Суспільно-політичний та національний рух на західноукраїнських землях на початку 20 ст. УКРАЇНА НА ПОЧАТКУ ХХ ст. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ
Суспільно-політична ситуація в Галичині та український національно-політичний рух на початку 20 ст.
Для розвитку українського руху Галичина мала сприятливі умови. Українці, хоч і обмежено, але користувалися демократичними правами: обирали своїх представників до крайового сейму й австрійського парламенту, мали вільну українську пресу, умови для розвитку української мови, освіти і науки. Учасники українського національного руху застосовували легально-еволюційні методи для лобіювання своїх інтересів.
З виникненням у Галичині перших українських політичних партій національна ідея вийшла за межі вузького інтелігентського середовища й поширилася на різні суспільні верстви. Було створено умови для формування і розвитку масового національного руху з політичним забарвленням. Незважаючи на складні умови національного та економічного існування, Галичина стала його центром, відіграючи роль полігона для національно-культурного та суспільно-політичного відродження українського народу. Для становлення національного руху галицьких українців вирішальне значення мали такі чинники:
1) релігійна ситуація в краї, що загострювала в українців почуття національної окремішності. Майже всі галицькі українці, за незначними винятками, належали до греко-католицької церкви. Така конфесійна орієнтація відрізняла їх від поляків, водночас підпорядкованість Риму захищала від натиску російського православ’я;
2) діяльність українського галицького руху в конституційній державі, що забезпечувало в умовах легального відкритого політичного життя в очільників руху набуття досвіду в парламентських формах діяльності;
3) допомога Галичині з боку Наддніпрянщини.
Ці чинники позбавили український рух Галичини провінційності, вивівши його на загальноукраїнську арену, перетворивши на авангард українства.
Обстоювання національних інтересів українців Галичини представники інтелігенції пов’язували з діяльністю українського парламентського представництва в австрійському парламенті. Тому виборчий рух активізував національну інтелігенцію, спричинив появу селянських віч і робітничі страйки. Боротьба за виборчу реформу стала для українців Галичини всенародною справою. Відбулися зміни й у їхній психології — у них почав формуватися «комплекс П’ємонту», тобто усвідомлення провідної ролі та призначення Галичини в українському національному відродженні. «П’ємонтизація» Галичини мала й соціально-економічне підґрунтя. Соціальне напруження й аграрне перенаселення частково послаблювали міграція селян за кордон і сезонні роботи в європейських країнах. Значну частину заощаджень ці робітники відсилали на батьківщину рідних, тому у селян з’явилися кошти для купівлі землі. У 1908 р. було створено Земельний банк.
Процес «п’ємонтизації» охоплював різні аспекти життя та відбувався в різних напрямах: активна громадська діяльність, кооперативний рух, воєнно-спортивні організації, розвиток науки, освіти і культури краю, утворення політичних партій. Модернізація соціального й економічного життя галицьких українців сприяла формуванню національного почуття, локального патріотизму і власної гідності.
У січні 1900 р. у Східній Галичині відбулися масові виступи сільськогосподарських робітників і селян. У травні — червні 1902 р. у Львові масово страйкували робітники, вимагаючи впровадження 8-годинного робочого дня та збільшення заробітної плати. Улітку 1902 р. страйк селян, що працювали в поміщицьких маєтках, охопив понад 500 сіл Східної Галичини (майже 100 тис. осіб). У червні — липні 1904 р. у Бориславі та Дрогобичі страйкували 8 тис. робітників нафтових промислів. У січні 1905 р. також були масові збори робітників Львова, які вітали революцію та протестували проти кривавих подій 9 січня. У Львові 1 травня 1905 р. відбулась демонстрація 20 тис. трудящих. Страйкову боротьбу селян і сільськогосподарських робітників, яка розгорнулася в 1905—1906 рр. у приблизно 50 селах Гусятинського повіту проти поміщицької експлуатації, придушили війська. Також у лютому — серпні 1906 р. у Східній Галичині страйкували десятки тисяч селян-робітників із 384 сіл 35 повітів. Страйк було придушено, 76 страйкарів віддали під суд. У Львові 8 березня 1911 р. відбулася політична демонстрація на честь Дня міжнародної жіночої солідарності. У червні 1911 р. у Станіславі страйкували приблизно 2 тис. робітників-будівельників. Загалом масштабність та інтенсивність страйкового руху особливо активізувалася в роки першої російської революції. Зокрема, у Східній Галичині у 1905 р. кількість страйкуючих підприємств порівняно з 1900 р. зросла майже вчетверо, кількість страйкарів — більше ніж утричі.
Важливу роль у національному та суспільно-політичному житті Галичини відігравала греко-католицька церква, зокрема митрополит А. Шептицький. У січні 1906 р. він очолював делегацію до імператора Франца Йосипа І, яка порушила питання про надання українцям рівних прав з іншими народами імперії. У лютому 1914 р. завдяки активним діям митрополита було досягнуто польсько-українського компромісу: українці мали одержати 1/3 місць у галицькому сеймі та повноправне представництво в його комісіях.
У суспільстві зросла політична активність, завершилось формування основних політичних партій, зокрема завдяки українській студентській молоді. Серед співзасновників і активних діячів українських партій були представники студентського руху Є. Левицький, В. Охримович, М. Ганкевич, О. Колесса, О. Партицький, Ю. Бачинський.
