Суспільно-політичне життя в Україні у 1945—1991 рр. УКРАЇНА У 1945—1991 рр. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ
Суспільно-політичні процеси в Україні у повоєнні роки
Розгромивши нацистську Німеччину, мільйони людей сподівалися на позитивні зміни в суспільстві, на краще життя. Однак СРСР залишався тоталітарною державою з антинародним, антидемократичним режимом, що прагнув зміцнити свою владу, спираючись при цьому не лише на репресивний апарат, а й на широку соціальну базу і глибокі корені в суспільній свідомості.
Незважаючи на зовнішні атрибути суверенної республіки, Україна залишалася складовою унітарної держави. У повоєнні роки тут ще більше укріпилась авторитарно-командна система управління всіма сферами суспільного життя. В історії України цей період тісно пов’язаний з діяльністю М. Хрущова, який з лютого 1944 р. суміщав дві найвищі посади — першого секретаря ЦК КП(б)У і голови Раднаркому УРСР. Маючи необхідні повноваження і незаперечний авторитет у республіці, він усі найважливіші питання життя республіки вирішував одноосібно, однак під пильним контролем Кремля. За цих умов зосередження влади в руках М. Хрущова було достатньо ефективним, що давало змогу долати складні проблеми повоєнної відбудови. Водночас він неухильно дотримувався притаманних сталінському режиму силових, командних і злочинних методів керівництва.
Для сотень тисяч українців перехід до мирного життя був драматичним, а то й трагічним. До кінця 1947 р. з Німеччини в Україну повернулося 1,25 млн осіб, вивезених на примусові роботи. Майже 300 тис. з них було звинувачено в державній зраді й депортовано до Сибіру. У процесі радянізації західних областей України, боротьби з ОУН і УПА приблизно 230 тис. місцевих жителів було переселено в східні регіони республіки. Жертвами насильницьких дій ставали представники інтелігенції, селянства, духовенства, яких правлячий режим підозрював у зв’язках з націоналістичним підпіллям.
Нове розмежування кордонів призвело до конфлікту українського та польського населення. За умовами польсько-української угоди від 9 вересня 1944 р. переселення українців з їх етнічних територій мало носити винятково добровільний характер, але перетворилося в примусові акції із застосуванням військової сили. У жовтні 1944 р. — серпні 1946 р. з території Польщі було переселено понад 482 тис. осіб. З огляду на продовження боротьби з націоналістичним підпіллям радянська влада відправляла їх у південні та східні регіони республіки. Натомість з УРСР до Польщі в цей період було відправлено понад 480 тис. осіб польської національності.
На західноукраїнських землях розгорнулася насильницька радянізація всіх сфер життя, тобто їх уніфікація відповідно до радянських норм. До цього процесу з інших областей залучали тисячі працівників державного апарату, службовців правоохоронних органів і держбезпеки, партійно-комсомольського активістів, діячів культури й освіти, які обіймали майже 90% місцевих номенклатурних посад. Було створено радянський, партійний, господарський і карально-репресивний апарати, які контролювали усі сфери життя населення Західної України. З грудня 1945 р. активно діяв спеціальний відділ ЦК КП(б)У по західних областях.
Радянізація західноукраїнських земель супроводжувалася репресіями проти Української греко-католицької церкви (УГКЦ), яка мала понад 4 тис. священнослужителів і 5 млн віруючих. У Кремлі вважали, що УГКЦ — потенційний ворог, знаряддя «українського буржуазного націоналізму», ідеологічна основа національно-визвольної боротьби з правлячим режимом. У квітні 1945 р. було заарештовано весь єпископат УГКЦ, що перебував на території УРСР, у т. ч. — митрополита Й. Сліпого. У травні було створено Центральну ініціативну групу з возз’єднання УГКЦ з Російською православною церквою (РПЦ). Вже в березні 1946 р. під контролем НКДБ відбувся Львівський церковний Собор. «Ініціативна група» запропонувала скасувати рішення Берестейської церковної унії 1596 р. і «возз’єднати» УГКЦ з РПЦ. Всупереч волі більшості віруючих УГКЦ було ліквідовано. Свою діяльність вона продовжувала нелегально. Наступним етапом репресивної політики тоталітарного режиму стало переведення в православ’я греко-католиків Закарпаття, яких налічувалося 460 тис. осіб.
У перші повоєнні роки проти діячів науки, літератури і мистецтва було спрямовано ідеологічні кампанії. Прагнучи ізолювати СРСР від проникнення передових ідей та досягнень Заходу, забезпечити партійний диктат в усіх сферах культури, правлячий режим посилив: боротьбу з інакомисленням, вільнодумством; репресії проти творчої, патріотично налаштованої інтелігенції; пропагандистську діяльність тощо. Ідеологічні кампанії в УРСР були спрямовані на боротьбу з «українським буржуазним націоналізмом».
ЦК КП(б)У ухвалив постанови «Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури в «Нарисі історії української літератури» (серпень 1946 р.), «Про журнал сатири і гумору «Перець» (вересень 1946 р.), «Про журнал «Вітчизна» (жовтень 1946 р.), «Про репертуар драматичних і оперних театрів УРСР і заходи до його поліпшення» (жовтень 1946 р.), «Про стан і заходи щодо поліпшення музичного мистецтва на Україні у зв’язку з постановою ЦК ВКП(б) «Про оперу «Велика дружба» В. Мураделі» (травень 1948 р.); «Про журнал «Дніпро» (1950 р.).
3 березня 1947 р. першим секретарем ЦК КП(б)У було обрано Л. Кагановича. М. Хрущов залишився на посаді Голови Ради Міністрів УРСР. Повернення Л. Кагановича в Україну не було випадковим: Сталін прагнув використати досвід одного із своїх найближчих соратників для ліквідації «націоналістичної загрози» в республіці. З його призначенням ситуація в суспільно-політичному житті УРСР загострилася. Під гаслом «остаточного викорінення буржуазно-націоналістичної ідеології» було організовано нові ідеологічні кампанії проти української інтелегенції.
Увага партійно-державних ідеологів була зосереджена на гуманітарних і суспільних науках. Гострій критиці було піддано чимало вчених-істориків. У травні 1947 р. ЦК КП(б)У провів з науковцями Інституту історії України АН УРСР настановчу нараду, в якій взяли участь Л. Каганович, М. Хрущов і Д. Мануїльський. Партійно-державне керівництво змушувало вчених відмовитися від схеми історичного процесу, розробленої у працях М. Грушевського, натомість взяти на озброєння ідеї «Короткого курсу історії ВКП(б)». 29 серпня 1947 р. ЦК КП(б)У видав постанову «Про політичні помилки і неза-
довільну роботу Інституту історії України АН УРСР». У ній наголошувалося, що радянські вчені не створили «марксистсько-ленінського курсу» історії України. За допущені «серйозні помилки та перекручення буржуазно-націоналістичного характеру» було піддано критиці праці істориків («Короткий курс історії України», 1941 р., «Нарис історії України», 1942 р., І том «Історії України», 1943 р.).
Шукаючи «ворогів народу» в Україні, Л. Каганович ініціював підготовку до пленуму ЦК КП(б)У з порядком денним: «Боротьба проти націоналізму, як головної небезпеки в КП(б)У». Але в грудні 1947 р. його призначили на посаду заступника Голови Ради Міністрів СРСР. Першим секретарем ЦК КП(б)У знову став М. Хрущов. За його сприяння Головою Ради Міністрів УРСР було призначено Д. Коротченка. У грудні 1949 р. М. Хрущова обрали першим секретарем Московського обкому і секретарем ЦК ВКП(б). На звільнену посаду Кремль рекомендував Л. Мельникова.
Протистояння українських націоналістів і радянської влади (друга половина 40-х — 50-ті роки ХХ ст.)
По закінченні Другої світової війни в Західній Україні продовжувалося збройне протистояння між національно-визвольним рухом і радянським режимом. Під політичним проводом С. Бандери діяли УПА та озброєне підпілля, які боролися проти інтеграції Західної України до СРСР, прагнучи відновити державний суверенітет України.
Крім військ НКВС-НКДБ, для боротьби з націоналістами на території західних областей радянське командування в січні—квітні 1946 р. зосередило понад 3,5 тис. гарнізонів регулярних військ і 3593 винищувальні батальйони. Переважання урядових військ і в чисельності, і в озброєнні спричиняло поразки УПА. Закордонним проводом ОУН було прийнято рішення про передислокацію з території України майже 50 тис. повстанців. Підрозділи, які залишились для продовження боротьби, подрібнювалися на невеликі групи, здатні діяти партизанськими методами. За радянськими даними, упродовж 1944—1953 рр. рух ОУН і УПА здійснив майже 14,5 тис. акцій, серед яких 4904 теракти і 195 диверсій. Підпільні боївки значною мірою спиралися на підтримку місцевого населення, яке не бажало поступатися комуністичному режиму своїм правом на приватну власність, культуру, релігію. Безпосередньо в русі опору та активній допомозі повстанцям взяли участь понад 300 тис. осіб.
З метою дискредитації націоналістів радянська сторона створювала спецбоївки НКВС, які діяли під виглядом загонів УПА. Лише в 1946 р. ними було здійснено 1619 диверсійно-терористичних акцій. У 1948—1949 рр. МДБ і МВС УРСР значно розширили активність агентурно-бойових груп, які здійснювали військово-чекістські операції під виглядом повстанців. Для силових органів радянської влади пріоритетним завданням було проникнення в підпільні організації з метою підриву визвольного руху зсередини. ЦК КП(б)У неодноразово приймав постанови, спрямовані на повну ліквідацію «бандитських груп і керівних центрів». Поступово під тиском правлячого режиму зникала база підтримки націоналістів.
Безкомпромісна і жорстока збройна боротьба між українським національно-визвольним рухом і правлячим режимом призвело до значних жертв серед цивільного населення західних областей. Матеріали КДБ свідчать, що за 1944—1956 рр. націоналістичне підпілля втратило 155 108 осіб, а 76 753 особи прийшли повинитися. Радянська сторона впродовж 1944—1953 рр. втратила 30 676 осіб. У 1943—1956 рр. за звинуваченням у націоналістичній діяльності було заарештовано 103 866 осіб; 87 756 з них — засуджено. У 1944—1952 рр. із західних областей УРСР в інші регіони СРСР було депортовано 203 тис. осіб.
Незважаючи на неодноразові заяви органів держбезпеки про ліквідацію націоналістичного підпілля, антикомуністичний опір у західних областях УРСР не припинявся. Згідно з офіційними джерелами, лише в період 1954 р. — серпень 1959 р. «ворожі елементи» здійснили 156 терористичних актів і замахів, 94 підпали колгоспних будівель і приватних господарств. За 5 років КДБ ліквідував 183 «націоналістичні та інші антирадянські організації», запобіг 45 терактам, виявив понад 5,5 тис. випадків виготовлення і поширення антирадянської літератури. За антирадянську діяльність було притягнуто до судової відповідальності 1879 осіб. У західних областях відбулося 14 відкритих судових процесів над членами ОУН і УПА. 24 учасників руху опору було засуджено до вищої міри покарання.
