Освітньо-науковий простір і культурно-духовне життя в Україні.
    УКРАЇНА У 1945—1991 рр.
    ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

    Освітньо-науковий простір і культурно-духовне життя в Україні. УКРАЇНА У 1945—1991 рр. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

    Освіта та наука в Україні (1945—1991 рр.)

    У відбудові матеріальної бази народної освіти разом з державою брали участь колгоспи і колгоспники. У містах відбувались масові суботники і недільники з метою відновлення шкільних приміщень. За роки ІV п’ятирічки побудували й відбудували понад 2600 загальноосвітніх шкіл майже на 0,5 млн учнівських місць, приблизно 2/3 з яких побудували колгоспи.
    Із 1949 р. у селах запровадили загальну 7-річну освіту, а в містах — 10-річну. Сформувалася розгалужена мережа шкіл робітничої і сільської молоді для одержання освіти без відриву від виробництва. Деякі з таких шкіл відкривали безпосередньо на промислових підприємствах. Для ліквідації неписьменності й малописьменності було створено 12 тис. гуртків. За 1945—1948 рр. майже 300 тис. осіб (здебільшого жінок), навчилися читати й писати.
    У Західній Україні за п’ять років було побудовано понад 1 тис. шкіл, зросла і кількість учнів у них — майже у 5 разів порівняно з 1939 р. Реформування загальноосвітньої школи, яке почалося згідно із законом «Про зміцнення зв’язку школи з життям і про дальший розвиток системи народної освіти в СРСР» від 25 грудня 1958 р., після відставки М. Хрущова припинилося. Проте головна складова реформи, яка полягала у перетворенні 7- і 10-річних шкіл на 8-річні (обов’язкові) та 11-річні, збереглася. З 1966 р. відповідно до рішень ХХIII з’їзду КПРС почалось упровадження 11-річної загальнообов’язкової освіти. Цей процес тривав понад десятиріччя. Положення про обов’язкову середню освіту було внесено до Конституції СРСР 1977 р. і Конституції УРСР 1978 р. Скорочення учнівського контингенту внаслідок зниження народжуваності полегшило це завдання. Кількість учнів у загальноосвітніх школах скоротилася з 8,67 млн у 1965/66 навч. р. до 7,25 млн у 1985/86 навч. р.
    Характерними тенденціями розвитку освіти стали її централізація, мілітаризація та русифікація: у 1969 р. створили міністерство освіти СРСР, у 1972 р. у середніх школах запровадили обов’язкову початкову військову підготовку, у червні 1978 р. — ЦК КПРС прийняв постанову ЦК КПРС «Про подальше вдосконалення вивчення і викладання російської мови в союзних республіках».
    У 1984 р. Верховна Рада СРСР схвалила закон «Основні напрями реформи загальноосвітньої і професійної школи». Згідно з ним затверджувався єдиний тип середньої школи з 11-річним терміном навчання. Були уніфіковані професійно-технічні училища (ПТУ) різних типів, які разом з професією давали змогу отримати загальну середню освіту. Запроваджували за бажанням батьків навчання шестиліток. 8-річні школи були перетворені на 9-річні, а всі середні школи стали 11-річними.
    Кількість загальноосвітніх шкіл зменшилася за 1965/66—1985/86 навчальні роки з 34,6 тис. до 21,9 тис. За 20 років від початку хрущовських реформ кількість україномовних шкіл зменшилася на 8,7 тис., а їх частка скоротилася до 28%. У Кримській області та у Донецьку не лишилося жодної української школи.
    Ще із середини 50-х років держава різко збільшила асигнування в розвиток освіти задля подолання відставання від країн Заходу в розгортанні НТР. Надалі значення освітніх установ у державному бюджеті почало зменшуватися, але зменшувався й контингент тих, хто навчався. Отже, загалом витрати на освіту залишалися на високому рівні. Попри формалізм, приписки і зайву стандартизацію навчання рівень знань, які надавала радянська школа, багато в чому перевищував показники розвинутих країн Заходу. Проте навчально-виховний процес знецінювала заідеологізованість дисциплін гуманітарного профілю.
    Чисельність учителів у школах України на початок 1985/86 навч. року дорівнювала 405 тис., а частка тих, хто мав вищу освіту (включаючи незакінчену), становила 86,4%. Заробітна плата в цій сфері була низькою, а 77% педагогічного колективу — жінки.
    При зменшенні кількості шкіл істотно розширилася мережа позашкільних установ: із майже 11,8 тис. у 1970 р. до 24,4 тис. у 1985 р. Серед цих установ переважали піонерські табори, які приймали дітей під час канікул. Кількість їх зростала дуже швидкими темпами — з 7,7 тис. до 17,7 тис. Розширювалась мережа будинків піонерів і школярів (з 739 до 817), станцій юних техніків (з 146 до 316), юних натуралістів (з 92 до 229), музичних, художніх і хореографічних шкіл (з 696 до 1278), дитячих та юнацьких спортивних шкіл (з 517 до 1195). Здебільшого ця мережа була розміщена у містах.
    Щодо розвитку вищої освіти у повоєнну добу, то вже у жовтні 1945 р. РНК УРСР і ЦК КП(б)У прийняли рішення про відкриття державного університету в Ужгороді. Перший в історії краю університет мав чотири факультети: історичний, філологічний, біологічний і медичний. Нові вузи з’явилися у Львові, де було відкрито інститути прикладного і декоративного мистецтва, сільськогосподарський, лісотехнічний, фізичної культури. У Станіславі почав діяти медичний інститут.
    У 1946 р. Рада Міністрів СРСР прийняла спеціальну постанову про розвиток заочної освіти. У ній передбачалося створювати сприятливі умови для молоді, яка бажала здобути спеціальність без відриву від виробництва. Керівники підприємств та установ зобов’язувалися звільняти студентів-заочників від роботи у вечірній час, надавати їм учбові відпустки для виробничої практики і давали змогу переходити на роботу за новонабутою спеціальністю.
    У 1946 р. при 76 вузах республіки почали діяти заочні відділення, при 21 вузі — навчально-консультаційні пункти. Якість заочної форми навчання істотно поступалася стаціонарній формі, але в ті роки важливим вважали зменшити дефіцит кадрів. Усього за ІV п’ятирічку вузи і технікуми України дали народному господарству 356 тис. спеціалістів з вищою і середньою спеціальною освітою.
