Гуманітарна політика в Україні.
    УКРАЇНА ЗА ДОБИ НЕЗАЛЕЖНОСТІ.
    ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

    Гуманітарна політика в Україні. УКРАЇНА ЗА ДОБИ НЕЗАЛЕЖНОСТІ. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

    Зміни в соціальній сфері в Україні

    Формування політики держави щодо соціальної сфери в Україні ґрунтується на посиленні соціальної спрямованості економіки, наближенні національного законодавства до принципів Європейської соціальної хартії, рішень ООН, регулюється конвенціями Міжнародної організації праці та відображається в «Основних напрямах соціальної політики», «Стратегії економічної та соціальної політики» тощо.
    Соціальний захист громадян, подолання проблем зайнятості та рівня доходів є першочерговими завданнями соціальної політики. Влада також приділяє увагу і питанням демографії. Адже ще з початку 90-х років в Україні почалася демографічна криза — кількість померлих перевищила кількість народжених. Не покращила ситуацію міграція українців з пострадянських республік до України після проголошення незалежності. З 1993 р. у країні спостерігалась стійка тенденція втрати населення, результатом чого у 2006 р. стало зменшення кількості громадян України до 47 млн. Основною причиною природного скорочення населення було зниження рівня народжуваності. Усвідомлюючи це, керівництво держави з 2005 р. запровадило державну допомогу для новонароджених у розмірі 8,5 тис. грн, що певною мірою заохочувало до зростання рівня народжуваності.
    Поліпшенню демографічної ситуації сприяє також зниження рівня смертності, яке спостерігалося із другої половини 90-х років. Зменшення смертності новонароджених стало важливим чинником змін на краще. Із кінця 90-х років для більшості регіонів характерна ця стійка тенденція.
    Зниження народжуваності відобразилося на сімейному складі населення. Переважають сім’ї, в яких виховували 1—2 дитини. Традиція багатодітності в Україні втрачена. Нині поширені безпритульність і жебрацтво дітей, що зумовлено погіршенням економічного стану родин, послабленням сімейних зв’язків. Держава реагує на ці негативні явища створенням мережі притулків, а з 2005 р. активно підтримує ідею створення не державних, а сімейних будинків для дітей.
    Гуманітарна політика держави виявляється і у запровадженні з 1999 р. адресної соціальної допомоги малозабезпеченим сім’ям. Для надання сім’ям правової, медичної, інформаційної допомоги та їхньої підтримки створено центри сім’ї «Родинний дім». Для вирішення проблеми житлових умов для молодих сімей запроваджено програму довгострокового державного пільгового кредитування, хоча вона обмежена фінансово.
    Соціальна політика значну увагу приділяє таким проблемам молоді, як безробіття (майже кожна третя молода людина — безробітна), відсутність власного житла. Створено молодіжні центри праці в Києві, у Дніпропетровській, Вінницькій, Івано-Франківській та інших областях; розроблено програму підтримки й розвитку молодіжного підприємництва; діють учнівські та студентські трудові загони. Допомогу молоді надають центри соціальних служб, при яких функціонують реабілітаційні та кризові центри, служби «телефонів довіри», агентства та біржі праці тощо. Поширилося таке нове явище для України як волонтерський рух, у якому активну участь взяло саме молоде покоління українців. Також центри соціальних служб допомогають інвалідам і сиротам, підтримують багатодітні сім’ї, реалізують програму «Діти вулиці» тощо.
    Значні зміни у соціальному середовищі зумовили і міграційні процеси в Україні (найінтенсивніше в Автономній Республіці Крим). До соціальної сфери належать також питання трудових ресурсів та зайнятості населення. Перед Україною постала проблема відтворення кількісного і якісного трудового потенціалу.
    Офіційні показники державної статистики безробіття в Україні не перевищували, а навіть були меншими, ніж у сусідніх країнах Східної та Центральної Європи, оскільки не враховували т. зв. прихованого безробіття. Парадоксальність ситуації (до фінансово-економічної кризи 2008 р.) полягала в тому, що в країні існувало кілька мільйонів вільних робочих місць, але заробітна плата цих вакансій часто була на рівні мінімальної або нижчою, що не могло бути прийнятним для забезпечення нормального рівня життя людини.