Не подолавши остаточно антикомуністичного опору, радянські силові структури спрямували значні зусилля на контроль над поверненням в Україну учасників ОУН і УПА, які в процесі десталінізації отримали амністію. До 1957 р. повернулися 65 534 особи, засуджені за членство в ОУН, участь в УПА або «бандпосібництво». Влада розглядала їх як «ворожий елемент», як потенційну силу, здатну до різних форм помсти радянському режимові, відновлення підпільної націоналістичної діяльності. Ці побоювання були не безпідставними, адже сам факт повернення десятків тисяч національно свідомих українців не міг не позначитися на суспільному житті. Перший секретар ЦК КПУ О. Кириченко наголошував, що повернення до республіки великої кількості колишніх учасників антирадянського націоналістичного підпілля, священників УГКЦ з місць ув’язнень «створює напружене становище» у соціальній сфері, а також є небажаним «з мотивів політичного характеру». У зв’язку з цим було прийнято чимало рішень на найвищому партійному рівні республіки: постанови Політбюро ЦК КПУ «Про перегляд справ деяких осіб, звільнених з ув’язнення і заслання» (листопад 1956 р.), «Про питання, пов’язані з поверненням у західні області УРСР з місць ув’язнення колишніх учасників банд і підпілля ОУН» (січень 1957 р.), «Питання, пов’язані з поверненням у західні області УРСР з місць ув’язнення та спецпоселення учасників оунівського підпілля та їх посібників» (березень 1957 р). У листопаді 1956 р. в УРСР було створено спеціальну комісію для розгляду справ деяких осіб, звільнених з ув’язнення і заслання. Основним завданням комісії було недопущення в Україну «політично непевних елементів». Указ президії Верховної Ради УРСР від 9 листопада 1956 р. забороняв «колишнім керівникам і активним учасникам українського націоналістичного підпілля» повертатися в західні області УРСР. На початку 1957 р. почали діяти філіали комісії, до складу яких входили другі секретарі обкомів партії, начальники обласних управлінь КДБ і МВС, обласні прокурори. Внаслідок їх діяльності до весни 1957 р. із понад 1,6 тис. осіб, перебування яких у цій місцевості вважалося небажаним, органам місцевої влади вдалося виселити 710 осіб.
Аналізуючи діяльність антирадянського підпілля, влітку 1959 р. керівництво КДБ звернуло увагу, що приблизно 20% його учасників перебували під впливом колишніх націоналістів чи «буржуазно-націоналістичної літератури». У зв’язку з цим було розроблено пропозиції щодо засобів нейтралізації антирадянських закордонних центрів ОУН. Натомість ЦК КПУ, аналізуючи восени 1959 р. діяльність КДБ при Раді Міністрів УРСР, дійшов висновку, що спецслужба має завдати їм випереджувальних ударів. Ці питання розглядало і найвище партійно-державне керівництво СРСР, яке прийняло рішення про фізичне усунення керівництва ОУН. У жовтні 1957 р. агент КДБ Б. Сташинський убив голову Політичної Ради ОУН за кордоном Л. Ребета, а в жовтні 1959 р. — голову Проводу Закордонних Частин ОУН С. Бандеру.
Десталінізація і її вплив на суспільно-політичне життя в Україні
Смерть Й. Сталіна 5 березня 1953 р. порушила рівновагу на вершині влади. Почалися розмови про створення «колективного керівництва», що було зумовлено насамперед прагненням найвищого керівництва країни триматися разом перед загрозами, які могли вплинути на долю всіх членів Президії ЦК КПРС. Однак насправді у партійно-державній верхівці точилася гостра боротьба за особисту владу, що розхитувало «колективне керівництво». У перші місяці фактично існувала влада тріумвірату: Л. Берії — керівника МВС — МДБ, Г. Малєнкова — Голови Ради Міністрів СРСР і М. Хрущова — секретаря ЦК КПРС. Першою жертвою протистояння став Л. Берія. Очоливши апарат об’єднаних органів МВС — МДБ, він підпорядкував собі реальну силу, здатну забезпечити встановлення особистої влади в країні. Водночас він розгорнув активну політичну діяльність спрямовану на зростання власної популярності: був ініціатором припинення кампанії проти «ворогів народу», прийняття указу «Про амністію», реформування системи МВС — МДБ тощо; пропонував «пом’якшити» колективізацію сільського господарства, розвивати в республіках «нову національну політику» на основі «коренізації», запровадити республіканські ордени і нагороди тощо.
Боротьба за владу в правлячій верхівці СРСР позначилася і на становищі в УРСР. Спочатку республіка відчула вплив «лібералізму» Л. Берії. Його ставленики обійняли посади міністра МВС УРСР і його заступника (генерали П. Мешик і Е. Мільштейн), а також — керівників усіх обласних управлінь МВС УРСР. Прагнучи посилити контроль над партійними органами, Берія наказав новому керівництву МВС встановити нагляд за роботою партійних і радянських органів, проаналізувати їх помилки у боротьбі з націоналістичним підпіллям. На основі зібраної інформації він підготував доповідну записку щодо західних областей України. У ній, зокрема, було висунуто політичні звинувачення найвищому партійному керівництву УРСР, насамперед у порушенні національної політики. Президія ЦК КПРС 26 травня ухвалила постанову, в якій наголошувалося на «грубому спотворенні ленінсько-сталінської національної політики» в західних областях УРСР, зокрема русифікації вищої школи та дискримінації місцевих кадрів тощо. Сам Л. Берія заявляв, що в Україні немає «ніяких бандитів, а є лише націоналістично налаштована частина населення». Він наказав припинити виконання смертних вироків і арешти членів ОУН, які приходили з повиною, планував використати захоплених націоналістів для переконання лідерів ОУН у недоцільності подальшої боротьби.
У результаті звинувачень було звільнено з посади першого секретаря ЦК КПУ Мельникова. Керівництво республіки схвально сприйняло цю звістку, оскільки стиль і методи роботи, особисті негативні якості Мельникова дошкуляли його підлеглим. За рекомендацією ЦК КПРС звільнену посаду обійняв О. Кириченко, який до цього був секретарем ЦК КП(б)У. Вперше за 35 років існування КПУ найвище партійне керівництво УРСР очолив етнічний українець.
Тим часом енергійні й наполегливі дії Берії щодо реформаторських перетворень викликали занепокоєння у М. Хрущова і Г. Малєнкова, яким вдалось об’єднати проти нього всіх членів Президії ЦК КПРС. Побоюючись, що Берія може узурпувати владу та ліквідувати конкурентів, кремлівські лідери вирішили його усунути. 26 червня 1953 р. на засіданні Президії ЦК КПРС Берію було заарештовано і прийнято постанову «Про організацію слідства у справі про злочинні антипартійні й антидержавні дії Берії». На пленумі ЦК КПРС, який відбувся 2—7 липня, Берію та його прибічників звинуватили в антипартійних і антидержавних діях, позбавили посад. На пленумі ЦК КПУ 30 липня йому інкримінували спробу «активізувати буржуазних націоналістів — лютих ворогів українського народу…». Згідно з офіційною версією, в грудні 1953 р. на спеціальному засіданні Верховного Суду СРСР Л. Берію було засуджено до розстрілу.
У вересні 1953 р. М. Хрущова було обрано першим секретарем ЦК КПРС, а в лютому 1955 р. йому вдалось усунути з посади голови уряду свого головного конкурента — Г. Малєнкова. Отже, переможцем у боротьбі за владу став М. Хрущов, який керував державою в наступне десятиліття.
Прихід до влади в Кремлі М. Хрущова і зміни в правлячій верхівці СРСР позначилися на становищі в УРСР, зокрема на нових кадрових переміщеннях. Прагнучи посилити свій вплив в Україні, М. Хрущов призначав на важливі посади відданих йому людей: на посаду другого секретаря ЦК КПУ він висунув М. Підгорного. Новим міністром внутрішніх справ УРСР став Т. Строкач, а КДБ УРСР очолив В. Нікітченко. М. Хрущов не заперечував, аби керівна верхівка КПУ формувалася з українців. Так, 7 із 8 членів Президії ЦК КПУ, обраних у березні 1954 р. на ХVIII з’їзді КПУ, були етнічними українцями, а до складу секретаріату ЦК увійшли лише українці (5 членів). За сприяння Хрущова в жовтні 1953 р. Бюро ЦК КПУ було перейменовано на Президію ЦК, що свідчило про особливий статус партійної організації України у структурі КПРС.
Переламною подією в суспільно-політичному житті СРСР став ХХ з’їзд КПРС, який відбувся 14 — 25 лютого 1956 р. В останній день його роботи «вірний ленінець» М. Хрущов виступив з доповіддю «Про культ особи та його на-
слідки», навівши чимало прикладів причетності Сталіна до знищення керівників різних рангів, масових репресій, звинуватив його у серйозних помилках у німецько-радянській війні тощо. Незважаючи на те, що критика сталінізму була обмеженою, ХХ з’їзд КПРС започаткував важливі зміни у суспільно-політичному житті країни, забезпечив легітимізацію курсу на десталінізацію.
В УРСР критику «культу особи» Сталіна було сприйнято неоднозначно. Значна частина населення республіки, пам’ятаючи про трагічні наслідки сталінізму, ставилася до спроби його розвінчування з ентузіазмом і сподіванням на демократизицію суспільства в найближчому майбутньому, очікуючи повної правди про злочини сталінізму, вимагаючи виправлення помилок у національному питанні. Частина людей займала обережну і вичікувальну позицію, побоюючись, аби розвінчення «культу особи» Сталіна не призвело до негативних змін у житті суспільства. Не погоджувалися з такими оцінками минулого учасники встановлення радянської влади в Україні, німецько-радянської війни, ліквідації УПА і підпілля ОУН, частина партійних працівників республіки тощо.
У цей період розгортався процес реабілітації засуджених за «контрреволюційну діяльність» громадян. В областях було створено спеціальні комісії. Лише за 1956—1959 рр. у УРСР цілком виправдали понад 250 тис. осіб. Проте вже в наступні роки консервативні сили намагалися загальмувати процес десталінізації.
Непослідовність М. Хрущова у здійсненні нового курсу, з одного боку, і наростання опору десталінізації серед консервативної частини найвищого керівництва країни — з іншого, спричинили спробу його усунення. На засіданні 18 червня 1957 р. 7 з 11 членів Президії ЦК КПРС поставили питання про відставку М. Хрущова. Серед трьох осіб, які його підтримали, був і О. Кириченко. На засіданні пленуму ЦК КПРС Хрущова підтримала і більшість членів ЦК, звинувативши опозиціонерів у створенні «антипартійної групи».
У грудні 1957 р. М. Хрущов перевів до Москви О. Кириченка, довіривши йому важливі функції в секретаріаті ЦК КПРС. Вільне місце керівника партійної організації України за сприяння Хрущова посів Підгорний. На грудневому (1957 р.) пленумі ЦК КПУ було вирішено збільшити кількісний склад секретаріату ЦК КПУ до 7 осіб. У зв’язку з цим секретарем ЦК став перший секретар Дніпропетровського обкому партії В. Щербицький. У травні 1961 р. за протекцією М. Хрущова його було призначено Головою Ради Міністрів УРСР. У серпні 1962 р. секретарем ЦК КПУ став колишній керівник київської обласної партійної організації П. Шелест. Після переведення Підгорного до секретаріату ЦК КПРС, П. Шелест обійняв посаду першого секретаря ЦК КПУ. В. Щербицького, який вдався до критики діяльності М. Хрущова, у 1963 р. звільнили з посади голови уряду, призначивши першим секретарем Дніпропетровського промислового обкому партії.
Партійно-державна номенклатура УРСР, будучи зобов’язаною Хрущову, активно підтримувала його в боротьбі за владу. Однак саме вихідці з України, які завдяки Хрущову посіли найвищі посади в Кремлі (Л. Брежнєв, М. Підгорний, А. Кириленко, В. Семичасний, П. Шелест), відіграли ключову роль в усуненні його від влади в жовтні 1964 р.
Шістдесятництво. Зародження дисидентського руху в Україні
Під впливом хрущовської «відлиги» у другій половині 50-х — першій половині 60-х років сформувалось покоління шістдесятників. Не піддаючи сумніву «соціалістичних цінностей», вони прагнули у співробітництві з владою шляхом впровадження реформ оновлення радянського суспільно-політичного ладу, побудови «соціалізму з людським обличчям», обстоювали верховенство суспільства над державою, рівність усіх перед законом, пріоритет прав людини. Особливо гострими для українських шістдесятників були національні проблеми. Намагаючись відродити українську культуру, нова генерація українських інтелектуалів виступала проти політики русифікації, ставала на захист української мови, обстоювала популяризацію досягнень української літератури, «об’єктивне» висвітлення української історії, критикувала ідеологічні штампи «соціалістичного реалізму» тощо.
