• Реклама

Україна в 1941—1945 рр.: влада і суспільство.
УКРАЇНА В РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ.
ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

Україна в 1941—1945 рр.: влада і суспільство. УКРАЇНА В РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

Радянський режим і українське населення: криза лояльності (1941—1945)

Для України війна, яка розпочалася з нападом Німеччини на СРСР, стала найбільшим випробуванням із часу колективізації та голодомору 1932—1933 рр. На початку війни українське суспільство було фізично виснаженим, деморалізованим і дезорієнтованим. За два десятиліття радянської влади Україна перетворилася з регіону з одними з найвищих у світі темпами приросту населення на регіон із від’ємними демографічними показниками. Перепис 1937 р. зафіксував зниження чисельності населення УРСР майже на 2%, причому скорочення кількості чоловіків становило більше 6%. З приєднанням нових територій загальна чисельність населення УРСР зросла на 8,8 млн осіб, але не досягла до середини 1941 р. офіційної цифри в 41,6 млн осіб.
Справжнім випробуванням для радянської влади в Україні стали перші місяці війни. Радянська бюрократія, яка не звикла до прийняття самостійних рішень, була розгублена і деморалізована. Державні та партійні структури повільно пристосовувалися до ситуації повномасштабної війни, у якій опинився СРСР.
Природною реакцією радянської владної верхівки на екстремальні умови війни стало подальше посилення централізації, використання методів жорсткого адміністрування. 30 червня 1941 р. рішенням Президії Верховної Ради СРСР, ЦК ВКП(б) і СНК СРСР було оформлено створення Державного комітету оборони (ДКО) СРСР, надзвичайного вищого органу державного управління, який зосередив у своїх руках усю владу в країні в питаннях, пов’язаних з обороною. На чолі ДКО став Й. Сталін, який у період війни формалізував свій контроль над функціонуванням усіх органів цивільної та військової влади в країні. Крім посад Генерального секретаря ЦК ВКП(б), Голови Ради народних комісарів СРСР та голови ДКО, Сталін узяв на себе також виконання обов’язків народного комісара оборони СРСР (з 19 липня 1941 р.), голови Ставки Верховного Командування (з 10 липня 1941 р.), Верховного головнокомандувача Збройних сил СРСР (з 8 серпня 1941 р.). Склад ДКО, до якого, окрім Й. Сталіна, увійшли В. Молотов (заступник голови), К. Ворошилов, Г. Маленков, Л. Берія, М. Булганін, М. Вознесенський, Л. Каганович, А. Мікоян, був майже тотожний складу Політбюро ЦК ВКП(б). Ці новації загалом мало що змінювали в реальних механізмах ухвалення політичних рішень в СРСР, однак спрощували процедуру їх бюрократичного оформлення.
На місцевому рівні, згідно з указом Президії Верховної Ради СРСР «Про воєнний стан» від 22 червня 1941 р., на територіях, де оголошено воєнний стан (до їх числа належала й УРСР), функції органів державної влади в галузі оборони, гарантування громадського порядку і державної безпеки передавали військовим радам фронтів, армій, військових округів, а за відсутності військових рад — вищому командуванню військових з’єднань. У містах, які опинялися близько від фронту, створювали міські комітети оборони, до складу яких входили перші секретарі організацій ВКП(б), голови місцевих рад, представники армії та органів держбезпеки.
Поряд із військовими продовжували діяти центральні та місцеві цивільні органи влади. Однак чисельність апарату партійних, державних, господарських і громадських організацій було суттєво зменшено. Звільнених унаслідок скорочення людей спрямовували до діючої армії, різних допоміжних формувань, залучали до здійснення воєнно-мобілізаційних заходів в економіці. Центральні владні органи — ЦК КП(б)У, РНК УРСР, Президія Верховної Ради УРСР, наркомати — кілька разів змінювали місце розташування, пересуваючись із Києва на схід — до Харкова, потім до Ворошиловграда (Луганська). На Луганщині вищі керівні структури УРСР затрималися до липня 1942 р. Від жовтня 1941 р. під їх владою залишалась територія Ворошиловградської області, частини Сталінської і Харківської. З витісненням з України радянських військ урядові установи та апарат ЦК КП(б)У виїхали на територію РРФСР.
