Трансформація української економіки: перехід від плану до ринку. УКРАЇНА ЗА ДОБИ НЕЗАЛЕЖНОСТІ. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

Десятирічний перехідний період в Україні

В Україні на початку 90-х років почала формуватись економіка на основі тривалих системних перетворень. За статистичними даними, 10-річний перехідний період в Україні поділений на два чітко виражені етапи: 1990—1994 рр. — роки стрімкого прискорення темпів падіння економіки; 1995—1999 рр. — роки послабленя інтенсивності падіння та створення передумов виведення економіки з кризи. Уперше після 1989 р. було досягнуто реального зростання основних економічних показників. Ознаки економічної стабілізації спостерігалися ще в 1997 р., проте вона була зірвана впливом світової економічної кризи (1997—1998) і помилками у проведенні власної грошової та фінансової політики.
Крім економічного зростання, за десять років розбудови економіка України зазнала втрат: валовий внутрішній продукт скоротився майже на 60%, обсяги промислової продукції — на 48,9%, сільського господарства — на 51,5%; реальна заробітна плата зменшилася у 3,8 раза, а реальні виплати пенсій — у 4 рази порівняно з аналогічними показниками 1990—1991 рр. Проте найвідчутніші втрати в українській економіці, за офіційними даними, спостерігалися в 1990—1994 рр. За цей час ВВП знизився на 46,5%, промислове виробництво — на 40,4%, сільське господарство — на 32,5%. Лише в 1994 р. падіння ВВП становило 22,9%, а промислового виробництва — 27,8%. Дефіцит державного бюджету покривала пряма грошова емісія НБУ. Інших механізмів його обслуговування не пропонувалося. Наслідком цього стала гіперінфляція (понад 10 000%). Тільки за 1994 р. валютний курс українського купонокарбованця в доларах США знизився у 8,3 раза.
На початку трансформаційних реформ у постсоціалістичних країнах майже не існувало науково обґрунтованих і водночас адаптованих до таких умов моделей (не кажучи про відпрацьовані механізми переходу від адміністративно-командної економіки до ринкової), теоретичного осмислення та способів керування перехідними процесами. Тому весь комплекс найскладніших проблем системних перетворень доводилося розв’язувати без належного наукового та експериментального забезпечення, що призвело до численних помилок і прорахунків у здійсненні управлінських рішень.
Для перехідного періоду характерні такі об’єктивні трансформаційні складнощі:
— економічний спад, пов’язаний із модернізаційними процесами (радикальним оновленням усіх сфер суспільного життя та утвердженням основ сучасної ринкової економіки, відкритого демократичного суспільства);
— руйнування двох величезних геополітичних об’єднань (СРСР і Ради Економічної Взаємодопомоги (РЕВ)), що призвело до обвального розриву економічних зв’язків;
— системна криза народного господарства СРСР, яка повною мірою виявила себе вже в 70-ті роки і постійно поглиблювалася до його розпаду;
— успадкована від старої системи глибока структурна деформованість економіки України, в якій домінували затратні, ресурсомісткі й екологічно шкідливі підприємства; панувала доведена до безглуздя мілітаризація виробництва;
— технологічна криза, застаріла (морально та фізично) техніко-технологічна база, енергетична криза, спричинена карколомним зростанням цін на енергоресурси, а також надмірно енерговитратним характером виробничого потенціалу;
— погіршення екологічної ситуації, значною мірою зумовлене Чорнобильською катастрофою.
Економічні завдання ускладнювала тривалість процесу створення системи державних інституцій, необхідних для здійснення широкого комплексу заходів ринкової трансформації. Україна не мала власної грошової, фінансової, банківської та митної систем, системи державного регулювання окремих сфер виробництва. До того ж давалася взнаки нестача кадрів. Крім того, на трансформаційне реформування впливали сформована протягом більш ніж 70-річного періоду антиринкова (колективістська) ментальність людей, відсутність навичок і традицій ринкових відносин між суб’єктами господарювання.
