Український націоналістичний рух у роки Другої світової війни.
УКРАЇНА В РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ.
ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

Український націоналістичний рух у роки Другої світової війни. УКРАЇНА В РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

Діяльність українського націоналістичного руху в 1939—1942 рр. Формування УПА, боротьба проти окупаційного режиму Німеччини та її союзників. Створення та діяльність УГВР

На момент нападу Німеччини на Польщу найпотужнішою самостійницькою силою в середовищі українського політикуму Польської держави була нелегальна Організація українських націоналістів (ОУН). Вереснева кампанія 1939 р. стала для неї першою серйозною пробою сил у боротьбі за українську незалежність. У відповідь на посилення терору з боку польських властей ОУН вдалася до відкритого збройного опору. Повстанськими акціями було охоплено 183 населені пункти у 20 повітах. До повстанських груп залучили 7729 осіб. Утрати повстанців становили 160 осіб убитих і 53 поранених, польські втрати — 796 убитих, 37 поранених і 3610 полонених. Трофеями оунівців стали 1 танк, 8 літаків, 7 гармат, 103 кулемети, 25 автомобілів, 184 коні, 3757 гвинтівок, 3445 пістолетів.
Вереснева кампанія 1939 р. дала змогу ув’язненим активістам ОУН (на чолі із С. Бандерою) вийти із польських тюрем. Звільнені оунівці протягом жовтня — грудня 1939 р. сконцентрувалися в німецькій зоні окупації Польщі. Між молодшим поколінням націоналістів-крайовиків і старшим поколінням націоналістів-емігрантів упродовж 1940 р. виникли розбіжності щодо тактичних і кадрових питаннь. Зрештою вони призвели до розколу єдиної ОУН на дві різні структури — ОУН під проводом А. Мельника (ОУН(м)) та ОУН під проводом С. Бандери (ОУН(б)). Прихильники С. Бандери відкинули як неправочинні рішення Римського Великого збору (серпень 1939 р.) і 31 березня — 3 квітня 1941 р. у Кракові провели власний Другий Великий збір, який затвердив нову програму ОУН(б), а також сформував нове керівництво організації — Головний провід (ГП) на чолі із С. Бандерою.
Утворення керівного осередку в Кракові дало «бандерівцям» змогу реалізовувати власну тактику боротьби на території УРСР. 24 березня 1940 р. у Львові було відновлено Крайову екзекутиву (КЕ) західноукраїнських земель, яка здійснила масштабну реорганізацію структур ОУН(б). Занепокоєні активізацією ОУН(б) радянські спецслужби у квітні 1940 р. провели масові арешти. До тюрем потрапило 658 оунівців, із них — 6 членів КЕ. Однак на початку травня 1940 р. КЕ відновили, її організаторами стали Д. Мирон і Л. Зацний.
Новий наступ на підпілля ОУН(б) органи НКВС здійснили впродовж серпня — вересня 1940 р. Було арештовано 1108 підпільників, захоплено
2070 гвинтівок, 43 кулемети, 600 револьверів, 80 тис. набоїв тощо. Проте масштабні арешти не знищили всієї структури ОУН(б). У жовтні 1940 р. Д. Мирон реанімував КЕ. Однак відбудовчий процес знову тривав недовго. Узимку 1940—1941 рр. удари спецслужб були спрямовані проти Львівської, Станіславівської, Дрогобицької обласних і Володимир-Волинської окружної організацій. Лише протягом 21—22 грудня 1940 р. знешкоджено 996 націоналістів.
На весну 1941 р. ОУН(б) знову відновила свою мережу в УРСР. Протягом березня — червня 1941 р. радянські спецслужби ліквідували 38 оунівських повстансько-диверсійних груп, які налічували 273 учасники. ОУН(б) зуміла вистояти в боротьбі з НКВС і на момент початку німецько-радянської війни була доволі масовою і розгалуженою підпільною структурою, що налічувала 20 тис. членів (не рахуючи активних прихильників), об’єднаних у 3300 низових організаціях (станицях). З них 2190 станиць припадало на Галичину, 950 — на Волинь, 160 — на Буковину, Бессарабію і Наддніпрянську Україну. З початком бойових дій на Східному фронті ОУН(б) вдалася до масштабної реалізації плану повстання.
Улітку 1941 р. повстання очолив тодішній Крайовий провідник ОУН(б) І. Климів. Попри те що воно не було розгорнуте в запланованих перед війною масштабах (у зв’язку зі швидким відступом Червоної Армії з території Західної України), повстання продемонструвало рішучість націоналістичного руху в боротьбі за досягнення кінцевої мети — створення Української держави. Повстанці після проходження фронту встановили українську адміністрацію в 187 (з 202) районах західноукраїнських областей і 26 районах Правобережної України, створили обласні управління в Тернополі, Львові, Рівному, Дрогобичі, Станіславові та Луцьку. У боях із радянськими військами, які відступали, оунівці захопили 15 тис. гвинтівок і 7 тис. кулеметів, десятки тисяч гранат і сотні тисяч набоїв.
З наявних озброєних партизанських груп керівництво ОУН(б) влітку 1941 р. спробувало створити власну Українську національну революційну армію (УНРА). Головним шляхом її формування мала стати реорганізація за усталеним військовим зразком усіх створених стихійно партизансько-повстанських відділів. Проте командування вермахту негативно сприйняло ініціативу українських націоналістів. З початку серпня 1941 р. німецька жандармерія всюди роззброювала українські відділи.
