Створення системи державної влади та конституційний процес в Україні. УКРАЇНА ЗА ДОБИ НЕЗАЛЕЖНОСТІ. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ
Інституціональне оформлення процесу державотворення в Україні
Українська партійно-радянська номенклатура, яку називали «партією влади», в роки «перебудови» зазнала істотних змін, у т. ч. у персональному складі. Глибоко укорінений інстинкт влади змусив її розірвати відносини з московським центром і заборонити діяльність КПУ. Проте за способом мислення, кваліфікацією та ментальністю вона залишалася «внутрішньою партією» у складі КПРС.
Наважившись на радикальні кроки, «партія влади» ледве змогла зробити наступний, багато в чому символічний крок: визнати незалежну Україну спадкоємицею УНР. Негативне ставлення до УНР прищеплювалося радянським людям із дитинства. Тільки в січні 1992 р. Президія Верховної Ради зважилася видати указ «Про Державний Гімн України» — національний гімн на музику композитора М. Вербицького. Питання про текст («Ще не вмерла України ні слава, ні воля…»), уперше опублікований П. Чубинським у 1863 р., залишилося відкритим, оскільки його зміст суперечив державним кордонам сучасної України на заході та сході (у вірші П. Чубинського йшлося про етнографічні українські землі «від Сяну до Дону»).
У січні 1992 р., коли розпочала свою роботу чергова сесія Верховної Ради, синьо-жовтий стяг було затверджено як Державний прапор України, а в лютому — тризуб доби України-Русі як малий Державний герб України. У відповідній постанові зазначено, що тризуб має бути головним елементом майбутнього великого Державного герба.
Затвердження нової державної символіки було принциповим, оскільки вказувало на те, звідки нова незалежна Україна має намір провадити свій родовід. Однак колишні націонал-комуністи (всі вони публічно зреклися членства в КПРС-КПУ) більше турбувалися про те, щоб оволодіти важелями влади на території України і передусім здобути контроль над силовими структурами.
Військовослужбовці Радянської армії, КДБ і МВС дисципліновано підпорядкувалися Верховній Раді України як найвищому органу влади. Український народ на референдумі переконливо продемонстрував свою волю.
6 грудня 1991 р. Верховна Рада прийняла Закон «Про Збройні Сили України», який проголошував, що Україна як незалежна держава і суб’єкт міжнародного права створювала власні Збройні Сили. Організаційну роботу з їх формування здійснювало Міністерство оборони, утворене відповідно до Постанови Верховної Ради «Про військові формування в Україні» від 24 серпня 1991 р.
Формування Збройних Сил мало керований характер і відбувалося під безпосереднім впливом Верховної Ради. За 1992—1994 рр. український парламент ухвалив понад 50 постанов і законів, якими регламентувалося будівництво Збройних Сил. На основі цих постанов формували нові управлінські й організаційні структури, опрацьовували головні постулати військово-технічної політики, створювали оновлену систему підготовки військових кадрів, будували механізми соціального захисту військовослужбовців і членів їхніх сімей.
На час проголошення незалежності Україна була мілітаризованою державою, перенасиченою ядерною зброєю (третій за величиною потенціал після США і Росії) та звичайними озброєннями. На її території дислокувалися 3 загальновійськові та 2 танкові армії, окремий армійський корпус, армія протиповітряної оборони, 4 повітряні армії та Чорноморський флот, угруповання стратегічних ядерних сил у складі 43-ї ракетної армії та важких бомбардувальних дивізій. Арсенал Збройних Сил СРСР на території України налічував 6,5 тис. танків, понад 7 тис. бойових машин піхоти, приблизно 1,5 тис. бойових літаків, понад 1600 стратегічних ядерних боєголовок. Особовий склад налічував до 780 тис. осіб. Така насиченість військами обумовлювалася прикордонним розташуванням республіки. Згідно з радянською воєнною доктриною після початку війни вони повинні були негайно проравати танками оборону НАТО в Європі й за два тижні вийти на Ла-Манш.
Трансформація політичної влади безпосередньо позначилася на перетворенні Збройних Сил СРСР на території України на Збройні Сили України. Труднощі були пов’язані з необхідністю переходу від ідеологічних стандартів, за якими формувалися Збройні Сили СРСР, до створення Збройних Сил України за абсолютно нових зовнішніх воєнно-політичних і внутрішніх соціально-економічних умов.
У жовтні 1993 р. Верховна Рада прийняла воєнну доктрину, у якій наголошувалося, що Україна не вбачає в сусідніх країнах ворогів і не є потенційним противником жодної держави. Вона розглядає свою воєнну безпеку як стан воєнної захищеності національних інтересів в умовах потенційної та реальної воєнної загрози. З огляду на цю доктрину Україна не мала утримувати того велетенського воєнного потенціалу, який успадкувала від СРСР. Вона й не могла утримувати такої армії за рахунок свого бюджету. Тому Верховна Рада і Президент України розпочали процес скорочення Збройних Сил. За три роки звільнили в запас понад 100 тис. офіцерів, прапорщиків і мічманів. Процес скорочення міг бути й інтенсивнішим, однак будівництво житла для військовослужбовців і розгортання мережі закладів із їх фахової перепідготовки не вдавалося прискорити. Тому в 1994 р. звільнення офіцерів у запас уповільнилося.
У 1991 р. керівництво України не змогло вплинути на командування Чорноморського флоту (ЧФ), який майже цілком перебував на українських військово-морських базах. Невизначеність статусу ЧФ стала однією з найгостріших проблем у відносинах між Україною і Росією. Суть проблеми корінилася не в самому флоті, який налічував майже 300 кораблів застарілих конструкцій (найновіші Росія вивела з акваторії Чорного моря). Флот мав берегову інфраструктуру, тому російський контроль над кораблями поширювався практично на весь Крим.
У червні — серпні 1992 р. президенти України та Росії на зустрічах у Криму домовилися про встановлення подвійного контролю над флотом терміном на 5 років. Домовленість не розв’язала проблеми. Хоча політичне керівництво України не раз урочисто заявляло про те, що не має наміру переглядати проголошений у Декларації про державний суверенітет неядерний статус, воно не робило практичних кроків у цьому напрямі. Одночасно у Верховній Раді були думки про передчасність відмови від ядерної зброї. Усе це ускладнювало становище України на міжнародній арені.
Найважливіший елемент державотворчого процесу — визначення державних кордонів й укладення відповідних домовленостей із сусідами про визнання цих кордонів. Згідно із Законом «Про державний кордон», прийнятим Верховною Радою 7 листопада 1991 р., кордон СРСР із Польщею, Словаччиною, Угорщиною та Румунією на території України став державним кордоном України. Адміністративний кордон із трьома колишніми союзними республіками (Молдовою, Білоруссю та Росією) теж став державним кордоном.
Кабінет Міністрів України створив 2 січня 1992 р. Державний комітет у справах охорони державного кордону. Основні зусилля нового відомства зосереджувалися на реалізації державної прикордонної політики, принципів правового оформлення та охорони державного кордону й виняткової (морської) економічної зони, удосконаленні системи заходів для забезпечення їх недоторканності. Поступово прикордонні війська взяли під охорону весь державний кордон України протяжністю 7014 км.
Влада, яку отримали Верховна Рада та Президент України, мала тоталітарну природу. Тоталітаризм формально самознищився в процесі конституційної реформи М. Горбачова, однак сама структура влади залишалася такою самою, якою була в СРСР. По радянській лінії влада поділялася на три гілки, як у кожному демократичному суспільстві, — законодавчу, виконавчу й судову. По компартійній лінії вона була цілісною. Отже, поділу влади не було. Після ліквідації компартійної диктатури диктат не зник, а перемістився до радянської сфери влади, точніше до пострадянської (оскільки поряд із радами вже існувала президентська влада).
Пострадянські органи влади не мали власної організаційної структури. Радянські органи її і не потребували, оскільки в кожній своїй ланці вони інтегрувалися в компартійну структуру. Пострадянські органи влади повинні були створити таку структуру, оскільки без неї неможливо зберегти ефективність державного управління і авторитет влади. Однак одразу виникли суперечності між парламентом, який не хотів утрачати своїх владних повноважень, успадкованих від диктаторської партії, і президентом, який прагнув реалізувати свої повноваження. Головна суперечність полягала в тому, що обидві сторони бажали вибудувати власну виконавську вертикаль, спираючись на надані їм конституційні повноваження. Інакше кажучи, конфлікти на вершині влади були зумовлені не особистісними чининками, а недосконалістю Конституції. У чинній із 1978 р. Конституції УРСР зазначено: «Народ здійснює державну владу через Ради народних депутатів, які становлять політичну основу України. Всі інші державні органи підконтрольні й підзвітні Радам народних депутатів». Ця норма була декларативною, доки радами усіх рівнів керували компартійні комітети, але вона стала реальною, коли КПУ зникла з політичного життя. Коли засновувалася президентська посада, Верховна Рада України додала до тексту чинної Конституції норму, яка суперечила наведеній вище: «Президент України є главою держави і главою виконавчої влади України».
Конституційна «розвилина» була наслідком запровадження президентської посади в політичний лад, який сформувався в тоталітарному суспільстві. Однак труднощі політичного становища в перші роки існування незалежної України виявлялися саме в суперечностях між президентом і парламентом. Посилення некерованості суспільними процесами позначалося на повсякденному житті, тому що держава, як і в радянські часи, залишалася власником і розпорядником переважної частини засобів виробництва.
Труднощі трансформації влади призводили до того, що керівна верхівка України відмовилася від стратегічних планів і зосередила зусилля на розв’язанні нагальних проблем суспільства. Проте найгостріші проблеми виникали через те, що політична еліта переймалася лише власним виживанням. Відмова від економічних реформ, штучне збереження залишків тоталітарного ладу, який самозруйнувався на межі 80—90-х років, призводили до невідворотного погіршення економічного становища і порушення діяльності державних інститутів управління.
Замість налагодження взаємодії Президент і парламент намагалися зосередити владу у своїх руках. У лютому 1992 р. Л. Кравчук заснував Державну думу України — конституційний орган, який мав виконувати консультативні функції. Це означало, що президент хотів узяти на себе частину функцій виконавчої влади. Законотворча діяльність Верховної Ради не встигала за життям. Народні депутати витрачали багато часу на вирішення поточних питань управління державою, але не ухвалювали потрібних суспільству законів. Часто вони займалися лобістською діяльністю в межах власного виборчого округу або «за інтересами».
Депутати не визнали за президентом права на заснування консультативного органу, і через дев’ять місяців Л. Кравчук був змушений розпустити Державну думу. Проте за поданням Президента Верховна Рада прийняла 5 березня 1992 р. Закон «Про представників Президента України», який встановлював, що представник Президента є найвищою посадовою особою виконавчої влади — главою місцевої адміністрації в областях, районах і містах центрального підпорядкування (Києві й Севастополі). Повноваження цієї посадової особи були широкими: він забезпечував реалізацію законів і розпоряджень законодавчої та виконавчої влади, контролював діяльність місцевого і регіонального самоврядування, а також підприємств, організацій та установ незалежно від форми власності й підпорядкування. Однак парламент не надав представнику президента повноваження скасовувати рішення виконавчих комітетів місцевих рад, навіть якщо вони суперечили закону. Він міг тільки призупинити їх дію на час розгляду конфліктної ситуації в судовому порядку.