Основною опорою влади на місцях були осередки ВКП(б)—КП(б)У з організаціями-сателітами — комсомолом та профспілками, а також вертикаль органів держбезпеки. Ієрархія партійних комітетів, як і в довоєнний час, залишалась основою радянської політичної системи. Сфера їх компетенції була практично необмеженою: від організації мобілізації до керівництва промисловими підприємствами і транспортом. Республіканська партійна організація напередодні війни нараховувала приблизно 565 тис. осіб. Її керівний склад значно оновився внаслідок «чисток», був політично монолітний і цілком керований. Прагнучи посилити політичний контроль над армією, підвищити боєздатність військових частин, керівництво ВКП(б) протягом першого року війни спрямувало до армії більше 1 млн комуністів, серед них 236 тис. членів КП(б)У.
Решта комуністів залишалися головними провідниками урядової політики в тилових районах, становили основу адміністративного апарату, сприяли утриманню контролю над населенням. Деякі з них намагалися самовіддано виконувати покладені на них обов’язки. Однак траплялися випадки, коли партійно-господарський актив першим залишав населені пункти, яким загрожувала окупація (загалом територію республіки самовільно залишили 95 тис. членів партії). Серед 150 тис. комуністів, які залишилися на окупованій території, менше 1/3 (лише приблизно 40 тис.) вели підпільну чи партизанську боротьбу. Решта — переважно рядові комуністи — або не змогли, або не захотіли покинути свої домівки. Часто колишні комуністичні функціонери брали найактивнішу участь в організації окупаційної влади.
У західноукраїнських областях панічна втеча радянської адміністрації, яка боялася залишатися сам на сам із місцевими мешканцями в непевній політичній ситуації, розпочалася з першого дня війни. Така поведінка владної верхівки мала деморалізувальний вплив на війська і стала однією з причин поширення дефетизму (відсутність упевненості в перемозі) в Червоній Армії.
Більш ефективно й організовано діяли радянські каральні органи. Водночас організаційна будова апарату держбезпеки, реформована для ведення наступальної війни, не відповідала умовам, у яких довелося діяти в 1941 р. Уже 20 липня 1941 р. НКДБ та НКВС було об’єднано в Наркомат внутрішніх справ СРСР під керівництвом Л. Берії. Цей наркомат, окрім центрального та місцевих апаратів, мав у своєму підпорядкуванні внутрішні та прикордонні війська (загальною чисельністю 154 тис. осіб), а також контррозвідувальні відділи у військах.
З перших днів війни перед радянським партійно-державним апаратом постали завдання утримати керованість країни, зупинити паніку і побороти настрої дефетизму. В Україні, де після масових репресій, колективізації і голодомору, передвоєнних жорстоких заходів щодо «упорядкування трудової дисципліни» радянська влада не мала широкої підтримки, це були нелегкі завдання. Лише частина населення, насамперед міська комсомольська молодь, із початком війни виявляла щирий «радянський патріотизм». Інша частина сприймала крах сталінського режиму з полегшенням. Найпоширенішими такі настрої були на Західній Україні, де радість звільнення від «панської неволі» швидко змінилася неприхованою ворожістю до влади «совітів». Позицію більшості населення інших регіонів України на початку війни можна охарактеризувати швидше як вичікувальну. Солдати і офіцери вермахту відзначали вражаючу байдужість місцевого населення щодо падіння колишнього режиму. Джерела зафіксували також численні випадки прихильної зустрічі окупантів, навіть у великих містах, у т. ч. Києві, Харкові, Одесі, Миколаєві, Вінниці, Херсоні, Дніпропетровську тощо. Поширеною була думка, що гіршого життя, ніж радянське, жодна влада дати не може.
Показником лояльності населення до радянського режиму стала мобілізація, оголошена 22 червня 1941 р. Указом Президії Верховної Ради СРСР. Згідно з указом мобілізації підлягали призовники 1905—1918 рр. народження (віком від 23 до 36 років). Пізніше, впродовж серпня — вересня 1941 р., було також видано кілька постанов ДКО про мобілізацію в різних регіонах СРСР, у т. ч. і в Україні, військовозобов’язаних 1890—1904 рр. народження (віком від 37 до 50 років) та призовників 1922 — 1923 рр. народження (18 і 19 років). Призовників інших вікових категорій на той час уже мобілізували.
Мобілізація була практично зірвана в Західній Україні. У перші тижні війни загалом успішно вона проходила в Центрі та на Сході республіки. Добровільно лави Червоної Армії поповнили приблизно 200 тис. громадян. Однак після того як стали очевидними масштаби військової катастрофи, якої зазнала Червона Армія на початковому етапі війни, здійснення мобілізації мало певні труднощі. Приміром, у найбільш віддаленому від фронту Харківському військовому окрузі станом на 23 жовтня 1941 р. на призовні пункти з’явилося лише 43% призовників. Нерідко мобілізовані під час транспортування до військових частин утікали.