Незважаючи на те що саме бандерівська ОУН на початку німецько-радянської війни здійснила спробу створити українську армію, а згодом із цією організацією буде тісно пов’язана УПА, вперше абревіатуру УПА в роки Другої світової війни використали не оунівці, а їхні ідеологічні конкуренти. Відродити Повстанську армію через 20 років після її створення генералом Ю. Тютюнником поставив собі за мету прихильник Державного центру УНР в екзилі, уродженець Волині Т. Боровець, відомий за псевдонімом «Тарас Бульба».
У липні 1941 р. Т. Боровець разом із групою однодумців роззброїв радянську міліцію в районному центрі Сарни Рівненської області й оволодів містечком. Згодом, після приходу німецьких військ, він переніс штаб своєї організації, яку назвав «Поліська Січ», до Олевська, захопивши великі простори в трикутнику між Пінськом, Сарнами і Олевськом. Відхиливши вимогу німців підпорядкувати створену ним «республіку» німецькій цивільній адміністрації, Т. Боровець 16 листопада 1941 р. розпустив «Поліську Січ», перейшовши на нелегальне становище. Наприкінці листопада — на початку грудня 1941 р. він почав формувати власний партизанський загін на базі колишніх січовиків, у грудні 1941 р. назвав свої відділи Українською повстанською армією. Відділи «Бульби» на межі 1941—1942 рр. здійснювали успішні пропагандистські акції, які швидко зробили ім’я отамана й абревіатуру УПА популярними серед поліського населення.
Паралельно з підготовкою повстання на території України обидва напрями ОУН напередодні німецько-радянської війни організували спеціальні похідні групи (2—2,5 тис. осіб) з активістів, що мали просуватися за лінією фронту і до приходу німецької цивільної адміністрації створювати українську як основу майбутньої державності на всіх українських землях. Бандерівська організація, крім похідних груп «Північ», «Центр», «Південь», також організувала одну спеціальну похідну групу на чолі із заступником керівника ГП Я. Стецьком. Вона мала завдання, увійшовши до першого найбільшого українського міста Львів, оголосити про відновлення незалежності Української держави, поставивши німецькі війська і окупаційну адміністрацію перед фактом існування української державності і змусивши Берлін уже на початку війни визначитися в «українському питанні».
У червні 1941 р. обидва напрями ОУН надіслали до найвищого німецького керівництва власні меморандуми. Документ, надісланий ОУН(м), мав обережний характер, а його суть зводилася до обґрунтування необхідності утворити союзну з Німеччиною Українську державу й передати владу в ній у руки мельниківської організації. Бандерівський документ натомість відзначався гострою фразеологією. Діячі ГП ОУН(б) стверджували, що лише створення Української держави може стати основою стабільної політичної архітектури нової Європи, однак не погоджувалися на «маріонеткову державу» (за зразком Словаччини чи Хорватії) й наголошували на тому, що ставлення Німеччини до української державності буде визначальним у відносинах між двома народами.
Виявити німецьке ставлення до ідеї самостійності України міг тільки наявний акт її проголошення. Зранку 30 червня 1941 р. до Львова, який уже залишили частини Червоної Армії, увійшла похідна група, очолювана Я. Стецьком. Протягом дня члени групи провели у Львові переговори із провідними діячами українського політичного руху довоєнного часу й запросили їх на збори до будинку товариства «Просвіта». Саме на них проголосили Акт відновлення української державності та сформували тимчасовий уряд — Державне правління, яке в майбутньому мало передати владу уряду, створеному в Києві.
Розібравшись із ситуацією, у Берліні прийняли рішення розпочати арешти «українських узурпаторів». 5 липня 1941 р. в Кракові було затримано С. Бандеру, якого після кількох допитів відправили до Берліна, де спочатку утримували під домашнім арештом, а згодом перевели до концтабору Заксенхаузен.
8 липня 1941 р. керівники ОУН(б) у Львові зібрались на нараду, на якій вирішили поступово переводити розконспірованих активістів на нелегальне становище, водночас намагаючись закріпитися в місцевих адміністраціях і якнайдовше утримувати роботу Державного правління. Проте вже 9 липня 1941 р. Я. Стецька разом із його помічником Р. Ільницьким взяли під варту гестапівці. З 11 липня 1941 р. гітлерівці заборонили українським організаціям будь-яку політичну діяльність, а також проводити маніфестації на підтримку акту 30 червня 1941 р. Українське державне будівництво було припинено.
31 серпня 1941 р. під Києвом виявлено і арештовано спеціальну похідну групу ОУН(б) на чолі з В. Куком, яка мала завдання проголосити незалежність у столиці. 5 вересня 1941 р. нацисти арештували сотні діячів вищого керівного складу ОУН(б), однак окремі похідні групи продовжували діяти автономно. 15 вересня 1941 р. СД здійснила чергові масові арешти серед бандерівського активу на території України та в еміграції. За ґратами опинилося 1,5 тис. оунівців. За цих умов «бандерівці» повернулися до тактики підпільної боротьби, а нацисти посилили терор проти них.