Багато в чому ступінь складності трансформаційного процесу визначається історичною тривалістю планової економіки. Тому, наприклад, порівнювати процес переходу до ринкової економіки в Україні з реформами в Польщі, Чехії, Угорщині чи навіть Прибалтиці (де вже значною мірою подолано основні бар’єри трансформаційного процесу) не зовсім коректно. Україна на момент здобуття незалежності не мала власної ринкової інфраструктури, її потрібно було створювати, починаючи з нуля.
Найбільша складність полягала в т. зв. міжреспубліканській спеціалізації економіки та сформованому протягом багатьох десятиріч поділі праці між колишніми союзними республіками. Перебуваючи в складі СРСР, Україна виробляла майже 20% кінцевого продукту. Ідеться переважно про виробництво найбільш енерго-, трудо- та капіталомісткої продукції. На Україну припадало 40,8% загальносоюзної виплавки чавуну, 34,2% — сталі, 45,5% видобутку залізної руди, 33,5% виробництва сталевих труб тощо. Усе це значно перевищувало масштаби внутрішніх потреб. Зазначені галузі за своєю природою виключали можливість швидкого входження в режим ринкового саморегулювання.
Частка міжрегіональної торгівлі в загальному обсязі торговельних операцій України в 1990 р. становила 82,1%. Це означає, що з виробленої в Україні продукції на задоволення потреб внутрішнього ринку залишалося лише 17,9% від вартості власних виробів. Так, Угорщина на той час задовольняла потреби внутрішнього ринку за рахунок власного виробництва на 59,7%, Польща — на 56,9%, Румунія — на 79,0%, Данія — на 59,3%, Велика Британія — на 58,8%. Особливо гострою була і залишається енергетична залежність України.
Українська економіка максимально орієнтувалася на потреби військово-промислового комплексу, слугувала своєрідною базою для виробництва військової продукції колишнього СРСР. Кількість працюючих на оборонних підприємствах (понад 700 потужних військово-промислових комплексів) перевищувала 1 млн. На них вироблялося понад 20% загального обсягу промислової продукції. Однак і військове виробництво не мало замкненого циклу. Здебільшого кінцеву продукцію ВПК випускали підприємства Росії.
Постала гостра проблема інноваційного оновлення виробничого потенціалу країни. Реформи вже на старті почали втрачати свою конструктивну спрямованість, що призвело до швидкої системної дезінтеграції та економічної розбалансованості. Рекордна гіперінфляція та обвальне падіння ВВП стали її логічним наслідком.
У 1995—1999 рр. допущені під час здійснення реформ деформації зумовили виникнення господарських зв’язків та економічних відносин, що якісно відрізнялися від сучасної цивілізованої ринкової економіки західного типу, яку було обрано як орієнтир модернізації України.
Початок нового етапу соціально-економічного розвитку українського суспільства актуалізував необхідність глибоких структурних перетворень промисловості України. Важливою і нині залишається проблема зменшення енергоємності одиниці ВВП водночас із підвищенням частки базових галузей виробництва. Уже провадиться певна робота щодо відновлення енергетичної галузі, оскільки інакше, починаючи з 2020 р., практично всю електроенергію Україна змушена буде імпортувати.
За роки кризи обсяг інвестицій у народне господарство скоротився майже в 5 разів, а реальне зношення основних фондів у провідних галузях нині становить 60—70%. Складність політики посткризового розвитку не обмежувалася лише усвідомленням необхідності поглиблення реформ. Динаміка реформ у будь-якій країні залежить від співвідношення політичних сил, економічних, соціальних і гуманітарних передумов.
Найголовнішим для України було і є якнайшвидше подолання розриву в обсягах ВВП на душу населення порівняно з розвинутими державами. За відповідними показниками вона відстає від Польщі, Чехії та Угорщини, які перебували на порозі вступу до ЄС, більш ніж у 5 разів. У такій ситуації має бути реалізована т. зв. стратегія випереджального розвитку: якщо країни ЄС прогнозують щорічні темпи зростання ВВП на 3—3,5%, то Україні потрібно 6—7%. Водночас досягнення відповідних темпів збільшення ВВП органічно пов’язане з ефективністю трансформаційного процесу загалом. На нинішньому етапі інтеграційного розвитку такі перетворення є визначальними.