Питання відкриття у Львові українського університету стало ключовою проблемою політичного життя українців-галичан, вагомим чинником розвитку та консолідації національного руху і формування міжнаціональних відносин. Важливими подіями в політичному житті Галичини стали сецесія українських студентів у Львівському університеті 1901—1902 рр. на знак протесту проти репресивних заходів адміністрації щодо організаторів українських студентських віч і демонстрацій, проти закликів до погромів українського студентства; барикадні бої між польськими та українськими студентами 1906—1907 рр.; кривава сутичка у Львівському університеті 1910 р., унаслідок якої загинув український студент А. Коцко, та ін. Значною мірою завдяки послідовній і наполегливій боротьбі студентства вимога заснування українського університету у Львові постійно фігурувала в політичних домовленостях і переговорах.
Прагнення до державної незалежності утвердилось як програмне положення українських політичних партій та студентського руху, зокрема у Львові на з’їзді у 1900 р. студенти заприсяглися боротися за створення Української держави. Друкованим органом студентського руху став часопис «Молода Україна».
Важливу роль студенти відіграли під час сільськогосподарського страйку 1902 р., успішної масової акції протесту, яку організували українські партії. Студенти працювали агітаторами на селі, ознайомлювали селян із їхніми правами, допомагали у вічевій кампанії, а також активно долучилися до боротьби за реформування виборчого права.
На Буковині студентський рух у 1900 р. переживав період занепаду, зумовленого непорозуміннями між народовцями, русофілами та радикалами, галичанами й буковинцями, загальними дискусіями про необхідність і залучення студентства до політичного руху. У 1902 р., після кількох організаційних трансформацій, студентство Чернівців об’єдналось у товариство «Січ», до якого увійшли й вихідці з Галичини (разом — 78 студентів).
На з’їзді українського поступового студентства Австрії та Росії у Львові 1909 р. було засновано Український студентський союз. На початок 1914 р. організація налічувала 1800 осіб, які входили до складу 13 фахових академічних товариств (8 львівських, 2 чернівецьких, по одному у Відні, Граці, Леобені). До її складу ввійшли товариства «Роксоланія» (Львів) і «Запороже» (Чернівці). Український студентський союз займався організаційною, просвітницькою і видавничою діяльністю.
Студентський рух охопив проблему освіти жінок. У Львівському університеті 1901 р. навчалося лише дві жінки, згодом їх кількість зросла до 10. Вони належали до «Кулка поступових слухачок» і брали активну участь в акціях за допущення жінок до навчання на правничому факультеті Львівського університету та у Львівській політехніці. В Українському студентському союзі українки утворили окрему секцію студенток (16 осіб), організувавши при ній підготовчі навчальні курси; працювали у «Просвіті»; читали лекції із загальнополітичних і жіночих питань тощо.
Напередодні Першої світової війни студентська молодь обговорювала питання створення національних збройних сил, проводила пропагандистську і військово-виховну роботу в багатьох таємних військових гуртках. У Львові у 1913 р. створено академічні стрілецькі товариства «Січові стрільці».
Проявом національного відродження Галичини була діяльність спортивно-молодіжних організацій «Сокіл», «Січ» і «Пласт». Так, на початку ХХ ст. «Січ» гуртувала кілька десятків тисяч української молоді. Створення молодіжно-спортивних організацій у Галичині було зумовлено чинниками загального і локального характеру. Уваги потребувала проблема фізичного виховання, адже, за статистичними даними, значний відсоток серед усіх смертей на Галичині становила дитяча та підліткова смертність, зумовлена насамперед вживанням алкоголю, тютюнопалінням, недоїданням і важкою фізичною працею. Тому постала необхідність пропаганди здорового способу життя через фізичну культуру і спорт. Крім того, молодіжні гімнастичні товариства виникли у Чехії, Словенії, Хорватії, Польщі ще на початку 80-х років ХІХ ст. Протягом десяти років цей рух охопив майже всі слов’янські народи, де він мав патріотичне забарвлення, що позитивно впливало на його масовість.
Фундаторами сокільського, січового і пластового спортивного руху стали І. Франко, М. Павлик, І. Боберський, К. Трильовський. Ідея створення українських організацій виникла серед членів студентських товариств Львова. З 1901 р. організаційною, кадровою, видавничою, спортивною і громадською діяльністю в розвитку українського «Сокола» займався І. Боберський. «Соколи» приділяли значну увагу фізичному вихованню і культурно-просвітницькій діяльності (створення хорів, драматичних гуртків, духових оркестрів, бібліотек, гуртків для неписьменних тощо). До Першої світової війни ця організація нараховувала 70 тис. членів, її старшина очолювала легіон УСС, збройні сили ЗУНР, УНР, УГА, корпус київських Січових стрільців.
Засновником «Січей» був український громадсько-політичний діяч К. Трильовський. Серед селян січовий рух набув масового характеру завдяки тому, що ґрунтувався на засадах громадськості, рівності, товариськості, соборності, моральності та вільнодумства. «Січі» проводили січові збори, відзначали свята, активно займалися культурно-освітньою діяльністю. Вони пропагували ідею створення українського війська, організаційним центром якого був Український січовий союз у Львові, заснований 1913 р. як напіввійськова організація на чолі з отаманом К. Трильовським.