    Від початку реформування економіки модель політики держави щодо зайнятості не враховувала ризику ймовірних соціальних загроз, що проявилося в середині 90-х років, коли в умовах загострення ситуації на ринку праці державна служба зайнятості не справилася з працевлаштуванням населення. Пропускна спроможність багатьох центрів зайнятості населення в деяких областях була недостатньою, а інформаційно-довідкова система ринку праці — недосконалою. Особливістю ринку праці в Україні стало те, що поряд із прихованим безробіттям відбувалися його саморегуляція й перехід у приховану зайнятість, рівень якої різний у регіонах, галузях, професіях. Розв’язання проблеми зайнятості потребує проведення політики соціального партнерства у країні, підвищення рівня організації громадських робіт як активної форми тимчасової зайнятості.
    Нині в Україні спостерігається соціальне й майнове розшарування. Різниця між грошовими доходами найзабезпеченіших і найбідніших верств населення величезна. Такі контрасти в доходах загрожують соціальним напруженням в українському суспільстві.
    Політика держави у сфері доходів населення має орієнтуватися на підвищення темпів зростання доходів громадян проти зростання цін, на вищі темпи приросту заробітної плати. Для поліпшення життєвого рівня населення важливу роль відіграє збільшення реальних грошових доходів, чому слугував прийнятий у 1998 р. Закон «Про індексацію грошових доходів населення».
    Із другої половини 90-х років спостерігається тенденція до зростання заробітної плати в економічній сфері. Так, у доларовому еквіваленті заробітна плата в 1998 р. була понад 70 дол., а у 2006 р. — у межах 200 дол. Однак такий рівень зарплати один із найнижчих у Європі, що заважає проведенню податкової реформи, реформуванню житлово-комунальної сфери, а також пенсійній системі. Зміни в економічній політиці щодо суттєвого підвищення доходів громадян відбулись у 2005—2006 рр. і мали підстави перетворитись на стійку тенденцію.
    Соціальний захист населення здійснювався в Україні в 90-ті роки через загальнонаціональні програми «Діти України», «Здоров’я літніх людей», «Комплексна програма розв’язання проблем інвалідності», «Довгострокова програма поліпшення становища жінок, сім’ї, охорони материнства і дитинства», «Національна програма планування сім’ї». Більшість програм продовжено й на початку ХХІ ст. Активізувався процес переходу системи соціального захисту на адресний характер із виплатою реальних грошових коштів.
    Незважаючи на економічні труднощі, суттєве збільшення чисельності пенсіонерів, загалом в Україні рівень пенсії був стабільним щодо рівня середньої заробітної плати, хоча у 2004 р. його порушили, але вже у 2005—2006 рр. ситуацію виправили. Проблеми впровадження пенсійної реформи, наявності значної диференціації в розмірах пенсій, низького рівня пенсійного забезпечення більшості пенсіонерів потребують розв’язання і нині.
    У 2003 р. були прийняті закони, які відображали концепцію пенсійної реформи в Україні, зокрема «Про недержавне пенсійне страхування» та «Про недержавне пенсійне забезпечення». Відповідно передбачали і створення нульового рівня (соціальні пенсії — фінансування з Держбюджету), і збереження першого солідарного рівня (трудові пенсії — фінансування із внесків працівників), а також запровадження другого та третього накопичувальних рівнів і розвиток системи соціальної підтримки осіб похилого віку на місцевому рівні.