Після арешту С. Бандери і Я. Стецька керівництво ОУН(б) взяв на себе другий заступник Бандери М. Лебедь, якого оголосили Урядуючим провідником. Наприкінці вересня 1941 р. він скликав в околицях Львова Першу конференцію ОУН(б), на якій було офіційно вирішено повернутися до підпільних форм боротьби, максимально розширити організаційну мережу, активізувати антинімецьку пропаганду і готувати повстання проти німців, яке планували розпочати після остаточної перемоги Німеччини у війні із СРСР.
У жовтні 1941 р. німецькі спецслужби констатували посилення пропаганди «руху Бандери» на території РКУ. У відповідь вони здійснили чергові масові арешти оунівців у Черкасах, Миколаєві, Херсоні. Особливо дошкульних ударів по бандерівській ОУН німецькі каральні органи завдали з кінця листопада 1941 р. 25 листопада 1941 р. до всіх низових ланок поліції безпеки і СД було надіслано наказ, у якому зазначалося: «Незаперечно встановлено, що рух Бандери готує повстання у Райхскомісаріаті (Україна), мета якого — створення незалежної України. Всі активісти руху Бандери повинні бути негайно арештовані і після ґрунтовного допиту таємно знищені як грабіжники».
ОУН(м) діяла обережніше. Подібно до «бандерівців» «мельниківці» створили власні похідні групи, але не три, а лише дві. Метою їхнього маршруту був Київ. 5 жовтня 1941 р. «мельниківці» разом з київською інтелігенцією сформували Українську національну раду (УНР) на чолі з професором М. Величківським. УНР обрала Київську міську управу, яку очолив професор О. Оглоблин, а згодом професор В. Багазій. Управа, як і рада, наприкінці 1941 — на початку 1942 р. перебувала під ідейним впливом «мельниківців». У столиці вона розгорнула активну культурно-просвітницьку роботу. Окрім Києва, вона на кілька місяців взяла під свій контроль адміністрації в Житомирі, Харкові, Херсоні, Полтаві, Проскурові та інших великих містах. Проте лояльне ставлення нацистів до ОУН(м) змінилося в середині листопада 1941 р., коли німці сформували власний адміністративний апарат на окупованих територіях. 17 листопада 1941 р. було розпущено УНР у Києві.
21 листопада 1941 р. ОУН(м) організувала несанкціонований мітинг-панахиду в м. Базар на Житомирщині на честь 20-річчя «Базарської трагедії». В акції взяли участь понад 40 тис. осіб. Занепокоєні такою масовістю окупаційні власті арештували 721 учасника мітингу. 30 листопада 1941 р. у передмісті Житомира Мальованці 120 осіб, серед яких був керівник ОУН(м) на Житомирщині Орищенко, розстріляли. У січні 1942 р. арешти «мельниківців» відбулися в Києві. У лютому арештованих Олену Телігу, І. Ірлявського, І. Рогача, В. Багазія та інших розстріляли в Бабиному Яру. Загалом до кінця німецької окупації Києва в Бабиному Яру було страчено 621 члена ОУН обох напрямів.
Упродовж лютого — березня 1942 р. мережу ОУН(м) майже повністю знищили гестапівці в Харкові, Полтаві, Вінниці, Херсоні та інших містах України, її залишки, які в травні 1942 р. очолив Олег Ольжич (Кандиба), змушені були перейти до глибокого підпілля. На початку осені 1942 р. ОУН(м) почала формувати перші власні боївки (загальна кількість учасників мельниківських відділів на той період становила 450 осіб), більшість яких протягом наступного року поглинули сильніші конкуренти з бандерівської організації.

У середовищі ОУН(б) з кінця зими й на початку весни 1942 р. поширювалося переконання в тому, що Німеччина вже не зуміє довести до переможного завершення навіть війну проти СРСР. Однак припускалося, що й Радянському Союзу бракуватиме сил для відновлення довоєнного статус-кво. Намагаючись бути максимально готовою до моменту дезінтеграції обох воюючих сил, ОУН(б) прагнула наростити свій бойовий потенціал й активізувати пропаганду. Така поведінка спричинила те, що вже з 20 березня 1942 р. в усіх німецьких повідомленнях про події з окупованих територій СРСР запроваджували окрему рубрику «Український рух Опору».
У квітні 1942 р. керівники бандерівської організації провели Другу конференцію. Її постанови вимагали від членів ОУН взяти під контроль господарське життя регіону, не займатися «партизанщиною», а працювати і накопичувати сили для майбутньої вирішальної боротьби й загальнонаціонального повстання.
З травня 1942 р. німецькі донесення відзначають особливу активізацію «руху Бандери», вказуючи на розбудову оунівських організаційних структур, намагання взяти під контроль відділи допоміжної поліції, підготовку військових кадрів і накопичення зброї на підпільних складах. Особливо складне становище в Північно-Західному регіоні України значно радикалізувало місцевий актив ОУН(б), який щоразу наполегливіше вимагав від центрального керівництва організації розгорнути масову партизанську війну проти німців, яку розглядали як початок загальнонаціонального повстання. Відтак у серпні — жовтні 1942 р. сформовано перші стаціонарні збройні відділи ОУН(б), очолювані військовим референтом у Рівненській області С. Качинським і районним військовим референтом Сарненщини Г. Перегіняком. Координатором військової діяльності в регіоні став військовий референт ОУН(б) на Північно-Західних українських землях В. Івахів, а загальне керівництво здійснював регіональний лідер організації Д. Клячківський.