Січовий рух неоднозначно сприймала українська інтелігенція. Це зумовлено тим, що духовенству було заборонено вступати до «Січей», а воно мало незаперечний авторитет серед селян. Заборона не сприяла і розгалуженню мережі товариства, до того ж К. Трильовський не погоджувався на об’єднання «Соколів» і «Січей» аж до Першої світової війни.
«Пласт», на відміну від «Соколів» і «Січей», які орієнтувалися на зрілу молодь, був спрямований на організацію позашкільної діяльності дітей до-
шкільного та шкільного віку, оскільки австрійська та польська школи провадили політику денаціоналізації українців. Перша українська організація «Пласт» виникла при філії Академічної гімназії у Львові у 1911 р. за сприяння І. Франка та І. Чмоли. Довоєнний пластовий рух, представлений «Пластом», яким керували І. Франко та О. Тисовський, мав за мету виховання розвиненої особистості, свідомого патріота своєї країни, не надаючи переваги мілітаризації чи пацифізму. І. Чмола розумів «Пласт» як організацію військового вишколу у військово-підготовчих відділах. З його пластового гуртка виникла ідея створення УСС.
Формування та розвиток українського спортивно-патріотичного руху відбувалися за несприятливих умов. Австрійсько-польська адміністрація допомагала в організації польських спортивних клубів, військово-спортивних і поліційно-спортивних організацій, державних комітетів фізичного виховання і військової підготовки. Українська громадськість старшого віку вважала спорт варварським та недоцільним, тому український спортивний рух започатковували молоді професори, юристи, економісти, які здобували освіту у вищих навчальних закладах Європи. До Першої світової війни український спортивно-патріотичний рух став важливим фактором консолідації українства на ґрунті боротьби за національні права. Важливим показником національної зрілості гімнастично-спортивних товариств було якісне оновлення кадрового потенціалу, залучення морально й фізично підготованої галицької молоді до утвердження загальноукраїнських поборницьких ідей, віри у здобуття політичної незалежності та відродження українського народу.
Активізації згуртованості українських національних сил сприяли конституційний лад Австро-Угорської монархії та безпосередній вплив суспільно організованих німців, чехів, поляків. Важливу роль у цьому відіграло товариство «Просвіта», засноване 1868 р. народовцями. До 1914 р. воно мало 77 регіональних відділень, приблизно 3 тис. читалень і бібліотек, понад 36 тис. членів у львівській філії та до 200 тис. — у сільських читальнях.
Крім культурних потреб селянства, необхідно було задовольнити й економічні. Покращення життя селян стало завданням кооперативів. Товариство «Просвіта» фінансувало кооперативні крамниці, склади та кредитні спілки, однак не змогло забезпечити необхідну кваліфіковану допомогу та організувати спеціалізовані кооперативи. Піонером західноукраїнського кооперативного руху був В. Нагірний, який багато років вивчав досвід швейцарських кооперативів. Поступово виникали й інші кооперативи. Є. Олесницький у 1899 р. заснував кооператив «Сільський господар», який на 1913 р. нараховував понад 32 тис. членів. Найчисленнішими серед кооперативів були кредитні спілки. Зі створенням у 1894 р. спілки «Віра» вони отримали стабільну, добре відрегульовану базу і швидко витіснили лихварів. Важливою економічною установою стала страхова компанія «Дністер», заснована у Львові у 1895 р. На 1907 р. вона нараховувала 213 тис. клієнтів. У 1904 р. було організовано Центральну асоціацію українських кооперативів, які мали до 550 філій і 180 тис. членів. У 1909 р., на 40-ву річницю «Просвіти», діячі кооперативного руху скликали з’їзд (768 делегатів, переважно молода світська інтелігенція) для визначення напрямів подальшого розвитку нації.
Встановлення тісних взаємин між інтелігенцією та селянством було важливим аспектом діяльності кооперативного руху та «Просвіт», чого не вдалося досягти інтелігенції Наддніпрянської України.
Успіхи серед селян спонукали інтелігенцію зміцнити своє становище й у міському середовищі. З метою підвищення культурного рівня українців необхідно було реформувати освіту, особливо середню й університетську. У 1897 р. із 14 тис. учнів середніх шкіл у Галичині 80% були поляками і лише 16% — українцями. У Львівському університеті українці навчалися переважно на теологічному та правничому факультетах і становили приблизно 30% загальної кількості студентів цього навчального закладу. У 1911 р. професорів-українців було лише 8 осіб. Після 1867 р. польська мова замінила в освітній галузі німецьку у Львівському університеті та всіх професійно-технічних навчальних закладах. Полонізації зазнали середні школи (гімназії): у 1914 р. в Галичині налічувалося 96 польських і лише 6 українських гімназій. У початкових школах кількість польських класів утричі перевищувала кількість українських. У 1907 р. польські культурні заклади отримали вдесятеро більшу фінансову допомогу, ніж українські. Для відкриття гімназій необхідна була згода уряду, тому поляки й українці за кожну школу боролися на політичному рівні. До 1914 р. українці домоглись відкриття 4 гімназій із державним фінансуванням, поляки обстояли для себе у кілька разів більше середніх і ремісничих шкіл. Завдяки приватному фінансуванню українці відкрили ще 8 гімназій, при яких були й гуртожитки. Під тиском Відня у 1894 р. поляки погодилися на запровадження для українців ще однієї професорської посади з історії, на яку запросили М. Грушевського з Києва. З його діяльністю пов’язаний розквіт Наукового товариства ім. Т. Шевченка, яке історик очолив з 1897 р. Товариство об’єднало майже всіх провідних східно- і західноукраїнських та багатьох європейських учених різних галузей. Активізувався й розвиток української преси: на 1913 р. у Галичині було вже 66 українських періодичних видань, 14 — на Буковині та Закарпатті.