Парламент вважав, що за буквою Конституції повнота влади на місцях повинна належати не представникам президента, а головам рад та їхніх виконкомів. Однак ради та їх виконкоми очолювали різні люди, між ними теж виникали конфлікти внаслідок невизначеності посадових функцій. У радянські часи такі конфлікти були неможливими, тому що на будь-якому рівні управління — від республіканського до районного — всі керівники входили до складу бюро (Політбюро) відповідного компартійного комітету, де спілкувалися під пильним наглядом першого секретаря. Натомість між головами рад і головами виконкомів рад, а також між ними і представниками Президента постійно виникали непорозуміння з приводу того, хто кому підпорядкований.
У березні 1993 р. Верховна Рада внесла зміни і доповнення в Закон «Про представників Президента України», яких потребувало життя. Вона проголосила в доповненнях до закону, що голови обласних і районних рад залишалися найвищими посадовими особами у своїх областях і районах. Цим було знято колізію у відносинах між головами рад і головами виконкомів рад. Однак подання Л. Кравчука про те, що найвищими посадовими особами у своїх областях і районах мають стати представники президента, Верховна Рада проігнорувала.
Особливо гостро суперечності між представниками законодавчої і виконавчої влади виявилися на загальнодержавному рівні. Роль голови виконкому ради відігравав глава Кабінету Міністрів України — прем’єр-міністр. Він повинен був підпорядковуватися спікеру Верховної Ради. Водночас існувала конституційна норма, за якою прем’єр-міністр підпорядковувався президенту країни і повинен був затверджуватися та звільнятися парламентом за поданням останнього.
Оскільки економічне становище всіх верств населення погіршувалося, уряд, очолюваний В. Фокіним, критикували парламентарії, політичні партії, профспілки і громадські організації. Л. Кравчук, доки міг, підтримував уряд, тим більше що В. Фокін не мав політичних амбіцій і зберігав лояльність до глави держави. Зрештою у жовтні 1992 р. президент звільнив його і звернувся до Верховної Ради з пропозицією затвердити на посаді прем’єр-міністра Л. Кучму, якого мало хто знав, хоча він був депутатом Верховної Ради. З 1986 р. Л. Кучма працював генеральним директором виробничого об’єднання «Південний машинобудівний завод». Під цією назвою було приховано найбільший у світі ракетобудівний комплекс у Дніпропетровську, який виробляв понад половину стратегічних ракет СРСР, у т. ч. ті, які в довідниках НАТО мали назву «Сатана». Через цей завод мільйонний Дніпропетровськ у радянські часи став закритим містом.
Л. Кучмі вже пропонували посаду першого віце-прем’єра, але він відмовився. Пропозицію Л. Кравчука очолити уряд він прийняв, і його було затверджено на цій посаді більшістю голосів депутатів Верховної Ради. Сподівалися, що Л. Кучма, як досвідчений господарник, зможе вивести Україну зі становища економічного колапсу, який невідворотно наближався.
18 листопада 1992 р. новий прем’єр-міністр виступив перед парламентом із доповіддю про антикризові заходи уряду. У ній розкрив жахливу картину економічного занепаду держави, її тотального пограбування, небезпечного зростання соціального напруження в суспільстві. Депутати дали згоду на додаткові повноваження Кабінету Міністрів для здійснення економічних реформ.
У черговій доповіді перед парламентом 20 січня 1993 р. Л. Кучма був не менш відвертим. Першим серед керівників державного рівня він визнав: усе, що сталося в народному господарстві, має передусім суб’єктивні причини. Верховна Рада ухвалювала популістські рішення, а уряд В. Фокіна покривав їх кредитною емісією, унаслідок чого бюджетний дефіцит досяг 33% валового національного продукту. Неадекватність політичних гасел, якими було підмінено конкретну програму державного будівництва, реаліям повсякденного життя призвела до економічної ізоляції України. «Маючи за спиною рік наскільки святковий, настільки й злиденний, — говорив прем’єр-міністр, — ми змушені починати фактично з нуля і принципово нової постановки питань. Ми зайшли в глухий кут, тепер повернемось назад і лише після цього підемо далі».
Із програмною доповіддю про перші підсумки зробленого і вимогами надання уряду нових повноважень Л. Кучма виступив на засіданні Верховної Ради 18 травня 1993 р. Він заявив, що в першому кварталі спад промислового виробництва скоротився втричі, а падіння валового національного продукту — вдвічі. Проте далі стверджував, що економіка країни перебувала в катастрофічному стані і уряд потребував підтримки парламенту. Зокрема, Л. Кучма вимагав підпорядкувати уряду представників президента в областях, а також глав Національного банку, Антимонопольного комітету і Фонду державного майна. Він домагався також права видавати декрети з неврегульованих законодавством економічних питань на однорічний термін.
Самостійної позиції прем’єр-міністра не підтримував президент Л. Кравчук. Він не погодився з пропозицією Л. Кучми підпорядкувати собі представників президента в областях шляхом залучення їх до складу Кабінету Міністрів. Не погодився він і з іншими вимогами прем’єр-міністра. Натомість президент запропонував Верховній Раді прийняти рішення, за яким президенту надавалося право безпосереднього керівництва урядом і ухвалення указів щодо неврегульованих законодавством економічних питань на час до прийняття парламентом відповідного закону. Отже, на розгляд парламенту було винесено протилежні пропозиції прем’єр-міністра і президента, що засвідчувало розбіжності всередині президентської вертикалі виконавчої влади. Лише 1/5 частина депутатів (90 осіб) підтримали президента в його бажанні взяти на себе повноту влади. Водночас 223 депутати висловилися проти відставки прем’єр-міністра. Офіційної заяви Л. Кучми парламент не прийняв, проте він 1 червня передав президентові заяву з проханням звільнити його з посади за власним бажанням. Парламент тим часом надав Л. Кучмі право видавати декрети, які заповнювали законодавчий вакуум або навіть могли змінювати в певних межах чинні закони.
Через місяць Л. Кравчук видав указ про створення всередині Кабінету Міністрів надзвичайного комітету з питань оперативного управління народним господарством, який мав очолювати Л. Кучма. До функцій комітету входили розроблення й реалізація заходів щодо стримування інфляції, стабілізації народного господарства та соціального захисту населення. Однак прем’єр-міністр, із яким цю програму не було погоджено, відмовився його очолити. Президент відкликав із парламенту указ і докорінно скоротив штати своєї адміністрації, ліквідуючи в ній комісії і ради, які дублювали відповідні структури Кабміну.
Тим часом у країні нагальною проблемою стали страйки шахтарів. Соціальний вибух у Донбасі назрівав давно. З 278 діючих вугледобувних підприємств 228 працювали без реконструкції понад 20 років, хоча за нормативами процес оновлення основних фондів мали здійснювати за 14—16. Ускладнювало ситуацію й те, що план житлобудівництва в Донбасі було виконано в 1992 р. лише на 57%, хоча на квартобліку перебував кожен шостий працівник.
Страйк, що розпочався на початку червня 1993 р., швидко вийшов за межі галузі. Почали зупинятися промислові підприємства Донбасу. Передстрайкову готовність оголосили профспілки України. Страйкарі вперше з 1989 р. висунули суто політичні вимоги:
1) надати Донецькій області регіональну самостійність;
2) до 15 червня на сесії Верховної Ради вирішити питання щодо проведення Всеукраїнського референдуму про довіру президентові, парламенту і радам усіх рівнів (провести його не пізніше 1 вересня 1993 р.).
У разі відмови виконати ці вимоги страйкарі залишали за собою право закликати трудовий Донбас і весь український народ до акцій громадянської непокори. Сесія Донецької обласної ради народних депутатів ухвалила рішення, у якому було висловлено недовіру Президенту України, а також вимогу до Верховної Ради провести Всеукраїнський референдум про довіру президенту, парламенту і радам народних депутатів усіх рівнів до 1 жовтня 1993 р.
15 червня Л. Кравчук виступив у Верховній Раді зі своїм варіантом подолання кризи влади, що загострилася страйками у східному регіоні. Президент пропонував призначити дострокові вибори до парламенту на грудень 1993 р. або січень 1994 р. Паралельно із цими виборами передбачалося провести референдум щодо трьох питань: про довіру Президенту України; про доцільність посади президента взагалі; про те, яку за формою і змістом державу хоче будувати український народ. Тобто Л. Кравчук проштовхував уперед парламент, піддаючи його випробуванню референдумом.
Більше місяця Верховна Рада обговорювала шляхи виходу з кризи влади. Зрештою 24 вересня було прийнято рішення уникнути небезпечного референдуму й достроково припинити повноваження обох гілок влади. Вибори нового складу парламенту призначили на 27 березня, а Президента України — на 26 червня 1994 р. За кілька днів до того, 21 вересня, парламент задовольнив прохання Л. Кучми про відставку. Л. Кравчук не став у кризовій ситуації звертатися до Верховної Ради з проханням затвердити прем’єр-міністра. Він поклав виконання його обов’язків на першого віце-прем’єр-міністра Ю. Звягільського.
Парламентські й президентські вибори 1994 р. в Україні
У червні 1992 р. Верховна Рада ухвалила Закон «Про об’єднання громадян», який визначив правові основи діяльності політичних партій. Після цього у 1992—1994 рр. відбулося різке зростання кількості політичних партій — понад 30.
У 1992 р. відбулося два з’їзди Народного руху України (НРУ): у лютому — березні та грудні. На першому з них керівниками НРУ було обрано трьох співголів — І. Драча, М. Гориня і В. Чорновола. На з’їзді та після нього розгорталися гострі дискусії з приводу того, брати участь в уряді чи ставати в опозицію до нього. У прийнятих документах проголошувалося, що Рух виступатиме за консолідацію суспільних сил, які підтримують державотворчий процес, і сприятиме діям Президента України та забезпеченню ефективного функціонування системи влади, але перебуватиме в конструктивній опозиції до виконавчих структур. Така резолюція не заборонила діячам Руху приєднуватися до безпартійної (після заборони КПРС) «партії влади». Вони «входили у владу», обіймаючи відповідальні посади в адміністрації президента, уряді, посольствах. Боротьбу з владою продовжили тільки ті, хто гуртувався навколо В. Чорновола.
У жовтні 1992 р. Центральний провід Руху заявив, що його ставлення до уряду Л. Кучми залежатиме від успіхів його реформаторської діяльності. Л. Кучма запросив на посаду першого віце-прем’єра І. Юхновського, а М. Жулинський і В. Пинзеник стали віце-прем’єрами.
У грудні 1992 р. завершилось перетворення НРУ на політичну партію. Помилково перебільшуючи вплив Руху на маси, його лідер В. Чорновіл почав агітувати за розпуск Верховної Ради і проведення нових виборів на багатопартійній основі.
З перетворенням НРУ на політичну партію почала занепадати Українська республіканська партія (УРП). На з’їзді УРП у травні 1992 р. від неї відокремилося радикальне крило на чолі із С. Хмарою. Головою УРП став М. Горинь, почесним головою — Л. Лук’яненко.
Низка політичних партій і підприємницькі кола на початку 1992 р. заснували об’єднання демократичних сил «Нова Україна». Тоді було утворено й Селянську партію України (СелПУ), яка обстоювала інтереси директорського корпусу в сільському господарстві й активно протидіяла перетворенню землі на товар.
У червні 1993 р. у Донецьку відбувся «відбудовний» з’їзд Компартії України. Першим секретарем ЦК КПУ став П. Симоненко.