    Кількість вузів у 1950/51 навч. році скоротилася в УРСР до 160 (у 1940 р. — 173), а кількість середніх спеціальних учбових закладів — до 584 (у 1940 р. — 693). Проте кількість студентів за цей час зросла з 197 до 202 тис., а учнів у середніх спеціальних учбових закладах — з 196 до 228 тис. Деяке скорочення кількості учбових закладів відбулося внаслідок упорядкування мережі.
    Мережа установ вищої освіти між 1965 і 1983 рр. зросла на 14 одиниць (з 132 до 146). З’явилися нові університети — у Сімферополі (1972) і Запоріжжі (1985). Кількість студентів у вузах зросла з 690 до 853 тис. осіб. Велику їх частку становили студенти з країн «соціалістичної співдружності» й афро-азійських країн.
    У радянських вузах традиційно звертали більше уваги на кількісні, а не якісні показники вузівської підготовки. Починаючи з 70-х років ХХ ст. кількість студентів вечірньої і заочної форм навчання вже не зростала, але залишалася високою. Зокрема, у 1985/86 навч. році на вечірніх відділеннях вузів навчалося 97 тис. студентів, а на заочних — 299 тис. Підготовку спеціалістів на денних відділеннях вузів краще забезпечували фінансовими і технічними ресурсами, але вона поступалася розвинутим країнам Заходу.
    Мережа вищих навчальних закладів була розвинутою лише в кількох областях: Харківській (21), Київській (19), Одеській (15), Дніпропетровській і Львівській (по 12), Донецькій (10). В інших областях кількість вузів не перевищувала 3—4, а у Волинській, Закарпатській і Київській (без обласного центру) налічувалося лише по одному вузу.
    Розвитку технічних, природничих і соціогуманітарних наук держава приділяла значну увагу. Технічні науки були пов’язані з галузями ВПК, природничі — з галузями, які перетворювали корисні копалини на валютні сировинні ресурси, а соціогуманітарні — з ідеологічною сферою і потребами управлінського апарату в спеціалістах високої кваліфікації.
    На другу половину 80-х років ХХ ст. на території Української РСР було розташовано 148 навчальних закладів, із них 32 вузи підпорядковувалися міністерствам і відомствам СРСР. Штатна кількість професорсько-викладацького складу дорівнювала 50 797 осіб. З 1979 р. до 1989 р. зросла кількість осіб з вищою освітою майже вдвічі (з 2,766 млн до 4,194 млн осіб). Також збільшилося співвідношення кількості осіб із вищою освітою на 1000 осіб відповідно з 71 особи у 1979 р. до 104 осіб у 1989 р.
    У вузах республіки за означений період зросла кількість студентів: 888,8 тис. у 1990 р. порівняно з 853,1 тис. у 1985 р. Зріс конкурс на вступних іспитах до вищих навчальних закладів, що засвідчило підвищення значення освіти для суспільства. Так, у 1985 р. він становив 1,81 осіб на місце, а в 1990 р. — 2,05 осіб на місце.

    Відбувалось скорочення як прийнятих студентів до вузів: 181,7 тис. у 1985 р. та 174,5 тис. у 1990 р., так і випущених: 136,9 тис. у 1990 р. порівняно зі 150,6 тис. у 1985 р. Диспропорція між потребами підприємств та організацій у фахівцях та їх підготовкою збільшувалась. Це зумовила неузгодженість у діях користувачів кадрів і вузів. У вузах УРСР готували фахівців із 33 стало-збиткових спеціальностей, здебільшого для Мінстрою України, Мінмонтажспецстрою України, Мінчермету України.
    Підготовка майбутніх учених, викладачів вузів, що здійснювалася в аспірантурі при навчанні з відривом від виробництва, коливалась у межах: 4,5—4,9 тис. та 3,4—3,7 тис. відповідно. Проте кількість аспірантів, які захистилися, коливалась у межах лише 13,9%, що негативно впливало як на процес оновлення викладацького складу, так і на розвиток науки загалом.
    Водночас згідно з Постановою Ради Міністрів СРСР від 13 березня 1987 р. «Про заходи щодо покращення підготовки та використання науково-педагогічних і наукових кадрів» надавалася можливість цільової підготовки аспірантів для наукових закладів та організацій за довгостроковими угодами. Постанова визначала створення докторантури як ступеня в єдиній системі безперервної освіти і передбачала переважний розвиток аспірантури з відривом від виробництва. Розширювалася підготовка докторів наук із пріоритетних напрямів науки і техніки для вузів, наукових закладів, організацій, малозабезпечених фахівцями вищої кваліфікації.
    У другій половині 80-х років ХХ ст. у вищій освіті України відбулися зміни у навчальному процесі. З 1 вересня 1987 р. усі вузи в повному обсязі перейшли на нові умови навчання. Обсяг лекційних занять було зменшено на 12% на користь практичних занять і самостійної роботи студентів. Шляхом об’єднання на 4% скоротили кількість навчальних дисциплін і на 1,5% — іспитів та заліків, частина студентів отримала змогу працювати за індивідуальними планами. Відбувалися зміни і у викладанні суспільних наук. Більш як у 50% вузів у середньому на 10—15% скоротили лекційні курси, до 10% збільшили час на проведення семінарських занять та в середньому на 5 год. на тиждень — на самостійну роботу студентів. У більшості вузів запровадили спеціальні курси (загалом більше 200) з найактуальніших проблем суспільного розвитку.
    Значну увагу приділяли інтеграції освіти з виробництвом та наукою. Були укладені угоди на цільову підготовку кадрів між вузами Мінвузу УРСР та підприємствами. Згідно з ними лише у 1987 р. було розподілено 30% молодих спеціалістів від плану випуску. Перенесення частини навчального процесу на виробництво розширило навчально-лабораторну базу вузів. Площа приміщень для проведення навчального процесу була збільшена на 90 тис. м2. Додатково використовували у навчальному процесі сучасне технологічне устаткування, вимірювальні пристрої на суму майже 90 млн крб. Було створено 13 навчально-виробничих комплексів, 21 навчальний центр.