Суттєвих змін із початком війни зазнавав зміст радянської пропаганди. Традиційна для комуністів апеляція до класових цінностей ще в довоєнний період довела свою неефективність у міжнародних конфліктах, у яких брали участь радянські війська. Сподіваючись консолідувати країну для відсічі агресору, радянське керівництво намагалось апелювати насамперед до патріотичних почуттів народів СРСР.
Першим, хто визначив війну з Німеччиною як вітчизняну, був нарком закордонних справ В. Молотов. 22 червня о 12 год. 15 хв. він виступив за дорученням радянського уряду по московському радіо з повідомленням про напад Німеччини на СРСР. У короткій промові Молотов висловив упевненість, що Червона Армія і весь народ знову поведуть «переможну вітчизняну війну за Батьківщину, за честь, за свободу», подібно до того як у 1812 р. народ відповів вітчизняною війною на вторгнення Наполеона. Надалі концепт «Велика Вітчизняна війна» наполегливо впроваджувався радянською пропагандою до масової свідомості.
«Комуністичний націоналізм», який ще в передвоєнні роки почав поступово заміщати в офіційній радянській ідеології доктрину пролетарського інтернаціоналізму, мав переважно російське спрямування. Водночас Кремль намагався використати національні почуття не тільки росіян, а й населення всіх національних республік. При цьому непростим для комуністичної пропаганди було питання про те, як співвідносити російський патріотизм із патріотизмом людей «неросійської національності». За директивою Головного політичного управління Червоної Армії від 17 вересня 1942 р. «Про виховну роботу з червоноармійцями і молодшими командирами неросійської національності», в основу політроботи вимагалося покласти ідею «великого російського народу — старшого брата народів СРСР».
Точно оцінити ефективність радянської пропаганди в Україні складно. Рівень довіри до радянської влади серед українського населення впродовж усієї війни залишався невисоким, а радянська пропаганда, яка у перші місяці війни намагалася приховати масштаби поразок і поширювала неправдоподібні дані (за повідомленням Совінформбюро, втрати вермахту в середині листопада 1941 р. становили вже 6 млн осіб), мало кого переконувала. Сприйняття населенням характеру війни та воюючих сторін змінювалося швидше не зусиллями радянської пропаганди, а діями окупаційної влади. Радянські люди, які на початку війни перебували в невіданні щодо людиноненависницької сутності націонал-соціалізму, на практиці пересвідчувалися в тому, що несе їм нацистський «новий порядок». Війну з Німеччиною та її сателітами радянські громадяни всіх національностей швидко стали cприймати як війну за фізичне виживання та визнання своєї людської гідності.

Мобілізація економіки в Україні (1941—1945)