Початок економічного зростання в Україні

Зростання темпів виробництва в 1999—2001 рр. відбулося внаслідок принципових змін, передусім у валютній політиці, які створили умови для підтримки економіки України і вона змогла задовольнити товарний попит як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках.
Системні передумови для економічного зростання в Україні було закладено, однак боргова проблема в країні залишалася не розв’язаною, навіть погіршилася в 1999 р. і актуалізувалася у 2000—2002 рр. Сумарна зовнішня заборгованість на початок 2000 р. досягла майже 60% від ВВП, що для економіки України було високим показником. За розрахунками Інституту економічного прогнозування НАН України, оптимальний розмір зовнішнього боргу держави не повинен перевищувати 35% ВВП.
Загальний обсяг заборгованості перед бюджетом на початок 2000 р. становив 12,1 млрд грн. Крім того, заборгованість із заробітної плати на той період становили 6,6 млрд грн, з них 6,1 млрд грн — перед працівниками небюджетної сфери, що свідчить про кредитування населенням реального сектору економіки. Загальна оцінка співвідношення рівня всіх боргів в економіці держави та рівня ВВП дає підставу вважати причиною валютної кризи в Україні в 1998 р. саме заборгованість. Крім того, існував ще один фактор — високий рівень недовіри нерезидентів до можливостей підтримки стабільного валютного курсу.
Унаслідок стабілізаційних процесів в економіці в 1999 р. відбулося зростання промислового виробництва на 4%, у т. ч. виробництва товарів народного споживання — на 7,2%. У цьому самому році було досягнуто позитивного сальдо зовнішньої торгівлі товарами та послугами, яке становило 2,3 млрд дол.
Підсумки розвитку економіки у 2000—2001 рр. свідчили про позитивну динаміку зростання ВВП і валової доданої вартості в її провідних галузях порівняно з попереднім періодом. Реальний ВВП зріс у 2000 р. на 6%, у 2001р. — на 9%; обсяг промислової продукції — на 12,9 і 14,2%; продукції сільського господарства — на 7,6 і 9,8% відповідно. На відміну від попередніх років спостерігалася відносна цінова стабільність. Активізувалася інноваційна діяльність. У промисловості протягом 2000 р. її здійснювали майже 1,5 тис. підприємств, що на 8,4% більше, ніж попереднього року.

Позитивна динаміка у результатах зовнішньоекономічної діяльності стала потужним фактором загального зростання рівня розвитку української економіки. У 2000 р. експорт товарів і послуг збільшився на 18,8%, імпорт — на 16,6%; у 2001 р. — на 11,6% і 13% відповідно. Нині рідко використовують абсолютні показники соціально-економічного розвитку, частіше послуговуються відносними, а вони здебільшого не відображають реального становища. Наприклад, затрати на наукові розробки у відсотках до ВВП в Україні майже відповідають аналогічним показникам розвинутих країн Європи, проте реальні суми асигнувань мізерні. Водночас інфляційні процеси 2000 р. знецінювали потенціал економічного зростання та стали причиною зниження реальних доходів населення. Значна диспропорція між валютною стабілізацією гривні й високим рівнем внутрішньої інфляції підривала конкурентоспроможність насамперед експортних галузей економіки. У 2001 р. змінилася природа економічного зростання: за спадаючих темпів інфляції (6,1% проти 25,8% у 2000 р.) та відчутної активізації інвестиційного процесу.
Незважаючи на позитивні зрушення, 2000 р. не став переломним у сфері соціальних відносин, підвищенні добробуту широких верств населення: не зменшилась диференціація доходів населення, поглиблювалася проблема бідності. Хоч і було погашено заборгованість із виплат пенсій та грошової допомоги, їхній середньомісячний розмір в Україні не перевищував 1/3 від середньомісячної заробітної плати, тоді як за світовими стандартами цей показник мав бути понад 70%. У 2000 р. не вдалося досягнути випереджального зростання внутрішнього споживання, підвищення його частки у структурі ВВП, переорієнтації економіки на внутрішній ринок.
