Суспільно-політичне життя Наддніпрянщини на початку 20 ст. УКРАЇНА НА ПОЧАТКУ ХХ ст. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ
Поява та діяльність загальноросійських політичних організацій в Україні на початку 20 ст.
Із 60—70-х років ХІХ ст. на українських землях почалася пропаганда марксизму. Перші соціал-демократичні гуртки виникли у містах Донбасу в останні роки ХІХ ст. Із появою партії соціалістів-революціонерів (есерів) спектр лівих сил розширився. У перші роки ХХ ст. есерівські групи та комітети розпочали свою діяльність в усіх українських губерніях і діяли переважно у містах Харків (1901), Житомир (1902), Олександрівськ, Кременчук (1903), Бахмач, Миколаїв, Чернігів (1904), Новоград-Волинський (1905).
Водночас посилювався анархістський рух, на території України він найбільше поширився у Катеринославі та Одесі. Ідеї анархізму побутували серед народницької інтелігенції, активізувавшись у революційні 1905—1907 рр.
На початок ХХ ст. відбулося партійне самовизначення й оформлення конституційного руху в Російській імперії. У 1905 р. з’явилась Партія кадетів та октябристів, у полі зору яких перебували також українські території.
Також на території України діяли імперські праві сили: у Харкові, Одесі, Києві у 1903 р. з’явилися відділення «Русского собрания» — організації монархічного спрямування, створеної за кілька років перед тим у Петербурзі. «Русское собрание» було «першою ластівкою» російських чорносотенних організацій, їх появу супроводжували революційні події 1905 р. У листопаді 1905 р. створено «Союз правых сил». До нього входили винятково «природні руські люди», до яких могли зараховувати росіян, українців чи білорусів. Згодом на території України виникли чорносотенні «Союз русских людей», «Союз русских рабочих», «Русское общество», «Двуглавый орел», «Русское собрание» та Монархічна партія.
Із 80—90-х років ХІХ ст. до політичної діяльності почали активно долучатися представники єврейства. Революційно налаштовані євреї входили до соціалістичних єврейських гуртків (Бердичів, Житомир, Київ, Кременчук, Харків, Одеса, Ніжин, Полтава). З 1897 р. у Росії, Литві та Польщі почав діяти «Бунд» — Всеросійський єврейський робітничий союз. Єврейська партія соціалістичного спрямування — «По’Алей-Ціон» — виникла у 1899 р. Під час революції її називали Єврейська соціал-демократична партія «По’Алей-Ціон». У 1905 р. була організована Сіоністсько-соціалістична робітнича партія (ССРП), трохи згодом — Соціалістична єврейська робітнича партія (СЄРП) та Єврейська народна партія (ЄНП, або «Фолькспартай»).
Політичне життя поляків в українських губерніях мало певну специфіку: втративши свою державність, поляки стали для українців зразком патріотизму, національної самосвідомості та самоповаги, однак прагнення поляків до відродження Польщі у кордонах до 1772 р. напружували відносини з українцями. У 1893 р. була організована Польська соціалістична партія, від якої у 1894 р. відокремилася Соціал-демократія Королівства Польського і Литви. У Києві діяло Польське коло, з якого згодом вийшов Союз польської соціалістичної молоді.
На українських землях перетнулися різні національні, політичні, економічні, культурні інтереси. Кожен із народів, що проживав на території України у складі Російської імперії, змушений був пристосовуватися до існуючих умов і шукати власні форми протесту й боротьби за права і волю. Натомість українці почувалися чи не найбільш пригніченими й знекровленими самодержавством.
Поява та діяльність українських політичних партій в Україні на початку 20 ст.
Оскільки українська національна еліта на межі ХІХ—ХХ ст. не бажала розчинитись у загальноросійських партійних об’єднаннях, вона почала утворювати власні партійні структури. З 80—90-х років ХІХ ст. у боротьбі за українську державницьку ідею головну роль відігравали представники нової генерації, рішуче налаштовані на боротьбу за політичні і національні права українців і України.
У 1897 р. на Всеукраїнському з’їзді представників громад у Києві було засновано Загальну українську безпартійну демократичну організацію. Протягом незначного проміжку майже в усіх губернських і деяких повітових містах України організовано громади. Налагодивши контакти з російськими політичними організаціями, українська громада діяла також у Петербурзі.
Першою українською партією у Наддніпрянській Україні стала Революційна українська партія (РУП). РУП та партії, які виокремилися з неї, а також Українська соціалістична партія належали до ліворадикальних політичних організацій. РУП заснували студенти Харківського університету Д. Антонович, Б. Каменський, Л. Мацієвич, М. Русов у лютому 1900 р. на «Раді чотирьох» у Харкові. Керівництво партії прагнуло розробити ідею державного самовизначення України, ґрунтуючись на історичних та юридичних правах. Першу програму партії за пропозицією Д. Антоновича написав адвокат М. Міхновський, який прославився своїми самостійницькими ідеями. Влітку 1900 р. у Львові була надрукована програма під назвою «Самостійна Україна», після чого її таємно розповсюджували на Наддніпрянщині. Автор «Самостійної України» вимагав «повернення нам прав, визначених Переяславською конституцією 1654 року з розширенням її впливу на цілу територію українського народу в Росії». М. Міхновський у державній самостійності України вбачав «головну умову існування нації», запоруку її всебічного розвитку та процвітання, наголошував на готовності досягнути цієї мети за будь-яку ціну. Спочатку ідеї «Самостійної України» підтримувала прогресивна українська інтелігенція, яка входила до складу РУП. Однак ідейна еволюція партії призвела до появи інших думок про гасла, запропоновані М. Міхновським. «Брак соціалізму» в програмі, який був дуже популярним, спричинив критичні зауваження соціалістів. Відхід від їдеї самостійності сприяв виокремленню з РУП націонал-радикалів, які у 1902 р. під керівництвом М. Міхновського та О. Макаренка створили Українську народну партію (УНП). Майже одночасно від РУП відокремилися й народники на чолі з М. Шаповалом та М. Залізняком, що приєдналися до партії соціалістів-революціонерів.
До РУП входили переважно студенти, інтелігенція, частина селянства та пролетаріату. Такий соціальний склад свідчив про прагнення партії перетворитися на загальнонаціональну організацію та об’єднати всі сили, що уособлювали опозицію самодержавству. Організаційна мережа партії поширилася на всій території Наддніпрянської України. На 1902 р. діяли міські організації у Києві, Харкові, Полтаві, Лубнах, Прилуках, Катеринославі. Згодом на Кубані виникла Чорноморська «вільна громада» й Донський комітет РУП. Закордонний комітет партії було засновано також у Львові та Чернівцях, де РУП публікувала свої періодичні видання (журнал «Гасло», часопис «Селянин», газету «Праця»), таємно перевозила їх до Наддніпрянської України з метою політизувати українське селянство та інші верстви населення.
У грудні 1902 р. у Києві було скликано установчий з’їзд РУП для остаточного формування організаційної структури. Обрано центральний комітет партії у складі Д. Антоновича, В. Козиненка і Є. Голіцинського, після від’їзду якого за кордон до ЦК РУП кооптували В. Винниченка.
Оскільки партія не мала чітко розробленої програми, її творення відбувалося під час розгортання революційної діяльності. Зокрема, для брошур Д. Антоновича «Дядько Дмитро» та «Чи є тепер панщина?» характерне соціалістичне спрямування. Аналогічні тенденції простежувалися й у першому номері часопису «Гасло», який вийшов у Чернівцях у березні 1902 р. Від початку існування редакція «Гасла» відокремилася від «Самостійної України», стала поступово розробляти соціалістично орієнтовану програму діяльності. Частина діячів РУП соціал-демократичної орієнтації почала відкрито проголошувати свою прихильність до західноєвропейського демократичного соціалізму Е. Бернштейна. Вони визнавали відмінність політичних умов у Росії і країнах Європи та необхідність боротьби проти самодержавства за політичну демократію як найважливішу передумову досягнення в Україні соціалістичного ідеалу.
Київська громада РУП на початку 1903 р. розробила новий проект програми партії, основні положення якого передбачали національно-територіальну автономію України, скасування викупних платежів, повинностей і податків, конфіскацію удільних і монастирських земель, передання їх у власність місцевих крайових самоуправ, ліквідацію общин. Однак наприкінці 1903 р. найбільші партійні осередки у Києві, Харкові та Полтаві було розгромлено, а провідних діячів заарештовано. У 1903 р. РУП об’єдналася з Українською соціалістичною партією; до неї вступили також деякі діячі РСДРП.
У 1904 р. у новому проекті програми з’явився пункт про державну самостійність України. Отже, світоглядні позиції більшості членів РУП передбачали поєднання соціалістичних та націоналістичних гасел.
Партійні діячі здебільшого присвячували час обговоренню програмних засад, дискусіям щодо її пунктів, натомість не приділяли належної уваги практичній та організаційній роботі як у партії, так і серед селян. Це зумовило дезорієнтованість і ослабленість РУП перед революційними подіями 1905 р. Також позначилася відсутність єдності серед партійних провідників, руйнування апарату РУП унаслідок масових арештів, здійснених поліцією у Київській, Харківській, Полтавській і Лубенській вільних громадах. Було затримано найактивніших діячів партії: П. Андрієвського, Д. Антоновича, А. Жука, Б. Камінського, Ю. Колларда, Б. Мартоса, А. Кучерявенка, М. Кохановського, О. Мішту, М. Порша та ін. Відновлення партії розпочалося на початку 1904 р., коли тих членів, які залишилися у Київській громаді РУП, очолили А. Гук і М. Порш.