Найчисельнішими партіями у 1993 р. були КПУ (140 тис. членів), НРУ (50 тис. членів) і СелПУ (лідер — С. Довгань, 80 тис. членів до утворення Аграрної партії України — АПУ). Однак в ієрархії інститутів політичної системи партії (за винятком тих, які мали власні фракції в парламенті) посідали другорядне місце. Їхній вплив на політичні процеси обмежувався можливостями лідерів у структурах влади, організацією масових акцій протесту для тиску на органи влади (особливо у партій лівого спрямування) та формуванням громадської думки через виступи лідерів у засобах масової інформації. Унаслідок цього партії не відіграли важливої ролі ні в парламентських, ні в президентських виборах 1994 р.
Верховна Рада ХІІ скликання (нумерацію проводили з 1937 р.) ухвалила Декларацію про державний суверенітет у 1990 р. й Акт проголошення незалежності України у 1991 р. За чотири роки вона дала суспільству 402 закони і 1108 постанов нормативного характеру. Це були вагомі результати. Однак Україна перебувала у стані перманентної кризи, і виборці дали зрозуміти, що вони не схвалюють діяльності свого парламенту: на виборах у березні й квітні 1994 р. зі 188 депутатів, які балотувалися на новий термін, 138 не було обрано. Багато виборців не з’явилося на вибори. Під час двох турів голосування обрали тільки 338 депутатів із 450, а на нових турах — влітку й восени — ще 56 депутатів. Після трьох турів голосування (тобто влітку 1994 р.) половина місць у парламенті перейшла позапартійним депутатам. Наприкінці року парламент схвалив пропозицію Центральної виборчої комісії припинити виборчий марафон і відкласти на один рік призначення виборів у 44 округах, де їх тричі визнавали такими, що не відбулися через неявку виборців, або де не було обрано депутата.
Вибори до парламенту відбувалися на тлі президентських. У травні Центрвиборчком зареєстрував 7 кандидатів на цю посаду, основними з яких були Л. Кравчук і Л. Кучма. У списки на вибори президента було внесено 37 630 835 громадян, а в голосуванні 26 червня 1994 р. взяла участь 26 480 671 особа (70,37%). На першому місці з голосами 9 977 766 виборців (37,68%) опинився Л. Кравчук. За Л. Кучму проголосувало 8 274 806 виборців (31,25%). Третє місце посів О. Мороз (3 466 541 виборець, або 13,09%). Оскільки ніхто з кандидатів не набрав більше половини голосів виборців, які взяли участь у голосуванні, Центрвиборчком призначив повторне голосування для двох кандидатів, які набрали найбільшу кількість голосів (Л. Кравчук і Л. Кучма), на 10 липня 1994 р. У другому турі перевагу здобув Л. Кучма, за якого проголосували 14 660 000. виборців (52%).
Головою Верховної Ради ХІІІ скликання став О. Мороз. Незадовго до президентських виборів Л. Кравчук подав на затвердження парламенту кандидатуру «старого» нового прем’єр-міністра — В. Масола. Кандидатуру було затверджено, і новий президент Л. Кучма не повертався до питання про главу уряду. 19 липня Л. Кучма, О. Мороз і В. Масол опублікували спільну заяву, у якій повідомляли суспільству про своє бажання дотримуватися норм чинної Конституції і змінювати її положення тільки при погодженні всіх сторін.
Проблема трансформації влади з диктаторської в демократичну існувала в пострадянських країнах. Україна прагнула розв’язувати проблеми цивілізованими методами, без застосування сили.
Перші 100 днів президентства Л. Кучма використав для оцінювання існуючого становища. 11 жовтня 1994 р. він виступив перед Верховною Радою з документом, у якому наголошував: «Україна переживає небувалу за рівнем економічну кризу. Розвалюється фінансова система, серйозно загострилася проблема спаду виробництва, деградує соціальна сфера, система освіти, науки та культури, посилилося зубожіння населення, катастрофічно зростає злочинність. Наростає політична напруга. Виникли та набувають розвитку антидержавні настрої певної частини населення. Йдеться, по суті справи, про системну кризу суспільства, що загрожує самим підвалинам незалежності та просто виживанню української нації».
Команда президента розробила програму радикальних реформ, із якою він і звернувся до депутатів Верховної Ради. У центрі програми було докорінне реформування відносин власності: перехід від некерованого роздержавлення до широкомасштабної приватизації; ефективне використання корпоратизації; утворення фондового ринку й банківської системи, які мали стати локомотивом перебудови форм власності; утвердження відкритої економіки і входження України у світовий економічний простір.
Ефективне проведення реформ потребувало узгоджених дій президента і парламенту. Однак після виборів 1994 р. Верховна Рада стала «лівою» за своїм складом.
Отже, на початку роботи Верховної Ради ХІІІ скликання 43% голосів належало лівим фракціям — КПУ, СПУ й аграрникам. Унаслідок недосконалості виборчого закону не було обрано лише вісім депутатів, тому відбулися довибори. На ІІІ сесії у Верховній Раді було вже 405 депутатів, а ліві мали 164. Після розколу аграрників під час ІV сесії кількість лівих у парламенті зменшилася до 143 осіб (із 43 до 35%), що істотно змінило розстановку сил у парламенті.
У Верховній Раді почали формуватися центристські сили. Першою на політичній арені з’явилася Соціал-демократична партія України (об’єднана) (СДПУ(о)). Її було утворено в січні 1995 р. на установчому з’їзді трьох політичних сил — Соціал-демократичної партії України, Української партії справедливості і Партії прав людини. Соціал-демократія українського взірця виявилася зміщеною у політичному спектрі в бік центру, тому що комуністи й соціалісти представляли інтереси тих прошарків суспільства, які заперечували ринкову економіку.
СДПУ(о) очолив колишній міністр юстиції В. Онопенко. Під час нової передвиборної кампанії, яка розгорнулася з осені 1997 р., він дозволив, щоб партійний список очолили Л. Кравчук і Є. Марчук. З кількох тисяч чисельність партії зросла до 43,6 тис. членів на початку 1998 р. До її складу увійшли люди з великими капіталами, і В. Онопенко змушений був подати у відставку. Серед соціал-демократів посилився вплив одного із засновників об’єднаної партії, президента Спілки адвокатів України В. Медведчука.
У лютому 1996 р. виникла Народно-демократична партія (НДП), утворена шляхом злиття трьох політичних сил — Партії демократичного відродження України, Трудового конгресу та об’єднання «Нова Україна». Головою цієї центристської партії став колишній перший секретар ЦК ЛКСМУ А. Матвієнко. До керівництва НДП належали представники «партії влади» — О. Дьомін, О. Ємець, Є. Кушнарьов, І. Плющ, В. Пустовойтенко та ін. Чисельність партії на початку 1998 р. становила 22 тис. членів. А. Матвієнко не знайшов спільної мови з іншими керівниками, тому її очолив В. Пустовойтенко.
Отже, після виборів 1994 р. «партія влади» почала втрачати свій безпартійний характер. У суспільстві утворювалися політичні партії, засновані на різних ідеологічних і політико-економічних концепціях — соціал-демократичній, ліберальній, консервативній. Після довиборів 1997 р. загальна кількість депутатів збільшилася до 415. У парламенті було представлено 22 політичні партії (з наявних 41). Проте достатню кількість депутатів для утворення фракції (їхня чисельність повинна перевищувати 10 осіб) мали тільки три партії — КПУ, блок СПУ-СелПУ і Народний рух України. Склад груп і партійних фракцій постійно змінювався через різні обставини парламентського й загальнополітичного життя. Усе більше депутатів із правого і лівого флангів, а також тих, хто не визначився раніше, почали тяжіти до центру.
Ухвалення Конституції України
Ще в червні 1991 р. Верховна Рада затвердила концептуальні положення майбутнього Основного закону, які ґрунтувалися на Декларації про державний суверенітет. Створена парламентом Конституційна комісія почала роботу над текстом Основного закону з огляду на норми, закріплені у Декларації прав людини, Європейській конвенції з прав людини, пактах Організації Об’єднаних Націй про економічні, соціальні та культурні права. Комісія вивчала конституційну практику багатьох країн, прагнучи запозичити все найкраще і перевірене досвідом. Цей аспект тематичного наповнення Конституції не викликав дискусій серед членів комісії різної політичної орієнтації.
Суперечки виникли при обговоренні проблеми розподілу повноважень серед представників законодавчої і виконавчої влади. Депутати лівої орієнтації бажали зберегти за парламентом основні владні повноваження і надати президенту переважно представницькі функції. Навпаки, члени комісії, які захищали інтереси президента, закріплювали за цією посадою максимум повноважень і перетворювали державу на президентську республіку. Унаслідок таких розбіжностей чинною залишалася Конституція УРСР 1978 р., до якої внесли понад 200 поправок. Іноді поправки суперечили одна одній або первинному тексту Конституції, яка втратила свою головну роль — бути регулятором політичного життя.
У вересні 1994 р. створено нову Конституційну комісію, яка ґрунтувалася на принципі представництва двох гілок влади. Відповідно співголовами комісії було призначено Президента України Л. Кучму і голову Верховної Ради О. Мороза. Президент вніс до парламенту проект «Конституційного закону про державну владу і місцеве самоврядування в Україні». У ньому містилися конкретні пропозиції про розмежування влади за законодавчою лінією і управлінсько-розпорядчою. Проект порушував багато статей Конституції УРСР 1978 р., побудованої, як усі попередні радянські конституції, на принципі неподільності влади. Згідно із цим документом Верховна Рада повинна була віддати президенту істотну частку своїх владних повноважень. Ішлося про те, щоб наповнити реальним змістом внесену до Конституції в 1991 р. статтю про запровадження посади президента як глави держави та глави виконавчої влади.
До розгляду проекту Верховна Рада приступила 22 грудня 1994 р. Підбиваючи підсумки перших років державотворчого процесу, Л. Кучма заявив, що Україна не спромоглася сформувати якісно нову, побудовану на демократичних засадах державну владу, яка за ефективністю впливу на суспільство не поступалася б державним інститутам розвинутих країн. Він визначав дві причини економічної кризи в країні: 1) невідповідні, застарілі виробничі відносини та деформована структура народногосподарського комплексу, «успадкована» від радянських часів; 2) недосконала організація державної влади в Україні, прорахунки вищого керівництва. Перша причина обумовлювала відставання від західних країн, а друга пояснювала, чому Україна залишилася позаду багатьох держав СНД, які розпочинали власний незалежний шлях розвитку в рівних із нею умовах. «Якщо бути до кінця відвертим, — наголосив президент у цьому виступі, — то треба визнати помилковим привласнення управлінських функцій парламентом і місцевими радами.
Проблема Верховної Ради 1991 р. полягала не в тому, що вона взяла на себе функції державного управління від комуністичної партії (у той час більше нікому було це зробити), а в тому, що вона побоялася передати в повному обсязі виконавчі повноваження спочатку уряду, а пізніше всенародно обраному президенту. Без сильного уряду було неможливо управляти державним сектором економіки, який становив в Україні понад 85%.