Щоб не втратити свого авторитету в організації та очолити стихійні процеси формування націоналістичних повстанських відділів, лідери ОУН(б), які спочатку не схвалювали партизанських методів боротьби, пішли шляхом «узаконення» наявної ситуації. Упродовж жовтня — грудня 1942 р. М. Лебедь провів дві військові конференції ОУН(б), на яких було розроблено детальні плани формування підпільної армії. У січні 1943 р. лідери ГП ОУН(б) прийняли остаточне рішення про планову організацію підпільної армії на Поліссі на території між Брестом та Гомелем. З лютого 1943 р. відділи оунівських партизанів активізували свою діяльність, нападаючи на німецькі військові та господарські об’єкти (іноді на підрозділи німецької армії) з метою забезпечити себе зброєю, амуніцією, одягом, продовольством і медикаментами.
Протягом 17—23 лютого 1943 р. неподалік Олевська відбулась Третя конференція ОУН(б), на якій було вирішено розпочати збройний виступ проти німців оунівською партизанською армією, що мала отримати офіційну назву «Українська визвольна армія». Однак згодом цю назву відхилили, натомість від 15 квітня 1943 р. почали використовувати запозичену в отамана «Бульби» назву «Українська повстанська армія».
Весна 1943 р. дала змогу керівництву ОУН(б) на Волині та Поліссі активізувати формування повстанських структур. До перших сотень, створених С. Качинським і Г. Перегіняком, додалися нові відділи. Загони націоналістів поповнили службовці української допоміжної поліції та господарських служб, які 15—20 березня 1943 р. організовано здезертирували від німців і частково перейшли в підпілля.
Спочатку діяльністю повстанських відділів керували військові штаби територіальних округів ОУН(б), а координував їхню роботу військовий референт ОУН(б) на Волині та Поліссі В. Івахів. Після його загибелі 13 травня 1943 р. в сутичці з німцями Д. Клячківський реорганізував повстанські сили. Територіальні оунівські військові штаби було перетворено на штаби з’єднань підпільної армії. Наприкінці весни — влітку 1943 р. для повстанських з’єднань визначили чіткі територіальні межі їхньої діяльності, створили Групи УПА: «01» «Заграва» (центральна й північна частини Рівненщини та Пінщина); «02» «Богун» (південна частина Рівненщини, північна частина Тернопільщини та Славутівщина); «03» «Турів» (Волинська область, Берестейщина); «04» «Тютюнник» (Житомирська та північно-західні райони Київської області).
У липні 1943 р. Д. Клячківський сформував та очолив Головне командування УПА. Через місяць було організовано штаб УПА на чолі з колишнім підполковником армії УНР Л. Ступницьким. З осені 1943 р. до роботи в УПА долучився Р. Шухевич із групою військових фахівців. Вони розпочали реорганізацію Повстанської армії. У листопаді 1943 р. створено Головну команду ГК УПА, на чолі якої став підполковник Р. Шухевич, та Головний військовий штаб (ГВШ), який з грудня 1943 р. очолив майор О. Гасин, а із січня 1944 р. майор Д. Грицай. До складу УПА було включено відділи створеної в Галичині Української народної самооборони (УНС), що поповнили армію приблизно на 8 тис. чоловік.
Територія діяльності УПА поділена на три краї, або генеральні воєнні округи (ГВО): УПА-«Північ» (Волинь, Західне Полісся, Житомирщина, північно-західні райони Київщини), УПА-«Захід» (Галичина, Буковина, Закарпаття, Закерзоння), УПА-«Південь» (сучасна Хмельниччина, Вінниччина, західна частина Черкаської та Кіровоградської областей). ГВО ділили на воєнні округи (ВО).
Роль тилу (запілля) в УПА відігравала організаційна мережа ОУН(б), яка мала власну територіальну структуру, відповідала за постачання, керувала своїми воєнізованими формуваннями — Самооборонними кущовими відділами (СКВ), займалася підготовкою молоді, мала систему медичної опіки — Український червоний хрест (УЧХ), а також Службу безпеки (СБ), що виконувала функції розвідки й контррозвідки.
Проблемою для істориків залишається визначення кількісного складу УПА. Доступні нині документи дають змогу стверджувати, що особовий склад УПА з кінця 1943 і до середини 1945 рр. коливався в межах 20—30 тис. осіб із чисельною перевагою повстанських сил у різних регіонах у різний період. Не менше людей брало активну участь у підпіллі ОУН.
У лютому — березні 1943 р. почалася активна збройна боротьба перших відділів УПА з німецькою окупаційною адміністрацією та поліцією. Повстанці напали на містечка Володимирець, Кременець, Дубно. Німецькі донесення з України повідомляли, що на початку березня 1943 р. спостерігалися розгортання і підготовка нових українських «націоналістичних банд», утворених із загонів чисельністю до 500 осіб, у районі Сарн. У цей час розпочалося поширення повстанського руху на південь від автомобільної траси Рівне — Житомир і відбувалися систематичні напади на німецькі господарчі об’єкти й склади між Рівним і Новоградом-Волинським, що, на думку німецьких аналітиків, свідчило про «створення запасів».
Із середини березня 1943 р. у звітах німецької поліції безпеки і СД було зазначено, що діяльність «українських банд» охопила південну частину Рівненщини, Кременеччину та південну частину Волинської області. Протягом березня 1943 р. найзапекліші сутички з нацистами УПА мала на Луччині, Ковельщині, Горохівщині, Рівненщині, Кременеччині, Костопільщині, Сарненщині, Лановеччині й у Славутських лісах.
