Зовнішня політика України. УКРАЇНА ЗА ДОБИ НЕЗАЛЕЖНОСТІ. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ
Міжнародне визнання України
Хвиля визнання та встановлення дипломатичних відносин з іноземними державами розпочалася відразу після референдуму 1 грудня 1991 р. і була безпрецедентною. Вона засвідчила, що міжнародне співтовариство розглядало незалежну Україну як запоруку стабільності на теренах СРСР і гарантію невідворотності демократичних процесів у Східній Європі. Вагому роль у тому, що незалежна Україна швидко і переконливо здобула визнання у світі, відіграло обрання нею цивілізованого і мирного шляху побудови суверенної держави.
Першими (2 грудня 1991 р.) незалежність України визнали Польща і Канада, 3 грудня — Угорщина, 4 грудня — Литва і Латвія, 5 грудня — Аргентина, Болгарія, Болівія, Росія і Хорватія (за грудень — 68 держав, серед них були всі держави «Великої сімки»). До кінця січня 1992 р. Україну визнала 91 держава. Із 27 державами були встановлені дипломатичні відносини.
Визнання України відбувалося не лише на двосторонньому рівні, а й на рівні міжнародних організацій. 30 січня 1992 р. Україна стала членом Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі (нині — Організація з безпеки та співробітництва в Європі), а трохи згодом, 10 березня 1992 р., приєдналася до Північноатлантичної ради із співпраці (з 1998 р. — Ради євроатлантичного партнерства).
Правові засади зовнішньої політики України
2 липня 1993 р. Верховна Рада затвердила базовий документ, на якому ґрунтувалася міжнародна діяльність України — «Основні напрямки зовнішньої політики». Він чітко визначав фундаментальні загальнонаціональні інтереси, відповідно до яких було сформульовано принципи, напрями, пріоритети і функції зовнішньої політики країни. У сфері міжнародних відносин інтереси України було поділено на три основні групи: 1) стратегічні та геополітичні інтереси, пов’язані з гарантуванням національної безпеки та захистом політичної незалежності; 2) економічні інтереси, пов’язані з інтегруванням економіки України у світове господарство; 3) регіональні, субрегіональні та локальні інтереси, пов’язані із задоволенням різноманітних специфічних потреб внутрішнього розвитку України.
Для забезпечення національних інтересів України її зовнішня політика спрямовувалася на виконання відповідальних і складних завдань, основне із яких — утвердження та розвиток країни як незалежної і демократичної держави. Органічними складовими цього були гарантування стабільності міжнародного становища України, збереження її територіальної цілісності та недоторканності кордонів, забезпечення потреб громадян і підвищення добробуту народу, захист прав та інтересів громадян, юридичних осіб за кордоном, поширення у світі образу України як надійного і передбачуваного партнера.
Не менш важливе значення мало чітке встановлення тих основних параметрів, спираючись на які держава могла реалізувати свою зовнішню політику. Принципові засади зовнішньої політики України розвивали положення, визначені Актом проголошення незалежності, іншими документами внутрішнього законодавства. Вони цілком відповідали загальновизнаним нормам і принципам міжнародного права.
У дво- і багатосторонніх міжнародних відносинах Україна, як зазначалось у документі Верховної Ради, керувалася принципами добровільності, взаємоповаги, рівноправності, взаємовигоди, невтручання у внутрішні справи. Вона не висувала територіальних претензій до сусідніх держав і не визнавала жодних територіальних претензій щодо себе, неухильно дотримувалася міжнародних стандартів прав людини та національних меншин.
В «Основних напрямках зовнішньої політики» було наголошено на приматі права в зовнішній політиці, визнанні пріоритету норм міжнародного права. Україна вважає належним чином ратифіковані міжнародні договори частиною свого внутрішнього права, спирається в зовнішній політиці на фундаментальні загальнолюдські цінності й засуджує практику подвійних стандартів у міжнародних відносинах.
Ґрунтуючись на визначальних національних інтересах і принципах, Україна здійснює свою зовнішню політику за такими основними напрямами: розвиток міждержавних двосторонніх відносин; розширення участі в європейському регіональному співробітництві; співпраця в межах Співдружності Незалежних Держав; діяльність в ООН та інших міжнародних організаціях. Кожен із цих напрямів має комплекс пріоритетів. Зокрема, пріоритетом у сфері двосторонніх відносин є активний розвиток політичних, економічних, науково-технічних, культурних та інших відносин із прикордонними країнами; західними державами — членами НАТО і ЄС; географічно близькими країнами; державами Азіатсько-Тихоокеанського регіону, Африки та Латинської Америки. Ці пріоритети не абсолютні, вони не заперечують встановлення та підтримання відносин з іншими державами, коли цього вимагають національні інтереси України відповідно до принципів економічної доцільності та політичного прагматизму.
Основними функціями зовнішньої політики є:
— зміцнення національної безпеки;
— створення умов, необхідних для нормального функціонування національної економіки;
— сприяння науково-технічному прогресу, розвитку культури та освіти;
— участь у розв’язанні глобальних проблем;
— інформаційна діяльність;
— зв’язки з українською діаспорою.
Ефективність зовнішньополітичної діяльності вимірюється не лише політичними дивідендами, а й економічною віддачею. Україна виходить із того, що повномасштабні торговельні, виробничі й фінансові відносини з іншими країнами та активне співробітництво з міжнародними організаціями сприяють внутрішньому економічному розвитку, прискоренню НТП, розвитку культури та освіти.
Важливим чинником зовнішньої політики України є задоволення національно-культурних, духовних, мовних та інших потреб і запитів етнічних українців, які проживають за межами України, зокрема в державах, що утворилися на геополітичному просторі СРСР. Керуючись міжнародними стандартами прав людини, Україна сприяє широкому розвитку гуманітарних та інших контактів зарубіжних українців і вихідців з України з історичною Батьківщиною.
Зважаючи на глобальні зміни та процеси, які супроводжують світовий розвиток, динамізацію сучасної системи міжнародних відносин, більшого значення набуває інформаційна функція зовнішньої політики. Вона полягає у створенні ефективної системи інформаційного захисту національних інтересів держави, що передбачає проведення активної інформаційно-аналітичної роботи, формування прихильного ставлення до України в парламентських, урядових і неурядових колах, забезпечення надійного, науково обґрунтованого прогнозування ймовірного розвитку подій та перспективних напрямів міжнародної діяльності.
В «Основних напрямках зовнішньої політики України» значну увагу було приділено здійсненню зовнішньої політики, що передбачає наявність механізмів правового, фінансового, матеріального та кадрового забезпечення.
