Соціальна сфера та економічний розвиток в Україні. УКРАЇНА У 1945—1991 рр. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ
Повоєнне становище сільського господарства в Україні
Гуманітарна катастрофа 1946—1947 рр. Повоєнне українське село практично за станом свого розвитку перебувало на рівні 1921 р., зазнавши чимало людських і матеріальних втрат: спалено до 30 тис. сіл, знищено майже всі МТС, втрачено значну кількість сільськогосподарської техніки. Однак тодішня аграрна політика держави залишалася екстенсивною: збільшення продукції за рахунок розширення посівних площ, кількості поголів’я худоби тощо. У 1946 р. в умовах, коли не вистачало техніки та тяглової сили, Україні було запропоновано збільшити посівні площі порівняно з минулим роком на 1965,8 тис. га.
Не існувало чітких норм завдань державних хлібозаготівель. Малосніжна зима та посуха, значно більша за площею охоплення, ніж у 1921 р., і найзасушливіша за останні 50 років, призвели до наднизької врожайності зернових. У деяких областях у колгоспах не змогли повернути зерно, що посіяли. Валовий збір зерна був у 2,5 раза менший, ніж у довоєнному 1940 р. (на стільки ж приблизно знизилася і середня врожайність). Гостра нестача кормів спричинила загибель 44 тис. голів великої рогатої худоби і 82 тис. коней. Однак держава встановила колгоспам плани хлібозаготівель, які неможливо було виконати — вони подекуди, наприклад у Кіровоградській області, перевищували реально зібраний врожай. Усього УРСР мала поставити до фонду 5,8 млн т. зерна, а на кінець листопада, незважаючи на адміністративний тиск, вдалося зібрати лише трохи більше 3,6 млн т. Виконати такий план було неможливо. Це стало зрозуміло уряду республіки, який в межах своїх повноважень намагався зарадити у цій ситуації, зокрема, звільнив від обов’язкових поставок 686 колгоспів у Херсонській області й надав їм позику 14 тис. т зерна. Щоб не допустити голоду, необхідно було зниження завдань з обов’язкових поставок.
Скорочень поставок не відбулося: істотно менше зерна у загальносоюзний централізований фонд надійшло через несприятливі погодні умови із Казахстану, Сибіру та центральних регіонів СРСР. Тому ліквідацію карткової системи відклали до наступного року. Ще у вересні 1946 р. уряд СРСР прийняв постанову про економію витрачання хліба. Реалізація її в Україні призвела до скорочення кількості їдоків, що постачалися хлібом у сільській місцевості, на 2,9 млн осіб, а в містах і робітничих селищах для утриманців із 300 до 250 г. Починаючи з листопада, при випіканні хліба збільшили домішки вівсяного, ячмінного і кукурудзяного борошна. Водночас ще в лютому 1946 р. в Москві було підписано угоду щодо поставки в Польщу 200 тис. т зерна для весняної сівби. У квітні СРСР зобов’язався поставити Франції 500 тис. т зерна за цінами, нижчими від світових і переважно в кредит. Радянське зерно в голодному 1946 р. надходило також у Болгарію, Румунію, Чехословаччину. До того ж необхідно було виконувати зобов’язання по експортних контрактах у країни Європи, рятуючи їх від голоду.
Задля забезпечення виконання плану постачання хліба було задіяно всю вертикаль системи примусу в республіці, спрямовану передусім на голів колгоспів, секретарів сільських райкомів партії та голів райвиконкомів: їх звільняли з роботи, виключали з партії, віддавали під суд. Перед селянами поставала реальна загроза загибелі від голоду. Однак керівництво СРСР не звертало на це уваги: 4 листопада 1946 р. Голова Ради Міністрів УРСР М. Хрущов отримав телеграму, в якій було вказано на борг із здачі зерна, який практично дорівнював вже зданій в державні засіки кількості зерна.
26 листопада надійшла директива ЦК ВКП(б) і Ради Міністрів СРСР за підписами Й. Сталіна та А. Жданова, у якій керівництво України звинувачувалося в нездатності вилучити хліб, який нібито ще є в колгоспах, пропонувалося суворо карати приховувачів хліба та забезпечити здавання його державі. Такою була реакція Й. Сталіна на особисте звернення М. Хрущова з проханням знизити план заготівель УРСР.
Узимку 1946—1947 рр. в Україні почався голод, який охопив значну територію, особливо південь, зокрема Одеську, Ізмаїльську, Кіровоградську, Миколаївську, Херсонську, Дніпропетровську, Полтавську області. Люди почали гинути від дистрофії, голодного тифу та інших епідемічних хвороб. У 1946 р. середньомісячний рівень смертності в сільській місцевості України становив 20 тис. осіб, у січні 1947 р. зріс до 30 тис., у лютому — до 38,5 тис., у березні — до 51,4 тис. осіб.
У березні — червні 1947 р. в Україні було зафіксовано 764 випадки канібалізму, кількість померлих від голоду серед госпіталізованих хворих досягла 101 637 осіб. За станом на 20 червня 1 154 378 осіб хворіли на дистрофію.
Й. Сталін, незважаючи на гуманітарну катастрофу в УРСР, задовольнив лише прохання її керівництва щодо надання позички для весняної сівби — 90 тис. т насіння та продовольчої позички — 60 тис. т зерна для підгодовування тільки 3,4 млн селян, що були задіяні у весняних польових роботах. Долею народу влада особливо не переймалася, виділивши лише 140 млн крб для організації безкоштовного харчування населення.
У 1947 р. уродив непоганий врожай, посуха спостерігалася лише у південних областях — від Ізмаїльської до Дніпропетровської. Однак державна політика хлібозаготівель залишалася такою ж суворою, як і раніше. До того ж було впроваджено ініційовану Л. Кагановичем спеціальну систему здачі зерна: уповноважені ЦК КП(б)У відповідали за стан справ у відстаючих районах (100). План заготівель хліба був виконаний практично на 100%.
Кількість жертв третього радянського голодомору в УРСР за різними оцінками сягає приблизно 1 млн осіб. Масовий голод і численні людські втрати — провина тодішньої системи влади, що було зумовлено: відірваною від реалій експортною політикою держави (вивіз зерна з СРСР становив у 1946 р. — 1,7 млн т); неефективним розподіленням врожаю 1946 р. — отримано на 8% більше валової продукції у сільському господарстві, ніж у 1945 р.; невчасністю надання допомоги голодуючим.
Повоєнний розвиток сільського господарства супроводжувався певними особливостями: недостатньою компетентністю керівного складу апарату в аграрній проблематиці (призначення в березні 1947 р. секретарем ЦК КП(б)У з сільського господарства М. Патоличева, військового за освітою, який до цього був секретарем ЦК ВКП(б), не знав умов України й ніколи не працював у сільському господарстві); надмірною централізацією системи управління; відсутністю у значної кількості працівників вищої освіти. У 1948 р. навіть серед секретарів обкомів КП(б)У половина керівників не мала вищої освіти.
Загальна чисельність працездатного населення в аграрному секторі зменшилась через війну майже на чверть; у сільському господарстві працювали переважно жінки, кількість чоловіків удвічі поступалася кількості жінок.
На той час існувала велика диспропорція між заготівельними цінами, за якими держава розраховувалася з колгоспами за сільськогосподарську продукцію, та роздрібними у торгівлі, а також вартістю насінневого фонду, оплатою за користування технікою МТС тощо. Так, ціна насіння була у 15—20 разів вищою, ніж вартість вирощених колгоспами відповідних культур. За обов’язковими поставками виплачували за 1 кг борошна 1 коп., м’яса — 23 коп., натомість у роздрібній торгівлі продавали відповідно за 31 коп. та 1 крб 50 коп. Після війни, як і в 20-х роках, продовжувався перерозподіл коштів із села у важку промисловість. За роки відбудови частка капіталовкладень держави в сільське господарство коливалась лише в межах 1/7 від загальної в економіку. Капітальне будівництво у колгоспах вели, як правило, методом «народної будови» на незначних місцевих ресурсах без достатнього технічного забезпечення. Це призводило до зриву запланованих темпів робіт, погіршення якості технічного стану новобудов. За 1946—1953 рр. у сільському господарстві країни було вироблено 298 млрд крб національного доходу, а використано в ньому лише 193 млрд (менше 2/3), решту спрямовано в інші галузі економіки. Не змінився й екстенсивний характер господарювання у сільському господарстві, коли більше половини території України (майже 52%) було розорано ще до війни, а у відбудовний період послідовно дотримувалися курсу на відновлення площі орних земель — у 1950 р. посівні площі сільськогосподарських культур досягли практично довоєнного рівня (» 98%), з домінуванням зернових культур.
У цей період селянство постійно зазнавало обмежень економічного або соціально-політичного характеру, а то й кримінального переслідування. Основним джерелом доходів для колгоспників залишалося власне присадибне господарство. З нього селянин і сплачував податок державі.
Під час війни селянство розширило свої присадибні ділянки за рахунок колгоспних земель. Після війни з ініціативи міністра державного контролю СРСР Л. Мехліса вийшла постанова Ради Міністрів СРСР і ЦК ВКП(б) «Про заходи з ліквідації порушень статуту сільськогосподарської артілі в колгоспах» (1946 р.). У ній ішлося про масове явище самовільних захоплень або незаконних прирізок колгоспних земель, присвоєння колективного майна. В УРСР у кожному колгоспі було виявлено в середньому 32 випадки збільшення розмірів присадибних ділянок (за Статутом сільськогосподарської артілі ділянка не могла бути меншою, ніж 25 соток). Виконуючи цю постанову, місцеві органи в областях України до кінця 1946 р. виявили й повернули до громадського господарства колгоспів 591 тис. га землі, на 2 млн крб різного майна, понад 13 тис. голів великої рогатої худоби.
Соціальне становище селян було практично безправним: паспортів вони не мали, а отже, були обмежені у пересуванні та зміні місця проживання; не мали права на пенсію — отримували її лише робітники та службовці. Було заборонено створювати колгоспам будь-які підсобні підприємства, що б поліпшувало побут та умови життя селян. Крім цього, щодо селянства застосовували силову політику. Так, у лютому 1948 р. перший секретар ЦК КП(б)У М. Хрущов заявив про необхідність вжиття заходів для поліпшення трудової дисципліни колгоспників, пропонував видати закон, який надавав би право загальним зборам колгоспників або всіх селян виселяти із села паразитичні елементи.