Фактично мобілізаційні заходи в економіці розпочалися ще до початку німецько-радянської війни. 26 червня 1940 р. було прийнято Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про перехід на восьмигодинний робочий день, на семиденний тиждень і про заборону самовільного відходу робітників та службовців з підприємств і установ», який історики оцінюють як соціальний захід, що безпосередньо передує впровадженню загальної трудової повинності й загальній «воєнізації» режиму роботи всіх державних підприємств і організацій.
Із середини 1940 р. розпочався також мобілізаційний розвиток більшості галузей військової промисловості (зокрема, авіаційної та бронетанкової промисловості, виробництва озброєння). Швидкими темпами зростали видатки на військові потреби. Форсованими темпами відбувалося розширення виробничих потужностей військової промисловості. З початком війни «цивільні» галузі промисловості переводили на військове виробництво. Завдяки реалізації мобілізаційних заходів радянська промисловість за випуском озброєння перевершувала німецьку. Водночас ритмічне функціонування радянського ВПК було б неможливим без економічної та військово-технічної допомоги союзників.
Залучення додаткових трудових ресурсів, підтримання трудової дисципліни поряд зі стимулюванням патріотичних почуттів радянських людей здебільшого спиралися на примусові заходи. Для всіх мобілізованих на виробництво, у т. ч. підлітків і дітей, порушення трудової дисципліни загрожувало тюремним ув’язненням. Згідно з даними Наркомату юстиції СРСР, лише за прогули і запізнення на роботу на 21 хв. і більше в 1942—1944 рр. було засуджено приблизно 3,2 млн громадян.
Швидке просування німецьких військ углиб радянської території вимагало також реалізації масштабної евакуаційної програми. Головними пріоритетами радянської евакуаційної політики були насамперед матеріальні цінності — техніка, обладнання, сировина: з України вивезли устаткування 150 середніх і 550 великих підприємств (із 730 наявних), у т. ч. 190 підприємств союзного значення. При вивезенні людей перевагу надавали представникам елітарних верств радянського суспільства — державним чиновникам, інтелігенції, фаховим робітникам, а також молодим людям, які могли бути мобілізовані до війська.
Залишаючи на окупованій території більшість місцевих мешканців, радянські власті без жодних застережень вдалися до використання тактики «випаленої землі». Подібні заходи в разі їх реалізації в намічених радянським керівництвом обсягах прирікали місцеве населення на злидні та вимирання. Загалом більшість матеріальних втрат, яких зазнала Україна під час Другої світової війни, було завдано саме в період відступу радянських військ.

Реконструкція економіки та реставрація режиму в Україні (1941—1945)