Незважаючи на стрімкі зміни міжнародного становища, які відбуваються щороку, правові засади зовнішньої політики України ґрунтуються на принципах, визначених «Основними напрямками зовнішньої політики України» в 1993 р.
Розбудова дипломатичної служби тривала протягом першої половини 90-х років ХХ ст. Міжнародне визнання України як суверенної та незалежної держави спонукало спрямувати зусилля на прискорення входження країни до світового співтовариства й пошуки власного місця серед рівноправних суб’єктів міжнародних відносин. На початок 1994 р. Україну визнало 149 країн, з них із 132 країнами було встановлено дипломатичні відносини. На початок 1995 р. в Україні акредитовані посли 78 держав, з них 55 — із резиденцією в Києві.
Ефективне функціонування Міністерства закордонних справ України було можливим за умови забезпечення інтенсивного розгортання мережі підпорядкованих йому закордонних дипломатичних установ. У 1992 р. затверджено «Положення про дипломатичне представництво України за кордоном». У ньому розроблено критерії, за якими обґрунтовано доцільність відкриття закордонних дипломатичних установ. Визначальними були такі умови: територіальна наближеність країн до України (країни-сусіди); ступінь впливу країни на міжнародній арені; наявність у країні потужної української діаспори. При цьому країни мали належати до центрів багатосторонньої дипломатичної діяльності чи утворитися на території СРСР. Керуючись такими зовнішньополітичними пріоритетами, МЗС України відкрило у 1992 р. перші 18 посольств, зокрема у 5 державах «великої сімки» (Великій Британії, Італії, Канаді, Німеччині та США), а також у таких стратегічно важливих для України державах, як Польща, Росія, Австрія, Бельгія, Білорусь, Греція, Грузія, Ізраїль, Іран, Румунія, Угорщина, Фінляндія, Чехія. Було засновано також три генеральні консульства — в Нью-Йорку, Чикаго та Мюнхені. У 1993 р. відкрито ще 15 закордонних представництв: посольства в Аргентині, Болгарії, Гвінеї, Естонії, Єгипті, Індії, Китаї, Литві, Молдові, ОАЕ, Словаччині, Узбекистані, Франції, Швейцарії та генеральне консульство в Торонто.
Відкриття посольств і консульств потребувало значних витрат із державного бюджету в часи економічної кризи. Матеріальна база радянських дипломатичних представництв перейшла в розпорядження Росії. Важливе значення мала допомога зарубіжних українців у розбудові мережі посольств і консульств. У 1994 р. вдалося відшукати резерви, щоб заснувати посольства в Казахстані, Кубі та Туреччині, генеральні консульства — у Гданську та Стамбулі. На кінець 1995 р. у системі МЗС налічувалося 46 закордонних дипломатичних установ, у середині 1997 р. — 67 посольств і консульських установ у 54 країнах світу, а також 4 постійні представництва України в міжнародних організаціях — ООН загалом та Організації Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО) зокрема, Організації з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ) і Раді північноатлантичного співробітництва (РПАС).
Розширення представництва України за кордоном та зміна структури і функцій центрального апарату МЗС були взаємопов’язаними процесами. Центральний апарат від часу функціонування за нових для молодої держави історичних умов становив мобільну структуру, яка прагнула максимальної адаптації до вимог часу. Першим кроком на шляху його розбудови стало рішення Кабінету Міністрів від 13 січня 1992 р. про додаткове введення до штату зовнішньополітичного відомства двох посад заступників міністрів і збільшення на 240 одиниць його чисельності. Істотно розширювався апарат міністерства і в подальшому.
Україна в СНД
Завдяки унікальному збігу історичних обставин Україна і Росія виступали протягом двох останніх років існування СРСР як союзники в боротьбі з радянським загальносоюзним центром на чолі з М. Горбачовим. Однак союз між політичними силами, очолюваними Б. Єльциним і Л. Кравчуком, мав ситуаційний характер. Російська Федерація становила державоутворювальну республіку в складі СРСР. З ліквідацією загальносоюзного центру його роль перебрала на себе Росія. Вона визнала незалежність України практично відразу, адже її самостійність була необхідною умовою розвалу союзного центру. Однак після цього російське керівництво зробило все можливе, щоб зберегти за Москвою контроль над усією територією СРСР за допомогою механізму Співдружності Незалежних Держав.
Через тиждень після Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 р. у Мінську було підписано угоду про створення СНД. Сфери спільної діяльності в межах СНД мали реалізуватися на рівноправній основі через відповідні координувальні інститути. До сфер спільної діяльності належали такі:
— координація зовнішньополітичної діяльності;
— співпраця у формуванні й розвитку спільного економічного простору, загальноєвропейського та євразійського ринків, у галузі митної політики;
— співробітництво в розвитку систем транспорту і зв’язку;
— співпраця в галузі охорони навколишнього середовища, участь у створенні всеохопної міжнародної системи екологічної безпеки;
— боротьба з організованою злочинністю.
Кожна зі сторін залишала за собою право припиняти дію Угоди про створення СНД або окремих її статей, не пізніше ніж за рік повідомивши про це інших учасників. Сторони заявили, що гарантують виконання міжнародних зобов’язань, які випливали для них із договорів і угод СРСР.
Розглядаючи СНД як міжнародний механізм багатосторонніх консультацій і переговорів, що доповнював процес формування якісно нових повномасштабних двосторонніх відносин між державами-учасницями, Україна вважала участь у СНД важливим напрямом своєї зовнішньої політики. Вона не підтримувала спроб інституціалізації форм міждержавного співробітництва, здатної перетворити Співдружність на наддержавну структуру конфедеративного чи федеративного типу. МЗС України рішуче виступало проти надання СНД статусу суб’єкта міжнародного права.
У ставленні до СНД Україна виходила насамперед із реалій економічної доцільності існування Співдружності, розвитку тісних і взаємовигідних торговельно-економічних відносин між державами-учасницями. Від початку формування СНД вона виступала з пропозиціями, які передбачали трансформування СНД у раціональний механізм економічного співробітництва, спрямований на створення зони вільної торгівлі з урахуванням вимог ГАТТ — СОТ, оптимізації її структури, створення ефективного механізму сприяння інтеграції країн СНД у світовий економічний простір.
Уряд Б. Єльцина, коли готував документи про утворення та функціонування Співдружності, навпаки, навмисно не визначив статусу цього міждержавного утворення. Вважалося, що колишні національні республіки рано чи пізно висловляться за еволюцію СНД у напрямі об’єднання в одну державу, тому що не зможуть існувати окремо від Росії. В ініційованих Москвою документах — Угоді про сили спільного призначення на перехідний період (лютий 1992 р.), Договорі про укладення Економічного союзу (вересень 1993 р.) — передбачалось утворення наднаціональних органів, здатних вирішувати принципові питання без погодження з вищими законодавчими та виконавчими органами членів Співдружності.