    Вузам надавали певну самостійність у плануванні, що скоротило майже вдвічі терміни виходу друком методичних розробок, значно розширило номенклатуру видань, особливо роздавального матеріалу для самостійної роботи студентів; було розроблено нове положення про видання малих за обсягом навчальних посібників серії «Нове в науці та техніці» видавництвом «Вища школа». Їх видання дало змогу вивчати спецкурси з новітніх напрямів НТП.
    Проте водночас існувало багато недоліків в організації самостійної роботи студентів. Її забезпечували методично тільки на 50% та робочими місцями — на 70%. Гостро постало питання комп’ютерного навчання майбутніх спеціалістів. Поряд із дефіцитом у машинних ресурсах були суттєві недоліки в їх використанні у навчальному процесі. Коефіцієнт послуговування ними в навчальному процесі становив по Мінвузу УРСР — 0,63, а у 18 вузах міністерства був ще нижчим.
    Важливу роль у розвитку вищої освіти відігравали стан матеріально-технічної бази та фінансування. Витрати держбюджету УРСР на освіту і науку становили 5,36 млрд крб у 1985 р. та 7,46 млрд крб у 1990 р., на підготовку кадрів вищих навчальних закладів витрачалося відповідно 530 млн крб у 1985 р. та 839 млн крб у 1990 р. Середньомісячна зарплата становила 183 крб у 1985 р. та 312 крб у 1990 р. Отже, кількісно витрати держави зростали, але вже починалося швидке знецінення карбованця, що в свою чергу знецінювало ті кошти, які виділяли на розвиток, зокрема і вищої освіти. Однак негативні інфляційні процеси тільки починалися і втрати від них ще не були значними. У цей час будівництво навчально-лабораторної бази вузів Мінвузу УРСР здійснювали переважно за рахунок коштів галузевих міністерств і відомств. Ці кошти видавали цільовим призначенням для тих навчальних закладів, які готували спеціалістів та здійснювали наукові дослідження для відповідних галузей. Такий шлях розвитку матеріально-технічної бази вузів мав суттєвий недолік: він був ефективним лише за стабільної економіки. З початком процесу її відчутного спаду відбулося значне скорочення новобудов вузівської інфраструктури: у 1986 р. — 114,5 тис. м2, а вже у 1990 р. — 63,5 тис. м2. Щоб подолати негативну тенденцію в будівництві, у Мінвузі УРСР створили технічну раду з розгляду проектів нових об’єктів вищих навчальних закладів. Проте, не змінюючи саму систему фінансування, неможливо було змінити і стан справ у цій сфері.
    Серед багатьох проблем, що постали перед вищою освітою в галузі матеріально-технічної сфери, було і неефективне використання коштів, які виділяли на придбання устаткування. Немало було випадків придбання його без урахування можливого використання, унаслідок чого дорога техніка роками зберігалася запакованою на складах та в кабінетах. Траплялося, що нове устаткування надходило до вузів із виробничим браком і неукомплектованим. Так, до Донецького політехнічного інституту протягом І987—1988 рр. надійшло 100 персональних комп’ютерів, із яких 45 виявилися некондиційними, інші після кількох місяців роботи вийшли з ладу. Через відсутність запасних частин і фахівців із ремонту неможливо було використовувати устаткування в багатьох вузах. Тогочасна апаратура у навчальних і наукових закладах, придбана в 70-ті роки ХХ ст., морально застаріла, і її треба було замінювати.
    Навчальними площами було забезпечено лише 67% від нормативу, фондоозброєність у розрахунку на одного студента становила 3,1 тис. крб, що теж було нижче за потребу.
    У другій половині 80-х років ХХ ст. вузівська наука УРСР розв’язувала завдання, що постали перед нею, з Енергетичної державної програми, Комплексної програми НТП країн — членів РЕВ. Учені працювали над проблемами створення керамічних матеріалів і виробів із них, перспективних матеріалів на базі чорних і кольорових металів, термічної різки тощо.
    Із метою створення умов розвитку науково-технічної творчості молоді, широкої участі її у виконуваних кафедрами наукових дослідженнях були утворені:
    — студентські проектно-конструкторські й технологічні бюро в Дніпропетровському гірничому інституті, Київському, Одеському інженерно-будівельних інститутах;
    — студентські науково-виробничі загони у Львівському державному університеті, Донецькому і Київському політехнічних інститутах;
    — тимчасові молодіжні творчі колективи в Харківському державному університеті, Київському інституті легкої промисловості, Одеському політехнічному інституті;
    — групи кадрового супроводження великих технічних розробок з аспірантів і студентів-випускників провідних вузів, які розподілялися на підприємства і в організації, де впроваджували цю техніку.
    Значної уваги надавали подальшому розвитку фундаментальних досліджень у вищій школі, передусім в університетах республіки. На чолі з провідними університетами сформували міжвузівські та міжгалузеві програми з пріоритетних напрямів фундаментальних досліджень, таких як:
    — фізичні властивості нових напівпровідникових матеріалів і створення на їх базі пристроїв і систем (Київський державний університет);
    — прогресивні технології одержання нових матеріалів для оптоволоконної оптики (Львівський державний університет);
    — радіаційне матеріалознавство (Харківський державний університет).
    Було розширено участь вузів республіки в роботі міжгалузевих науково-технічних комплексів: «Порошкова металургія», «Інститут електрозварювання імені Патона», «Персональні ЕОМ». Лідерами серед вузів — виконавців наукових досліджень, що мали важливе народногосподарське значення, були: Донецький державний університет, Львівський державний університет, Чернівецький державний університет, Вінницький і Донецький політехнічні інститути, Дніпропетровський хіміко-технологічний інститут, Харківський інститут радіоелектроніки. Отже, наукову роботу у вузах здійснювали у напрямах новітніх технологій, спрямовували на розв’язання народно-господарських проблем, однак упроваджуваність у виробництво наукових розробок, тривалість циклу «наука — виробництво» становили більше 10 років.
    Загалом вища освіта України другої половини 80-х років ХХ ст. мала позитивні і негативні ознаки. Позитивним було створення потужного інтелектуального потенціалу республіки, забезпечення потреби народного господарства у спеціалістах, розвиток вузівської науки. Проте надмірні централізація, адміністрування та регламентування стримували подальший розвиток вищої освіти, як і недостатність коштів, їх неефективне використання та наявність морально застарілої дослідницької техніки, низькі темпи її оновлення.