Перехід до соціал-демократії призвів до формування у РУП двох течій. Одну з них представляв переважно закордонний комітет партії, який, перебуваючи у Львові, потрапив під вплив Російської соціал-демократичної робітничої партії. До неї входили О. Скоропис-Йолтуховський, Є. Голіцинський, М. Меленевський, П. Канівець, М. Ткаченко, В. Мазуренко. На ІІ з’їзді РУП улітку 1904 р. у Львові М. Меленевський та О. Скоропис-Йолтуховський виступили за об’єднання партії з РСДРП. Загалом з’їзд відбувся у дуже напруженій атмосфері, зумовленій суперечками з приводу «самостійності» чи «автономії» РУП щодо РСДРП. Більшість РУП підтримали групу М. Порша, С. Петлюри, В. Винниченка, які обстоювали націоналізм і самостійність України. Частина делегатів взагалі відмовилася від участі в роботі з’їзду. У травні 1904 р. вони створили Українську соціал-демократичну спілку як складову РСДРП. Новостворена спілка об’єднала соціал-демократичні ідеї з національними. Однак проблему української автономії в революційних подіях 1905—1907 рр. вона розглядала як другорядну. Діячі спілки сподівалися на російських соціал-демократів, які, на їхню думку, мали б розв’язати українські проблеми. 12 січня 1905 р. члени цієї організації випустили листівку, в якій ішлося про готовність розпочати переговори з РСДРП про входження до її лав на засадах автономії.
Частина РУП, яка обстоювала організаційно-політичну самостійність партії, замість невдалого з’їзду в грудні 1904 р., провела нараду, на якій обрали склад ЦК РУП: Д. Антонович, В. Винниченко, А. Гук і М. Порш. Ще у травні 1905 р. ЦК партії розробив програму, в якій ішлося про однопалатний парламент у демократичній Російській республіці; автономію України з власним сеймом, виборністю суддів і урядників, місцевим самоврядуванням, свободою слова, друку, товариств, зборів, страйків; особисту недоторканність, свободу проживання й вибору професії, скасування станових привілеїв, свободу віри, відокремлення церкви від держави, скасування постійної армії, запровадження міліції; обов’язкове навчання рідною мовою учнів; поступове оподаткування, соціальне забезпечення робітників, доповнення до фабричного законодавства; муніципалізацію державних, церковних і монастирських земель. Тактичними методами боротьби вони пропонували: страйки, відмову від сплати податків, непокору владі, відмову від рекрутства тощо. Результатом руху мало стати повалення царя та обрання прямим і таємним голосуванням Народної Ради. Отже, РУП погоджувалася з програмними засадами російських соціал-демократів, але у своїх відозвах апелювала до усього селянства, а не лише до сільського пролетаріату. На ІІ з’їзді РУП у грудні 1905 р. було затверджено з деякими змінами «Нарис програми Революційної української партії». З’їзд перейменував організацію на Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП).
За час свого існування РУП провадила активну агітаційно-пропагандистську й організаційну роботу, впливаючи на процес політичного гуртування українства. Партія проголосила себе виразником інтересів селянства, в якому вбачала фундамент української нації. Гасла та прагнення діячі РУП проголошували на сторінках власних нелегальних періодичних видань, агітаційно-пропагандистських брошур, листівок, звернень, друкованих українською мовою. У них у доступному для селян викладі йшлося про їхнє станове приниження, пережитки кріпосництва на селі та національний гніт. Навесні 1902 р. РУП брала участь в організації селянських виступів у Полтавській та Харківській губерніях. У селянських заворушеннях загалом взяли участь 38 осіб із 337 сіл із населенням понад 160 тис. осіб. Виступи селян відбувалися під антисамодержавними гаслами, вимогами ліквідації поміщицького землеволодіння, забезпечення рівноправності націй. Для придушення виступів були задіяні кілька десятків батальйонів піхоти і кінних козачих сотень.
Рухівці також взяли участь у загальному політичному страйку підприємств Києва 27 липня — 6 вересня 1903 р. Пропагандистсько-агітаційною роботою члени РУП займалися у робітничих гуртках Києва, Катеринослава, Полтави, Харкова, Ніжина та інших міст. Об’єктом постійного впливу РУП були студентська молодь та українська інтелігенція.
Навесні та влітку 1905 р. діячі РУП страйкували разом із селянами і сільськогосподарськими робітниками Київської губернії. Протягом 1905 р. партія випустила 68 відозв накладом 89,8 тис. примірників.
Партія діяла не лише на своєму електоральному полі. Обстоюючи власні програмні вимоги, РУП прагнула налагодити співпрацю з іншими політичними силами. Так, тісні відносини були у РУП з Бундом. Рухівці критикували і засуджували дискримінацію єврейського населення в Російській імперії, а Бунд підтримував прагнення українців домогтися автономії. Місцеві осередки партій проводили агітацію та організовували страйки серед селянства Київщини і Чернігівщини. У власних друкованих виданнях РУП засудила єврейські погроми в Кишиневі та Гомелі (весна й осінь 1903 р.), закликавши робітників усіх національностей, що проживали в районах погромів, перешкоджати зі зброєю в руках проведенню таких акцій. У Харкові осередки РУП співпрацювали з місцевими осередками есерів, які теоретично не заперечували ідеї федералізації Росії.
У січні 1905 р. представники РУП взяли участь у Стокгольмській конференції соціал-демократичних партій Росії. Делегати РУП закликали до спільної боротьби із самодержавством, проте в цьому їм перешкоджало більшовицький напрям РСДРП, який не визнавав національних соціал-демократичних партій, оскільки вважав їхнє існування проявом національного шовінізму. Отже, у взаєминах із РСДРП підтвердилися підозри рухівців у схильності російських революціонерів, як і царського уряду, до централізму.
У Ризі 7—9 вересня 1905 р. відбулася міжпартійна конференція соціал-демократичних організацій Росії, в роботі якої взяла участь і РУП. На конференції було схвалено тактику бойкоту Булигінської думи і засуджено урядову політику розпалювання міжнаціональної ворожнечі.
Під час першої російської революції представники РУП входили до складу коаліційних комітетів, які представляли російську і єврейську соціалістичні партії, інколи навіть керували ними. Комітети діяли у Лубнах, Полтаві, кількох містах Правобережжя та в промислових центрах — Катеринославі, Києві, Одесі, Харкові. Рухівці також проголошували готовність до співпраці з українськими лібералами. РУП стала прикладом для гуртування інших українських політичних партій у Наддніпрянській Україні.
Майже відразу після РУП, з 1900 р., у Львові розпочала свою діяльність Українська соціалістична партія (УСП). Її засновником та ідеологом став українець польського походження — журналіст Б. Ярошевський. УСП була невеликою групою інтелігентів, у якій переважали «українці польської культури». Сам Б. Ярошевський був прихильником Польської партії соціалістичної (ППС) і вважав за необхідне створення аналогічної національної української партії. Заснування УСП відбувалося під значним впливом польської революційної думки і практики. З основних загальнополітичних і соціально-економічних питань УСП солідаризувалася з ППС, виступаючи за революційний шлях повалення царизму, утвердження широких демократичних прав і свобод, звільнення трудящого люду від капіталістичного гніту й усуспільнення землі та засобів виробництва як кінцеву мету боротьби. Програмним документом УСП був «Нарис програми Української партії соціалістичної», який надрукували влітку 1900 р. в одній із підпільних друкарень Наддніпрянщини. УСП пов’язувала національне і соціальне питання, самостійницькі та соціалістичні ідеї. Ця партія прагнула до співпраці з вітчизняними соціал-демократичними організаціями та партіями, визнавала необхідність взаємодії соціал-демократів і соціалістів на всій території України незалежно від державної належності. У червні 1903 р. УСП об’єдналася з РУП, але через короткий проміжок часу вийшла з неї. УСП закликала до самостійності України, натомість РУП, особливо її закордонні центри, на той час не підтримувала цих ідей. Важливе значення мали особисті амбіції керівників партій. Так, Б. Ярошевський претендував на роль головного теоретика в об’єднаній організації, чого не могли допустити лідери РУП. Об’єднуючись, діячі обох партій розуміли слабкість своїх організацій і прагнули спільними зусиллями посісти важливіше місце в українському суспільно-політичному русі.
Під час спільної діяльності з РУП керівники обох партій скеровували агітаційно-пропагандистську роботу на різні верстви населення. Так, журнал РУП «Гасло» був визнаний теоретичним органом партії, часопис РУП «Селянин» видавали для селян, а часопис УСП «Добра новина» призначали для працівників промислового виробництва. Влітку 1904 р. УСП розповсюджувала свою прокламацію «Правдиве слово про війну» в Черкаському, Звенигородському, Таращанському повітах. Прокламація розкривала загарбницький характер зовнішньої політики Російської імперії та критикувала її державний устрій.
УСП припинила своє існування у 1905 р. Незважаючи на короткострокову діяльність, партія відіграла важливу роль у суспільно-політичному русі. Зокрема, у її програмі увагу акцентували на існуванні національного і соціального гніту та створенні незалежної Української республіки.
Третьою національною партією стала Українська народна партія (УНП), що сформувалася у 1902 р. із національно-радикальних елементів. Очолив її М. Міхновський. Крім нього, засновниками УНП стали брати Василь та Грицько Шевченки, брати Микола, Володимир та Сергій Шемети, Олександр і Сергій Макаренки, О. Степаненко, Є. Любаревський-Письменний та ін. У програмній заяві УНП йшлося: «…Поки ще не пізно, поки ще московські організації слабі і нечисленні, поки ще вони всю увагу покладають на здобуття своєї політичної волі з-під п’яти самодержавства, а польські організації вибираються з-під національного утиску, ми мусимо утворити свої організації для боротьби за свої права. Тільки національно-українська робітнича організація може врятувати Україну від недолі, що вже насунулася і страшить смертю… Усі сили, усю працю, усі жертви віддамо виключно за самостійну Україну».
