Перша світова війна та Україна. УКРАЇНА НА ПОЧАТКУ ХХ ст. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ
Початок Першої світової війни
У 1914 р. розпочався новий відлік світової історії. 28 червня у столиці Боснії м. Сараєво член сербсько-хорватської організації «Молода Боснія» Г. Принцип убив австро-угорського престолонаслідника ерцгерцога Франца-Фердинанда та його дружину. Спрацював детонатор, який розпрямив пружину тривалих воєнно-політичних приготувань європейських держав, об’єднаних у Троїстий союз (Німеччина, Австро-Угорщина, Італія) та Антанту (Англія, Франція, Росія).
23 липня Австро-Угорщина оголосила Сербії провокаційний, передбачливо насичений неприйнятними вимогами ультиматум. На підтримку сербів виступила Росія, яка 24 липня почала часткову мобілізацію. 28 липня Австро-Угорщина заявила про стан війни із Сербією і завдала артилерійського удару по Бєлграду. 31 липня Росія впровадила загальну мобілізацію. Вимоги Німеччини припинити широкомасштабні мобілізаційні заходи російської армії залишилися без відповіді. 1 серпня Німеччина оголосила війну Російській імперії — розпочалася Перша світова війна.
3 серпня Німеччина повідомила про початок війни з Францією, 4 серпня — з Великою Британією, 6 серпня те саме зробила Росія стосовно Австро-Угорщини. 29 жовтня у війну із союзником Німеччини вступила Османська імперія, 23 травня Італія виступила проти Австро-Угорщини, 27 серпня — проти Німеччини. 14 жовтня 1915 р. на боці Центральних держав у війну вступила Болгарія. У серпні 1916 р. воєнні дії проти них розпочала Румунія, а у квітні 1917 р. — США.
Українські землі потрапили в орбіту геополітичних устремлінь воюючих країн, які розглядали їх загарбання як важливий чинник повоєнного політичного та економічного розвитку світу і спосіб розширення своїх територій.
Німеччина вбачала в експансії на Балкани і в Східну Європу шлях до створення Великої Німеччини, чого прагнули діячі Пангерманського союзу. Вони проповідували як відверте захоплення українських земель, так і можливість їх господарського підпорядкування в політично незалежній Україні, яка постала б за німецького благословення. На думку німецьких промисловців, анексія Донецького басейну, портової Одеси, Криму і Приазов’я відкрила б їм дорогу до Малої Азії та Персії. Деякі німецькі ідеологи вважали, що проголошення і забезпечення незалежності України завдасть смертельного удару Росії, унеможливить її пряме протистояння із Центральними державами і закриє для неї шляхи проникнення на Балкани.
Послабити Росію за рахунок України, розширивши свої українські володіння захопленням Поділля і Волині, сподівалася й Австро-Угорщина. Упродовж другої половини 1914 р. в австрійському міністерстві закордонних справ обговорювали ідею про те, що перемога у війні сприятиме створенню на підросійських територіях української незалежної держави.
У світовій війні Російська імперія позиціонувала себе як «збирача споконвічних руських земель». Австро-Угорщина мала «поступитися» її українськими Східною Галичиною, Буковиною і Закарпаттям. Оволодіння Середземноморськими протоками, вихід на Балкани російські політики і військові пов’язували із всеосяжним об’єднанням українських земель під романовським скіпетром. Не забували вони й про український П’ємонт. Напередодні війни звучали перестороги (рекомендації П. Дурново Миколі II, лютий 1914 р.) про те, що перед імперією, яка захопить західноукраїнські землі, постане проблема уніфікації життя великої кількості «поляків, євреїв, українізованих уніатів» за російським зразком, адже уніати були носіями «небезпечного малоросійського сепаратизму».
Загарбницькою щодо Північної Буковини та Бессарабії була політика Румунії, яка планувала реалізувати створення «Великої Румунії». Увагу до Наддніпрянської України виявляла й Туреччина, яка сподівалася на послаблення Росії в Північному Причорномор’ї. Активним гравцем намагалися виступати поляки, які були переконані, що відновлення «історичної Польщі» можливе лише за умови входження до її складу українських земель як Росії, так і Австро-Угорщини.
В. Липинський, зважаючи на належність українських земель до Росії та Австро-Угорщини, прогнозував (1912 р.) можливі для України результати глобального воєнного зіткнення імперій так: 1) за умови збереження існуючих кордонів між Австро-Угорщиною та Росією Україна втратить багато солдатів обох армій, унаслідок чого буде ще більш ослабленою; 2) загарбання Росією Східної Галичини і Буковини для українського національного руху катастрофічне; 3) у разі окупації Австрією частини Правобережної України захоплена нею територія, як і Східна Галичина, стане об’єктом польської експансії.
Отже, з початком Першої світової війни українці мали визначити своє ставлення до війни та існуючих режимів. Суспільство і причетні до політики українці продукували неоднозначне сприйняття перебігу подій та перспектив їх завершення. В. Винниченко заклав це в образну формулу — «орієнтації: на руську ласку, на німецький штик і на себе».
Воєнні дії Першої світової війни на території України
Українські землі, поділені між воюючими країнами, упродовж усієї війни перебували в епіцентрі бойових дій. Трагедія України полягала й у тому, що її жителі воювали під чужими для них прапорами один проти одного.
За домовленістю між німецьким кайзером Вільгельмом II і австрійським імператором Францом-Йосифом головні сили австро-угорської армії, яка охоплювала 102 полки, 48 із яких були сформовані зі слов’ян, у т. ч. 9 — з українців (8,7%), зосереджувалися проти Росії.
Російський генеральний штаб планував на початку війни кинути свої основні сили проти Австро-Угорщини. Австро-угорським військам мав протистояти Південно-Західний фронт, який розтягнувся більше як на 400 км (у деякі періоди війни сягав за 600 км) територією України. Війська фронту були утворені з військ Київського та Одеського округів (36 піхотних, 6 кавалерійських дивізій та майже 20 батальйонів різного профілю). З початком війни на українські землі перекинуто формування з Московського та Казанського військових округів.