Протягом квітня 1943 р. протистояння між націоналістами й німецькою адміністрацією посилювалося. Бої і сутички між УПА та німецькими силами безпеки точилися практично по всій території Волині. Одне за одним повстанці захоплювали містечка Степань, Цумань, Горохів, Іванова (Янова) Долина, Ковель. Нацисти повідомляли, що «націоналістичні партизани атакують посеред білого дня, нападають на потяги, визволяють людей, підготовлених для вивозу до Німеччини. У багатьох районах уже не існує німецької адміністрації, в районі Рівного спалено всі тартаки й убито близько 400 їхніх керівників і робітників». Навесні 1943 р. у своєму листуванні гітлерівці зазначали, що вони не контролюють на Волині 75% орних земель і втратили 52% поставок худоби. Генеральний комісар Волині та Поділля Шоне на початку травня 1943 р. наголошував, що в Горохові, Любомилі, Дубні, Луцьку, Кременці «панують націоналістичні банди»: «Те, що тут відбувається, слід розцінювати як повстання». Згідно зі звітами ОУН і УПА, протягом квітня 1943 р. від рук повстанців загинуло 600 німців та їхніх союзників.
У червні 1943 р. ситуація для німецького окупаційного апарату та поліції на Волині й Поліссі ставала нестерпною. У німецьких звітах зазначено, що велика «українська банда» захопила військові продовольчі склади в Шепетівці, а міста Горохів та Остріг з усіх боків оточені «великими групами банд». З огляду на ситуацію 7 червня 1943 р. німецьке командування розпочало масштабну антиповстанську операцію. 21 червня 1943 р. територію РКУ було оголошено «зоною антипартизанських операцій». З липня 1943 р. до операцій проти УПА залучено командувача всіх протипартизанських формувань на Східному фронті Е. фон дем Баха-Зелевскі. У розпорядженні німецьких генералів було 10 тис. поліцаїв і жандармів, 10 батальйонів мотопіхоти (до 7 тис. осіб) з артилерією, 50 танків і бронемашин, 27 літаків, угорські частини та 5 бронепоїздів. Одночасно застосовували терор проти цивільного населення. Було арештовано й 15—16 липня 1943 р. страчено українську інтелігенцію Рівного, Луцька й Кременця (понад 2 тис. осіб), згодом спалено цілі села: Малин, Уличів, Губків, Туличів, Абрамівці, Тарачин, Літин, Радовичі та ін.
Жорстокість викликала лише посилення опору. Якщо протягом липня 1943 р. УПА здійснила 295 атак на німецькі опорні пункти, 682 саботажні акції на залізниці, 119 нападів на господарські об’єкти, то наступного місяця — 391 напад на німецькі гарнізони, 1034 диверсії на залізниці, 151 атаку на підприємства. Повстанський рух також розширив свої географічні межі. Улітку 1943 р. керівництво ОУН(б) розгорнуло в Галичині перші відділи УНС. Прагнучи запобігти поширенню повстанського руху, в середині літа 1943 р. гітлерівці перейшли до наступальних дій. У липні — серпні 1943 р. важкі бої УНС із німецькими каральними експедиціями відбулися поблизу містечок Турка, Коломия, Сколе, Долина.
Під час боїв і сутичок з окупантами у червні — вересні 1943 р. загинуло 1237 українських повстанців і понад 3 тис. гітлерівців та їх союзників.
15 серпня 1943 р. Головне командування УПА оголосило себе єдиною законною владою на звільнених від німців землях, де створювалися «повстанські республіки».
Ситуація для підпілля суттєво ускладнилася з кінця осені 1943 р., коли до зони дії УПА почав наближатися фронт. Гітлерівці стягнули більші поліційні та жандармські гарнізони до міст і залізничних станцій, сконцентрувавши увагу на охороні комунікацій. Збір систематичних продовольчих контингентів із населення відновлювати вже не намагалися, лише час від часу каральні експедиції вдавалися до рейдів у сільську місцевість із метою забезпечити себе продовольством. У жовтні — листопаді 1943 р. відділи УПА і УНС мали 47 боїв із німцями, а відділи сільської самооборони — 125 сутичок. Повстанці знищили понад 1500 противників. Утрати УПА та УНС (без членів СКВ і мирних мешканців) сягнули 414 осіб убитих.
На зламі 1943—1944 рр. повстанські відділи опинились у фронтовій смузі. Намагаючись вивести їх з-під ударів німецьких фронтових частин, ГК УПА 24 грудня 1943 р. затвердила «Тактичну інструкцію», згідно з якою на «німецькому фронті» слід було подбати про якнайбільше збереження всіх «фізичних, духовних і моральних сил і засобів нації для вирішального моменту боротьби», а тому проводити лише самооборонні акції, уникаючи «зачіпних боїв» проти німців. При цьому наголошувалося, що головне — перезимувати без втрат.