    У повоєнний період академічна наука розвивалась динамічно. З наявної в АН УРСР у 1955 р. 41 наукової установи 12 було створено за 1946—1955 рр. Інститути розміщували в Києві. Після евакуації всі три дніпропетровські інститути перебазували в Київ. Утворені у Львові до війни наукові відділи інститутів української літератури ім. Т. Шевченка, історії України та економіки у 1946 р. перевели до Києва. Це пояснювали тим, що майже всі спеціалісти цих відділів були колишніми киянами.
    У липні 1950 р. ЦК КП(б)У дослідив львівські установи АН УРСР, крім музеїв, до них належали філіали чотирьох київських інститутів. Замість ліквідації філіалів (як пропонувала президія АН УРСР) ЦК КП(б)У вирішив зміцнити Львівський. Із санкції ЦК ВКП(б), який бажав продемонструвати світові здобутки радянізації західних областей, Львівський обком партії відновив на роботі багатьох науковців, звільнених раніше за «український буржуазний націоналізм».
    Після приєднання Кримської області до України президія АН УРСР поставила питання про перепідпорядкування Києву кримських установ АН СРСР: Нікітського ботанічного саду, Неаполя Скіфського, Астрофізичної обсерваторії. Однак АН СРСР залишила за собою всі кримські академічні установи.
    Під тиском М. Хрущова в АН УРСР у листопаді 1945 р. було створено відділ сільськогосподарських наук, вчені якого займалися запровадженням у практику культур, які не давали економічно виправданих врожаїв у кліматичних умовах України, — бавовнику, каучуконосіїв, чаю, цитрусових.
    У соціогуманітарних науках за короткий період перебування в Україні Л. Каганович проявив надмірну активність. У травні 1947 р. заснував Комісію Політбюро ЦК КП(б)У з науки, у якій виконував обов’язки голови.
    Комісія негайно почала заслуховувати звіти інститутів про виконання тематичних планів науково-дослідних робіт.
    Із 1954 р. поступово відмовлялися від залишкового принципу фінансування АН УРСР. Через загрозу поразки у «холодній війні», зумовлену можливістю відставання СРСР у розвитку науки від Заходу, фінансування АН УРСР зросло. На основі постанови Ради міністрів СРСР від 3 серпня 1954 р. у Києві активізувалося спорудження Обчислювального центру АН УРСР. Були виділені кошти для побудови лабораторного корпусу Інституту радіофізики та електроніки у Харкові, нових приміщень Інституту металокераміки та спеціальних сплавів, Інституту фізики, Інституту фізичної хімії. У 1955 р. в Інституті фізики здійснювали будівництво ядерного реактора.
    У 1954—1955 рр. в АН УРСР почали повертатися науковці, репресовані як «вороги народу» або звільнені під час антисемітської кампанії. Престиж наукової праці різко зріс, ученим підвищили платню. Вперше за післявоєнний час вони отримали змогу виїжджати за кордон, щоб ознайомитися зі здобутками світової науки зі своєї спеціальності.
    Інститути АН УРСР, які працювали на замовлення ВПК, отримували подвійне фінансування за рахунок оборонного бюджету. Очолюване Б. Патоном керівництво АН УРСР взяло курс на розв’язання конкретних завдань у галузі народного господарства, оборони й космосу. Курс на скорочення шляху від фундаментальних досліджень до їх практичного застосування сприяв розширенню мережі науково-дослідних установ і зміні дослідно-експериментальної бази. За два десятиліття АН УРСР поповнилася 20-ма новими науково-дослідними закладами (11 — у Києві, три — в Донецьку, по два — в Харкові та Дніпропетровську, по одному — у Львові та Одесі). У 1971 р. було створено п’ять наукових центрів, які об’єднали академічну й вузівську науку, — Дніпропетровський (із 1981 р. — Придніпровський), Донецький, Західний (Львів), Харківський (із 1981 р. — Північно-Східний) і Південний (Одеса). Наукові дослідження здійснювали в межах цих центрів 150 ВНЗ.
    Із метою наближення наукових досліджень до виробництва АН УРСР створювала науково-технічні комплекси (НТК), до яких належали інститути, конструкторські бюро, дослідні виробництва і заводи. На базі Інституту електрозварювання ім. Є. Патона, Інституту кібернетики ім. В. Глушкова та Інституту надтвердих матеріалів ім. В. Бакуля з’явились інженерні центри. Прискорений розвиток експериментально-дослідної бази істотно змінив структуру кадрів. На початку 60-х років ХХ ст. чисельність працівників дослідно-виробничої бази становила кілька сотень, а в 1985 р. — перевищила 39 тис. осіб. За цей час чисельність науковців зросла з 4,4 тис. до 15,3 тис., тобто в 3,5 раза. Кількість докторів наук зросла з 255 до 1394, а кандидатів наук — з 1487 до 8141.
    Позитивна динаміка спостерігалася у розвитку міжнародних зв’язків АН УРСР: кількість науковців, що побували за межами СРСР, зросла в 4 рази протягом 60—80-х років ХХ ст. Їх здійснювали здебільшого через структурні підрозділи АН СРСР. Право на безпосередні контакти з установами капіталістичних країн українські вчені не мали.
    Інтенсивно контактував з країнами РЕВ Інститут електрозварювання ім. Є. Патона, на базі якого було створено Координаційний центр країн — членів РЕВ з проблеми «Електрозварювання». Щороку тут проводили наради спеціалістів, а у Координаційному центрі на базі Інституту проблем матеріалознавства по темі «Порошкова металургія» оперативно керували підготовкою 17 наукових праць у різних країнах РЕВ.
    В АН УРСР найбільш стрімко розвивався Інститут кібернетики, очолюваний упродовж 25 років В. Глушковим. Основною метою Інституту було створення автоматизованих систем управління підприємствами, а також галузевих автоматизованих систем управління (АСУ). У 1967 р. в експлуатацію здали першу в СРСР АСУ «Львів» на Львівському телевізійному заводі. Загалом на деякий час В. Глушкову вдалося подолати відставання в галузі обчислювальної техніки від країн Заходу. Поступово сфера виробництва та програмування електронно-обчислювальної техніки через закритий характер радянської науки й обмеженість фінансування відстала від зарубіжних країн.
    Серед 25 інститутів, розміщених в Україні, що входили до системи Всесоюзної академії сільськогосподарських наук, найефективнішим був Миронівський інститут селекції і насінництва пшениці під керівництвом В. Ремесла. Виведеними в Миронівці сортами пшениці засівали до 8 млн га землі.