Бойові дії на території України розгорнулися в смузі Південно-Західного фронту. З 18 серпня до 21 вересня тривала 33-денна Галицька битва. Чотири російські армії з району Любліна — Ковеля — Дубно — Проскурова в різний час перейшли в наступ у напрямку Галича — Львова — Перемишля. Арміям Південно-Західного фронту протистояли чотири австро-угорські армії і кілька окремих груп військ. На початку битви в розпорядженні росіян було 36,5 піхотних і 12,5 кавалерійських дивізій, в австро-угорців — відповідно 39 і 10 дивізій. У процесі битви сторони збільшили свої сили: росіяни — до 50 піхотних і 20,5 кавалерійських дивізій, австро-угорці — до 48 і 11. Загалом у бойових діях на західноукраїнських землях брали участь майже 2 млн осіб і було використано до 5 тис. гармат. Після наполегливих, нерідко зустрічних боїв росіяни 2 вересня зайняли Галич та Чернівці, а 3 вересня увійшли у Львів. Російська армія блокувала фортецю Перемишль (гарнізон приблизно 130 тис. осіб) і вийшла на карпатські перевали. У боях за Ужоцький перевал 27 вересня уперше виступили підрозділи Українських січових стрільців.
За час Галицької битви австро-угорські війська втратили до 400 тис. солдатів і офіцерів (із них — 100 тис. полонених), 400 гармат. Втрати росіян становили майже 230 тис. осіб (40 тис. полонених) і 100 гармат. Російські війська просунулися вглиб австро-угорських володінь на 280—300 км. Наприкінці жовтня обидві сторони перейшли до стратегічної оборони.
З приходом російських військ у Галичину й на Буковину окупаційна влада (як військова, так і цивільна) розпочала ліквідацію «українського сепаратизму». У Росії галасливі «антисепаратистські» пропагандистські акції задовго до війни проводило «Галицко-русское благотворительное общество», засноване 1902 р. у Санкт-Петербурзі (у 1908—1917 рр. очолював граф В. Бобринський). Ідеологічна платформа об’єднання була подібна до поглядів партії російських націоналістів — «Всероссийского национального союза». У 1910 р. створено відділення товариства в Києві (голова — М. Стороженко), а в 1911 р. — в Одесі (голова — професор П. Казанський). На 1914 р. товариство налічувало до 700 членів (київське відділення — майже 200).
З початком бойових дій москвофіли-емігранти з Галичини, які роками демонстрували відданість царському режиму, створили в Києві «Карпаторусский освободительный комитет». Суть його діяльності ілюструє брошура «Современная Галичина. Этнографическое и культурно-политическое состояние, в связи с национально-общественными настроениями» з грифом «Доверительно. Для широкого ознакомления гг. офицеров Действующей армии», яку підготував на основі доповідної записки російської контррозвідки капітан Наркевич, а розтиражувала друкарня штабу Київського військового округу. Фактично офіцери та чиновники одержали методичку для орієнтації в галицькому суспільстві й боротьби з «мазепинством» за принципом «свої — чужі».
Населення окупованої російськими військами Галичини потрапило в жорна репресій, які мали національні та релігійні ознаки. Органом, покликаним залучити на бік Росії населення Галичини та Буковини і встановити російські порядки, стало Галицьке генерал-губернаторство. До його складу входили Львівська, Тернопільська, Чернівецька та Перемишльська губернії. Показово, що термін «окупація» постійно застосовували в документах канцелярії генерал-губернаторства.
Генерал-губернатором було призначено генерал-лейтенанта, графа Георгія Бобринського, троюрідного брата Володимира Бобринського (пропагандиста «російського елементу» на українських землях Австро-Угорщини). Сутність російської політики в краї Г. Бобринський окреслив у виступі перед львівським дворянством (10 вересня 1914 р.): «Восточная Галиция и Лемковщина — исконно коренная часть единой великой Руси. В этих землях коренное население всегда было русским, устройство их посему должно быть основано на русских началах. Я буду вводить здесь русский язык, закон и устройство».
Розпочалось оперативне формування місцевих адміністрацій «виписаними» з Росії чиновниками. Однак порівняно з австрійськими управлінцями, які здебільшого були з вищою освітою, тільки 6 новоприбулих мали середню, решта початкову. Вважалося, що поліцейський апарат утворений із «покидьків поліції» Росії. Поступово змін зазнала й судова система, яка вибудовувалась на принципах панування російської мови і впровадження російських законів.
Окупаційна влада застосувала інструменти залякування. Одразу після захоплення Галичини всі українські, польські й єврейські організації було розпущено. Із часом російська адміністрація, виходячи з розуміння політичної перспективи, диференціювала підходи до «розв’язання національних проблем» у краї. Ставлення до поляків було лояльним, їм дозволяли мати польські школи, бібліотеки, книгарні, видавати газети польською мовою. Водночас галицьких євреїв вважали потенційними шпигунами і зрадниками. 27 вересня 1914 р. у Львові відбувся єврейський погром. «Шпигуноманія» щодо євреїв призвела до того, що в лютому 1915 р. командувач Південно-Західного фронту заборонив їм пересування з одного району Галичини в інший.
Застосування російськими владними структурами превентивних заходів спрямовувалося насамперед на викорінення «малоросійського сепаратизму» в Галичині. Особливо це стосувалося української культури. Українські видавництва було закрито, а друк українських видань заборонено. Під час обшуку в приміщенні страхового товариства «Дністер» жандарми вилучили кілька тисяч примірників «Кобзаря» Т. Шевченка. Проводилася русифікація освіти, припинили діяльність українські школи, у містах Галичини, Буковини, у Києві й Петрограді було організовано короткотермінові курси російської мови для вчителів. Замість вилучених українських підручників терміново друкували російськомовні.
Утисків зазнали і греко-католицька церква та її духовенство. Відразу після вступу російської армії в Галичину Особлива нарада Священного Синоду розглянула (26 серпня 1917 р.) питання «устроения религиозно-нравственного быта русского населения Галиции». Політика окупаційної влади з віротерпимих заяв переросла у відверту війну проти уніатів. Греко-католицькі священики самі залишали парафії або їх усувала окупаційна адміністрація. Майже 200 звільнених місць у греко-католицьких храмах зайняли російські священнослужителі.
Примусове переведення уніатів у православ’я активізувалося з прибуттям у Львів архієпископа Євлогія. 6 грудня 1914 р. він провів богослужіння в уніатському храмі Ставропігійного інституту, а 7 грудня у Преображенському соборі заявив: «…Народ галицкий, хотя и увлечен был в унию два века тому назад, но всегда сознавал и теперь сознает себя православным… Наша общая мать — великая православная Россия, наша святая православная русская церков раскрывает перед вами свои объятия». Політика і релігія тісно перепліталися.
З перших днів окупації російськими військами зазнали серйозних втрат музейні цінності та колекції Львова. Нова влада провела ревізію та опечатала музей Наукового товариства імені Шевченка (НТШ). Росіяни завдали значної шкоди бібліотеці й архіву Етнографічної комісії НТШ. Зникли рукописи Лесі Українки, архів Ю. Федьковича, збірки пісень О. Бодянського, найцінніші речі (персні, топірці, старі рушниці) з гуцульської колекції, було вилучено архів А. Шептицького.