У 1902 р. у Чернівцях було опубліковано статтю «Робітницька справа в програмі Української народної партії», в якій зазначалося: «Українська народна партія хоче зорганізувати, приготувати частину українського народу, що стогне під неволею московською у Росії, до здійснення великого національного ідеалу: єдиної нероздільної самостійної демократичної України освічених робочих мас, до заснування тієї великої держави національної, в яку увійдуть усі частини українського народу». Основним засобом здобуття незалежності України партійні діячі вважали страйки та збройне повстання. Партія виступала за шанобливе ставлення до української мови та національних традицій, застерігала українських робітників від співпраці та єднання з російським і польським пролетаріатом. Вплив революційних подій 1905—1907 рр. позначився на гаслах партії, у яких було висловлено соціалістичні позиції, що проявилися в партійній програмі 1907 р. Боротьбу за національне визволення в партії сприймали як боротьбу проти чужорідного панування в Україні та капіталізму. УНП була готова прийняти тимчасову автономію України у складі Російської імперії. Згідно з програмою УНП самостійна Україна мала бути тільки соціалістичною. Значну увагу приділено соціальній сфері, у якій передбачався 8-годинний робочий день, скорочення робочого дня на шкідливих виробництвах, заборона дитячої праці тощо. В аграрному секторі передбачали націоналізацію землі шляхом позбавлення земельної власності іноземців (росіян, поляків, німців та ін.) без компенсації, а українських поміщиків — з компенсаційними виплатами. Для українських селян землю мали надавати у кількості, яку вони здатні обробити, не використовуючи найманої праці. Ідеологію самостійництва М. Міхновський виклав у «10 заповідях УНП», що стали маніфестом самостійників. Однак цей документ жорстко критикували політичні противники партії. С. Петлюра писав: «Вже від початку свого заснування УНП виявила себе в своїх програмових партійних виданнях як партія націоналістична з усіма негативними шовіністичними рисами національної обмеженості і вузькості». С. Єфремов також вказував на недоліки в роботі партії, звинувачував її у проповідуванні неприборканого людиноненависництва. Для УНП були вкрай несприятливі умови щодо співпраці та взаємодії з національно-ліберальними та іншими українськими політичними організаціями. Однак варто враховувати ті конкретно-історичні умови, в яких з’явився цей та інші документи УНП, позначені тривалою та невдячною боротьбою патріотично налаштованих українських сил із агресивною денаціоналізацією. Захисний, оборонний характер націоналізму М. Міхновського інколи набував терористичних ознак. У 1904 р. у складі УНП була створена бойова група «Оборона України», метою якої стало досягнення політичних цілей партії збройним шляхом. Найвідоміші її акції: спроба підірвати пам’ятник О. Пушкіну в Харкові та царські монументи у великих містах України. УНП брала активну участь у кампанії за скасування Емського акта 1876 р. у виборах до Державної думи, але не здобула жодного мандата. Ідеалом УНП став національний соціалізм, від соціалізму інших українських соціалістичних партій його відрізняла необхідність розв’язання соціально-економічних завдань і побудови соціалізму через досягнення державної самостійності України.
До 1905 р. УНП діяла конспіративно. Розповсюджуючи свої ідеї серед інтелігенції, діячі партії прагнули вплинути на міський і сільський пролетаріат, з метою чого дуже обмежено здійснювали пропагандистську діяльність серед робітників, дрібних і частково середніх підприємців, які були пов’язані з українським селом і не зазнали впливу масової русифікації. Найбільший осередок УНП діяв у Харкові. УНП разом з УДП і УРП у червні 1905 р. у Полтаві взяла участь у міжпартійній нараді, де обговорювали питання координації політичних сил і прийняли заяву про вимогу національно-територіальної автономії України.
Основні ідейні засади діяльності партії були викладені у пропагандистських статтях і відозвах УНП: «Робітницька справа в програмі Української народної партії» (1902 р.), «10 заповідей УНП» (1903 р.), «Справа української інтелігенції в програмі УНП», «Робітниче свято 1 Мая» та ін. Свої матеріали УНП друкувала у Львові та Чернівцях і нелегально переправляла в Наддніпрянщину. Друкованими органами партії стали щомісячник «Самостійна Україна» та газета «Слобожанщина».
У 1906 р. стався розкол партії. Діячі, які прагнули легалізувати свою діяльність задля можливості участі у виборах до місцевих органів влади, відмовитися від програмної самостійницької ідеї та перейти на автономістські засади, вийшли з її складу. Вони заснували Українську народно-демократичну партію (УНДП). Однак проіснувала УНДП лише кілька місяців, випустила за цей час прокламацію «До українського народу» із закликами до збройної боротьби проти самодержавства.
У травні 1907 р. УНП скликала з’їзд, на якому переглянула програмні засади та відкорегувала стратегію і тактику своєї діяльності. Делегати з’їзду закликали депутатів ІІ Держдуми подати вимогу автономії України як конкретний законопроект. Також вони визнали можливість контактів з УДРП, необхідність протидії УСДРП і РСДРП та критику російських прогресивних сил за байдужість до проблем українського народу. Однак після 1907 р. діяльність партії занепала й не мала систематичного характеру. У грудні 1917 р. члени УНП утворили Українську партію соціалістів-самостійників. Попри свій обмежений вплив, загалом самостійницькі ідеї УНП відіграли важливу роль у розвитку національної самосвідомості.
Початок ХХ ст. для українського суспільно-політичного життя також позначився створенням і діяльністю партій ліберально-демократичного спрямування. До них належали Українська демократична партія (УДП), Українська радикальна партія (УРП), Українська демократично-радикальна партія (УДРП). Вони прагнули здобути для українського народу усі політичні, національні та економічні права. Націонал-ліберали, діяльність яких відбувалася одночасно з всеросійським ліберально-демократичним рухом, створили власні організації і партії. Загальноросійське послаблення режиму на початку ХХ ст., поява та діяльність українських ліворадикальних партій, революційні події 1905—1907 рр., скликання І Державної думи Російської імперії прискорили формування перших націонал-ліберальних партій Наддніпрянщини. Після утворення перших українських партій було вирішено реорганізувати «Загальну українську безпартійну демократичну організацію» у партію з ліберальною програмою. У 1904 р. було утворено УДП, у 1905 р. — УРП і УДРП. Партії на 75—80% формувалися з представників інтелігенції. Така соціальна база спричинила малочисельність та незначну популярність цих партій в Україні. Засновники УДП, УРП і УДРП (Є. Чикаленко, Б. Грінченко, С. Єфремов та ін.) у програмних документах партій обґрунтовували власне бачення державності України та розв’язання соціально-економічних проблем. На перший план вони висували вимоги реформування політичного ладу, заміну самодержавства конституційно-парламентським устроєм шляхом проведення політичної реформи «згори» владою та здійснення необхідних перетворень «знизу». Надавали перевагу політичній реформі «згори», яка дала б змогу уникнути кровопролитного сценарію розвитку подій. Націонал-ліберальні партії з новою силою висунули гасло автономії України і федералізації Російської імперії. УДП та УДРП були прихильниками національно-територіальної автономії України, яку вона повинна отримати від загальноросійських Установчих зборів; УРП — проголошення автономії України українським парламентом. Для запобігання соціальній напруженості партії запропонували кілька реформ, спрямованих на вирішення національного, аграрного питань в інтересах працюючого селянства, розвиток ринкової економіки, соціальних реформ тощо, запровадження 8-годинного робочого дня, заборону працю неповнолітніх, надання пільг жінкам на виробництві тощо. Для досягнення цих завдань пропонували еволюційний, реформістський спосіб. Програмні вимоги і завдання українських ліберально-демократичних партій вирізнялися розробленістю та обґрунтованістю, однак вони обмежилися вимогою автономії України.
Українські партії в умовах самодержавної Росії намагалися діяти згідно із законом. Проте жодна з партій, попри неодноразові спроби, не була офіційно легалізована. За таких обставин важливим засобом впливу на населення стали листівки, звернення, брошури. Партійні видання («Рідний край», «Громадська думка», «Рада» та ін.) у своїх публікаціях відображали ідейно-політичну і національну спрямованість українського ліберального руху. Порівняно з іншими українськими політичними партіями масштаби видавничої діяльності націонал-ліберальних партій були вагомішими. Проте навіть у роки найбільшого піднесення (1905—1907 рр.) українську помірковану пресу влада утискала шляхом штрафів і конфіскацій. Із метою популяризації своїх ідей діячі партій брали активну участь у діяльності земських з’їздів, на міжпартійних нарадах, з’їздах журналістів, учителів. Єдині з національних партій ліберал-демократи взяли учать у виборах до І Державної думи Росії, формуванні та діяльності української думської громади. Попри короткотривале існування Держдуми, українським лібералам вдалося повною мірою використати її трибуну для обстоювання національних, соціальних та аграрних вимог. Розпуск ІІ Державної думи призвів до переорієнтування ліберал-демократів і культурницько-просвітницької діяльності у «Просвітах», клубах, газетах і видавництвах. Розколи, внутрішні суперечки, розчарування у можливості реалізації партійних вимог негативно позначилися на діяльності УДП, УРП та УДПР, зокрема на розвитку українського національно-визвольного руху на початку ХХ ст. Посилення реакції відіграло вирішальну роль у припиненні діяльності УДПР та її розчиненні в Товаристві українських поступовців (ТУП).
Характерною ознакою передреволюційних часів була абсолютна перевага в українському русі лівих національних соціалістичних сил.
Розвиток національного руху в Україні на початку 20 ст.