Відбудова господарського комплексу УРСР розпочалася ще під час війни. Загальна стратегія відбудовних робіт визначалася військовими потребами, а також зумовлювалася природою радянського режиму. Основні пропорції довоєнної «економіки соціалізму» мали бути перенесені в економіку повоєнну. Це означало першочергове відновлення і розвиток металургійної, паливно-енергетичної галузей, транспорту, а також машинобудування, яке мало забезпечити технологічну базу для розвитку радянської індустрії та було безпосередньо пов’язане з воєнним виробництвом.
Фінансування відновлювальних робіт в Україні із загальносоюзного бюджету було недостатнім і не відповідало масштабам збитків, завданих економіці УРСР у роки війни. Відбудовчі роботи велися переважно за рахунок власних виробничих, фінансових і трудових ресурсів, з використанням зібраних на руїнах заводів і фабрик, залишків будівельних конструкцій, деталей і пошкоджених механізмів, а також виготовлених у місцевих умовах будівельних матеріалів, інструменту тощо. До робіт зазвичай залучали місцеве населення. Основний тягар реконструкції ліг на плечі жінок і підлітків. Подібно до Німеччини СРСР масово використовував працю військовополонених та інтернованих осіб.
Кадровий склад радянських партійно-державних структур, які повертали собі контроль над Україною в міру просування українською територією радянських військ, зазнав у роки війни значних змін. Найменш помітними вони були у верхніх щаблях радянської владної ієрархії. Однак на низових ланках владної вертикалі сталися разючі зміни. Більшість членів КП(б)У, які залишилися на окупованій території, не лише не боролися з окупантами, а й іноді співпрацювали з ними. Після звільнення їх піддавали перевіркам, виключали з партії під час «чисток». Загалом у процесі відродження діяльності партійних організацій було відмовлено у відновленні в лавах компартії понад 62 тис. колишніх комуністів. У деяких районах УРСР, передусім у сільській місцевості, взагалі не залишилося жодної первинної парторганізації.
Відновлення радянської адміністративної еліти в Україні відбувалося насамперед за рахунок місцевих висуванців, які довели свою лояльність комуністичному режиму під час війни за рахунок учасників комуністичного руху Опору, комуністів, демобілізованих з армії. Саме з їх середовища армійське командування, звільняючи населені пукти, намагалося призначати представників відновленої радянської влади. Однак оскільки таких було недостатньо, проблему браку керівних кадрів центральні партійні органи розв’язували, спрямовуючи в Україну керівників з інших регіонів СРСР.
Сформований переважно з місцевих висуванців правлячий клас радянської України помітно українізувався. За роки війни частка українців у ЦК КП(б)У зросла із 40 до 68,8%. Такі зміни сприяли сприйняттю самими комуністами ідеї «українського радянського патріотизму», яку вони активно використовували в роки Другої світової війни як інструмент патріотичної мобілізації мас. Водночас українські комуністи заперечували національний сепаратизм у будь-якій формі, будучи щиро переконаними в неможливості існування ні України, ні їхньої влади над нею поза межами СРСР. Політичні прагнення українського партійного чиновництва не виходили за межі корпоративних прагнень провінційної еліти.
Органічною частиною радянського правлячого класу в Україні був персонал органів внутрішніх справ, державної безпеки, юстиції, суду і прокуратури, які з перших днів визволення відновлювали свою діяльність під пильним контролем правлячої партії. Народний комісаріат внутрішніх справ у квітні 1943 р. було реорганізовано за передвоєнним зразком. Указом Президії Верховної Ради СРСР виділено в окрему структуру Народний комісаріат державної безпеки СРСР із функціями політичної поліції.
Особливо складно відбувалось відновлення радянської влади в Західній Україні. Влада застосовувала жорстокі репресивні заходи щодо учасників націоналістичного опору, поновила практику депортації населення. Попри всі зусилля, до кінця війни радянська влада в Західній Україні трималася винятково на військовій силі. Жодна з масштабних її акцій у цьому регіоні не могла обійтися без участі армійських частин.
На решті території УРСР більшість українського населення з полегшенням сприйняла падіння окупаційного режиму і зустрічала радянські війська як визволителів. Проте відновлення радянської влади в українського загалу викликало суперечливі почуття. Так, існували надії на кардинальні зміни в політичній та економічній сферах. Основну масу селянства хвилювали перспективи колгоспної системи (сподівалися на її ліквідацію).
Значна частина населення очікувала на помсту з боку сталінського режиму. Такі очікування були не безпідставними. Відповідно до радянської правової практики під категорію «зрадники» підпадали не лише ті, хто відкрито співробітничав з окупаційною владою, а й усі, хто працював у період окупації. Ще загрозливішим було становище людей призовного віку, які залишилися на окупованій території, і дезертирів із Червоної Армії. Не були впевнені щодо своєї подальшої долі жінки, які мали статеві контакти з німцями.
У відносинах із населенням у період звільнення української території радянська влада продовжила «гру на національних почуттях». Саме під таким кутом зору розглядали надання УРСР додаткових зовнішніх атрибутів державності, зокрема створення республіканських наркоматів оборони та закордонних справ, і політика інкорпорації української інтелігенції до комуністичної владної системи. Водночас комуністичний режим пильно стежив, щоб у процесі поширення української радянської ідентичності не були поставлені під сумнів панівні радянські ідеологічні догмати.
Крім методів ідеологічного впливу на населення, комуністичний режим і надалі активно послуговувався репресивними засобами, маючи на меті покарати винних за співпрацю з окупантами, утвердити радянську владу і забезпечити її надійне функціонування в майбутньому. Передусім масовим «чисткам» і репресіям піддали відвертих німецьких поплічників. Найбільш масштабними і жорстокими радянські репресії були в момент повернення радянської влади до того чи іншого населеного пункту. В Україні з 1943 до 1957 рр. за співпрацю з німцями заарештували 93 960 осіб (загалом по СРСР за період з 1943 до 1953 рр. — понад 320 тис.) Більше половини з них походили із Західної України і нерідко були покарані за участь в українському націоналістичному русі, який радянський уряд кваліфікував як колабораціоністський. Поряд із санкціонованими владою арештами та стратами мали місце самосудні розправи, здійснювані колишніми підпільниками, партизанами чи військовослужбовцями.
До числа «зрадників Батьківщини» в СРСР зараховували цілі етнічні групи, які не виявили під час війни достатньої лояльності до радянського режиму. «Зрадницькі дії проти радянського народу» були інкриміновані, зокрема, кримським татарам, болгарам, грекам, вірменам, яких депортували. Значна частина депортованих загинула під час переселення чи в перші роки життя на нових територіях. Депортацію загалом схвально сприймали як місцеве слов’янське населення, так і військовослужбовці Червоної Армії.
Усупереч твердженням радянської пропаганди, радянське суспільство не було монолітним ні напередодні, ні в період війни. Більше того, війна поглибила старі конфлікти і зумовила нові розбіжності. Новою тенденцією воєнного часу стало зміщення суспільних суперечностей із класового на національний ґрунт. Одним із проявів подібних тенденцій стало зростання антисемітизму в останні роки війни.