Економічне зростання 2000 р. значною мірою мало кон’юнктурний характер і було результатом сприятливої ситуації на зовнішніх ринках.
В Україні на початку ХХІ ст. спостерігалось завершення етапу трансформаційних реформ, проте існував високий ризик того, що стабілізація не створила достатніх умов для сталого інноваційного економічного розвитку. І ключовою проблемою стала обмеженість ресурсного забезпечення.
Незначними за обсягами були й запаси комерційних банків. Сукупний ресурсний потенціал банківської системи України був менший, ніж потенціал одного великого банку Росії чи Польщі. Негативним явищем стало зниження банківських прибутків, а у 2000 р. навіть збитковість банківської системи загалом. Суттєвий позитивний результат діяльності банківської системи — збільшення в структурі залучених ресурсів частки коштів, прийнятих від громадян. Це важливий фактор, особливо зважаючи на те, що інший сегмент фінансового ринку — ринок цінних паперів — не досяг належного рівня розвитку.
Однак офіційних внутрішніх фінансових ресурсів в Україні, зосереджених на підприємствах і особливо в банківській системі, недостатньо, тому практично неможливо на їхній основі розв’язувати завдання економічного зростання і важливим є залучення іноземних інвестицій. Об’єктивними перешкодами на шляху до цього є невисока ефективність виробництва, нерозвинута інфраструктура, низький платоспроможний попит. Обвальне падіння економіки за десять років унеможливило взяття за основу фінансової стратегії поступального характеру розвитку. Виникла потреба у збільшенні державних інвестицій. З відходом від адміністративно-командної економіки було визнано, що фінансування її потреб не є прерогативою держави. Значно скоротились як обсяги видатків на економічну діяльність, так і її частка. Якщо у 1991 р. вони становили у зведеному бюджеті 46%, то у 2000 р. — лише 15%. Змінилась і їхня структура. Переважають не капітальні, а поточні видатки на утримання загальнодержавної виробничої інфраструктури. Капітальні вкладення становлять в останні роки не більше 3—4%. При цьому внаслідок розпорошення коштів на основі відомчого підходу до фінансування практична результативність цих вкладень невисока.
Нині в Україні власні ресурси підприємств і банків не можуть забезпечити економічного зростання та підтримувати стабільність економіки країни, що визначає необхідність кардинального перегляду заходів бюджетної політики в напрямі збільшення державних капіталовкладень. Це не суперечитиме соціальній політиці, навпаки, реальність соціальних гарантій може бути забезпечена тільки за умови ліквідації наслідків економічної кризи.
2001 р. став першим роком профіцитного бюджету (0,6%), проте умовним, адже рівень бюджетного забезпечення економічних і соціальних потреб суспільства був украй низький. По суті одержаний профіцит — це недофінансовані видатки. Він був пов’язаний із тим, що до бюджету включені «надзвичайні» доходи — від приватизації. Якщо порівняти їх (2,3 млрд грн) і обсяг профіциту (1,0 млрд грн), то насправді дефіцит був на рівні 1,3 млрд грн (0,7% ВВП). Отже, не вдалося створити достатню основу для бездефіцитного фінансування потреб економічного зростання. Дефіцитне фінансування передбачало використання насамперед державних запозичень, які зосереджували реальні резерви і засоби забезпечення економічного зростання.
За підсумками 2001 р., приріст ВВП досяг 9% і був найвищим серед країн СНД. Він у 1,7 раза перевищив результати 2000 р. За показниками випуску промислової продукції (машинобудування, харчова промисловість), сільськогосподарського виробництва (зерна та цукрового буряку) та інвестицій у реальний сектор (їхній обсяг в основний капітал збільшився на 17%) Україна у 2001 р. посідала друге місце серед країн СНД.
Були помітні ознаки призупинення негативних тенденцій у розвитку структури національної економіки, подолання властивої соціалістичній системі схильності до виробництва заради виробництва. Це виявилося насамперед у тому, що на відміну від попередніх років найвищий приріст обсягів діяльності одержано поза межами сировинно-орієнтованого виробництва — у торгівлі (24,3%), обробній промисловості (18%), сільському господарстві (9,8%), будівництві (7,6%). Загалом у промисловості випуск продукції зріс на 14,2%. Найбільше виробництво продукції збільшилося в галузях, що спеціалізувалися на виробленні кінцевого продукту споживчого призначення — деревообробній (на 28,5%), машинобудуванні (18,8%), харчовій, целюлозно-паперовій і поліграфічній промисловості (18,2%), легкій промисловості (13,8%), виробництві будівельних матеріалів (11,4%).