Із петиціями і протестами проти переслідувань української мови виступили викладачі Київського та Харківського університетів, представники демократично налаштованої інтелігенції Полтави, Чернігова, Одеси, Катеринослава та ін. Улітку 1903 р. в Полтаві відкриття пам’ятника І. Котляревському стало важливою подією в національно-культурному житті України. Кошти на його спорудження збирали з усієї України. М. Коцюбинський у виступі на урочистому засіданні Полтавської міської думи наголосив на важливості цієї події для всіх українців. Власті заборонили виступи у міській думі українською мовою, що обурено сприйняли її учасники. Протягом 1903—1904 рр. відзначали 35-річчя музичної діяльності композитора М. Лисенка, вшановували письменника І. Нечуя-Левицького з нагоди 35-річчя його літературної діяльності. Учасники урочистостей надіслали телеграму міністрові внутрішніх справ із проханням дарувати права і свободи українській літературі. У телеграмі на адресу голови Комітету міністрів йшлося про необхідність запровадження в школах України викладання українською мовою.
Найактивніше у боротьбі проти національного пригнічення виступали українська національно свідома інтелігенція, студентська й учнівська молодь. Вони вимагали створення українських кафедр у Київському, Харківському, Новоросійському університетах; вільного розвитку української мови; викладання в школах рідною мовою. У квітні 1905 р. комісія у складі Ф. Корша (голова), О. Шахматова, Ф. Фортунатова, О. Лаппо-Данилевського, С. Ольденбурга, В. Зеленського, А. Фамінцина завершила роботу над розробкою записки «Про відміну обмежень малоросійського друкованого слова» (опубліковано в 1910 р.). До записки також додавалися повідомлення про стан української культури, надані комісії українськими літераторами та громадськими діячами. У записці увага була акцентована на необхідності визнання свободи й рівноправ’я української мови з російською та скасуванні указів 1863 і 1876 рр.
11 березня 1905 р. вчена рада Київського університету схвалила записку особливої комісії (М. Дашкевич, О. Лобода, В. Перетц, М. Довнар-Запольський, Г. Павлицький, Т. Флоринський, П. Армашевський, П. Цитович) під назвою «Доповідь особливої комісії з членів ради університету з питання про відміну заходів, що обмежують свободу друку на малоросійській говірці різних книг». У записці наголошувалося, що «обмежувальні заходи» стосовно української мови є «несправедливими з етичної та історичної точки зору, не відповідають державній користі» і їх слід скасувати.
5 квітня 1905 р. спеціальна комісія вченої ради Харківського університету також затвердила записку комісії (М. Сумцов, Д. Багалій, Т. Буткевич, О. Бєлоусов, А. Зайкевич, Н. Максименко, Д. Овсянико-Куликовський, О. Раєвський, С. Соловйов, М. Хазанський, М. Чубинський) «З питань про цензуру книг на малоруській мові». У ній було аргументовано необхідність вільного розвитку й застосування української мови, у т. ч. і з погляду економічної доцільності.
Вищевказані комісії та підготовані ними записки були створені й діяли у відповідь на запит уряду, поданий 31 січня 1905 р. науковим колам про можливість скасування указів 1863 і 1876 рр.
У Полтаві в листопаді 1905 р. відбувся з’їзд учителів, на якому ухвалили основи організації в Україні національної школи. Основним завданням з’їзд проголосив боротьбу за викладання українською мовою в народній школі для українського населення; вивчення російської мови як особливого предмета; підготовка та видання підручників рідною мовою; відкриття тимчасових учительських курсів із вивчення української мови, літератури та історії України; запровадження цих предметів в учительських навчальних закладах; поповнення шкільних бібліотек українською літературою і підручниками; відкриття українських кафедр у Київському, Харківському та Новоросійському університетах; видання українського часопису для дітей.
У червні 1905 р. було створено Загальноросійську спілку вчителів і діячів освіти, в роботі якої активну участь брали українські педагоги. Спілка обстоювала запровадження загальної безоплатної та обов’язкової освіти, свободу викладання рідною мовою населення в усіх типах шкіл.
У травні 1906 р. сформовано Українську учительську спілку, діячі якої подали записку з історії та сучасного стану народної освіти в Україні на нараду національних учительських спілок 4—5 червня 1906 р. У ній засуджено русифікаторську політику уряду в галузі народної освіти.
Делегати від України на ІІІ з’їзді Загальноросійської спілки вчителів і діячів освіти 7—10 червня 1906 р. звернули увагу на національні проблеми українського народу та виголосили заяву про українську автономію.
Учителі, студенти педагогічних навчальних закладів неодноразово зверталися до уряду із заявами, у яких йшлося про запровадження освіти для українців рідною мовою. У 1906 р. циркуляр міністра освіти дав змогу учителям на уроках використовувати «малоросійську мову для пояснення того, чого учні не розуміють».
Студенти Петербурзького та Новоросійського університетів на вічах восени 1905 р. порушили питання про створення українознавчих кафедр. Наступного року до них приєдналися студенти Київського та Харківського університетів, які також виступали за перебудову Російської імперії у федеративну республіку з широкими правами окремих націй. Студентські виступи підтримали різні прошарки суспільства.
Тиск української громадськості на уряд змусив царський уряд погодитися на заснування в університетах українських кафедр на деякий час. Їх існування відіграло значну освітню роль, сприяло пробудженню національної свідомості, згуртувало студентську молодь.
Маніфест 17 жовтня 1905 р. в Україні сприйняли з ентузіазмом і надіями на покращення політичної ситуації. Українська інтелігенція скористалася для організації видання преси українською мовою. «Першою ластівкою» став лубенський часопис «Хлібороб» (видавець — М. Шемет). У першому номері, який вийшов наприкінці 1905 р., було опубліковано постанови сільських сходів про землю, освіту, автономію України. Однак із п’ятого випуску уряд заборонив друкувати часопис. У Києві з грудня 1905 р. виходила щоденна газета «Громадська думка» для широкого загалу. Її видавали лідери УДРП С. Єфремов, В. Леонтович, Є. Чикаленко. Популярність газети забезпечував друк на її шпальтах творів Б. Грінченка, М. Кропивницького,
В. Самійленка, А. Тесленка, А. Кримського, В. Доманицького та ін. Уряд зарахував газету до ворожих йому органів, оскільки на її сторінках порушувалися соціально-політичні та національні питання, які суперечили політиці самодержавства. Після заборони «Громадської думки» протягом 1906—1914 рр. почала виходити газета «Рада» (видавці — Б. Грінченко, Є. Чикаленко, М. Павловський).
Українські газети видавали також у Харкові, Одесі, Катеринославі, Полтаві, Петербурзі, Москві. На початок 1906 р. їх було 18. У Києві діяло 13 із 17 видавництв. Друкували також такі журнали: «Нова громада», «Україна» (колишня «Киевская старина»). У 1907 р. до Києва зі Львова було перенесено видання «Літературно-наукового вісника».
Україномовна преса сприяла національному руху в Україні і була політичним чинником його прискорення. Відповідно царська влада утискала україномовний друк. У міру спадання революційних виступів і настроїв у суспільстві зросли штрафи видавців, було заборонено газети, у яких друкували «неблагонадійну» інформацію, обмежували їх тиражі тощо. Так, одна з найпопулярніших газет для селян «Село», у якій публікували матеріали на історичну тематику, статті та новини про життя в імперії й за кордоном, робили економічні огляди, мала до 25 тис. читачів. Адміністративні обмеження змусили видавців у березні 1912 р. змінити назву газети на «Засів» і, зрештою, припинити своє існування. У 1907 р. у Наддніпрянській Україні було 9 українських видань; у 1908 р. — 8. Зменшення їхньої кількості зумовив наступ монархічної реакції. Щоправда, у 1914 р. виходило друком 17 українських періодичних видань. Навіть після поразки революції українці видавали книги, журнали і газети українською мовою.
У 1912 р. у Москві друкували російськомовний часопис «Украинская жизнь», який став українською трибуною в Росії. У ньому вміщували праці М. Грушевського, С. Єфремова, О. Лотоцького, В. Липинського, Д. Донцова, С. Петлюри, а також представників російської інтелігенції, які прихильно ставилися до українських прагнень — Ф. Корша, О. Шахматова.
Під час революції у багатьох містах з’явились українські клуби та самодіяльні культурно-просвітні організації «Просвіти». Перші організації «Просвіт» виникли ще наприкінці 1905 р. у Катеринославі, Одесі, Кам’янці-Подільському. На середину 1907 р. у великих містах Наддніпрянщини діяли 35 «Просвіт» та їхніх філій. Активну участь у їхній роботі взяли Б. Грінченко, Леся Українка, М. Лисенко у Києві, Панас Мирний у Полтаві, Д. Яворницький у Катеринославі, М. Комаров у Одесі, М. Аркас у Миколаєві та ін. Уряд різними способами обмежував діяльність «Просвіт», навіть у розпал революції, побоюючись проголошуваних ними ідей, здатних похитнути самодержавний устрій.
Піднесення робітничого, селянського та загальнодемократичного рухів в Україні на початку 20 ст.