Ініціативу М. Хрущова підтримав Й. Сталін — було створено комісію Політбюро ЦК ВКП(б) у складі Г. Маленкова, А. Жданова, М. Суслова і міністра внутрішніх справ СРСР С. Круглова. А 21 лютого 1948 р. президія Верховної ради СРСР прийняла Указ «Про виселення з Української РСР осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності в сільському господарстві і ведуть антигромадський, паразитичний спосіб життя». За цим указом, у 1948—1950 рр. було винесено до 12 тис. «громадських вироків». Серед тих, кого це стосувалося, були люди похилого віку, інваліди, учасники війни. Як з’ясувалося під час перевірки рішень, іноді представники влади використовували цей захід для розправи з людьми за критику існуючої системи. Після апеляцій понад 2 тис. вироків було скасовано. Одночасно було ухвалено до 20 тис. «попереджень»: колгоспники давали письмові зобов’язання брати активну участь у колгоспному виробництві. Від червня 1948 р. дія цього указу була поширена на всю країну.
Колективізація сільського господарства в західних областях УРСР супроводжувалася примусовим виселенням з хуторів і переселенням до інших областей. На Закарпатті селянство вітало ліквідацію поміщицького землеволодіння, але в колгоспи селяни західних областей вступали неохоче. На початок 1949 р. відсоток колективізації коливався від 10 (Станіславська область) до 78,3 (Дрогобицька область).
Щоб штучно прискорити колективізацію, влада вдавалася до репресій.
8 жовтня 1948 р. М. Хрущов підписав постанову ЦК КП(б)У та Ради Міністрів УРСР «Про виселення куркулів з Ізмаїльської області». 250 сімей було виселено, а їхнє майно конфісковано. У 1950 р. з пропозицією поширити цей захід на всі західноукраїнські області звернулися до Й. Сталіна керівники УРСР Д. Коротченко та Л. Мельников. Таку постанову було прийнято в січні 1951 р.: за межі України виселили 1445 селянських сімей. Завдяки цьому у 1950 р. було завершено колективізацію: вона охопила 1,5 млн (92,7%) селянських господарств. У західних областях було створено 7200 колгоспів, 237 МТС.
У 1948 р. розгорнулася кампанія з меліорації земель і осушення боліт. Усупереч очікуваним результатам на осушених землях укіс трав не збільшився, а, навпаки, зменшився. У цьому ж році почався процес укрупнення колгоспів. На базі трьох дрібних колгоспів Сумщини нібито за їх власною ініціативою було створено укрупнений колгосп, названий іменем В. Леніна. У 1949 р. його дохід збільшився на 15% порівняно з попереднім роком. У 1950 р. урожайність зернових по всій площі посіву зросла до 20 ц з га (по республіці вона дорівнювала 10 ц). Урожайність цукрових буряків у колгоспі зросла до 324 ц з га (по республіці — 177 ц).
30 травня 1950 р. ЦК ВКП(б) прийняв Постанову «Про укрупнення дрібних колгоспів і завдання партійних організацій в цій справі». Воно було спрямоване на розширення сфери застосування техніки МТС в них, переорієнтацію трудових зусиль селян з присадибних ділянок на громадське господарство.
З 1950 р. унаслідок цієї кампанії в Україні кількість колгоспів зменшилася на 45% (без урахування колгоспів західних областей УРСР). На кожний колгосп припадало понад 1600 га землі. Навесні 1951 р. М. Хрущов запропонував ідею вдосконалення процесу укрупнення колгоспів через створення «агроміст» замість сіл з населенням по 5 тис. мешканців. Однак ця ідея масового будівництва об’єктів соціально-культурного призначення (шкіл, лазень, будинків сільгоспкультури, дитячих ясел тощо), а також скорочення присадибних ділянок до 10—15 соток не знайшли підтримки з боку Й. Сталіна — він вважав, що це буде відволікати колгоспи від виконання державних виробничих планів.
В Україні, незважаючи на розширення посівних площ, валовий збір зернових у 1953 р. не досяг рівня 1940 р., нижчою також була їх врожайність. І хоча валове виробництво цукрових буряків, жита, кукурудзи, м’яса, яєць дещо перевищило довоєнний рівень, загалом виробництво продуктів харчування та сировини значно відставало від зростаючого на них попиту. Виявилася тенденція до зменшення чисельності колгоспного селянства в УРСР, зокрема через міграцію з села працездатного населення.
Повоєнна відбудова промисловості в Україні
Відбудова промисловості базувалася на внутрішніх ресурсах СРСР. Допомога Україні з боку інших країн світу була мінімальною. До квітня 1948 р. за програмою міжнародної організації Адміністрація допомоги і відбудови при Об’єднаних Націях (ЮНРРА) в Україну надійшло устаткування, техніка, продукти, товари широкого вжитку на 189,3 млн дол. У перші повоєнні роки допомогу надавали українські діаспори Канади та США. Та з початком «холодної війни» надання допомоги УРСР іншими країнами припинилося. Відбудовчий процес за своєю сутністю не змінився з часів війни: підприємства поставали з руїн завдяки допомозі шефів — заводів і фабрик, розташованих на території СРСР, що не зазнала окупації. У разі потреби допомогу надавали одночасно кілька десятків виробництв. Важливим чинником відбудови була допомога інших радянських республік — насамперед верстатами та іншим устаткуванням. Лише за 1946—1948 рр. їх чисельність перевищила 45 тис. одиниць.
Для відновлення економічного потенціалу за традицією використовували ентузіазм молоді (праця за комсомольськими путівками) та робітників на виробництві (застосування швидкісних методів праці — проходження штреків у вугільній галузі (так, зокрема, відбудовували Донбас), швидкісне різання металу та укладання цегли, збільшення зйому стелі з мартенівської печі при скороченні строків плавки). Поширювався рух ударників праці та ініціаторів нових методів у виробництві: донецьких шахтарів — М. Лукичова, О. Денисенка та І. Брика; київських токарів В. Семинського та Г. Царика; маріупольського сталевара М. Кучеріна та ін. У вугільній промисловості України за ІV п’ятирічку відбудовано 129 шахт загальною потужністю 52 млн т і закладено 60 нових шахт потужністю 32 млн т. Довоєнної потужності вуглевидобутку було досягнуто в межах цієї п’ятирічки.
Відновлення економічного потенціалу, зруйнованого війною, набуло масового характеру з прийняттям Верховною Радою УРСР у серпні 1946 р. плану ІV п’ятирічки (Закону про п’ятирічний план відбудови та розвитку народного господарства Української РСР на 1946—1950 рр.). Ним передбачалось виділення 65 млрд крб капітальних вкладень (більше, ніж у двох попередніх п’ятирічках) на відновлення і розвиток важкої промисловості, енергетики та транспорту. Основні зусилля держави спрямовувалися на відбудову металургії Придніпров’я та Донбасу, а також вугільної галузі, Дніпровської ГЕС тощо. Амбіційними були плани влади щодо намірів перетворення Львова на великий індустріальний центр і започаткування у всій Західній Україні великого промислового будівництва.
Після звільнення території республіки було розпочато вибіркову локальну відбудову. Зокрема, ще в 1944 р. УРСР на відновлення житлового фонду отримала із союзного бюджету 500 млн крб, хоча ці кошти спрямовувались переважно на введення в експлуатацію об’єктів, які мали архітектурно-художню цінність: театрів, бібліотек, окремих житлових будинків. До 1946 р. їх було відбудовано понад 1300. Проте за 1944—1945 рр. вдалося освоїти лише 1/5 асигнувань: не вистачало і кваліфікованих робітників, і матеріалів. Крім того, ще в роки війни відновили свою діяльність 6 тис. промислових підприємств, десята частина з яких була або середніми, або великими, а до кінця 1945 р. обсяг промислової продукції в Україні досяг вже 1/3 довоєнного рівня.
Уже 26 травня 1945 р. Державний комітет оборони (ДКО) прийняв постанову «Про заходи щодо перебудови промисловості у зв’язку із скороченням виробництва озброєнь». Фактично це було початком демілітаризації економіки країни, тобто переходом на випуск мирної продукції. Однак майже на кожному підприємстві залишалися підрозділи для виробництва військового призначення. У машинобудівній, хімічній та інших галузях промисловості відбувався поступовий перехід заводів на довоєнну спеціалізацію. Так, наприкінці 1945 р. у підпорядкування наркомату сільськогосподарського машинобудування СРСР передані харківські заводи ім. М. Фрунзе та «Серп і молот», Запорізький завод «Комунар», Кіровоградський завод «Червона зірка» та Одеський завод ім. Жовтневої революції. Сприяла цьому репатріація, зокрема, на базі Київського танкоремонтного заводу створено виробництво мотоциклів. У 1945 р. відбулися зміни і в управлінні економікою країни: у вересні 1945 р. ліквідовано Державний комітет оборони — його функції перейшли до Ради народних комісарів СРСР, перейменованої у Раду Міністрів СРСР у березні 1946 р. на І сесії Верховної Ради СРСР ІІ скликання.
Початки відбудови супроводжувалися проблемою забезпечення робочою силою, передусім у промисловості. Нестачу трудових ресурсів мала компенсувати демобілізація. Вона мала велике економічне (подолання проблеми браку робочих рук) та соціальне (адаптація до цивільного життя) значення. За три повоєнні роки в Україну повернулося 2,2 млн солдатів і офіцерів. Закон вимагав, щоб місцева влада протягом одного місяця забезпечила їх роботою, житловою площею, паливом, будівельними матеріалами. Тим, хто бажав збудувати власний будинок, надавали банківську позичку. Певний час використовували примусову працю німецьких військовополонених, радянських в’язнів ГУЛАГу. Крім того, застосовували трудову мобілізацію, зокрема оргнабір сільських трудівників. Не обходилося без пропагандистських заходів щодо залучення патріотичного руху комсомольців і молоді на відбудову донецьких шахт, металургійних заводів. Для сільської молоді, яка не мала паспортів, це був шлях (крім призову в армію, вступу до вузу) залишити голодне, зруйноване село. Бажання було занадто великим, щоб звертати увагу на фактично примусовий набір робочої сили, тому установи оргнабору без особливих труднощів виконували свої плани.
Важливе значення у відновленні промислового потенціалу республіки мала енергетика. Тому на відновлення діяльності Дніпровської гідроелектростанції були кинуті величезні республіканські і союзні ресурси. Відбудові Дніпрогесу надавали допомогу 120 підприємств СРСР, працювали робітники з усіх областей України. У березні 1947 р. перший агрегат Дніпровської ГЕС дав струм; у наступному році працювало вже 4 агрегати, а в червні 1950 р. станція була відбудована цілком — 9 турбін запрацювало на повну потужність.