    Фундаментальні дослідження в галузі соціогуманітарних наук здійснили спільними зусиллями науковців АН УРСР, вищих навчальних закладів, музеїв, архівів і наукових бібліотек. Найважливішими були праці: «Історія української літератури», «Історія української мови», «Археологія Української РСР», «Радянська енциклопедія історії України», «Історія українського мистецтва». Вони вирізнялися ґрунтовним фактологічним матеріалом, хоч він і був ідеологічно обмеженим. Найбільший вплив на історичне краєзнавство мала 26-томна «Історія міст і сіл Української РСР», яку створювали понад тисячу авторів.
    Друга половина 80-х років ХХ ст. позначилась двома важливими напрямами діяльності Академії наук УРСР: подолання наслідків Чорнобильської катастрофи та відновлення історичної пам’яті українців. У травні 1986 р. створили постійно діючу комісію Президії НАН України з питань аварії на Чорнобильській АЕС. Київські академічні інститути, а також їх філіали в регіонах республіки почали займатися чорнобильською тематикою. Для подолання наслідків катастрофи задіяли інтеграційні зв’язки академічної науки та багатьох міністерств і відомств. Після Чорнобильської трагедії АН УРСР отримала доручення від голови уряду республіки О. Ляшка визначити комплекс першочергових заходів із подолання наслідків аварії на ЧАЕС. На нараді у Б. Патона поставили найголовніші питання: визначити рівень радіації в зоні аварії, у т. ч. у Києві та інших великих населених пунктах. Президія АН УРСР прийняла рішення перевести Інститут ядерних досліджень у режим роботи контрольно-вимірювального комплексу. Із ризиком для життя працівники АН УРСР В. Гаврилюк, І. Дурницький, О. Ключников, В. Шаховцов, Ю. Щоглін виміряли рівні радіації у зруйнованому 4-му блоці та навколо нього.
    24 травня 1986 р. Б. Патон і В. Трефілов подали у ЦК КПУ записку «Прогнозна оцінка наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, а також рекомендації щодо усунення їх шкідливого впливу на ґрунт, воду, атмосферу і здоров’я населення», підготовлену із залученням багатьох академічних інститутів, установ різних міністерств і відомств. Цифри і факти засвідчили те, що аварія на ЧАЕС була великою катастрофою. Учені визначали заходи, які повинна вжити державна влада, щоб зберегти Прип’ять, Десну і Дніпро як джерела водопостачання, давали свої рекомендації щодо мінімізації медико-біологічних наслідків аварії. Рекомендації АН УРСР було прийнято до виконання.
    Із травня по жовтень 1986 р. бригади наукових співробітників Інституту ядерних досліджень, Інституту фізики та Інституту металофізики здійснювали цілодобовий контроль за якістю молочних продуктів на молокозаводах Києва. Спільно з Київською міськрадою було організовано контроль за якістю продуктів на ринках, що в кілька разів знизило ризик споживання киянами забрудненої радіонуклідами їжі.
    За червень — липень 1986 р. науковці Інституту кібернетики та Інституту геохімії та фізики мінералів спільно зі співробітниками інших відомств і установ створили систему моніторингу і прогнозування стану вод Дніпровського каскаду. Ініціаторами і керівниками цих робіт були В. Трефілов, А. Морозов та Е. Соботович. Система моніторингу діє й нині. Кожної весни уряд отримує надійні дані прогнозів забруднення вод Дніпровського каскаду радіонуклідами.
    У стислі терміни вчені АН УРСР провели значну роботу зі створення нових засобів пригнічення, дезактивації, локалізації і запобігання повторному забрудненню промислових і цивільних об’єктів, обладнань, техніки, території 30-кілометрової зони ЧАЕС і прилеглих до неї районів. Науковці Інституту хімії поверхні запропонували пилопригнічувальні речовини, якими було оброблено розвал 4-го енергоблоку. Це знизило концентрацію активних аерозолей у повітрі навколо проммайданчика у 100—1000 разів. Гідрофобілізуючими сполуками обробили вертикальні поверхні споруд ЧАЕС і міста Прип’ять.
    У серпні 1986 р. наукова рада при Президії АН УРСР з екологічно-економічних проблем розміщення, будівництва і експлуатації великих енергетичних об’єктів разом із секцією радіоекології науково-технічної ради Міністерства середнього машинобудування СРСР провели засідання, на якому підсумували результати комплексних досліджень, спрямованих на мінімізацію наслідків катастрофи. Здійснені спеціалістами АН УРСР, АН СРСР, Мінсередмашу і Міністерства охорони здоров’я УРСР, вони тривали з травня по серпень. Голова вченої ради В. Бар’яхтар направив розроблені й затверджені під час обговорення рекомендації в Раду Міністрів СРСР (М. Рижкову), ЦК КПУ (В. Щербицькому) і Держагропрому УРСР (Ю. Коломійцю). У цьому документі важливе інформативне значення мала об’єктивна картина радіаційної обстановки на території України. Документ містив прогноз формування дозових навантажень для різних категорій населення за межами 30-кілометрової зони і рекомендації для всіх міністерств і відомств, відповідальних за різні ділянки роботи з подолання наслідків аварії на ЧАЕС.
    За урядовим дорученням Інститут ядерних досліджень у 1986—1988 рр. розробив чутливі радіометри «Бета», «Десна», «Прип’ять» та ін. для контролю за радіаційною обстановкою, які дали змогу вимірювати рівень гама- і бетарадіації у широкому діапазоні.
    Учені Інститутів біохімії, проблем онкології, мікробіології та вірусології, молекулярної біології і генетики досліджували картину імунного статусу у людей і тварин при хронічному опроміненні, процес пухлиноутворення в експериментах на тваринах. Визначили негативну дію опромінювання на хромосомному апараті клітини. Науковці Інституту ботаніки виявили численні радіоморфози у вищих рослин, вчені Інституту зоології здійснили імуномікробіологічний моніторинг гризунів у зонах з різною густиною радіоактивного забруднення. Було виявлено істотне збільшення варіабельності всіх показників, що засвідчило зміни фізіологічного стану тварин під дією хронічного опромінення, розроблено метод біоіндикації, за допомогою якого вдалось одержувати оперативну інформацію про сумарну токсичність місцевості, виявити великі та малі плями різного рівня та стежити за їхнім пересуванням.