Разючі зміни відбулись у розвитку харчової промисловості, яка демонструвала переваги ефективної ринкової економіки, орієнтованої на потреби людини. У стаціонарній торговельній мережі на вітчизняну продукцію вже на початку ХХІ ст. припадало майже 94% продовольчого товарообігу. Істотно розширився асортимент харчових продуктів вітчизняних виробників, однак якість багатьох із них ще не наблизилася до західного рівня.
Підвищилась ефективність сільськогосподарського виробництва, рентабельність якого за 2000—2001 рр. становила 9%, на відміну від чотирьох попередніх років, коли вона була від’ємною. Частка збиткових сільськогосподарських підприємств у їхній загальній кількості порівняно з 1999 р. зменшилася більш ніж у 2,5 раза. Ці дані свідчать про те, що перші етапи аграрної реформи характеризувалися результативністю: село, земля отримали ефективного господаря. Приватному сектору в ті роки вже належало 95% сільськогосподарських угідь. Відповідно 99% аграрної продукції вироблялося на приватній основі. Фінансова допомога селу від уряду, насамперед шляхом надання пільгових кредитів (обсяг коштів, що виділявся для цього з державного бюджету, зріс у 2001 р. проти 2000 р. удвічі), дала змогу зберегти реформовані сільгосппідприємства від фінансових потрясінь і підтримати їх на період становлення.
Збільшився зовнішньоторговельний обіг. У 2001 р. порівняно з 2000 р. він становив 10,4%, у т. ч. обсяг експорту досяг рівня 20 млрд дол. (зростання на 8,8%), а імпорту — 17 млрд дол. (зростання на 12,4%). Позитивне сальдо зовнішньої торгівлі — 2,6 млрд дол.
Прогресивні зміни спостерігалися і в структурі експорту. Порівняно із 2000 р. у 2001 р. темпи приросту експорту машин, устаткування, транспортних засобів і приладів удвічі перевищили загальні обсяги товарного експорту. Частка імпорту енергетичних ресурсів скоротилася із 43 до 40,1%.
Важливе економічне і соціальне значення мала активна антиінфляційна політика уряду. Протягом 2001 р. споживчі ціни зросли на 6,1%, що в 4 рази менше, ніж у 2000 р. Гальмування темпів інфляції було одним із визначальних чинників виходу економіки на збільшення реальної заробітної плати.
Зросли обсяги капіталовкладень — на 17,5% проти 2000 р. Позитивними були зміни і в складі прямих іноземних інвестицій. Найбільш інвестиційно привабливими серед галузей національної економіки в цей період були такі: харчова промисловість і переробка сільськогосподарської продукції — 817,8 млн дол. (19,5% загального обсягу інвестицій); оптова торгівля і посередництво у торгівлі — 589,1 млн дол. (14%); фінансова діяльність — 336,3 млн дол. (8%); машинобудування (виробництво машин, електричного, транспортного та електронного устаткування) — 335,4 млн дол. (8%); транспорт — 294,8 млн дол. (7%). Значну роль в активізації інвестиційних процесів відіграло послідовне дотримання урядом принципу бездефіцитності бюджету та обмеження державних запозичень на кредитному ринку. Якщо в 1998 р. дефіцит державного бюджету становив 2%, то за 2001 р. він був зведений із профіцитом 0,6%.
Обсяги виробництва продукції роздержавлених промислових підприємств на цей час перевищили обсяги підприємств державної та комунальної форм власності у 2,3 раза. За деякими видами промислового виробництва частка продукції, вироблена на приватизованих підприємствах, перевищувала її середнє значення по промисловості. На приватній основі також продовжували розвиватися банківська система, підприємства торгівлі та будівництва.