Загалом у ІV п’ятирічці було відбудовано найбільші теплові електростанції — Зуївську, Харківську ДРЕС № 2, Криворізьку ДРЕС. У колгоспах і радгоспах будували енергетичні станції для вироблення струму потужністю від 50 до 100 кВт/г. Через дефіцит вугілля і мазуту було взято курс на створення мережі сільських гідроелектростанцій. Станом на 1950 р. загальна потужність таких ГЕС перевищила у 3,5 рази довоєнний рівень, а вся українська електроенергетика виробила електроенергії майже на 1/5 більше, ніж у 1940 р. Швидко відновилося виробництво прокату і видобутку залізної руди, зросло виробництво чавуну, сталі й коксу. Непросто було відновити діяльність заводу «Запоріжсталь». Лише у 1947 р. вдалося завершити відбудову першої черги заводу. У 1948 р. поновив свою довоєнну потужність Харківський тракторний завод, запрацювали «Азовсталь», Макіївський металургійний тощо. Крім цього, з’явились і перші об’єкти промислових новобудов, зокрема газопровід «Дашава — Київ» (520 км), що сприяло виникненню нової галузі промисловості — газової індустрії. У тому самому році було відбудовано й машинобудівні підприємства, а вже у 1950 р. за випуском валової продукції ця галузь перевищила довоєнний рівень на 40%.
Легку промисловість не вдалося відновити у IV п’ятирічці. Це спричинено недостатністю капіталовкладень і спрямуванням їх на дрібні підприємства, які можна було ввести в дію за короткий термін. Великі об’єкти відбудовували значно довше. Станом на 1950 р. валова продукція галузей легпрому коливалась у межах від 2/3 до понад 3/4 довоєнного рівня. Успішніше відновлювалася і розвивалася харчова промисловість, оскільки на неї було виділено більше коштів, передусім із загальносоюзного бюджету. У 1950 р. в УРСР було реконструйовано або збудовано 9 м’ясокомбінатів, 31 птахокомбінат, 172 маслорибних і 51 цукровий заводи; розпочато створення молочноконсервної промисловості та відновлено маргаринову. Валова продукція у 1950 р. галузей харчової промисловості становила від 63% до 231% відносно довоєнного рівня.
Позитивні зрушення спостерігалися у транспортній сфері. Уже у 1947 р. експлуатаційна протяжність залізниць досягла довоєнного рівня. Станом на 1950 р. було збудовано нові залізничні вокзали в багатьох обласних центрах, збільшився локомотивний парк, почалось постачання нових тепловозів (ТЕ-1, ТЕ-2); деякі ділянки залізниць на Київському залізничному вузлі та у Криворіжжі були електрифіковані.
Повоєнна відбудова супроводжувалася грошовою реформою. 14 грудня 1947 р. Рада Міністрів СРСР і ЦК ВКП(б) прийняли постанову про проведення грошової реформи з одночасною ліквідацією карткової системи на продовольчі і промислові товари. Держава знімала із себе відповідальність за постачання населенню товарів. Розподільники перетворювали на магазини.
Грошова реформа мала яскраво виражений конфіскаційний характер. Держава розв’язувала свої проблеми (зокрема, інфляцію) за рахунок населення. Нові карбованці обмінювалися за співвідношенням 1:10. Всі заощадження на руках у населення миттєво знецінилися. Ті, хто тримали свої заощадження в ощадних касах, теж втрачали, але значно менше. Вклади в сумі до 3 тис. крб можна було обмінювати за співвідношенням 1:1. Якщо вклад не перевищував 10 тис. крб, обмінювали 3 старих крб на 2 нових. Вклади понад 10 тис. крб обмінювали так: 2 старих крб на 1 новий. Одночасно було здійснено конверсію всіх викуплених населенням облігацій державних позик (за винятком позики 1947 р.), але у співвідношенні 1:3.
Заощадження у формі вкладів у ощадкасах і в облігаціях державних позик були переважно у міського населення. Селяни тримали свої заощадження на руках. Тому здійснюваний одночасно з грошовою реформою перехід від низьких пайкових цін до вищих єдиних державних цін на товари широкого споживання у місті був м’якшим, ніж на селі. Ідеологічним наслідком реформи була пропагандистська кампанія в пресі про триразове зниження цін у 1948—1950 рр. (насправді лише на понад 40%).
Соціальні зміни та економічні перетворення доби хрущовської «відлиги» в Україні
Важливими соціально-економічними заходами другої половини 50-х — початку 60-х років ХХ ст. були пенсійна реформа (1956), житлова (кінець 50-х — початок 60-х років), грошова (1960—1961), а також поліпшення системи оплати праці, вдосконалення трудового законодавства, гуманізація суспільних відносин на селі. Усе це було зумовлене викликами часу та необхідністю визначити шлях розвитку країни: продовжити спиратися лише на важку промисловість чи посилити увагу до соціальних проблем населення.
Своєрідним компромісом у розв’язанні цього питання стали спроби соціальних реформацій, ініційованих М. Хрущовим. Так, у 1956 р. було впроваджено новий закон про пенсії, який певною мірою усував існуючі законодавчі недоліки: застарілість більшості положень щодо умов і розмірів пенсій, встановлених ще в 1932 р.; надмірну кількість законодавчих актів у справах пенсіонування — за даними міністерства соціального забезпечення УРСР, до 1956 р. їх налічувалося понад 600. Крім того, значна кількість населення була обмежена в правах на пенсії за віком. Відповідно до нового закону в середньому майже на 80% підвищувалися розміри пенсій (дотепер вони становили від 60 до 270 крб), скорочувався розрив між пенсійним забезпеченням різних категорій робітників і службовців, ліквідовувались обмеження у призначенні пенсії. Розширилося коло осіб, які мали право на пенсії. Були також підвищені виплати малозабезпеченим сім’ям, багатодітним матерям, інвалідам праці та війни. Закон чітко визначав розміри пенсій за віком залежно від заробітку: мінімальна пенсія становила 300 крб, максимальна — 1200 крб щомісяця. Законом була передбачена (вперше) можливість одержання пенсії в певних частках за відсутності повного стажу роботи. Уже в липні 1958 р. в УРСР одержували пенсії 1748,8 тис. робітників і службовців; середньомісячний розмір пенсії становив 353 крб (до впровадження нового закону відповідно: 946,9 тис. осіб — 199 крб). На основі закону 1956 р. призначали і нараховували пенсії аж до початку 90-х років.
У другій половині 50-х — на початку 60-х років почалася реалізація житлової реформи М. Хрущова. У цей період країна посідала перше місце у світі щодо введення житла на душу населення. Житлове будівництво розгорталося небувалими темпами: якщо у 1950 р. в УРСР на 1 тис. осіб будувалося 5,6 квартири, то у 1958 р. — 11,7 квартири. Будівництво житла було поставлено на індустріальну основу. Застосовували нові види будматеріалів, будівельної техніки. Таких високих показників країна вже не досягала в наступні десятиліття. У 1985 р. введення нових квартир (з урахуванням збільшення їх середньої площі) на 1 тис. осіб суттєво знизилось (до 7,2 квартир). Кошти на житлове будівництво в загальних капіталовкладеннях порівняно з початком 60-х років зменшились з 23,5% до 14—15%.
Політика влади, спрямована на забезпечення людей дешевим житлом, мала і позитивні, і негативні наслідки: з одного боку, у такий спосіб знімалась соціальна напруженість, спричинена відсутністю власного житла, а з іншого — низька його якість через кілька десятиліть зумовлювала необхідність реконструкції, ремонтних робіт; до того ж оскільки архітектори і будівельники були зорієнтовані на впровадження спрощеного типового проектування та індустріальних методів масового будівництва, то споруджені безликі п’ятиповерхівки («хрущовки») переривали традиції спадковості та інтеграції нової забудови з історичним середовищем, збереження історично сформованого обличчя населених пунктів, індивідуального (характерного) вигляду окремих кварталів і вулиць.
Хрущовська доба була позначена спробою другої модернізації в історії радянської держави. Здійснювалася вона на засадах технічного переозброєння, що ґрунтувалося на найновітніших досягненнях тогочасної науки і техніки, передусім вітчизняного походження. Державна політика в цьому напрямку формувалася протягом 1953 — 1955 рр. Протягом цього часу відбулося 8 пленумів ЦК КПРС, на яких було розглянуто проблеми соціально-економічного розвитку країни. Почалося створення цілих галузей індустрії, пов’язаних із атомно-ракетною технікою, радіоелектронікою, синтетичними полімерами тощо.
У квітні — травні 1955 р. відбулися наради конструкторів, працівників промисловості з питань розвитку промисловості на основі широкого впровадження у виробництво досягнень науки, техніки і передового досвіду. Наприкінці травня цього ж року постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР поставила завдання поліпшити впровадження в народне господарство досягнень передової науки і техніки. Було створено Державний комітет з нової техніки, Інститут науково-технічної інформації, виробничо-технічні ради тощо.
У країні гостро постала проблема впровадження прогресивних технологій, які б базувалися на техніці нового покоління та використанні кращих досягнень вітчизняного і світового досвіду. Однак здійснити вагомі кроки в промисловому соціально-економічному розвитку країни можна було за умови докорінного удосконалення всієї системи управління та проведення змін у виробничих відносинах. Пануюча ейфорія щодо переваг системи, недооцінювання досягнень зарубіжної науки і техніки, кібернетики і можливостей застосування обчислювальної техніки в народному господарстві, помилкові уявлення про відсутність морального зносу устаткування ставали істотними перешкодами на шляху здійснення цих задумів.
Липневий (1955 р.) пленум ЦК партії, розглянувши питання щодо прискорення технічного прогресу та поліпшення організації виробництва, змушений був визнати, що в деяких галузях економіки досягнення вітчизняної і зарубіжної науки, техніки і технології впроваджувалися вкрай повільно. Зосереджуючи основну увагу на питаннях розвитку важкої індустрії, в т. ч. військово-промислового комплексу, керівництво країни приділяло недостатньо уваги проблемі переоснащення легкої та харчової промисловості. Відставання у розвитку хімічної та нафтохімічної промисловості негативно позначалися на розвитку сільського господарства та інших галузей.