Соціально-економічна криза 1900—1903 рр. і антинародна політика російського самодержавства призвели до піднесення в Україні на початку ХХ ст. робітничого, селянського і загальнодемократичних рухів. У 1900 р. у Харкові відбулася багатотисячна травнева демонстрація. У Києві, Катеринославі, Одесі протягом 1901—1902 рр. тривали політичні страйки і демонстрації. Із 1900 до 1903 рр. активізувався страйковий рух робітників, які висували економічні вимоги. Поступово економічні гасла доповнили політичні. Навесні 1901 р. семитисячна політична демонстрація робітників і студентів Харкова проходила під гаслами «Геть самодержавство!», «Хай живе свобода!». У 1903 р. розпочався загальний політичний страйк, який охопив Одесу, Катеринослав, Київ, Миколаїв, Єлисаветград та інші промислові центри України. Майже 200 тис. робітників взяли участь у страйку, з них понад 115 тис. — в Україні. Виступи та демонстрації супроводжували криваві зіткнення з поліцією та військами. Страйк 1903 р. характеризувався такими особливостями: був наймасовішим та організованим, що свідчило про зростання згуртованості робітничого класу у боротьбі за свої права, вперше об’єднав вимоги економічного та політичного характеру. Проте загалом страйкова боротьба 1900—1903 рр. відбувалася неодночасно, що послаблювало страйкарів і полегшувало царському уряду можливість її придушення. З 1904 р. робітничі мітинги і демонстрації були спрямовані також і проти російсько-японської війни. Зокрема, у листопаді в Одесі за участю 8 тис. осіб відбулися дві антивоєнні демонстрації. Робітничі антивоєнні виступи слугували поштовхом до посилення антивоєнного руху серед солдатів і селян. Усього протягом 1904 р. в Україні відбулося понад 90 антивоєнних виступів.
Активізувалися селянські виступи й заворушення, спричинені тяжкими умовами життя та існуванням поруч із селянськими господарствами великих поміщицьких маєтків. У 1900 р. селянські заворушення пройшли у селах Київської та Подільської губерній. Безземельні та малоземельні селяни самовільно захоплювали поміщицькі землі, вирубували ліси, заорювали сінокоси, добивались повернення відрізків тощо. Загалом селянські заворушення у 1900—1902 рр. охопили всі губернії Наддніпрянщини, найбільше проявившись на Правобережжі. Найчастіше селяни відмовлялися сплачувати борги і платежі, труїли поміщицькі посіви і сінокоси, захоплювали земельні угіддя поміщиків. Серед селян побутували чутки про виданий царський указ, за яким їм можна було забирати у поміщиків землю, хліб і майно. Проте царський уряд придушував селянські виступи збройними військами. Лише у Харківській губернії після таких заходів до суду було притягнуто 960 осіб; багатьох селян без судових рішень покарали шомполами. Учасників виступів відправляли на каторжні роботи у Сибір та інші віддалені регіони імперії. Однак ці заходи не пригнітили революційних настроїв селян, які посилювала агітація революційних партій до боротьби проти царської сваволі. Протягом 1902 р. в Україні селянські заворушення охопили 556 сіл, більшість із яких придушили за допомогою поліції та військ. Селянський рух 1902 р. був масовим, однак стихійним і розпорошеним. У 1903—1904 рр. у Наддніпрянщині відбулося 411 селянських виступів, до яких долучилися селяни 439 сіл із населенням приблизно 350 тис. осіб.
Посилювалася й політична активність ліберально-демократичних верств населення, студентської та учнівської молоді. Незадоволення жорсткою внутрішньою політикою царизму, домагання демократичних свобод активізували опозиційний рух ліберальної буржуазії. Його осередками ставали земства. У 1911 р. у Київській, Полтавській і Волинській губерніях запровадили земства, де опорними пунктами ліберального руху були судові установи та міські думи. На всеросійському земському з’їзді 1902 р. створили програму звернення до уряду, першим пунктом якої стала вимога зрівняння в правах селян з іншими станами і реформа земств на всестанових засадах. Восени 1904 р. у країні відбулася банкетна кампанія лібералів, присвячена 40-річчю судової реформи. У Києві на зібранні діячів земств і ліберальної інтелігенції у листопаді 1904 р. виступили провідники місцевого лібералізму: професори університету В. Желєзнов, Є. Трубецькой, І. Лучицький, літератори В. Водовозов, І. Стешенко та ін., які наголосили на необхідності демократизації суспільно-політичного життя.
У вищих навчальних закладах Києва, Харкова, Одеси, Катеринослава посилилися виступи студентів. Незадоволена реакційним університетським статутом 1884 р. студентська молодь на зібраннях і вічах виступала проти поліцейського режиму у вузах і вимагала їхньої автономії. За спробу студентів Київського університету провести страйк відповідно до «Тимчасових правил» 183 учасників зібрання віддали у солдати. Ці події спричинилися до активізації студентського руху по всій країні, створення об’єднань із робітничими політичними виступами та демонстраціями. Харківські робітники і студенти об’єдналися задля страйку у листопаді — грудні 1901 р. Проти демонстрантів застосували козаків, піхоту, драгунів. Прагнучи заспокоїти студентів, влада 22 грудня 1901 р. видала нові «Тимчасові правила», які надавали студентам можливість створювати під наглядом керівників навчальних закладів гуртки, каси, бібліотеки та скликати збори. Однак ці нововведення вже не задовольняли політично налаштовану молодь. У січні 1902 р. у Ризі відбувся Всеросійський з’їзд студентів, на якому студентську молодь закликали до спільної з пролетаріатом боротьби проти царизму. Після цього в усіх вузах країни відбулися виступи проти запровадження нових «Тимчасових правил». Студентські демонстрації підтримали робітники, і запровадження «Тимчасових правил» було скасовано. Прийняті урядом у серпні 1902 р. чергові «Тимчасові правила» передбачали запровадження інституту кураторства, професорських дисциплінарних судів. Вони сколихнули студентську молодь, до якої приєднались учні старших класів гімназій, реальних училищ і технічних шкіл. У Харкові, Києві, Катеринославі та інших населених пунктах з’явились підпільні учнівські організації. В Одесі у листопаді 1903 р. відбувся ІІІ Всеросійський студентський з’їзд, на якому констатували переростання студентського руху у політичний, що засвідчили вимоги студентів і створені політичні організації й гуртки.
Наддніпрянська Україна під час революційних подій 1905—1907 рр.
Перша російська революція, яка розпочалася «кривавою неділею» 9 січня 1905 р., швидко сколихнула всі верстви населення. Про розправу над учасниками демонстрації у Петербурзі дізналася вся імперія. 12 січня на Південноросійському машинобудівному заводі в Києві розпочався страйк, який підтримали робітники заводу Гретера і Криванека та інших підприємств міста. Протягом січня страйкували робітники Катеринослава, Кам’янського, Горлівки, Юзівки, Єнакієвого, Маріуполя, Житомира, Бердичева та інших населених пунктів. У січні в 6 губерніях Наддніпрянщини страйкувало 41 підприємство; кількість страйкарів перевищувала 11 тис. осіб. Навесні 1905 р. на деяких підприємствах Донбасу, в Миколаєві для придушення страйків застосували поліцію та війська, що спричинило криваві сутички. В Україні протягом перших трьох революційних місяців страйки охопили понад 320 підприємств; кількість страйкарів, за неповними підрахунками, сягнула 170 тис. осіб. Тиск робітників змусив багатьох власників підприємств піти на поступки.
Швидке зростання масової боротьби пролетаріату відбувалося навесні — влітку 1905 р. У багатьох містах пройшли першотравневі масовки, збори, страйки, демонстрації. Царський уряд змушений був опублікувати закон про скликання дорадчої Державної думи. Однак у жовтні 1905 р. розпочався всеросійський жовтневий політичний страйк, який охопив майже 2 млн осіб (120 тис. — в Україні). В Одесі, Катеринославі, Харкові між страйкарями і військами відбулися барикадні бої й криваві зіткнення. У дні жовтневого страйку розпочалось формування Ради робітничих депутатів. Протягом жовтня — грудня вони виникли в Катеринославі, Києві, Одесі, Миколаєві, Єнакієвому, Маріуполі, Юзівці та Кременчузі. У листопаді 1905 р. в Наддніпрянщині нараховувалося приблизно 80 профспілок, які приділяли основну увагу боротьбі за економічні права трудящих, сприяли залученню робітників до політичної боротьби.
Посилилися й селянські заворушення. У першій половині 1905 р. селянський рух охопив 43 з 94 повітів. Усього в регіоні відбулося 1857 селянських виступів. Улітку 1905 р. почали організовувати місцеві організації Всеросійської селянської спілки, які об’єднали десятки тисяч селян. Восени селянський рух охопив уже 64 повіти. Протягом жовтня — грудня відбулося 1800 виступів, які охопили 2100 сіл із населенням понад 2 млн осіб. Протягом 1905 р. в Україні відбулося приблизно 4 тис. селянських виступів у 6884 селах із населенням понад 5 млн осіб, а на Чернігівщині та Полтавщині — справжні селянські повстання.
Почалися виступи серед солдатів і матросів. Найбільше з них — на панцернику «Потьомкін» 14—25 червня 1905 р. Восени 1905 р. у Севастополі, Києві, Харкові, Миколаєві, Катеринославі відбулися солдатські та матроські виступи, а в грудні 1905 р. у багатьох містах тривали збройні повстання. Основними центрами збройної боротьби проти самодержавства стали Катеринославська губернія, Донбас, Київ, Одеса, Миколаїв і Харків. Влада інколи переходила до Рад робітничих депутатів, однак царським властям вдалося придушити повстання й подолати тиск народних мас.
Із грудня 1905 р. до червня 1907 р. відбувався спад революції. За цей час робітники ще двічі виступили проти самодержавства: навесні 1906 р. і на початку 1907 р. Однак порівняно з 1905 р. страйковий рух значно послабився. В Україні у 1905 р. страйкувало 500 тис. осіб, у 1906 р. — понад 90 тис., у 1907 р. — приблизно 55 тис. робітників. Страйки 1906—1907 рр. були переважно не наступального, а оборонного характеру. Каральні експедиції царського уряду жорстоко придушували їх. Із 19 серпня 1907 р. почали діяти військово-польові суди. До квітня 1907 р. за вироками цих судів стратили 683 людини. Власті усе частіше вдавалися до репресій, розстрілів та заслань.
Протягом першого півріччя 1906 р. в Україні селянський рух охопив 75 повітів, проте за кількістю учасників і напруженістю боротьби він значно послабився порівняно з попереднім періодом. Селянських виступів протягом 1906 р. відбулось у 1,5 разів менше, ніж протягом 1905 р., а у 1907 р. — у 4 рази.