Центром українського шістдесятництва став заснований восени 1959 р. клуб творчої молоді «Сучасник». Очолив його театральний режисер Л. Танюк. У Клубі проходили творчі вечори за участю І. Драча, Ліни Костенко, В. Симоненка, виступали з лекціями Є. Сверстюк, І. Світличний, М. Брайчевський та ін. Дедалі частіше на зустрічах висловлювали громадянську позицію. Так, у грудні 1962 р., на вечорі пам’яті М. Куліша М. Бажан нагадав, що у підвалах «Жовтневого палацу» в 1937—1938 рр. розстрілювали українських письменників. Восени 1962 р. члени клубу організували комісію для перевірки чуток про масові захоронення жертв репресій у с. Биківня під Києвом. Переконавшись із розповідей місцевого населення в тому, що чутки небезпідставні, члени комісії надіслали листа на адресу Київської міськради з вимогою створити державну комісію для розслідування подій 30-х років у Биківні. Вступивши у протиріччя з владою, в 1964 р. Клуб було розпущено. Аналогічні клуби творчої молоді діяли і в інших містах України.
У лютому 1963 р. відбулася Республіканська конференція з питань культури української мови, в якій взяли участь понад 800 осіб. Форум був своєрідною формою протесту проти переслідування української мови. Конференція прийняла рішення клопотати перед ЦК КПРС і урядом УРСР, щоб українською мовою здійснювалося навчання у навчальних закладах усіх рівнів і виховання у дошкільних закладах, де є діти українців; велися справи в усіх установах, підприємствах, у торгівлі, у транспорті; видавалися наукові роботи; створювалися художні та наукові фільми.
Проте правлячий режим не допускав підміни реабілітації людей реабілітацією ідей. Проти інтелігенції, яка дозволяла собі «вільнодумство», почався новий політико-ідеологічний тиск, який нагадував кампанії 40-х років. У квітні 1963 р. ЦК КПУ провів нараду активу творчої інтелігенції та ідеологічних працівників компартійно-радянського апарату, на якій нищівній критиці було піддано творчість І. Драча, М. Вінграновського, Ліни Костенко та ін.
У грудні 1965 р. І. Дзюба надіслав керівництву УРСР лист-протест проти арештів серед інтелігенції. До листа було додано рукопис під назвою «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Посилаючись на праці Леніна і партійні документи, автор прагнув довести офіційній владі, що вона порушувала «ленінські» принципи національної політики. Дзюба закликав інтелігенцію виступити проти здійснення прихованої русифікації всіх сфер життя, звертався до українських громадян з пропозицією легальних, але рішучих дій у подоланні цієї проблеми. Оскільки в рукописі було запропоновано конкретні шляхи розв’язання національного питання в межах радянської системи, він став програмою для шістдесятників і дисидентів.
Традиційним місцем несанкціонованих щорічних мітингів у день пам’яті Т. Шевченка став пам’ятник поетові поблизу Київського державного університету. 22 травня 1966 р. там зібралося до 150 осіб. Учасники мітингу говорили про Т. Шевченка та його добу, прагнучи оминати тогочасні проблеми, щоб не провокувати владу на силові дії. Однак твори шістдесятників не завжди відповідали «теорії партійної літератури», виходили за межі «соціалістичного реалізму». Тому ЦК КПУ трактував ці зібрання як «антигромадські». Незважаючи на проведену парткомами і КДБ у колективах творчої інтелігенції і студентів «роз’яснювальну роботу», 22 травня 1967 р. до пам’ятника Т. Шевченкові знову прийшло чимало людей. Було заарештовано кількох учасників мітингу, однак на вимогу-протест 300 осіб, які зібралися біля приміщення ЦК КПУ, їх звільнили.
Оскільки шістдесятники діяли в межах радянського законодавства, влада не наважувалася вдаватися до жорсткіших заходів проти маніфестантів. Однак у середині 60-х років період відносно мирного співіснування правлячого режиму та інакомислення завершився. Водночас лояльність до існуючої влади дала змогу шістдесятникам сформувати альтернативний тоталітарному інтелектуально-духовний простір. Негативно відреагувавши на поворот правлячого режиму до неосталінізму, частина шістдесятників піднялася на рівень ідеологічно-політичного протистояння із системою, поступово еволюціонуючи до дисидентства.
На зламі 50—60-х років у розвитку українського руху опору намітились принципові зміни. Бездержавний статус України, утиски національного культурного і духовного життя, порушення конституційних норм щодо свободи совісті та віросповідань, недоліки соціально-економічної політики обумовили появу та діяльність опозиційних рухів, які свідчили про зародження нового явища — дисидентства. Це був незалежний суспільний рух протесту проти тоталітарного режиму, який, на відміну від повоєнного націоналістичного руху опору, відмовився від збройних методів боротьби, а, на відміну від шістдесятництва, — від співробітництва з радянською владою. Дисиденти заявляли про свою незгоду з комуністичною ідеологією і радянською системою, закликаючи боротися з нею легальними методами. Провідне місце серед опозиційних сил посідали національно-визвольний рух, рухи національних меншин (кримських татар і євреїв), рух за свободу совісті та рух за соціально-економічні права. Основою дисидентства став правозахисний рух, який розглядався правлячим режимом як політична опозиція.
На формування національно-орієнтованого дисиденства помітний вплив справило остаточне придушення збройної боротьби націоналістичного підпілля. Переконавшись у безперспективності збройних методів опору, нова опозиція вдалася до підпільної боротьби, спрямованої на здобуття державної незалежності України мирним правовим шляхом. У другій половині 50-х років виникли осередки та організації антирадянського спрямування, зокрема «Союз борців за звільнення України», Український національний комітет. Проте найвідомішою стала Українська робітничо-селянська спілка (УРСС), яка виникла в 1959 р. на території Західної України. Її очолював інструктор-пропагандист одного з райкомів КПУ у Львівській області
Л. Лук’яненко. Спілка мала на меті здобуття незалежності України шляхом виходу зі складу СРСР. Для цього необхідно було створити альтернативну КПРС політичну партію, яка б забезпечила досягнення поставленої мети мирним шляхом на основі відповідної статті конституції. Однак у січні
1961 р. КДБ заарештував усіх учасників УРСС, а згодом залучив до слідства ще майже 30 осіб — друзів, знайомих, родичів членів організації. Членам УСРР інкримінували статтю 56 «Зрада Батьківщини», що обумовило суворі вироки: 6 членів спілки отримали від 10 до 15 років ув’язнення, а Л. Лук’яненка засудили до смертної кари, замінивши пізніше вирок 15-річним ув’язненням.
Наприкінці 1964 р. виникла ще одна підпільна організація — Український національний фронт (УНФ), яка налічувала 150—200 осіб з різних областей УРСР. УНФ ставив за мету вихід України зі складу СРСР й утворення самостійної демократичної держави шляхом проведення офіційного всенародного референдуму. Члени УНФ розробили програму і статут, видавали журнал «Воля і Батьківщина», розповсюджували листівки, підпільну літературу. Лише в 1967 р. КДБ викрив цю добре законспіровану підпільну організацію. Після закритих судових процесів над заарештованими лідерами УНФ у листопаді 1967 р. Верховний суд УРСР затвердив вироки: Д. Квецько отримав 20 років тюремного ув’язнення, таборів і заслання, З. Красівський і М. Дяк — по 17 років. Я. Лесів і В. Кулинин були засуджені на 6 років ув’язнення у таборах суворого режиму.
Наростання кризи в суспільно-політичному житті України (середина 60-х — середина 80-х років)
Два десятиліття (1965—1984) в Україні, як і в СРСР, характеризувалися поглибленням системної кризи радянського ладу, що поширилася на всі сфери життя суспільства. Вона знаменувала відхід від принципів «казарменного соціалізму», трансформацію владного механізму в СРСР у бік лібералізації життя, відмову від масового терору як методу державного управління. З приходом до влади в СРСР Л. Брежнєва в політичному курсі партійно-державного керівництва утверджувалися консервативні тенденції. Згорталися ліберальні починання хрущовської епохи, припинилися критика «культу особи» та реабілітація жертв сталінських репресій, посилювавсь ідеологічний партійний контроль за всіма сферами життя суспільства, відновлювалася практика політичних репресій. Ідеологія, по суті, неосталінського курсу ґрунтувалася на твердженнях про перманентне загострення ідеологічної боротьби двох систем, що мало виправдати переслідування всіх, хто був незгідний з офіційною ідеологією і політичним курсом, а також про «побудову в СРСР розвинутого соціалістичного суспільства», що мало замінити дискредитоване хрущовське гасло «розгорнутого будівництва комунізму» новим — про «зрілість» радянського суспільства щодо попередніх етапів розвитку і «докорінні переваги розвинутого соціалізму над загниваючим капіталізмом».
Відставка М. Хрущова суттєво вплинула на розстановку кадрів у вищому керівництві УРСР. За наполяганням Л. Брежнєва, у жовтні 1965 р. Головою Ради Міністрів УРСР знову став В. Щербицький. Він був «своїм» у московських колах, оскільки належав до т. зв. дніпропетровського клану серед партійно-державної когорти верхівки кадрів у СРСР у 60—80-ті роки Л. Брежнєв, позиції якого в керівництві країною поступово посилювалися, віддаляв від себе тих, хто найбільше сприяв його приходу до влади. До цієї категорії діячів належав і П. Шелест.
Ліквідація раднаргоспів і перехід до галузевого принципу управління промисловістю у 1965 р. звузили повноваження республіки та її керівництва. Це не влаштовувало першого секретаря ЦК КПУ П. Шелеста і його однодумців, хоча вони зовні демонстрували свою згоду з централізаторською політикою Москви. Жовтневий (1965 р.) пленум ЦК КПУ схвалив рішення про ліквідацію раднаргоспів, наголосивши на тому, що воно має «винятково важливе політичне народногосподарське значення». Однак Шелест неодноразово виявляв твердість в обстоюванні інтересів республіки не лише в економічній, а й національно-культурній сфері, зокрема щодо української мови. Усе це викликало незадоволення П. Шелестом з боку найвищого керівництва СРСР. У березні 1972 р. на засіданні Політбюро ЦК КПРС П. Шелеста та його прибічників було піддано нищівній критиці «за примиренське ставлення до проявів націоналізму», а 25 травня на пленумі ЦК КПУ його усунули з поста першого секретаря ЦК. Формальним приводом було рішення верхів про призначення П. Шелеста на посаду заступника голови Ради Міністрів СРСР. На тому ж пленумі першим секретарем ЦК КПУ було обрано В. Щербицького, що значною мірою визначило подальший розвиток України. Адже за тогочасних умов усі події суспільно-політичного, соціально-економічного і культурного життя республіки безпосередньо пов’язували з діяльністю Політбюро ЦК КПУ і його першого секретаря.
Хоча на початку своєї державної діяльності в УРСР В. Щербицький намагався показати себе українським патріотом, наслідки проукраїнської політики П. Шелеста змусили його орієнтуватися насамперед на інтереси та настрої Кремля. Новий лідер УРСР підтримав кампанію, спрямовану проти свого попередника, відмовився від використання на офіційному рівні української мови, активно сприяв переслідуванню українських дисидентів. Як перший секретар ЦК КПУ В. Щербицький виявляв активність у питаннях забезпечення виконання планів соціально-економічного розвитку України. Проте йому та його оточенню бракувало конструктивності, передбачливості в оцінюванні тенденцій розвитку суспільства, самостійності та принциповості у ставленні до прорахунків у політиці центру. Внаслідок цього КПУ в 70—80-ті роки. недостатньо виявляла ініціативу, намагаючись здійснювати політику центру. Українські дисиденти називали тогочасне партійно-державне керівництво УРСР колоніальною адміністрацією, яка проводить політику Кремля.