У 1957 р. почався перехід від галузевого до територіального принципу управління народним господарством. Ліквідація міністерств і створення раднаргоспів спочатку позитивно вплинули на розвиток ініціативи в регіонах. Після створення в УРСР раднаргоспів галузь продовольчого машинобудування об’єднувала понад 30 заводів з випуском продукції майже на 68 млн крб. Наприкінці 50-х років було прийнято низку постанов про розширення випуску устаткування для харчової промисловості та здійснення реконструкції заводів продовольчого машинобудування. У Києві запрацював Український науково-дослідний і конструкторський інститути продовольчого машинобудування. Однак керівництво раднаргоспами намагалося розв’язувати складні проблеми технічного переозброєння виробництва в межах свого регіону. Тому були розірвані зв’язки споріднених підприємств, а також порушені єдині підходи до вирішення завдань технічної політики. Багато заводів продовжувало випускати машини і механізми застарілих конструкцій. Так, наприкінці 50-х років верстати застарілої конструкції виготовляв Одеський завод радіально-свердлильних верстатів, недосконалі бурякозбиральні комбайни — Дніпропетровський комбайновий завод, низької продуктивності сіялки — Кіровоградський завод «Червона зірка» та ін.
Порушення кооперативних зв’язків між регіонами та підприємствами, недоліки у плануванні спричиняли зриви у виконанні замовлень на нове устаткування, надходження нових машин і механізмів часто гальмувалося, що завдавало значних збитків економіці. Очевидними стали значне відставання у розвитку хімічної і нафтохімічної промисловості, недоліки у підготовці та ефективному використанні фахівців у вирішенні завдань технічного переоснащення народного господарства.
Однак попри це 50-ті роки були позначені позитивними зрушеннями у розвитку економіки. Вперше радянські люди змогли скористатися результатами розвитку економічного потенціалу: почав відчутно зростати рівень життя порівняно з попередніми роками. Було закладено технічні й економічні основи конструктивних змін паливного балансу країни, що сприяло повсюдній газифікації міст. Збільшення виробництва електроенергії супроводжувалося розширенням її використання в промисловості, сільському господарстві, на транспорті та в побуті.
У СРСР, у т. ч. в Україні, розгорталося велике промислове будівництво. Було розроблено ефективні заходи з індустріалізації будівництва, програму швидкого розвитку шляхового машинобудування. Пріоритетом керівництво держави визнало спорудження потужних енергетичних, металургійних, гірничорудних, машинобудівних підприємств, і це набувало дедалі більшого розмаху.
На початку 60-х років у країні щорічно вводилося по 10 млн кВт/г енергетичних потужностей. Вітчизняне машинобудування постачало будівельникам сотні потужних земснарядів, екскаваторів тощо. Однак забезпечити промисловість, а також всі галузі економіки сучасними засобами механізації та автоматизації, домогтися різкого скорочення тяжкої фізичної праці, підвищити її продуктивність до рівня розвинутих західних країн не вдалося.
У травні 1958 р. з ініціативи М. Хрущова було прийнято рішення про прискорений розвиток хімічної галузі. Через нестачу фінансів на капіталовкладення було проголошено збір коштів для «великої хімії» на підприємствах. Однак матеріальна база була недостатньою, наукові розробки не завжди відповідали потребам виробництва і вимогам часу, що позначилося на реальних досягненнях у цій галузі.
Новації в аграрному секторі України: успіхи та невдачі
Соціальний вимір стану аграрного сектору виявився насамперед у відверто популістичних заявах і проектах керівництва СРСР, а також у продовольчій кризі початку
60-х років. З 1953 по 1964 р. відбулося 11 пленумів ЦК КПРС із питань сільського господарства; ще на двох розглядали їх водночас з іншими. Було проведено понад півсотні загальносоюзних і регіональних нарад партійних, радянських, господарських працівників з аграрних питань, на яких із доповідями виступав М. Хрущов. Реформування в сільському господарстві пов’язувалося із НТП, інтенсифікацією та інтеграцією виробництва, зближенням двох форм власності, ліквідацією відмінностей між містом і селом. Про зміну політичної системи та економічного ладу не йшлося, навпаки, акцентувалася увага на тому, що втілення в життя аграрної політики має сприяти утвердженню існуючого колгоспно-радгоспного ладу.
Позитивним наслідком втілення в життя політики держави в аграрній сфері було розширення соціальних і юридичних прав селян: скасовано фактичне їх прикріплення до місця проживання й роботи; вони почали отримувати паспорти і можливість самостійно вирішувати, де їм жити і чим займатися. Хоча остаточно це питання було вирішено у 1976 р. за наступника М. Хрущова — Л. Брежнєва. З середини 50-х років для працівників сільського господарства введено пенсії.
Праці М. Хрущова містять принаймні 7 широкомасштабних програм з аграрно-селянського питання. Чотири з них відображають проблеми організації сільськогосподарського виробництва, дві — суть відносин власності в аграрному секторі та способів використання вироблюваної продукції, одна — питання, управління сільським господарством і його кадрового забезпечення.
Основою організації сільськогосподарського виробництва М. Хрущов уважав екстенсивні форми господарювання. Це відображено у його підходах до розв’язання зернової проблеми. Найяскравішим виявом цього була настанова на освоєння цілинних земель у східних районах СРСР. У цих місцях були складні кліматичні умови, не існувало виробничої бази та соціальної інфраструктури. Освоєння цілини здійснювалося за рахунок господарств європейської частини СРСР — переважно УРСР. Для них було різко знижено капіталовкладення. З УРСР у райони освоєння цілини вивезли велику кількість техніки. Лише влітку 1954 р. МТС і радгоспи України відправили в райони освоєння нових земель РРФСР 9400 комбайнів і 1000 зерноочисних машин. У 1954—1955 рр. для цілинних земель виконували замовлення понад 90 промислових підприємств України.
Серед тих, хто освоював цілину, була значна кількість посланців з України. Більшість їхала туди за рішеннями партійних і комсомольських комітетів, відповідних сільськогосподарських органів. Лише у 1954—1955 рр. в райони освоєння нових земель Казахстану прибуло з України понад 93 тис. осіб: до 2/3 випускників сільськогосподарських, зоотехнічних, ветеринарних інститутів і технікумів, училищ механізації сільського господарства України; учителів, медпрацівників, зв’язківців, працівників дитячих закладів, доярок та ін.
Погоджуючись із твердженням М. Хрущова, що Україна залишається всесоюзною житницею, керівники КПУ сприяли вилученню із колгоспів і радгоспів щоразу більшої кількості сільгосппродукції. У 1958—1961 рр. середньорічний продаж зерна господарствами України державі становив 567 млн пуд. — на 108 млн пуд. більше середньорічних заготівель попереднього п’ятиріччя. Намагання утвердити в країні єдину форму власності, прискорити процес розселянювання хліборобів на деяких етапах сприяло підвищенню виробництва продукції землеробства, однак невдовзі наступав період спаду. Зрештою, це призвело до хронічної кризи в сільському господарстві.
Основою другої програми розв’язання зернової проблеми було вирощування кукурудзи, яку М. Хрущов проголосив «королевою полів». Він стверджував, що широке культивування кукурудзи сприяє вирішенню двох завдань — поповненню ресурсів зерна і одержанню із стебел кукурудзи доброго силосу. За 5—6 років посіви кукурудзи в СРСР зросли у 10 разів. У 1962 р. вони становили 17,2% усіх посівних площ СРСР.
У І961 р. в УРСР 40% усіх площ під зерновими культурами займала кукурудза. Зменшилися посіви озимої пшениці з 7,5 млн га в 1958 р. до 5,2 млн га у 1963 р. На 31% скоротилися посіви ярої пшениці, що призвело до різкого падіння обсягу виробництва зерна.
У другій половині 40-х років М. Хрущов виступав за впровадження правильних сівозмін в усіх колгоспах і радгоспах, за доброякісний обробіток парів під усі ярі зернові культури. Березневий (1947 р.) пленум ЦК КП(б)У прийняв спеціальну постанову, в якій було наголошено на необхідності впровадження в господарствах України сівозмін із застосуванням травосіяння і чорних парів. Ці рекомендації сформульовані відповідно до науково обґрунтованих концепцій агрохіміків. Перебазувавшись до Москви, М. Хрущов докорінно змінив ставлення до травопільної системи землеробства, її основоположника В. Вільямса. Посіви багаторічних трав в Україні було зведено до мінімуму. Зникли чорні пари. Насаджувалися квадратно-гніздовий і квадратний способи посіву кукурудзи, соняшника, картоплі, деяких овочевих культур.
Відмова від травопільної системи призвела до погіршення кормової бази для тваринництва, посилення ерозії земель; збільшення захворювань худоби, спричинених порушенням фізіологічних процесів через недостатню кількість у кормовому раціоні зеленої маси. Це ускладнило загальне становище у тваринництві.
Відірваною від реалій була надпрограма щодо тваринницької продукції: зростання у 3,5 раза виробництва м’яса, щоб наздогнати і перегнати США з виробництва м’яса на душу населення. Базувалася вона на екстенсивних методах господарювання, зокрема збільшенні кількості худоби більш ніж у 2 рази за відсутності кормової бази.
Комплекс заходів щодо розв’язання проблем власності мав відверто суперечливий характер. У середині 50-х років почався новий етап укрупнення колгоспів. У 1957—1960 рр. кількість колгоспів зменшилася у 2,6 раза. На основі експропріації колгоспного майна відбувалося перетворення сільськогосподарських артілей у радгоспи. Вартість майна, яке відійшло радгоспам, становила понад 1 млрд крб. Зменшилася земельна площа, передана колгоспам у довічне користування.
Укрупнення колгоспів, перетворення багатьох із них на радгоспи М. Хрущов трактував як удосконалення соціалістичних виробничих відносин. Із таких позицій він розглядав міжгосподарське кооперування. Фактично воно призвело до вилучення у колгоспів певної частини власності для нових державних господарських структур.
Про суперечливі підходи до розв’язання проблем власності свідчать судження М. Хрущова щодо розвитку МТС. На XX з’їзді КПРС (1956 р.) він наголошував на необхідності їх зміцнення та підвищення ролі в розвитку аграрного сектора. У лютому 1958 р. вже йшлося про їх реорганізацію.
М. Хрущов запропонував поступово продати техніку колгоспам, тобто шляхом викупу перетворити частину державної власності на колгоспну. Протягом 7—8 місяців колгоспи УРСР заплатили державі за застарілу, зношену техніку понад 4 млрд крб. Позитивним у проведенні акції з ліквідації МТС стало те, що у колгоспи перейшли понад 262 тис. механізаторів і понад 5 тис. спеціалістів (вони стали членами сільськогосподарських артілей).
Після ліквідації МТС колгоспи були змушені купувати техніку в підприємств-монополістів, які випускали потужну техніку і встановлювали на неї високі ціни. Однак забезпечення технікою не сприяло поліпшенню організації праці та результативності господарювання, оскільки потужні трактори використовували лише в період посівної кампанії та збирання врожаю, а комбайни — лише 8—10 днів у період збирання врожаю.
