затверджено перший склад Генерального секретаріату: В. Винниченко — голова і Генеральний секретар внутрішніх справ (соціал-демократ), Х. Барановський — Генеральний секретар фінансових справ (безпартійний), С. Єфремов — Генеральний секретар національних справ (есер), Б. Мартос — Генеральний секретар земельних справ (соціал-демократ), С. Петлюра — Генеральний секретар військових справ (соціал-демократ), В. Садовський — Генеральний секретар судових справ (соціал-демократ), М. Стасюк — Генеральний секретар продовольчих справ (непартійний соціаліст), І. Стешенко — Генеральний секретар освітніх справ (соціал-демократ), П. Христюк — генеральний писар (есер). 27 червня (9 липня) оголошено Декларацію Генерального секретаріату, яка конкретизувала стратегічну лінію діяльності та межі поширення повноважень секретарів на ті чи інші сфери життя України.
Одночасно зі створенням Генерального секретаріату було проведено реорганізацію Комітету УЦР у Малу Раду, яка мала виконувати законодавчі функції у перервах між загальними зборами (сесіями). До складу Малої Ради входило 40 осіб. Так відбувався поділ влади на законодавчу та виконавчу. 28 червня (10 липня) V сесія Центральної Ради розглянула питання про поповнення свого складу представниками нацменшин, виділивши для них 177 місць. Отже, окреслювалися реальні контури автономії України з урахуванням інтересів усього її населення.
«Українська пожежа», на думку Тимчасового уряду, набирала небажаних масштабів. «Загасити» її мала делегація, направлена в Україну. 29 червня (11 липня) до Києва приїхали міністри І. Церетелі й М. Терещенко, до яких наступного дня приєднався О. Керенський. Делегати провели низку консультацій з очільниками київської міської влади та прихильниками Тимчасового уряду. Водночас сторони готувалися до переговорів. Тимчасовий уряд, щоб бути на зв’язку з Києвом, переніс свої засідання із Зимового палацу в приміщення петроградського телеграфу.
Переговори міністрів із представниками УЦР і Генерального секретаріату розпочалися 30 червня (12 липня). Головне завдання петроградської делегації полягало в тому, щоб максимально знівелювати автономістський розвиток України. Пошук компромісу був складним, однак сторони дійшли згоди, виробивши проект постанови «Про національно-політичне становище в Україні». Згідно з домовленостями УЦР зобов’язалася не проголошувати самочинно автономії України, визнавши при цьому, що остаточно це питання вирішать Всеросійські Установчі збори. Натомість міністри погодилися визнати Генеральний секретаріат органом крайової (в Україні) влади, склад якого мали формувати УЦР, а затверджувати Тимчасовий уряд. Також було узгоджено, що УЦР розробить проект Статуту вищого управління України, визначить принципи проведення майбутньої земельної реформи, а її склад поповнять представники національних меншин, які проживали в Україні. Проте найважливішим стало питання окреслення територіальних меж України. Російські урядовці наполягли на тому, що Генеральному секретаріату будуть підпорядковані 9 українських губерній. До уваги не брали утворену в 1912 р. Холмську губернію та інші губернії, де серед місцевого населення українці переважали.
«Українська проблема» призвела до розколу в першому російському коаліційному уряді, з якого після прийняття 2 (15) липня Тимчасовим урядом постанови щодо України вийшли члени партії «Народна свобода». Один із лідерів кадетів барон Б. Нольде зазначав: «Ні з сього, ні з того правительство з енергійним князем Г. Львовим на чолі виправило помилку царя Олексія Михайловича і Петра Великого: на швидку руку, поміж двома поїздами, три російські міністри та проф. Грушевський порозумілися в справі утворення української держави».
3 (16) липня В. Винниченко одержав постанову Тимчасового уряду про затвердження Генерального секретаріату із запевненнями про підтримку київських домовленостей. Російський уряд наголошував, що його документ буде опубліковано в цей самий день у вечірніх газетах і що «одночасно з цим необхідно оголосити Вашу відозву».
Домовленості з Тимчасовим урядом УЦР підтвердила ІІ Універсалом, опублікованим того самого дня. На перший погляд, УЦР зрікалася своїх попередніх дій на ниві державотворення. Проте це був крок вимушений, але спрямований на те, щоб не припинити поступу до утвердження автономії України. Існувала безпосередня загроза, що автономія України могла бути ліквідована на рівні гасел, оскільки в Росії звучали заяви, зокрема, про те, що Україна «заганяє ніж у спину російської революційної демократії».