Щодо проекту «Конституційного закону про державну владу і місцеве самоврядування в Україні» у структурах Верховної Ради відбувалися гострі дискусії. У багатьох депутатів сама ідея обмеження повноважень парламенту функціями опрацювання й ухвалення законів не викликала ентузіазму. Законодавча влада була абстрактною, тоді як виконавча завжди пов’язувалася з безпосереднім впливом на кар’єру людей і перерозподіл матеріальних цінностей. У період роздержавлення і приватизації виконавча влада мала особливе значення для тих представників «партії влади», які прагнули перетворити свої владні повноваження на матеріальні цінності.
Громадська думка підтримувала президента в його протистоянні з парламентом. На запитання служби Соціс-Гелап «Яким наші громадяни хотіли б бачити президента і коло його повноважень?» відповіді розподілилися так:
— президент має бути главою уряду і перебрати на себе всю відповідальність за внутрішню і зовнішню політику (як у США) — 67,5%;
— в умовах України президент зовсім не потрібний — 3,5%;
— президент має ділити владу з прем’єр-міністром, якого затверджує парламент (як у Греції) — 5,7%;
— президент має бути главою держави, «символом нації» без владних повноважень, які має прем’єр-міністр, що обирається парламентом (як в Італії та Німеччині) — 7%;
— важко відповісти — 16,3%.
Характерно, що ліві фракції в парламенті прагнули взагалі скасувати президентську посаду, а виборці, які йшли за ними, були налаштовані підтримати сильну президентську владу. Такі настрої відображали ментальність радянської людини, яка звично покладалася на державу, доручаючи їй і відповідальність за власну долю.
У квітні 1995 р. почала свою роботу ІІІ сесія Верховної Ради. Кількість не обраних депутатів скоротилася до 45 осіб. У результаті додаткових виборів чисельність лівого блоку (комуністи, соціалісти і аграрники) зросла на 19 осіб, але його вплив у парламенті послабився, оскільки: довибори дали істотно більше місць представникам центру; соціалісти й особливо аграрна фракція відмовилися від беззастережної підтримки комуністів; Міжрегіональна депутатська група і група «Єдність» теж почали голосувати самостійно.
Безвідповідальна акція комуніста В. Терещука, який вніс законопроект про надання голові Верховної Ради функцій глави держави, не мала успіху. Внесений Л. Кучмою законопроект, за яким президенту надавалися поряд із повноваженнями глави держави функції глави виконавчої влади, набрав 18 травня 1995 р. 221 голос (54,6%), тобто його було схвалено. За цей закон, який повторював існуючу в Конституції УРСР поправку 1991 р., проголосувало 19% членів комуністичної фракції, 41% соціалістів і 72% аграрників. Прийняття його стало можливим завдяки зміні в розстановці сил. Згідно із законом президент ставав одноосібним главою уряду, склад якого він мав формувати сам, без узгоджень і затверджень Верховною Радою. Він очолював і систему місцевих органів державної виконавчої влади. Ідеї про збереження місцевої влади у вигляді рад народних депутатів, яку постійно обстоювали комуністи, не підтримали. Органами державної влади від обласного до районного рівня (також у Києві й Севастополі) ставали державні адміністрації, главами яких президент повинен був призначати обраних населенням голів відповідних рад. У компетенції місцевих рад залишались обмежені повноваження: затвердження місцевого бюджету та програм територіального розвитку, заслуховування звітів голів адміністрацій. Усі інші повноваження передавали держадміністраціям. З ухваленням цього закону Україна перетворювалася з парламентської на парламентсько-президентську республіку.
У системі влади, однак, нічого не змінилося. Закон прийняли, але він не набув чинності. Для зміни системи влади була потрібна не проста, а конституційна (300) більшість голосів. За того політичного спектра, який існував у парламенті, було нереально набрати ще понад 80 голосів для утвердження президентської влади.
Президенту доводилось працювати з тим парламентом, який був, тобто з таким, який не міг прийняти закон про наділення президента владою конституційною більшістю голосів. Першим етапом у діалозі з парламентом стало перетворення законопроекту «Про державну владу і місцеве самоврядування» на закон. Другий етап — пропозиція керівництву парламенту укласти Конституційний договір між законодавчою і виконавчою владою терміном на один рік, до ухвалення нової Конституції. За цим договором Закон «Про державну владу і місцеве самоврядування» набував чинності, а тим часом Конституційна комісія повинна була розробити і подати на розгляд парламенту новий Основний закон. Договір укладали президент і Верховна Рада в особі більшості її членів. О. Мороз прогнозовано ухилився від укладення Конституційного договору. Він заявив, що Закон «Про державну владу і місцеве самоврядування» не може бути запроваджений хоча б на один рік, адже він не набрав конституційної більшості голосів.
За цих умов відбувся третій етап президентського діалогу з Верховною Радою. 31 травня 1995 р. Л. Кучма видав указ про проведення опитування громадської думки щодо довіри громадян України президенту та Верховній Раді. Одночасно він звернувся до народу з поясненням мотивів цього кроку. За його словами, майже чотирирічний досвід незалежної України засвідчив, що сучасна деформована державна система — одна з основних перешкод на шляху припинення руйнівних процесів, які призвели до занепаду економіки, інтелектуального й духовного життя, зростання злочинності, зубожіння великих мас населення. Л. Кучма зазначав, що розвиток України як незалежної держави потребує перерозподілу повноважень між законодавчими і виконавчими органами державної влади, створення дієвої виконавської вертикалі, чіткого визначення, хто й за що відповідає. Президента звинувачували в намаганнях створити авторитарний режим і здійснити антиконституційний переворот, тому Л. Кучма вдався до народного волевиявлення. Питання в бюлетені було сформульовано чітко: «Кому виборці довіряють — Президентові України чи Верховній Раді?».
Верховна Рада відповіла 1 червня накладенням вето на президентський указ. В країні настала гостра політична криза. Для противників Л. Кучми в парламенті постановка питання про довіру була небезпечною. Вони не мали конструктивної програми, яку могли б протиставити президентській. Предметом суперечки став уже прийнятий Верховною Радою Закон «Про державну владу і місцеве самоврядування», який не набув чинності навіть тимчасово, до прийняття Конституції, через те що чинна Конституція УРСР 1978 р. містила суперечливі норми в питанні про державну владу. Починаючи з 1989 р., ліві сили знову опинялися перед необхідністю відступити.
Президент був готовий до компромісу. Його позиція теж була вразливою. Згідно із чинною Конституцією глава виконавчої влади не міг провести референдум без згоди парламенту. Якби результати опитування виявилися позитивними для президента, він не міг би скористатися цим для реформування системи влади. Спроба їх застосувати була рівнозначна державному перевороту. Тому обидві сторони утрималися від звернення до виборців. 8 червня Верховна Рада більшістю в 240 голосів (59%) уклала з Президентом України Конституційний договір терміном на один рік.
Проти укладення договору рішуче виступили тільки комуністи. Однак вони голосували недружно, розуміючи вразливість своєї позиції. Проти висловилися 64 члени комуністичної фракції, за — 3, утрималося — 4, не голосували 6, були відсутні — 13 делегатів. За договір голосувало 7 соціалістів, проти — 8. Відсоток позитивного голосування серед аграріїв становив 79, серед незалежних — 83, серед позафракційних — 52. Центристські фракції і групи голосували за договір дружно. Договір давав змогу зберегти керованість держави на основі принципу поділу влади і час на пошуки компромісних рішень в опрацюванні пострадянської Конституції. Президент України нарешті запропонував на затвердження Верховної Ради нового прем’єр-міністра. Від березня 1995 р. виконуючим обов’язки прем’єр-міністра був Є. Марчук, який змінив В. Масола і в червні офіційно очолив Кабінет Міністрів.
Конституційна комісія передала в лютому 1996 р. проект Основного закону на розгляд парламенту разом із зауваженнями своїх членів. Розгляд тривав майже три місяці. Найбільше дискусій викликали п’ять пунктів: розподіл повноважень між гілками влади, проблема приватної власності, державна символіка, статус російської мови й статус Республіки Крим. Рада національної безпеки і Рада регіонів рекомендували президенту оголосити референдум про затвердження Основного закону в редакції, винесеній Конституційною комісією на розгляд Верховної Ради (передбачала двопалатну структуру парламенту й перейменування його в Народні Збори). Це був варіант проекту Конституції, розроблений президентською стороною. Варіант представників комісії від Верховної Ради мав інший вигляд.
Л. Кучма підписав відповідний указ, після чого протистояння двох гілок влади загострилося. Проте президент не мав права проводити референдуми без згоди Верховної Ради, й указ не мав легітимної основи. У цій ситуації в парламенті виникла самодіяльна узгоджувальна комісія на чолі з народним депутатом М. Сиротою. На початку травня вона була затверджена Верховною Радою як тимчасова спеціальна депутатська комісія, яка координувала думки різних фракцій, партій і течій у кожній спірній статті Конституції.
Робота над проектом Конституції тривала майже два роки. 28 червня 1996 р. — день ухвалення Конституції України — проголошено державним святом.
Для України, яка перебувала на перехідному етапі розвитку, Конституція мала важливе значення. З її ухваленням було визначено базові координати й орієнтири, сукупність суспільних цілей — усе те, що формує політико-економічну систему; створено передумови для того, щоб функціонування й розвиток держави та суспільства не залежали від політичних орієнтацій партій чи окремих діячів; вичерпно окреслено відносини держави й громадянина, їхні права та взаємні обов’язки; встановлено граничні норми втручання держави в життя суспільства та окремої особи. Такі принципи покладено в основу загальновизнаних у світі демократій.
У доповіді з нагоди першої річниці ухвалення Конституції Президент України Л. Кучма зазначав найвагоміші здобутки: державне будівництво стало здійснюватися в більш-менш визначених межах, діяльність державних інститутів і відносини між ними набули конституційного спрямування; у свідомості людей остаточно утвердилась ідея держави; народ перетворився з об’єкта політики на вищого її суб’єкта; розширилася свобода його дій у політиці та економіці, що дало змогу вийти на новий вектор соціального поступу — від тоталітаризму до демократії, розвиватися за багатоманітності форм господарювання і власності; прогнозованого характеру набули суспільно-політичні процеси, зруйновано ідеологічний фетишизм і закріплено політичний плюралізм; сформовано сприятливе міжнародне середовище для зміцнення безпеки держави та розв’язання внутрішніх проблем. Конституція України мала багато компромісних формулювань, тому в ній є і лакуни, і логічні неузгодженості. Це ускладнювало користування Основним законом або допускало різні його тлумачення.
Основний закон не зміг остаточно врегулювати відносини між гілками влади. Протистояння між президентом і Верховною Радою, де вплив лівих партій був надто сильний, тривало. Сторони мали протилежні позиції щодо найважливішого питання: просуватися шляхом ринкових реформ чи повернутися до дріб’язкового нормування державою економічного життя.
Політичне протиборство 1998—1999 рр. в Україні
Восени 1997 р. Верховна Рада визначилася з термінами і процедурою проведення чергових парламентських виборів. Уперше вони мали відбутися в умовах чинності нової Конституції України. Було вирішено провести вибори за один тур. Переможцем
ставав кандидат, який випереджав за голосами суперників, навіть якщо більшість виборців висловлювалася за інших, тобто проти нього. Так унеможливлювалось повторення виборчого марафону.
Передбачалося, що половину із 450 депутатів буде обрано в єдиному загальнодержавному багатомандатному окрузі за партійними списками, а другу половину — в мажоритарних округах, де кандидати змагатимуться за депутатське місце особисто. Запровадження змішаної пропорційно-мажоритарної системи мало прискорити політичне структурування парламенту.