Опозиційний рух в Україні у другій половині 60-х — першій половині 80-х років
Згортання процесу десталінізації, поглиблення кризи радянської системи, з одного боку, спричинили активізацію опозиційного руху, а з іншого — обумовили реакційні тенденції в суспільно-політичному житті, зокрема придушення інакомислення. В УРСР це призвело до посилення боротьби з «українським буржуазним націоналізмом».
Наприкінці серпня — на початку вересня 1965 р. КДБ заарештував 25 представників творчої інтелігенції. Серед них були: мистецтвознавець Б. Горинь, психолог М. Горинь, художник П. Заливаха, літературознавець М. Косів, історик В. Мороз та ін. Звинувачуючи інтелігенцію в «антирадянській діяльності», КДБ поширював чутки, що розкрито «націоналістичний центр», вилучено зброю та іноземну валюту.
4 вересня 1965 р. у кінотеатрі «Україна» в Києві відбувся прем’єрний показ фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків». У своєму виступі літературний критик І. Дзюба звернув увагу присутніх на те, що в Україні відбуваються таємні арешти серед інтелігенції. Різкій критиці піддали дії влади
В. Чорновіл і В. Стус. Організаторів акції протесту звільнили з роботи, застосували адміністративні покарання, виключили з рядів КПРС.
Незважаючи на переслідування, протести поширювалися, набували нових форм. Так, у середині 60-х років виник рух т. зв. підписантів — людей, які ставили свої підписи під документами протесту проти політичних переслідувань і направляли їх керівним органам УРСР і СРСР. Ця кампанія була новим явищем у суспільно-політичному житті. Організатори громадської акції під час презентації фільму С. Параджанова зібрали підписи 140 осіб під листом-протестом проти арештів. У листопаді 1965 р. до ЦК КПУ і ЦК КПРС надійшов колективний лист з протестом проти таємних арештів і вимогою відкритого публічного розгляду судової справи. Характерною особливістю колективної заяви було те, що до протесту долучилися відомі діячі, лояльні до режиму. Серед підписантів були кінорежисер С. Параджанов, композитор П. Майборода, авіаконструктор О. Антонов, літератор І. Драч та ін. Із запитами про долю заарештованих до ЦК КПУ також зверталися депутат Верховної Ради СРСР М. Стельмах, депутати Верховної Ради УРСР А. Малишко. У 1966 р. 78 осіб представників української інтелігенції підписали звернення до керівництва УРСР щодо законності арештів інтелегенції у 1965 р. У 1968 р. 139 учених, діячів культури, робітників звернулися з листом до найвищого керівництва СРСР з протестом проти закритих судових процесів над українською інтелігенцією.
Тим часом КДБ впроваджував нові методи боротьби з політичною опозицією. У 1967 р. було створено спеціальне управління КДБ, покликане виявляти і «викорінювати» інакодумство. З кожним роком це управління набирало дедалі більших обертів у боротьбі з дисидентами. У цей період органи держбезпеки почали використовувати ще один метод — «каральну медицину». Суть його полягала в тому, що деяких дисидентів оголошували психічно хворими і направляли до лікарень спеціалізованого типу. Лише впродовж 1967 р. — середини 1971 р. в УРСР за «антирадянську пропаганду та агітацію», «розповсюдження наклепницьких вигадок» на державний і суспільний лад у психіатричних лікарнях було примусово госпіталізовано 249 громадян.
На початку 70-х років посилилася боротьба з опозиційним рухом у загальносоюзному масштабі. Після ухвали 28 червня 1971 р. ЦК КПРС таємної постанови «Про заходи щодо протидії нелегальному розповсюдженню антирадянських та інших політично шкідливих матеріалів» аналогічну постанову прийняв ЦК КПУ, запланувавши відповідні заходи на території УРСР. Найнебезпечнішими для режиму було визнано праці: «Інтернаціоналізм чи русифікація?» І. Дзюби; «Серед снігів» і «Хроніка опору» В. Мороза; «Лихо з розуму» і «66 запитань і зауваг інтернаціоналістові» В. Чорновола; «Собор у риштуванні», «На свято жінки» Є. Сверстюка. Партійні органи мали вжити заходів для запобігання розповсюдженню «політично шкідливої» літератури, виявлення осіб, які займаються виготовленням, розповсюдженням і використанням «самвидаву». 30 грудня 1971 р. Політбюро ЦК КПРС постановило розпочати всесоюзну кампанію проти «самвидаву», що спричинило нову хвилю репресій проти української інтелігенції. Уже в січні 1972 р. було заарештовано 20 найактивніших дисидентів, у т. ч. В. Чорновола, Є. Сверстюка, В. Стуса та ін. Навесні того ж року відбулися нові арешти. Фактично всіх провідних дисидентів (майже 90 осіб) було ув’язнено.
Боротьба з інакомисленням в УРСР різко загострилася, а репресії набули ще більших масштабів з призначенням першим секретарем ЦК КПУ В. Щербицького, секретарем ЦК КПУ з питань ідеології В. Маланчука і головою КДБ при Раді Міністрів УРСР В. Федорчука. Москва вимагала від нового керівництва республіки подолати «негативні явища», що виникли внаслідок «примиренського ставлення до проявів націоналізму» їхніх попередників. У жовтні 1972 р. Політбюро ЦК КПУ доручило Маланчуку разом з керівництвом КДБ розробити заходи щодо «подальшого посилення боротьби з проявами ворожої антирадянської націоналістичної діяльності». 20 лютого 1973 р. Політбюро ЦК КПУ ухвалило постанову «Про роботу КДБ при Раді Міністрів УРСР щодо припинення антирадянської діяльності та хід слідства осіб, заарештованих за ці прояви». Згідно з нею КДБ повинен був скоординувати з ЦК КПУ свою діяльність «щодо зміцнення політично зрілими кадрами окремих ідеологічних установ та організацій, на роботу до яких проникли націоналістично настроєні особи». У 1972—1973 рр. КДБ вдалося заарештувати більшість дисидентів, які діяли в УРСР.
У другій половині 70-х років виникла нова форма дисидентського руху, пов’язана з підписанням СРСР 1 серпня 1975 р. у Гельсінкі Заключного акта Наради з безпеки та співробітництва в Європі. Оскільки формально Кремль погодився з нормами про дотримання прав людини і визнав політичні свободи, дисиденти тепер мали підстави, спираючись на міжнародні гарантії, відкрито обстоювати право на інакомислення. 9 листопада 1976 р. було створено Українську громадську групу сприяння виконанню Гельсінських угод (УГГ), яка стала найбільшою правозахисною організацією в республіці. Її засновниками були: юрист Л. Лук’яненко, генерал П. Григоренко, письменник О. Бердник, історик М. Матусевич, юрист І. Кандиба та ін. Головою УГГ обрали письменника, ученого, громадського діяча М. Руденка. УГГ ставила за мету: ознайомлення української громадськості з Декларацією прав людини ООН; сприяння виконанню Гельсінських угод; домагання представлення України окремою делегацією на всіх міжнародних нарадах, присвячених обговоренню підсумків виконання статей Заключного акта; акредитування в УРСР представників зарубіжної преси.
Однак правозахисні організації наражалися на гостру реакцію каральних органів. Уже в січні 1977 р. було заарештовано М. Руденка і О. Тихого, яких на 12 і 15 років позбавили волі. Така сама доля спіткала й більшість членів УГГ, а також інших дисидентів. На початку 80-х років дисидентський рух в УРСР практично було розгромлено. Не всі політичні в’язні дочекалися звільнення та реабілітації. У 1984 р. у тюремних лікарнях померли О. Тихий і В. Марченко, покінчив життя самогубством Ю. Литвин. У 1985 р. у таборі суворого режиму помер В. Стус. Проте правозахисний рух тривав, а КДБ продовжував боротьбу з дисидентами навіть після проголошення курсу на «перебудову».
«Новий курс» М. Горбачова і Україна. Становище в КПУ
11 березня 1985 р. Генеральним секретарем ЦК КПРС було обрано М. Горбачова. Усвідомлюючи необхідність кардинальних реформ, новий лідер та його прибічники ініціювали заходи, що отримали назву «перебудова». Реформатори прагнули зупинити розпад системи «державного соціалізму» через надання нового імпульсу соціально-економічному розвитку країни. Було проголошено курс на «прискорення соціально-економічного прогресу», який розглядали як своєрідний «великий стрибок» за допомогою модернізації економіки та активізації «людського фактора». Дуже швидко вичерпавши можливості модернізації на традиційній марксистсько-соціалістичній основі, ідейно-політична концепція М. Горбачова почала трансформуватися в ліберально-демократичну, що обумовлювало впровадження в життя суспільства моделей і механізмів, характерних для західних країн. За цих умов Горбачов узяв «новий курс», який уперше в історії СРСР передбачав реформу політичної системи. Докорінні зміни в ідеології та стратегії реформ було започатковано січневим 1987 р. пленумом ЦК КПРС, який запропонував ідею «поєднання соціалізму з демократією». Почалось впровадження і демократичних, і класичних ліберальних цінностей. Хоча нове керівництво доводило, що проголошена ним модель соціалізму спирається на ідеали Маркса і Леніна, насправді ідеологія та стратегія «нового курсу» означали ліберально-демократичну ревізію «марксизму-ленінізму».
Суть реформи політичної системи, яку тогочасне керівництво країни вважало основним «механізмом гальмування», полягала в поступовому переході влади від партапарату до державних органів, які мали обиратися парламентським шляхом. Започаткували політичну реформу рішення ХІХ Всесоюзної партійної конференції (1988 р.), в яких йшлося про альтернативні вибори, поділ влади, правову державу, громадянське суспільство. Запроваджувався новий найвищий орган законодавчої влади — З’їзд народних депутатів СРСР, а також постійно діючий законодавчий орган — Верховна Рада СРСР, яку обирали з депутатів з’їзду. Новий виборчий закон, прийнятий Верховною Радою СРСР наприкінці 1988 р., мав низку недоліків і протиріч, що створювало можливості для різних маніпуляцій. Однак загалом перші в радянській історії вільні вибори народних депутатів у березні 1989 р. виявили чимало нових політичних лідерів, сприяли прискоренню політизації радянських людей. Реформатори сподівалися, що З’їзд народних депутатів стане «кишеньковим парламентом», але опинилися під перехресним вогнем опонентів з правого (ортодоксально-марксистського) і лівого (ліберально-демократичного) флангів. Нові лідери почали усвідомлювати, що суспільно-політичні перетворення вийшли за межі, визначені «перебудовою». Стався розкол серед прихильників реформаторського курсу М. Горбачова. Група радикалів виступила з вимогою поглиблення політичної реформи, активного втілення в життя ідей приватної власності та багатопартійності. Втративши ініціативу та авторитет у суспільстві, в березні 1990 р. радянське керівництво погодилося на скасування 6 статті Конституції СРСР, яка визначала керівну роль КПРС у політичній системі, а також на офіційне запровадження багатопартійності, починаючи з 1991 р. Водночас уперше в радянській історії було засновано інститут президентства з широкими повноваженнями. У березні 1990 р. ІІІ З’їзд народних депутатів СРСР обрав президентом ініціатора «перебудови» М. Горбачова, який залишався одночасно і Генеральним секретарем ЦК КПРС. Отже, КПРС перестала бути стрижнем політичної системи, Політбюро і ЦК КПРС фактично були усунуті від участі в прийнятті рішень, а Генеральний секретар, будучи президентом, вийшов із-під контролю КПРС. Водночас значно послабився контроль союзного центру над місцевими елітами в республіках. Довіра до КПРС стрімко падала, найрадикальніші члени партії залишали її ряди, переходячи, як правило, на антикомуністичні позиції й орієнтуючись на західну модель розвитку, схиляючись до сепаратизму.