Із позицій усуспільнення сільськогосподарського виробництва підходили до розв’язання проблем підсобних господарств населення. У серпні 1953 р. було скасовано податки із колгоспних дворів, удвічі знижено податки з присадибних господарств. Однак наприкінці 50-х років знову виявилося стримування розвитку підсобних господарств. М. Хрущов запропонував формулу: усім колгоспникам звести корів до колгоспу і купувати молоко в магазинах. Це означало ліквідацію особистої власності у значної кількості населення. Відбулося різке зменшення питомої ваги підсобних господарств у загальній товарній сільгосппродукції. Якщо у 1940 р. вона становила 27%, то у 1960 р. — менше 15%.
Непослідовною була й політика з питань реалізації виготовленої продукції. На вересневому (1953 р.) пленумі ЦК КПРС М. Хрущов запропонував заходи щодо організації закупівлі сільгосппродукції. За 1952—1958 рр. державні заготівельні ціни зросли майже в 3 рази, у т. ч. на зернові культури — майже в 7, продукти тваринництва — у 5,5 раза. У червні 1958 р. Рада Міністрів СРСР прийняла Постанову «Про скасування обов’язкових поставок і натуроплати за роботи МТС, про новий порядок, ціни і умови заготівлі сільгосппродукції». Обов’язкові поставки та натуроплату МТС було скасовано, натомість запроваджено єдину форму заготівель сільгосппродукції — державні закупки.
На початку 1961 р. було знижено ціни на запасні частини і гас, господарствам надані пільги зі сплати податку з прибутку. У лютому 1962 р. — на будівельні матеріали, метал і вироби з нього. У липні 1962 р. зросли закупівельні ціни на худобу і птицю більш як у 5 разів, на молоко і масло — удвічі, картоплю — у 2,5 раза, овочі — на 25%. Дотації на виробництво тваринницької продукції формували переважно за рахунок підвищення роздрібних цін на м’ясо, м’ясні продукти, тваринне масло. Все це певною мірою сприяло поліпшенню економічного становища колгоспів і радгоспів. Однак тоді знову почався відхід від принципів паритетного встановлення цін на сільськогосподарську і промислову продукцію. Знову різко зросли ціни на техніку, будівельні матеріали, паливо тощо. Усе це свідчило про те, що проблеми аграрного сектору не були комплексно вирішені.
Соціальні заходи М. Хрущова постійно наштовхувалися на обмежені можливості економіки, зокрема сільського господарства. Він не міг уникнути непопулярних кроків, що негативно позначилося на його авторитеті. Серед найвразливіших місць політики М. Хрущова було ціноутворення. Підвищення цін на м’ясо та молочні продукти у 1962 р. у середньому на 30% спричинило серйозне невдоволення міського населення.
Значно ускладнила становище з продовольством у країні посуха 1963 р. В окремих містах були збої у постачанні хліба та борошна. Біля хлібних магазинів стояли довгі черги. Необхідні були екстрені заходи. Щоб забезпечити безперебійне надходження хліба у міста та уникнути впровадження карток, М. Хрущов запропонував закупити 10 млн т зерна за кордоном. На таке керівництво СРСР погодилося вперше.
Соціальні та економічні реформи М. Хрущова зазнали поразки. Чи не найважливішою причиною їх поразки було те, що пошук концепції оновлення суспільства був заснований на традиційних адміністративних і бюрократичних методах без залучення інтенсивних фінансово-економічних важелів.
Економічні та соціальні зміни в Україні: від Брежнєва до Горбачова
Хрущовська модернізація завершилася, принісши з собою не лише оновлення виробництва хімічної, машинобудівної промисловості та електроенергетики, але й розбалансування економіки. Ситуація в країні нагадувала 30-ті роки. Розрив між попитом і його товарним покриттям зріс, а приріст національного доходу за другу половину 50-х — першу половину 60-х років скоротився вдвічі. Спостерігався дефіцит товарів, передусім продовольчих. Підвищення цін на них спричинило посилення соціальної напруги в країні.
Вкрай актуальною постала проблема віднайдення таких механізмів господарювання, які б забезпечили вищу ефективність виробництва та продуктивність праці. У 1962 р. в СРСР розпочалася економічна дискусія щодо цієї проблеми. Професор Харківського інженерно-економічного інституту О. Ліберман у листі до М. Хрущова (опубліковано у «Правді» 9 вересня 1962 р. під назвою «План, прибуток, премія») запропонував владі перейняти досвід часів непу і зробити спробу поєднати план і ринок в економіці країни. Фактично йшлося про лібералізацію директивної економічної радянської моделі, яка б сприяла зростанню ефективності виробництва. Прихильник ідей реформування економіки СРСР радянський економіст В. Немчинов у статті «Соціалістичне господарювання і планування виробництва» запропонував упровадити госпрозрахункову систему планування — утворення замкнутого циклу: планування, госпрозрахунок і громадські фонди підприємства. Він також вважав доцільним перетворення плану-завдання на план-замовлення і формування його знизу вгору — від підприємства до міністерства.
Наприкінці 1964 р. відбулося засідання вченої ради Інституту економіки АН УРСР, в якому взяли участь представники підприємств і вчені з найбільших промислових центрів СРСР. Було підведено підсумки економічної дискусії і започатковано проведення у багатьох регіонах Радянського Союзу з початку 1965 р. економічних експериментів. В УРСР швейні підприємства було перетворено на фірми, які перейшли на роботу за прямими зв’язками з роздрібною торгівлею.
Реформування економіки та управління нею набувало обертів. У вересні 1965 р. відбувся черговий пленум ЦК КПРС. На ньому було скасовано реформи М. Хрущова у сфері управління промисловістю: ліквідовано раднаргоспи та відновлено галузеву систему управління промисловістю через союзні та союзно-республіканські міністерства. В УРСР було відновлено діяльність 22 союзно-республіканських і 7 республіканських міністерств. Сім ліквідованих раднаргоспів передали загальносоюзним міністерствам 499 підприємств, союзно-республіканським — 5986, республіканським — 587, місцевим радам депутатів трудящих — 36 підприємств. Переважна частка промислового потенціалу України знову була підпорядкована центральним відомствам.
Головним лобістом економічної реформи був О. Косигін. На його доповіді «Про поліпшення управління промисловістю, вдосконалення планування і посилення економічного стимулювання промислових підприємств» ґрунтувалася постанова вересневого пленуму ЦК КПРС, що визначала основні принципи реформи методів планування та економічного стимулювання. Реформа була спрямована на розширення сфери госпрозрахункових відносин на підприємствах і створення ефективної системи стимулювання.
На початку жовтня 1965 р. з’явились два урядових документи, що спиралися на рекомендації групи економістів на чолі з О. Ліберманом, щодо поліпшення планування та стимулювання виробництва і щодо державного виробничого підприємства. Відповідно до них підприємства отримали ширші права в господарській діяльності, а кількість обов’язкових (директивних) показників зводилася до мінімуму. Змінилися і пріоритети звітності: основним плановим показником став обсяг реалізованої продукції, а показник валової продукції зберігався лише як статистичний. Якщо продукцію реалізувати не вдавалося, її не зараховували як вироблену. Такий порядок спонукав підприємства скорочувати випуск продукції, яка не мала попиту.
Важливою складовою реформи було стимулювання виробництва: частина доходів підприємства залишалася в його розпорядженні. Замість єдиного фонду підприємства створили три самостійні фонди: розвитку виробництва, матеріального заохочення, соціально-культурних заходів і житлового будівництва. Формували їх за рахунок прибутку (фонд соціально-культурних заходів та житлового будівництва) і відрахувань від частини амортизаційних коштів, виручки від реалізації вибулого та зайвого майна. Фонд матеріального заохочення міг формуватися (окрім прибутку) з коштів фонду заробітної плати. Керівництво підприємств отримало право перерозподіляти кошти між фондом матеріального заохочення і фондом соціальнокультурних заходів і житлового будівництва (у межах 20% цих коштів). Держава планово регламентувала величину фондів з метою врівноваження інтересів директорату підприємств і міністерств, які ними керують.
Економічну реформу загалом було впроваджено протягом 1966—1970 рр. (VІІІ п’ятирічки). На відміну від попередніх реформацій цей процес відбувався поступово: 1966 р. — в Україні перейшло на нові методи лише 100 промислових підприємств (1,5% загальної кількості); у 1970 р. кількість таких підприємств зросла до 8,2 тис. (83%).
Друга половина 60-х років була найдинамічнішим періодом у розвитку радянської планової економіки. Так, в УРСР випуск промислової продукції збільшився наполовину, а 2/3 цього приросту забезпечувалося підвищенням продуктивності праці. Загалом по СРСР обсяг промислового виробництва зріс у 1,5 раза, а продуктивність праці — на 1/3. Темпи виробництва товарів народного споживання зрівнялися з темпами виробництва засобів виробництва, яким завжди надавали перевагу. Іноді природа цих успіхів полягала в тому, що деякі підприємства скористалися лібералізацією управління промисловості, щоб вийти на прибуток, зокрема через підвищення цін (оптових цін не обліковували), а не лише за рахунок зниження собівартості продукції. У такий спосіб було досягнуто зростання доходів підприємств.
Однак очевидними були і недоліки реформування: розширення прав підприємств не супроводжувалось обмеженням прав міністерств і комітетів (Держплану, Держпостачу, Держкомцін тощо); економіка залишалася командною, нею розпоряджалися не виробники, а чиновники, які не були зацікавлені брати на себе ініціативу у цій ситуації.
Реформа не мала цілковитої підтримки вищого керівництва країною. Діяльність міжвідомчої комісії при Держплані СРСР, яка здійснювала реформу, була майже паралізована опозицією керівників багатьох міністерств і відомств. Не бажаючи добровільно поступатися своїми правами, міністерства та відомства ігнорували положення про державне виробниче підприємство і крок за кроком поверталися до директивного планування: спочатку — продуктивності праці, пізніше — собівартості продукції, а далі — інших показників, не включених в обов’язкову номенклатуру.
Знаковою була спроба переходу до оптової торгівлі засобами виробництва у вересні 1965 р. Цей захід докорінно змінив би умови праці підприємств, але на сторожі старих порядків залишалися Держплан і Держпостач. Вдалося налагодити оптову торгівлю тільки надлишковими для підприємств засобами виробництва. Все, що підприємства виробляли, завчасно розписувалося Держпостачем. Оскільки впродовж планово-звітного періоду траплялися збої у виробництві конкретної продукції і споживачі залишалися без неї, вони не могли виробити власну продукцію, теж завчасно розписану для постачання.