3—4 (16—17) липня в Петрограді відбулися виступи солдатів і робітників, які загрожували існуючій владі. 7 (20) липня подав у відставку голова Тимчасового уряду князь Львов. Міністром-головою Тимчасового уряду було призначено О. Керенського. 10 (23) липня Верховний головнокомандувач О. Брусилов заборонив мітинги і збори у військових частинах у районі бойових дій. Значна частина території України, а отже, й гарнізонів, підлягала дії цього наказу. 12 (25) липня на фронті відновили смертну кару.
24 липня (6 серпня) у Петрограді сформовано новий коаліційний уряд, який промовисто назвали «урядом порятунку революції». На українське державотворення чекали нові випробовування.
Тим часом УЦР налагоджувала співпрацю з національними меншинами України. У складі комісії з підготовки статуту автономії України їм було відведено 29 місць із 100. Комісія зі сповнення Малої і Великої Центральної Ради виділила 30% місць у кожному з цих органів для національних меншин. До складу Малої Ради ввійшли 18 представників національних меншин, збільшивши таким чином її склад до 58 осіб. 11 (24) липня вони вперше взяли участь у її роботі. 15 (28) липня Мала Рада затвердила розширений склад Генерального секретаріату, до якого від неукраїнців увійшли О. Зарубін, М. Рафес, М. Зільберфарб і М. Міцкевич. 8 (21) серпня мандатна комісія VІ загальної сесії УЦР повідомила, що із 798 мандатів 202 були у представників національних меншин. У такий спосіб УЦР, залишаючись формально громадською організацією, значно посилила свою роль в українському суспільстві.
Наприкінці липня Мала Рада розробила в межах угоди з Тимчасовим урядом Статут вищого управління України. Суть документа полягала в трактуванні автономії України. Передбачалося, що функції петроградського уряду в Україні матимуть винятково контрольно-наглядовий характер.
Представляти Статут і склад розширеного Генерального секретаріату 14 (27) липня до Петрограда поїхала делегація на чолі з В. Винниченком. Тимчасовий уряд не прийняв Статуту і не затвердив складу Генерального секретаріату, мотивуючи це тим, що проекти виходять за межі домовленостей УЦР і Тимчасового уряду від 3 (16) липня.
4 (17) серпня Тимчасовий уряд ухвалив Тимчасову інструкцію Генеральному секретаріатові Тимчасового уряду на Україні, яка окреслила політику російського уряду щодо України. Незважаючи на домовленості, правління Генерального секретаріату поширювалося тільки на 5 губерній — Київську, Волинську, Подільську, Полтавську і частково Чернігівську. Генеральний секретаріат перетворювався на орган Тимчасового уряду. Виконавчі функції Генерального секретаріату суттєво обмежувалися, а військові та продовольчі справи, пошта й телеграф, суд узагалі опинялися поза його компетенцією. Фактично УЦР було позбавлено виконавчого органу.
Перед УЦР укотре постала проблема вибору. Під час дебатів щодо питання ставлення до Інструкції звучали різні думки, було висунуто три проекти резолюцій. Зрештою після голосувань було прийнято ухвалу, запропоновану українськими соціал-демократами. УЦР, висловивши численні невдоволення, змирилася з документом Тимчасового уряду. За таких обставин Генеральний секретаріат на чолі з В. Винниченком подав у відставку. Настала двотижнева «міністерська криза». Сформувати новий склад Генерального секретаріату було доручено Д. Дорошенку, проте це йому не вдалося. Новий, а в більшості своїй попередній склад Генерального секретаріату знову представив В. Винниченко.
Виступ генерала Л. Корнілова. Наростання політичної боротьби в Україні
«Українське питання» не визначало тих проблем, перед якими постала Росія. Революційний підйом загрожував існуючій владі. Консервативні сили, вважаючи, що зупинити наростаючу в країні кризу може лише сильна диктатура, звернули увагу на авторитетного генерала Л. Корнілова. Прагнучи навести порядок у тилу й на фронті, О. Керенський призначив його Верховним головнокомандувачем. Л. Корнілов запропонував уряду вжити жорсткі заходи, які, на його думку, могли покласти край хаосу в Росії.
О. Керенський не заперечував, але побоювався, що це викличе невдоволення в робітників і солдатів, призведе до конфлікту з Радами. За цих умов глава уряду обрав тактику лавірування, яка за умов зростаючого протистояння була приречена на невдачу.
