Соціально-економічне становище Галичини, Буковини і Закарпаття. УКРАЇНА НА ПОЧАТКУ ХХ ст. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ
Соціальна та економічна структура західноукраїнських земель на початку 20 ст.
Західноукраїнські землі у складі Австро-Угорської імперії залишались економічно відсталими і перенаселеними. Перебудову західноукраїнської промисловості на капіталістичних засадах стримувала австрійська влада, яка прагнула зберегти ці території як сільськогосподарський район. Він мав постачати імперії дешевий хліб, ліс, худобу, виконувати роль ринку збуту її товарів. Розвивалися нафтодобувна та деревообробна галузі промисловості, які майже повністю перебували в руках іноземних монополій (Галицько-Карпатське товариство, товариство «Галичина»). Місцевий робітничий люд отримував за свою тяжку працю мізерну платню. У сільському господарстві, де капіталістичні відносини розвивалися повільно для селян (основна їх маса була зубожілою), панували великі землевласники. Селяни потерпали від малоземелля й безземелля, змушені були орендувати землю в поміщиків на кабальних для себе умовах. Нестача земельного сільськогосподарського фонду спричинила масову еміграцію українських селян за кордон.
Політичне становище українського населення в Австро-Угорщині, яке на 1910 р. мало 8% від загальної кількості населення імперії та проживало на території Галичини, Буковини й Закарпаття, було складним. Угорська влада на Закарпатті взагалі не визнавала існування українців. Однак на Буковині та в Галичині виникли й успішно розвивались українські культурно-просвітницькі організації («Просвіта» з 1868 р., Наукове товариство ім. Т. Шевченка з 1873 р.) та політичні партії; українські представники були у рейхстазі та провінційних сеймах. У Галичині влада фактично належала полякам, на Буковині — німцям і румунам.
У Галичині населення протягом 1773—1910 рр. зросло з 2,3 до 8 млн осіб, Східної Галичини — з 1,8 до 5,2 млн, Буковини (1774—1910) — з 0,07 до 0,52 млн, Закарпаття (1777—1910) — з 0,25 до 0,5 млн. Збільшення чисельності населення відбувалось переважно за рахунок природного приросту та частково внаслідок міграційних процесів із сусідніх територій. Густота населення в Східній Галичині у 1900 р. на 1 км2 — 93 особи, на Буковині — 70, Закарпатті — 41,8.
Етнічний склад західноукраїнських земель у складі Австро-Угорської імперії був доволі неоднорідним. Основну масу становили українці: на 1910 р. у Східній Галичині проживало 62,8% українців від загальної кількості населення краю; на Північній Буковині — 58,5%; Закарпатті у 1857 р. — 69,7%. Значними етнічними групами були поляки (у Східній Галичині 1900 р. — 22,7%), румуни (на Буковині 1900 р. — 31,4%, 1910 р. — 34,4%), угорці (на Закарпатті наприкінці ХІХ ст. — 26%). Проживали тут також євреї, німці, чехи, словаки, вірмени та ін. Проте внаслідок асиміляторської політики цісарського уряду і панівної верхівки відносна кількість українців у загальній масі населення поступово зменшувалась, натомість зростала питома частка поляків у Східній Галичині, румунів на Північній Буковині, угорців на Закарпатті.
Основна маса українців проживала у селах; міщан було понад 9% від загальної кількості. Так, у Галичині на початку ХХ ст. селяни становили 85% населення, на Закарпатті на межі ХІХ—ХХ ст. у містах мешкало лише 7% жителів.
Більшість населення західноукраїнських земель була зайнята в сільському господарстві: 1900 р. у Галичині понад 80%, на Буковині — 71,3%, Закарпатті — 85%. Посилювалась тенденція до скорочення кількості поміщицьких маєтків і концентрації землі в руках привілейованої поміщицької групи. У Галичині в 1893 р. налічувалося майже 4,5 тис. поміщиків; у 1902 р. їх кількість зменшилася до 3 тис. осіб. Майже 75% поміщицьких земель краю зосереджувалися в руках 493 осіб. Характерна особливість пореформеного землеволодіння в західноукраїнських землях — збереження церковного землеволодіння. Тільки на Буковині на початку ХХ ст. церковний земельний фонд становив приблизно 26% родючої землі цього регіону.