Неповноцінним був і госпрозрахунок — співвідношення витрат виробництва й отриманого доходу підприємства, який назвали «повним», хоча насправді він не мав нічого спільного з економічною діяльністю в ринковій економіці. Поставали проблеми з економічним стимулюванням. Передбачалося, що фонди економічного стимулювання визначатимуться за стабільними нормативами. Однак сталих нормативів не було, їх переглядали кожного року і встановлювали залежно від досягнутого рівня.
У процесі економічної реформи Косигіна — Лібермана очевидною стала суперечність між ринком і плановою економікою, їх несумісністю в існуючій економічній системі. У 1968 р. концепцію «ринкового соціалізму» було оголошено ревізією марксизму-ленінізму. Фактично з того часу почалося його згортання.
У квітні 1971 р. (ХХІV з’їзд КПРС) стало зрозуміло, що СРСР відмовляється від подальших спроб реформування економіки у зв’язку із загрозою розхитування існуючого політичного режиму. Все повернулося на свої звичні місця. Економіка СРСР, керована радянською бюрократією, далі розвивалася на екстенсивних засадах: за рахунок залучення нових природних ресурсів, більшої кількості робочої сили, створення додаткових виробничих потужностей.
Якісні чинники економічного зростання (підвищення продуктивності праці, зменшення матеріаломісткості виробництва) втрачали свою значущість для тих, хто приймав управлінські рішення. НТР та НТП були лише темою для обговорень радянської бюрократії, інтенсивні чинники економічного зростання залишались практично поза виробничим процесом. Середньорічний приріст використаних у виробництві винаходів і раціоналізаторських пропозицій постійно скорочувався і становив у 70-ті роки — 1,8% (у 6 разів менше, ніж у 50-ті роки), а у виробництво втілювали тільки 20% винаходів. А тим часом можливості додаткового залучення у реальний сектор економіки сировини та робочої сили вичерпувалися, темпи промислового та сільськогосподарського зростання скорочувалися. Ці процеси тривали від п’ятирічки до п’ятирічки.
Специфіка УРСР полягала в тому, що зниження темпів економічного зростання було зумовлено зменшенням її частки в загальносоюзних капіталовкладеннях (з 70-х років вона скоротилася вдвічі). Змінилися пріоритети Держплану СРСР: у центрі уваги стали східні регіони країни, насамперед багатий на природні ресурси Сибір. Виняток становила електроенергетика, зокрема атомна. Нові електроенергетичні потужності створювали в Україні з метою задоволення потреб в електроенергії сусідніх країн РЕВ. За 1970—1985 рр. виробництво електроенергії зросло майже вдвічі.
Провідні галузі української промисловості — чорна металургія і вуглевидобуток — розвивалися вкрай повільно. За 1970—1985 рр. видобуток залізної руди зріс лише зі 111 до 120 млн т, а прокату чорних металів — з 32,7 до 37,7 млн т. Щороку в ІХ п’ятирічці Донбас давав до 200 млн т вугілля, у Х — 190 млн т, а у ХІ — менше 180 млн т. Собівартість видобутку вугілля зросла, оскільки доводилося спускатися далі під землю. Умови праці шахтарів погіршувалися, аварійність зростала. Недостатня технічна оснащеність шахт загрожувала життю шахтарів.
Поглиблювалася диспропорція між оновленням устаткування окремих галузей економіки, регіонів країни. Монополія держави на розпорядження амортизаційними грошима призводила до явних перекосів і дискримінації у розвитку економіки. У 70-ті роки кошти амортизації було перекинуто з Донбасу на Кузбас, залишивши Донбас без нового обладнання, погіршивши умови праці та техніку безпеки для шахтарів. Оновлення машин і устаткування практично не відбувалося в легкій, харчовій промисловості. На цукрових заводах працювали машини, виготовлені ще в ХІХ ст.
Характерною ознакою економіки СРСР, як і УРСР, був розвиток традиційних галузей у межах індустріального суспільства, а не постіндустріального, перехід до якого у 70-ті роки здійснювали розвинуті країни Заходу. Їм була притаманна інша економічна структура з домінуванням невиробничої сфери, переходом до ресурсозберігальних і наукомістких технологій, індустріалізацією споживання, посиленням ролі освітньої галузі тощо. Так, у 1985 р. у США в невиробничій сфері було зайнято 3/4 працюючих, а в СРСР лише трохи більше 1/4. Давалося взнаки і моральне зношення та технологічне «старіння» устаткування у провідних галузях промисловості. На 1980 р. не менше 1/3 машин та обладнання потребували модернізації або зняття з виробництва. Всередині 80-х років уже більше половини виробничого устаткування мало зношеність понад 50%. Радянська економіка виявилась на цей час неконкурентоздатною, за винятком сировинних галузей.
Промислові виробництва (70 — 80% загальної їх кількості) не мали на території України замкнутих технологічних циклів. Вони не могли існувати без виробничої кооперації із значною кількістю підприємств інших союзних республік на теренах СРСР, які до того ж були основними споживачами виробленої продукції. Це було наслідком планової централізації економіки УРСР. В Україні, зокрема, переробляли бавовну (Тернопільський бавовняний комбінат), яка надходила з Киргизії та Узбекистану. Приблизно 3/4 усіх сільськогосподарських машин, створених спеціалізованими проектними організаціями Запоріжжя, випускали в Росії, Білорусії, Казахстані та республіках Прибалтики. За галузевою структурою економіка УРСР спеціалізувалася переважно на ресурсомістких галузях промисловості (передусім енерго- та матеріаломістких), що робило її надзвичайно вразливою перед викликами можливих змін державно-територіального характеру. Для УРСР було характерним також залишкове формування інфраструктури легкої та харчової промисловості, у яких було зосереджено лише 1/10 основних виробничих фондів.
Мілітаризація економіки, зумовлена гонкою озброєнь, призвела до того, що військові витрати становили 1/4 ВВП, на потреби Збройних Сил СРСР прямо або опосередковано працювало до 80% машинобудування. Воєнно-промислова комісія (ВПК) при Президії Ради Міністрів СРСР, яку очолював Д. Устинов, мала колосальну силу і вплив на всі сфери життя. Вона безконтрольно використовувала величезний економічний потенціал, працю мільйонів висококваліфікованих робітників, інженерів, науковців. У 70—80-ті роки практично вся радянська економіка працювала на ВПК. Мілітаризацію народного господарства ще більше було посилено через війну в Афганістані (1979—1989 рр.), щорічні витрати на яку оцінювалися в межах 3—4 млрд крб, що безумовно погіршувало фінансове становище країни.
Колапсу радянської економіки в 70-ті роки вдалося уникнути завдяки світовій енергетичній кризі, коли ціни на енергоносії зросли в кілька разів, а їх експорт забезпечили освоєні нафто- та газородовища. Лише у 70-ті роки СРСР отримав 180 млрд «нафтодоларів», які було витрачено не на подолання гострих структурних проблем народного господарства, а на військові потреби, закупівлю продовольства, товарів масового попиту та інші поточні потреби — фактично відбувалося їх «проїдання».
Сільське господарство в Україні
Після усунення М. Хрущова від керівництва СРСР було переглянуто його адміністративні та економічні новації на селі. Було знову об’єднано промислові та сільські партійні органи. Реорганізація супроводжувалася значними змінами в адміністративно-територіальному поділі УРСР: кількість сільських районів зросла більш ніж у 1,5 раза. У листопаді 1964 р. було скасовано укази 1958—1963 рр.: про заборону громадянам, які проживали у містах і робітничих селищах, утримувати худобу; про обмеження норм утримання худоби в особистій власності не колгоспників; про підвищене оподаткування власників худоби, які не займалися «суспільно-корисною працею»; про підвищення податків з громадян, які утримували худобу «з метою власного збагачення».
Скасування цих непопулярних хрущовських указів повертали політику держави в аграрній сфері до певного прагматизму, який зумовлено ідеологічними засадами. Деякі обмеження на утримання худоби, ведення власного присадибного господарства зберігалися. Так, громадяни, які не були членами колгоспів, за Указом Президії Верховної Ради УРСР від 4 листопада 1964 р. не могли мати більше однієї корови на сім’ю, однієї свиноматки з приплодом, двох десятків бджолиних вуликів. Позитивним було і повернення населенню України рішеннями органів землевпорядкування переважної частини присадибної землі, відібраної на користь держави за хрущовської доби.
Загалом на кінець 60-х років присадибні ділянки мали 9 млн сімей (колгоспників, робітників і службовців), що проживали в сільській місцевості,
а також родини робітників і службовців у містах і селищах міського типу.
Це мало важливе соціально-економічне значення. Населення вирощувало на присадибних ділянках і постачало на ринки 1/4 загальної кількості овочевої продукції, яку споживали в Україні, 1/3 м’яса, сала, молока і фруктів, більше 1/2 картоплі.
Пленум ЦК КПРС (у березні 1965 р.) визнав провал семирічки (1959— 1965 рр.) в аграрній сфері: середньорічне виробництво зерна скоротилося, спостерігалася стагнація у молочному тваринництві, а сама галузь залишалася збитковою, хоча у 1962 р. зросли заготівельні та роздрібні ціни на м’ясо-молочну продукцію. Було прийнято рішення про зміну планування закупівель сільськогосподарської продукції; запроваджено стабільні плани, розраховані на 6 років, замість щорічних з додатковими завданнями, які інколи перевищували сам план; знижено план продажу державі зерна, продукції тваринництва, а закупівельні ціни збільшувалися. До того ж на надпланові поставки хліба було встановлено надбавку — 50% від базової ціни. Цими заходами влада сподівалася заохотити колгоспи розширити державне виробництво, а також звільнити країну від імпортної залежності по хлібу.
У 70-ті — першій половині 80-х років сільське господарство України створювало більше половини загальносоюзного виробництва цукру, майже половину соняшника, до третини фруктів та овочів тощо.
Загалом його стан визначали як розвинутий. Частка сільського господарства в народногосподарських капіталовкладеннях зростала протягом 70-х — першої половини 80-х років, коливаючись у межах 27—28%. Як наслідок — суттєво збільшилися державні поставки комбайнів, тракторів, вантажівок, іншої сільськогосподарської техніки; зросло споживання мінеральних добрив, суттєво поліпшилося енергооснащення аграріїв — відповідно у 2,6 та 3,6 раза за першу половину 80-х років.