Уряд і головнокомандувач досягли домовленості про координацію подальших дій. За погодженням з О. Керенським Л. Корнілов направив до Петрограда найдисциплінованіші військові частини. Їх передбачалося використати в разі наступу німців, які 21 серпня (2 вересня) захопили Ригу, на столицю або нового виступу ліворадикальних сил, який очікували 27 серпня (8 вересня) — у день 6-місячного ювілею Лютневої революції. Однак О. Керенському, на якого тиснули не лише праві сили, а й ліві, бракувало твердості й рішучості. 26 серпня (7 вересня) напередодні засідання уряду, який мав прийняти непопулярні в масах заходи, О. Керенський усунув О. Корнілова з посади головнокомандувача. О. Корнілов, вважаючи, що відбувається «велика провокація, що ставить на карту долю вітчизни», вирішив посаду не здавати до з’ясування всіх обставин. Це призвело до відкритого конфлікту, який часто кваліфікують як «заколот» Л. Корнілова. Прагнучи зміцнити власне становище, спираючись на широку «антикорнілівську» підтримку, О. Керенський оголосив Л. Корнілова «зрадником» Батьківщини і наказав зупинити війська, що рухалися до Петрограда. Натомість Л. Корнілов для тиску на уряд задіяв третій кінний корпус, якому наказав рухатися на Петроград.
Виступ генерала Л. Корнілова і ймовірна перемога правих сил, що його підтримували, мали б негативні наслідки і для України. 28 серпня (10 вересня) в Києві УЦР створила при Генеральному секретаріату Особливий комітет охорони революції. Було видано відозву до населення із закликом вести рішучу боротьбу з «контрреволюцією».
Зрештою, Л. Корнілова та його прибічників заарештували, праві сили зазнали поразки. Натомість в умовах боротьби з «контрреволюцією» зріс авторитет більшовиків, які використали ситуацію на свою користь. Країна вступила в смугу більшовизації рад. Так, 9 (21) вересня Київська рада робітничих депутатів прийняла більшовицьку резолюцію про владу, а на виборах до Луганської ради більшовики вибороли 84 зі 120 місць.
Тим часом у Росії займалися модернізацією влади. О. Керенський реорганізував уряд. На Демократичній нараді, яка розпочала роботу 14 (27) вересня у Петрограді, було обрано Раду республіки — передпарламент. Під час відкриття його роботи більшовики влаштували демарш і почали активно готуватися до захоплення влади. Українська делегація в передпарламенті спиралася на платформу, визначену УЦР. Вона передбачала, зокрема, передання всіх земель у «завідування земельних комітетів», «оподаткування великого капіталу й майна», застосування заходів щодо укладення миру, визнання права «на нічим не обмежене самовизначення», передання влади в Україні в руки УЦР і Генерального секретаріату тощо.
УЦР не хотіла залишатись у вирішенні питань здобуття державності наодинці із петроградською владою. Потрібно було об’єднати зусилля з народами Росії. У Києві 8—15 (21—28) вересня проведено з’їзд народів Росії (поневолених народів Росії). У ньому взяли участь представники білорусів, бурятів, грузинів, донських козаків, естонців, євреїв, литовців, молдаван. Почесним головою з’їзду обрали М. Грушевського, який у своєму виступі 10 (23) вересня заявив, що федералізм є порятунком для Росії. Загалом з’їзд пройшов під знаком федеративної перебудови Російської держави. Було обрано громадську організацію — Раду народів, яку очолив М. Грушевський. Під його керівництвом вона мала зайнятися теоретичним обґрунтуванням створення Російської Федерації.
На початку осені значно активізувався рух за створення Вільного козацтва — своєрідної національної військово-міліційної організації українського селянства. Започатковано його було навесні 1917 р. у Звенигородському повіті на Київщині. Наприкінці квітня відбулись установчі збори Гусаківської волосної вільнокозачої громади, на яких 350 вільних козаків, «не залежних від військової служби», заснували Гусаківський волосний козачий курінь на чолі з Н. Смоктієм. У травні 1917 р. на Звенигородщині вже існувало кілька волосних вільнокозачих куренів. На повітовому з’їзді Вільного козацтва 30 липня (11 серпня) 1917 р. кошовим отаманом Звенигородщини було обрано С. Гризла. Улітку 1917 р. вільнокозачий рух поширився на інші повіти Київської губернії, а потім і на Полтавщину, Чернігівщину, Катеринославщину. Він не залишився поза увагою УЦР. У Генеральному секретаріаті внутрішніх справ підготували проект статуту вільного козацтва, а в Українському військовому генеральному комітеті створили спеціальний відділ для його організації. 3—7 (16—20) жовтня в Чигирині відбувся ініційований козаками-звенигородцямим І Всеукраїнський з’їзд Вільного козацтва. На нього прибуло 200 делегатів від 60 тис. козаків. З’їзд засвідчив свою лояльність до УЦР і Тимчасового уряду. У постановах з’їзду звучали вимоги негайного проголошення та здійснення широкої національно-територіальної автономії України, українізації армії та вирішення низки інших суспільно-політичних і соціально-економічних питань. Для керівництва вільним козацтвом було обрано Генеральну козацьку раду на чолі з наказним отаманом генералом П. Скоропадським. У жовтні на засіданнях Генерального секретаріату обговорювали і переробляли проект статуту Вільного козацтва, який 13 (26) листопада 1917 р. затвердила Центральна Рада як Статут Вільного козацтва України.