Намагання Росії утвердитися в регіоні підкріплювали соціально-економічні заходи, зокрема перерозподіл власності підданих Австро-Угорщини та Німеччини — австрійців, німців, поляків, євреїв. Російську політику в Галичині осуджувала світова спільнота. На засіданні Державної думи Росії її критикували депутати М. Суханов та Ш. Чхеїдзе, а лідер кадетів П. Мілюков назвав «європейським скандалом».
Восени 1914 р. відкрився чорноморський театр війни. У середині жовтня у війну проти Росії вступила Туреччина. Німецькі крейсери «Гебен» та «Бреслау», пропущені турками в Чорне море, обстріляли Одесу, Феодосію, Севастополь, Новоросійськ.
У січні 1915 р. австро-німецькі війська розпочали наступ на Південно-Західному фронті у напрямку Перемишля та Львова. Спроби австро-угорських військ деблокувати Перемишль, оточений росіянами впродовж 6 місяців, були невдалими. 22 березня гарнізон фортеці (120 тис. осіб) капітулював.
У той самий час німецько-австрійське верховне командування активно готувало удар у Галичині. Місцем прориву було визначено район Горлиці — Громника. Для підтримки австро-угорцям перекинули укомплектовану найбільш боєздатними частинами 11-ту німецьку армію (11 дивізій) генерала А. Макензена. У боях за гору Маківка поблизу Славського відзначилися січові стрільці. Апогею бій досяг 1 травня, коли гора двічі переходила з рук у руки і врешті була відвойована стрільцями.
2 травня після масованої артилерійської підготовки австро-німецькі війська під командуванням генерала А. Макензена розпочали Горлицький прорив. На 35-кілометровій ділянці атакували 126 тис. німецько-австрійських військ (удвічі перевищували кількість російських). 10 травня війська Південно-Західного фронту, зазнаючи величезних утрат, відступали. 3 червня вони залишили Перемишль, 22 червня — Львів. 28 червня сотня українських січових стрільців під командуванням Д. Вітовського першою під національними прапорами увійшла в Галич. Російські війська зі значними втратами (лише в полон потрапили 500 тис. осіб) залишили Галичину і зупинилися на лінії Холм — Володимир-Волинський — Броди — Бучач.
У другій половині 1915 р. наступальні дії з обох боків у смузі Південно-Західного фронту мали перемінний успіх. Наприкінці осені активні бойові дії припинилися, фронт стабілізувався по лінії Чернівці — Тернопіль — Дубно — Барановичі.
Кампанію 1916 р. Росія планувала розгорнути наступом на всіх фронтах. 4 червня 1916 р. після тривалої масованої артилерійської підготовки війська Південно-Західного фронту під командуванням генерала О. Брусилова, які переважали противника в піхоті у 2—2,5 раза, в артилерії — у 1,5—1,7 раза, перейшли в наступ (Брусиловський прорив). На чотирьох напрямах (від Луцька до Чернівців) на фронті 70—80 км і вглиб на 25—35 км було подолано оборону супротивника. За кілька днів наступу в полон потрапили понад 100 тис. австро-угорських солдатів та офіцерів. 7 червня взято Луцьк, 18 червня — Чернівці. У процесі операції втрати австро-угорської армії сягали 1,5 млн осіб, російської — 500 тис. У вересні війська Брусилова зупинилися на річці Стохід по лінії Золочів — Бережани — Галич — Станіслав — Ворохта. Розпочався черговий етап позиційної війни. Під час Брусиловського прориву усуси (47 старшин та 1685 стрільців) у складі австрійських військ відступили під Бережани і зайняли оборону в районі гори Лисоня. 2—4 та 29—30 вересня 1916 р. вони вели запеклі бої, після яких у лавах стрільців залишилося лише 150 бійців та 16 старшин (загинуло майже 700 вояків, за іншими даними — понад 1000).
Брусиловський прорив суттєво вплинув на перебіг війни. Німецьке командування припинило наступ на Верден, австро-угорці згорнули активні дії в апеннінському напрямі. Наприкінці серпня у війну на боці Антанти вступила Румунія. Однак поразки її армії змусили Росію відкрити Румунський фронт (грудень 1916 р.), що послабило інші ділянки російської армії.
Після Лютневої революції в Росії та зречення престолу Миколою ІІ 2 (15) березня Тимчасовий уряд продовжував виступати за війну до переможного кінця. Він готував наступ, який би підняв його політичний авторитет і бойовий дух армії. Особливо активно ідею наступу обстоював «главноуговаривающий» військовий міністр О. Керенський.
Наступ на Південно-Західному фронті розпочався 1 липня силами 11-ї та 7-ї армій. Проте атаки росіян зазнали невдачі. Успішніше наступала 8-ма армія, яка 18 липня захопила Калуш. 19 липня австро-німецькі війська завдали контрудару, прорвали фронт і змусили російські армії відступати.
Російська армія наступала 1917 р. на підрозділи УСС поблизу села Конюхи на Волині. Усуси, перебуваючи в резерві, після тривалого артилерійського обстрілу потрапили в оточення та опинилися в полоні, врятувалися лише частини стрільців на інших ділянках фронту.
На 28 липня фронт стабілізувався по лінії Броди — Збараж — Гримайлов — р. Збруч — Серет. За час невдалого наступу армії Південно-Західного фронту втратили майже 39 тис. офіцерів та солдатів. З поразкою «наступу Керенського» на землях України фактично припинилися бойові операції Першої світової війни.
Після Жовтневого перевороту в Петрограді й утворення Української Народної Республіки Генеральний секретаріат об’єднав (23 листопада 1917 р.) Південно-Західний і Румунський фронти в Український (командувач Д. Щербачов). На початку грудня 1917 р. у м. Двінськ представники Німеччини та радянської Росії підписали перемир’я. 9 лютого 1918 р. УНР уклала з Четверним союзом Берестейський мир. 3 березня у Бресті було підписано мирний договір між Росією та Четверним союзом. 11 листопада 1918 р. Перша світова війна закінчилася й для населення західноукраїнських земель.