Із розвитком товарно-грошових відносин значна частина поміщиків не змогла перелаштуватися на нові засади господарювання. Заборгованість галицьких поміщицьких господарств у розрахунку на гектар землі була утричі вищою, ніж селянських. Це спричинило занепад поміщицьких латифундій, поширення парцеляції маєтків та орендування землі. Поміщики здавали в оренду майже 30% своїх земель.
Капіталістичні відносини трансформували й селянське землеволодіння. Активна диференціація селянства призвела до того, що серед усіх селянських господарств налічувалося майже 80% бідняцьких, 15% середняцьких і лише 5% заможних. Помітним було збільшення їх кількості унаслідок дроблення, яке супроводжувалося прогресуючим зменшенням земельних наділів. Наслідком цього стало аграрне перенаселення краю. Українські селяни почали виїжджати до Канади, США, Аргентини, Австралії, Бразилії. На початку ХХ ст. зі Східної Галичини та Північної Буковини емігрувало 250 тис. осіб, із Закарпаття — 170 тис. Протягом 1890—1913 рр. кількість емігрантів із західноукраїнського регіону становила майже 1/3 приросту населення краю за цей період. Проте, незважаючи на значні масштаби еміграції (до Першої світової війни із західноукраїнських земель за кордон на постійне місце проживання виїхало майже 1 млн осіб), вона лише частково розв’язувала проблему аграрного перенаселення й послаблювала соціально-економічне напруження. Поширеною була сезонна трудова міграція селян, насамперед до Німеччини. Однак на селі продовжувала зростати кількість жебраків, безробітних і безхатченків.
У 1910 р. у Галичині проживало 15% підданих Австро-Угорської імперії. У 1849 р. українці становили половину жителів краю, на 1910 р. було зареєстровано понад 58% поляків і лише 40% — українців. Навіть у Східній Галичині частка українців скоротилася до 62%. Ці зміни пов’язані з переселенням поляків із західної частини провінції у східну, а також полонізацією непольського населення, особливо німців. Суттєво зростала частка єврейського населення. У професійних орієнтаціях жителів Галичини суттєвих змін не відбулося — вони залишалися аграріями. У 1900 р. приблизно 95% із них займалися сільським господарством, лише 1% працював у промисловості й 0,2% — у торгівлі (у Польщі відповідно 80%, 6,5% і 2%). Українська інтелігенція, до якої належали і священики, налічувала 12—15 тис. осіб, польської інтелігенції, без урахування священнослужителів, було до 40 тис. осіб. У 1914 р. у Галичині нараховували 300 високопоставлених урядових чиновників-поляків, натомість українців — лише 25 осіб.
Ціни на землю зростали швидкими темпами, що призводило до зменшення розмірів селянських земельних наділів, а отже, і їхніх прибутків. У 1859 р. середній розмір селянського наділу в Східній Галичині дорівнював 12 акрів (приблизно 40,5 м2); у 1880 р. — 7, 1902 р. — 6. Основною причиною зменшення наділів був поділ землі господаря між його дітьми, середня кількість яких у селянській родині — 3—5 осіб. У Східній Галичині понад 40% орних земель було зосереджено в руках 2400 великих землевласників, а 60% усіх культивованих ґрунтів становили тисячі крихітних селянських наділів. Селяни шукали додаткові джерела прибутку, однак, найнявшись батраками до поміщиків, вони могли розраховувати на найнижчий заробіток в імперії (приблизно 1/4 того, що заробляли у самій Австрії). Заборгувавши місцевим лихварям, вони ризикували потрапити в економічну прірву через високі відсоткові ставки (150—250% річних). Якщо селянин не сплачував боргів, його землю лихвар продавав із молотка. Безпросвітне економічне становище селян спонукало їх до пиятики, яка переростала в алкоголізм. Цьому сприяли й великі землевласники, які володіли монополією на виробництво алкоголю, і шинкарі, які ним торгували. Один зі способів схилити селянина до алкоголю — продовження позики або виплата батракам заробітку в талонах, які реалізовувалися лише в шинку. У 1900 р. у Східній Галичині на кожні 220 жителів припадав 1 шинок і тільки одна початкова школа на кожних 1500 тис. селян. На 295 жителів Австрії припадала 1 лікарня, тоді як у Галичині це співвідношення було 1 до 1200. Більше половини дітей не доживали до 5 років, насамперед унаслідок епідемій та недоїдання. Щороку від голоду помирало 50 тис. осіб. На початку ХХ ст. тривалість життя серед чоловіків у Західній Україні була на 6 років менша, ніж у чехів, і на 13 — ніж в англійців. Стан здоров’я західних українців серед усіх підданих імперії був найбільш занедбаним.