Однак законодавча і виконавча влада України стежила за тим, щоб Співдружність не переростала у воєнно-політичний блок, тим більше у новий варіант Радянського Союзу. За 1992—1993 рр. Рада голів держав і Рада голів урядів СНД схвалила приблизно 400 угод, рішень та інших документів, зокрема таких, що надавали інститутам Співдружності наддержавні функції. З усієї кількості схвалених документів Україна приєдналася до половини, а саме до тих, які не загрожували її суверенітету.
З огляду на національні інтереси Україна не підписала Статуту СНД. Отже, вона має в цій організації юридичний статус асоційованого учасника. Україна не взяла участі в Митному та Платіжному союзах, а також в органах військового співробітництва. Статус спостерігача вона має і в Міжпарламентській Асамблеї СНД.
Відносини України з Російською Федерацією
Дипломатичні відносини між Україною і Росією було встановлено 14 лютого 1992 р. Перший посол України в РФ В. Крижанівський вручив вірчі грамоти 23 липня, а посол Російської Федерації в Україні Л. Смоляков — 21 травня 1992 р.
В «Основних напрямках зовнішньої політики України» визначено, що Україна, зважаючи на особливості її історичного розвитку, специфіку геополітичного становища і економічних взаємин, вважає українсько-російські відносини стратегічно важливими і пріоритетними. Так само пріоритетними були відносини з Україною і для Росії.
Російська політична еліта вважала незалежність України тимчасовою і не могла звикнути до нових кордонів на географічних картах. Негайно після проголошення Акта про незалежність України прес-секретар Б. Єльцина П. Вощаков заявив, що Росія залишає за собою право порушити нерозв’язану, на її думку, проблему кордонів із республіками, які стали незалежними. Після гострої реакції з України заяву було дезавуйовано, однак наступного дня по центральному телебаченню виступив мер Москви Г. Попов. Він не тільки підтримав висунуту територіальну проблему, а й конкретизував її. Під сумнів було поставлено суверенітет України щодо Криму й Одеської області. Заява Г. Попова спричинила кризу в українсько-російських відносинах.
Б. Єльцину довелось відрядити в Київ віце-президента РФ О. Руцького із завданням запевнити керівників України, що Москва не претендує на перегляд кордонів. Місія О. Руцького була успішною. Пізніше, 30 січня 1992 р., він надрукував у газеті «Правда» статтю, в якій зазначив: «Історична свідомість росіян не дозволить нікому провести механічне суміщення кордонів Росії та Російської Федерації, відмовившись від того, що становило славні сторінки російської історії… Демаркація кордонів і тільки демаркація кордонів розставить усі крапки над “і” та визначить Росію як державу, а не жебрака в межах СНД. І це буде зроблено неодмінно заради слави Росії, хоч би як намагалися політичні лідери націонал-кар’єризму ввігнати її в кордони ХII ст.».
Вищий законодавчий орган Російської Федерації у травні 1992 р. оприлюднив офіційну заяву, в якій стверджував, що акти про передання Кримської області Україні не мають юридичної сили з моменту їх ухвалення. Українське керівництво не розглядало Крим як предмет українсько-російських відносин і розв’язувало існуючі на півострові проблеми як внутрішні. Зокрема, багато було зроблено для відновлення історичної справедливості щодо виселених із півострова в 1944 р. кримських татар. Повернення цього народу на історичну батьківщину розпочалося в останні роки існування СРСР. Після його розпаду витрати на переселення та влаштування кримських татар на нових місцях було покладено на український бюджет. Поважаючи волю населення Кримської області, Верховна Рада України в лютому 1992 р. ухвалила закон про відновлення автономії республіки.
Для російських законодавців кримська проблема й надалі залишалася гостро актуальною. З’їзд народних депутатів Росії в грудні 1992 р. доручив Державній Думі розглянути питання про статус Севастополя. Виконуючи доручення, російський парламент у липні 1993 р. ухвалив безпрецедентне рішення про надання йому статусу міста Російської Федерації, хоч він перебував на території України. Юридичну неспроможність такого рішення змушений був підтвердити російський Президент. Рада Безпеки ООН також визнала безпідставність цього кроку російських законодавців. Поважаючи міжнародні угоди про непорушність кордонів, утворених у Європі після Другої світової війни, Б. Єльцин не підтримував зазіхань шовіністично настроєних державних діячів Росії на українські землі. Водночас він переніс вістря кримської проблеми на питання про Чорноморський флот.
Економічні відносини між Україною і Росією не могли розвиватися належним чином унаслідок неподоланості корінних політичних проблем. На кримських зустрічах Л. Кравчука і Б. Єльцина у червні та серпні 1992 р. було досягнуто домовленості про встановлення подвійного контролю над Чорноморським флотом протягом 5-річного періоду. Ця домовленість не розв’язувала кардинальних проблем, але послаблювала загальне напруження.
Із приходом до влади Л. Кучми відносини з Росією вийшли на передній план у зовнішньополітичній діяльності українського уряду. Важливо було відновити втрачені за попередні три роки економічні зв’язки. Ішлося не про механічне відтворення зв’язків, властивих загальносоюзному народногосподарському комплексу. Це було б і неможливо, тому що не існувало колишньої неринкової Росії.
Правлячі кола Росії підтримували Л. Кучму в боротьбі з Л. Кравчуком за президентську посаду. Вони вважали, що новий президент виявиться поступливішим. У Москві тоді ще сподівалися, що Україна обере лідера, який приведе її назад до Росії. Однак другий президент України, як і перший, стояв на державницьких позиціях. Тому Росія не зважувалась укласти з Україною широкомасштабний договір про співпрацю. Адже в ньому слід було чітко заявити про те, що сторони не мають одна до одної жодних територіальних претензій. Робота над підготовкою такого договору почалася ще в 1992 р. У запропонованому російською стороною проекті замість взаємного визнання існуючих між двома державами кордонів пропонувалося керуватися принципами «взаємної поваги державного суверенітету і територіальної цілісності». Це була замаскована відмова від визнання адміністративних кордонів державними.
У 1994 р. російська делегація на переговорах погодилася змінити статтю про кордон за формою, але не за суттю. Ст. 2 в її редакції сформульована так: «Високі Договірні Сторони поважають територіальну цілісність одна одної і непорушність існуючих між ними кордонів відповідно до зобов’язань по Заключному акту Наради з безпеки і співробітництва в Європі». Було зроблено посилання на документ, який за своєю природою не є правовим і в утвердженні якого Україна не брала участі. Заключний акт фактично фіксував непорушність кордонів існуючого в той час Радянського Союзу. Посилання на нього не давало достатніх формальних гарантій непорушності кордонів.