    Однак просування пенсійної реформи за наступне п’ятиріччя було дуже повільним. Це спричинило те, що понад 4/5 усіх пенсіонерів отримували спеціальні доплати з Пенсійного фонду країни, які збільшували призначені їм пенсії до рівня прожиткового мінімуму для непрацездатних осіб. Це суперечить ідеї страхування в цій сфері. Крім того, збільшився розрив між пенсіями, які отримують різні покоління, через стрімке зростання реальної заробітної плати. Ця різниця середнього основного розміру пенсії сягає більше ніж 1,5 раза між віковими групами пенсіонерів-чоловіків від 60 до 80 років. Проблемою є також знецінення раніше призначених пенсій, які зростають лише відповідно до індексу інфляції, втрачаючи зв’язок із сучасним рівнем оплати праці, що стане загрозою появі нової хвилі бідності серед пенсіонерів. Викликом для пенсійної системи і можливостей її подальшого реформування є й відставання темпів зростання обсягів власних коштів Пенсійного фонду України від темпів зростання заробітної плати, а також сплати внесків до пенсійного страхування лише 3/4 від загальної кількості зайнятих.
    Сучасна солідарна система повинна унеможливити бідність і забезпечити прийнятний рівень доходів пенсіонерів за накопичувальною системою. Хоча запровадження в Україні загальнобов’язкового накопичувального пенсійного страхування планували ще на початку 2009 р., але до цього часу його не здійснили.

    Освіта й наука в пострадянський період в Україні

    В Україні в пострадянський період було створено законодавчо-регуляторну базу щодо освітньої та наукової діяльності (Закони «Про освіту», «Про наукову та науково-технічну діяльність», «Про вищу освіту» тощо). Це стало позитивним чинником правового забезпечення науковців, глибокого й усебічного реформування системи освіти в напрямі децентралізації та демократизації, диференціації, гуманізації й індивідуалізації навчально-виховного процесу, безперервності освіти та варіантності навчальних планів і програм, переорієнтації сфери освіти на пріоритетний розвиток особистості й створення для цього відповідних умов у суспільстві.
    У листопаді 1993 р. урядом було затверджено програму «Освіта» («Україна ХХІ століття»), яка мала на меті докорінно змінити всю систему освіти в Україні, наблизивши її до того рівня, який існує в розвинутих країнах.
    Із 1994 р. в Україні почала діяти Державна програма відродження та розвитку національних меншин, відповідно до якої вже наприкінці 90-х років діяли понад 2,5 тис. шкіл з російською мовою навчання, понад 100 — румунською, приблизно 10 — кримськотатарською та ін. У 1996 р. затверджено основні напрями реформи професійно-технічної освіти в Україні, що уможливило спочатку її стабілізацію, а потім перехід до подальшого розвитку на початку ХХІ ст.
    Характерними недоліками освіти в Україні, принаймні у 90-ті роки ХХ ст., були: залишковий принцип фінансування, проведення занять у 2—3 зміни, відтік викладачів в інші сфери діяльності, слабка матеріальна забезпеченість навчального процесу (підручники, обладнання).
    Наприкінці 2000 р. оприлюднили «Концепцію 12-річної середньої загальноосвітньої школи». Це зумовили світові інтеграційні та глобалізаційні процеси, перспективи на майбутній розвиток України.
    Вищі навчальні заклади (ВНЗ) як центри зосередження інтелектуального потенціалу нації зазнали певних змін: порівняно з 1991 р. їх кількість суттєво зросла, відбулась структурна диференціація за рівнем акредитації, статусом. Динаміка мережі вищих навчальних закладів за рівнем диференціації була такою:
    Були засновані ВНЗ І—ІІ рівнів акредитації (коледжі, технікуми, училища) і ІІІ—ІV (університети, академії, інститути) різних форм власності. Особливо стабільно й неухильно зросла кількість закладів ІІІ—ІV рівнів.
    За роки незалежності, ураховуючи потреби регіонів і галузей, з метою забезпечення країни науковим потенціалом належного рівня у 90-ті роки було створено Національні університети «Києво-Могилянська академія» та «Острозька академія», Київський державний інститут декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені М. Бойчука, Косівський державний інститут прикладного та декоративного мистецтва ім. В. Касіяна, Державну академію митної служби України, Академію Державної податкової служби України; відкрито в Києві Національну академію управління, Міжрегіональну академію управління персоналом, Академію фінансистів у Донецьку, Донецький державний інститут штучного інтелекту та ін.