Підсумки Другої світової війни для України

Український народ через відсутність власної повноцінної держави чи не найбільше постраждав у роки Другої світової війни. Напередодні війни «українське питання» було розмінною картою в руках європейських наддержав. Уже в березні 1939 р. українці Закарпаття вступили в бій з окупаційними угорськими військами. У вересневій кампанії 1939 р. 112 тис. українців билися з вермахтом у складі Війська Польського, 7834 жовнірів української національності загинули в боях із вермахтом під польськими прапорами, а 16 тис. отримали поранення у вересневій кампанії, сотні тисяч українців узяли участь у вторгненні на територію Другої Речі Посполитої в складі Червоної Армії, запеклих битвах у Фінляндії та захопленні Бессарабії і Північної Буковини.
Для українців Волині, Галичини, Західного Полісся, Північної Буковини і Бессарабії в перші роки світової війни прискорені радянізаційні заходи мали негативні наслідки: десятки тисяч розстріляних, сотні тисяч депортованих і арештованих.
З перших днів уторгнення вермахту на територію СРСР Україна стала ареною запеклих бойових дій. До кінця літа 1941 р. з її території до Червоної Армії було призвано 3 млн 184 тис. 726 осіб. У складі військ Південно-Західного фронту українці становили до 50% бійців. На території України відбулися перші великі битви на Східному фронті Другої світової війни — Волинська танкова битва, оборона Києва, Одеси, Севастополя. В Україні в 1941 р. було два великі оточення — Уманське і Київське (найбільше у світовій історії). До кінця 1941 р. у німецькому полоні опинилося більше 1 млн 300 тис. українців. Навіть у 1942 р., коли територію України майже повністю окупували німці, українці становили приблизно 8% у діючій Червоній Армії. На початку 1943 р. їхня кількість зросла до 10—11%. У 1942 р. на території України знову відбулися два великі оточення — Харківське та Керченське. У 1943—1945 рр. з України було призвано до діючої армії ще 4,5 млн осіб. З другої половини 1943 р. і в 1944—1945 рр. українці становили 60—80% солдатів у з’єднаннях українських фронтів. Поряд зі звичними мобілізаціями в Україні проводилися мобілізації польовими військкоматами, які забрали до лав Червоної армії до 1,5 млн осіб. В Україні широко практикували достроковий призов юнаків 16—17 років. Лише за офіційними даними, призвали 265 тис., не рахуючи тих, кого мобілізували польові військкомати. Загалом за роки німецько-радянської війни до Червоної Армії було мобілізовано 30 млн громадян СРСР (Німеччина мобілізувала 16 млн своїх громадян). З України до радянських Збройних Сил забрали понад 9 млн осіб. СРСР у роки війни втратив 16,2 млн військовослужбовців, приблизно 4 млн з них були вихідцями з України. 1,7 млн мешканців України повернулися із Червоної Армії інвалідами. За мужність, проявлену в боях, 2,5 млн українців нагородили медалями та орденами, 2070 — удостоїли звання Героя Радянського Союзу, зокрема 32 — двічі, а одного — І. Кожедуба — тричі.
З Україною пов’язані основні вирішальні події на радянсько-німецькому фронті. На її території було розгромлено 60,6% сухопутних сил німецької армії. Із січня 1943 до жовтня 1944 рр. Червона Армія здійснила в Україні 13 наступальних і дві оборонні операції. А з 22 червня 1941 до 28 жовтня 1944 рр. на її території воюючі сторони провели 29 із 76 стратегічних наступальних і оборонних операцій. У 1944 р. в Україні воювало 50% усіх сухопутних військ Червоної Армії (42% стрілецьких і 80% танкових та механізованих з’єднань).
Українці воювали в радянських партизанських з’єднаннях, лавах УПА, загонах французького, югославського, словацького опору. До 50 тис. українців брали участь у війні в лавах канадської, американської, австралійської, британської армій.