Українська сторона проаналізувала договори, укладені з Польщею, Угорщиною та іншими країнами і, спираючись на використані в них формули, запропонувала свій варіант ст. 2: «Високі Договірні Сторони визнають непорушність існуючих між ними державних кордонів. Підтверджують, що не мають жодних територіальних претензій одна до одної і не будуть висувати таких претензій у майбутньому». Цей варіант виявився неприйнятним і не мав шансів на затвердження під час ратифікації договору в обох палатах парламенту.
Щоб не зірвати переговорного процесу, обидві делегації погодилися зробити посилання на статут ООН, що означало юридичне визнання сторонами територіальної цілісності, непорушності кордонів одна одної згідно із загальноприйнятими нормами міжнародного права. Остаточний узгоджений варіант конфліктної статті договору набув такого вигляду: «Високі Договірні Сторони відповідно до положень Статуту ООН і зобов’язань по Заключному акту Наради з безпеки і співробітництва в Європі поважають територіальну цілісність одна одної і підтверджують непорушність існуючих між ними кордонів».
Питання про визнання кордонів було не єдиним, яке негативно впливало на українсько-російські відносини. Росія встановила «особливий» режим торгівлі з подвійним оподаткуванням товарів. У жовтні 1996 р. Державна Дума ухвалила Постанову «Про припинення розподілу Чорноморського флоту», в якій укотре порушено питання про статус Севастополя. Зрештою флот і берегова інфраструктура, яка його обслуговувала, були поділені порівну, але Росія викуповувала непотрібні Україні кораблі. Сума викупу і вартість 20-річної оренди бази в Севастополі покривалися боргом України за енергоносії.
Після численних переговорів державних делегацій України і Росії 31 травня 1997 р. під час державного візиту президента РФ Б. Єльцина в Україну в Києві відбулось підписання Договору про дружбу, співробітництво й партнерство. Верховна Рада України ратифікувала його 14 січня 1998 р., Державна Дума РФ — 25 грудня 1998 р., а Рада Федерації — 17 лютого 1999 р. 2 березня 1999 р. Б. Єльцин підписав закон, але російська сторона обумовила набуття чинності договору ратифікацією угод щодо Чорноморського флоту Верховною Радою України.
Ухвалення українським парламентом закону про ратифікацію базових угод стосовно Чорноморського флоту 24 березня 1999 р. відкрило шлях до набуття чинності «Великого договору». Це відбулося 1 квітня 1999 р., після обміну в Москві ратифікаційними грамотами між президентами України і Росії.
Із приходом до влади в Росії з 2000 р. нового президента В. Путіна українсько-російські відносини стали більш прогнозованими та прагматичними. Загальний вектор російської політики щодо України не змінився із часів утворення СНД. Україні постійно пропонувалися варіанти союзів із перспективою інтеграції — спочатку економічної, а згодом і політичної. Після СНД, яке не виконало цієї ролі, були спроби формування Слов’янського союзу, Євразійського співтовариства, Єдиного економічного простору. Росія нині поважає територіальну цілісність і суверенітет України, але прагне не допустити її інтеграції з Європою. Одночасно вона активно співпрацює з Європою і США, тому що не може існувати поза світовим ринком.
У вересні 2003 р. президенти Росії, України, Білорусі та Казахстану підписали угоду про створення Єдиного економічного простору (ЄЕП). Це угода, яка не перекриває на перших етапах своєї реалізації європейської перспективи України. Українська сторона бажала домогтися входженням в ЄЕП режиму вільної торгівлі без винятків та обмежень, що стало важливим після того, як Європейський Союз відгородився від України митними бар’єрами на західних кордонах. Однак російська сторона прагне із часом перетворити ЄЕП на економічний союз, подібний до ЄС, із єдиною зовнішньоторговельною політикою і навіть єдиною валютою. Оскільки Росія не має наміру входити в ЄС (і так само ЄС не має наміру приймати Росію, бо це порушить економічні канони інтеграції), поглиблення рівня інтеграції в ЄЕП автоматично перекриє Україні дорогу в Європу. Проте всі варіанти майбутнього розвитку мають різну вірогідність. Реалізація варіанта, який найбільше відповідає українським національним інтересам, залежить від самої України.
Помаранчева революція зумовила прихід до влади політичних сил, які висловлювалися проти утворення ЄЕП (у т. ч. під час голосування 20 квітня 2004 р.). Новий Президент України В. Ющенко вже в січні 2005 р. заявив про необхідність детального розгляду Угоди про утворення ЄЕП і проведення нових переговорів із російською стороною. Метою України, як він заявив, є інтеграція в усі європейські структури (ЄС і НАТО), а ЄЕП вона схильна розглядати як торгово-економічний, а не геополітичний або геокультурний проект.
Керівники Російської Федерації під час контактів із новообраним політичним керівництвом України з розумінням поставилися до його бажання заново вивчити укладену угоду про ЄЕП і підготувати свої пропозиції щодо реалізації прийнятих домовленостей. Водночас вони недвозначно попередили, що Росія не збирається обмежувати формування ЄЕП утворенням зони вільної торгівлі без обмежень і винятків.
Українське керівництво в 2005—2006 рр. обмежувалось у питанні про ЄЕП лише декларативними заявами. Підготовка до парламентських виборів і тривале утворення урядової коаліції після виборів фактично «заморозили» проблему євразійської економічної інтеграції. Натомість російський «Газпром» дав зрозуміти: якщо Україна хоче йти в Європу, вона повинна сплачувати Росії європейську ціну за спожитий газ.
Реалізація курсу на без’ядерний статус України
На час проголошення незалежності Україна була ядерною державою. На її території розміщувалася 43-тя ракетна армія, сукупний ядерний потенціал якої перевищував потенціал Великої Британії, Франції або Китаю. Проте одним із перших вагомих зовнішньополітичних кроків незалежної України стала практична реалізація курсу на без’ядерний статус. Цей курс забезпечував зміцнення міжнародного становища та авторитету України. Не дотримуючись його, неможливо було здобути підтримку міжнародного співтовариства для українського державотворчого процесу.
У Декларації про державний суверенітет Верховна Рада зазначала, що Україна дотримуватиметься трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї. На підтвердження Декларації 24 жовтня 1991 р. парламент схвалив Заяву про без’ядерний статус України. 9 квітня 1992 р. було затверджено постанову про додаткові заходи щодо забезпечення набуття Україною без’ядерного статусу. 23 травня 1992 р. у Лісабоні підписано протокол до Договору між СРСР і США від 31 липня 1991 р. про скорочення та обмеження стратегічних наступальних озброєнь (СНО). Відповідно до нього Україна перетворювалася з об’єкта договору на його повноправного суб’єкта. Разом із Білоруссю і Казахстаном вона брала на себе зобов’язання приєднатися до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї.