Пріоритетними напрямами розвитку сільського господарства було проголошено електрифікацію, хімізацію, меліорацію і механізацію виробництва. Держава фінансувала ці програми, витрачаючи мільярдні кошти, але суттєвого приросту продукції не було, а екологічна ситуація в УРСР погіршувалася: меліоровані землі засолювалися або заболочувалися; насичені хімікатами продовольчі товари ставали небажаними для споживання; зростала ресурсомісткість на одиницю виробленої продукції. Сільське господарство далі розвивалось екстенсивним шляхом: розширення посівних площ і як наслідок — дедалі більша розораність сільськогосподарських земель. Частка розораних земель, які входили до сільськогосподарських угідь, становила в Україні майже 80% проти 48% у Франції і 25% у США. Українські чорноземні ґрунти (1/4 від світових запасів) поступово руйнувалися, якість їх знижувалася. А смуга придніпровських заплавних чорноземів взагалі перетворилася на дно штучних морів.
Ситуація в сільському господарстві погіршувалась із року в рік, про що свідчила традиційна для СРСР закупівля продовольства за кордоном. Відбувалося зростання залежності країни від його імпорту: якщо в середині 70-х років було закуплено 24% зерна, то вже на початку 80-х — 41%. Залучали на ці потреби золотий запас СРСР, що погіршувало його фінансове становище: у 1965 р. на це було витрачено 335 т золота, а у 1973 р. — вже 382 т.
У 1982 р. ситуацію в аграрному секторі економіки мала б поліпшити Продовольча програма СРСР, однак вона провалилася. У середині 80-х років у багатьох промислово розвинутих регіонах СРСР почалися перебої з поставками продовольства. Вони відчувалися і у великих містах України.
Соціальна сфера в Україні
Соціальна структура радянського суспільства у цей період визначалася прискореним розвитком індустріальних галузей і неможливістю інтенсифікації виробництва за умов директивної економіки, які зумовлювали постійне зростання чисельності робітничого класу, хоча порівняно з попередніми роками відбувалось незначне його збільшення — з 50 до 60%. А вже у 80-ті роки спостерігалося вичерпання трудових ресурсів.
Період 60—80-х років в УРСР характеризувався високим рівнем урбанізації. Так, чисельність міського населення зросла за цей час майже в 1,5 раза з одночасним зменшенням кількості сільських мешканців — з 1/2 до 1/3 населення території України, а сіл — більше ніж на 2 тис. Оскільки продуктивність праці в сільському господарстві за ці два десятиліття майже не зростала, 1/3 сільського населення вже не могла нагодувати 2/3 міського населення. У цьому полягала основна причина продовольчої проблеми. Навіть в Україні, яка традиційно була республікою високорозвинутих сільського господарства і харчової індустрії, з’явився продовольчий дефіцит, зокрема і через те, що значну частину вироблюваного продовольства УРСР направляла в інші республіки.
У цей період в УРСР простежувалося формальне зростання заробітної плати. Але насправді відбувалося уповільнення зростання реальних доходів громадян, поступове зниження стандартів якості життя (табл. 5.3). Крім того, значну частку потреб населення держава задовольняла не через зарплату, а централізованим шляхом, тобто через деклароване конституційне забезпечення права громадян на безплатну освіту, охорону здоров’я, житло — все це забезпечувало зростаючі виплати та пільги, які населення УРСР отримало через суспільні фонди споживання.
Що ж стосується масового житлового будівництва, то протягом другої половини 60-х — першої половини 80-х років в УРСР було побудовано понад 7,3 млн нових квартир, а кількість осіб, які вселилися в них або поліпшили свої житлові умови, становила 33 млн. Однак залишалася низькою якість самого житла, квартири були невеликими за площею, значно поступались нормам у розвинутих країнах. Крім того, темпи житлового будівництва у містах не встигали за темпами урбанізації: кожна п’ята міська сім’я перебувала у черзі на отримання квартири; кількість осіб, які поліпшили свої житлові умови, зменшилася у першій половині 80-х років до 7,7 млн порівняно з 8,9 млн в другій половині 60-х років.
Перебудова та Україна: остання спроба радянської модернізації
Перебудовча доба позначилася намаганнями влади прискорити соціально-економічний розвиток країни і досягти якісно нового стану суспільства. У квітні 1985 р. на пленумі ЦК КПРС, коли в СРСР прийшов до керівництва М. Горбачов, було сформовано цю концепцію, що ґрунтувалася на НТП. У червні 1985 р. відбулась ініційована урядом Всесоюзна нарада з проблем НТП, на якій ішлося про децентралізацію управління економікою, розширення прав підприємств, запровадження госпрозрахунку, підвищення відповідальності й зацікавленості трудових колективів, реконструкцію вітчизняного машинобудування. Після наради відбувся пленум ЦК КПУ, присвячений заходам з прискорення НТП. Його рішення дублювали рекомендації Всесоюзної наради. У листопаді 1985 р. у Києві організували Всесоюзний семінар з вивчення досвіду роботи, яку здійснювали в Україні в галузі ресурсозбереження.
У 1985 р. було розроблено програму докорінної реконструкції машинобудування, що ввійшла до плану ХІІ п’ятирічки (1986—1990 рр.). Нею передбачалося спрямувати на машинобудування вдвічі більше асигнувань, ніж у попередню п’ятирічку (перша пол. 80-х років). До того ж значна їх частина мала піти на розвиток і впровадження наукових розробок — передусім у приладобудуванні. Однак уже на початку 1989 р. стало зрозумілим, що реалізація цього плану провалилася: зросло незавершене будівництво через зменшення капіталовкладень; збільшилися строки введення в дію об’єктів будівництва; знизились темпи зростання виробництва у багатьох галузях економіки. Пошук дієвих заходів в економічній сфері іноді повертав до використання старих методів управління. Так, за зразком воєнно-промислової комісії, яка об’єднувала в Раді Міністрів СРСР всі міністерства і відомства воєнно-промислового комплексу, були створені бюро Ради міністрів з машинобудування, паливно-енергетичного комплексу, хімічного комплексу, соціального розвитку, агропромислового комплексу.
Крім того, було запроваджено систему державного приймання продукції на промислових підприємствах, поширення якої на всю промисловість призвело до розширення управлінського апарату. Суть реформи звелася до того, що замість споживача якість продукції повинен був контролювати чиновник, який приймав продукцію в момент її виготовлення. Він мав повноваження змусити виробника внести необхідні зміни перед тим, як відвантажити її споживачу, що було виправдано за відсутності ринкової економіки в СРСР. Однак через деякий час усі нововведення посилили корумпованість державного апарату.
Спроба реформувати традиційну радянську економіку супроводжувалась і такими діями влади, що мали неоднозначні соціальні наслідки. Так, у травні 1985 р. було прийнято постанову Ради міністрів СРСР «Про заходи щодо подолання пияцтва й алкоголізму, викорінення самогоноваріння». Попри те що йшлося в документі про збільшення обсягів виробництва пива і сухих вин у СРСР, на практиці все звелося до заборони міцних напоїв. Упродовж 1986—1989 рр. в Україні було розкорчовано до 60 тис. га виноградників, що призвело до зменшення на 1/5 середньорічного збору винограду. Частка алкогольних напоїв у загальному обсязі товарообігу, в т. ч. громадського харчування, скоротилася в СРСР з 1/6 у 1984 р. до майже 1/10 у 1987 р.
Втрати бюджету СРСР лише за 1985 р. становили 60 млрд крб, а УРСР — відповідно 10 млрд крб. Недофінансування бюджетом певних статей видатків стосувалося і соціальних статей, які почали скорочуватися. Виникла й інша загроза економіці країни: поширення товарного дефіциту. Щоб не скорочувалося фінансування галузей ВПК, уряд вдався до друкування не забезпечених товарною масою грошей. Оскільки ціни на товари народного споживання не можна було підвищувати без санкції найвищого керівництва, неминуча інфляція грошових знаків проявлялася у перетвореному вигляді — як товарний дефіцит. Лише за другу половину 1985 р. в Україні кількість торговельних точок, які реалізовували спиртні напої, зменшилася вдвічі. Однак поширилися самогоноваріння, вживання наркотиків і токсичних речовин, що спричинило смерть багатьох тисяч людей. Більш ніж мільйон осіб, винних у порушенні антиалкогольного законодавства, зазнали адміністративних стягнень. Міліція вилучила у населення 418 тис. самогонних пристроїв. З 1987 р. антиалкогольна кампанія почала згортатися, а в 1988 р. влада намагалася вже не говорити про неї.
Невдалим кроком влади стала т. зв. «боротьба з нетрудовими доходами». Це було намагання держави зберегти монопольне право на надання послуг в країні. Переслідували людей, які бажали заробити, пропонуючи свої послуги, наприклад із ремонту житла. Міліціонери полювали на бабусь у переходах, які продавали городину. Профспілкові комісії обмірювали дачні будиночки, змушуючи їх власників навіть демонтувати стіни, якщо площа перевищувала встановлені нормативи.
Однак уже у листопаді 1986 р. було прийнято закон ВР СРСР «Про індивідуальну трудову діяльність». З’явилися кооперативи, переважно у сфері послуг і громадського харчування. Межі легального приватного сектора охоплювали виробництво трьох десятків видів товарів і послуг. Доходи тих, хто відкрив власний бізнес, обкладалися 65% податком, але це не було перешкодою. Кооперативи відкривали, як правило, без звертання до банківських кредиторів, оскільки сама система кредитування була нерозвинутою, значні кошти вливалися задля їх легалізації з тіньової економіки.
У 1987 р. було зроблено останню масштабну спробу реформувати планову економіку в межах СРСР. У червні відбувся пленум ЦК КПРС з порядком денним «Про докорінну перебудову управління економікою». Основна ідея пропонованої економічної реформи полягала у поєднанні централізованого директивного планування і надання підприємствам певної свободи. Ступінь свободи визначався трьома горбачовськими «с»: самостійність, самоврядування, самофінансування. Однак директивна економіка не узгоджувалася із самостійністю підприємств.
Теоретичні новації перебудови управління спиралися на результати експериментів, здійснюваних на окремих підприємствах. Наприклад, Сумському машинобудівному об’єднанню ім. М. Фрунзе дозволили самостійно розпоряджатися прибутком (після виплати державі обов’язкових платежів), щоб удосконалювати виробництво.