Лише приблизно 10% населення Галичини проживало у великих і малих містах. У 1900 р. понад 75% міських жителів провінції розмовляли польською мовою, 14% — українською, решта — переважно німецькою. Зростання населення міст відбувалося нерівномірно. Якщо у Львові його кількість збільшилася із 70 тис. у 1857 р. до понад 200 тис. у 1910 р., то в інших містах ці темпи були значно повільнішими. Основна економічна функція міст полягала в торгівлі та комерційній діяльності. Розвиток промисловості в Галичині не мав перспектив, про що свідчать конкуренція з боку високоіндустріалізованих західних провінцій, несприятлива політика уряду, обмеженість внутрішнього ринку і брак капіталу. До середини ХІХ ст. дрібну промисловість краю (склодувну, текстильну, шкірообробну) від зовнішньої конкуренції захищала відносна ізольованість провінції. З появою залізниць, через які пішов потік західних товарів, багато місцевих підприємств, не витримавши конкуренції, розорилися. Значна кількість тих, які вистояли в цій боротьбі, мали ремісничий характер, однак це не давало їм змоги бути потужним гравцем на новій капіталістичній мапі імперії. Великі підприємства зосереджувалися переважно на лісорозробці, розвитку якої сприяли наявність значної кількості необхідної сировини та гостра потреба в будівельних матеріалах на Заході. Проте польські магнати домоглися від віденського уряду підтримки в розвитку промисловості: у 1901 р. було створено спілку фабрикантів; швидкими темпами розвивалися нафтові промисли в районі Дрогобича і Борислава, які фінансувалися переважно за рахунок англійського та австрійського капіталу. До 1914 р. ці промисли давали до 5% світового видобутку нафти.
Зростала кількість пролетаріату: у 1902 р. налічувалося 230 тис. повністю й частково зайнятих робітників. Серед них 18% — українці, 24% — євреї, решта — поляки. Пролетаріат західноукраїнських земель зберігав тісні зв’язки із селом. Багато українських і польських робітників, відпрацювавши частину року в промисловості, поверталися в сільське господарство.
Життя українців Буковини та Закарпаття певною мірою подібне до життя українців Галичини. Вони також були переважно селянами, елітарні верстви суспільства становили румуни на Буковині та мадяри на Закарпатті. Незначна кількість українців проживала в містечках, де переважали німці та євреї.
За конфесійною ознакою українці Буковини поділялися на православних і греко-католиків. У 1910 р. у краї нараховували 91% православних українців і 9% греко-католиків. Австрійська статистика класифікувала все населення Буковини за зайнятістю на чотири групи: сільським господарством займалося 75,71% населення; у промисловості було задіяно 11,11%; у торгівлі й на транспорті — 7,25%; на державній і військовій службі, у «вільних професіях» і безробітних — 5,93%. Отже, економіка Буковини характеризувалася превалюванням аграрного сектору та порівняно низьким рівнем розвитку промисловості, торгівлі і транспорту. Соціальний склад працюючого населення представлений п’ятьма групами: самостійні господарі (на 1910 р. 34,4% усіх працюючих), службовці (2,58%), робітники (12,34%), поденники (17,36%), члени родин, що допомагають (33,32%). Рівень писемності на Буковині був одним із найнижчих в імперії. На початок 1914 р. вміли читати і писати лише 45,2% населення краю. Серед українців Буковини майже не було великих землевласників, заможної промислової і торгової буржуазії.