    Учені Академії наук брали безпосередню участь у підготовці законів і урядових постанов із Чорнобильської проблеми. Зокрема, 1990 р. вони займались опрацюванням концепції проживання населення на території з підвищеними рівнями радіоактивного забруднення і проектами законів «Про правовий режим територій, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи» та «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи». Ці закони прийнято Верховною Радою УРСР у лютому 1991 р.
    Поверненню історичної пам’яті українців сприяло відновлення роботи у 1987 р. після двох десятиріч бездіяльності Археографічної комісії АН УРСР, яка мала координувати і спрямовувати вивчення пам’яток історії, культури, наукової і громадської думки, спадщини українських учених і мислителів. Завдяки її успішній роботі стало можливим утворення в липні 1991 р. Інституту української археографії та джерелознавства, який очолив голова Археографічної комісії П. Сохань. Інститут повернув із забуття унікальні історичні пам’ятки, зробив доступними для читацьких мас твори класиків української історичної науки. У 24 археографічних серіях було опубліковано 262 праці.
    Знаковою виявилась доповідь В. Щербицького на урочистому засіданні, присвяченому 70-річчю проголошення радянської влади в Україні, де він згадав одним абзацем про голод 1932—1933 рр. Після цього дозволили опублікувати підготовлену в Інституті історії АН УРСР історичну довідку про становище в сільському господарстві України на початку 30-х років ХХ ст. Вона з’явилась як стаття у березневому номері «Українського історичного журналу» за 1988 р.
    Учені та журналісти почали вивчати архівні документи, які раніше були недоступні. Інститут історії партії готував документальний збірник про голодомор. Вони дібрали документи, у яких розкривався механізм сталінського терору голодом, від якого загинули мільйони селян. Для їх публікації була необхідна санкція ЦК КПУ. Після бурхливого і тривалого засідання за участі експертів з АН УРСР Політбюро ЦК дало санкцію на публікацію. Книга «Голод 1932—1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів» вийшла в світ у 1991 р.
    У 1989 р. Політбюро ЦК КПУ розглянуло питання про розробку республіканської програми розвитку історичних досліджень, поліпшення вивчення і пропаганди історії УРСР. Було утворено координаційну комісію з формування республіканської програми на чолі з віце-президентом АН УРСР Г. Лукіновим. Секції суспільних наук АН УРСР запропонували спільно із зацікавленими міністерствами та відомствами протягом півроку запланувати заходи щодо розвитку історичних досліджень (із метою ліквідації «білих плям»), полегшення доступу до архівних джерел, видання та перевидання документів і творчої спадщини відомих українських істориків.
    Поточна робота координаційної комісії відбувалася в Інституті історії АН УРСР. У проекті програми, зокрема у розділі «Публікація джерел з історії України», налічувалося 87 позицій, серед них — літописи доби Київської Русі, багатотомна «Литовська метрика», 30-томний «Архів Коша Війська Запорозького», 10-томний «Український дипломатарій XVI—XVII ст.», козацькі літописи, «Історія Русів», пам’ятки української філософської думки тощо. У розділі «Видання і перевидання пам’яток української історіографії» було названо 47 пам’яток, у т. ч. 10-томну «Історію України-Руси» та 6-томну «Історію української літератури» М. Грушевського. Проект програми надіслали на обговорення в зацікавлені організації та державні інстанції, а потім координаційна комісія доопрацювала його з урахуванням зауважень. Остаточний проект затвердило Політбюро ЦК КПУ у липні 1990 р.
    Програма настільки відповідала інтересам суспільства, що її виконували навіть тоді, коли вона перестала бути директивним документом у зв’язку зі зникненням із політичного життя КПУ. Деякі праці друкували майже одночасно в різних видавництвах, через брак коштів припинена робота над багатотомними виданнями. Винятком стала тільки 10-томна «Історія України-Руси».
    В Інституті історії АН УРСР було підготовлено підручники з історії України для середньої школи, а також довідники і посібники із вітчизняної історії для середньої і вищої школи та широкого кола читачів.
    У 1989 р. розпочали відновлювати справжню історію Академії наук. Було «реабілітовано» дату її створення — 14 листопада 1918 р., повернуто заборонені в радянські часи прізвища другого і третього президентів УАН — М. Василенка та О. Левицького. Матеріали про історію Академії наук у перші роки її існування регулярно друкували у «Віснику АН УРСР», пізніше уклали збірник документів і матеріалів про Академію наук 1918—1923 рр. та книгу про її ранню історію.
    У квітні 1989 р. Загальні збори Академії наук створили Комісію з вивчення матеріалів і розробки пропозицій щодо реабілітації незаконно репресованих за часи сталінщини учених Академії (голова — В. Кухар). За пропозиціями Комісії на Загальних зборах 1990—1992 рр. поновили у складі Академії наук України 22 академіка і члени-кореспонденти. Усього Комісія встановила понад 200 імен репресованих науковців. За її поданням Верховний Суд України в 1989—1990 рр. переглянув низку сфабрикованих у 20—30-ті роки ХХ ст. справ на співробітників Академії. Було реабілітовано другого президента УАН М. Василенка, якого репресували 1923 р. за сфабрикованою справою «Київського центру дії», переглянуто справу «Спілки визволення України», за якою засудили академіків С. Єфремова і М. Слабченка, а також інших представників української інтелігенції.

    Культура й духовність в Україні (1945—1991 рр.)

    Перший повоєнний з’їзд Союзу письменників України відбувся у 1948 р. На той час у складі СПУ налічувалося 263 літератори, її головою був обраний М. Бажан. Найбільше вирізнялися талантами О. Гончар і М. Стельмах. Роман Гончара «Прапороносці» став популярним серед найширших читацьких кіл. Сподобався він і Сталіну, який першу і другу частину трилогії відзначив Сталінською премією у 1947 р., а третю частину — у 1948 р. Роман М. Стельмаха «Велика рідня» розкрив талант письменника як майстра епічних творів. Першу частину роману «На нашій землі» опублікували у 1949 р.