Прискорення політичного й національного розвитку як українців, так і поляків погіршило й без того складні взаємини між ними. На початок ХХ ст. польсько-український конфлікт між двома національними елітарними колами переріс у конфронтацію між двома народами. Попри спроби досягти компромісу, в останнє передвоєнне десятиліття ця конфронтація зосереджувалася на трьох основних позиціях: селянському питанні, суперечках навколо університету, вимогах проведення виборчої реформи. Особливо гострим та актуальним було селянське питання, зумовлене низькими заробітками сільськогосподарських робітників у великих маєтках. Багато селян не хотіли емігрувати, щоб покращити своє становище. У 1902 р. вони розпочали масовий бойкот жнив, що охопив понад 100 тис. сільськогосподарських робітників у великих маєтках Східної Галичини. Поміщики закликали уряд до «відновлення порядку», однак страйк продовжувався. Тоді вони апелювали до польської громадської думки, стверджуючи, що страйк є спробою українців витіснити поляків із їхніх спадкових земель. Проблема, яка могла б об’єднати пригноблених українських і польських селян, була успішно використана для розпалювання міжнаціональної ворожнечі. Селяни обстояли свої права: поміщиків змусили підвищити платню і погодитися на інші поступки. Страйк довів, що селяни здатні активізуватися й долучитися до політичної боротьби.
Менш масштабним, але гострішим був конфлікт у Львівському університеті. Українські студенти організовували протестні заходи, ігнорування яких спонукало висунути вимогу створення окремого українського університету. На підтримку студентів скликалися багатолюдні мітинги, до яких долучилися й селяни. У віденському парламенті та галицькому сеймі українські депутати неодноразово виступали із закликами до уряду розв’язати цю проблему. У 1912 р. було обіцяно протягом наступних п’яти років відкрити окремий український університет, однак цьому завадила світова війна.
Уваги потребувала проблема виборчої реформи. Куріальна система жорстко обмежувала кількість виборців, а серед провінційного уряду були поширені маніпуляції та фальсифікації результатів виборів (перекручувалися списки виборців, за кілька годин до виборів змінювали місце й час їх проведення, викрадали скриньки з бюлетенями, українських кандидатів кидали до в’язниці за дрібними звинуваченнями тощо). Спочатку у Відні, а з 1907 р. і в Галичині, попри опір польської правлячої верхівки, скасовано систему курій і впроваджено загальне голосування. Хоча уряд краю продовжував фальсифікувати результати виборів, кількість українських депутатів постійно зростала: у 1879 р. — 3 українські представники у Відні, а після виборів 1907 р. — вже 27; у 1901 р. у галицькому сеймі було 13 українських депутатів, у 1913 р. — 32. Однак вони залишалися непропорційно представленими.
Протестуючи проти зловживань на виборах, 12 квітня 1908 р. український студент М. Січинський убив губернатора А. Потоцького. Убивство засвідчило, що польсько-українське протистояння досягло критичної межі. Серед польського населення популярності набували ультраправі ідеї, які культивувалися Польською націонал-демократичною партією. Польські націонал-демократи, як і українські, заснували мережу селянських організацій, здобули популярність серед міщан, інтелігенції та студентства. Проти українців виступив організований польський рух із широкою соціальною базою, без будь-яких прагнень до компромісів чи поступок. Українці, очолювані власною націонал-демократичною силою, поводилися не менш агресивно.
Ліве крило західноукраїнського національного руху оформилось у 1890 р. у Русько-українську радикальну партію (РУРП). Її фундаторами стали І. Франко та М. Павлик. Організаційні збори РУРП ухвалили партійну програму, що ґрунтувалася на принципах «наукового соціалізму». Вона стала першою українською партією європейського зразка: з програмою, масовим і фіксованим членством. Крім того, це була перша в Європі селянська партія соціальної орієнтації. Партійна програма-мінімум передбачала досягнення матеріального добробуту трудящих, усунення будь-якої експлуатації, проведення реформ, спрямованих на економічний розвиток краю. Програма-максимум декларувала прагнення радикалів до встановлення колективної організації праці та колективної власності на засоби виробництва еволюційним шляхом. РУРП у програмних засадах не ставила за мету досягнення державної самостійності України, пропонуючи запровадження в Австро-Угорській імперії національно-культурного автономного устрою. Партія прагнула підносити почуття національної самосвідомості через літературу, збори, товариства, з’їзди, пресу тощо. Загалом національна частина програми РУРП була обмеженою, що стало об’єктом гострої критики з боку «молодих» радикалів, які вважали себе справжніми марксистами (Ю. Бачинський, В. Будзиновський, М. Ганкевич, О. Колесса, Є. Левицький, В. Охримович). «Молоді» члени РУРП прагнули організувати державу за національним принципом як автономію у складі Австрійської федерації, якій би належала вища політична влада.