18 листопада 1992 р. Верховна Рада ухвалила постанову про ратифікацію Договору про СНО та Лісабонського протоколу. Президенту і виконавчій владі України доручалося провести міжнародні переговори з питань, які мали принципове значення для виконання Україною договору, а також затвердити програму ліквідації ядерних наступальних озброєнь. У тристоронніх переговорах у Києві, Вашингтоні й Москві було досягнуто компромісу і Україні мала надаватись допомога в утилізації ядерної зброї.
Однак до осені 1994 р. в ядерному озброєнні України не спостерігалося значних зрушень. У Верховній Раді деякі депутати висловлювалися за те, щоб не поспішати втілювати в життя вже досягнуті домовленості. Вони вважали, що тільки ядерна зброя може гарантувати Україні національну безпеку. Ця позиція була хибною і політично, і суто технічно. «Ядерна кнопка», тобто пульт управління стратегічними ракетами з ядерним боєзарядом, розміщеними на території України, перебувала в розпорядженні лише однієї людини — Президента Російської Федерації. Через зволікання з ухваленням необхідних рішень відносини України із США та іншими країнами Заходу залишалися невизначеними.
Ставши Президентом, Л. Кучма переконав народних депутатів у необхідності зробити вирішальний крок у реалізації давно проголошених декларацій. 16 листопада 1994 р. Верховна Рада ухвалила рішення про приєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї за умови надання гарантій безпеки ядерними державами. Цю проблему було розв’язано на зустрічі глав держав — учасниць Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі. 5 грудня 1994 р. у Будапешті президенти Росії і США та прем’єр-міністр Великої Британії надали Україні гарантії безпеки. Зокрема, вони зобов’язалися поважати незалежність і суверенітет та існуючі кордони України, утримуватися від економічного тиску, спрямованого на те, щоб підкорити власним інтересам реалізацію Україною прав, притаманних її суверенітету, і в такий спосіб одержати будь-які переваги. Деякі документи щодо надання Україні гарантій безпеки одночасно підписали глави КНР і Франції.
Відмова від ядерної зброї й визначення статусу України як без’ядерної держави змінили відносини із США. Під час візиту Л. Кучми до Вашингтона було укладено угоди про надання масштабної американської допомоги Україні у здійсненні економічних реформ.
Україна та НАТО
У листопаді 1991 р. у Римі глави держав і урядів НАТО схвалили нову стратегічну концепцію, яка зважала на революційні зміни у Східній Європі та СРСР. Концепція окреслювала новий підхід до гарантування безпеки європейським державам, оснований на діалозі, співробітництві й забезпеченні колективної обороноздатності.
Співпраця з новими партнерами в Центрально-Східній Європі розглядалась як складова загальної стратегії Альянсу. Військові елементи майбутньої політики, що враховувала факт офіційного розпуску 1 липня 1991 р. Організації Варшавського договору, тепер менше узалежнювались ядерною зброєю. Чисельність Об’єднаних збройних сил (ОЗС) НАТО передбачалося скоротити.
У Римській декларації було наголошено, що Північноатлантичний альянс підтримує кроки в напрямі ринкових реформ, здійснюваних посткомуністичними країнами. Для розвитку зв’язків із країнами Центрально-Східної Європи створено Раду євроатлантичного партнерства (РЄАП). Установче засідання РЄАП у грудні 1991 р. відбулося на рівні міністрів закордонних справ держав НАТО, країн Центральної та Східної Європи, трьох держав Балтії. Інші республіки СРСР участі в ньому не брали.
Початком відносин України і НАТО був січень 1992 р., коли представник України вперше взяв участь у засіданні Робочої групи високого рівня РЄАП. У лютому відбувся перший візит Генерального секретаря НАТО М. Вернера в Київ. У червні до штаб-квартири НАТО здійснив перший візит Президент України.
На Брюссельській зустрічі глав держав і урядів країн НАТО в січні 1994 р. було підтверджено ефективність Організації Північноатлантичного договору і пролунала заява про те, що Альянс відкритий для членства інших країн Європи. Наголошувалося, що розширення альянсу не становитиме загрози, натомість сприятиме стабільності та безпеці на континенті. Водночас воно не має заважати Альянсу виконувати свої функції в галузі колективної оборони та завдання, пов’язані з підтриманням миру. Це означало, що процес розширення не форсувався.
У січні 1994 р. Північноатлантична рада звернулася до всіх членів РЄАП (Україна стала членом цієї організації з моменту її заснування в березні 1992 р. разом з десятьма іншими країнами, що утворилися на території СРСР), а також до інших країн Європи взяти участь у програмі «Партнерство заради миру». Держав-партнерів запрошували до участі в діяльності політичних і військових органів у штаб-квартирі НАТО. Після підписання 8 лютого рамкового договору «Партнерство заради миру» (ПЗМ) Україну запросили розробити індивідуальну програму відповідно до її інтересів і потреб. Північноатлантична рада розглянула представлену програму і схвалила її, після чого почалося співробітництво на регулярній основі.
У межах ПЗМ кожна країна могла укладати з НАТО окремий договір такого змісту, який найбільше відповідав інтересам її національної безпеки. Після візиту в штаб-квартиру НАТО, що відбувся у 1995 р., Л. Кучма дав розпорядження розробити документ, який максимально мав сприяти військовому співробітництву з Альянсом. Водночас Президент не ставив питання про негайний вступ до НАТО, враховуючи неготовність Альянсу розширятися на Схід і невідповідність Збройних Сил України стандартам країн НАТО. Неготовність Альянсу пояснювалася тим, що глави урядів і держав НАТО повинні були зважати на інтереси Росії, яка мала співмірний американському ядерний потенціал.
Російська політична еліта, як і все суспільство, спокійно сприйняла ліквідацію Ради Економічної Взаємодопомоги 28 червня 1991 р. і розпуск Організації Варшавського Договору (ОВД) 1 липня 1991 р. Однак через три місяці після розпуску ОВД міністри закордонних справ Польщі, Чехословаччини та Угорщини оголосили на нараді у Кракові про бажання своїх країн увійти до НАТО. Їх метою було гарантування своєї національної безпеки в разі загрози зі Сходу. Звільнені у 1945 р. від нацистської окупації Радянською армією, вони на багато десятиліть потрапили під іншу окупацію і потребували гарантій того, що здобутки «оксамитової революції» 1988 р. будуть збережені й після того, як Росія подолає кризу.