    У повоєнні роки нові поетичні збірки надрукували М. Рильський, П. Тичина, В. Сосюра, М. Бажан, А. Малишко, П. Усенко, С. Олійник. Із 1954 р. розпочався процес реабілітації репресованих письменників та їх творів. Для літературного процесу особливого значення набуло повернення 2-томної епопеї З. Тулуб «Людолови», над якою письменниця почала працювати з кінця 20-х років ХХ ст.
    Центральна комісія з перегляду кримінальних справ припинила справу видатного українського письменника О. Досвітнього у жовтні 1955 р. Однак цього було не досить, щоб зняти заборону з його творчості. Лише спеціальною постановою Президії ЦК КП(б)У творча спадщина О. Досвітнього, В. Блакитного, І. Микитенка, М. Ірчана, В. Гжицького стала доступною для громадськості. Імена цих письменників виключили зі списку осіб, твори яких підлягали вилученню з бібліотек і торговельної мережі.
    Зі здобутками української діаспори в галузі науки, літератури та мистецтва громадяни України не були ознайомлені. Проте в її середовищі формувались першорядні вчені, літератори, митці. Коли більшість мігрантів із України перебувала в Західній Німеччині, головні осередки української культури були в цій країні. У листопаді 1945 р. в Аугсбурзі утворена Українська вільна академія наук (УВАН). 3 квітня 1950 р. місцем дислокації цього осередку української культури стали США. У 1947 р. у Мюнхені відновило свою діяльність Наукове товариство ім. Т. Шевченка (НТШ), припинену після вступу Червоної Армії до Львова в 1939 р. У 1949 р. у межах НТШ почала виходити в світ за редакцією В. Кубійовича багатотомна «Енциклопедія українознавства».
    Серед літературного доробку діаспори на найбільшу увагу заслуговував роман І. Багряного «Сад Гетсиманський», який з’явився у 1950 р. Він характеризувався деталізацією сюжету і глибоким психологізмом. Автор роману помер у 1963 р., не дочекавшись визнання на Батьківщині.
    Із 1964 р. розпочата М. Хрущовим кампанія проти формалізму в мистецтві поступово припинилась. Підтримана ХХII з’їздом КПРС кампанія десталінізації стала для письменників додатковим стимулом творчості.
    У доповіді голови Спілки письменників О. Гончара на V з’їзді письменників України (листопад 1966 р.) було високо оцінено творчість молодих — тих, кого можна звинуватити у «формалізмі» через те, що вони йшли неторованими шляхами. О. Гончар особливо підносив творчість поетів, оскільки поезія завжди вирізнялася сильною емоційністю. Було оголошено імена нещодавно переслідуваних шістдесятників — І. Драча, М. Вінграновського, В. Коротича, Л. Костенко, Б. Олійника, В. Симоненка та ін. Проте на цьому з’їзді перший секретар ЦК ЛКСМУ Ю. Єльченко звинуватив молодих
    письменників і поетів у недостатній «марксистсько-ленінській підготовці». Чехословацькі події у 1968 р. зумовили кардинальні зміни у суспільно-політичному житті СРСР. У літературному житті УРСР наступ реакції виявився у «цькуванні» роману О. Гончара «Собор».
    На березневому (1968 р.) пленумі ЦК КПУ перший секретар Дніпропетровського обкому партії О. Ватченко (який упізнав себе в негативному романному образі Володьки Лободи) заявив, що О. Гончар змалював радянське суспільство «в найчорніших фарбах». Одразу після пленуму ЦК О. Ватченко розпочав переслідування всіх, хто в його області підтримував роман. Режисерів, учителів, журналістів, які публічно висловлювали своє позитивне ставлення до «Собору», виключали з партії і звільняли з роботи. Численні факти такої сваволі розкривали в «Листі творчої молоді Дніпропетровська», який поширювався у «самвидаві» й потрапив за кордон. З О. Ватченком солідаризувався й тодішній голова КДБ Ю. Андропов, зазначивши, що роман «Собор» пропагує елементи націоналізму.
    На черговому з’їзді письменників у грудні 1971 р. під тиском ЦК КПУ першим секретарем письменницької організації обрали Ю. Смолича, а вже у березні 1973 р. її очолив В. Козаченко (голова київського осередку СПУ). Користуючись підтримкою В. Маланчука, який замінив Овчаренка на посаді секретаря ЦК КПУ з ідеологічних питань, він організував виключення зі Спілки О. Бердника, І. Дзюби, М. Лукаша, Б. Чічібабіна та ін. Видатного російського письменника В. Некрасова, який постійно проживав у Києві, вислали за кордон.
    Л. Костенко «проробляли» за ідеалізацію козацького минулого і навіть за художню неповноцінність її творів. У 1972 р. було розсипано набір її книги «Княжа гора». Шість років не міг знайти дорогу до читача геніальний роман у віршах «Маруся Чурай». Тільки у 1979 р., коли завершилася політична кар’єра В. Маланчука, а Спілку письменників України очолив П. Загребельний, цей роман було надруковано. Ще через рік поетеса видала нову збірку — «Неповторність». У 1981 р. побачила світ з передмовою О. Гончара й книга віршів В. Симоненка «Лебеді материнства», яка йшла до читача 10 років.
    В УРСР працювали три кіностудії, де створювали художні фільми, — Київська ім. О. Довженка, Одеська і Ялтинська. Технологія виготовлення і допуску в прокат фільмів була зорієнтована на те, щоб у кінотеатрах панувала російська мова. Серед двох десятків фільмів, які щорічно демонстрували на студії ім. О. Довженка, тільки 10—15% озвучували українською мовою. Інші дублювали українською мовою тільки тоді, якщо їхній прокат був успішним. Дублювати українською мовою імпортні фільми було неможливо, оскільки їх закуповували й одразу перекладали російською мовою загальносоюзні організації. Для перекладу фільмів радянського виробництва, створених в інших республіках, не існувало відповідних структур. Це призвело до того, що на початку 80-х років ХХ ст. діючий фільмофонд налічував менше 10% україномовних фільмів.
    Левову частку українського кіновиробництва створювали на кіностудії ім. О. Довженка, яка в 1978 р. відсвяткувала своє 50-річчя. Тут працювала плеяда талановитих режисерів, фільми яких увійшли в історію світового кіномистецтва — Л. Биков, А. Буковський, В. Івченко, Ю. Іллєнко, Т. Левчук, М. Мащенко, О. Муратов, К. Муратова, Л. Осика та ін. Прем’єрний показ надзвичайно талановитого фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків» (за повістю М. Коцюбинського) у вересні 1965 р. став фактом дисидентського руху загальносоюзного значення. С. Параджанов устиг розпочати роботу ще над однією кінострічкою — «Київськими фресками». Незабаром його за дисидентську діяльність на півтора десятиліття позбавили можливості займатися кіномистецтвом.