З’їзд РУРП у 1895 р. проголосив, що повною мірою реалізувати соціалізм можливо лише за умов незалежної української держави, а в найближчій перспективі — в автономній українській провінції імперії.
У 1892 р. на базі робітничих гуртків була створена Соціал-демократична партія Галичини і Сілезії. Значним успіхом стало видання Ю. Бачинським програмної праці «Ukraina irredenta». На зборах, скликаних радикалами у Львові 17 вересня 1896 р., було вирішено створити Українську соціал-демократичну партію, видати відозву до українських робітників і заснувати український соціалістичний часопис. Незабаром V з’їзд РУРП проголосив заснування Української соціал-демократичної партії (УСДП), яка мала орієнтуватися на українське робітництво. Її очолили М. Ганкевич, С. Вітик, В. Охримович. Партія стала автономною секцією Соціал-демократичної робітничої партії Австрії (СДРПА). Політичною платформою УСДП була програма австрійської соціал-демократії. Однак відразу ж після з’їзду відносини між «старими» і «молодими» радикалами ще більше загострилися. Унаслідок внутрішніх розбіжностей назрівав розкол усередині радикальної партії. За цих умов 17 вересня 1899 р. відбулась конференція молодих українських громадських діячів, які співпрацювали з радикальною й «інтернаціональною» соціал-демократичними партіями. У конференції взяли участь Р. Яросевич, М. Ганкевич, Ю. Бачинський, С. Вітик, І. Возняк, Я. Остапчук, А. Шмігельський, С. і П. Новаківські. Конференція проголосила утворення Української соціал-демократичної партії Галичини і Буковини.
У відносинах між УСДП і Польською партією соціал-демократів (ППСД) Галичини актуальними залишались питання покращення умов праці найманих робітників і селянства; представництва галицького соціал-демократичного руху на загальному австрійському та міжнародному рівнях; зв’язку обох партій із профспілковим рухом; використання української чи польської мови в політичній діяльності серед українських робітників. Напруження у відносинах між партіями викликали антагоністичні національні орієнтації польських і українських соціал-демократів, особливо в питанні державної належності Східної Галичини в майбутньому, після здобуття незалежності Україною та Польщею.
Попри те що більшість у ППСД вважали Східну Галичину польською територією, деякі українські соціал-демократи (М. Ганкевич, С. Вітик, Т. Мелень) залишалися прихильниками співпраці з польськими соціал-демократами аж до Першої світової війни. «Молоде» крило (В. Левинський, П. Буняк, Л. Ганкевич, І. Квасниця, В. Старосольський) практично від організаційного оформлення УСДП виступили за повну незалежність її від ППСД, за поширення своїх ідей серед українських робітників власними силами, за зв’язок соціал-демократичних ідей із завданнями визволення українського народу.
У середовищі української соціал-демократії майже від початку організаційного оформлення було сформульовано лозунг державної самостійності України. На сторінках партійних часописів УСДП «Воля», «Земля і воля», «Вперед» питання здобуття національної незалежності українського народу посідало важливе місце. У повсякденній практичній діяльності українські соціал-демократи зосереджували увагу на організації страйкової боротьби робітників і селян за покращення умов та оплати праці, залученні їх до масових акцій робітничої та селянської солідарності, участі у вічах і демонстраціях, виборчих кампаніях, до профспілкового руху. Під впливом австрійської соціал-демократії в УСДП постали ідейні концепції соціал-реформізму і парламентаризму. Партія зорієнтовувалася на легальні та мирні поетапні перетворення в суспільстві в напрямі до соціалізму.
Серед усіх українських політичних партій Галичини в УСДП була найскладніша внутрішньопартійна ситуація. До 1907 р. між польськими й українськими соціал-демократами відносини не були рівноправними, що виявлялось у засиллі польської мови у профспілках, касах хворих, пресі, виборах до парламенту. Активізація діяльності УСДП серед міського пролетаріату викликала незадоволення в ППСД. Конференція УСДП у січні 1911 р. була присвячена відносинам між обома партіями. Л. Ганкевич, С. Старосольський, П. Буняк, В. Левинський, І. Квасниця очолювали частину партії УСДП, яка прагнула до визволення з-під керівництва ППСД. М. Ганкевич і С. Вітик, які були офіційним керівництвом партії, намагались уникнути протиборства з нею. З’їзд УСДП у грудні 1911 р. призвів до розколу між двома течіями, спричиненого неузгодженістю в питаннях тактики руху. Опозиція прагнула найшвидшого підпорядкування руху українських робітників власному керівництву і виведення його з-під впливу польської соціал-демократії. Щодо практичної діяльності позиції обох течій в УСДП були подібні. Спільність поглядів на війну і на можливу позицію партії щодо воюючих сторін зумовила ліквідацію внутрішньопартійного розколу у 1912 р. У соціальних питаннях українські соціал-демократи займали ліві позиції, прагнули залучити до своїх лав широкі маси трудящих. Після подолання розколу всередині партії чіткішими стали ідеологічні принципи українського галицького соціал-демократизму. Партія керувалася тим, що ідеї соціалізму однаковою мірою повинні слугувати справі як соціального визволення народу, так і національного, а соціалістичні ідеали можуть бути досягнуті силами організованого робітництва, у т. ч. й парламентськими формами боротьби.