Політичні сили українства під час Першої світової війни
Перша світова війна стала викликом для українства, мірилом його стану та потенційних можливостей. У зв’язку з нехтуванням українських домагань громадсько-політичними колами Австро-Угорщини і Росії перед українцями постало складне завдання — визначення політичної стратегії розвитку національного руху і тактики дій в умовах війни. Українські діячі та організації мали принаймні задекларувати своє ставлення до війни, зайнявши проавстрійську чи проросійську позицію. Вибір орієнтирів багато в чому був умотивований поглядами українства на державницькі перспективи розвитку українського національно-визвольного руху.
Першим заявило про себе українство на українських землях в Австро-Угорщині. 2 серпня три галицькі партії — націонал-демократи, радикали і соціал-демократи (УНДП, УРП та УСДП) — створили у Львові Головну українську раду (ГУР). Організацію очолювала президія у складі 4 осіб (голова — К. Левицький, заступники — М. Павлик і М. Ганкевич, секретар — С. Баран).
Ставлення до війни та платформу діяльності організації було викладено 3 серпня 1914 р. у зверненні до українського народу — «Маніфесті Головної української ради». У ньому звучав заклик «стати однодушно проти царської імперії, при тій державі, в якій українське національне життя знайшло свободу розвитку» і наголошувалося, що «побіда австро-угорської монархії буде нашою побідою. І чим більше буде пораженнє Росії, тим швидше виб’є година визволення України».
Настрій дієвих українців був підкріплений організаційною роботою. 6 серпня ГУР у відозві «До всього українського народу» заявила про створення Української бойової управи, яка мала організувати з українських добровольців у складі австро-угорської армії підрозділи Українських січових стрільців. Очолив новостворений орган К. Трильовський (у 1917 р. його змінив С. Смаль-Стоцький). Відозва закінчувалася словами: «…Кличемо до Тебе, Народе: До зброї! З оружєм в руці зміримося з віковічним нашим ворогом, з царизмом!». На звернення відгукнулося населення Галичини: у Львові з добровольців було сформовано першу сотню під командуванням І. Чмоли, а командиром легіону став Т. Рожанковський.
Після захоплення Львова російськими військами резиденцією ГУР став Відень. 5 травня 1915 р. з метою розширення впливу на підросійську Україну та представництва загальноукраїнських інтересів у роки війни ГУР реорганізовано в Загальну українську раду (ЗУР). У статуті ЗУР зазначено: «Загальна українська рада є репрезентацією всего українського народу на час війни аж до повороту нормальних відносин на українських землях». До складу організації входив 31 делегат, у т. ч. 3 від Союзу визволення України. Керівний орган — президію ЗУР — очолив К. Левицький.
Політичні цілі організації, оприлюднені в маніфесті 12 травня 1915 р., полягали у створенні з українських земель, що належали Російській імперії, самостійної Української держави, а на українських землях Австро-Угорщини — запровадження територіально-національної автономії. Державотворчі устремління українців знівелював маніфест (5 листопада 1916 р.) німецького й австрійського урядів про формування Королівства Польського. ЗУР вважала, що австрійська політика в Галичині мала винятково пропольський характер. На знак протесту 29 листопада 1916 р. вона саморозпустилася. Організувати українські політичні сили була покликана Українська парламентська репрезентація (ПУР), створена 8 листопада 1916 р. з ініціативи опозиційної групи УНДП у складі українських послів до Галицького сейму та австрійського парламенту. Очолювали об’єднання Ю. Романчук, Є. Петрушевич і Л. Бачинський. На початку 1917 р. одноосібним керівником ПУР став Є. Петрушевич. Організація тривалий час перебувала на вістрі боротьби за українську державність у Західній Україні.
4 серпня 1914 р. у Львові як політична організація емігрантів із Наддніпрянщини постав Союз визволення України (СВУ). Об’єднанням керувала президія. Спочатку до неї входили Д. Донцов (голова), В. Дорошенко, М. Залізняк, А. Жук, пізніше — М. Меленевський, О. Скоропис-Йолтуховський. Фінансування діяльності СВУ здійснювалося за рахунок Австрії та Німеччини. Підтримку йому пообіцяли голова ГУР К. Левицький і митрополит А. Шептицький.
Політична орієнтація СВУ була задекларована в серпні 1914 р. у низці відозв. У зверненні «До громадської думки Європи» акцентовано на агресивності планів Росії щодо західноукраїнських земель та зазначено, що створення Української держави «увільнило б слав’янський світ від згубного впливу панмосковітизму». У відозві «До українського народу в Росії» звучав заклик до єднання українців Росії з Австрією і наголошувалося, що «не скоріше, як буде побита Росія, встане вільна Україна». Діячі СВУ спробували залучити до лав УСС полонених українців, але зазнали невдачі у зв’язку із забороною австрійського військового командування.
Розгорнуту програму діяльності Союзу визволення України викладено в документі «Наша платформа». Суть його полягала в тому, що на відвойованих у Росії українських землях мала постати самостійна Українська держава, яка б відділяла Західну Європу від Росії й відігравала б роль стабілізуючого чинника для мирного розвитку європейського континенту. Передбачалося, що формою державного правління повинна бути конституційна монархія із широкими повноваженнями демократичних інституцій та гарантією демократичних свобод. У разі приєднання до Австрії більшої чи меншої українсько-російської території СВУ мав обстоювати створення з усіх земель, заселених українським народом в Австрії, окремого автономного краю.
У вересні, коли СВУ перебазувався у Відень, відбулися зміни в складі його президії. Замість Д. Донцова, звинуваченого опонентами в нездатності проводити організаційно-політичну роботу, його очолив М. Залізняк, який тісно співпрацював з австрійським генеральним штабом. Наприкінці 1914 р. сформувався новий керівний склад СВУ — колективна президія з 4 осіб (В. Дорошенко, А. Жук, М. Меленевський. О. Скоропис-Йолтуховський).
СВУ розгорнув інформаційно-агітаційну діяльність, спрямовану на консолідацію прихильників українського державотворення та послаблення позицій Росії. Він видавав українською мовою двотижневик «Вістник Союзу визволення України» (наклад — 5 тис. примірників) і німецькою щотижневик «Ukrainische Nachrichten» (3 тис. примірників). У 1914—1916 рр. СВУ опублікував майже 50 книг загальним тиражем більше 200 тис. примірників. На ці та інші цілі його президія відкрито брала гроші в Центральних держав і розглядала видані їй суми як борг майбутнього уряду незалежної України.
Свої ідеї та вимоги СВУ намагався донести до громадськості та урядів інших країн. Його політичних представників було відряджено до Німеччини, Болгарії, Туреччини, Швеції, Норвегії, Швейцарії, Італії, Румунії, Чехії, Америки. З Туреччиною навіть обговорювали можливість висадження в Причорномор’ї незначного українського десанту (500 осіб), який би детонував розгортання повстанського руху в Україні проти Росії.