    За загальнодержавне й міжнародне визнання наслідків діяльності та вагомий внесок у розвиток національної освіти й науки набули статусу національного вищого навчального закладу такі відомі вузи України, як Український державний медичний університет ім. О. Богомольця, Український державний аграрний університет, Українська державна юридична академія, Київський політехнічний інститут (нині — Національний технічний університет «Київський політехнічний інститут»), Одеський державний політехнічний університет, Ужгородський державний університет та ін. На початку ХХІ ст. статус національного мали вже понад 60 університетів і академій.
    Водночас спостерігалась тенденція зростання абсолютних показників чисельності та якісної ознаки основного професорсько-викладацького складу, причому збільшувалась кількість кандидатів наук, докторів, професорів, хоча зменшувалась чисельність доцентів порівняно із серединою 90-х років ХХ ст. Значною мірою зросла кількість викладачів, залучених до роботи у ВНЗ ІІІ—ІV рівнів акредитації на умовах штатного сумісництва та погодинної оплати. Однак чисельність докторів наук у 2004/05 р. порівняно з 1995/96 р. зменшилася, що було негативною тенденцією. Зростання контингенту студентів без відповідного забезпечення кадровими ресурсами може стати причиною зниження якості вищої освіти та відповідності вимогам сучасного суспільства.
    У пострадянську добу активізувалась діяльність аспірантури (кількісні показники). Так, у 1991 р. підготовку аспірантів здійснювали 125 вищих навчальних закладів, а у 2000 р. — уже 194, їхня кількість зросла майже у два рази. Однак кількість тих, хто закінчував навчання із захистом дисертацій, залишалася майже без змін — 16% від загальної річної кількості випускників.
    В Україні підготовку наукового потенціалу (кандидатів наук) здійснювали переважно в аспірантурах вищих навчальних закладів: у 1991 р. у них було захищено 77% дисертацій від загальної кількості, а у 2000 р. — 88%. Згідно з новими вимогами і цінностями політичного, економічного і соціального розвитку держави в 90-ті роки виникла потреба суспільства у відповідних спеціальностях і спеціалізаціях: відбулося збільшення кількості аспірантів у галузі політичних, психологічних, економічних, філологічних та історичних наук, а також у мистецтвознавстві. У галузі технічних наук було незначне їх скорочення. У 90-х роках відбулося відчутне збільшення кількості аспірантів, які проходили підготовку з відривом від виробництва, що не відповідало потенційним можливостям залучення їх у майбутньому до роботи в установах.
    Із здобуттям суверенітету в Україні зросла кількість ВНЗ, що мали докторантуру більш ніж у 2 рази, відповідно, і кількість докторантур. Проте якщо ефективність аспірантури була сталою протягом останніх десятиріч — як у радянську добу, так і в пострадянську, то коефіцієнт корисної дії докторантури суттєво знизився. Так, на початку 90-х років дисертації захищали в середньому 30% випускників докторантури кожного року, а на початку
    ХХІ ст. — лише 10%. У структурі докторантури спостерігались певні зміни, характерні й для аспірантури. Значно збільшилась кількість докторантів у галузі мистецтвознавства, дещо меншим, але не менш відчутним було зростання в таких галузях, як економіка, історія, фізика, математика, біологія, філософія. Зменшилась кількість докторантів у галузі технічних наук, сільськогосподарських, медичних, філологічних. Загрозою якості підготовки науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації було те, що деякі докторські дисертації за науковим рівнем наближались до кандидатських.
    Серед нових тенденцій у системі вищої освіти України спостерігається значне зростання кількості професорів і докторів наук протягом кількох останніх років. За умови недофінансування наукових досліджень, недостатньої кількості науково-дослідницьких тем в окремих вузах суттєво збільшилась кількість осіб із науковими ступенями та званнями. Штучне зростання кількості осіб, що мають наукові ступені, не сприяє підвищенню якості досліджень і престижу української науки.