Позиція УСДП щодо національного питання впливала на позицію інших партій, зокрема РУП на Наддніпрянщині. Подібні програмні засади проголошували й буковинські Національно-демократична партія (1907) та Радикальна партія (1906).
20 грудня 1899 р. на нараді у Львові за участю понад 150 представників з усієї Галичини (серед них — Ю. Романчук, В. Будзиловський, І. Франко, В. Охримович) офіційно було створено нове політичне угруповання — «Національно-демократичне сторонництво», або Українську національно-демократичну партію (УНДП). Мета її діяльності — національна соборність і незалежність України. Одним із першочергових завдань партія проголошувала виховання почуття єдності з українцями Наддніпрянщини. Для задоволення національних потреб українського населення Галичини та Буковини її члени вимагали створити з українських частин цих регіонів одну національну провінцію з окремими адміністраціями та національним сеймом. Націонал-демократи заявляли про свою боротьбу за посилення й розгортання серед українського населення Закарпаття національного руху, прагнення до культурної, економічної та політичної діяльності. Новостворена партія привернула увагу передової галицької інтелігенції. Підтримка УНДП партії «Просвітами» і поміркована програма перетворили її на найвпливовішу політичну партію Західної України.
Посилення суспільно-політичного впливу народовців призводило до послаблення русофільських позицій у Галичині. Задля сповільнення цього процесу молодше покоління русофілів проголосило у 1900 р. «новий курс», закликаючи до ототожнення України з Росією. Вони заснували Російську національну партію, яку підтримували російський уряд і польська аристократія.
Поступово Галичина перетворилася на оплот українського національного та суспільно-політичного руху, який значно впливав на розвиток політичних подій в Україні.
Суспільно-політичний рух українців Буковини та його особливості на початку 20 ст.
Українці Буковини були своєрідним етнічним форпостом українства на південному заході, зазнаючи асиміляційних впливів. Однак вони зберегли рідну мову, звичаї, почуття етнічної єдності з іншими українськими землями. У ХХ ст. на Буковині залишалися нерозв’язаними соціально-економічні і суспільні проблеми, ускладнені національним суперництвом численних етнічних груп краю: українців, поляків, німців, румунів і євреїв.
У 1903 р. виникло міжнаціональне об’єднання «Вільнодумний союз», до якого увійшли українські депутати Буковинського сейму М. Василько, Є. Пігуляк, С. Смаль-Стоцький, Т. Левицький, керманич румунських демократів Д. Ончул і єврейський політик Б. Штраухер. Значну увагу на зібраннях «Вільнодумного союзу» приділяли розробленню програмних засад і виокремленню пріоритетних напрямів діяльності, підвищенню добробуту робітничих верств населення, усуненню грубих форм економічної експлуатації, зупиненню процесу обезземелення та пролетаризації селян. Для цього потрібно було заснувати крайовий банк для надання відносно дешевого іпотечного кредиту і стимулювати розвиток кооперативного руху. У політичних питаннях наголошувалося на необхідності впровадження загального виборчого права і прямого голосування, ліквідації політичних привілеїв окремих верств населення, забезпечення національних і релігійних прав представників усіх народів, що проживали на території Буковини. При цьому члени об’єднання домовилися, що в національних справах кожна етнічна організація повинна діяти самостійно, не втручаючись у справи інших народів.
Протягом першої половини 1904 р. до «Вільнодумного союзу» приєдналися всі німецькі та єврейські депутати, а на позачергових виборах до Буковинського сейму «вільнодумці» отримали перемогу над партією великих землевласників, забезпечивши собі більшість у сеймі. Ця перемога дала змогу на сесії 1904 р. прийняти серію законопроектів: про підвищення платні вчителям, реформування виборчого закону до сейму, ліквідацію «двірських обшарів» (поміщицьких володінь), зміни в управлінні сільських громад і вибори до них, створення Буковинського крайового банку тощо. У 1905 р. «Вільнодумний союз» розпався внаслідок суперечностей між українськими і румунськими депутатами. Однак законопроекти, прийняті 1904 р., визначали основні тенденції суспільного розвитку краю. Під впливом діяльності «Вільнодумного союзу» Буковинський сейм значну увагу почав приділяти реформам у різних галузях життя, було покінчено із засиллям малочисельної групи румунських поміщиків в управлінні краєм.
Суттєво зріс рівень національної свідомості широких селянських мас, вони долучилися до національного руху. У національному русі краю з’явилися радикальні елементи, які вважали гасла політичної незалежності України найближчим завданням своєї практичної діяльності.
12 листопада 1905 р. було засновано Національну раду русинів на Буковині. Її створення обумовлювалось кризовими явищами в середовищі народовців після розпаду «Вільнодумного союзу». Програма Національної ради подібна до засад Національно-демократичної та Радикальної партій Галичини. У своїй діяльності вона спрямовувалася на селян, а також на робітників та інтелігенцію. Однак значна кількість національних і культурницьких проблем не відображено в програмному документі партії. На зборах Крайового комітету 2 січня 1906 р. її головою оголошено В. Филиповича. Успіхом партії стало обрання 5 депутатів австрійського парламенту від народовців. Однак із другої половини 1907 р. Національна рада припинила свою діяльність.