Пріоритетними напрямками діяльності СВУ була культурно-просвітня та політична робота серед полонених українців російської армії, які перебували в таборах Австрії та Німеччини. Наприкінці 1914 р. союз почав діяти в австрійських таборах, для роботи в німецьких таборах створено Берлінську Централь Союзу визволення України. Зусиллями СВУ українці були сконцентровані в таборах Фрайштадт, Раштат, Зальцведель, Вецляр та ін. У 1918 р. з полонених українців створили «синьожупанну» (Німеччина) та «сірожупанну» (Австрія) дивізії.
Свою позицію щодо війни і майбутнього України намагалося сформулювати й українство Наддніпрянщини, яке звинувачували в «австрійській орієнтації» та «мазепинстві». Підозри щодо українців категорично заперечив С. Петлюра, назвавши їх міфом ворогів українства. Він опублікував у часописі «Украинская жизнь», який виходив у Москві, статтю-відозву «Війна і українці». Вважаючи, що поділені між ворогуючими таборами українці переживають трагедію, С. Петлюра висловлював проросійську позицію, сфокусовану на перспективу розвитку України. На його думку, «якщо в найбільш критичні дні народи Росії виконають свої обов’язки у відношенні до неї, то в свідомості суспільства і його керівних кіл повинна просякти думка про надання цим народам і відповідних прав».
У вересні 1914 р. про необхідність вибору українцями нейтральної позиції у світовій війні заявила рада Товариства українських поступовців (ТУП). Вона виступила проти намагань СВУ бути репрезентантом загальноукраїнських інтересів.
Український рух на Наддніпрянщині активізувався в 1915 р., що виявилося в поданні низки петицій українських громадських діячів до російських владних структур та урядовців із приводу народної освіти та використання української мови в навчальному процесі, видання української преси, діяльності українських культурно-освітніх товариств, надання Україні автономії на зразок Польщі тощо.
Сучасник і активний учасник подій Д. Дорошенко наголошував: «З другої половини 1916 р. у житті українського громадянства в Росії почав відчуватись якийсь перелом. Минулося перше приголомшуюче вражіння катастрофи 1914—1915 років. Помалу вертався активний настрій, і люди, приглушені війною, прибиті сумнівами, знову почали оживати й гуртуватись коло старих своїх осередків, головно коло Товариства українських поступовців».
Своєрідним проривом стала декларація ТУПу «Наша позиція» (грудень 1916 р.), яка обґрунтовувала негативне ставлення об’єднання до війни. Тупівці наголошували на автономістському виборі майбутнього України, заявляли про сповідування ними демократичних свобод і цінностей, закликали приєднатися до них «суголосних елементів поміж недержавних націй у Росії».
Отже, у складних умовах воєнного часу українські політичні сили пройшли складний шлях консолідації та визначення перспектив розвитку українського національного руху.
Мілітаризація суспільного життя під час Першої світової війни в Україні
З початком війни більшу частину підросійської України було оголошено прифронтовою зоною, а в українських губерніях запроваджено надзвичайний стан. Відповідно до законодавства за таких умов губернатор мав право не дозволяти проводити будь-які збори, маніфестації, мітинги, забороняти окремим особам перебувати в місцях із воєнним станом. Він міг також закривати на час дії воєнного або надзвичайного стану місцеві періодичні видання.
Контроль за періодичними виданнями та виходом іншої друкованої продукції забезпечували військово-цензурні органи. 22 липня 1914 р. було опубліковано «Тимчасове положення про військову цензуру». У повному обсязі військову цензуру впроваджено у Волинській, Київській, Подільській, Катеринославській, Таврійській губерніях і деяких повітах Чернігівської й Полтавської.
Обмеження демократичних свобод відбувалося на фоні широкомасштабних, різноформатних «ура-патріотичних» заходів. У пресі з’явилися статті шовіністичного характеру про «історичну роль» Росії. Звучали релігійно-містичні висловлювання про те, що вона несе світу «совість». Антидержавним оголошувалося будь-яке прагнення до автономії, заперечувалося існування цілих народів, передусім українського. Газети акцентували, що українців не існує ні як політичної фракції, ні як народності, а «ідейка українства» чужа ідеї «єдиної та неподільної Росії». Паралельно суспільству нав’язували ідеї «внутрішнього миру» та єднання задля перемоги. Заручниками патріотичної ейфорії ставали представники мирного населення, українських політичних сил, національних меншин, яких таврували як явних чи потенційних ворогів.
Першими під цензурні заборони потрапили україномовні видання: щоденна газета «Рада», тижневик «Село», місячники «Літературно-науковий вістник» та «Українська хата». Закрили україномовне періодичне видання «Основа» в Одесі; у 1915 р. — українські журнали «Дзвін», «Сяйво», «Світло», «Записки Українського наукового товариства», а тижневик «Рідний край» видавали за російським правописом — «ярижкою». Спроби у 1915 р. поновити вихід у світ деяких видань були невдалими.
Командування Київського та Одеського військових округів вимагало (березень 1915 р.) видавати україномовні періодичні видання винятково російською абеткою. Розпорядження (грудень 1916 р.) військово-цензурного відділу — штабу головнокомандувача Південно-Західного фронту — взагалі повернуло українців до Емського указу Олександра ІІ: «Во исполнение Высочайшего указа от 18/30 мая 1876 г. допускать к печатанню периодические и непериодические издания на малорусском наречии лишь общепринятым русским языком, а не особым “украинским” правописанием».
Цензурними утисками було максимально обмежено не тільки видання українських книг, а і їх розповсюдження. У Києві, зокрема, закрито всі три магазини, які спеціалізувалися на торгівлі україномовною літературою (книгарні видавництва «Літературно-наукового вістника», «Товариства “Час” у Киеве», книжкова лавка журналу «Киевская старина»).
Цілеспрямованого характеру набуло також закриття українських організацій. Влада позбулась останньої вцілілої на Наддніпрянщині катеринославської «Просвіти». Український клуб «Родина» в Києві не ліквідували завдяки можливості читати назву українською та російською мовами і використанню його приміщень під шпиталь для поранених військових.
Російські спеціальні служби активно відстежували ситуацію в стані українських політичних сил і завдавали ударів. Вони професійно усували найбільш знаних і авторитетних діячів українства. Так, М. Грушевського, який прибув з Австро-Угорщини в Київ у листопаді 1914 р., відразу заарештували за надуманими звинуваченнями в «австрофільстві». Після тривалого перебування під слідством у Лук’янівській в’язниці в лютому 1915 р. його заслали до Симбірська. До Сибіру, в Наримський край, відправили редактора часопису «Українська хата» П. Богацького.