    У 1992 р. заснували Академію наук вищої школи України (АН ВШ), метою якої було всебічне сприяння розвитку наукових досліджень (фундаментальних і прикладних) у галузі природничих, технічних і гуманітарних наук, удосконалення навчально-виховного процесу у вищих навчальних закладах країни. Діяльність Академії спрямовувалась на збереження науки у ВНЗ та її кадрового потенціалу в умовах економічної кризи, на захист соціальних прав учених у вищих навчальних закладах — необхідного складника підвищення рівня вищої освіти в Україні.
    Позитивною тенденцією останніх років стало поліпшення матеріального становища науково-педагогічних працівників, оскільки впроваджені зміни до Закону «Про наукову та науково-технічну діяльність» у 2000 р., відповідно до яких їх пенсії мають становити 80% від заробітної плати. Загрозою скорочення наукового потенціалу країни є трудова міграція, що стосується вищих навчальних закладів, яку недоцільно залишати поза увагою держави. Бажання України інтегруватись у процеси глобалізації підтверджується узгодженням освітніх пріоритетів з європейськими і підписанням Лісабонської конвенції щодо взаємовизнання кваліфікацій у галузі вищої освіти. До речі, цю Конвенцію підписали Німеччина, Франція, Велика Британія, США, Канада й інші розвинуті країни світу.
    Міністерство освіти і науки України постійно розширювало і вдосконалювало нормативно-правову базу міжнародної співпраці: укладено 72 міжурядові та 37 міжвідомчих угод про співпрацю в галузі освіти і науки з 53 країнами світу. Із них 12 підписано у 2000/01 навчальному році. У 2006 р. укладено понад 50 міжнародних і 20 міжвідомчих угод про співпрацю. Десятки угод про співпрацю з іноземними партнерами уклали вищі навчальні заклади України. Найактивнішими у процесі інтернаціоналізації є Київський національний університет імені Тараса Шевченка і Інститут міжнародних відносин, Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут», Державний технічний університет «Львівська політехніка», Київський національний економічний університет, Київський національний торгово-економічний університет, Національний авіаційний університет та ін.
    Міністерство освіти і науки України на постійній основі співпрацює з численними міжнародними урядовими й неурядовими організаціями, установами, фондами, програмами та проектами, найпотужнішими серед яких є Європейський Союз, Рада Європи, ЮНЕСКО, Інформаційна служба США, Британська Рада, Німецька служба академічних обмінів, Корпус Миру США, фонд Фулбрайта, Товариство Карла Дулсберга, Інститут Гете, Французький культурний центр, американська асоціація «АКСЕЛЗ», програми ІНТАС, Коперніка, УНТЦ, СРДФ, фонди К. Аденауера та Ф. Гумбольдта, «Відродження», щорічна допомога яких для України сягає понад 30 млн дол.
    Пріоритетним і стратегічним напрямом співпраці для Міністерства освіти і науки є європейський континент. Матеріальна й фінансова допомога, яку надають Україні для розвитку та реформування національної системи вищої освіти європейські країни, становить 60% від усієї допомоги, що надходить з-за кордону. Так, лише в межах транс’європейської освітньої програми ЄС «ТЕМПУС» вищі навчальні заклади України реалізували, починаючи з 1993 р., 85 масштабних проектів на суму понад 22 млн євро. З 1 жовтня 2000 р. розпочалась реалізація 30 нових проектів за участю країн — членів ЄС на загальну суму 4 млн євро. У межах програми «ТЕМПУС» створені й успішно діють інноваційні та інформаційні центри в Національному технічному університеті «Львівська політехніка», Національному технічному університеті «Київський політехнічний інститут», Тернопільській академії народного господарства, Київському національному університеті імені Тараса Шевченка та Київському національному торгово-економічному університеті. Аналогічні проекти реалізуються з ЮНЕСКО та Радою Європи.