Продовжувались заворушення в армії та на флоті. В Україні відбулися повстання солдатів 7-го саперного батальйону в Києві, солдатські мітинги у Полтаві та Херсоні, демонстрації рекрутів у Миколаєві, які були жорстоко придушені.
Післяреволюційна ситуація у Наддніпрянщині
Революція 1905—1907 рр. завершилася поразкою, але завдала сильного удару російському самодержавству. Після поразки настав період столипінської реакції, який в Україні позначився: воєнним або надзвичайним станом чи станом посиленої охорони; стратою робітників та селян без суду і слідства; засланням на каторжні роботи; забороною діяльності усіх опозиційних партій; розгромом профспілок, кооперативів тощо; значним посиленням антиукраїнської політики уряду. На початку 1907 р. в Києві налічувалося 13 профспілок, у 1909 р. — уже 7. Протягом 1907—1910 рр. в Україні було відмовлено у реєстрації 604 профспілкам, за цей час робітничі страйки відбувалися переважно з нагоди роковин «кривавої неділі» та 1 травня. Проте всі страйки мали не масовий, а переважно оборонний характер. Робітники боролися переважно за покращення економічних і соціальних умов праці. Лише з осені 1910 р. робітничий рух пожвавився. Ленський розстріл робітників на золотих копальнях у квітні 1912 р. став каталізатором революційного піднесення. Протягом 1912 р. в Україні відбулося 349 страйків (130 тис. осіб) переважно політичного спрямування. У 1913 р. страйкувало 76 тис. осіб. Боротьба робітників за свої права набувала наступального характеру. У першій половині 1914 р. на підприємствах України страйкувало 60 тис. робітників, із них понад 75% брали участь у політичних страйках.
Революційні настрої демонструвало також селянство. Протягом 1907—1910 рр. тривали розрізнені селянські виступи, що часто супроводжувались підпалами поміщицьких господарств. Рух пожвавився у 1910 р. — відбулося 318 селянських виступів; у 1911 р. — 112. Продовжували нелегально діяти селянські спілки, з’являлися нові; страйкували сільськогосподарські працівники. Селянський рух мав також і політичний характер. Протягом 1907—1914 рр. в Україні відбулося 1973 селянських виступи, різних за інтенсивністю та масовістю. Рух був спрямований насамперед проти пережитків кріпосництва.
Революційними настроями була перейнята частина солдатів і матросів. Зокрема, влітку 1912 р. матроси лінійного корабля «Іоанн Златоуст» готували збройне повстання, про яке дізналася поліція і засудила до смертної кари 17 матросів.
Студентство також продовжувало обстоювати необхідність демократизації суспільства. Протягом 1908—1910 рр. у Харкові, Одесі, Києві пройшли студентські страйки та демонстрації. У 1912 р. у вузах Києва відбувались зібрання та мітинги студентів, на яких виступали проти кривавої розправи, здійсненої царськими властями над робітниками Ленських копалень. Національно свідома українська молодь повстала проти заборони святкувань 100-річчя з дня народження Т. Шевченка, вимагала задоволення національно-культурних потреб українського народу.
Революційні виступи 1905 р. змусили владу шукати вихід із соціально-політичної кризи. Імператор Микола ІІ 17 жовтня 1905 р. підписав маніфест «Про удосконалення державного порядку». Документ гарантував громадянські свободи слова, друку, особистості, сумління, зборів і спілок, а також затверджував скликання законодавчої Державної думи. Указом від 11 грудня 1905 р. та іншими актами було визначено порядок виборів до народного представництва — Державної думи — та його двопалатну структуру. Попри те що Держдуму позиціонували як народне представництво, виборчі права громадян обмежував майновий ценз, а вибори мали складний багатоступеневий характер. Поміщики і міщани повинні були проходити два етапи обрання своїх депутатів, промислові робітники — три, селяни — чотири. У результаті такої системи в українських губерніях право безпосередньої участі у виборах народних обранців отримали лише 1477 осіб (576 — землевласники, 507 — селяни, 394 — міщани), майже половина населення — жінки, студенти, військовослужбовці — були позбавлені виборчих прав.
Діяльність українських громадсько-політичних сил у Державній думі Росії на початку 20 ст.
Через переслідування прогресивних демократичних сил не всі політичні партії погодилися взяти участь у виборах. До того ж виборча кампанія відбувалася в умовах жорстких громадянських конфліктів. Збройний шлях боротьби задля повалення самодержавства, запровадження республіканського ладу радикальні ліві сили, які не брали участі у виборах, вважали необхідним. Помірковані праві та центристські політичні партії сприйняли оголошені імператором реформи як прогресивний крок назустріч народу й долучилися до виборчої кампанії. На території Наддніпрянщини передвиборчу агітацію активно проводили Українська радикально-демократична партія та Українська народна партія.
Із метою запобігання обранню до Держдуми політично неблагонадійних осіб виборчу кампанію супроводжували обшуки, арешти, порушення судових справ, провокації, дезінформація. Депутати, обрані за таких умов, мали неабияку довіру народних мас. Траплялися випадки, коли свого депутата до Думи селяни проводжали зі сльозами на очах, у супроводі оркестру тощо. Зокрема, мешканці околиць Канева наказ депутатам Думи склали на могилі Т. Шевченка, вимагаючи рівного виборчого права і таємного голосування, а також визволення політв’язнів-українців.
Депутатський корпус Державної думи був неоднорідним за етнічним складом, як і населення Російської імперії. Від Наддніпрянської України обрано 102 представники (за становим походженням 35 депутатів — дворяни, 5 — міщани, 1 — священнослужитель, 58 — селяни). Із селянських депутатів лише 34 займалися землеробством, 8 були робітниками, 5 — сільськими урядниками, 7 — представниками сільської інтелігенції, 1 — міський інтелігент. До складу українських депутатів входило також 24 поміщики і 26 представників міської інтелігенції. Серед депутатів від українських губерній було багато відомих політичних діячів та учених. Висуванець Харківської губернії професор Гредескул обіймав посаду заступника голови Думи. Працювали в Думі також всесвітньо відомий учений-правознавець М. Ковалевський, фахівець у галузі німецького права Г. Іолос, економіст Л. Яснопольський та ін.
Партійна належність депутатів від України була дуже різноманітною. Понад 30 з них належало до загальноросійської партії конституційних демократів (кадетів), решта увійшла до фракцій трудової групи, октябристів, соціал-демократів, польського кола та демократичних реформ. Важливим явищем стало створення представниками України в Думі власної української парламентської фракції за ініціативи М. Грушевського, В. Шемета, І. Шрага, П. Чижевського. Очолював її роботу земський діяч із Чернігова, адвокат і дворянин І. Шраг. Фракція об’єднала 44 депутати Державної думи, які представляли Київську, Подільську, Полтавську, Харківську, Катеринославську та Бессарабську губернії. Соціальний склад фракції приблизно пропорційно відображав соціальну картину тогочасного суспільства: серед депутатів було 4 робітники, 19 селян, решта — земські службовці, учені, адвокати, судді та вчителі. В. Шемет виголосив загальну мету її діяльності: «Політична автономія України в межах етнографічних, запровадження української мови в школах початкових, середніх і вищих, у судах та всіх місцевих адміністративних установах… та… вирішення… земельного питання в Україні відповідно до устремлінь та поглядів українського народу з незаперечною умовою, щоб… земля поступила… у власність… України». Друкованим органом української фракції став журнал «Український вісник», у публікаціях якого було висвітлено роль і значення України в історичному та культурному розвитку, важливість вирішення національного питання. Тут опублікували свої праці М. Грушевський, М. Туган-Барановський, О. Руссов, І. Франко та ін.
Поява української фракції викликала позитивні емоції української громадськості. Вітальні телеграми діячам фракції надходили з Києва, Чернігова, Полтави, Лубен, Катеринослава, Миколаєва, Кам’янця-Подільського та інших населених пунктів, а також від українців, що проживали на західноукраїнських землях.
Результатом роботи української фракції у Державній думі була розроблена й затверджена Декларація про автономію України як програмний документ та основа законопроекту про національно-територіальний устрій. Декларація передбачала надання українським землям Російської імперії національно-територіальної автономії; функціонування вищого законодавчого органу автономної України (сейму), центральних і місцевих органів управління; створення рівних умов для розвитку мов народів імперії; забезпечення прав національних меншин; запровадження навчання національними мовами. Також у ній ішлося про реформування державно-територіального устрою імперії, перетворення її на федерацію; чітко визначено повноваження органів влади — загальноімперських та автономних у краях. За автономними органами влади було закріплено право на законодавчому рівні регулювати соціально-культурні та економічні питання. Утілення положень Декларації у життя створювало оптимальні умови для розв’язання нагальних національних проблем.
Діячі Державної думи розглядали два проекти аграрної реформи. Перший проект, внесений від Партії кадетів (42 депутати, серед яких 9 — від українських губерній), передбачав передання селянам за помірну плату в користування державних, церковних і частини поміщицьких земель. Другий проект, підготовлений трудовою групою, проголошував усі державні землі загальнонародною власністю та передавав їх селянам як безпосереднім виробникам сільськогосподарської продукції. Розв’язанню аграрної проблеми надавали важливого значення. Про це свідчить той факт, що із 38 засідань І Державної думи (27 квітня — 8 липня 1906 р.) 16 було присвячено її обговоренню. Зі своїми пропозиціями виступило 150 депутатів. Майже всі українські депутати, що висловлювалися з цього приводу (понад 30 виступів), обстоювали радикальні перетворення в аграрній сфері. Їх більшість схильна була підтримати законопроект кадетів, наголошувала на необхідності внесення поправок, у яких враховано національні особливості в процесі реалізації аграрних перетворень.