Початок війни позначений полюванням австрійської поліції на «прихильників Росії» серед населення західноукраїнських земель. Так, тільки 20 серпня 1914 р. у Львові заарештували 1200 осіб. Підозрілих, серед яких були як москвофіли, так і свідомі українці, засилали в концентраційний табір «Талергоф» (поблизу штирійського Грацу). Через «Талергоф» пройшли 30 тис. осіб. Понад тисяча в’язнів загинула під час епідемії тифу, спричиненої антисанітарними умовами табірного життя.
Невдачі на фронті, надумані звинувачення українців у зраді породжували безчинства військових і цивільних властей та австро-угорських військ. 15 вересня 1914 р. мадярські солдати в Перемишлі закололи багнетами, порубали шаблями 46 заарештованих українців, яких супроводжували жандарми. Звинувачення у шпигунстві та страти за це були звичним явищем.
Звільнення Галичини від неблагонадійних продовжила (вересень 1914 — червень 1915 рр.) російська окупаційна влада. Найнебезпечнішим російські правителі вважали митрополита А. Шептицького, адже були переконані, що авторитетний діяч проавстрійського спрямування не піде на компроміс із новою владою в краї. Його арештували у вересні 1914 р. Після тривалих примусових мандрів (Київ, Нижній Новгород, Курськ) він опинився в монастирській в’язниці м. Суздаль. Ув’язнення митрополита викликало протести зарубіжної релігійної спільноти, преси та призвело до обговорення питання в Державній думі Росії, унаслідок чого А. Шептицького в грудні 1916 р. перевели в Ярослав, де він пробув до звільнення (12 березня 1917 р.).
У перші тижні окупації було заарештовано і вивезено вглиб Росії 34 греко-католицькі священики. За кілька місяців «нових порядків» тільки через київські в’язниці пройшло понад 12 тис. висланих із Галичини.
З початком війни суспільству ворогуючих країн прищеплювали все те, що могло сформувати неприязнь, ненависть до тих народів, зокрема титульних, які брали участь у воєнному протиборстві. Підняття у такий спосіб патріотичного пориву війська чи формування в мирного населення уявлення про участь у війні зумовлювало стан нагнітання ворожнечі між співгромадянами.
У Росії загострилося ставлення до всього німецького, що зумовлено насамперед шовіністичною пропагандою. Столиця імперії була перейменована із Санкт-Петербурга на Петроград. Під удар потрапило німецьке населення України. Наприкінці 1915 р. з Подільської губернії та північних районів Бессарабії було вислано до 20 тис. осіб німецької національності. Упродовж 1915 р. та першої половини 1916 р. Волинь примусово залишили майже
116 тис. німців-колоністів (більше половини тих, які мешкали в краї). Згідно з урядовими планами, в 1916 р. мало розпочатися виселення не менше 350 тис. німців із південних, переважно українських, губерній Росії. Цинізму діям влади додавало те, що вигнання німців із місць постійного проживання часто проводили під гаслами, спрямованими на піднесення «переможного духу народу» та покращення матеріального становища солдатів-героїв.
Повсякденне життя під час Першої світової війни в Україні
Війна докорінно змінила життя людей, вирвавши їх з важкої, але усталеної, звичної буденності. Страх за життя тих, хто перебував на фронті, велика кількість поранених, зростання цін, нестача продовольчих продуктів, зміна місць проживання, побутові негаразди були характерними ознаками воєнного часу.
Поява багатомільйонних мас «людей із рушницею» змінила суспільне буття. Донині через відсутність у статистиці інформації про національну належність закликаних до війська немає точних даних щодо кількості українців, мобілізованих в армії воюючих країн. За одними даними в роки Першої світової війни українців в арміях Австро-Угорської та Російської імперій було відповідно 250 тис. і понад 3 млн осіб, за іншими — 300 тис. і 3,5 чи навіть 4,5 млн.
Мобілізації призводили до того, що обезлюдненими ставали цілі регіони. До царської армії в деяких губерніях мобілізували половину (Волинська губернія — 49,9%, Київська — 51,8, Полтавська — 49,4, Харківська — 49,1, Чернігівська — 50,6%) працездатного, переважно сільського, чоловічого населення, понад 30% довоєнної кількості промислових робітників. На Буковині внаслідок проведення кількох мобілізацій до австрійського війська було забрано 1/4 населення краю — майже 200 тис. осіб віком від 18 до 53 років.
Проведення мобілізації призвело до змін вікової і статевої структури зайнятих у промисловому і сільськогосподарському виробництві. Серед робітників промисловості Наддніпрянщини кількість жінок зросла з 5 тис. в 1914 р. до 133 тис. в 1917 р. Нестачу шахтарів і металургів намагалися замінити військовополоненими та іноземними робітниками. Гостро відчувалася нестача робочих рук на селі, адже на фронті перебував 61% працездатних чоловіків. Війна позначилася і на соціальному статусі жінок, які були змушені утримувати сім’ї і займатися непритаманною їм роботою.
Наприкінці 1916 р. катастрофічно погіршилося продовольче становище країни. Поміщики (основні виробники товарного зерна), незадоволені встановленими цінами на хліб, саботували продаж зерна, а ослаблені війною 4 млн селянських господарств були не спроможні навіть наблизитись до довоєнних показників виробництва збіжжя. У листопаді 1916 р. уряд, намагаючись уникнути нестачі хліба, запровадив розверстку хлібних поставок по губерніях і повітах, яка призвела до наростання соціальної напруги на селі.
З війною було пов’язане і зростання цін. Середня зарплата київського робітника у 1915 р. порівняно з 1914 р. збільшилася на 40%, а ціни на основні продукти харчування (борошно, хліб, картоплю, оселедці, олію) — у 2—2,5 раза. Більш ніж на 200% зросли ціни на одяг, мило, тютюн тощо. Падала купівельна спроможність населення. На початку 1917 р. на металургійних заводах півдня вона зменшилася порівняно з 1913 р. на 32—43%. Реальна заробітна плата робітників Києва в 1916 р. порівняно з 1912 р. скоротилася на 45,2%. Водночас людям доводилося працювати більше (робочий день на багатьох підприємствах сягав 15 год.), було знехтувано питаннями охорони праці та техніки безпеки, а трудову дисципліну «підтримували» накладанням штрафів.