Негативно сприйняли російські політики перспективу розширення НАТО на Схід. Вони стверджували, що розпад ОВД зумовив таку ситуацію, коли саморозпуститися мусить і НАТО. Усі вони (незалежно від політичних поглядів) виступали проти налагодження військових контактів між НАТО і радянськими республіками (тепер незалежними державами). Водночас Росія, спираючись на свій потужний ядерний потенціал, формалізувала відносини з НАТО шляхом договірного оформлення взаємних зобов’язань на рівноправній основі. Саме в цьому суть російського чинника у відносинах України з НАТО. Країни Європи або були членами Північноатлантичного альянсу, або висловлювали намір стати ними. Цього відверто добивалися свого часу країни Балтії, належність яких до СРСР заперечував Захід від 1940 р. Щоб не дати приводу для будь-якого втручання Росії у свої справи, вони відмовилися увійти до складу СНД. Усі інші національні республіки СРСР стали членами СНД (Україна — на правах асоційованого учасника), тобто розглядалися Росією як держави в зоні її впливу. Усі учасники СНД (крім України, яка зберігала на той час проголошений у Декларації про державний суверенітет позаблоковий статус) увійшли до складу військової організації, створеної Росією в межах Співдружності. Отже, брак формалізації відносин між НАТО і Україною зумовлював двозначність її становища.
Підготовка договору з НАТО тривала певний час. Основною його метою проголошувалось досягнення в майбутньому взаємосумісності збройних сил. Нарешті у липні 1997 р. у Мадриді зібралися глави держав і урядів — члени Північноатлантичної ради. Разом із Президентом України вони підписали Хартію про особливе партнерство між Україною і НАТО, що давала змогу Києву впливати на схвалення рішень у межах НАТО, що стосувалися інтересів України. Цю хартію готували гласно. За п’ять тижнів до її підписання Б. Єльцин приїхав у Київ, щоб укласти рівноправний Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною та Росією.
Згідно з Хартією про особливе партнерство обидві сторони зобов’язувалися розвивати і зміцнювати співробітництво в галузі:
— політичних питань і питань, що стосуються безпеки, зокрема розвитку євроатлантичної безпеки та стабільності, у т. ч. безпеки України;
— запобігання конфліктам, управління кризами, підтримання миру, врегулювання конфліктів і здійснення гуманітарних операцій;
— політичних та оборонних аспектів нерозповсюдження ядерної, біологічної та хімічної зброї;
— контролю озброєння та роззброєння;
— експорту озброєнь та передання супутніх технологій;
— боротьби з контрабандою наркотиків і тероризмом.
Передбачалося, що консультації та співробітництво здійснюватимуться між Україною і НАТО на рівні Північноатлантичної ради з періодичністю, яка визначатиметься за взаємним погодженням. Після терактів 11 вересня 2001 р. світ опинився в новій ситуації. Виявилося, що жодна країна не спроможна гарантувати свою безпеку тільки власними силами. Для створення ефективної системи оборони та гарантування національної безпеки необхідно враховувати більшу кількість чинників національного, регіонального і глобального масштабів. Ураховуючи ситуацію, що змінилася, Україна проголосила політику на цілковиту євроатлантичну інтеграцію, ратифікувала Європейську конвенцію про боротьбу з тероризмом, а також Міжнародні конвенції про боротьбу з фінансуванням тероризму та боротьбу з бомбовим тероризмом, направила свої військові контингенти на Близький Схід для допомоги міжнародній коаліції щодо стабілізації ситуації в Іраку. У Посланні Президента України до Верховної Ради про внутрішнє і зовнішнє становище країни у 2003 р. було поставлено завдання розробити державну програму реформування та розвитку оборонно-промислового комплексу на період до 2010 р. Реформа Збройних Сил спрямовувалась на полегшення просування України шляхом євроатлантичної інтеграції.
Членами НАТО є 26 країн, у т. ч. Латвія, Литва, Естонія, Словаччина, Словенія, Болгарія і Румунія. З березня 1999 р., після приєднання Польщі, Чехії та Угорщини до НАТО, Україна мала 531 км спільного кордону з новими учасниками Північноатлантичного альянсу.
Україна зробила істотний внесок у проведення операцій ООН у Югославії, де разом із країнами НАТО сприяла встановленню миру, зокрема в Боснії та Герцеговині. Географія розташування українських миротворчих сил з моменту їх створення (24 жовтня 1992 р.) широка: від Анголи, Гватемали та Конго до Лівану, Сьєрра-Леоне, Іраку та Лівії. З 1992 р. до 2003 р. майже 20 тис. українських миротворців брали участь в операціях із підтримання миру.
Крім спільної участі в ОПМ, Україна співпрацює з НАТО з питань боротьби з організованою злочинністю та розповсюдженням наркотиків; військових учень у межах ПЗМ («Морський бриз», «Щит миру», «Кооператив дрегон-2000», «Козацький експрес-2002» та ін.); конверсії; надзвичайних ситуацій (зокрема, участь у проекті «Карпатський регіон»); спільних наукових та економічних досліджень (участь у програмах НАТО «Наука заради стабільності», «Спільне зменшення загрози» та ін.).
Відносини України з європейськими установами
Держави сучасної Європи об’єднуються у три головні організації, різні за своїми функціями і складом учасників: Організацію з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ), Раду Європи, Парламентську асамблею.
ОБСЄ охоплює всі країни континенту і є продуктом консультативного процесу, спрямованого на підтримання і зміцнення міжнародного миру та безпеки, дотримання прав людини і розвитку співробітництва між народами. Консультативний процес був започаткований для розрядки міжнародного напруження у 1972 р. Упродовж трьох років між представниками європейських країн провадилася підготовча робота щодо скликання Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі (НБСЄ). Вона відбулася у липні — серпні 1975 р. у Гельсінкі. 33 європейські держави (крім Албанії) та обидві держави Північної Америки 1 серпня підписали Заключний акт Наради з питань безпеки і співробітництва в Європі. Фундаментальними принципами НБСЄ в цьому документі було визнано:
— суверенну рівність держав-учасниць;
— вирішення міжнародних спорів мирними засобами, недопущення в міжнародних відносинах погрожування силою чи застосування сили;
— непорушність кордонів і територіальна цілісність держав-учасниць;
— невтручання у внутрішні справи;
— забезпечення прав людини та основних свобод для всіх незалежно від раси, статі, мови, релігії;
— здійснення співробітництва між державами на основі принципу рівноправності та норм міжнародного права.
На зустрічі глав держав і урядів 34 країн — учасниць НБСЄ в Парижі в листопаді 1990 р. було ухвалено Паризьку хартію для нової Європи. Цим документом закладено нові структури НБСЄ — Раду міністрів закордонних справ, Комітет високих посадовців як виконавчий орган Ради і три постійні органи (Секретаріат у Празі, Центр запобігання конфліктам у Відні та Бюро вільних виборів у Варшаві).