Наприкінці 1943 р. у середовищі ГК УПА виникла ідея формування прототипу національного уряду в підпіллі. Навесні 1944 р. під патронатом керівництва збройного підпілля організовано ініціативний комітет на чолі з Л. Шанковським, який мав провести роботу зі створення понадпартійного органу для координації самостійницької боротьби. Підготовчу роботу завершили до липня 1944 р. Упродовж 11—15 липня 1944 р. поблизу с. Недільної на Самбірщині відбувся Великий збір Української головної визвольної ради (УГВР), де були присутні деякі представники інтелігенції із Центральної та Східної України і представники колишніх українських політичних партій, які діяли на території довоєнної Польщі. На ньому затвердили програмні документи УГВР: «Тимчасовий устрій УГВР», «Платформа УГВР» та «Універсал УГВР». Документ «Тимчасовий устрій УГВР» визначав структуру організації, повноваження її керівних органів, компетенції Великого збору, президії та президента УГВР, виконавчого органу УГВР — Генерального секретаріату, Генерального суду та Генеральної колегії УГВР. Документ «Платформа УГВР» окреслював основні ідеї щодо політичних та соціальних прагнень Визвольної Ради; проголошував, що УГВР бореться за створення незалежної національно-демократичної держави із гарантованим народоправством, справедливим соціальним устроєм, забезпеченням свободи слова, совісті, зібрань, друку, рівності громадян перед законом, гарантування прав національним меншинам тощо. Загалом документ нагадував подібні декларації визвольних рухів різних народів.
На Великому зборі також затвердили уніфікований текст присяги вояків УПА, обрали головою Президії УГВР уродженця Полтавщини, колишнього члена Центральної Ради К. Осьмака. Членами Президії УГВР стали: В. Мудрий, І. Гриньох, І. Вовчук. Головою Генерального секретаріату УГВР і секретарем військових справ затвердили Р. Шухевича, генеральним суддею — Я. Біленького, секретарем закордонних справ — М. Лебедя, внутрішніх справ — Р. Волошина, бюро інформації — Й. Позичанюка.
Передбачалося, що частина членів УГВР відійде на Захід для забезпечення дипломатичної активності українського визвольного руху у світі, а частина залишиться на території України для керівництва боротьбою. Більшість членів УГВР залишились на території України і загинули або були арештовані радянськими спецслужбами.

Українсько-польський міжетнічний конфлікт

Перший масштабний міжетнічний українсько-польський конфлікт після вересня 1939 р. був спровокований діями німецької окупаційної адміністрації. Намагаючись організувати на Холмщині зразкову німецьку колонію («Гіммлерштадт»), німці 27 листопада 1942 р. розпочали операцію з виселення десятків тисяч польських селян із призначеної для неї території. До акції залучали українські поліційні частини і українських адміністраторів. Крім того, в зовнішньому кільці колонії планували поселити українських селян, яких силою заганяли на місце виселених поляків.
Армія Крайова (АК) від березня 1943 р. розпочала «відплатну» акцію, але не проти німців, а проти українців. З 26 березня 1943 до 22 травня 1944 рр. військові угруповання польського підпілля знищили 52 українські села і замордували приблизно 4 тис. українських селян. Маси українських утікачів потягнулися на Волинь. Саме вони стали тією «наочною агітацією», яка посилила антипольські настрої в регіоні.
На початку 1943 р. українське підпілля на Волині прийняло рішення почати антинімецьке повстання. Українські підпільні структури щоразу частіше ліквідовували поляків, які перебували на німецькій службі або яких підозрювали у співпраці з німецьким гестапо чи радянськими партизанами. Налякані поляки гуртувалися в містечках або більших селах і створювали бази самооборони, а також активно йшли на службу до поліції та під керівництвом німецьких офіцерів проводили криваві пацифікаційні акції проти українських сіл.
Після злочинів, які польська поліція вчинила проти українського населення в червні 1943 р. у процесі німецького наступу на УПА, командування повстанців прийняло рішення поетапно ліквідувати всі польські поселення на Волині й Поліссі. У першій декаді липня 1943 р. у польських селах з’явилися листівки із закликом до населення протягом двох діб покинути територію України і виїхати за р. Західний Буг. Однак польське підпілля наказало своїм співвітчизникам не рухатися з місця, щоб Польща після війни не втратила землі Волині. Тоді командування УПА (згідно зі свідченнями, які давали полонені командири повстанців на допитах у НКВС) віддало наказ своїм загонам ліквідовувати конкретні польські поселення. «Ліквідувати» означало вигнати мешканців і спалити будівлі, щоб змусити поляків переїхати за Буг. Убивати мешканців польських колоній дозволялося лише у разі, якщо вони чинили опір. У повстанських звітах з антипольских акцій майже завжди згадувалося, що українські відділи в польських селах зустрічали якщо не організованим опором, то стріляниною з вікон і дрібними нападами. Такі ситуації лише розлючували партизанів, які часто знищували не тільки поселення, а й більшість їх мешканців.
11 липня 1943 р. відділи УПА одночасно атакували 96 польських поселень у Володимирському, Ковельському і Горохівському районах Західної Волині. 12 липня було завдано повторного удару по 50 колоніях у Володимирському і Горохівському районах. Налякані масштабами акції УПА поляки втікали до міст, поповнюючи лави поліції, виїжджали на роботу в Німеччину або пробиралися на етнічні польські землі. До початку вересня 1943 р. польське населення на Волині змогло втриматися лише в 11 повітових містечках під охороною німців і польської жандармерії та на 25 самооборонних базах.
Українсько-польська боротьба на Волині активізувалася на межі 1943—1944 рр., коли до регіону почала наближатися Червона Армія і обидва підпілля бажали гарантувати собі найкращі стратегічні позиції для подальшої боротьби. У лютому 1944 р., коли німці швидко відступали з Волині, повстанці атакували практично всі польські самооборонні бази і містечка, які були позбавлені німецького захисту.