Десятки тисяч українців піддалися на німецьку пропаганду та опинились у німецьких збройних формуваннях. Дехто щиро сподівався на те, що Німеччина створить на базі українських частин і з’єднань повноцінну українську армію, а інші використовували можливість вступити на німецьку службу як спосіб вирватися із таборів для військовополонених. Понад 25 тис. українців пройшли через лави української СС-дивізії «Галичина» (8 тис. із них загинули), 80 тис. проходили службу у створеному німцями Українському визвольному війську, 5 тис. служили у протитанковій бригаді «Вільна Україна», сформованій німцями на межі 1944—1945 рр. (3 тис. службовців цієї бригади загинули наприкінці війни), 10 тис. українців опинилися в німецьких ПВО, приблизно 80 тис. перебували в лавах створеної німцями на окупованій території Східної Європи охоронної поліції, 170 тис. опинилися в Службі порядку, 180 тис. у сільських самооборонних загонах з охорони врожаю. Досі не встановлено, скільки із цих людей загинуло під час бойових дій.
Значних збитків Україні завдали німецька окупація, майже безперервні бойові дії, диверсійно-партизанський і повстанський рухи. У роки війни, від 1939 до 1945 рр., Україна втратила 4,5 млн цивільних громадян (разом із військовими втрати становили приблизно 8,5 млн осіб). Протягом 1942—1944 рр. гітлерівці вивезли на роботу до Німеччини (здебільшого насильно) 2,4 млн осіб. З 1941 до 1945 рр. населення УРСР скоротилося із 41 млн до 27,4 млн осіб (враховуючи те, що частина людей уже повернулася з евакуації та діючої армії). За підрахунками вчених, Галичина втратила 22% населення (якщо виключити із цієї кількості євреїв, яких у Галичині було знищено понад 90%, то втрати неєврейського населення регіону становили 13%), Волинь та Полісся — 12% (якщо виключити євреїв, то 3%), Центральна, Південна та Східна Україна — 30% (у т. ч. неєвреїв — 24%). Утрати мешканців великих міст сягнули 53% від довоєнного населення. Загрозливою була демографічна ситуація: катастрофічний статевий дисбаланс населення, загибель значної кількості чоловіків репродуктивного віку призвели до різкого падіння народжуваності (у 1944 р. на 1 тис. осіб народжувалося 5 немовлят, а помирало 7 людей). Жахливими соціальними наслідками війни стали сирітство, інвалідність мільйонів людей, деформована психіка всіх без винятку мешканців України.
Прямі економічні збитки УРСР становили 285 млрд крб у довоєнних цінах (42% від усіх збитків, завданих СРСР). Якщо додати до цього вартість майна, реквізованого німцями, та витрати, пов’язані з бойовими діями, то цифра економічних збитків виросте до 1 трлн 200 млрд крб у цінах 1940 р. В Україні частково або повністю було зруйновано 714 міст і селищ міського типу, 28 тис. сіл, 16 150 промислових підприємств, 2 млн будинків, 1916 залізничних станцій, 27 725 колгоспів, 1227 МТС, 873 радгоспи, 18 тис. лікарень, поліклінік і медпунктів, 32 930 шкіл, технікумів, училищ, інститутів та університетів, науково-дослідних установ, 19 200 бібліотек, практично всі промислові підприємства. 10 млн мешканців в Україні залишилися без даху над головою або проживали в ушкоджених приміщеннях.
Німецькі та румунські окупанти завдали значних збитків українському сільському господарству, вивізши з території республіки 7,6 млн голів великої рогатої худоби, 3,3 млн коней, 9,3 млн свиней, 7,3 млн овець. І це при тому, що в 1941 р., під час евакуації з України на Схід уже було забрано 6 млн голів худоби (після війни повернули 0,01%). До речі, на Схід вивезли не лише худобу, а й 550 найкращих промислових підприємств України, більшість із яких після війни не повернули. Підприємства, за створення яких український народ заплатив власною кров’ю, упродовж 30-х років стали основою формування військово-промислового комплексу у східній частині СРСР у повоєнні роки. Крім того, в 1941 р. радянська влада при відступі Червоної Армії також залишала «випалену землю». Сучасний український учений Ю. Шаповал зауважив із цього приводу: «…Не нацисти, а комуністична влада при евакуації в Запоріжжі висадила в повітря Дніпрогес. І все б нічого, але про це не знало ні цивільне населення, ні навіть поблизу розташовані військові частини. В Дніпропетровську було підірвано хлібокомбінат разом із робітниками. В Одесі при відступі Червоної армії затопили приморські квартали разом з жителями, а ранених червоноармійців скинули в море разом з санітарними машинами. З Харкова вивезли сотні представників інтелігенції, щоб їх спалити в закритому будинку. В Умані живими замурували людей у льоху. Таких прикладів багато. І все це робили не нацисти, а комуністи при відступі. (…) Напевно, ми вже дожили в Україні до того, що можна писати не лише про злочини та репресії нацистської окупації, а й про злочини комуністичного режиму щодо своїх власних громадян. Люди, які пережили цю катастрофу, знали, що український народ терпів від обох тоталітарних систем, як гітлерівської, так і сталінської».