Оскільки впродовж десятиліть будь-які відхилення КПУ від «генеральної лінії» Кремля кваліфікували як «буржуазний націоналізм», керівництво УРСР навіть не робило спроб приймати якісь рішення без погодження з Москвою. За цих умов тримільйонна КПУ, яка зосередила в своїх лавах інтелектуальний потенціал республіки, не мала самостійної позиції щодо важливих питань. КПУ втрачала авторитет у суспільстві, програючи своїм політичним опонентам ще до того, як вони створили громадсько-політичні організації. Більше того, незважаючи на ініційовані центром перетворення і всупереч національним інтересам, КПУ продовжувала здійснювати традиційну політику «інтернаціоналізму». Ситуацію в УРСР у ці роки значною мірою визначала позиція першого секретаря ЦК КПУ В. Щербицького, в руках якого були зосереджені всі владні важелі в республіці. Лідер КПУ формально підтримував «перебудову», але насправді не сприймав її, усвідомлюючи, що новий політичний курс спрямований проти системи, якій він служив усе своє життя. Відсутність помітних змін дало деяким ученим підстави кваліфікувати УРСР другої половини 80-х років як «заповідник застою».
Процес суспільно-політичних перетворень у загальносоюзному масштабі змушував компартійно-державне керівництво поступово здавати свої позиції. Після січневого (1987 р.) пленуму ЦК КПРС відбулися зміни в партійно-державному керівництві УРСР. У липні 1987 р. замість О. Ляшка Головою Ради Міністрів УРСР призначили В. Масола. Водночас було замінено 5 заступників голови Ради міністрів, 7 міністрів, 6 голів держкомітетів. До лютого 1989 р. змінилися 16 із 26 перших секретарів обкомів і Київського міському КПУ, 4 із 6 секретарів ЦК КПУ.
21 вересня 1989 р. В. Щербицький подав заяву на звільнення з посади першого секретаря ЦК КПУ. Основною причиною такого кроку були несприйняття ним національно-демократичного руху в республіці, поява нових неформальних політизованих громадських організацій, насамперед Народного руху України за перебудову, а отже, — незвичність працювати за умов політичного плюралізму. Характерно, що напередодні, 19 вересня 1989 р., група народних депутатів СРСР надіслали М. Горбачову звернення, в якому, зокрема, зазначали, що «авторитет вищих представників влади в республіці упав до нуля і продовжує падати», що на зборах і мітингах вимагали їхнього звільнення. Після відставки В. Щербицького донедавна впливова і монолітна КПУ почала швидко деградувати, втрачати авторитет і єдність.
28 вересня на пленумі ЦК КПУ першим секретарем КПУ було обрано В. Івашка. Тоді Л. Кравчук став кандидатом у члени Політбюро і секретарем ЦК КПУ. Перед оновленим керівництвом ЦК КПУ постало завдання зупинити «негативні», з погляду ортодоксальних комуністів, тенденції у партії та суспільстві республіки. Упродовж кінця 1989—1990 рр. за участю членів Політбюро, секретарів ЦК КПУ було проведено значну кількість нарад і зустрічей з партійним активом, на яких обговорювали гострі проблеми партійного і суспільного життя в Україні. Авторитет КПУ невпинно падав, вона дедалі більше відставала від розвитку подій, ігнорувала національні особливості України, а її лідери неадекватно реагували на суспільно-політичні процеси.
Розгортання національно-визвольного руху в Україні
Тривалий час правляча КПРС заявляла, що національне питання в СРСР вирішено «повністю і остаточно». Керівництво країни доводило, що в процесі «зближення націй» сформувалася «нова історична спільність людей — радянський народ», свідченням чого є безконфліктний розвиток національних відносин. Натомість «новий курс» М. Горбачова спричинив активізацію національно-демократичних сил у союзних республіках, які прагнули скористатися лібералізацією режиму. У вересні 1989 р. відбувся пленум ЦК КПРС, який схвалив платформу «Національна політика в сучасних умовах». Пріоритетом КПРС у сфері національної політики було проголошено зміцнення СРСР як оновленої федеративної держави. Кардинальні зміни в політичній системі, нова розстановка політичних сил після виборів 1990 р. поставили на порядок денний питання про суверенітет союзних республік, що обумовлювало необхідність подолання диктату центру і зміни унітарного характеру СРСР. Однак кремлівські лідери не були готові до реальних поступок у галузі національних відносин. Лише продовження міжнаціональних сутичок у різних регіонах країни, «парад суверенітетів», влаштований союзними республіками, змусив керівництво СРСР серйозніше поставитися до національного питання. Зробивши пріоритетним завданням збереження союзу, Кремль офіційно визнав необхідність укладення нового союзного договору. У листопаді 1990 р. керівництво СРСР запропонувало для обговорення проект такого договору, але його статті виходили з інтересів центру. Натомість більшість республік домагалася перерозподілу реальної влади з центру на місця. У грудні 1990 р. ІV З’їзд народних депутатів СРСР прийняв ухвалу про збереження СРСР як оновленої федерації рівноправних суверенних республік.
Розгортання національно-визвольного руху в Україні мало свої особливості. Він почався з культурно-просвітницької діяльності, але швидко трансформувався в політичний рух, спрямований на здобуття державної незалежності України. Основою опозиційного радянському режимові руху стала національно свідома частина суспільства, яку очолювали українські дисиденти. Особливо помітною в цих процесах була роль колишніх політичних в’язнів, які після виходу на волю прагнули використати зміни в суспільно-політичному житті в боротьбі з існуючим режимом.
У перебудовчих процесах політизації суспільної свідомості в Україні виникали й активно діяли т. зв. неформальні групи, об’єднання та організації. Найактивнішими були громадські формування суспільно-політичного спрямування, яких станом на червень 1989 р. налічувалося майже 7 тис. Прагнучи сприяти розв’язанню актуальних проблем суспільства, формуванню національної свідомості, утверджувати ідеї гуманізму і демократизму, неформальні організації відіграли значну роль у процесі національного відродження України.
У серпні 1987 р. в Києві виник Український культурологічний клуб (УКК), до складу якого увійшло чимало колишніх політв’язнів і дисидентів. Члени УКК обговорювали проблеми, пов’язані з історією, культурою та екологією України. Так, УКК порушив питання про голодомор 1932—1933 рр., про необхідність легалізації УГКЦ, вимагав звільнення всіх політичних в’язнів тощо. Оскільки проблематика для дискусій підбиралася з метою висвітлення питань, які дискредитовували правлячий режим, діяльність УКК влада розглядала як політичну опозицію. Зрештою звинувачення в «екстремізмі» призвели до розпуску цієї неформальної організації, однак їй на зміну прийшли інші.
Улітку 1987 р. відновила свою діяльність Українська Гельсінська група. Згодом як легальне громадсько-політичне видання знову запрацював журнал «Український вісник», який піблікував історичні документи, твори письменників, раніше заборонені цензурою, висвітлював боротьбу з існуючим режимом. У березні 1988 р. на основі УГГ виникла Українська Гельсінська спілка (УГС), яка об’єднала правозахисні групи та організації. УГС очолив Л. Лук’яненко, який 26 років провів в ув’язненні. УГС оприлюднила свій програмний документ — «Декларацію принципів». Вона, зокрема, передбачала трансформацію СРСР у конфедерацію незалежних держав, конституційне визнання державного статусу української мови, ліквідацію монополії КПРС на владу, відновлення права України на повноцінну дипломатичну діяльність, утворення республіканських збройних формувань тощо.
У грудні 1989 р. у Києві виникла Українська студентська спілка (УСС). У роботі установчого з’їзду УСС взяли участь представники 62 вищих навчальних закладів з різних міст України. Наголошуючи, що є передусім профспілковою організацією, УСС водночас заявила, що «не збирається уникати політичної діяльності». Кінцевою метою своєї діяльності спілка вважала «досягнення державної незалежності України шляхом відокремлення від СРСР».
Неформальні організації збирали масові акції протесту. Важливого значення у суспільно-політичному житті УРСР набули мітинги. До травня 1989 р. в різних містах України було зафіксовано 72 несанкціоновані мітинги. Люди вимагали скасування привілеїв для партійно-радянської номенклатури, звільнення всіх політичних в’язнів, роширення прав республіки, протестували проти витіснення української мови зі сфери державного управління, засобів масової інформації тощо.
Радикалізм політичних неформалів, з одного боку, спричинив спротив властей, а з іншого — з недовірою сприймався народом. Для надання суспільно-політичному рухові масового характеру необхідно було створювати організацію республіканського масштабу на зразок прибалтійських народних фронтів. Ініціатором таких дій стала українська інтелігенція, незадоволена обмеженістю та непослідовністю перетворень в УРСР. У листопаді 1988 р. на пленумі правління СПУ було прийнято рішення про створення ініціативної групи з розроблення проекту програми Народного Руху України за перебудову (НРУ).
Програма НРУ, проект якої було опубліковано в лютому 1989 р., не була такою радикальною, як програми народних фронтів республік Прибалтики, але ЦК КПУ ініціював кампанію контрпропаганди і засудження проекту. Ідеологічний відділ ЦК КПУ, очолюваний Л. Кравчуком, розробив інформаційну записку для полегшення боротьби членів партії з НРУ. Хоча М. Горбачов під час візиту до Києва в лютому 1989 р. позитивно поставився до ідеї створення НРУ, В. Щербицький на пленумі ЦК КПУ в травні 1989 р. охарактеризував проект програми як сепаратистський, вимагаючи від місцевих партійних організацій «нарощувати авторитет партії».
Однак ідея створення масової непартійної організації набувала все більшої популярності. У різних областях виникали ініціативні комітети для створення її осередків. 8—10 вересня 1989 р. у Києві відбувся установчий з’їзд Народного руху України за перебудову. 1109 делегатів з’їзду представляли 1247 первинних груп, переважно західних і центральних регіонів республіки. З’їзд прийняв програму, а також резолюції про вибори і виборчий закон, національну символіку, Українську греко-католицьку і Українську автокефальну православну церкви. Головою НРУ було обрано І. Драча. Компромісна за своєю суттю програма проголошувала курс на політичне, економічне і культурне відродження України. Пріоритетами діяльності НРУ були побудова демократичного і гуманного суспільства; досягнення справжнього народовладдя, добробуту народу і створення умов для гідного життя людини; відродження і всебічний розвиток української нації; забезпечення національно-культурних потреб усіх етнічних груп. Щодо державного статусу України програма передбачала побудову суверенної Української держави. У листопаді 1989 р. в різних областях України функціонувало майже 500 осередків НРУ, які об’єднували приблизно 77 тис. осіб.
Отже, в Україні було створено незалежну громадсько-політичну організацію, яка, об’єднавши різні політичні сили, швидко трансформовувалася в потужну опозицію — основного конкурента КПУ в боротьбі за вплив на маси. Розгортаючи свою роботу, НРУ спирався на масову підтримку.
21 січня 1990 р. він організував акцію «Українська хвиля» — «живий ланцюг» на автотрасі від Львова до Києва. Взявшись за руки, сотні тисяч людей у такий спосіб відзначили річницю Акту злуки УНР і ЗУНР і продемонстрували єдність українського народу.
Усвідомлюючи небезпеку для себе з боку альтернативної організації, ЦК КПУ вже 11 вересня 1989 р. прийняв постанову «Про роботу у зв’язку з установчим з’їздом Народного руху України за перебудову». Було визначено конкретні контрзаходи: засудження діяльності НРУ, звинувачення його в антиконституційності, реакційності, екстремізмі тощо. Особливо важливим завданням було формування «політично правильної» громадської думки щодо «справжніх намірів» НРУ — прагнення прийти до влади «парламентським шляхом». Навесні 1990 р. комуністів, які перебували в складі НРУ, почали виключати з лав КПРС.