У другій половині 90-х років ХХ ст. сформовано основний каркас ринкової інфраструктури; зроблено суттєві кроки щодо реалізації принципу відкритості економіки, лібералізації господарських зв’язків, цінового механізму, грошового й валютного ринків, ринку товарів і капіталів; перетворено економічні функції держави та задіяно основні важелі макроекономічного регулювання. Незважаючи на існуючі проблеми ринкової трансформації, структура національної економіки вже не була адміністративною, а представлена особливим типом ринкової економіки.
На початку ХХІ ст. в українській економіці незворотним стає процес реформування відносин власності, що позначилось на суттєвому розширенні приватного сектору. У 2001 р. понад 2/3 загального обсягу промислової продукції виробляли недержавні підприємства. Однак нереалізація в повному обсязі сертифікатної (ваучерної) приватизації призвела до того, що в Україні не сформувалось впливове та потужне мале і середнє підприємництво, яке є базою економіки в розвинутих країнах та основою середнього класу. У 2003 р. в Україні було понад 250 тис. малих підприємств, що в 10—14 разів менше, ніж у цивілізованому світі, а частка їхньої продукції в загальних обсягах виробництва — у 6 разів.
Стосовно земельної реформи в Україні, то її перший етап — роздержавлення землі та передання у власність юридичних осіб — фактично було завершено в 90-ті роки, а з 2000 р. розпочалась реалізація другого — формування реального власника на землю (Указ Президента «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектору економіки»). Уже у 2001 р. 6 млн громадян стали власниками земельних ділянок (паїв), що становило майже половину земельних угідь України.
В аграрному секторі після 2000 р. відбувалось збільшення обсягу валової продукції. Продуктивність праці за наступні чотири роки зросла більш ніж на третину, витрати енергії скоротилися наполовину. Однак однією з головних проблем залишалось капіталовкладення, бо в 4/5 сільгосптехніки закінчився амортизаційний строк. Не вистачало кваліфікованих спеціалістів із межування земель, не існувало повноцінної законодавчої бази (зокрема, закону про ринок землі).
Важливою ознакою економічного життя країни стало динамічне зростання інвестицій (більш ніж удвічі протягом 2000—2004 рр.), що було свідченням віри іноземних інвесторів у перспективність української економіки. Відбулися зміни і в походженні закордонних капіталовкладень: якщо в 90-ті роки в Україні панував німецький капітал, то в наступні роки провідні позиції завоював американський, а згодом англійський і голландський. Одними з найбільших інвесторів також були Кіпр та Віргінські острови. Те, що вони виходять із тіні та починають працювати в Україні, свідчить про бажання підприємців використати знання місцевих реалій у своєму бізнесі та повернення раніше вивезеного капіталу на Батьківщину. Змінилась і регіональна структура іноземних інвестицій. Київ і Київська область стали лідерами не тільки за абсолютною величиною, а й за темпами освоєння інвестицій; Луганська та Донецька області втратили завойовані темпи освоєння зарубіжних капіталів.
Протягом 2000—2004 рр. в економіці країни сталися позитивні зрушення: золотовалютні резерви Національного банку зросли, підвищився рівень експорту зерна. За підсумками 2001 р., Україна посіла третє місце у світі за обсягами продажу військової техніки, випередивши Францію, Велику Британію, Німеччину й Китай. 20 квітня 2001 р. у випробувальний політ вирушив вантажно-пасажирський літак АН-74ТК-300 — модифікація військово-транспортного АН-74. У лютому 2002 р. Україна стала шостою державою у світі, яка виготовляла гелікоптери.