Фронтовики, мирні жителі, які опинились у місцях ведення бойових дій, унаслідок застосування зброї масового знищення (газові атаки), авіаційних бомбардувань, масованих артилерійських обстрілів нерідко страждали на психіатричні та неврологічні захворювання, ставали агресивними носіями чи прихильниками суспільного хаосу.
Населення прифронтових районів і місцевостей, які були охоплені боями, постійно перебувало в очікуванні наслідків «визволення» чи «окупації». У травні 1915 р. російські війська відступали з території Холмщини, Галичини, Буковини. Запаси продовольства, які не можна було вивезти, знищували, для випалювання хлібних полів на території, зайнятій ворогом, було розроблено спеціальні снаряди.
На схід прямували самовільні біженці і примусово евакуйовані. Російське командування, щоб завадити австрійцям провести мобілізацію, висилало з Галичини в Росію в обов’язковому порядку чоловіків віком 17—45 років. Багатьох углиб Росії гнав страх помсти австрійців, адже в народі ходили чутки про жорстоке поводження німців із населенням. На середину 1915 р. на схід було випроваджено приблизно 100 тис. галичан. На Холмщині понад 300 тис. осіб змушені були покинути домівки. Дорога у вигнання була складною, біженці втамовуючи спрагу, випивали всю воду не лише з криниць, а й із канав і боліт. Антисанітарія в місцях скупчення біженців, недоїдання породжували спалахи інфекційних захворювань, смертність через відсутність медичної допомоги.
Серед примусово виселених були переважно ті, хто проявляв свою українськість та брав участь у національному русі. Виселення активізувалося на початку 1915 р., коли місцева адміністрація провела черговий етап звільнення краю від носіїв антиросійських і «мазепинських» настроїв. Серед вивезеного з Галичини населення були й заручники, яких військові почали брати у вересні 1914 р., у т. ч. й представники української інтелігенції (вони мали стати своєрідними гарантами спокою в краї).
Велика кількість біженців сконцентрувалась у Києві (у червні 1915 р. — 12 тис. осіб). Місто стало транзитним пунктом на шляху їх слідування вглиб Росії. Найбільшим осередком громадського та культурного життя біженців-галичан, переважно русофільського спрямування, став Ростов-на-Дону, де перебувало більше 6 тис. представників галицької інтелігенції та учнівської молоді. У середовищі галицьких русофілів у 1915 р. виник проект створення із біженців-галичан на малозаселених землях Кавказу (на кордоні між Росією і Туреччиною) «галицького козацтва», але його не було реалізовано.
Переміщення людських мас викликало велику кількість організаційних, побутових, сімейних і моральних проблем. Біженцям і депортованим допомагали Тетянинський комітет (створений у вересні 1914 р.; почесна голова комітету — княжна Тетяна Миколаївна, яка захищала знедолених). У Росії діяли етнічні (кілька польських, вірменський, бакинський мусульманський, латиський, литовський, грузинський) комітети допомоги жертвам війни. Українського створено не було, а діяло «Общество для оказания помощи населению Юга России, пострадавшему от военных действий». Допомогу надавали члени організацій Всеросійського союзу міст на Південно-Західному фронті (з осені 1915 р. його очолював тупівець барон Ф. Штейнгель, а членами були українські діячі М. Біляшівський, А. В’язлов, Д. Дорошенко, В. Леонтович, А. Ніковський та ін.) та Всеросійського союзу земств. Улітку 1917 р. для допомоги галицьким і буковинським біженцям, переселенцям, військовополоненим, які прагнули повернутися на батьківщину, створено «Галицько-Буковинський комітет допомоги жертвам війни».
З початком війни набуло поширення благодійництво. Громадські організації, представники торгово-промислових кіл, інтелігенції організовували медично-санітарну допомогу фронтовикам, забезпечували армії медикаментами, продуктами харчування, підтримували постраждале цивільне населення.
27 липня в Києві відбулось засідання вченої ради Університету Св. Володимира, на якому було вирішено відрахувати 5% від жалування професорсько-викладацького складу сім’ям фронтовиків, приготувати університетську клініку для поранених воїнів.
З перших днів воєнних дій до міст почали надходити ешелони з пораненими солдатами та офіцерами, яких розміщували в щойно відкритих лазаретах, передусім у приміщеннях навчальних закладів. Так, у будинку 2-ї чоловічої гімназії було розташовано лазарет Київського губернського земства на 200 ліжок, а в училищі імені М. Терещенка — на 300 осіб. У Києві для зручності транспортування поранених у шпиталі прокладали окремі трамвайні колії. У Житомирі, який був адміністративним центром Волинської губернії, на кінець листопада 1914 р. зосереджувалося 22 шпиталі. Учні житомирських навчальних закладів допомагали переносити важкопоранених із вагонів потяга до трамвая й супроводжували їх до лазаретів, працювали санітарами.
Отже, війна змінила звичний уклад життя мільйонів людей і зумовила гуманітарні та соціальні проблеми, зокрема нестачу продовольства і предметів першого вжитку.
Наростання господарської розрухи і кризи влади під час Першої світової війни в Україні
Для потреб війни був максимально задіяний воєнно-промисловий потенціал як Російської, так і Австро-Угорської імперій. У воєнний час складною була ситуація в промисловості Наддніпрянщини та Західної України, де загострилися також проблеми соціально-економічного та політичного характеру.
Війна засвідчила нездатність держав нарощувати товарне виробництво не лише на перспективу, а й для насущних потреб. Упродовж перших чотирьох місяців війни в Росії було витрачено всі мобілізаційні запаси, тому задовольняти потреби фронту ставало все важче.
Уряд провів низку заходів організаційного характеру з метою налагодження промисловості. З травня 1915 р. запрацювала Особлива нарада у справах посилення постачання діючій армії найважливіших видів продукції. Улітку 1915 р. було створено воєнно-промислові комітети (ВПК) — громадські організації фабрикантів і працівників заводів. Вони займалися розподілом військових замовлень, сприяли урядовим і воєнним організаціям у забезпеченні армії та флоту зброєю, боєприпасами, військовим спорядженням. В Україні діяло чотири обласних ВПК (Київський, Харківський, Катеринославський, Одеський) і кілька десятків місцевих. З осені 1915 р. роботу підприємств, що працювали на війну, контролювала Особлива нарада з оборони. Про мілітаризацію промисловості України, її орієнтацію на виконання військових замовлень свідчить те, що в Україні під наглядом Особливої наради перебувало 1130 підприємств, де працювало майже 400 тис. робітників.