Буковина та Закарпаття — внутрішні колонії австрійського центру. Буковинські українці серед усіх західноукраїнських селян були найзаможнішими, насамперед завдяки тому, що великі румунські землевласники не мали такого помітного впливу у Відні, як поляки та мадяри. Оскільки політика Відня зводилася до використання українців як противаги румунам, то українці справді мали певні політичні важелі. На межі століть це спричинилося до формування добре організованої системи освіти, можливості навчатися в Чернівецькому університеті та відносно сприятливих політичних вигід. Ще у 1884 р. у Чернівецькому університеті було відкрито кафедру української мови та літератури, яку очолив С. Смаль-Стоцький.
Особливості розвитку промисловості, сільського господарства і торгівлі на початку 20 ст.
Фабричне виробництво охопило деякі галузі промисловості, які займалися добуванням і первинним обробленням сировини: лісопильну, нафто- та озокеритодобувну, соледобувну, паперову, тютюнову, цегельну і металообробну. На початку ХХ ст. місцева адміністрація розширила кредитування фабрично-заводської промисловості та звільнила її від податків, що сприяло промисловому піднесенню. На той час діяло кілька сотень промислових підприємств, які загалом нараховували майже 50 тис. робітників. Однак на початку другого десятиліття ХХ ст. піднесення змінилось застоєм і спадом ділової активності.
Аграрний сектор поступово переходив на капіталістичні засади: ширше почали використовувати вільнонайману працю; зростала товарність сільського господарства; поліпшувалися знаряддя праці; поширювалася практика прогресивних раціональних сівозмін і застосування добрив; формувалася господарча спеціалізація окремих районів; розширювалися посівні площі; провадились дренування ґрунтів і меліоративні роботи; поліпшувався ветеринарний догляд; удосконалювалася племінна справа. Однак ці зміни в розвитку сільського сектору економіки краю мали локальний і фрагментарний характер. З’явилися навчальні заклади з підготовки працівників-аграріїв; розпочалося видання сільськогосподарської літератури; було засновано Крайовий банк, Рільничо-кредитний заклад, Буковинський задатковий банк, Дрібновласницький державний іпотечний банк та ін.; активізувався кооперативний рух, насамперед селянська постачально-збутова кооперація. Напередодні Першої світової війни провідному українському кооперативному об’єднанню — Крайовому ревізійному союзу у Львові — було підпорядковано приблизно 600 кооперативів; майже 100 кооперативів діяли в Руському ревізійному союзі; кілька сотень українських кооперативів не входили до цих союзів. Загалом на 1913 р. у Галичині діяло 1300 кооперативів, приблизно 200 — на Буковині й кілька на Закарпатті. Працювали також польські й угорські кооперативні об’єднання. Кооперативи, скуповуючи у своїх членів сільськогосподарську продукцію та постачаючи їм добрива, сільськогосподарську техніку, насіння тощо, сприяли занепаду патріархального укладу селянських господарств, їхньому долученню, особливо заможних, до ринкових відносин. Сільське господарство західноукраїнських земель було малоефективним, розвивалося на екстенсивній основі та працювало в режимі самозабезпечення, без розширення товарного виробництва.
Поступовий перехід економіки на капіталістичні засади зумовлював зміни у сфері торгівлі: зникала потреба в багатолюдних кількаденних ярмарках і щотижневих торгах; поширювалася роздрібна та оптова торгівля, оптова торгівля зосереджувалась у руках іноземних кампаній. За західноукраїнськими землями остаточно закріпилася роль постачальника сільськогосподарської сировини та напівфабрикатів і ринку збуту готових фабричних виробів із центральних регіонів імперії. Напередодні Першої світової війни понад 90% експорту з краю становила сировина й лише кілька відсотків — фабрикати, які вивозили переважно на Балкани; імпорт фабрикатів — 80%. У західні провінції імперії вивозили продукцію тваринництва і птахівництва (шкіра, м’ясо, масло, яйця, жири). Щорічно за межі регіону експортували приблизно 50 тис. голів великої рогатої худоби та 300 тис. голів свиней. Зростали обсяги вивезення фруктів (селяни скуповували їх у Галичині та на Буковині й продавали у Будапешті, Відні, Парижі), нафти та нафтопродуктів, озокериту, лісу, лісоматеріалів, харчової та калієвої солей. Багато лісу та лісопродукції сплавляли по Дністру до Наддніпрянської України; звідти ввозили переважно худобу, яку після відгодовування продавали на ринках західних провінцій. Також із Наддніпрянщини продавали коней, вовну, хутро, рибу, цукор. Із Заходу імпортували товари промисловості: предмети побуту, обладнання, хімікати, мінеральні добрива, цемент тощо. Зростало значення таких міст, як Львів, Дрогобич, Станіслав, Стрий, Коломия, Тернопіль, Чернівці, Мукачеве.