Україна стала учасницею НБСЄ 30 січня 1992 р. У межах цієї організації, яка відповідає основним засадам її зовнішньої політики, вона обрала лінію на посилення ролі та ефективності Гельсінського процесу.
У жовтні—грудні 1994 р. у Будапешті відбулася V конференція, присвячена Гельсінському прогресу. На ній відбулася зустріч на найвищому рівні. Було вирішено з 1995 р. назвати НБСЄ Організацією з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ).
2—3 грудня 1996 р. у Лісабоні відбулася зустріч ОБСЄ на найвищому рівні. У ній взяли участь делегації вже 54 держав-членів, у т. ч. українська на чолі з Л. Кучмою. У підсумкових документах високо оцінено виконання Україною зобов’язань щодо виведення з її території всіх ядерних боєголовок.
Раду Європи (найстарішу всеєвропейську політичну установу) було утворено у травні 1949 р. для «досягнення більшої згуртованості її членів у справі захисту та втілення в життя ідеалів і принципів, які є їхнім спільним надбанням, та для сприяння їхньому економічному й соціальному прогресові». Вступ країни до РЄ свідчить про її демократичний вибір, послідовність у здійсненні реформ, спрямованих на захист прав людини та зміцнення демократичних інститутів.
У 90-ті роки РЄ почала швидко поповнюватися новими членами. У липні 1992 р. подала заявку Україна. Проте в 1993 р. серед шести прийнятих держав України не було. Лише в жовтні 1995 р. Комітет міністрів РЄ ухвалив резолюцію про запрошення Україні стати 37-м членом цієї організації. Урочиста церемонія вступу України до РЄ відбулася 9 листопада 1995 р. У ній взяв участь тодішній прем’єр-міністр України Є. Марчук.
Членство України в РЄ дало їй змогу бути безпосередньо залученою до вироблення спільної політики європейських держав, спрямованої на розв’язання проблем розвитку суспільства, сприяння створенню загальноєвропейської правової та культурної єдності. Вступ до РЄ уможливив використання перевіреного десятиліттями досвіду європейських держав у процесі демократизації суспільства, реформування правової системи, приведення національного законодавства у відповідність до міжнародних норм і стандартів; свідчив про високу оцінку європейською спільнотою політичних та економічних реформ, здійснених у відносно короткий термін.
Головний орган РЄ — Комітет міністрів. До нього належать міністри закордонних справ або їхні заступники, які перебувають у Страсбурзі постійно. Голови цього органу почергово змінюються двічі на рік. Робочим органом Комітету міністрів є секретаріат, який налічує понад тисячу співробітників.
Парламентська асамблея сформована з представників, делегованих національними парламентами. Паралельно з нею працює Конгрес органів місцевих і регіональних влад, утворений із Палати місцевих влад та Палати регіонів.
У 1996—1997 рр. РЄ реалізувала свою першу програму в Україні, яка стосувалась реформування правової системи, місцевого самоврядування та вдосконалення системи правозастосування. Загальний обсяг фінансування проекту з боку ЄС становив приблизно 3 млн дол.
Найважливішою на континенті міжнародною організацією, у якій дедалі більше інтегруються основні сфери життя розвинутих країн, є Європейський Союз (ЄС). У своїй діяльності ЄС керується Європейською конвенцією з прав людини. Контроль за їх додержанням в країнах — членах ЄС здійснюють Європейська комісія з прав людини та Європейський суд із прав людини. Кожний, хто вважає, що порушені його права, може подати скаргу після того, як вичерпано всі існуючі можливості вирішення його справи на внутрішньодержавному рівні. Становлення цієї організації має тривалу історію. Початок новій Європі поклав план створення Європейського об’єднання вугілля та сталі, оприлюднений у травні 1950 р. міністром закордонних справ Франції Р. Шуманом. До такого економічного об’єднання, яке почало функціонувати з 1952 р., увійшли Франція, Німеччина, Італія і країни Бенілюксу. Ця шістка країн підписала 25 березня 1957 р. Римський договір, за яким засновувались Європейське економічне співтовариство і Європейське співтовариство з атомної енергії. Всі три співтовариства спочатку мали окремі органи управління. У 1967 р. вони об’єдналися. Так було створено структурний прообраз Європейського Співтовариства.
Видозмінюючи свою структуру, Європейське Співтовариство поповнювалось одночасно новими країнами-учасниками. У складі 12 країн у грудні 1991 р. воно трансформувалося в Європейський Союз (ЄС) — якісно нове утворення з високим рівнем економічної та політичної інтеграції. На історичному засіданні Європейської ради 9—10 грудня 1991 р. у Маастрихті укладено угоди про політичний, економічний і монетарний союзи, які разом ухвалили Договір про ЄС. Він набув чинності 1 листопада 1993 р. після ратифікації всіма сторонами.
У квітні 1994 р. на національних референдумах вирішено питання про входження до ЄС Австрії, Фінляндії та Швеції, а наступного року кількість країн — членів Європейського Союзу зросла до 15.
З 1 січня 1993 р. у межах ЄС утворився єдиний ринок, який усунув бар’єри на шляху вільного пересування людей, товарів, послуг і капіталів. Було запроваджено з 2002 р. єдину грошову одиницю — євро (за винятком Великої Британії, яка зберігає фунт стерлінгів). Члени ЄС (крім Великої Британії та Ірландії) приєдналися до Шенгенських угод (уперше запроваджених у дію в 1985 р.), які регулюють режим вільного пересування громадян Євросоюзу і встановлюють загальні візові правила щодо іноземців із третіх країн. З 1997 р. в ЄС запроваджено єдине європейське громадянство, яке не скасовує національного громадянства.
У травні 2004 р. відбулося найбільше розширення ЄС: його повноправними членами стали асоційовані члени — Мальта, Естонія, Кіпр, Латвія, Литва, Польща, Словаччина, Словенія, Угорщина і Чехія, а із січня 2007 р. — Болгарія і Румунія. Отже, Україна на своїх західних кордонах стала межувати з країнами Європейського Союзу.
Безпосередні зв’язки України з ЄС було започатковано ще 18 грудня 1989 р. — у межах двосторонньої угоди Співтовариства із СРСР, мета якої — створення режиму найбільшого сприяння щодо тарифів і мита, а також поступове усунення кількісних обмежень на торгівлю всіма промисловими товарами, за винятком текстилю, морепродуктів і виробів зі сталі. У серпні 1991 р. до цієї угоди додано протокол про технічну, юридичну та адміністративну допомогу в межах програми технічного сприяння Європейського Союзу СРСР (програма ТАСІS). Після розпаду СРСР угода продовжувала діяти з усіма країнами — членами СНД. ЄС першим оцінив глобальність завдання політичної та економічної перебудови, що постало перед Україною.