Промисловість трималася на підприємницькій активності та військових замовленнях. Розвивалися підприємства, орієнтовані на постачання фронту зброї, боєприпасів, амуніції. У 1914—1917 рр. в Україні відкрилося 940 нових підприємств, у т. ч. пов’язаних із розвитком нових галузей промисловості (авіаційна, електротехнічна).
Проте промислове життя Росії в умовах війни, починаючи з 1915 р., погіршувалося. М. Грушевський наголошував, що 1915 р. приніс «найжорстокіші несподіванки». Не допомагало й нарощування у промислових центрах виробничого потенціалу, пов’язаного з виконанням військових замовлень. Ставка на військове виробництво призвела до серйозних соціально-економічних наслідків, протягом 1914—1917 рр. в Україні закрилося приблизно 1800 підприємств.
Промисловий розвиток і реалізацію продукції гальмувала відсутність розгалуженої мережі залізниць. Її розширення було проблематичним, оскільки виробництво рейок на металургійних заводах України скротилося з 28 млн пуд. у 1913 р. до 19 млн у 1916 р.
Незважаючи на зростання вуглевидобутку в Донбасі в 1916 р. до 1740 млн пуд. (в 1913 р. — 1540 млн), спостерігалася нестача палива. Не задовольнявся попит залізниць, зменшилося його споживання й у промисловості. Скорочувалися обсяги виплавки чавуну та виробництва сталі (напівпрокату і прокату). Навіть мілітаризовані машинобудівні підприємства не одержували необхідної кількості металу. Нестача палива та сировини спричинила зниження (порівняно з довоєнним часом) випуску продукції всіма важливими галузями промисловості України.
Складним було і становище сільського господарствао. У 1916 р. посівні площі в Україні зменшилися на 1,9 млн дес. порівняно з 1913 р., а валовий збір сільськогосподарської продукції — відповідно на 200 млн пуд. Особливо вплинула війна на малозабезпечені верстви села: на початок 1917 р. з 3980 тис. селянських господарств 640 тис. не мали засівів. Проблеми були із наявністю тяглової сили, що ускладнювало обробіток землі. Безкінними були 1,4 млн селянських господарств. Реквізиції коней призвели до зниження їх чисельності в Україні у 1915 р. порівняно з довоєнним часом на 17,5%, у 1916 р. — ще на 4,5%.
Нестача робочої і тягової сили спричинила скорочення посівних площ у поміщицьких господарствах з 8 млн дес. землі у 1915 р. до 7,2 млн у 1916 р. Незважаючи на добрі врожаї в 1915—1916 рр., валовий збір зерна зменшився. Більшість середняцько-бідняцьких селянських господарств залишилася без призваних до армії годувальників. Зросли ціни на хліб та інші сільськогосподарські продукти. Скоротилось використання штучних добрив (в Україні працювало лише два суперфосфатних заводи — Вінницький та Одеський) із 42 млн пуд. у 1913 р. до менш ніж 4 млн пуд. у 1916 р.
Погіршення матеріального становища основної маси населення і зміна традиційного укладу життя спричинили наростання соціальної напруги в суспільстві, що засвідчує динаміка кількості виступів робітників і чисельності учасників страйкової боротьби. Із серпня 1914 до вересня 1915 рр. зафіксовано 100 страйків, у яких взяли участь 43 тис. робітників України, а із жовтня 1915 до вересня 1916 рр. відбулося 225 страйків, що охопили 210 тис. робітників.
В атмосфері соціальної напруги перебувало й українське село. Із серпня 1914 до грудня 1916 рр. в Україні відбулося понад 160 селянських виступів. До 20% їх супроводжувалося сутичками з поліцією та поміщицькою охороною. Приблизно 1/3 виступів закінчилась ув’язненням селян. Основною причиною виступів було, зокрема, невдоволення селянства проведенням столипінської реформи. Середняки та бідняки були проти надання заможним селянам кращих земель на хуторах і відрубах та землевпорядних робіт. Селяни, здебільшого солдатки, категорично заявляли, що до повернення чоловіків з армії нарізати відрубні ділянки вони не дозволять. Один із таких виступів (квітень 1915 р., с. Нижня Сироватка Харківської губернії) охопив до 3 тис. осіб.
До армії прийшли люди старшого віку, переважно селяни, інтереси яких були далекі від війни. Невдоволення війною солдатів зумовило у 1916 р. часті випадки стихійного братання, яке вже в умовах позиційної війни 1916 р. деморалізувало армію, наприкінці 1916 — на початку 1917 рр. набуло воєнно-політичного забарвлення. Прихильниками масового братання були більшовики.
Слабкість армії засвідчувала велика кількість полонених і дезертирів. У полоні перебували не менше 2 млн солдатів і офіцерів російської армії. Ставка Верховного головнокомандування подавала зведення, що з початку війни і до лютого 1917 р. з армії дезертирували 200 тис. осіб. За іншими даними, наприкінці 1916 — на початку 1917 рр. у тилах був майже 1 млн (за О. Керенським), понад 1,5 млн (М. Родзянко), а за даними ворожої розвідки майже 2 млн солдатів російської армії.
На початку 1917 р. невдоволення російської армії зростало. Генерал О. Брусилов заявляв, що «на лютий 1917 р. вся армія, на одному фронті більше, на другому — менше, була готова до революції».
Уряд Росії намагався забезпечити необхідний для перемоги у війні рівень моральної, ідейної мобілізації суспільства та економічного життя країни. Однак, державна влада не витримувала випробовування війною. Її найвищі ешелони часто перебували у стані невизначеності й невдоволення, негативним був вплив цариці та Г. Распутіна на державні справи. У серпні 1915 р. Микола II взяв на себе обов’язки Верховного головнокомандувача. У 1916 р. відбулися суттєві зміни в уряді. Проте ці заходи не могли врятувати Росію.
Військово-політичні, соціально-економічні та морально-психологічні чинники зумовили низку суперечностей і спонукали суспільство до революції. П. Мілюков зазначав, що напередодні Лютневої революції народ у Росії дійшов до крайньої межі фізичної і моральної втоми.
Наприкінці зими — на початку весни 1917 р. в Росії, охопленій соціально-політичною кризою, розпочалась революція. Наступив період революційних перетворень і в Україні. У 1918 р. відбулась революція в Німеччині. Революції дали поштовх до завершення Першої світової війни.
Перша світова війна та Україна. УКРАЇНА НА ПОЧАТКУ ХХ ст. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ
Попередня сторінка з ІСТОРІЇ УКРАЇНИ
До змісту ІСТОРІЇ УКРАЇНИ
Наступна сторінка з ІСТОРІЇ УКРАЇНИ