    В Україні склався жанр «поетичного кіно», що викликав найбільші підозри у чиновників, які стежили за «ідеологічною чистотою» кіномистецтва. У цьому жанрі був виконаний, зокрема, й фільм С. Параджанова «Тіні забутих предків». Помітним явищем у кіномистецтві став фільм режисера В. Денисенка «Сон» за сценарієм Д. Павличка (за участі В. Денисенка). Роль молодого Тараса Шевченка зіграв у ньому найяскравіший кіноактор цієї доби — І. Миколайчук.
    Після своїх перших акторських ролей (зокрема, і у фільмі С. Параджанова «Тіні забутих предків») І. Миколайчук у ролі режисера поставив два яскравих фільми — «Білий птах з чорною ознакою», який отримав першу премію Московського міжнародного кінофестивалю, а також «Вавилон — ХХ». П. Шелест лояльно поставився до творчості І. Миколайчука, спромігся оцінити силу його таланту. Однак перший секретар ЦК КПУ так само стояв на захисті «ідеологічної чистоти» кіномистецтва, як і делегати XXIV КПУ. За дорученням Шелеста Київський міськком партії взимку 1965—1966 рр. здійснив глибоку перевірку «окремих питань творчої роботи та фінансово-господарчої діяльності» кіностудії ім. О. Довженка. Комісія звернула увагу передусім на видатні зразки студійної кінопродукції — фільми «Криниця для спраглих» (автор сценарію — І. Драч, режисер — Ю. Іллєнко), «Звірте свої годинники» (сценарій Л. Костенко, режисер — В. Іляшенко) і «Київські фрески» (автор сценарію і режисер — С. Параджанов). Наслідком перевірки стала закрита постанова Політбюро ЦК КПУ «Про окремі серйозні недоліки в організації виробництва кінофільмів на Київській кіностудії імені О. Довженка» від 30 червня 1966 р.
    Приділяючи особливу увагу творчому процесу в літературі й кінематографі, ідеологічні відділи партійних комітетів не забували й про інші види мистецтва. Проте вони не були масовими, тому митці, за винятком скульпторів-монументалістів, користувались у своїй творчості певною свободою дій.
    Розвиток театрального мистецтва того часу пов’язувався з іменами таких талановитих режисерів, як В. Афанасьєв, О. Бєляцький, В. Загоруйко, О. Король, А. Скибенко, С. Сміян, М. Шейко та ін. Щороку кількість відвідувань у театрах перевищувала 20 млн осіб. Кількість театрів зросла до 90.
    В українських театрах працювали видатні майстри сцени: В. Дальський, В. Добровольський, О. Кусенко, А. Роговцева, Н. Ужвій. Найвідомішими представниками оперного мистецтва були Д. Гнатюк, М. Кондратюк,
    Є. Мірошниченко, А. Мокренко, Д. Петрусенко, А. Солов’яненко, М. Стеф’юк, Г. Ципола.
    Головним об’єктом контролю з боку влади в театральному мистецтві був репертуар. Репертуарна політика визначалася не в театрах (театральні колективи могли лише вносити свої пропозиції), а у відділах культури парткомів і виконкомів. Прийнята до постановки п’єса проходила «іспит» комісією чиновників, яка приймала остаточне рішення: чи можна її віддати на суд глядачів. Українська драматургія розвивалася задовільно. Особливо плідно працювали М. Зарудний, О. Коломієць, Ю. Мокрієв, Т. Плоткін. У жанрі п’єси пробували свої сили І. Драч, П. Загребельний, В. Собко, Ю. Мушкетик, М. Олійник, Ю. Щербак та інші письменники. Однак їхні п’єси частіше за все не ставили.
    Українські композитори освоювали всі форми музичного мистецтва. У галузі оперного мистецтва працювали В. Губаренко, Л. Колодуб, Г. Майборода. В інших жанрах класичного мистецтва спеціалізувалися В. Кирейко, М. Скорик, Є. Станкович, А. Філіпенко, А. Штогаренко. У жанрі пісенної та хорової музики вирізнилися О. Білаш, К. Данкевич, К. Домінчен, Б. Лятошинський, П. Майборода, С. Сабадаш, І. Шамо та ін. Уродженець Буковини В. Івасюк мав хист до музики і поезії, а його пісні «Я піду в далекі гори» (1968 р.), «Червона рута» (1969 р.), «Водограй» (1969 р.) співали по всій Україні. Особливо популярними були такі виконавці масової естрадної пісні, як С. Ротару, Н. Яремчук, В. Зінкевич.
    Активною концертною діяльністю займалися вокально-хореографічні колективи — Державний народний хор ім. Г. Верьовки, академічна капела «Думка», академічний ансамбль танцю ім. П. Вірського, Київський камерний хор.
    Кандидат мистецтвознавства Л. Ященко заснував у 1968 р. етнографічний хор «Гомін», який захопився пошуками колядок і купальських пісень, пам’ять про які зберігалася в селах. Однак відродження і пропаганду українського фольклору не сприйняли ідеологи ЦК КПУ, які в діяльності
    Л. Ященка вбачали елементи «буржуазного націоналізму». Учасники хору зазнали переслідувань за місцем роботи або навчання. Журнал «Український вісник» оприлюднив приблизно 40 таких випадків. У 1971 р. керівника ансамблю виключили зі Спілки композиторів України, а хор розпустили.
    Переслідувань зазнав і талановитий скульптор, збирач національних скарбів І. Гончар. Зібрана ним колекція унікальних етнографічних експонатів не поступалася збіркам багатьох провідних державних музеїв. Влада перешкоджала вільному доступу до відвідування цієї експозиції, демонструючи заборону на розвиток етнокультури, в якій вбачала можливість розвитку національної свідомості українців і реальну загрозу існуючому ладу.

    Освітньо-науковий простір і культурно-духовне життя в Україні. УКРАЇНА У 1945—1991 рр. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

    Попередня сторінка з ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

    До змісту ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

    Наступна сторінка з ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

    Комментарии закрыты.