    У системі Академії наук України протягом 90-х років чисельність науковців скоротилась практично вдвічі (відбулася штучна кількісна оптимізація її складу, яку рекомендував Світовий банк і Міжнародний валютний фонд). Загострилася проблема фінансування, точніше недофінансування (3% ВВП країни, передбачені українським законодавством на розвиток науки, не виділяли). Зменшилась ефективність наукових розробок (у 1,5 раза); більше ніж удвічі — наукомісткість ВВП тощо. Попри всі негаразди, у системі НАН з’явились нові заклади: Інститут української археографії імені М. Грушевського, Інститут світової економіки і міжнародних відносин, Інститут соціологічних досліджень та ін. Завдячуючи українським ученим, Україна ввійшла до країн світу з розвинутою ракетно-космічною галуззю (наукові центри розташовані в Києві, Дніпропетровську, Харкові). У країні виробляють ракетоносії «Зеніт», «Дніпро», що дає змогу брати участь у міжнародних ракетно-космічних програмах «Морський Старт» і «Глобалстар».
    Із набуттям Україною незалежності пріоритетним став розвиток гуманітарних і соціальних досліджень. Основні зусилля економістів, правознавців, соціологів сконцентрувались на розробці наукових основ економічних реформ, конституційних засад, структурно-інвестиційної та інноваційної політики України.
    Позитивною тенденцією останнього часу є не лише усвідомлення Україною ролі міжнародної співпраці та необхідності широкої інтеграції до світового наукового простору, але й динамічні практичні кроки на шляху до цього.
    Науковий потенціал України має як переваги, так і недоліки, знання яких, урахування під час прийняття стратегії подальшого розвитку країни — важливий чинник для забезпечення інноваційної моделі поступу.

    Духовна сфера: загальні тенденції розвитку в Україні

    Із початку 90-х років культура в Україні опинилась у незвичному для неї становищі: зник тотальний контроль, цензура і водночас відійшло у минуле стабільне, хоча і не значне матеріальне забезпечення. Період адаптації до нових умов буття певна частина діячів культури не здолала. У деяких галузях культури держава фактично самоусунулась, що призвело до тимчасового практичного призупинення їх діяльності (наприклад, кінематограф). Однак, незважаючи на економічні труднощі, держава намагалась утримати культурну сферу країни на рівні радянських часів (принаймні чисельність її працівників).
    Подолавши кризу першої половини 90-х років, уряд почав виділяти кошти не лише на збереження, а й на розвиток культури в Україні, зміцнення її матеріальної бази. Зокрема, у другій половині 90-х років збудували нові приміщення для Київського дитячого музичного театру, галереї сучасного мистецтва у Полтаві тощо.
    Із метою підтримки мистецтва надали державного статусу львівському театру «Воскресіння», молодіжному театру ім. Леся Курбаса. До підтримки культурної сфери на місцевому рівні залучились органи місцевої влади, допомагаючи створювати муніципальні заклади культури (муніципальний театр «Хортиця» в Запоріжжі). Національний театр в Україні не лише зберіг свої традиції та популярність, але й з отриманням свободи пересування намагається зацікавити і закордонного глядача, про що свідчать численні гастролі українських театральних колективів, зокрема у Європі (Львівського академічного театру ім. М. Заньковецької, Національного академічного драматичного театру ім. І. Франка).
    Важливим культурно-мистецьким заходом в Україні стали міжнародні конкурси імені М. Лисенка, артистів балету імені Сержа Лифаря, піаністів імені В. Горовиця, молодих виконавців імені В. Крайнева, здобув популярність і театральний фестиваль «Золотий Лев» (м. Львів). З’явилися приватні театри в Україні: «Браво», «Дах» (Київ), «Люди і ляльки» (Львів) тощо.
    Складним є становище українського кінематографа: катастрофічне скорочення знятих фільмів, навіть призупинення їх виробництва вдалось подолати лише протягом 2005—2006 рр., коли практично відновили кіновиробництво в країні (знято 5 повнометражних картин). Сподівання на відродження українського кіно покладаються, зокрема, на фестивалі «Молодість» та «Відкрита ніч», під час яких з’явилися нові кінематографічні імена сучасного покоління кіномитців України.