Від початку 1993 р. Україну було включено в систему загальних преференцій, завдяки чому більшість українських товарів отримала безмитний доступ на ринок ЄС або для них встановлювалося мінімальне мито, причому без взаємних зобов’язань з української сторони.
Першою серед пострадянських держав Україна уклала з ЄС Угоду про партнерство і співробітництво (1994), яка набула чинності з березня 1998 р. після ратифікації парламентами всіх країн ЄС. У ній визначався правовий механізм взаємодії між обома сторонами.
10 грудня 1999 р. на Гельсінській сесії Ради ЄС було схвалено Спільну стратегію ЄС щодо України. Основними її пріоритетами були: допомога в реформах; стимулювання демократії; зміцнення правової держави; інтеграція України в європейський соціально-економічний простір; співпраця в питаннях безпеки; зміцнення громадських інститутів; розвиток регіонального і прикордонного співробітництва; пошук спільних рішень на загальні виклики в Європі (зокрема, в галузі ядерної безпеки та охорони довкілля).
Від травня 2004 р. у відносинах між ЄС та Україною сформувалась якісно нова ситуація. Україна межує з ЄС на кордоні протяжністю до 1400 км. Безпосереднє сусідство з нею змушує керівників нині найпотужнішого у світі економічного утворення предметніше ставитися до євроінтеграційних цілей України. У резолюції, ухваленій у листопаді 2003 р., Європарламент заявив: «Україні, з огляду на її розміри, географічне розташування, глибокі історичні, культурні, економічні та інші зв’язки з Центральною і Західною Європою та Росією, а також на її можливості перетворитися на ще більш цінного партнера для ЄС, має бути надана пріоритетна роль у контексті реалізації нової політики сусідства ЄС».
Угоду про партнерство і співробітництво, яка слугує правовою базою між Україною та ЄС, розробляли за умов, які докорінно відрізнялися від нинішньої геополітичної ситуації на континенті, особливо в контексті розширення ЄС. Тому Україна тепер ставить питання про укладення угоди, більш адаптованої до сучасних реалій. Зі свого боку Євросоюз уже визнав можливість укладення із сусідніми країнами посилених угод у межах імплементації нової політики розширеного ЄС. Відповідні рішення було ухвалено в червні 2003 р. на Раді ЄС.
У посланні Президента України Л. Кучми Верховній Раді про внутрішнє і зовнішнє становище у 2003 р. запропоновано ідею опрацювання взаємоприйнятної моделі відносин між Україною та ЄС, правовою основою якої могла б стати європейська угода про асоціацію. Імплементація такої угоди сприяла б:
— створенню відповідних меж для поступової інтеграції України до Євросоюзу на основі поетапної реалізації євроінтеграційної стратегії;
— стабільному розвитку України в наступні роки та інтенсифікації внутрішніх реформ. Досвід країн — кандидатів на вступ до ЄС — показав, що чітко сформована перспектива вступу до ЄС є ефективним стимулом для здійснення внутрішнього реформування країни та забезпечення її стабільності й добробуту;
— розвитку торговельно-економічних відносин між Україною та ЄС на преференційних засадах із поступовим асиметричним відкриттям ринків на користь України та правовим регулюванням порядку й етапності створення зони вільної торгівлі;
— ефективнішій реалізації рішень, прийнятих у межах спільних інституцій, унаслідок їх зобов’язувального характеру.
Водночас українська зовнішня політика виявилася мінливою і не завжди передбачуваною для Заходу. До кінця 2004 р. Президент України та урядові кола були нерішучими щодо визначення чіткої орієнтації України на зовнішньополітичній арені. Незважаючи на прийнятий у 2003 р. закон «Про національну безпеку України», де чітко окреслено курс держави на євроатлантичну інтеграцію, уже в липні 2004 р. указом Президента України членство в НАТО й інтеграція до ЄС вилучені з переліку стратегічних цілей держави. Кінець 2004 р. позначився участю представників ЄС (зокрема, Верховного представника ЄС з питань зовнішньої політики та безпеки Хав’єра Солани) у подоланні політичної кризи в Україні. Засідання круглого столу (з 26 листопада 2004 р. до 2 грудня 2004 р.) завершилися підписанням домовленостей, які мали сім пунктів. У першому наголошено на необхідності виключення можливості застосування сили для розв’язання проблем, що виникли після другого туру виборів Президента України. Після кількох років «охолодження» відносин із ЄС з 2005 р. розпочався період їх поновлення і зацікавленості між Україною та ЄС. Українська держава робила спроби позбутися «зовнішньої політики двох стандартів», «багатовекторності», намагалася перейти від декларативності до конкретики в зовнішній сфері, наповнити реальним змістом інтеграцію до євроспільноти, реалізувати т. зв. проукраїнську політику (основа якої — винятково національні інтереси, а не інтереси окремих блоків чи країн), видозмінити свою стратегічну мету і чітко окреслити її як вступ до спільного «євродому» з одночасним логічним продовженням двосторонніх відносин із країнами Європи, Росією, США та ін. Свідченням таких змін політики і реальних кроків влади щодо їх втілення стала інавгураційна промова Президента України (В. Ющенка) 23 січня 2005 р. та промова з нагоди призначення на посаду Міністра закордонних справ 8 лютого 2005 р. Б. Тарасюка.
Наприкінці січня 2005 р. оновлений «План дій Україна — ЄС 2005—2007 pp.» затверджено у Брюсселі. У лютому 2005 р. Європарламент ухвалив рішення про збільшення фінансової допомоги України (виділено 250 млн євро). 1 грудня 2005 р. Євросоюз прийняв політичне рішення про надання Україні статусу країни з ринковою економікою. Про це було оголошено на ІХ саміті Україна — ЄС у Києві.
У 2007 р. обсяг прямих іноземних інвестицій із країн ЄС становив 22,9 млрд дол., що в 1,4 раза більше, ніж було досі. Цього самого року Генеральна Рада ВТО схвалила вступ України до організації.
Відносини із США були нерівномірними: до 1994 р. — прохолодні, що зумовлено проблемою ядерного роззброєння України; відтак — потепління до кінця 90-х років, на початку XXI ст. — нове охолодження, з кінця 2004 р. —підвищений інтерес до подій в Україні, принаймні протягом 2005—2006 рр.
Попередня сторінка з ІСТОРІЇ УКРАЇНИ
До змісту ІСТОРІЇ УКРАЇНИ
Наступна сторінка з ІСТОРІЇ УКРАЇНИ