Набуття Україною статусу
країни з ринковою економікою

На початку 2005 р. відбулася зміна влади в Україні. Новий уряд проголосив програму «Назустріч людям» (лютий 2005 р.), згідно з якою визначалися пріоритетні завдання в економічній сфері: забезпечення вільного й рівноправного доступу суб’єктів підприємницької діяльності до всіх сфер ринку; створення системи протидії «тіньовій» приватизації; реалізація регіональної політики на принципі перерозподілу ресурсів на користь територій, що потребують підтримки; формування конкурентного на внутрішньому й зовнішньому ринках виробничого потенціалу; зміцнення продовольчої безпеки держави шляхом пріоритетного розвитку аграрного сектору; технічне оновлення та модернізація енергетичних підприємств; послаблення податкового тиску. Однак уже влітку 2005 р. загострились суперечності у владі загалом і в уряді зокрема, що позначилось і на економічній ситуації в країні. Із червня 2005 р. почався спад у промисловості, особливо в металургії, вугільній і нафтохімічній галузях. Знизилися закупівельні ціни на цукровий буряк, молоко, пшеницю.
Попри всі зусилля, за рівнем інвестиційного ризику Україна наприкінці липня 2005 р. була поряд із такими державами, як Індонезія, Колумбія та Ірак. Так, на Львівщині приплив інвестицій у першій половині 2005 р. зменшився удвічі порівняно з аналогічним періодом минулого року, 3 млн дол. відізвала з Луганщини Угорщина. Якщо в першому кварталі 2004 р. приріст інвестицій становив 52,1%, то в січні—березні 2005 р. — лише 4,5%. Не мали успіху й поїздки президента В. Ющенка до потенційних інвесторів. Погіршенню економічної ситуації сприяли інші чинники: ліквідація навесні 2005 р. вільних економічних зон; тривала дискусія щодо проблеми реприватизації; ручне управління економікою; невдалі маневри Національного банку з валютним курсом; зависокий рівень корумпованості українських чиновників. Тому прямі інвестиції в Україні були одні з найнижчих у Центрально-Східній Європі.
Економічне становище в Україні стабілізувалось наприкінці 2005 р., а вже в наступному почалося продовження економічного зростання. Україна стала наближатися до моделі ринкової економіки країн середнього рівня розвитку, що підтвердили ЄС та США у 2005—2006 рр. Однак це супроводжувалось і небезпечними процесами, зокрема її доларизацією. Причиною була активізація роботи банків на зовнішніх ринках запозичень, підвищення попиту населення на валюту на готівковому ринку (попит у кілька разів перевищував пропозицію). До того ж зростання іноземних інвестицій протягом 2004—2008 рр. наближалося до 36 млрд дол., а приватні та державні зовнішні запозичення — понад 79 млрд дол., резерви НБУ — понад 26 млрд дол.
Становище ускладнювалось і через значний динамічний приріст готівкових заощаджень громадян України, який досяг майже 26 млрд дол. у 2007—2008 рр. Наслідками доларизації вітчизняної економіки стали реальна загроза стабільності української банківської системи загалом та деяких банків зокрема, перевищення загального зовнішнього боргу на понад 100 млрд дол., збільшення державного боргу, втеча капіталів з країни, проблеми з виплатами зовнішніх позик компаніями-боржниками, нездатність НБУ втримати курс гривні. У свою чергу це призводило до того, що придбану валюту населення, компанії вкладали в банки, які розширили валютне кредитування (дозволене ще з 2003 р.). В умовах стабільності гривні обсяг валютних кредитів зріс протягом 2006—2007 рр. на понад 170%, а динаміка збільшення гривневих позик становила лише 125%. Уже у 2006 р. часові розриви між фінансовими зобов’язаннями комерційних банків перед зовнішніми кредиторами і зобов’язаннями фізичних та юридичних осіб перед ними самими стали суттєвими. НБУ запропонував як вихід із цієї ситуації заборону валютного кредитування, але лобіювання інтересів окремих комбанків на той час виявилося сильніше, ніж розуміння майбутніх загроз для всієї банківської системи держави.
Створювався майже замкнений цикл доларизації вітчизняної економіки, унаслідок чого зменшився регуляторний вплив НБУ на грошову-кредитну сферу в країні. До того ж темпи зростання банківської системи та гривневої маси не збігалися, що зумовило необхідність компенсації валютою дефіциту грошей. Водночас відбувався стрімкий розвиток внутрішнього фондового ринку як можливого запобіжника подальшій доларизації економіки. Однак до початку глобальної фінансової кризи цей дисбаланс ще зберігався, що зрештою було однієї із внутрішніх причин її поглиблення в Україні.