    Динамічно розвивається популярна українська музика, чому сприяють численні музичні фестивалі, зокрема «Червона рута», «Таврійські ігри». Зріс інтерес до етномузики, національних традицій через проведення етномузичних фестивалів («Країна мрій»). Після 1991 р. в Україні з’явилась низка успішних творчих колективів, зокрема: камерний хор «Київ», муніципальний духовий оркестр (м. Київ), Український театр пісні «Берегиня», симфонічний оркестр Національної філармонії тощо.
    Помітним явищем сучасної України є діяльність недержавних, громадських, приватних, культурних фондів, спрямованих на відродження національної культури (Фонд культури, «Відродження» тощо). Долучається до підтримки вітчизняної культури і діаспора, зокрема меценати із Канади і США. З’являється і вітчизняне меценатство, особливо після прийняття Закону «Про благодійництво та благодійні організації», де передбачалися податкові пільги для неприбуткових організацій. Посилилась приватна ініціатива і фінансування художнього мистецтва (з’явилось багато приватних картинних галерей — «Брама», «Славутич», «Грифон» тощо).
    Збереженню культурної спадщини слугують національні історико-культурні заповідники, кількість яких зросла вдвічі: «Кам’янець-Подільська фортеця», «Хортиця», «Софія Київська», «Чернігів Стародавній». Розширилась музейна мережа, відкрилися нові державні музеї. Активізувався процес повернення національної культурної спадщини на Батьківщину — архівів, книгозібрань, творів. Так, повернуто в Україну архівні матеріали уряду УНР в еміграції, особисті архіви Ольжичів.
    Зріс рівень розвитку сучасної української літератури, з’явились нові імена письменників, поетів, які стали популярними не лише в Україні (Ю. Андрухович, О. Забужко, А. Курков). Однак на цей процес суттєво впливає рівень книговидавництва, який не відповідає запитам часу. Незважаючи на те що ще у 1997 р. було прийнято Закон України «Про видавничу справу», який передбачав підтримку державою видавничої справи, надання податкових пільг, реальних зрушень у виданні книжок не відбулось на відміну від країн — сусідів України, де існує пільгова система книговидавництва. Тому на вітчизняному книжковому ринку домінує продукція іноземного виробництва.
    Нові часи відкрили для української культури кордони, що дало змогу динамічно розвивати міжнародні зв’язки. Україна має десятки угод про культурну співпрацю з різними країнами світу. Українське товариство дружби і культурних зв’язків із зарубіжними країнами встановило контакти з сотнями громадських організацій і діячів із понад 100 країн світу. Багато в цьому напрямі зробило Товариство культурних зв’язків із українцями за кордоном «Україна», яке співпрацює з організаціями зарубіжних українців країн Європи, США, Канади, Латинської Америки, Австралії. Сприяє цьому і гастрольна діяльність за кордоном десятків українських творчих колективів.
    У пострадянській Україні у 90-ті роки спостерігався досить неоднозначний процес релігійного піднесення, який супроводжувався низкою конфліктів за перерозподіл церковного майна. Це змусило керівництво християнських церков підписати 21 липня 1997 р. Меморандум про неухвалення силових дій у міжконфесійних стосунках, що послабило гостроту релігійних конфліктів.
    У державі законодавчо забезпечено свободу віросповідання, зокрема, 23 квітня 1991 р. прийнято Закон «Про свободу совісті та релігійні організації», відповідно до якого влада гарантувала свободу совісті для громадян, надавала право релігійним організаціям на доброчинну, просвітницьку, виробничу діяльність; їх зрівняно в правах із громадськими організаціями (надано статус юридичної особи). Крім того, скасовано деякі статті Цивільного та Кримінального кодексів України, які обмежували права віруючих і релігійних організацій. Уперше було передбачено альтернативну (трудову) службу віруючим замість проходження діючої строкової військової. Важливим стало економічне сприяння церкві з боку держави: уряд звільнив від податку на додану вартість діяльність церковних організацій, пов’язану з наданням культових послуг і продажем предметів культового призначення.