Верховна Рада СРСР 30 червня затвердила закон «Про державне підприємство». Після цього було переглянуто чинні положення і директиви, які суперечили цьому закону. Зокрема, прийнято постанови про перебудову планування, матеріально-технічного постачання, ціноутворення. Керівники підприємств могли самостійно планувати виробничу діяльність у межах, визначених міністерством контрольних цифр. Тепер стало можливим укладати контракти з постачальниками і споживачами без посередництва Держплану та інших регулювальних органів. У деяких галузях підприємствам навіть дозволяли вступати у прямі зв’язки з іноземними фірмами, що було вже порушенням принципу монополії зовнішньої торгівлі.
Через управлінські зміни в економіці УРСР було скасовано 103 республіканських органи управління; передано багато управлінських функцій місцевим органам, підприємствам та об’єднанням; ліквідовано 14 міністерств і відомств; 83 організації середньої ланки. Було укрупнено 1500 підприємств, цехів, дільниць та інших структурних підрозділів. Управлінський апарат скоротився майже на 80 тис. осіб із річним фондом заробітної плати 227 млн крб. Поступово впроваджували орендні відносини, кооперативні форми господарювання. На орендний підряд у 1989 р. перейшли 130 підприємств промисловості, 68 будівельних організацій, 41 підприємство роздрібної торгівлі, 35 — громадського харчування, 39 — побутового обслуговування населення.
В українських кооперативах наприкінці 80-х років працювало до 700 тис. осіб, які виробляли товари або надавали послуги на суму до 5 млрд крб щороку. При цьому 1/3 кооперативного обороту обслуговувала потреби державних підприємств, а 2/3 — населення. Майже 60% кооперативів працювали у сфері громадського харчування. Для радянських громадян, які не знали раніше ринкових відносин, кооперативи стали школою підприємництва.
Розгорнулася робота зі створення асоціацій, концернів, малих підприємств. Упродовж 1987—1990 рр. їх кількість збільшилася майже в 20 разів. У 1987 р. в Україні запрацювали спільні підприємства. Частка радянського партнера в них мала становити не менше 51%. Генеральними директорами їх могли бути тільки радянські громадяни. У сукупному статутному фонді таких підприємств найбільшу питому частку становили США, Італія, ФРН.
Намагання розширити госпрозрахунок, встановити прямі економічні зв’язки між підприємствами, впровадити орендні відносини — все це свідчило про необхідність перетворень економічної моделі. Цьому процесу слугували і законодавчі зміни в економічній сфері протягом 1986—1988 рр., які, хоча із застереженням, але легалізували дрібне приватне підприємництво. Більшість кооперативів була зосереджена у сфері послуг, виробництві товарів народного споживання, будівництві й торгово-посередницькій діяльності. Трохи згодом почали з’являтися «кооперативні комерційні банки, а в 1990 р. було ухвалено закони «Про акціонерні комерційні товариства» і «Про цінні папери», які свідчили про появу паростків ринкової економіки в СРСР. Наприкінці 80 — на початку 90-х років почалася «комп’ютерна революція» — масове розповсюдження персональних комп’ютерів, імпортованих з інших країн.
У нових умовах господарювання різко проявилися протиріччя планової економіки та вільного ринку, елементи якого намагалася впровадити на той час у країні влада. З одного боку, було дозволено збільшувати заробітну плату й премії працівникам, якщо вони досягали надпланового зростання виробництва, — тобто створювали матеріальну мотивацію для них. Але право, надане підприємствам на зміну номенклатури та асортименту, призвело до того, що виробництво дешевих (доступних) товарів скорочувалося і страждав пересічний споживач, а випуск дорожчих виробів зростав — давали план з реалізації, який вимірювався в карбованцях, а не в натуральних покажчиках. Крім того, порушувався сам декларований принцип «самофінансування», оскільки значна частина підприємств (»40%), як і раніше, користувалася державною підтримкою — субсидіями.
З 1988 р. почали зростати прибутки населення. Темпи зростання заробітної плати суттєво випередили темпи зростання продуктивності праці, що призвело до непокриття її товарами. Заробітна плата у 1988—1989 рр. збільшилася удвічі порівняно з 1986—1989 рр., на 1/4 зросли соціальні виплати. Усе це спричинило порушення макроекономічного балансу, що посилювалося також зниженням світових цін на енергоносії (ціни на нафту, що продавалася за вільно конвертовану валюту, становили у 1988 р. лише 44% від рівня 1985 р.); непередбаченими витратами на ліквідацію наслідків Чорнобильської катастрофи (збиток — 1,5% національного доходу); пізніше — землетрусом у Вірменії; війною в Афганістані тощо.
В економіці найгострішими були фінансові проблеми: зростав дефіцит бюджету країни: у 1985 р. — становив до 2%, а у 1988 р. — перевищував вже 9%. Почався період пошуку кредитів на Заході — різке збільшення зовнішнього боргу, зростання інфляції і, зрештою, — товарний дефіцит.
З жовтня 1988 р. набувала свого поширення на теренах СРСР розроблена литовськими економістами, концепція регіонального госпрозрахунку, що ґрунтувалося на формулі «4с» — самостійність, самоуправління, самоокупність, самофінансування. Прийнята вона була на ХІХ Всесоюзній партконференції в резолюції «Про міжнаціональні відносини». Ішлося про заміни директивних методів управління економічними, передання в компетенцію республік питань розроблення економічної політики, формування республіканського і місцевого бюджетів, права самостійного визначення експортної політики.
Формула «4с» практично вела до припинення існування єдиної загальносоюзної економіки, створюючи підґрунтя для т. зв. процесу «параду суверенітетів» — розширення повноважень союзних республік, проголошення ними верховенства власних законів над союзними, ігнорування розпоряджень центру, в т. ч. про перерахування податків і самостійного пошуку шляхів виходу з кризи. Прийняття цієї формули свідчило про дезінтеграцію радянської економіки.
На той час УРСР мала одні з найкращих економічних умов для самостійного розвитку серед республік СРСР: понад 15% виробничих фондів Радянського Союзу; виробляла більше 17% промислової та 22% сільськогосподарської продукції. Економічна ситуація в країні швидко погіршувалася. Уряд М. Рижкова з 1988 р. змушений був розпочати грошову емісію (грошей, які не були забезпечені товарами). В УРСР на той час ця сума сягла 6,3 млрд крб. Було очевидним, що економічна реформа 1987 р. зазнає поразки. Тому влітку 1989 р. було створено спеціальну комісію з реформи на чолі з академіком Л. Абалкіним. Вона запропонувала ідею роздержавлення економіки, формування плюралізму форм власності й переходу до ринкових методів регулювання виробництва. У травні 1990 р. було опубліковано програму віце-прем’єр-міністра Л. Абалкіна щодо поступового переходу до ринкових відносин під жорстким контролем держави. Однак ВР СРСР не затвердила її через різке зростання цін і втрату контролю над цим процесом із боку держави. Тим часом уряд М. Рижкова припинив реформаторські дії і випробуваними методами почав розробляти п’ятирічний план на 1991—1995 рр.
Водночас з Урядовою комісією діяла група економістів під керівництвом академіка С. Шаталіна. Вона готувала радикальнішу програму переходу до ринку з усталеним терміном — 500 днів. Однак М. Горбачов не наважився підтримати її, та й Верховна Рада СРСР тривалий час лише обговорювала її. А економічна ситуація ставала дедалі загрозливішою, становлячи небезпеку вже для існування Радянського Союзу. Інфляція у 1990 р. оцінювалася в розмірі 10% з розрахунку на весь рік, а в другій половині 1991 р. — до 25% на тиждень. За умов стрімкого знецінення карбованця поширився бартер — натуральний обмін товарами, сировиною тощо. Відбувалася деформація виробничого процесу, почав відмирати грошовий обіг у країні, державний план втратив своє обов’язкове виконання для підприємств. Усе це свідчило про те, що економічна криза поглиблювалася, прирікаючи саму планову економіку на загибель. Негаразди в економіці болісно відбивались на соціальній сфері: вже наприкінці 80-х років за рівнем споживання товарів і послуг на душу населення СРСР було відкинуто у світі на 77-ме місце.
Інфляція перетворювала на дефіцит майже все. З осені 1990 р. в Україні було запроваджено продаж продовольчих і промислових товарів за картками споживача з відривними купонами.
Постраждали також галузі, які обслуговували потреби населення: розпадалася система охорони здоров’я, зокрема забезпечення медичною апаратурою та медикаментами на початку 90-х років становило лише 1/3 від необхідного.
Перебудовчий досвід в аграрній сфері зводився спочатку до класичної радянської системи адміністрування, що було відображено в постанові уряду після ХХVІІ з’їзду КПРС (лютий 1986 р.) «Про подальше вдосконалення економічного механізму господарювання в агропромисловому комплексі країни». Зміни полягали в створенні ще однієї управлінської державної надбудови у галузі сільського господарства — Держагропрому СРСР з підвідомчими установами до району включно. Це означало, що система агропромів контролюватиме виробництво сільськогосподарської продукції на всіх рівнях — від її вирощування у колгоспах і радгоспах до зберігання та переробки на відповідних промислових підприємствах. Однак жорсткий контроль не привів до бажаних результатів.
Бюрократизація управління аграрного сектору економіки значно посилювалася, а продовольча проблема тим часом загострювалася. З березня 1988 р. для аграріїв було відкрито шлях до приватного підприємництва — прийнято нове положення про колгоспи, що допускало існування орендних відносин. Деяким сім’ям надавали право брати землю в оренду на тривалий термін (до 50 років) і розпоряджатися виробленою продукцією на свій розсуд. Однак кооперативний досвід міста не поширився на селі — лише одиниці зважилися на самостійне господарювання в умовах відсутності сільськогосподарської техніки і тієї інфраструктури, за допомогою якої можна було надавати вирощеній продукції товарного вигляду та реалізувати її споживачеві. Місцева адміністрація та керівники колгоспів і радгоспів сприймали появу орендарів-фермерів як виклик своїй безконтрольній владі на селі. Більшість селян негативно ставилася до самостійного господарювання і підтримувала своє керівництво в гальмуванні фермерського руху.
Провал загальносоюзної реформи управління економікою і модернізацією виробництва зумовив нагальну потребу прийняття ВР УРСР закону «Про економічну самостійність» від 3 серпня 1990 р., яким проголошувалась самостійність України у визначенні економічного статусу й стратегії соціально-економічного розвитку, форм і методів господарювання та управління виробництвом. Для України шлях економічної дезінтеграції в межах Радянського Союзу у такий спосіб було завершено.
Соціальна сфера та економічний розвиток в Україні. УКРАЇНА У 1945—1991 рр. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ
Попередня сторінка з ІСТОРІЇ УКРАЇНИ
До змісту ІСТОРІЇ УКРАЇНИ
Наступна сторінка з ІСТОРІЇ УКРАЇНИ