У тісному зв’язку з аграрним питанням розглядали питання національно-територіальної автономії та встановлення демократичного ладу в країні. Зокрема, позицію М. Грушевського, в якій аграрна реформа з урахуванням національних особливостей перепліталася з проблемою децентралізації державного устрою, активно підтримували українські депутати. Їх позиція полягала у підпорядкуванні фонду сільськогосподарських земель національно-територіальним органам влади, а не загальноімперським.
Багато депутатів виступили із закликом ліквідувати верхню палату парламенту — Державну раду. За їхніми небезпідставними переконаннями, вона блокувала законодавчі ініціативи народного представництва, яке уособлювала Держдума. Знавець конституційного права М. Ковалевський аргументував необхідність розширення повноважень Державної думи, перетворення її на повноцінний законодавчий орган. За його пропозицією у звернення до імператора внесли пункт про право Думи на законодавчу ініціативу та формування держбюджету. В обговоренні та внесенні пропозицій взяв участь 21 депутат від Наддніпрянської України.
Із початку діяльності Думи представники українського депутатського корпусу активно захищали громадянські права і свободи українців. Щодо захисту постраждалих від сваволі властей під час революційних подій пролунало понад 50 виступів. Депутати вимагали амністії політв’язням, скасування смертної кари та рівності громадян перед законом. Зокрема, на розгляд Думи було винесено питання з розроблення законопроекту про рівність громадян, який мав усунути обмеження для певних станів, національностей, віруючих деяких конфесій та жінок. Цю проблему порушив 151 депутат, із них 35 — від України. Активізувались депутатські запити стосовно беззаконних дій властей і певних політичних сил в Україні.
Українські депутати (20 осіб) як члени різних комісій Думи вивчали фінансове становище країни, займалися пошуком коштів для надання допомоги голодуючим. Також представники українських губерній брали участь у розробленні закону про свободу зібрань.
Радикальні плани перебудови суспільно-політичного устрою Російської імперії, які мали на меті втілити в життя депутати Державної думи, в т. ч. й українські, не були реалізовані. Активність цього органу влади стала небезпечною для консервативних правлячих кіл. На порядку денному постало питання про усунення загрози та недопущення революційних перетворень. Указом від 8 липня 1906 р. Микола ІІ розпустив Державну думу й проголосив нові вибори. Розпуск Держдуми спричинив невдоволення народу, його розчарування й відчай. Натомість власті вживали заходів щодо придушення народних настроїв: удавались до репресій, обмеження діяльності преси, роз’яснювальних бесід про шкідливість парламентаризму тощо. Переслідувань, арештів і заслань зазнавали навіть колишні члени Держдуми, за розпорядженням міністра внутрішніх справ їх звільняли з роботи. Однак і після розпуску Думи населення ставилося до своїх обранців як до діючих депутатів, чинило посильний спротив переслідуванням парламентарів. На численних селянських зборах і мітингах приймали резолюції на ім’я імператора та прем’єр-міністра, у яких наполягали на звільненні заарештованих членів Держдуми, акцентуючи на праві особистої недоторканності депутатів. Також вдавались до радикальних дій щодо захисту народних обранців. Зокрема, при арешті депутата від Чернігівської губернії Тарасенка його захисники застосували вогнепальну зброю, стріляли у вікна будинку начальника поліції та влаштували погром помешкання дільничого поліцмейстера.
Політизовані народні маси мали значні сподівання на скликання ІІ Державної думи, вибори до якої відбулися в січні 1907 р. Уряд усіма засобами намагався отримати необхідні результати виборчої кампанії: усунув селян, які не розрахувалися з боргами перед Селянським банком; часто забороняв робітникам брати участь у виборах по міській курії; якщо не проходив потрібний кандидат — призначав перевибори. Однак результати народного волевиявлення виявилися ще більш не прийнятними для уряду, ніж першого разу. Брати участь у виборах цього разу погодилися ліві партії.
Від України було обрано 102 депутати. Більшість із них — 65 депутатів — дотримувалися лівої та центристської орієнтацій. Праве політичне крило представляли 29 депутатів. Більшість депутатів Наддніпрянщини — 62 особи — селяни. У Думі сформувалась українська парламентська громада чисельністю 47 депутатів. Друкованим органом української парламентської громади став часопис «Рідна справа — Думські вісті», який виходив двічі на тиждень під редакцією українського громадського діяча В. Доманицького. У березні 1907 р. громада обрала керівництво (7 осіб). Українська громада в цій Думі характеризувалася більшою консолідованістю, відмежованістю від загальноімперських політичних сил, поступово усувалася від участі в їхній діяльності. Після цього українські депутати припинили членство у фракціях за партійною ознакою. З міжфракційної української парламентської громади 24 травня 1907 р. було офіційно створено українську фракцію, програмою діяльності якої стало проголошення автономії України, запровадження української мови в освіті, судочинстві та церкві, а також поширення місцевого самоврядування.
Українська проблематика у ІІ Державній думі активізувалася порівняно з її станом у І Держдумі. У промовах народні обранці обґрунтовували історичне право українського народу на земельні ресурси у власній Батьківщині, передання землі в розпорядження національно-територіальних органів влади, які мали виконувати усі належні для державного утворення функції. Автономна Україна повинна була мати власні сейм та уряд.
Актуальною стала проблема створення умов для розвитку національної освіти. Її обговорювали у своїх виступах В. Сахно, Є. Чигирик, В. Хвост. Українські депутати вимагали відкриття українознавчих кафедр у Київському, Харківському та Одеському університетах. Незважаючи на те що дозволу на це депутати не домоглися, професорсько-викладацький склад вищих шкіл України на знак солідарності з обранцями і у відповідь на прагнення студентської молоді самовільно почав викладати українською мовою та залучати у навчальний процес історичні та краєзнавчі дисципліни. Важливого значення депутати надавали роботі над законопроектом «Про загальну освіту». Так, у школах навчання повинно відбуватися рідною для учнів мовою, а російську мову вивчати як окремий предмет. Спірні мовні питання в освітніх закладах мали вирішувати шляхом референдуму.
Обговорення аграрного питання спричинилося до бурхливих дискусій серед депутатського корпусу. Представники великих землеволодінь наполягали на недоторканності приватної власності, наголошуючи на значній рентабельності великих поміщицьких господарств порівняно із селянськими. Однак їм у відповідь наводили аргументи про низький агротехнічний рівень більшості поміщицьких землеволодінь, їхню фінансову заборгованість, дотації з державної казни на підтримку цих господарств. Наголошували також на скрутному матеріальному становищі селян, зумовленому малоземеллям чи безземеллям, економічним визиском з боку як держави, так і поміщиків. Українська фракція загалом підтримувала ідею скасування поміщицького землеволодіння і передання землі селянам, акцентуючи на тому, що українські селяни потом і кров’ю заплатили за неї й мають повне право вільно жити і працювати на рідній землі. Представники українського депутатського корпусу наполягали на переданні земельних ресурсів України до крайового національного фонду, звідки вони мають потрапити у розпорядження українського народу і національних органів влади.
Українські депутати брали участь у розробленні законів, що стосувалися ліквідації військово-польових судів та амністії політв’язнів. Ця діяльність була підтримана широкими громадськими колами, які сподівалися на захист від самодержавної сваволі. У відповідь органи правопорядку усіма засобами намагалися не допустити санкціонування Держдумою законопроектів, тиснули на народних обранців. Зокрема, українські парламентарі В. Сахно, С. Матвіїв, П. Мороз, С. Нечитайло зазнавали обшуків, провокацій тощо. До утисків долучився і Священний Синод, погрожуючи депутату А. Гриневичу позбавленням священицького сану, якщо він не вийде зі складу української фракції.
Активність і «неслухняність» Державної думи не виправдала сподівання урядових кіл на створення маріонеткового парламенту. Соціал-демократів звинуватили у підготовці державного заколоту, що стало формальним приводом для розпуску ІІ Держдуми. Маніфест про розпуск Держдуми та зміни у виборчому законодавстві вийшов 3 червня 1907 р. Передбачаючи народне обурення з цього приводу, уже з травня органи правопорядку готувалися до придушення масових протестних акцій. Відразу після розпуску Думи на вулицях українських губерній чергували посилені наряди поліції, військові підрозділи, було взято під охорону об’єкти залізничного транспорту. Українські губернатори отримали постанову про заборону будь-яких проявів невдоволення діями влади. Київський генерал-губернатор видав наказ у разі народних виступів не робити попереджальних пострілів, а відразу стріляти в людей. У Києві в ніч із 3 на 4 червня було заарештовано приблизно 100 осіб, підозрюваних у революційній діяльності; в Одесі — понад 300. Арешти й обшуки охопили усю Україну. Колишні депутати ІІ Держдуми та їхні виборці зазнавали переслідувань; за ними встановлювали поліційний нагляд, а кожна їх дія могла стати приводом для арешту та заслання. Свобода друку також пригнічувалась, за публікацію матеріалів політичного характеру накладали великі штрафи або закривали друковані видання.
До імператора від консервативних поміщицьких кіл надходили вимоги не скликати Держдуму протягом кількох років. Однак революційна ситуація змусила імператора і уряд призначити вибори, із суттєвими змінами у виборчому законодавстві. Це законодавство ще більше позбавляло виборчих прав значної кількості населення, забезпечувало прохід до парламенту тільки великих землевласників, високопоставлених урядовців і промисловців. Зокрема, у Полтавській губернії поміщики отримали 65% місць у виборчих зібраннях, у Харківській — понад 60%. Водночас більше ніж на 50% скорочувалася кількість виборників від промислових робітників і селян. Серед депутатів ІІІ Держдуми від українських губерній було обрано 57 дворян, 18 селян, 16 священиків, 12 чиновників, 4 представники промислових підприємців. Майже всі вони підтримували урядову антиреволюційну політику. Висуванці від України в Думі не змогли створити самостійної української фракції, оскільки лише 29 депутатів позиціонували себе як захисники українських національних інтересів. 53 депутати-наддніпрянці приєдналися до фракції російських націоналістів, 41 — до октябристів. Лише 6 кадетів та 2 соціал-демократи були опозиційно налаштовані до урядової політики.