Восени 1917 р. УЦР, Генеральний секретаріат і українські політичні партії продовжували активно обстоювати ідею автономної України. 30 вересня (12 жовтня) Генеральний секретаріат оприлюднив декларацію, у якій, зокрема, підтверджуючи вірність єдності з майбутньою Російською федеративною республікою, сповіщав про роботу спеціальної комісії над «автономним статутом України».
Тимчасовий уряд продовжував із пересторогою ставитися до подій в Україні. У Петроград для пояснень викликали голову Генерального секретаріату В. Винниченка. Проте потреби у звіті не було, адже він прибув у російську столицю тоді, коли нею вже оволодівали більшовики.
25 жовтня (7 листопада) у Петрограді відбулося збройне повстання, влада фактично перейшла до більшовиків. II Всеросійський з’їзд рад проголосив встановлення радянської влади, ухвалив декрети про мир і землю, обрав Раду народних комісарів на чолі з В. Леніним. Нові політичні реалії вимагали від української влади адекватних дій.
Проголошення Української Народної Республіки
Звістка про переворот у Петрограді надійшла в Київ увечері 25 жовтня (7 листопада). Ставлення до нього було неоднозначним. Поляризація позицій політичних сил досягла апогею. На об’єднаному засіданні виконкомів рад робітничих і солдатських депутатів більшовики виступали за владу рад. Російські есери та меншовики, міська дума та штаб Київського військового округу підтримували Тимчасовий уряд.
Визначилися й українські владні структури. У ніч на 27 жовтня (9 листопада) на закритому спільному з представниками революційних організацій України засіданні Малої Ради було створено Крайовий комітет з охорони революції в Україні. До його складу увійшли представники політичних партій, у т. ч. єврейських, російських, більшовики із рад Києва, Харкова, Катеринослава, Одеси. 28 жовтня (10 листопада) у відозві до громадян України комітет повідомив про поширення влади на всю територію України і свою підзвітність УЦР. Командування Київського військового округу (командувач — генерал М. Квецинський, комісар І. Кирієнко) вороже поставилося до створення Крайового комітету.
Протистояння в Києві набуло відкритого характеру. Штаб почав викликати в Київ частини з фронту. 28 жовтня (10 листопада) Мала Рада прийняла резолюцію про перехід влади в Україні до «революційної демократії», «вважаючи недопустимим перехід всієї влади до рук рад робітницьких та солдатських депутатів, які складають тільки частину організованої революційної демократії», висловилася проти повстання в Петрограді та заявила, що буде боротися з будь-якими спробами підтримати його в Україні.
Після голосування з приводу резолюції лідер київських більшовиків Г. П’ятаков заявив про вихід більшовиків із Малої Ради. Вони зосередилися на роботі в Київській раді робітничих депутатів і організації ревкому.
Тим часом штаб КВО посилив свої позиції з прибуттям до міста 29 жовтня (11 листопада) козачої дивізії та загонів чехословаків. Удар було спрямовано проти більшовиків. Маріїнський палац, де засідала Рада робітничих депутатів, оточили, а більшовицький ревком заарештували. Збройні сутички в Києві переросли в бої, у яких прихильники штабу округу зазнали поразки. Зрештою, 30 жовтня (12 листопада) військові частини, вірні УЦР, взяли місто під свій контроль. У цей самий день загальні збори УЦР поширили компетенцію Генерального секретаріату на всю територію України.
1 (14) листопада Генеральний секретаріат призначив командувачем КВО полковника В. Павленка. 3 (16) листопада об’єднане засідання виконкомів рад робітничих і солдатських депутатів Києва визнало Центральну Раду крайовою владою.
Політичні зміни потребували відповідних дій. 6 (19) листопада Генеральний секретаріат обговорив проект III Універсалу, який було прийнято 7 (20) листопада на засіданні Малої Ради. Проголошувалось створення Української Народної Республіки (УНР) як автономної державної одиниці неіснуючої де-факто «Республіки Російської» і висловлювалось побажання, щоб вона «стала федерацією рівних і вільних народів». Згідно з ІІІ Універсалом розширювалися компетенції Генерального секретаріату, а його владі підлягали 9 губерній України.