Напередодні виборів кількість політичних партій сягнула за 50. Центральна виборча комісія допустила до участі у виборах 29 березня 1998 р. 30 політичних партій і партійних блоків.
Багато громадян за десять років вільного волевиявлення під час виборів відвикли від процедури радянських виборів, коли вони одержували бюлетень з одним прізвищем і могли, не роблячи на ньому жодних позначок, опустити його в урну. Однак звикнути до процедури, яку пропонували, було неможливо. Бюлетень містив назви 30 політичних партій і блоків у загальнодержавному багатомандатному окрузі й безліч прізвищ кандидатів у депутати в одномандатному мажоритарному окрузі. Одночасно проводилися вибори в органи місцевого самоврядування, і виборець одержував додаткові бюлетені, з якими треба було розібратися. Тому ще під час передвиборчої кампанії партії та блоки пропагували присвоєний їм номер, щоб прихильники добре його запам’ятали.
У виборчі списки було включено 37 540 тис. осіб, у голосуванні взяло участь 26 571 тис. осіб, тобто 70,8%. У багатомандатному загальнодержавному окрузі всі депутатські місця розподілилися між 8 партіями і блоками, які подолали бар’єр у 4%. За кандидатів у депутати від інших 22 партій і блоків віддали 5475 тис. голосів. Вони розподілилися серед партій-переможниць у пропорціях, що визначалися кількістю голосів, поданих за кожну з них.
Бар’єр пройшли 5 центристських партій і блоків та 3 лівих. Однак у міжпартійному змаганні найбільше голосів отримали ліві, тому до них перейшли голоси виборців, які висловилися на користь центристських і правих партій. У цьому була недосконалість обраної виборчої системи.
Успіх комуністів був прогнозованим і пояснювався обуренням виборців, які страждали від мізерної оплати праці та затримок, невиплат пенсій, розвалу системи охорони здоров’я та соціального забезпечення. У східних і південних регіонах України КПУ здобула особливо багато голосів: у Луганській області та в м. Севастополь — 46%, у Криму і в Миколаївській області — 39%, у Донецькій і Харківській — 36%, у Херсонській — 34%, у Запорізькій — 32%. КПУ подолала 4-відсотковий бар’єр навіть у Львівській області, а не пройшла тільки в Івано-Франківській і Тернопільській.
Найбільша антикомуністична партія — Народний рух України — істотно поступилася за кількістю мандатів комуністам. Рухівський виборчий список опинився за межами прохідного бар’єра в шести областях. Блок соціалістів і аграріїв лівого спрямування теж досяг успіху. Проурядова Аграрна партія отримала майже 4% голосів, але не подолала бар’єра.
Неочікуваним був успіх Партії зелених, лідерів якої ніхто не знав. Вона випередила своїх конкурентів, спекулюючи на гаслі збереження навколишнього середовища. За неї голосували виборці, які розчарувалися в проурядових партіях, але не бажали голосувати за лівих.
Успіх НДП був прогнозованим: «партія влади» активно сприяла їй в усіх областях України. Однак ця партія набрала вп’ятеро менше мандатів, ніж комуністи.
Регіональний блок «Громада» нашвидкуруч створив колишній прем’єр-міністр П. Лазаренко. Він замінив Є. Марчука на посаді голови уряду у травні 1996 р., але через рік змушений був піти у відставку. Основною базою «Громади» була батькіщина П. Лазаренка — Дніпропетровська область.
Прогресивна соціалістична партія подолала 4-відсотковий бар’єр завдяки харизматичному лідеру — Н. Вітренко, яка вийшла із СПУ, щоб зробити самостійну кар’єру. Прагнучи послабити вплив такого політичного діяча як О. Мороз, владні структури в засобах масової інформації пропагували демагогічні виступи Н. Вітренко. Найбільше голосів ПСПУ здобула на батьківщині свого лідера — в Сумській області (21%).
Об’єднані соціал-демократи виявили активність у передвиборчій боротьбі, але не досягли вагомих результатів. Партія подолала бар’єр завдяки тому, що набрала в Закарпатській області 31% голосів.
Ліві партії одержали в багатомандатному окрузі 127 місць, а центристи і праві — тільки 98. Проте в мажоритарних округах виборці віддавали перевагу здебільшого не представникам від партій, а безпартійним. Було обрано 101 безпартійного депутата.
Серед 122 депутатів, які в одномандатних округах представляли політичні партії (всього було 223 народних депутати), 35 належали до партій, які не на-
брали 4%. Зокрема, Аграрну партію України представляли в парламенті 8 депутатів, партію «Реформи і порядок» — 4, блок «Національний фронт» — 7.
З урахуванням результатів виборів за одномандатними округами комуністи мали у Верховній Раді 123 мандати, НРУ — 46, блок СПУ-СелПУ — 35, Партія зелених — 19, НДП — 31, «Громада» — 24, ПСПУ та СДП(о) — по 17. Безпартійні депутати уже в парламенті приєднувалися до певної фракції. Бажаючих приєднатися до лівих фракцій було небагато, тому ліві не здобули більшості у Верховній Раді. Проте вони виступали дисципліновано, на відміну від своїх опонентів, і здебільшого контролювали роботу парламенту.
Розстановка політичних сил у Верховній Раді визначалася не тільки поділом на лівих, центристів, правих і безпартійних. Прогресивні соціалісти були вороже налаштовані до СПУ. Проурядова фракція народних демократів, яка після приєднання до неї багатьох депутатів-мажоритарників вийшла на друге місце після комуністів, не бажала мати нічого спільного з антипрезидентською «Громадою» П. Лазаренка.
Перша сесія Верховної Ради ХІV скликання розпочала свою роботу 12 травня 1998 р. Відкриттю передувала передбачена Конституцією церемонія: Голова Верховної Ради ХІІІ скликання О. Мороз привітав новообраних парламентарів і надав слово найстарішому за віком народному депутату — 78-річній Я. Стецько. Вона зачитала текст присяги, і кожен із 417 присутніх народних депутатів скріпив цей документ своїм підписом. Перше пленарне засідання розпочав голова підготовчої депутатської групи О. Бандурка. Парламент обрав тимчасову президію у складі депутатів, висунутих основними політичними силами, — П. Симоненка, О. Мороза, А. Матвієнка, Ю. Костенка і П. Лазаренка.
Свою фракційну належність визначили у Верховній Раді 389 депутатів. 164 депутати, обрані в одномандатних округах, приєдналися до партійних фракцій, з них 44 до лівих і 120 до центристів. Одразу після виборів структуровані ліві сили мали в новому складі парламенту 171 депутата, а центристи — 218. Представники правих сил, які пройшли до Верховної Ради в деяких одномандатних округах, приєдналися до центристів або залишилися серед безпартійних депутатів.
Після виснажливого виборчого марафону Верховну Раду очолив один із керівників СелПУ О. Ткаченко. Першим заступником голови став А. Мартинюк від КПУ, заступником — представник об’єднаних соціал-демократів В. Медведчук. Верховна Рада потрапила під контроль лівих сил. Це ускладнило проведення президентських виборів у 1999 р.
Унаслідок кризового стану економіки і соціальної сфери президентські вибори набули характеру референдуму: продовжити курс реформ, започаткований у 1994 р. чинним президентом, чи відмовитися від нього на користь чогось невизначеного. Ліві партії були переконливими у критиці поточної політики, але не могли запропонувати як альтернативу нічого істотного. Заклики повернутися в минуле підтримувала тільки частина людей похилого віку.
Першим постраждав у жорсткій політичній боротьбі екс-прем’єр-міністр П. Лазаренко. Коли факти про привласнення ним колосальних коштів за короткий період перебування на чолі уряду документально підтвердили, він змушений був утекти за кордон. Після цього Верховна Рада позбавила його депутатської недоторканності. Об’єднання «Громада», парламентська фракція якого налічувала 44 депутати (третє місце після комуністів і народних демократів), розкололося й почало швидко занепадати.
Роз’єднався також Народний рух України. Трагічна загибель у березні 1999 р. лідера партії В. Чорновола не змогла припинити внутріпартійної боротьби. Розкололися і об’єднані соціал-демократи. Найвпливовіший серед правих претендентів на владу Є. Марчук не зміг скористатися потенціалом цієї партії в президентській кампанії й орієнтувався в бік національно-патріотичних сил. Багато депутатів, у т. ч. колишній лідер А. Матвієнко, пішли з НДП. Новий лідер В. Пустовойтенко, який протримався на посаді прем’єр-міністра найдовше (понад 2,5 року), заявив, що на вибори не піде, а буде підтримувати кандидатуру чинного президента. Частина членів НДП разом із позапартійними депутатами утворила нову фракцію «За відродження регіонів».
Напередодні президентських виборів стало зрозуміло, що шанси на перемогу в таборі реформаторів мають тільки Л. Кучма і Є. Марчук. Керівники розколотого Руху Г. Удовенко і Ю. Костенко, а також лідер Партії зелених В. Кононов висунули свої кандидатури в президентській кампанії тільки для «розкрутки» власних партій.
У таборі лівих партій вирішили поборотися за найвищу в державі посаду О. Мороз, П. Симоненко, О. Ткаченко і Н. Вітренко. У разі свого приходу до влади ліві обіцяли негайно розв’язати всі економічні й соціальні проблеми. Особливо нестримним популізмом характеризувалася кампанія Н. Вітренко. Засоби масової інформації не раз тиражували її звернення до політичних супротивників такого змісту: «Закриємо аеропорти і вокзали, щоб ніхто не втік з країни. Всю верхівку — на уранові рудники!». Спритні телеоператори навіть провели репортаж із Жовтих Вод, щоб усі пересвідчилися в тому, що умови праці з природною урановою рудою цілком безпечні.
Закон про вибори Президента України передбачав реєстрацію претендентів після пред’явлення мільйона підписів громадян на їх підтримку. Вважалося, що такий бар’єр здатний обмежити кількість бажаючих отримати найвищу посаду. Однак Центральна виборча комісія змушена була зареєструвати півтора десятка кандидатів на цю посаду, що зробило саму процедуру виборів складною. В останній момент двоє зареєстрованих претендентів зняли свої кандидатури, і в бюлетенях залишилося 13 прізвищ.
Майже всі претенденти на президентську посаду були народними депутатами, причому не рядовими. Тому президентська кампанія призвела до гальмування законодавчої роботи. Вибори 31 жовтня 1999 р. відбулись у спокійній атмосфері. Центральна виборча комісія, міжнародні спостерігачі та журналісти стверджували, що порушення виборчого закону були неістотними і не вплинули на результат.
Найбільше голосів набрав чинний президент — 9599 тис. виборців. Друге місце посів П. Симоненко, якого підтримали 5849 тис. осіб. Із великим відривом від лідерів на третьому місці опинився О. Мороз — 2970 тис. виборців. Майже стільки само голосів мала Н. Вітренко — 2887 тис., Є. Марчук — 2138 тис., Г. Удовенко — 320 тис. осіб, Ю. Костенко — 571 тис., В. Кононов — менше 77 тис. осіб.
Хоча Л. Кучма мав відносний успіх, голосування дало сукупну перевагу представникам лівої опозиції. Напередодні другого туру країна знову постала перед вибором — підтримати курс ринкових реформ або зробити спробу повернутися в комуністичне минуле. Ліві, які програли перший тур, закликали громадян віддати голоси за П. Симоненка. Лідери правих і центристів висловилися на підтримку чинного президента. Є. Марчук, який до першого туру спробував порозумітися з О. Морозом і О. Ткаченком, у новій ситуації підтримав Л. Кучму.