На зламі 1943—1944 рр. українсько-польська «мала війна» перекинулася також на територію Галичини. Упродовж першої половини 1944 р. польські та українські партизанські формування в цьому регіоні завдавали обопільних ударів, унаслідок чого страждало як українське, так і польське цивільне населення. У липні 1944 р. командування УПА-«Захід» прийняло рішення всіма силами вдарити по польських поселеннях для остаточного вигнання поляків із галицьких земель. Найзапекліші бої влітку 1944 р. між АК і УПА розгорнулися на території колишнього Тернопільського воєводства, де в часи існування міжвоєнної Польської держави було здійснено особливо успішну полонізацію і поляки становили майже 40% населення регіону. Напередодні приходу радянських військ на територію Галичини польське населення регіону з 1939 до 1944 рр. внаслідок більшовицьких репресивних акцій, німецьких вербувань на роботу, війни з українцями скоротилося в різних повітах на 20—95%. Наймасовіші втрати поляків, за даними польського підпілля, припадали на радянські депортації 1939—1941 рр., утечі від українських атак і вивезення німцями на роботи до райху. Від рук українців гинуло від 100 до 2 тис. поляків на один повіт.
В українсько-польській війні на Волині, Поліссі та Галичині неможливо точно визначити кількість жертв протистояння. Очевидно, що в конкретному регіоні і в конкретний період часу більше страждала та сторона, яка була слабшою. Зокрема, на Холмщині та Грубешівщині наприкінці 1942 р. — в першій половині 1943 р. українські втрати сягали 4 тис. осіб убитих і до 20 тис. біженців. На Волині й Поліссі у 1943—1944 рр. поляки втратили 23—25 тис. осіб убитих і 125 тис. біженців. Українці на Волині, Поліссі й Берестейщині втратили від рук польського підпілля й польської допоміжної поліції 8—10 тис. осіб. У Галичині поляки втратили убитими 12—15 тис. осіб і до 300 тис. біженцями. Аковці і поляки на німецькій службі убили приблизно 5 тис. українців Галичини. Отже, під час українсько-польської війни на території Холмщини, Грубешівщини, Берестейщини, Полісся, Волині й Галичини з кінця 1942 до початку 1945 рр. українці втратили 12—14 тис. осіб убитих і до 20 тис. біженців, поляки — 35—40 тис. осіб убитих і 425 тис. біженців.

Протистояння між УПА та радянськими партизанами, підрозділами Червоної Армії і військами НКВС

Перша значна сутичка між упівцями і партизанами відбулася наприкінці лютого 1943 р. 20 лютого сотня Г. Перегіняка атакувала табір радянських партизанів неподалік с. Заморочне Рівненської області. Того самого дня повстанці атакували табір радянських партизанів коло Озерська. Після цих нападів, уже 23 і 25 лютого 1943 р. донесення із загонів С. Ковпака та В. Бегми констатували загострення конфронтації з націоналістами. Щоб помститися за напади оунівців, з’єднання С. Ковпака 25 лютого 1943 р. спалило кілька сіл у Людвипільскому та Костопільському районах. У відповідь повстанці наприкінці лютого і в березні 1943 р. атакували радянські партизанські групи в районі Сарн, Столина і Володимирця.
28—29 травня 1943 р. в Лельчицькому районі Білорусії відбулася нарада керівників партизанських формувань Правобережної України. На ній було порушено питання про виявлення та знищення баз УПА і про боротьбу з українським самостійницьким рухом. З початку червня 1943 р. на Правобережну Україну, Полісся та Волинь почали передислоковуватися великі з’єднання радянських партизанів зі Східної України та Білорусії. У свою чергу командування УПА намагалося утримати лісові масиви й не допустити проходу червоних партизанів із Поділля і південної частини Волині на Полісся, а з Білорусії на Волинь.
У червні 1943 р. розпочався рейд Сумського партизанського з’єднання С. Ковпака до Карпат. Прямуючи з Білорусії на українське Полісся, «ковпаківці» увійшли на території, контрольовані повстанськими відділами. Завдяки дипломатичному таланту комісара з’єднання С. Руднєва червоні партизани домовилися про безперешкодний прохід територією Волині й Полісся в напрямку до Карпат. Однак уже в Галичині, де на той момент ще не було створено УПА, радянські партизани вдалися до терору проти націоналістичного активу в селах, до грабунку майна селян. Намагаючись захистити населення від партизанського терору, керівництво ОУН(б) 15 липня 1943 р. віддало наказ про початок формування відділів УНС. У серпні 1943 р., коли основні сили «ковпаківців» розбили німці в Карпатах, загони УНС «добивали» розрізнені групи партизанів.
У жовтні — листопаді 1943 р. бойові дії між УПА й радянськими партизанами зазнали подальшої ескалації. За два місяці повстанці провели з партизанами 54 бої. У звітах радянських партизанів за вересень 1943 р. зазначено, що в Рівненській і Тернопільській областях населення налаштоване націоналістично, тому спільно з повстанцями перешкоджало розвитку партизанського руху.