Не чекаючи офіційного дозволу влади, в Україні крім НРУ почали формуватися націонал-радикальні партії. У жовтні 1989 р. у Львові було створено Українську національну партію (УНП), яка не визнавала законності УРСР, заперечувала чинність договору про створення СРСР у 1922 р. і ставила за мету «досягнення державної незалежності України і відновлення Української Народної Республіки». У січні 1989 р. у Львові постав Український християнсько-демократичний фронт (УХДФ, згодом перейменований в Українську християнсько-демократичну партію — УХДП). Вважаючи себе правою націоналістичною організацією, яка зверталася до традицій ОУН, УХДФ прагнула здобуття самостійної й соборної української держави. У квітні 1990 р. на установчому з’їзді у Львові було створено політичне об’єднання «Державна самостійність України» (ДСУ). Вважаючи себе продовжувачами справи українських націоналістів, члени ДСУ проголосили головною метою становлення Української Самостійної Соборної Держави як великої України — «від Карпат до Кавказу». У липні 1990 р. майже 20 громадсько-політичних формувань національно-радикального напряму утворили Українську міжпартійну асамблею (УМА). УМА планувала сформувати на місцях альтернативні владні структури комітетів громадян і Національного конгресу як верховного органу влади в Україні. Проте національно-радикальні партії на той час не мали помітного впливу в суспільстві.
Суверенізація України
У процесі реалізації конституційної реформи 27 жовтня 1989 р. Верховна Рада УРСР прийняла Закон «Про зміни і доповнення Конституції (Основного Закону) Української РСР», що було пов’язано з демократизацією виборчої системи і означало певне зрушення в бік розвитку представницької демократії. Тоді було прийнято закони «Про вибори народних депутатів УРСР» і «Про вибори депутатів місцевих Рад УРСР», які передбачали, зокрема, прямі та рівні вибори до Верховної Ради з висуванням необмеженої кількості кандидатів у депутати на одне місце, з повною свободою обговорення виборчих програм кандидатів, з можливістю контролювання громадськістю підрахунку голосів.
Підготовка до виборів депутатів Верховної Ради УРСР відбувалася в складних умовах. Ще в серпні 1989 р. ЦК КПУ схвалив заходи, спрямовані на підготовку та проведення наступних виборів. Правляча партія готувалася протистояти «незалежним депутатам». Натомість опозиційні сили у листопаді 1989 р. утворили «Демократичний блок», до складу якого увійшло 43 громадські групи та організації. Виборчий маніфест опозиції орієнтував на досягнення в Україні реального суверенітету, створення багатопартійної системи, рівноправність усіх форм власності, розроблення нової конституції, національне відродження українського народу, свободу віросповідань.
Вибори до Верховної Ради УРСР відбулися 4 березня 1990 р. У них взяли участь 85% тих, хто був внесений до виборчих списків. Уперше вибори проводили на альтернативній основі. З 450 депутатів до Верховної Ради УРСР було обрано 443. Її склад оновився на 90%. Членів КПРС у Верховній Раді УРСР було 85%. Хоча цей показник був вищим, ніж на попередніх виборах, але це не означало, що популярність комуністів зросла. Деякі чільні представники КПУ зазнали на виборах особистої поразки. Не були обрані майже 80 перших секретарів міськомів і райкомів партії.
Натомість представники «Демократичного блоку» фактично прийшли до влади у західних областях республіки. Опозиція отримала 78,7% депутатських мандатів в Івано-Франківській обласній і 86% — у міській радах, майже 50% — у Тернопільській обласній і 60% — у міській радах. Активісти НРУ, УГС, СНУМУ становили більшість у міських і районних радах Дрогобича, Львова, Стрия та інших міст.
Вибори депутатів усіх рівнів продемонстрували поляризацію та розмежування політичних сил, що й виявилося в процесі роботи Верховної Ради УРСР нового скликання, яка відкрилася 15 травня 1990 р. Уперше цей орган діяв як постійний парламент, а його засідання транслювали по радіо і телебаченню, що суттєво впливало на активізацію політизації суспільства. Парламентська більшість сформувала блок «За суверенну Радянську Україну» (пізніше закріпилася неофіційна назва — «група 239»), який очолив О. Мороз. Маючи більшість, комуністи провели на посаду голови Верховної Ради УРСР свого лідера В. Івашка. Натомість опозиційно налаштовані депутати утворили блок «Народна рада». До її складу увійшли 125 депутатів, яких очолив І. Юхновський. Опозиція отримала посади голів у 7 Комісіях Верховної Ради УРСР, зокрема — прав людини, зовнішніх справ, науки та освіти та ін.
Отже, вибори 1990 р. засвідчили втрату КПУ монополії на владу в Україні. Існуючий режим вже не міг, як раніше, здійснювати тотальний контроль над суспільством. Уже в червні 1990 р. на вимогу опозиції В. Івашко подав у відставку з посади першого секретаря ЦК КПУ. Новим лідером КПУ було обрано С. Гуренка. Тим часом опозиція, усвідомлюючи зростання авторитету та впливу в суспільстві, а також завойовані в правлячої партії позиції, діяла дедалі активніше.
Незважаючи на формально закріплене конститиційне право союзних республік на державний суверенітет, СРСР фактично був унітарною державою. За умов послаблення панування партократії та ідеологічного тиску в центрі політичних дискусій опинилися проблеми здобуття суверенітету союзними республіками, почався «парад суверенітетів». Першими Декларації про суверенітет прийняли Естонія, Латвія та Литва. Верховна Рада УРСР засудила рішення республік Прибалтики, наголошуючи, що це завдає шкоди інтересам СРСР. Однак цей процес виявився незворотним. 12 червня 1990 р. Декларацію про суверенітет прийняла Верховна Рада РРФСР. Фактично це був виклик нової політичної сили РРФСР на чолі з Б. Єльциним загальносоюзному центру, на який відповідно відреагували керівники інших республік.
Нові обставини змушували компартійно-радянську більшість у Верховній Раді УРСР серйозно замислитися над можливими варіантами розвитку подій та їх наслідками. Нездатність загальносоюзного центру контролювати ситуацію в республіках надавала рішучості їхнім діям. 28 червня Верховна Рада УРСР почала розгляд питання про державний суверенітет України. «Народна рада» зробила заяву, в якій пропонувала негайно відкликати до Києва 63 депутати, які перебували в Москві на ХХVІІІ з’їзді КПРС. За це проголосувало 300 депутатів, вперше об’єднавши більшість і опозицію. 9 липня Голова Верховної Ради УРСР В. Івашко, якому в Кремлі запропонували посаду заступника Генерального секретаря ЦК КПРС, заявив про своє бажання піти у відставку. Його вчинок негативно позначився на становищі комуністичної більшості в парламенті й полегшив опозиції прийняття рішення про суверенітет УРСР.
16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України, за яку проголосувало 355 депутатів. У Декларації проголошувалося, що Українська РСР як суверенна національна держава: розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією свого невід’ємного права на самовизначення; визнає єдиним джерелом державної влади в республіці народ України; самостійна у вирішенні будь-яких питань свого державного життя; забезпечує недоторканність і незмінність території республіки; гарантує всім національностям, що проживають на території республіки, право їх вільного національно-культурного розвитку; має право на власні Збройні Сили, внутрішні війська та органи державної безпеки; прагне бути в майбутньому постійно нейтральною державою, яка дотримується неядерних принципів; як суб’єкт міжнародного права здійснює безпосередні зносини з іншими державами; визнає перевагу загальнолюдських цінностей над класовими, пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права тощо.
Отже, Декларація про державний суверенітет України стала політико-правовою основою для реформування законодавства і державних структур на основі принципу державного суверенітету. Оскільки принципи, закладені в основу Декларації, мали конституційний характер, але суперечили чинній Конституції УРСР, розпочався новітній конституційний процес.
Хоча тогочасне керівництво УРСР, прийнявши Декларацію про державний суверенітет, зробило значну і реальну поступку на користь національних інтересів України, воно не поспішало втілювати в життя її положення. Обраний 18 липня новий голова Верховної Ради УРСР Л. Кравчук заявив: «Жити сьогодні поза Радянським Союзом означає втратити для себе і для своїх перспектив дуже багато, якщо не сказати більше — усе». Однак саме Л. Кравчук репрезентував тих комуністів, які дедалі більше орієнтувалися на національні інтереси України. Пробудження національної свідомості в середовищі «суверен-комуністів» сприяло їх розумінню, що Декларація про суверенітет України може бути втілена в життя.
Поступки компартійного керівництва надавали рішучості діям представників національно-демократичних сил, що забезпечувало їм постійно зростаючу підтримку народних мас. Так, під тиском громадськості Верховна Рада УРСР 30 липня 1990 р. прийняла рішення про повернення до України всіх солдат, призваних з її території до Збройних Сил СРСР. Логічним продовженням Декларації став закон «Про економічну самостійність Української РСР», прийнятий 3 серпня 1990 р. Це свідчило про прагнення народних депутатів, незважаючи на різні політичні погляди, подолати кризу в республіці, спираючись на національний потенціал. Зближення націонал-демократів і суверен-комуністів зумовило прийняття Верховною Радою УРСР низки важливих рішень.
Виникнення нових політичних партій в Україні
Процес «перебудови», ослаблення авторитету КПУ, необхідність створення правової держави і громадянського суспільства сприяли появі в Україні нових політичних партій, функціонуванню опозиції. Правову основу для формування багатопартійної політичної системи було закладено рішенням ІІІ з’їзду народних депутатів СРСР (березень 1990 р.), який уніс зміни до Конституції СРСР, скасувавши статтю 6 про керівну і спрямовуючу роль КПРС у суспільстві. У жовтні того ж року Верховна Рада УРСР скасувала статтю 6 Конституції УРСР і прийняла закон про політичні партії та громадські об’єднання.
Правове оформлення багатопартійної системи дало змогу впродовж короткого часу створити різні за своїми ідеологічними засадами і програмними цілями партії. Популярними були партії центристського спрямування. Найвпливовіше національно-центристське угруповання уособлювала Українська республіканська партія (УРП), утворена у квітні 1990 р. на основі осередків і кадрів УГС. Вона мала на меті створення «Української незалежної соборної держави»; утвердження демократичного ладу; розвиток громадянського суспільства. УРП вважала за необхідне підготувати нову Конституцію України, вимагала запровадити республіканське громадянство і новий виборчий закон. У лютому 1991 р. УРП заявила, що, обстоюючи ідеологію демократичного націоналізму, вважає пріоритетною у своїй діяльності активну боротьбу за національне визволення. На той час УРП налічувала понад 7,6 тис. членів і кандидатів, серед яких — 10 народних депутатів Верховної Ради УРСР.
У грудні 1990 р. відбувся установчий з’їзд Демократичної партії України (ДемПУ). Вона виступала за державну незалежність України; необхідність формування правової держави, поділу властей на законодавчу, виконавчу і судову; свободу економічної діяльності, рівноправність усіх форм власності, ринкову економіку; відродження та розвиток культури українського народу і всіх національностей, що проживають на території України. На час правового оформлення ДемПУ в її лавах перебувало 2,7 тис. осіб, у т. ч. — 25 депутатів Верховної Ради УРСР.
У червні 1990 р. в Києві відбувся установчий з’їзд Української селянсько-демократичної партії (УСДП), яка стояла на позиціях українського демократичного націоналізму. Основною метою УСДП проголошувала побудову самостійної правової Української народної держави. Першочерговим завданням УСДП вважала створення ефективного механізму захисту соціально-політичних інтересів селянства. Лідери УСДП заявляли, що в лавах партії перебуває майже 30 тис. осіб. У жовтні 1990 р. представники цієї партії виступили з пропозицією скликати Всеукраїнські установчі збори зі статусом найвищого законодавчого органу, після чого розпустити Верховну Раду УРСР і утворити Тимчасовий уряд.