Центральна виборча комісія призначила другий тур виборів на 14 листопада 1999 р. Якщо в першому турі взяло участь 70,2% виборців, то у другому — 74,9%.
П. Симоненко збільшив кількість поданих за нього голосів на 4,8 млн. За даними екзит-полу, проведеного за допомогою фонду «Демократичні ініціативи» під час другого туру, до нього відійшло 55% голосів електорату Н. Вітренко, 59% — О. Мороза, 25% — Є. Марчука. До Л. Кучми — 63% голосів електорату Є. Марчука, 29% — О. Мороза і 35% — Н. Вітренко. Л. Кучма збільшив кількість поданих за нього голосів у менших пропорціях, ніж П. Симоненко (на 65% проти 82%). Однак цього вистачило для перемоги.
Вибори засвідчили, що Україна вже не приймає комунізму. Л. Кучма переміг переконливо. На його підтримку висловилися 15 871 тис. виборців, тобто 56,2% тих, хто брав участь у голосуванні. П. Симоненко отримав голоси 10 665 тис. виборців, тобто 37,8%. Жодного кандидата не підтримали 3,5% виборців. Чинний президент переміг у 15 областях, Києві та Севастополі. Найпереконливішою була його перемога в західному регіоні (під час першого терміну свого президентства Л. Кучма переміг Л. Кравчука голосами виборців східних і південних областей). На його користь в Івано-Франківській і Тернопільській областях висловилися 92% виборців, у Львівській — 91%, що зумовлено особливим неприйняттям комуністичної ідеології та практики в західному регіоні. У 1991 р. його населення підтримало В. Чорновола проти Л. Кравчука, у 1994 р. — Л. Кравчука проти Л. Кучми. Обидва рази кандидатури тих, за кого висловилися виборці в західному регіоні, зазнавали невдачі. Цього разу все сталося навпаки. Причина полягала в тому, що підтримка П. Симоненка у східному, центральному і південному регіонах була помірною, хоч лідер комуністів переміг у 9 областях та в Криму. Там, де Л. Кучма програв, він усе-таки набрав майже стільки само голосів, як його супротивник. Це зміцнило загальну перемогу чинного президента, зробило її беззаперечною. Для П. Симоненка особливо дошкульними були поразки в тих областях, де в першому турі лідирували ліві кандидати, — Сумській, Донецькій, Харківській. Це свідчило, що в очах більшості населення і навіть частини прихильників лівої ідеї, повернення до влади комуністичної партії було гірше, ніж економічні труднощі перехідного періоду. На президентських виборах уперше виграв той, проти кого виступали ліві партії. У другому турі виборів 1991 р. ліві підтримали Л. Кравчука, а в 1994 р. — Л. Кучму.
Символічною була перемога Л. Кучми в Севастополі — місті військових пенсіонерів. Він переміг і в Донецькій області, електорат якої значною мірою утворювали шахтарі. Не менш показовою виявилася перемога чинного президента в Сумській області — єдиній, яка в першому турі віддала більшість голосів Н. Вітренко. Закликавши своїх виборців проголосувати в другому турі за П. Симоненка, вона зазнала невдачі.
Утворення парламентської більшості в Україні
Склад депутатів Верховної Ради, сформований на виборах 1998 р., не змінився. Однак розстановка політичних сил у парламенті після перемоги Л. Кучми на президентських виборах 1999 р. почала змінюватися. «Новий» президент мусив здійснювати реформаторську політику, зважаючи на законодавчий орган влади, який був лівим якщо не за складом, то за керівництвом. За цих умов він не міг не тиснути на парламент, щоб змінити в ньому розстановку сил.
Мета тиску на парламент під час першого терміну президентства Л. Кучми — зробити повноваження президента реальними і змістовними. Він домігся цього, і в Конституції України межі влади президента широко окреслені. Завданням другого терміну стало формування в парламенті такого співвідношення сил, щоб забезпечити здійснення реформ і перетворити Україну на державу ринкової економіки.
Верховна Рада ХІV скликання різко змінила свій партійний склад під тиском президента, а не за бажанням окремих народних депутатів. Конституція 1996 р. не давала права президенту розпускати парламент (крім випадків, вірогідність яких була нульовою). Л. Кучма змушений був здійснювати подальші реформи разом із парламентом, який таких реформ не хотів. Виявилося, однак, що ступінь «лівизни» Верховної Ради можна підкоригувати. Стратегію коригування було розроблено ще до президентських виборів. Під час виборчої кампанії Л. Кучма оголосив, що після обрання на другий термін він звернеться до народу з пропозиціями внести до чинної Конституції поправки, які сприятимуть утворенню парламентської більшості та конструктивній співпраці виконавчої і законодавчої гілок влади.
Одночасно посилився тиск виконавчої влади на бізнес-структури, пов’язані з опозиційними депутатами. Опозиціонери, особливо в середовищі депутатів-мажоритарників, замислилися над своїми перспективами. Депутати почали залишати опозиційні фракції. Чисельність фракцій прогресивних соціалістів, «Громади», СелПУ вийшла за межі критичної (фракція могла існувати, якщо в ній налічувалося не менше 14 депутатів). На допомогу СелПУ комуністи віддали 7 своїх депутатів. Проте наприкінці лютого 2000 р. 5 членів фракції СелПУ об’єдналися з депутатами-мажоритарниками, щоб утворити нову фракцію «Солідарність», яка на чолі з колишнім членом СДПУ(о) П. Порошенком заявила про підтримку президентського курсу.
Після президентських виборів народні депутати так само керувалися власними інтересами, коли переходили з фракції у фракцію. Ліві партії істотно втратили у своїй чисельності, партії центру і мажоритарники утворили низку пропрезидентських фракцій. Президентською фракцією стала навіть деморалізована «Громада». За період, охарактеризований у табл. 6.3, сукупна чисельність лівих фракцій істотно скоротилася: зі 175 осіб за загальної кількості в 447 депутатів до 131 особи за загальної кількості 450 депутатів. Тобто кількість депутатів нелівої орієнтації зросла з 272 до 319 (на 47 осіб). У цій ситуації можна було створити більшість, яка підтримала законодавчими актами курс ринкових реформ.
Після виборів президента Верховна Рада повинна була за процедурою затвердити представлену кандидатуру голови уряду. Л. Кучма подав на затвердження кандидатуру свого соратника В. Пустовойтенка. Проте цей політичний діяч втратив у парламенті колишній вплив і не набрав достатньої кількості голосів. Тоді Л. Кучма вніс на затвердження кандидатуру голови Національного банку України В. Ющенка. Її підтримала навіть частина лівих. Зокрема, О. Мороз заявив, що В. Ющенко уособлює ліберальний напрям розвитку країни (на відміну від кланового). 23 грудня він став прем’єр-міністром. 24 грудня 1999 р. керівники 11 фракцій парафували угоду про утворення парламентської більшості й висловилися за переобрання спікера та його першого заступника. Депутати від більшості заявили, що підтримують курс реформ і мають намір взаємодіяти з урядом В. Ющенка.
Для зміни керівництва був потрібний кворум у 2/3 складу Верховної Ради. Такої кількості депутатів парламентська більшість не мала. Ліва меншість могла щоразу блокувати розгляд питання про переобрання керівників парламенту, коли його вносили, простим способом: не реєструючи своєї присутності в залі. Коли присутність депутатів уже було зареєстровано, О. Ткаченко, який проводив засідання як голова Ради, не надавав слова тим, хто бажав поставити на голосування питання про переобрання керівництва, або відмовлявся виносити на голосування вже висунуту пропозицію. Парламент перебував у напівпаралізованому стані.
15 січня 2000 р. Л. Кучма оголосив указ про призначення Всеукраїнського референдуму за народною ініціативою.
На всенародне обговорення виносили такі питання:
— виявлення недовіри Верховній Раді ХІV скликання;
— про право президента на розпуск парламенту, якщо впродовж місяця в ньому не буде сформовано постійно діючу більшість або не затверджено державного бюджету;
— скасування депутатської недоторканності;
— скорочення кількості народних депутатів із 450 до 300;
— заснування верхньої палати парламенту, яка представлятиме інтереси регіонів;
— ухвалення Конституції України.
Указ змусив депутатів задуматися, чи буде підтримане на референдумі багаторічне протистояння президентських і парламентських структур, яке гальмувало ринкові реформи. Результати президентських виборів засвідчували, що країна в цьому питанні розколота, але більшість населення не хоче повернення до старих порядків.
За Конституцією для проведення референдуму потрібно було зібрати 3 млн голосів виборців. Усі розуміли, що виконати цю умову можливо. Депутати від 11 фракцій прийняли нестандартне рішення: покинули будинок Верховної Ради і зібрались у приміщенні Українського дому. Меншість залишилась у своєму приміщенні, але не могла розпочати офіційні засідання, оскільки для реєстрації їй не вистачало голосів. Більшість у складі 239 депутатів (що було менше 2/3 від загальної чисельності парламенту) 21 січня 2000 р. проголосувала за відставку спікера та його першого заступника. Скориставшись правовою колізією, ліва меншість не визнала результатів цього голосування.
1 лютого у приміщенні Українського дому Верховна Рада здійснила, як висловлювалися журналісти, «оксамитову революцію». Зареєструвалися 255 із 445 народних депутатів. Заступник голови Верховної Ради В. Медведчук, який головував, повідомив, що координаційна рада парламентської більшості на чолі з Л. Кравчуком підготувала проекти рішень, затверджуваних пакетом. У результаті тривалої роботи координаційної ради вдалося задовольнити претензії всіх 11 фракцій на посади в парламенті за рахунок «експропріації» лівих (кожну посаду оцінювали за балами).
Заздалегідь узгоджене рішення було затверджено голосами всіх 255 депутатів. Спікером став І. Плющ (НДП), першим віце-спікером — В. Медведчук (об’єднані соціал-демократи), віце-спікером — С. Гавриш («Відродження регіонів»). Під розподіл потрапили 8 комітетів, які очолювали представники меншості.
За пропозицією В. Лавриновича було ухвалено закон про новий порядок рахунку скликань Верховної Ради — він починався зі складу Верховної Ради, сформованого на вільних виборах 1990 р. Обрані тоді депутати ухвалили Декларацію про державний суверенітет й Акт проголошення незалежності України.
16 квітня 2000 р. відбувся Всеукраїнський референдум за народною ініціативою. За підрахунками експертів, 90% громадян, які прийшли на дільниці, проголосували за скорочення чисельності членів вищого законодавчого органу, 89% — за позбавлення парламентаріїв депутатської недоторканності, 85% — за те, щоб наділити Президента додатковими правами з розпуску Верховної Ради, 82% — за заснування ще однієї законодавчої палати. Проте результати Всеукраїнського референдуму так і не було втілено в життя і не узаконено парламентом. Головна причина цього — не відсутність у тогочасному українському парламенті конституційної більшості або особиста незацікавленість багатьох народних депутатів у реалізації рішень референдуму, а невпорядкованість чинного законодавства. І хоча менш ніж через місяць після його проведення президент вніс на розгляд парламенту законопроект «Про внесення змін до Конституції України за результатами Всеукраїнського референдуму за народною ініціативою», який отримав позитивний висновок Конституційного Суду України, під час розгляду на сесії 18 січня 2001 р. набрав лише 251 голос, тобто його не було прийнято.