Положення Універсалу були спрямовані на задоволення як політичних, так і соціально-економічних сподівань більшості українського суспільства. У ньому йшлося про земельне питання, робітничу політику, державний контроль за виробництвом, негайне припинення світової війни, скасування смертної кари, нову судову систему, розширення прав місцевого самоврядування, забезпечення демократичних свобод особи та національних меншин. Проте ідеї Універсалу і визначений ним шлях українського поступу підтримували не всі. Зокрема, ІІІ Універсал негативно оцінювали і нехтували його положеннями праві російські політичні сили, які продовжували марити ідеями «єдиної та неподільної Росії». Так, Київський обласний комітет кадетської партії заявив, що III Універсал «як за внутрішнім своїм змістом, так і за джерелом свого походження не може бути визнаний актом державного значення, який має обов’язкову силу».
Проголошення в Харкові радянської влади. Війна Радянської Росії з Українською Народною Республікою (УНР)
ІІІ Універсал руйнував плани і київських більшовиків, які, заявивши 3 (16) листопада на об’єднаному засіданні виконкому рад робітничих і солдатських депутатів про визнання УЦР крайовою владою в Україні, сподівалися найближчим часом захопити владу. Загрозу відчували і в Петрограді. Більшовицькі сили Петрограда і Києва вирішили розв’язати проблему з УЦР і УНР на Всеукраїнському з’їзді рад.
25 листопада (7 грудня) виконком рад Південно-Західного краю ухвалив скликати Всеукраїнський з’їзд рад. Більшовики планували переобрати на ньому УЦР, а як запасний варіант — готували захоплення влади в Києві шляхом перевороту. Центральна Рада погодилася на проведення Всеукраїнського з’їзду рад. Проте провела кілька превентивних заходів. 30 листопада (13 грудня) були роззброєні й вислані за межі УНР збільшовизовані частини київського гарнізону. Дорогою до Києва війська І Українського корпусу зупинили пропагований більшовиками 2-й гвардійський корпус.
Тим часом 4 (17) грудня Раднарком оприлюднив «Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Української Ради». Звинувачення УЦР були закамуфльовані словами про визнання національних прав і національної незалежності українського народу. УЦР звинувачували у двозначній і буржуазній політиці, яка «давно вже виражається в невизнанні Радою Рад і Радянської влади на Україні»; дезорганізації фронту, роззброєнні радянських військ, які перебували в Україні; підтримці кадетсько-каледінської змови, пропусканні козацьких військ на Дон. РНК вимагала припинити таку політику та надавати допомогу в боротьбі «з контрреволюційним кадетсько-каледінським повстанням» і попереджала, що в разі невиконання цих умов протягом двох діб вважатиме УЦР у стані відкритої війни проти радянської влади в Росії та Україні.
Генеральний секретаріат оперативно відреагував на ультиматум: відкинув звинувачення і наголосив на явних подвійних стандартах, якими оперувала РНК. Мала Рада вирішила припинити транспортування продовольства на північ та організувати власну грошову систему.
4 (17) грудня розпочав роботу Всеукраїнський з’їзд рад у Києві. Сподіваної переваги на ньому більшовики не здобули. Навпаки, вони опинилися в меншості: 150 делегатів із приблизно 2 тис. Напруження з’їзду додали зачитування та обговорення ультиматуму. Два дні пройшли в дискусіях. З приводу ультиматуму було прийнято спеціальну резолюцію, яка класифікувала дії РНК як замах проти УНР і відзначала, що централістичні наміри російського більшовицького уряду загрожували «розірвати федеративні зв’язки, до яких прямує українська демократія». З’їзд висловив підтримку УЦР, визнав її переобрання невчасним і непотрібним, а щодо ультиматуму звернувся з відозвою до всіх народів Росії.
План більшовиків провалився. Їх делегати демонстративно залишили з’їзд і виїхали до Харкова, де об’єдналися з делегатами обласного з’їзду рад робітничих і солдатських депутатів Донецько-Криворізького басейну. Незважаючи на те що в Україні діяло понад 300 рад, у Харкові зібралися представники лише 89 рад і військово-революційних комітетів (трохи більше 200 делегатів), які оголосили себе «Всеукраїнським» з’їздом. 12 (25) грудня 1917 р. на з’їзді в Харкові було проголошено встановлення радянської влади в Україні. З’їзд обрав Центральний виконавчий комітет (ЦВК) рад України, який 14 (27) грудня створив радянський уряд — Народний секретаріат. Назвали радянське державне утворення — Українською Народною Республікою.