    Тенденцією релігійного життя в Україні є стрімке кількісне зростання громад (більш ніж у 4 рази) та конфесій (понад 5 разів) порівняно з радянською добою.
    На початку 90-х років ХХ ст. Україна зіткнулася з кризою православ’я, яка позначилась на церковному розколі й створенні прибічниками митрополита Київського і Галицького Філарета через об’єднання з Українською автокефальною православною церквою (УАПЦ) Української православної церкви Київського патріархату (УПЦ—КП). У цьому новому об’єднанні у 1993 р. стався новий розкол: відокремилася нова УАПЦ на чолі з патріархом Володимиром (Яремою), патріархом УПЦ—КП обрано митрополита Володимира (Василя Романюка). Велика частина віруючих залишилася в Російській православній церкві (РПЦ), яка почала називатися Українською православною церквою Московського патріархату (УПЦ—МП), яку очолив митрополит Володимир (Віктор Сабодан).
    Склались три основні конфесії православного християнства в Україні: найбільша — УПЦ—МП (приблизно 3/4 усіх релігійних громад), середня — УПЦ—КП (1/5 усіх релігійних громад) і найменша — УАПЦ (1/12 усіх релігійних громад). Загалом нині найпотужнішою за кількістю релігійних громад і монастирів в Україні є православна церква, другою — Українська греко-католицька церква (УГКЦ), а третьою — римо-католицька церква (РКЦ).
    Вибух релігійного протистояння в Україні відбувся влітку 1995 р. під час спроби поховати на території Софії Київської патріарха УПЦ—КП Володимира. Зрештою, конфлікт між міліцією та прихильниками Української православної церкви Київського патріархату вилився в жорстку сутичку, внаслідок якої постраждали десятки людей. Патріарха поховали поблизу входу в Софійський собор.
    Для релігійної ситуації в Україні характерною стала політизація цієї сфери: з’явилися політичні партії, що у назві містять термін «християнська». Тенденцією останніх років є зменшення кількості прихильників православ’я і збільшення протестантизму, римо-католицизму (останнього — у Центральній Україні, що свідчить про просування католицизму вглиб країни). Відроджується діяльність церков національних меншин. Зокрема, лише у 90-х роках кількість їх релігійних громад зросла майже у 4 рази. Домінують мусульмани, мають значну частку громади Закарпатської реформаторської церкви, лютеранської церкви та іудейської. Виникли релігійні об’єднання й організації нетрадиційних культів: кришнаїтів, буддистів, даосистів, ведантистів та ін. Більшість із них діє легально, але тих, які загрожують суспільству, життю і здоров’ю людини і функціонують поза законом, переслідують (сатаністи, АУН — Сенріко, Біле братство).
    Вирізняє християнські (особливо православні) громади в Україні, на відміну від країн-сусідів, передусім більша кількість віруючих на одну релігійну общину (у 2—4 рази більше, ніж у Білорусі та Росії).
    Зміни у релігійній політиці держави, її справжню віротерпимість засвідчив візит Папи Римського в Україну (улітку 2001 р.). Значних успіхів досягнуто у справі повернення храмів (понад 3 тис.), предметів культового й церковного вжитку (понад 10 тис.) віруючим та їх релігійним громадам. Розпочато потужне будівництво нових церков, костьолів, кількість яких становить кілька тисяч споруд по всій країні.
    Однак за всі роки існування незалежної держави залишається не здійсненою декларована нею ідея єдиної помісної української церкви.

    Гуманітарна політика в Україні. УКРАЇНА ЗА ДОБИ НЕЗАЛЕЖНОСТІ. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

    Попередня сторінка з ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

    До змісту ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

    Наступна сторінка з ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

    Комментарии закрыты.