Практично одночасно представники опозиції А. Матвієнко, П. Симоненко, С. Головатий, О. Мороз, Г. Крючков та інші внесли на розгляд парламенту законопроект, у якому пропонували: закріплення механізмів, які передбачають зміцнення фракційної дисципліни і відповідальності народних депутатів перед виборцями; розширення кадрових повноважень Верховної Ради; підвищення самостійності уряду в здійсненні виконавчої влади; закріплення гарантій прав парламентської опозиції; врегулювання питань, пов’язаних із накладенням главою держави вето на прийняті парламентом законопроекти, подоланням вето президента та введенням законів у дію, зі зміною підстав і порядку усунення президента з поста шляхом імпічменту.
Зрив Верховною Радою процесу імплементації підсумків народного волевиявлення у поєднанні з «касетною справою» наприкінці 2000 р. та справою Гонгадзе в першій половині 2001 р. різко загострили і без того складну суспільно-політичну ситуацію в країні. Характерними явищами цього періоду були: активізація політичних акцій протесту, покликаних усунути Л. Кучму з поста президента на тлі виразної тенденції зниження страйкової активності населення; розвал створеної на початку 2000 р. парламентської більшості; відновлення протистояння між парламентом і урядом; призупинення законотворчого процесу, а разом з ним і реалізації конституційної реформи. Незважаючи на це, сама ідея доцільності реформування політичної системи і вдосконалення форми державного правління опанувала як вітчизняною політичною елітою, так і суспільством загалом.
Проведення 16 квітня 2000 р. Всеукраїнського референдуму за народною ініціативою можна вважати спробою Л. Кучми посилити президентську гілку влади за рахунок звуження традиційних прав Верховної Ради України та зростання впливу регіонів на процес державного управління. Проте на цьому етапі реалізацію конституційної реформи було призупинено майже на два роки.
Початок 2002 р. характеризувався активізацією на тлі підготовки до чергових парламентських виборів внутрішньої політичної боротьби, яка вирізнялася доволі резонансними парламентськими демаршами та гострими протистояннями не лише у столиці, а й у регіонах.
Унаслідок справи Гонгадзе, яка мала на меті дискредитувати та відсторонити від влади чинного Президента України Л. Кучму, на виборах до Верховної Ради 31 березня 2002 р. за партійними списками було обрано утричі більше народних депутатів від опозиції (171), ніж представників провладних структур.
У виборчих бюлетенях записано 33 партії і блоки. З них 4-відсотковий бар’єр подолали лише 6: блок В. Ющенка «Наша Україна» (23,45%), КПУ (20,06%), блок «За єдину Україну!» (12,13%), Блок Юлії Тимошенко (7,19%), Соціалістична партія України (6,98%), Соціал-демократична партія України (об’єднана) (6,20%). У голосуванні взяли участь 69,66% виборців.
Порушень на виборах було зауважено чимало. Проте міжнародні спостерігачі погодилися зі словами голови ЦВК М. Рябця: «Порушень, які могли б серйозно вплинути на результати виборів, зафіксовано не було». А голова довгострокової комісії Організації з безпеки і співробітництва в Європі М. Вайгант повідомив, що казати про прозорість виборів і їх відповідність міжнародним стандартам поки що рано. За словами лідера блоку «Наша Україна» В. Ющенка, результати виборів «дають відбій українській демократії на чотири роки». Він вважав, що фальсифікація сягнула 10—12%. Проте міжнародні спостерігачі зазначили, що останні вибори продемонстрували істотний розвиток демократії в країні за 10 років незалежності.
28 травня 2002 р. Головою Верховної Ради України було обрано В. Литвина, першим заступником — Г. Васильєва, заступником — О. Зінченка. Парламентські вибори 2002 р. відобразили поділ фінансово-промислових груп на два табори — «євроінтеграторів» і «євроазійців». Вони боролися за владу, яка давала змогу приватизувати державні підприємства національного значення.
Монополістичні об’єднання, які контролювали важку промисловість і створили потужні банки, були такими самими елементами самоорганізації суспільства, як політичні партії правого спрямування або незалежні профспілки. За швидкістю і результативністю самоорганізації вони закономірно випереджали інші структури суспільства, які могли б обмежувати їхні гіпертрофовані претензії на власність і владу. Прагнучи закріпити це випередження, олігархи почали створювати власні політичні об’єднання і партії, здатні вписатись у конституційну систему й захищати їхні інтереси в органах влади.
Самоорганізація фінансово-промислових груп теж відбувалася з різною швидкістю. Спочатку консолідувалася дніпропетровська група, у представників якої були давні (з радянських часів) персональні зв’язки із центрами влади в Москві та Києві. Пізніше зміцніла донецька, яка постала на тій самій виробничій базі. Донецько-Придніпровський економічний район, утворення якого охоплювало три послідовні фази розвитку (в дореволюційній імперії, під час перших п’ятирічок і в добу М. Хрущова), був одним із найпотужніших у Європі. У 90-ті pоки ХХ ст. він урятував господарство України від банкрутства, заробляючи валюту продажем на зовнішніх ринках напівпродуктів важкої промисловості. Клани рятували власний регіон і всю країну, але передусім дбали про свої інтереси.
Передвиборний блок «За єдину Україну!» після утвердження при владі закономірно розпався на частини. Так само передвиборний блок «Наша Україна» після перемоги на виборах, яка трансформувалась у поразку, організаційно зміцнився навколо В. Ющенка. Поразка зумовлена тим, що головною, за Конституцією 1996 p., була президентська посада, а блок «Наша Україна» перебував в опозиції до Президента України. Подальше згуртування блоку В. Ющенка й зміцнення його зв’язків з іншими противниками Л. Кучми (Блоком Ю. Тимошенко і Соціалістичною партією О. Мороза) — необхідні умови можливого успіху на президентських виборах 2004 р.
Відновленням конституційного процесу можна вважати президентські ініціативи. Ідеться про Звернення з нагоди Дня незалежності України, з яким Л. Кучма виступив 24 серпня 2002 р. і в якому знову наголосив на необхідності проведення політичної реформи та переходу до моделі парламентсько-президентської республіки.
У виступі Президента з нагоди щорічного Послання до Верховної Ради було визначено процедуру послідовного здійснення конституційної реформи, яка, зокрема, передбачала: внесення ним пропозицій щодо змісту політичної реформи; всенародне обговорення цих пропозицій; проведення круглого столу з питань політичної реформи (це мало бути головним інструментом досягнення компромісу між усіма основними політичними силами стосовно базових принципів і механізмів нової політичної моделі України); розгляд узгоджених пропозицій Конституційним Судом України; проведення відповідної міжнародної експертизи; схвалення узгоджених пропозицій конституційною більшістю Верховної Ради; проведення Всеукраїнського референдуму, на якому мали затвердити зміни до Конституції, попередньо ухвалені парламентом.
Протягом осені — початку зими 2002 р. було створено дві комісії (президентська та Тимчасова спеціальна комісія Верховної Ради України) щодо внесення змін до Конституції України. У 2003 р. розроблено і подано до парламенту три проекти Закону України «Про внесення змін до Конституції України», які містили ідеї переходу від президентсько-парламентської форми правління до парламентсько-президентської. Восени їх було направлено до Конституційного Суду України для надання висновків про відповідність норм цих законопроектів вимогам статей Конституції України.
У цей час загострилося політичне протистояння в парламенті, спричинене реформою політичної системи. На початку 2004 р. у конституційний законопроект було внесено певні зміни, відповідно до яких уже не пропонувалося обрання президента у 2004 р. парламентом, а термін повноваження суддів не обмежувався 10 роками.
23 червня 2004 р. у першому читанні голосами 276 народних депутатів було прийнято законопроект «Про внесення змін до Конституції України», який передбачав обрання Президента на основі прямих усенародних виборів терміном на 5 років. Конституційний Суд України дійшов висновку про відповідність поданого законопроекту вимогам Конституції України.
Президентські перегони 2004 р. в Україні
За законом передвиборча кампанія могла починатися не раніше як за 120 днів до виборів, тобто з 3 липня 2004 р. У неділю, 4 липня, виборчий штаб В. Ющенка провів на Співочому полі в Києві мітинг, у якому взяли участь до 50 тис. громадян з усієї країни. Лідер блоку «Наша Україна» відхилив ідею про висування кандидатом у президенти від певної політичної сили і скористався правом на самовисування. На мітингу він виклав план дій «Десять кроків назустріч людям», який зобов’язувався виконати після обрання на пост президента. Ішлося передусім про організацію 5 млн нових робочих місць, забезпечення пріоритетного фінансування соціальних програм, наведення порядку в податковій системі, створення безпечних умов для життя людей, захист цінностей сім’ї, сприяння розвитку села, здійснення орієнтованої на захист національних інтересів зовнішньої політики.
З іншого боку, навколо В. Януковича після парламентських виборів згуртувалася Партія регіонів. 4 липня в Будинку культури заводу «Дніпроспецсталь» у Запоріжжі зібрався надзвичайний з’їзд цієї партії, який висунув кандидатом у президенти чинного прем’єр-міністра. В. Янукович ішов на вибори від «партії влади», тобто брав на себе відповідальність за всю непопулярну соціально-економічну політику останнього десятиліття. Тому він обрав єдино можливий напрям передвиборної агітації — переконати громадян у тому, що на посаді прем’єр-міністра він уже багато зробив для поліпшення економічного становища країни і матеріального добробуту населення, а в найближчому майбутньому зробить ще більше.
Активна соціальна політика В. Януковича була спільним рішенням усієї «партії влади». Соціологічні опитування засвідчували, що провладні кандидати на чергових президентських виборах істотно поступалися кандидатам від опозиції. При цьому політичні діячі з обох таборів мали боротися за майже половину всього електорату, який не визначився. Прагнучи перехопити електорат лівих партій, уряд з 1 вересня 2004 р. удвоє (до 284 грн) збільшив мінімальний розмір пенсії за віком. Унаслідок цього Україна, яка була за рівнем пенсійного забезпечення в середині списку пострадянських країн, вийшла на перше місце з 54 дол. США. Однак цей захід, спрямований на посилення соціальної політики, мав би підкріплюватися відповідними коштами, уже закладеними в бюджет 2005 р., а цього так і не було зроблено через їх відсутність. Створювалися передумови для зростання інфляції, порушення стабільності фінансової системи. Крім того, виявилася відсутність ретельної підготовки щодо підвищення заробітних плат бюджетникам і різноманітних соціальних виплат урядом.
Зважаючи на загрозу фальсифікації волі виборців, 23 жовтня 2004 р. опозиція організувала в Києві акцію під гаслом «Сила народу проти брехні та фальсифікацій». Кілька колон демонстрантів з усіх регіонів країни пройшли від центру до площі Лесі Українки, де була Центральна виборча комісія. За оцінкою організаторів, в акції взяло участь до 150 тис. осіб.
Президентський марафон, що тривав із липня до листопада 2004 р., характеризувався значними адміністративними та фінансовими зловживаннями, переслідуванням опозиції, жорсткою цензурою засобів масової інформації, маніпуляціями голосами виборців тощо.