Згідно з ультиматумом радянська Росія із 6 (19) грудня перебувала в стані війни з УНР. Конфлікт політичними способами владнати не вдалося. У районі Харкова під командуванням В. Антонова-Овсієнка концентрувалися більшовицько-радянські війська, сформовані із червоногвардійців Москви, Петрограда, Брянська, Курська, Харкова, Катеринослава, Донбасу, балтійських і чорноморських матросів, солдатів Західного фронту. 7 (20) січня 1918 р. В. Антонов-Овсієнко віддав наказ про початок наступу вглиб України, на Київ. Більшовицькі угруповання просувались залізницями під командуванням лівого есера, підполковника царської армії М. Муравйова.
Сил стримувати противника було недостатньо. Нечисленні українські полки виявилися небоєздатними, деякі частини перейшли на бік більшовиків. Епізодично спалахували бої на одній з ділянок залізниць. Героїчно оборонялися захисники станції Крути, де зосереджувалися чотири сотні юнкерської школи ім. Б. Хмельницького, перша сотня щойно створеного Студентського куреня, сформованого з київських студентів і гімназистів. Проти українців наступало 6-тисячне радянське угруповання, яке підтримував бронепоїзд. Бій 16 (29) січня тривав понад 5 годин. Частина захисників Крут потрапила в полон, 27 студентів і гімназистів було розстріляно.
На підтримку більшовиків 16 (29) січня 1918 р. у Києві вибухнуло повстання на заводі «Арсенал». 22 січня (4 лютого) гайдамаки коша Слобідської України штурмом узяли завод, а війська М. Муравйова заволоділи Дарницею і мостами через Дніпро, за його наказом більшовицькі війська почали кількаденний обстріл міста з важких гармат.
26 січня (8 лютого) муравйовці увійшли в Київ. Їх ватажок наказав «нещадно знищити всіх офіцерів, юнкерів, гайдамаків, монархістів і всіх ворогів революції». За 3-денної більшовицької вакханалії було страчено від 2 до 5 тис. осіб. За свідченням київського мистецтвознавця Ф. Ернста, «трупи розстріляних везли на підводах ломовики через усе місто — по 10—15 чоловік, накиданих навалом на підводи, неприкритих, у скривлених позах, залитих кров’ю». Ішло відверте полювання на офіцерів російської армії. За даними німецької окупаційної адміністрації, за 3 тижні перебування більшовиків у місті стратили 2576 офіцерів. У ніч 26 січня (8 лютого) було жорстоко вбито митрополита Володимира (Богоявленського).
29 січня (11 лютого) М. Муравйов оголосив наказ про те, що в Україні встановлено владу Народного секретаріату, а в Києві — Воєнно-революційного комітету на чолі з Г. Чудновським: «Цю владу ми несемо з далекої півночі на вістрях наших багнетів, і там, де її встановлюємо, всемірно підтримуємо силою тих багнетів і моральним авторитетом Революційної соціалістичної армії».
Проголошення незалежності Української Народної Республіки (УНР). Брестський мирний договір та його наслідки
На початку 1918 р. в умовах воєнного протиборства з радянською Росією УЦР почала схилятися до проголошення УНР незалежною державою. Центральна Рада ухвалила ІV Універсал, який утверджував незалежність України: «Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу». Датований Універсал був 9 (22) січня 1918 р., днем, коли мали відкритись Всеукраїнські Установчі збори. Ухвалення IV Універсалу стало втіленням вікових прагнень українців здобути свою незалежну державу.
УЦР не змогла надати достатньої резонансності цьому важливому документу. Не можна однозначно стверджувати й того, що в українському суспільстві не були належно поширені ідеї державної незалежності. Слушними є зауваги дослідників про те, що ідея суверенності вплинула насамперед на вузьке коло української інтелігенції, студентську та учнівську молодь. Війна і земельні питання затьмарювали величність і значущість події. Потрібен був час, щоб по-справжньому оцінити значення IV Універсалу для України, української нації, усіх тих, хто проживав на українських теренах.
Проголошення незалежності України збіглося в часі з її прагненнями реально заявити про себе на міжнародній арені. Так склалося, що оволодіння більшовиками значними українськими територіями, загроза Києву робили міжнародний чинник для утвердження незалежної України одним із визначальних. Вихід із війни був одним із тих заходів, із якими УЦР пов’язувала перспективи національного державотворення. Після того як більшовики 20 листопада (3 грудня) 1917 р. розпочали переговори з державами Четверного союзу від імені всіх народів Росії, УЦР перейшла до здійснення перших самостійних кроків у зовнішньополітичній сфері.