В Україні від «панської Думи» народ не очікував ніяких позитивних змін. Депутати українських губерній у ІІІ Державній думі не лише не підтримували зв’язків зі своїми виборцями (на відміну від попередників), а навіть не знали їх.
Незважаючи на відсутність у ІІІ Держдумі української фракції, національно налаштовані сили не полишали спроб впливати на державну політику. Репресивна політика царського уряду дуже ослабила позиції національних демократичних сил. В умовах, що склалися, дієздатним виявилося лише громадсько-політичне об’єднання ТУП — створене воно в Києві на початку 1908 р. за ініціативою членів Української демократично-радикальної партії з метою координації діяльності українського національного руху в період наростання реакції в Російській імперії. До ТУП входили демократи-радикали, соціалісти-демократи, ліберали, які об’єдналися на засадах парламентаризму та конституціоналізму. Політична програма ТУП ґрунтувалася на трьох складових: парламентаризм, перебудова Російської імперії на федеративних засадах, національно-територіальна автономія України. Ця організація намагалася обговорювати в Думі питання про захист національних інтересів українців. Зусиллями ТУП, українських депутатів і партії кадетів у ІІІ Держдумі озвучили проблеми українізації початкової освіти та впровадження національної мови у судочинстві. На розгляд парламенту у 1908 р. 37 народних обранців, які представляли майже всі фракції (окрім соціал-демократів, мусульманської та польської груп), внесли законопроект про послуговування національною мовою у початкових школах. Під час гострої дискусії, яка виникла в процесі обговорення законопроекту, українські інтереси обстоював кадет, професор Київського університету І. Лучицький. Проти українізації початкової освіти різко виступили урядові кола та шовіністично налаштовані громадські сили, зокрема «Клуб російських націоналістів», який у Києві прийняв резолюцію, де стверджувалась шкода від законопроекту. Російські депутати також перешкоджали прийняттю закону про запровадження викладання українською мовою у початкових школах Наддніпрянщини.
Кадет І. Лучицький і трудовик А. Булат у 1909 р. виступили з пропозицією про послуговування українською мовою в судочинстві. Законопроект, викликавши протести та заперечення російських націоналістів, також не був прийнятий.
Набула резонансу проблема виокремлення території Холмщини, яка входила до складу Седлецької та Сувалкської губерній Царства Польського, у губернію. Більшість населення цього регіону були етнічними українцями. Тривалий час Холмщину намагалися ополячити та покатоличити. Приєднання її до Російської імперії спричинило русифікацію та наступ на греко-католицьку церкву з насильницьким насадженням православ’я. Революційні події змусили імператора видати указ про віротерпимість, що призвело до масового покатоличення населення Холмщини. Головним ініціатором створення Холмської губернії став єпископ Люблінський і Холмський Євлогій. Його підтримали націоналісти, вбачаючи в цьому спосіб проведення в конкретному регіоні політики русифікації з метою обмеження польсько-католицьких впливів. Проблема Холмщини також постійно перебувала у полі зору громадськості України. Так, М. Грушевський вважав за доцільне виокремити Холмщину в губернію як «менше зло» порівняно зі статусом складової польських губерній. При цьому один із лідерів українського національного руху наголошував на необхідності розв’язання усіх проблем регіону: національно-культурних, економічних, юридичних, релігійних, а не лише питань польського панування. В українській пресі з цього приводу активно підтримували й розвивали ідеї М. Грушевського.
На участь у дебатах із приводу Холмщини у ІІІ Держдумі записалися 107 депутатів. Недостатнє українське представництво у парламенті не дало змоги повноцінно розглянути проблему з погляду національних інтересів українців. Зокрема, депутат з Одеси А. Нікольський зазначив, що у комісії, яка готувала відповідний законопроект, не було жодного українця.
І. Лучицький запропонував провести референдум серед населення Холмщини з приводу виокремлення її в губернію і констатував відсутність у підготовленому законопроекті гарантій населення краю від загрози русифікації. Під час обговорення проблеми Холмщини виступила трудова група з планом розв’язання національної проблеми. Депутати-трудовики пропонували усім народам Російської імперії надати право на автономію, акцентуючи увагу на тому, що населення Холмщини українське, а не російське. На їхню думку, законопроект про губернію Холмщину був покликаний лише розпалювати національну та релігійну ворожнечу, й відмовилися його підтримати. Соціал-демократи також наголошували на українському корінні населення. Інші діячі ІІІ Держдуми розглядали проблему Холмщини крізь призму утвердження православ’я, боротьби з католицизмом та ополяченням, адміністративно-управлінської діяльності, військово-стратегічних інтересів. Законопроект був прийнятий Думою у квітні 1912 р. Його підтримали 156 депутатів, проти виступили 108 — із фракцій кадетів, соціал-демократів, прогресистів і трудовиків. Українська громадськість була невдоволена такими рішеннями Думи щодо Холмщини. Невдоволення спричинила діяльність українських депутатів у ІІІ Держдумі: упродовж її роботи жодного разу не обговорювали проблеми переслідування і закриття національних організацій, видавництв, розправ над активістами українського руху. Зростав рівень недовіри українців до Держдуми та політичних сил, що входили до її складу.
ІІІ Державна дума повністю відпрацювала свій термін повноважень — з 1 листопада 1907 р. по 9 червня 1912 р. Чергові вибори до парламенту були призначені на осінь 1912 р. Після періоду реакції російського самодержавства розгорнулася нова фаза піднесення політичної активності широких народних мас. Саме в таких умовах відбувалася передвиборна кампанія. Незважаючи на сприятливе для самодержавства виборче законодавство, власті побоювалися небажаних результатів виборів до Держдуми. Весна — літо 1912 р. стали періодом арештів та звільнень з роботи партійних активістів у Києві, Харкові, Катеринославі, Луганську, Миколаєві та Одесі. Усіма способами обмежували кількість виборців. Так, у Київській губернії з 139 промислових підприємств, внесених до виборчих списків, до процедури обрання виборців допустили лише 68; у Катеринославській — із 284 всього 90 фабрик і заводів. 30% робітників Харкова, які мали право голосу, не допустили до голосування. Влада активно перешкоджала передвиборній агітації, громадському обговоренню програм кандидатів тощо.
Склад ІV Державної думи, яка розпочала свою роботу з листопада 1912 р., виявився дещо опозиційним владі. Від українських губерній було обрано 102 депутати. 33 із них увійшли до фракції російських націоналістів, 29 — октябристів, 21— до фракції правих, 8 — до фракції центра, 5 — до конституційних демократів, по 3 депутати долучилися до прогресистів і соціал-демократів. Створити українську фракцію на вдалося. Однак депутати-ліберали та соціал-демократи дали згоду представляти у парламенті українські національні сили та обстоювати українські інтереси.
Під час обговорення бюджетного питання у 1913 р. українська тематика набула широкого дискурсу. Бюджетні статті часто розглядали у взаємозв’язку з потребами і проблемами України. Цього року фракції кадетів і трудовиків подали до уряду запит із приводу утисків українських громадських організацій. На захист українців виступили кадет П. Мілюков, трудовик В. Дзюбинський, соціал-демократ Г. Петровський. Також озвучили питання автономії України, яке підтримали депутати О. Керенський, П. Мілюков, Г. Петровський, А. Шингарьов. Знову була заявлена проблема відкриття українознавчих кафедр в університетах і навчання українською мовою в початкових школах.
У 1914 р. царські власті заборонили святкування у Києві 100-річчя з дня народження Т. Шевченка. Це активізувало обговорення українських проблем в Думі, особливо щодо національного питання. Парламентарі визнали існування українського руху як самостійного й самодостатнього суспільного явища, його демократичний характер і необхідність рахуватися з ним при розв’язанні загальнодержавних проблем. Фракції трудовиків, соціал-демократів, октябристів і кадетів звинуватили міністра внутрішніх справ у перевищенні своїх повноважень стосовно заборони святкування ювілею.
Початок Першої світової війни змінив ставлення до українського питання. Шовіністично налаштована частина Держдуми звинуватила український народ у зраді Росії, оголосила український рух організованим унаслідок інтриг Німеччини. Незважаючи на це, демократично налаштовані кола продовжували підтримувати українців, однак їх активність значно знизилася.
Кардинальні зміни із 1917 р. перервали формування політичної демократії на базі діяльності Держдуми. Період її роботи виявився нетривалим (формально вона існувала до осені 1917 р.), однак Держдума відіграла важливу роль у суспільно-політичному житті. Попри те що діяльність українців у Державній думі не стала провідною у розв’язанні національної проблеми та подальшому розвитку України, вона сприяла консолідації українства, набуттю досвіду політичної боротьби молодими демократично-прогресивними українськими політичними діячами та партіями, зростанню національної самосвідомості та утвердженню українців серед інших народів як окремішньої самодостатньої нації зі своїми інтересами та прагненнями до власної державності та економічно-культурного розвитку.
Суспільно-політичне життя Наддніпрянщини на початку 20 ст. УКРАЇНА НА ПОЧАТКУ ХХ ст. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ
Попередня сторінка з ІСТОРІЇ УКРАЇНИ
До змісту ІСТОРІЇ УКРАЇНИ
Наступна сторінка з ІСТОРІЇ УКРАЇНИ