У процесі формування центристського табору в багатопартійному середовищі України з’явилися прихильники соціал-демократії. У травні 1990 р. утворилися дві партії, зорієнтовані на соціал-демократичні цінності: Соціал-демократична партія України (СДПУ) і Об’єднана соціал-демократична партія України (ОСДПУ). Розкол на два крила відбувся через різне розуміння завдань і концептуальної основи соціал-демократії. СДПУ, заперечуючи марксизм-ленінізм, проголошуючи ідеалом вільне, демократичне, економічно ефективне суспільство, прагнула створення незалежної демократичної Української держави на федеративних засадах, яка б гарантувала права усіх громадян. Натомість ОСДПУ спиралася на принципи демократичного соціалізму, розглядаючи його як процес, що забезпечує демократичні свободи і конкуренцію різних форм власності. Вона виступала за реформаторський шлях, який мав забезпечити можливості для створення політичних коаліцій.
У вересні 1990 р. було створено Партію зелених України (ПЗУ), яка посіла особливе місце в політичному житті республіки. «Зелені» ставили за мету створення «екологічного солідарного суспільства», в якому інтереси всіх громадян «гармонійно поєднувалися б вищими біосферними законами природи». Визнаючи пріоритет екології над політикою та економікою, партія проголосила метою своєї діяльності відродження і захист природного довкілля і людини від згубної дії техногенних факторів, заборону ядерної енергетики та перетворення України на без’ядерну зону. З метою віднайдення політичного компромісу для виведення суспільства з кризи нова партія пропонувала проведення «круглого столу» політичних сил, які б створили вільну, суверенну, демократичну державу і сформували уряд народної довіри.
Порівняно повільно відбувалося формування українських ліберальних партій. У червні 1990 р. виникла Київська ліберально-демократична спілка. Її члени визначили своїм основним завданням забезпечення прав і свобод людини, захист особистості та сім’ї як вищих цінностей суспільства, роздержавлення засобів виробництва, деполітизацію та деідеологізацію в науковій і культурній сферах. Ліберали виступали за створення незалежної Української республіки, здатної укладати конфедеративний договір з іншими республіками. У подальшому серед лібералів виникли розбіжності в поглядах, що призвело до їх розколу. У листопаді 1990 р. частина з них проголосила створення Української ліберально-демократичної спілки (УЛДС), інші сформували Ліберально-демократичну партію України (ЛДПУ). УЛДС постала як непартійна структура, покликана консолідувати різні громадські організації, що спиралися в своїй діяльності на засади лібералізму. ЛДПУ претендувала на створення партії нового типу, яка б виконувала роль центристської політичної сили. Її метою було проголошено створення громадянського суспільства, становлення й розбудову суверенної Української держави на федеративних засадах.
Отже, в Україні розпочався процес політичної структуризації суспільства. На початку 1991 р. в Україні налічувалося 13 нових партій, які охоплювали понад 30 тис. осіб. Більшість із них були нечисленними, слабоорганізованими, не мали достатньо коштів, практичного досвіду легальної політичної діяльності, необхідного рівня політичної культури. Проте їх об’єднувало прагнення створити незалежну Українську державу.
Незважаючи на появу різних політичних партій, найвпливовішою залишалася КПУ. Під її контролем перебували державний аппарат, правоохоронні органи, армія, КДБ, економіка. Проте тенденція до втрати КПУ монополії на владу в Україні виявляла ті проблеми, які були малопомітними раніше. З кожним роком в УРСР збільшувалася кількість тих, хто добровільно виходив з лав КПРС: якщо в 1987 р. — лише 380 осіб, то в 1990 р. — 250 951, за 6 місяців 1991 р. — 142 940. Характерною особливістю КПУ було неофіційне припинення членства в партії, коли комуністи не брали участі в її житті. Однак загальна чисельність КПУ в середині 1991 р. становила ще понад 2,7 млн осіб.
Закономірним наслідком кризових явищ у КПУ стала поява внутрішньої опозиції. Група реформаторів утворила Демократичну платформу в КПУ, яка вимагала: реорганізації КПРС з метою перетворення її на союз компартій республік; департизації КДБ, МВС, військових і управлінських державних установ тощо. Оскільки ці вимоги не були прийняті, частина членів Демплатформи вийшла зі складу КПУ й утворила нову партію. На Установчому з’їзді, який відбувся 1—2 грудня 1990 р., вона отримала назву — Партія демократичного відродження України (ПДВУ). У питаннях національно-державного будівництва ПДВУ перебувала на конфедеративних позиціях.
Загалом на початку 1991 р. у КПУ існувало кілька різних течій, що свідчило про розширення спектру лівих політичних сил. Заперечуючи «новий курс» Горбачова, який, на їхню думку, був спрямований на реставрацію капіталізму, всі вони прагнули соціалістичного шляху розвитку для України, але в складі оновленого Союзу.
Союзний договір і Україна
Консервативні сили в керівництві СРСР намагалися зберегти реальну політичну владу КПРС і цілісність Союзу, що обумовлювало наростання протидії консервативних сил процесам оновлення суспільства. Реакційні тенденції в союзному керівництві почалися після надання Верховною Радою СРСР у жовтні 1990 р. надзвичайних повноважень президенту, який дедалі більше наближався до консервативного табору. Оновлене оточення президента М. Горбачова об’єднало свої зусилля з метою призупинити розпад СРСР. У січні 1991 р. відбулися криваві військові акції в Литві та Латвії, що виглядало як намір залякати схильні до сепаратизму республіки. У квітні 1991 р. на пленумі ЦК КПРС заступник голови Ради Оборони при Президенті СРСР О. Бакланов запропонував створити «Комітет національного порятунку» з надзвичайними повноваженнями. У червні 1991 р. на закритому засіданні Верховної Ради СРСР прем’єр-міністр СРСР В. Павлов зажадав надання йому повноважень видавати укази, що належало до компетенції президента. Тоді керівники силових структур —В. Крючков, Д. Язов і Б. Пуго — заявили, що країна постала перед неминучою катастрофою. Все це свідчило про серйозні наміри реваншистів.
За цих умов більшість депутатів Верховної Ради УРСР не поспішала втілювати в життя положення Декларації про державний суверенітет України, що не влаштовувало національно-демократичні сили. Восени 1990 р. в Україні розгорнулася кампанія щодо розпуску Верховної Ради УРСР, бойкоту рад усіх рівнів, відкликання з їхнього складу депутатів-комуністів. ІІ сесія Верховної Ради УРСР, яка розпочала свою роботу 1 жовтня 1990 р., упродовж кількох наступних тижнів стала основною ареною політичної боротьби і прийняття важливих рішень. Уже на першому засіданні було оприлюднено звернення Асоціації демократичних блоків у радах, у якому вимагалося відмовитись від підписання нового союзного договору. Наступного дня в центрі Києва студенти столичних вузів розпочали голодування. Молодь вимагала: відмови УРСР від підписання союзного договору; передання місцевим органам влади майна КПРС і ВЛКСМ; перевиборів Верховної Ради УРСР на основі багатопартійної системи; відставки голови Ради Міністрів УРСР В. Масола; проходження юнаками України військової служби за межами республіки лише на добровільних засадах. Спочатку Верховна Рада ігнорувала політичні вимоги студентів, але, намагаючись зупинити посилення напруженості в суспільстві, 17 жовтня погодилася на певний компроміс. Проте з 5 прийнятих пунктів було виконано лише один: відправлено у відставку В. Масола, якого в листопаді замінив В. Фокін.
Натомість опозиція не припиняла тиску на владу. У жовтні 1990 р. відбулися ІІ Всеукраїнські збори НРУ, на яких було прийнято важливі зміни до програми і статуту. НРУ чітко став на позиції досягнення повної незалежності України, вилучив з назви своєї організації слова «за перебудову», заборонив участь у ній членів КПРС. Це означало остаточний розрив і посилення конфронтації НРУ з КПУ.
Процес поступового наповнення Декларації про державний суверенітет реальним змістом супроводжувався невпинним послабленням впливу КПУ на роботу Верховної Ради. У листопаді 1990 р. Політбюро ЦК КПУ змушене було констатувати, що на послідовних компартійних позиціях у Верховній Раді УРСР залишилося не більше 200 депутатів. Інші — вийшли з лав партії або були виключені. 40 з них увійшло до складу опозиції. Частина депутатів-комуністів не брала участі в засіданнях сесії, у роботі постійних комісій.
13 грудня 1990 р. розпочав роботу ІІ етап ХХVІІІ з’їзду КПУ. Відзначаючи, що «кризові явища» в суспільстві досягли критичної межі, КПУ намагалася перейти до реальної демократизації партійного життя, зміцнити єдність партії та активізувати партійні маси. Проте втрата авторитету і жорстка політична боротьба ускладнювали ці завдання. З’їзд затвердив статут КПУ і створив комісію з розроблення нової програми партії. Основна мета партії — створення в Україні соціалістичного суспільства, забезпечення широкого демократизму, соціальної справедливості, пріоритету загальнолюдських цінностей. Однак за умов зародження багатопартійності в суспільно-політичному житті КПУ виявилася неготовою до радикальних змін. Слабшав її авторитет у суспільстві, а члени партії втрачали віру в можливість реалізації комуністичних ідеалів. Натомість протистояння між демократичними і комуністичними силами в Україні ставало дедалі масштабнішим і концентрувалося навколо проблеми державного статусу республіки.
На Всесоюзному референдумі 17 березня 1991 р. населення України відповідало на два запитання: «Чи вважаєте ви необхідним збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, в якій повною мірою гарантуватимуться права і свободи людини будь-якої національності?» і «Чи згодні ви з тим, що Україна має бути у складі Союзу радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?». У голосуванні з першого питання взяли участь 31,514 млн осіб, або 83,5% загальної кількості тих, хто одержав бюлетені. Позитивну відповідь дали 22,1 млн осіб, тобто 70,2%, «ні» — 8,8 млн осіб, або 28%. У голосуванні з другого питання взяли участь 31,465 млн осіб. Відповіли «так» 25,2 млн осіб, або 80,2%, «ні» — 5,6 млн осіб, або 18%.
Особливість і складність ситуації полягала в тому, що всі сторони розцінювали результати референдуму як свою перемогу. Усвідомлюючи, що більшість населення України підтримала Декларацію про державний суверенітет, «суверен-комуністи» у Верховній Раді УРСР взяли курс на досягнення реального суверенітету. Сам факт проведення референдуму вплинув на масову свідомість: мільйони людей зрозуміли, що можливість розпуску СРСР є цілком реальною.
Спираючись на результати загальносоюзного референдуму, М. Горбачов вирішив піти на безпосередній контакт з керівниками 9 республік, які готові були шукати компромісне рішення щодо оновлення Союзу. Така зустріч відбулася 23 квітня 1991 р. у Ново-Огарьово (під Москвою). Президент запропонував підписати спільну заяву про невідкладні заходи щодо стабілізації становища в країні та подолання кризи. У прийнятій «Заяві 9+1» визнавалося за необхідне відновити конституційний порядок і неухильно дотримуватися союзного законодавства. Першочерговим завданням визначалось укладення нового Союзного договору з урахуванням результатів референдуму. Проте погляди учасників переговорів різнилися. Зустрічі в Ново-Огарьово впродовж травня — липня виявили значні розходження і протиріччя між учасниками переговорів. 23 липня 1991 р. було розглянуто ще один варіант договору, згідно з яким мав бути утворений федеративний Союз суверених республік, що обумовлювало скорочення загальносоюзних владних структур. Представник від України на цьому засіданні заявив, що згідно з рішенням Верховної Ради України розгляд питання про ставлення до Союзного договору розпочнеться не раніше 15 вересня. Підписання договору було заплановано на вересень — жовтень 1991 р. Проте усвідомлюючи, що він може не отримати підтримку у Верховній Раді СРСР і на З’їзді народних депутатів СРСР, 2 серпня М. Горбачов заявив, що першими, 20 серпня 1991 р., Договір підпишуть делегації РСФРР, Казахстану і Узбекистану, а пізніше — представники інших республік.