Генеральний секретаріат прийняв спеціальну ухвалу «Постанова в справі миру», у якій, зокрема, повідомляв керівництво союзних держав про причини вступу УНР у мирний переговорний процес. Ідею загальних мирних переговорів, у яких би взяли участь всі воюючі країни, пропагувала низка документів УЦР, Малої Ради, Генерального секретаріату.
29 листопада (12 грудня) керівництво УНР вирішило направити власну делегацію на мирні переговори. 3 (16) грудня представники України прибули до Брест-Литовська. Проте їх участь у переговорах обмежувалась приватними розмовами із членами інших делегацій, оскільки офіційно роль українців зводилася до консультантів російської делегації.
9 (22) грудня розпочалось перше пленарне засідання мирної конференції в Бресті, що вимагало від УЦР негайного ухвалення рішення щодо участі в ній. Після тривалого обговорення цього питання 15 (28) грудня УЦР постановила «взяти участь у мирних переговорах від імені УНР нарівні з іншими державами».
19 грудня (1 січня) на брест-литовські переговори прибула делегація УНР, керівником якої призначили В. Голубовича. Згодом українська сторона була визнана самостійним суб’єктом переговорного процесу, однак лише після прийняття ІV Універсалу держави Четверного союзу визнали УНР як незалежну й суверенну державу, що має право укладати міжнародні договори.
Серйозною загрозою для переговорів став наступ більшовицьких військ на Київ. Голова радянської делегації Л. Троцький заявив, що українську сторону мають представляти члени Народного секретаріату, а не делегація Центральної Ради, яка швидко втрачала контроль над територією України. Проте Німеччина та її союзники не визнали повноважень Народного секретаріату і продовжили переговори з делегацією УНР.
Зрештою, у ніч на 27 січня (9 лютого) 1918 р. було підписано мирний договір між УНР, з одного боку, та Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною й Болгарією — з іншого. Брестський договір проголошував закінчення війни між УНР і державами Четверного союзу, встановлював кордон України на заході, запроваджував дипломатичні, консульські й економічні відносини між сторонами, розв’язував проблему військовополонених. Одночасно в таємній угоді уряд Австрії зобов’язувався до 31 липня 1918 р. подати до парламенту законопроект, за яким частина Галичини, де переважало українське населення, мала бути об’єднана з Буковиною в окремий «коронний край».
Історичне значення Брестського договору полягає в тому, що він став першою мирною угодою під час Світової війни, вплинувши як на міжнародні відносини, так і на перебіг війни. Цей договір означав, що УНР є суб’єктом міжнародного права і набуває статусу незалежної держави.
Підписання договору застало Центральну Раду і Раду народних міністрів у Житомирі, куди вона перебралася під натиском більшовицьких військ. Протистояти більшовикам самостійно українці не могли. Сподіваючись розв’язати низку внутрішніх проблем за допомогою нових союзників, 30 січня (12 лютого) Рада народних міністрів звернулася до уряду Німеччини з проханням ввести на територію України німецькі війська. Керівництво УНР також просило сформувати з українців-військовополонених боєздатні частини і вислати їх у розпорядження УЦР. Надії покладалися і на українців-галичан, які здобули військовий вишкіл в австро-угорській армії.
Німецький та австро-угорський уряди теж розуміли, що отримати будь-які продовольчі ресурси з України реально за умови присутності там їхнього війська. Надання військової допомоги УНР було різновидом тиску на більшовиків, які на цей момент відмовилися від ведення переговорів. В українсько-австрійській заяві зазначено, що висловлене з українського боку прохання про військову допомогу буде виконане. Німці не заперечували проти формування з українських полонених двох дивізій. Окрім них, на територію УНР були направлені німецькі й австро-угорські війська загальною чисельністю 450 тис. солдатів та офіцерів. 18 лютого 1918 р. німецькі війська разом із нечисленними українськими частинами почали просуватися на територію України. Згодом до них приєднались австро-угорські війська. До кінця квітня вся територія України опинилася під контролем німецьких і австро-угорських армій. Підтримуючи українську владу, окупаційні війська перешкоджали втручанню у внутрішні справи УНР із боку більшовиків. У підписаному 3 березня 1918 р. договорі між Четверним союзом і Росією від Росії вимагалось визнання за Україною права на самовизначення, звільнення української території від військових формувань тощо.