У 1908 р. створено Українську поступову партію на чолі з О. Поповичем. Однак протягом 1908 — початку 1909 рр. не було скликано установчі збори та не обрано керівництва партії. У 1909 р. С. Смаль-Стоцький заснував селянську партію «Руська рада», до якої вже в 1910 р. увійшли члени Української поступової партії. Проте на початку 1912 р. ревізія в «Селянській касі» виявила значну нестачу грошей, до чого були причетні діячі «Руської ради». Це спричинило припинення її існування.
Восени 1912 р. відбувся остаточний розрив між С. Смаль-Стоцьким і М. Васильком, що змусило суперників гуртувати своїх прихильників у нових партіях. У 1913 р. було проголошено заснування Української народної партії (С. Смаль-Стоцький) і заявлено про організаційні принципи нової національно-демократичної партії (М. Василько). На середину 1914 р. партії перебували на стадії організаційного оформлення.
Потужною політичною силою в українському національному русі Буковини була Радикальна партія, заснована на зборах колишніх членів Національної ради русинів на Буковині 16 червня 1907 р. Спочатку діячі партії стояли в опозиції і до народовців, і до москвофілів. Вони підтримували відносини зі своїми однодумцями в Галичині. Поступово почалося зближення з групою О. Поповича — М. Василька. Укладення союзу відбулося в 1911 р., що обумовлювалося передвиборчою кампанією до Буковинського сейму. Із 17 обраних українських депутатів 15 були народовцями, 1 — радикалом, 1 — соціал-демократом. У передвоєнні роки радикали солідарувалися з народовцями, які підтримували М. Василька.
У 1896 р. на з’їзді в Чернівцях розрізнені соціал-демократичні гуртки краю об’єдналися в Соціал-демократичну партію Буковини, до якої на автономних засадах належали українці, євреї, німці, румуни і поляки. Українські соціал-демократи одночасно входили до Української соціал-демократичної партії Галичини і Буковини. Соціал-демократичний рух на Буковині почав впливати на суспільні процеси у краї. З 1908 р. його лідером став Й. Безпалко. Українська соціал-демократична партія Галичини і Буковини обстоювала віденську (1901) програму австрійських соціал-демократів. Для проведення культурно-просвітницької роботи українські соціал-демократи створили кілька національних товариств у Чернівцях, Шипинцях, Кіцмані; було розпочато видання агітаційних брошур «Слово правди» і календаря «Веселка». У національному питанні вони прагнули поєднати інтернаціоналізм пролетаріату і здобуття державної незалежності українського народу, підтримували ідею про створення в межах реформованої Австро-Угорщини української автономії. Буковинські соціал-демократи не покладали надій на Австро-Угорщину і вважали, що досягати мети потрібно власними силами.
Загалом в українському суспільно-політичному русі Буковини на початку ХХ ст. домінували національні партії, що обстоювали ідею єдності українців Буковини, Галичини, Закарпаття та Наддніпрянщини і створення незалежної Української держави, захищали в соціально-економічних питаннях інтереси селян і робітників. Ідейні принципи, структура і тактика дій партій загалом були подібні до аналогічних партійних організацій Галичини, хоча мали й певні особливості. Як і в Галичині, провідна сила національного руху Буковини — поміркована центристська суспільна течія, що продовжувала народовські традиції, але була розділена на дві конкуруючі партії. Лівоцентристські позиції займали радикали. На лівому фланзі перебували соціал-демократи, гостро критикуючи Українську народну, Українську національно-демократичну партії та радикалів і покладаючись на підтримку з боку німецьких, єврейських, польських, румунських соціал-демократів краю та однопартійців із Галичини.
Боротьба за втілення реформ у життя стала для українських політиків школою парламентаризму. Важлива відмінність Буковини від Наддніпрянської України і частково від Галичини — непоширення радикалізму, адже в умовах демократичних методів боротьби в цьому не було потреби.
У передвоєнне десятиліття у громадському житті важливе значення мало церковне питання. Православні українці та румуни входили до однієї єпархії, якою керувала верхівка румунського духовенства. З розвитком українського національного руху постала проблема рівності і в цій сфері суспільного життя. Про активізацію боротьби в цьому напрямі свідчать меморандум 1899 р. М. Василька та Є. Пігуляка, українська петиція 1906 р. до імператора, проект поділу консисторією 1909 р. Товариства руських православних священиків, українсько-румунські переговори у 1913 р. щодо церковного питання тощо. Унаслідок тривалої боротьби українці досягли паритету в церковних справах: вище духовенство вже не направляло в українські села священнослужителів, які не знали української мови; українці мали чотирьох представників у консисторії, серед них і генерального вікарія; покращились умови для здобуття духовної освіти українською мовою; з’явились україномовні підручники з богослов’я тощо. Поступово православне духовенство Буковини усвідомлювало свою роль у формуванні та розвитку національної самосвідомості.
На відміну від Галичини та Закарпаття передвоєнне десятиліття на Буковині позначилося й руйнуванням москвофільського руху, який був менш впливовим, ніж на інших західноукраїнських землях.