Здобуття Україною незалежності
Намагаючись зберегти СРСР, 19 серпня група представників найвищого керівництва СРСР утворила Державний комітет із Надзвичайного стану (ДКНС). Його організатори запропонували М. Горбачову підписати указ про запровадження надзвичайного стану в країні, але він відмовився, пропонуючи передати справу на розгляд Верховної Ради СРСР. До того ж, прагнучи зберегти особисту владу за будь-яких обставин, президент намагався стояти осторонь подій. Зрештою, він опинився в «ізоляції» на кримській дачі у Форосі, а його повноваження перейшли до віце-президента.
Тим часом 19 серпня Голові Верховної Ради України Л. Кравчуку було пред’явлено ультиматум з вимогою підтримати ДКНС. Командувач сухопутними військами СРСР генерал В. Варенников заявив, що в разі відмови підтримати рішення ДКНС в Україні буде запроваджено надзвичайний стан. Однак Кравчук діяв досить обережно, за його свідченням, «не хотів дати привід, щоб промосковські генерали в Україні ввели надзвичайний стан». У ті дні керівництво України відчувало безпорадність і страх перед союзним центром і водночас — неможливість реалізувати на практиці державний суверенітет. Екстренне засідання Президії Верховної Ради УРСР, яке відбулося того самого дня, закінчилось безрезультатно.
Дії ДКНС спиралися на серйозну підтримку в Україні. Уже вранці 19 серпня всі обкоми КПРС отримали від імені секретаріату ЦК КПРС шифрограму з вимогою вжити заходів щодо участі комуністів у сприянні ДКНС. Секретаріат ЦК КПУ продублював московську шифрограму на ім’я перших секретарів обкомів, у якій сприяння ДКНС було визначено як завдання партійних комітетів усіх рівнів, спрямоване на збереження СРСР.
Натомість представники НРУ і національно-демократичних партій вимагали радикальних дій щодо втручання ДКНС у внутрішні справи суверенної України. 20 серпня у Києві відбулася нарада представників «Народної ради» і демократичних організацій України. Вони ухвалили відозву, у якій вимагали від Президії Верховної Ради УРСР визнати ДКНС антиконституційним утворенням, не пізніше 22 серпня зібрати надзвичайну сесію Верховної Ради і вжити рішучих заходів щодо захисту державного суверенітету України.
Водночас усі політичні сили усвідомлювали, що подальша доля України залежить насамперед від того, як розвиватимуться події в Москві. Змовники не змогли досягти поставленої мети, зіткнувшись з протидією керівництва РРФСР на чолі з президентом Б. Єльциним, які згуртували навколо себе чимало прибічників. Б. Єльцин видав укази, в яких кваліфікував дії ДКНС як «державний переворот» і закликав військовослужбовців не виконувати його накази. Вранці 21 серпня надійшла інформація про невдалу спробу заколотників оволодіти центром опору — «Білим домом» у Москві. Після повернення М. Горбачова до Москви членів ДКНС було заарештовано. Отже, консервативні сили, які прагнули зберегти союзні унітарні структури і тоталітарну систему, зазнали поразки.
Увечері 20 серпня після тривалих дискусій щодо політичної оцінки ситуації Президія Верховної Ради УРСР прийняла заяву, за якою дія постанов ДКНС на території України не визнавалася. 22 серпня було прийнято рішення про скликання 24 серпня позачергової сесії парламенту. З доповіддю про політичну ситуацію перед депутатами виступив Л. Кравчук, який запропонував вжити рішучих заходів щодо захисту суверенітету України. Аналогічну думку висловлювали в своїх співдоповідях народні депутати О. Мороз — від більшості та І. Юхновський — від опозиції. Від імені «Народної ради» І. Юхновський запропонував проголосити акт, який зафіксував би новий статус України. Крім того, опозиція вимагала заборонити діяльність КПУ.
Пропозиції щодо прийняття кардинальних рішень не викликали опору комуністичної більшості Верховної Ради УРСР. «Група 239», будучи деморалізованою подіями у Москві й побоюючись за своє майбутнє, а також перебуваючи під тиском націоналістичної опозиції та суверен-комуністів, погодилася на, здавалося б, неймовірні донедавна зміни. 24 серпня 1991 р. позачергова сесія Верховної Ради УРСР прийняла Акт проголошення незалежності України. В історичному документі зазначалося: «Виходячи зі смертельної небезпеки… у зв’язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року, виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами, здійснюючи Декларацію про Державний суверенітет України», Верховна Рада УРСР «урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної Української держави — Україна». За це рішення проголосували 346 депутатів.
Після серпневих подій політична ситуація в Україні радикально змінилася. Майже все суспільно-політичне життя республіки було підпорядковане загальноукраїнському референдуму, на якому український народ мав визначитися щодо подальшої долі країни. Водночас суспільні процеси післяпутчевого періоду формального існування СРСР спричинили радикальні рішення та дії. 26 серпня Президія Верховної Ради України видала Указ «Про тимчасове припинення діяльності Компартії України», а 30 серпня — «Про заборону діяльності Компартії України».
Частина партійно-бюрократичної номенклатури заради збереження свого впливу та привілеїв, участі в перерозподілі «загальнодержавної соціалістичної» власності пішла шляхом політичного і національного компромісу, перехопила гасла націонал-демократів, які ставали дедалі популярнішими серед мас. Саме цей прошарок правлячої еліти почав процес утворення нової специфічної політичної сили в Україні, яка отримала назву «партія влади». Продекларувавши підтримку ідеї державної незалежності України, вона згуртувалася навколо Голови Верховної Ради і кандидата на пост Президента України Л. Кравчука.
Тим часом, прагнучи зберегти Союз і обов’язково залучити Україну до укладення нового договору, М. Горбачов 1 вересня провів нараду з республіканськими лідерами, результатом чого стала «Заява Президента СРСР і вищих керівників союзних республік». Автори цього документа пропонували до прийняття нової Конституції запровадити перехідний період, під час якого надати можливість усім бажаючим республікам підписати Договір про союз суверенних держав. Крім того, «Заява» запропонувала радикальні зміни владних структур: для вирішення загальних принципових питань замість З’їзду народних депутатів і Верховної Ради СРСР утворити Ради представників народних депутатів СРСР і республік, а для узгодження рішень із питань внутрішньої та зовнішньої політики, що стосуються інтересів республіки, утворити Державну Раду в складі Президента СРСР і вищих посадових осіб союзних республік.
Побоюючись опору з боку консервативних сил, які домінували в союзному парламенті, 4 вересня Верховна Рада України прийняла Звернення «До народних депутатів СРСР від України». Документ закликав нардепів утриматися від голосування з питань, які порушують суверенні права народу
України. Українська сторона на союзному форумі спиралася на принципові положення, наголошуючи, що Україна готова брати участь у всіх структурах за умови їх утворення самими республіками як тимчасових органів на перехідний період.
На V (позачерговому) З’їзді народних депутатів СРСР, який відбувся 2—5 вересня 1991 р., було утворено Державну Раду СРСР, у якій головну роль відігравали представники республік. Верховна Рада СРСР збереглася, але її повноваження були символічними. 6 вересня 1991 р. Держрада визнала незалежність Латвії, Литви та Естонії, 14 вересня було ліквідовано більшість міністерств і відомств СРСР. Отже, відбулися радикальні зрушення, кардинально змінилася діюча модель влади, в якій акцент було зроблено на децентралізацію, що посилило позиції противників збереження СРСР. Політична ситуація в СРСР залишалася невизначеною, натомість вирішення його подальшої долі тепер залежало від позиції керівників республік, які відчули можливість зробити задекларовану незалежність реальністю.
Надалі М. Горбачов продовжував докладати всіх зусиль для створення нового варіанта союзного договору — конфедеративного Союзу Суверенних Держав. Проте заплановане на 25 листопада 1991 р. парафування Союзного договору не відбулося. Лідери союзних республік відмовилися це зробити і відправили проект договору в парламенти для обговорення.
Україна взагалі не брала участі в цьому процесі, очікуючи результатів референдуму і президентських виборів. У процесі президентської кампанії своїх кандидатів на посаду Президента України висунули 109 партій, рухів і трудових колективів, понад 100 громадян подали заяви про самовисунення. Центрвиборчком зареєстрував лише 7 кандидатів, кожен з яких зміг зібрати на свою підтримку не менше 100 тис. підписів, необхідних для балотування на вищу посаду в державі. Незважаючи на суттєві відмінності в передвиборчих програмах, усі кандидати підтримували проголошення державної незалежності України.
1 грудня 1991 р. відбувся всеукраїнський референдум і вибори Президента України. Метою референдуму було бажання підтвердити, що народ схвалює Акт проголошення незалежності України, і в такий спосіб нейтралізувати політичні спекуляції противників державної незалежності. До того ж світове співтовариство не визнавало самостійності України, вичікуючи, що скаже народ. Право брати участь у референдумі та виборах мали 37 885,6 тис. осіб. Громадяни України повинні були відповісти на запитання: «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?». У голосуванні взяли участь 31 891,7 тис. осіб, тобто 84,18%. Із них на запитання відповіли «так» 28 804,1 тис. осіб, або 90,32%.
У голосуванні на виборах Президента України взяли участь 31 892,4 тис. осіб. До виборчого бюлетеня були включені 7 кандидатів — заступник Голови Верховної Ради України В. Гриньов, Голова Верховної Ради України Л. Кравчук, голова Української республіканської партії Л. Лук’яненко, голова Української народної партії Л. Табурянський, міністр сільського господарства України О. Ткаченко, голова Львівської обласної Ради В. Чорновіл, керівник Народної Ради у Верховній Раді України І. Юхновський. Більшість виборців (19 643, 6 тис. осіб або 61,59%) підтримала Л. Кравчука, який став першим Президентом незалежної Української держави і 5 грудня склав присягу.
Підтвердження Акта проголошення незалежності України більшістю населення створило якісно нову ситуацію щодо спроби створити новий союз. 8 грудня 1991 р. Президент України Л. Кравчук, Президент РРФСР Б. Єльцин і Голова Верховної Ради Білорусії С. Шушкевич на спільній зустрічі у Біловезькій Пущі заявили про ліквідацію СРСР і створення Співдружності Незалежних Держав (СНД). Передбачалось здійснення на рівноправній основі спільної діяльності в різних сферах через відповідні координуючі інститути. 21 грудня на зустрічі в Алма-Аті до СНД приєдналися ще 8 республік, підтвердивши в такий спосіб, що СРСР як суб’єкта міжнародного права і геополітичної реальності більше не існує.
Отже, найголовнішої мети — здобуття державної незалежності — національно-демократичні сили України досягли. Закінчився комуністичний експеримент, який поглинув мільйони людських життів і на тривалий час відкинув Україну від загальноцивілізаційного шляху розвитку. Україна вступила в новий період своєї історії. У процесі розбудови та утвердження державності перед українським суспільством постала необхідність самостійного подолання надзвичайно складних проблем.
Суспільно-політичне життя в Україні у 1945—1991 рр. УКРАЇНА У 1945—1991 рр. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ
Попередня сторінка з ІСТОРІЇ УКРАЇНИ
До змісту ІСТОРІЇ УКРАЇНИ
Наступна сторінка з ІСТОРІЇ УКРАЇНИ