Економіка західноукраїнських земель мала виражений колоніальний характер, що впливало на її структуру та динаміку. Насамперед це було помітно в промисловості, якій притаманні такі тенденції:
— гальмування промислового розвитку західноукраїнського регіону. Австрійський та угорський уряди, використовуючи податкову систему, державні замовлення і бюджетні фонди, активно стимулювали індустріальний розвиток власне австрійських та угорських земель, консервуючи економічну відсталість західноукраїнських;
— кустарно-ремісничий характер західноукраїнської промисловості. У 1902 р. понад 94% промислових підприємств Галичини налічували до 5 робітників; у них працювало понад 50% усього зайнятого в промисловості населення. Майже половину промислового потенціалу краю становили підприємства з одним робітником — його власником. Великих капіталістичних підприємств у західноукраїнських землях було лише 220; на них працювала 1/4 частина робітників;
— орієнтація фабричного виробництва на добувну промисловість та первинно оброблену продукцію, деформована структура промислового потенціалу. Найшвидше розвивалася нафтодобувна промисловість. Низьке мито на вивезення непереробленої нафти та високе на нафтопродукти, що вивозилися, стимулювало процес нафтодобування та гальмувало переробку нафти на місцях. Тільки в 1905 р. нафтоочисні заводи Галичини переробили трохи більше 30% добутої нафти, а понад 40% у сирому вигляді вивезли для подальшої переробки в центральні австрійські землі;
— залежність промислового розвитку від іноземного капіталу, насамперед австрійського, німецького, англійського, американського, французького, бельгійського. Іноземці з метою контролю над основними промисловими галузями регіону активно створювали акціонерні товариства, концерни, синдикати, банки. Відбувалась концентрація капіталів і виробництва. Англо-австро-німецький концерн контролював майже 3/4 видобутку та переробки нафти, успішно конкуруючи з американським трестом-гігантом «Стандарт ойл оф Нью-Джерсі». Домінування іноземного капіталу було характерним для соледобувної, лісопильної, деревообробної і хімічної галузей промисловості;
— хижацька експлуатація природних ресурсів, колоніальний характер господарювання австро-угорської влади, сваволя та грабунок іноземних капіталістів. Це призвело до варварського і нераціонального використання природно-ресурсного потенціалу західноукраїнських земель. Лише в Галичині у 1912 р. площа лісів скоротилася на понад 1100 га; були виснажені верхні озокеритові поклади, що призвело до занепаду цієї галузі;
— низька енергоозброєність західноукраїнської промисловості. Влада гальмувала запровадження технічних досягнень у промисловості регіону.
У Галичині діяло лише 5,5% парових двигунів усієї Австро-Угорської імперії, на Буковині та Закарпатті ще менше;
— перетворення західноукраїнських областей на ринок збуту. Внутрішній та зовнішній торговельний обіг зростав швидше, ніж продуктивні сили регіону. Система державних митних тарифів, стимулюючи вивезення сировини та блокуючи продаж за кордон готової продукції, суттєво знижувала експортні можливості західноукраїнської промисловості. Напередодні Першої світової війни сировина становила понад 90% експорту із Західної України. Активне вивезення сировини призвело до того, що потреби краю задовольнялися переважно імпортними фабричними промисловими товарами.
Соціально-економічне становище Галичини, Буковини і Закарпаття. УКРАЇНА НА ПОЧАТКУ ХХ ст. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ
Попередня сторінка з ІСТОРІЇ УКРАЇНИ
До змісту ІСТОРІЇ УКРАЇНИ
Наступна сторінка з ІСТОРІЇ УКРАЇНИ