Друга світова війна змінила етнічний склад українського суспільства. З України «зникли» такі впливові раніше національні меншини, як німці (їх вигнали на Схід СРСР у 1941, 1944—1945 рр.), кримські татари, що впродовж віків були важливим фактором історії причорноморського регіону (в 1944 р. депортовані з Криму в Середню Азію). Із майже 3 млн українських євреїв війну пережили 800 тис. осіб (згодом 140 тис. з них виїхало до Польщі), із 2,5 млн поляків до 1950 р. залишилося менше 400 тис. Натомість кількість росіян із довоєнних 4 млн зросла за перше повоєнне десятиліття до 7 млн осіб. Із країни з багатьма етнічним меншинами Україна перетворилася на державу з єдиною численною та постійно зростаючою російською меншиною. Зокрема, унаслідок війни змінився етнічний баланс мешканців українських міст. У містах Сходу та Півдня України посилився й закріпився російський елемент (який був потіснений українцями в роки українізації та колективізації, коли в міста Сходу й Півдня напливало українське селянство), натомість у містах і містечках Центральної України українці стали домінуючим етносом після винищення нацистами євреїв, а на Західній Україні вони замінили в містах репатрійованих поляків, румунів, чехів, угорців і знищених євреїв.
Важливим підсумком Другої світової війни для України було формування її сучасних західних і південно-західних кордонів. Й. Сталін не прагнув забезпечити «українську соборність», у питанні формування кордонів УРСР він виходив зі стратегічних міркувань радянської політики. Диктатор залишив за межами Радянської України землі, заселені українцями, — Холмщину, Підляшшя, Грубешівщину, Ярославщину, Перемишльщину, Лемківщину, Пряшівщину, Берестейщину, Пінщину, Мармарощину, частину Буковини. Майже мільйон українців було залишено в прикордонних регіонах сусідніх з Україною держав. Приблизно півмільйона з них упродовж 1944—1951 рр. (здебільшого насильно) виселили в УРСР, а інших прирекли на поступову, але невпинну культурну асиміляцію та зникнення. За межами республіки було залишено важливі міські центри, які ще в епоху Середньовіччя належали Галицько-Волинській державі, — Холм, Берестя, Дорогочин, Турів, Пінськ, Перемишль, Ярослав, Сянок. Цинізм Сталіна у питанні визначення нового українського кордону чітко простежується на прикладі передання Білоруській РСР великого масиву земель українського Полісся (на південь від річки Прип’ять), а також під час «торгівлі» українськими етнічним землями з Польщею. Аналогічно, як у питанні з українсько-польським кордоном, Сталін діяв і щодо українсько-чехословацького та українсько-румунського кордонів.
Отже, «куца» сталінська «соборність» України, формальне місце в ООН, фіктивні Наркомати закордонних справ і оборони, створені в Києві наприкінці війни, не були здобутками, адекватними тим колосальним жертвам, яких зазнали українці в роки Другої світової війни. Однак найважливіше те, що неймовірні геополітичні зміни, які зумовила війна, не дали Україні повноцінної незалежності. Відчайдушні спроби українських самостійницьких кіл змінити ситуацію зазнали невдачі. Довголітня боротьба національного збройного підпілля була придушена радянським режимом, і Україна повернулася на «довоєнну орбіту», посівши місце обмеженої у своїх правах адміністративно-територіальної одиниці Радянського Союзу.

Україна в 1941—1945 рр.: влада і суспільство. УКРАЇНА В РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

Попередня сторінка з ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

До змісту ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

Наступна сторінка з ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

Комментарии закрыты.