Загалом український національний рух на Буковині пов’язаний із політичною та національно-культурною боротьбою українців Галичини та Наддніпрянщини. Сприяла цьому активна видавнича діяльність, проведення національних свят, різноманітних культурних акцій, особисті контакти між представниками руху. У зміцненні відносин між Буковиною і Наддніпрянською Україною значну роль відіграли революційні події 1905—1907 рр. у Російській імперії. Попри те що революція не виправдала сподівань, які покладала на неї західноукраїнська громадськість, вона стала переломним етапом у посиленні єдності українства. До початку Першої світової війни зросла поінформованість українців про події в суспільному житті по обидва боки кордонів.
Певною мірою національній єдності перешкоджав т. зв. автохтонний рух, часто зумовлений особистими інтересами деяких політиків. Однак напередодні Першої світової війни загальноукраїнські національні ідеї стали домінуючими серед української спільноти Буковини.
Суспільно-політичний рух українців Закарпаття та його особливості на початку 20 ст.
Рух українців Закарпаття за національно-культурне відродження мав сповільнений характер. Його складність зумовлена тим, що русинське населення (зокрема, інтелігенція) не могло визначитись у своїй національній ідентичності: належності чи до мадярів, чи до росіян, чи до наддніпрянських українців, чи до галицьких русинів. Географічна і культурна ізольованість Закарпаття від основного масиву українських земель, економічна відсталість, неструктурованість суспільства, багатовікове чужоземне духовне та соціальне пригнічення з боку Угорщини спричинили національно-культурну невизначеність, сповільненість і вузьку соціальну базу національного руху на цих землях. Активна його фаза на Закарпатті припадає на кінець ХІХ — початок ХХ ст. Для неї характерна українізація-русинофільство як варіант народовства (народництва). Поява народницької течії зумовлена низкою причин: економічне відставання краю було пов’язане з пануванням латифундій у сільському господарстві; соціальну кризу поглиблював низький рівень виробництва за застарілими технологіями; життя селян супроводжували голод, злидні, високий рівень смертності, зокрема дитячої. Частково соціальну напругу на селі знімав виїзд селян і робітників до Америки та Канади. Масштаби легальної та напівлегальної еміграції закарпатських русинів занепокоїли угорський уряд, оскільки межували з демографічною катастрофою. За офіційною статистикою угорського уряду, протягом 1899—1913 рр. із Закарпаття до Америки емігрувало 92,4 тис. осіб, у 1900—1905 рр. 10,7 тис. виїхало нелегально. Загалом за 1899—1913 рр. із Закарпаття емігрувало 120 тис. осіб.
У 1896 р. святкували 1000-ліття Угорщини, було закрито початкові школи з русинською мовою навчання та завершилась мадяризація середніх освітніх закладів — ліцеїв. Ідейний тиск з боку Угорщини на русинів посилився, що також спонукало до появи народовства в національному русі Закарпаття.
Улітку 1896 р. І. Франко, М. Павлик, В. Гнатюк у статті «І ми з Європи» розкривали історичні та соціально-психологічні причини соціального і духовного тиску Угорщини на закарпатських русинів. У ці роки пожвавилися культурні відносини з Галичиною. Національний рух Галичини та Наддніпрянської України, контакти з галицькими та наддніпрянськими діячами науки, освіти і культури також сприяли розгортанню народовської течії в національному русі Закарпаття. Соціальну базу русинофільства утворювала малочисельна група закарпатських інтелектуалів — учених, публіцистів, літераторів, громадських діячів (А. Волошин, Ю. Жаткович, Г. Стрипський та ін.).
Закарпатське народовство мало аполітичний характер. Русофільські діячі зосереджували діяльність на проблемах мови, літератури, видавничої справи та шкільництва. Вузька соціальна база та недостатній громадський авторитет сповільнювали динаміку україноорієнтованого руху на Закарпатті. Друкованим органом, навколо якого гуртувалися закарпатські народовці, був тижневик «Наука», який почав виходити з 1897 р. Протягом 1897—1899 рр. представники закарпатських народовців вели мовні дискусії щодо відмінностей української мови і культури від російської, обстоювали ідею єдності закарпатських русинів з усім українським народом. Значну увагу народовці приділяли історії, етнографії та фольклористиці. У 1901 р. редактор народовського органу «Неделя» М. Врабель видав збірку «Угорські народні співанки». Виходили друком читанки, граматики і підручники. У 1902 р. було ліквідовано Товариство св. Василія Великого. Його видавничі та популяризаторські функції перебрало на себе новостворене акціонерне товариство «Уніо», що мало видавати популярну літературу, календарі, газети українською та угорською мовами.
На Закарпатті невдалими були спроби поширити кооперативний рух як засіб формування масової національної свідомості на інших українських територіях.
Попри слабку організаційну і соціальну базу, діяльність закарпатських русинофілів (народовців) створила духовні й суспільні передумови виходу Закарпаття з глибокої кризи.
Суспільно-політичний та національний рух на західноукраїнських землях на початку 20 ст. УКРАЇНА НА ПОЧАТКУ ХХ ст. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ
Попередня сторінка з ІСТОРІЇ УКРАЇНИ
До змісту ІСТОРІЇ УКРАЇНИ
Наступна сторінка з ІСТОРІЇ УКРАЇНИ