Під час президентських виборів лише за 31 жовтня 2004 р. до судів надійшло понад 42,5 тис. скарг від громадян, які не знайшли своїх прізвищ у виборчих списках або дані яких було вказано неправильно. Центральна виборча комісія отримала приблизно 100 скарг щодо порушення Закону України «Про вибори Президента України».
Вибори відбулися 31 жовтня і засвідчили, що за ставленням до кандидатів у президенти країна поділена на дві частини. У західних і центральних областях перевага була за В. Ющенком, у південних і східних — за В. Януковичем. Остаточні результати голосування в першому турі ЦВК оголосила тільки 10 листопада: В. Ющенко отримав 39,87% голосів, В. Янукович — 39,32%, тобто на 0,55% менше. Від початку було зрозуміло, що другий тур голосування неминучий. Однак намагання «партії влади» забезпечити проміжну перемогу своєму кандидату виявилися марними.
Готуючись до другого туру голосування, В. Ющенко забезпечив собі підтримку політичних сил із більш-менш вагомим рейтингом. Підтримка соціалістів стала можливою, коли він зобов’язався здійснити конституційну реформу, що обмежувала повноваження президента, та оголосити мораторій на продаж землі.
Захід і Центр проголосували 21 листопада переважно за В. Ющенка, а Південь і Схід — за Януковича. Обидва кандидати набрали на території противника менше голосів, ніж у першому турі. Загалом по Україні В. Ющенко вигравав вибори в другому турі, якби рівень фальсифікацій у Донбасі залишався «в нормі». Л. Кучма був спостерігачем і не задіяв своєї частини «адміністративного ресурсу», щоб допомогти людині, яку висунув кандидатом у президенти.
Фальсифікація результату всеукраїнських виборів у потрібних для завоювання президентського поста масштабах зосередилася на одному регіоні, що зробило її скандально помітною. Справді, відрив між кандидатами на користь В. Януковича, як стверджувала ЦВК, становив по Україні 812 тис. голосів, а явка на вибори в Донбасі зросла на 843 тис. громадян порівняно з першим туром (до 89% від кількості виборців у списках по Луганській області і до 96,6% по Донецькій). Тобто підсумки другого туру голосування визначило голосування в Донбасі.
На знак протесту проти фальсифікації виборів на Майдані Незалежності в Києві почалися масові виступи громадян. Станом на 23 листопада 2004 р. у центрі Києва (за офіційними даними) перебувало приблизно 10 000 учасників акції на підтримку кандидата в президенти В. Ющенка. Під стінами парламенту перебувало приблизно 30 000 тис. його прихильників. Мітинги на підтримку В. Ющенка відбулися в 16 регіонах України.
27 листопада 2004 р. Консорціум із проведення національного екзит-полу оприлюднив остаточні результати другого туру президентських виборів, за якими В. Ющенко набрав 53% голосів виборців, а В. Янукович — 44%. Як повідомили організатори екзит-полу, різниця між даними Центральної виборчої комісії та результатами екзит-полу щодо набраних кандидатами голосів виборців становила приблизно 12% (понад 3,5 млн). Різниця голосів, отриманих В. Ющенком і В. Януковичем, — 9% (до 2 млн 746 тис. голосів). Результати різнилися на 5,5% на користь В. Януковича (приблизно 1 млн 600 тис. голосів) та мінус 6,4% щодо В. Ющенка (до 1,9 млн голосів).
У Верховній Раді 27 листопада було прийнято Постанову «Про політичну кризу у державі, що виникла у зв’язку з виборами Президента України», згідно з якою результати повторного голосування з президентських виборів 21 листопада 2004 р. було визнано недійсними й висловлено недовіру Центральній виборчій комісії. За таке рішення проголосувало 307 народних депутатів України із 415, зареєстрованих у сесійному залі.
1 грудня 2004 р. за участю чинного Президента України Л. Кучми, Голови Верховної Ради В. Литвина, кандидатів на пост Президента України, представників міжнародної спільноти відбулось засідання круглого столу щодо врегулювання політичної кризи в Україні, на якому сторони підписали спільну заяву стосовно: негайного розблокування органів державної влади і створення умов для виконання ними своїх функцій; створення експертної групи для проведення термінового юридичного аналізу та внесення відповідних пропозицій щодо завершення виборів Президента на підставі відповідного рішення Верховного Суду України; прийняття в пакеті із внесенням змін до Закону «Про вибори Президента України» політичної реформи зі змінами до Конституції України та формування на цих засадах Уряду України.
3 грудня 2004 р. Верховний Суд України ухвалив рішення, яким визнав дії Центральної виборчої комісії неправомірними, скасував її Постанову «Про результати виборів Президента України від 21 листопада 2004 р. та обрання Президента України» і зобов’язав призначити повторне голосування 26 грудня 2004 р.
Рішення Верховної Ради України щодо долі конституційної реформи було прийнято 8 грудня 2004 р. в умовах гострої політичної кризи. Унаслідок пакетного голосування щодо змін до Основного закону в суспільстві відразу заговорили про те, що прийняті зміни є неконституційними, деякі політики навіть передбачали скасування Закону «Про внесення змін до Конституції України» Конституційним Судом України. Легітимно доведений у Верховному Суді України та парламенті факт фальсифікації результатів другого туру президентських виборів і висока активність виборців призвели в листопаді — грудні 2004 р. до мирної революції в Україні, котру назвали помаранчевою і яка формально завершилась після проведення третього туру президентських виборів присягою нового Президента України В. Ющенка 23 січня 2005 р.
Відразу після прийняття змін до Конституції України політики заговорили про їх недосконалість. Уже навесні 2005 р. тема конституційної реформи знову набула актуальності. 14 квітня 2005 р. під час проведення круглого столу з представниками засобів масової інформації Прем’єр-міністр Ю. Тимошенко заявила про те, що група народних депутатів оскаржуватиме легітимність ухваленого рішення в Конституційному Суді України.
Закон України «Про внесення змін до Конституції України» набув чинності з 1 січня 2006 р. Із того часу Україна з президентсько-парламентської республіки перетворилася на парламентсько-президентську. Згідно з оновленим Основним законом термін повноважень Верховної Ради збільшено до 5 років. Народним депутатам заборонялося суміщати депутатський мандат із роботою в уряді й зазначалося, що в разі виникнення обставин, що порушують вимоги стосовно несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності, народний депутат у 20-денний термін припиняє таку діяльність або подає особисту заяву про складання ним депутатських повноважень. До повноважень парламенту за оновленою Конституцією додалися: призначення за поданням Президента України Прем’єр-міністра, міністра оборони та міністра закордонних справ, а за поданням Прем’єр-міністра України — членів Кабінету Міністрів, призначення та звільнення голів Антимонопольного комітету, телебачення та радіомовлення, Фонду державного майна, вирішення питання про відставку Прем’єр-міністра та членів уряду; призначення на посаду та звільнення з неї за поданням Президента України голови СБУ; встановлення державних символів України; затвердження законом Конституції Автономної Республіки Крим і змін до неї.
Відповідно до конституційних змін Президент отримав право достроково припинити повноваження Верховної Ради України, якщо протягом одного місяця не буде створено коаліції депутатських фракцій; протягом 60 днів після відставки Кабінету Міністрів не сформовано персонального складу Уряду; протягом 30 днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися. Рішення про дострокове припинення повноважень парламенту приймає Президент України після консультацій із Головою Верховної Ради, його заступниками та головами депутатських фракцій.
Прийнятий документ містив чимало суперечностей, залишав неврегульованими принципи владних повноважень, питання реформування систем адміністративно-територіального поділу, органів місцевого і регіонального самоврядування, місцевих державних адміністрацій, порядок усунення Президента з посади внаслідок імпічменту, що, у свою чергу, залишило відкритим питання подальшого перегляду положень Основного закону.
9 лютого 2006 р. В. Ющенко у своєму посланні до Верховної Ради України знову запропонував провести черговий усенародний референдум щодо внесення змін до Конституції України, чим фактично поставив питання про перегляд Основного закону. Незважаючи на те що проводити такий референдум глава держави має право лише заручившись згодою парламенту, на отримання якої ніхто не сподівався, такий крок Президента став вирішальним для того, щоб активізувалася політична дискусія з приводу недосконалості чинної Конституції України.
26 березня 2006 р. в Україні відбулися вибори до Верховної Ради, наслідком яких була внутрішня політична криза влітку того самого року.
Перше пленарне засідання Верховної Ради України V скликання розпочалося 25 травня. У новій Верховній Раді було сформовано 5 депутатських фракцій: Партія регіонів — 185 депутатів, БЮТ — 129, «Наша Україна» — 80, СПУ — 33, КПУ — 21 депутат. 22 червня оприлюднили Угоду про створення коаліції демократичних сил у Верховній Раді України (БЮТ, «Наша Україна», СПУ).
6 липня після кількаденного блокування роботи Верховної Ради України лідер фракції Партії регіонів В. Янукович заявив про її розблокування. Було досягнуто компромісу між опозицією та коаліцією. На вечірньому засіданні парламенту Головою Верховної Ради України обрали О. Мороза. За нього проголосували 238 депутатів (фракції Партії регіонів, СПУ та КПУ). 11 липня у Верховній Раді України оголосили про припинення дії «помаранчевої коаліції» та створення антикризової (Партія регіонів, СПУ, КПУ). 18 липня у Верховній Раді повторно сформували антикризову коаліцію (Партія регіонів, СПУ, КПУ). БЮТ заявив про перехід в опозицію. 27 липня з ініціативи Президента України В. Ющенка відбувся загальнонаціональний круглий стіл за участю Голови Верховної Ради О. Мороза, лідерів усіх парламентських фракцій та громадських діячів.
3 серпня до парламенту надійшло подання від Президента України В. Ющенка на кандидатуру Прем’єр-міністра. «Наша Україна» та Партія регіонів підписали меморандум про можливість створення коаліції в новому форматі. У секретаріаті Президента на засіданні круглого столу було підписано Універсал національної єдності. Підписи під документом поставили Президент України В. Ющенко, Голова Верховної Ради України О. Мороз, голова уряду Ю. Єхануров, лідер фракції «Наша Україна» Р. Безсмертний, керівник фракції СПУ В. Цушко та лідер фракції Партії регіонів В. Янукович. Лідер фракції КПУ П. Симоненко підписав текст Універсалу із застереженнями.
4 жовтня «Наша Україна» заявила про перехід в опозицію до урядової коаліції. 7 листопада 2006 р. Глава держави підписав Указ про створення Конституційної комісії при Президентові України з метою опрацювання пропозицій, що стосуються змін до Основного закону та підготовки проектів законів, спрямованих на їх реалізацію. Водночас В. Ющенко запропонував Голові Верховної Ради О. Морозу та Прем’єр-міністру В. Януковичу визначитися з кандидатурами до складу комісії.
Нарешті у березні 2009 р. Президент України подав на розгляд ВР проект Закону «Про внесення змін до Конституції України», який передбачав створення двопалатного парламенту. Зокрема, загальний склад палати депутатів — 300 осіб, яких обирають на 4 роки. У верхню палату (сенат) мали увійти по три сенатори від кожної області та Криму, а також колишні президенти України.
Створення системи державної влади та конституційний процес в Україні. УКРАЇНА ЗА ДОБИ НЕЗАЛЕЖНОСТІ. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ
Попередня сторінка з ІСТОРІЇ УКРАЇНИ
До змісту ІСТОРІЇ УКРАЇНИ
Наступна сторінка з ІСТОРІЇ УКРАЇНИ