На початку березня українська влада повернулася до Києва. Оскільки народу потрібно було пояснити мету приходу іноземних військ в Україну, 23 лютого Рада народних міністрів звернулася з відповідною відозвою до громадян УНР. У ній, зокрема, зазначалося, що уряд прийняв військову допомогу «від нині дружніх держав — Німеччини та Австро-Угорщини», для того щоб «швидше покласти кінець грабуванню України, щоб швидше приступити після заключення миру до проведення земельного закону і закону про поліпшення долі робітництва». Проте швидко з’ясувалося, що ставлення населення до появи іноземних військ на українській території негативне.
Після повернення до Києва Центральна Рада неодноразово повідомляла населення про незмінність свого попереднього курсу. Так, 24 березня у відозві до громадян УНР вона пояснювала, що німці «приходять як наші приятелі і помічники на короткий час, щоб помогти нам в скрутну хвилину нашого життя, і не мають наміру в чім-небудь перемінити наші закони і порядки, обмежити самостійність і суверенність нашої Республіки».
УЦР планувала проведення Всеукраїнських Установчих зборів, скликання яких призначила на 12 травня. Проте увага уряду була зосереджена на посиленні соціальної політики. Гострі дебати навколо проектів революційного землеустрою розгорнулися наприкінці 1917 р., а на початку 1918 р. УЦР видала радикальний земельний закон, побудований на принципі соціалізації землі.
Із приходом німецьких та австро-угорських військ поміщики вимагали ліквідації земельних комітетів і повернення конфіскованої власності. Невдоволеними були і селяни-власники, настрої яких висловлювала Українська демократично-хліборобська партія (УДХП). 25 березня у Лубнах зібрався ініційований нею хліборобський з’їзд, який визнав аграрну політику Центральної Ради незадовільною і руйнівною. Делегати з’їзду вимагали поновлення приватної власності на землю, встановлення гарантованого мінімуму, який не підлягав би вилученню, організації земельної оренди для малоземельних. З’їзд висловив також політичну вимогу надати місця в Центральній Раді представникам партії. 200 його делегатів 26 березня прибули до Києва, де намагалися вступити в діалог із керівництвом Ради. Усе це відбувалося на тлі падіння авторитету Центральної Ради. Навесні 1918 р. вона жодного разу не зібралась на свої загальні збори, а засідала вузьким складом Малої Ради. Загострювалась економічна криза, в суспільстві зростало соціальне напруження.
Німецьке командування все більше переконувалося в нездатності керівництва УНР зарадити справі. Під загрозою опинилось виконання Україною зобов’язань щодо забезпечення Німеччини та Австрії продовольством. Весняно-польові роботи гальмувались, проблемним виявилось питання засіву значних площ зерновими культурами. 6 квітня головнокомандувач німецьких військ в Україні фельдмаршал Г. фон Ейхгорн видав наказ про необхідність повного засіву землі. Селянам заборонялося брати землі більше, ніж вони можуть засіяти, а земельним комітетам — перешкоджати поміщикам засівати свої землі. За таких обставин міністр земельних справ і продовольства М. Ковалевський подав у відставку, однак Мала Рада її не прийняла.
Окупаційна влада не виключала можливості змін в управлінні Україною. У Києві, починаючи з кінця березня 1918 р., працювала тристороння комісія, яка готувала економічний договір УНР із Німеччиною та Австро-Угорщиною. 23 квітня договір було підписано. УНР зобов’язувалася доставити центральним державам 60 млн пуд. зерна, значну кількість іншого продовольства і сировини. Натомість Німеччина і Австро-Угорщина мали постачати в Україну сільськогосподарські машини та паливо. Німецьке військове командування отримало свободу дій, воно мало думати про перспективи виконання економічної угоди.
Склалась ситуація, коли німецьке командування поступово обмежувало дії української влади. Так, фельдмаршал Г. фон Ейхгорн видав наказ про запровадження в Україні військово-польових судів. Було роззброєно дивізію «синьожупанників». 28 квітня в залі засідань німецькі солдати заарештували двох українських міністрів.
29 квітня 1918 р. Українська Центральна Рада засідала в Педагогічному музеї в оточенні шеренг німецьких військ. Було прийнято Конституцію УНР, яка проголошувала Україну демократичною, парламентською державою. Це були останні години діяльності УЦР. На авансцену Української революції вийшли сили, які ліводемократичним цінностям протиставили консервативні ідеали.
Початок української революції. Державотворча діяльність Центральної Ради. УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА РЕВОЛЮЦІЯ 1917—1921 рр. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ
Попередня сторінка з ІСТОРІЇ УКРАЇНИ
До змісту ІСТОРІЇ УКРАЇНИ
Наступна сторінка з ІСТОРІЇ УКРАЇНИ