У січні — лютому 1944 р. більшу частину Волині та Полісся зайняла Червона Армія, німці контролювали лише західну частину Волинської області. Ситуація в протистоянні між радянськими партизанами і загонами УПА на Волині й Поліссі кардинально змінилася. Частина партизанських з’єднань отримала наказ пробиватися в німецький тил на територію Галичини й Холмщини, а частину було кинуто безпосередньо на знищення повстанців. Бої між УПА і радянськими партизанами точилися з перемінним успіхом. Повстанці знали територію, і їх підтримувало населення, а червоні партизани були добре озброєні і мали достатню кількість офіцерів, підтримку польських сіл та західноукраїнських комуністів. Ні повстанці не зуміли повністю заблокувати райони своєї діяльності від доступу партизанських з’єднань, ні червоні партизани не змогли розгромити УПА. Обидві сторони зазнали значних втрат в обопільній боротьбі (2—3 тис. убитих з обох боків).
На межі 1943—1944 рр. на територію активної діяльності УПА прийшли фронтові частини Червоної Армії. Незважаючи на те що «Тактичні інструкції», затверджені 24 грудня 1943 р. ГК Повстанської армії, забороняли упівцям вступати в бої з регулярними радянськими військами навіть задля здобуття зброї, місцеві командири часто порушували розпорядження командування. Напади відділів УПА на підрозділи і частини Червоної Армії тривали до осені 1945 р. У таких сутичках радянські війська інколи зазнавали значних втрат. Серед загиблих радянських військовослужбовців траплялися навіть генерали. Так, 29 січня 1944 р. під час повстанського нападу загинув командувач бронетанкових та механізованих військ 1-го Українського фронту генерал А. Штевнєв. Через місяць після його смерті — 29 лютого 1944 р. на дорозі між селами Милятин і Сіянці упівці обстріляли колону, в якій їхав командувач 1-го Українського фронту генерал армії М. Ватутін, поранивши його. Після невдалого лікування він помер 15 квітня 1944 р. у київському госпіталі.
Протистояння між УПА та військами НКВС розпочалось одразу після проходження фронту територією, де діяли повстанські сили. З лютого до квітня 1944 р. запеклі бої між силами УПА і внутрішніми військами розгорнулися в лісах Житомирщини, Сарненщини, Костопільщини, Кременеччини, Дубенщини. Намагаючись змінити ситуацію на свою користь, органи радянської влади у середині березня 1944 р. у Рівному створили оперативний штаб для боротьби з ОУН і УПА. Його роботу організували заступники наркома внутрішніх справ СРСР С. Круглов та І. Сєров. До кінця березня в розпорядження штабу було перекинуто 29 ешелонів внутрішніх військ зі східних регіонів СРСР, які до 7 квітня 1944 р. провели 109 антиповстанських операцій (убили 2600 повстанців, захопили 3256 підпільників, втративши при цьому 112 службовців НКВС убитими і 90 пораненими).
Для боротьби із повстанським рухом радянські спецслужби розширювали територію свого перебування в регіоні. На початок осені 1944 р. до Волинської, Рівненської, Львівської, Тернопільської, Дрогобицької та Станіславівської областей було передислоковано понад 32 тис. бійців внутрішніх військ, танковий батальйон (22 танки), 5 бронепоїздів (екіпаж 7,7 тис. осіб). Окрім цих сил, до боротьби з повстанцями залучили 4 прикордонні полки, 2 тис. оперативних співробітників НКВС, кілька тисяч бійців внутрішніх військ (дислокувалися в Житомирській, Кам’янець-Подільській, Вінницькій та Київській областях), армійські частини і до 10 тис. колишніх партизанів. Однак і сили підпілля в цей період були значними. Після домобілізації, яку провела УПА-«Північ» у листопаді 1944 р., кількість її вояків становила до 8 тис. осіб, ще 1,5—2 тис. перебували в рейдуючих відділах УПА-«Південь», 15—16 тис. в УПА-«Захід». Крім цих сил УПА, існувало також збройне підпілля ОУН, яке подвоювало кількість бойовиків. Упродовж 1944 — початку 1945 рр. захопили 38 райцентрів (деякі по кілька разів).
Радянські звіти зафіксували втрати в боротьбі з підпіллям. Так, у серпні — грудні 1944 р. лише в Станіславівській області радянська сторона втратила від рук повстанців убитими 1704 особи, пораненими — 350 і полоненими — 731. Намагаючись змінити ситуацію на свою користь, органи НКВС провели мобілізацію польського й частково українського населення до Винищувальних батальйонів і Груп сприяння (у яких на межі 1944—1945 рр. налічувалося майже 25 тис. бійців). До повстанців зверталися із закликами скласти зброю, обіцяючи амністію, із колишніх червоних партизанів і перевербованих повстанців організовували спеціальні провокативні групи, які діяли під виглядом УПА (до середини 1945 р. було створено 157 таких груп у складі 1808 осіб).
З початку 1945 р. практично в усіх районах Західної України розпочалися масштабні військово-чекістські операції, які увійшли в історію під назвою «Перша велика блокада». Від 10 до 31 січня 1945 р. внутрішні війська, конвойні війська НКВС, прикордонники, армійські частини та винищувальні батальйони повністю блокували лісові масиви регіону. Проте знищити повстанські сили до кінця січня не вдалося.
У березні 1945 р. на пленумі ЦК КП(б)У було підбито підсумки першого тотального наступу радянських силових структур на УПА. За офіційними даними, в боях на початку 1945 р. підпілля ОУН і відділи УПА втратили 11 тис. осіб убитими і 26 тис. полоненими, ще 22 тис. вийшли із підпілля «з повинною», також було затримано 13 тис. осіб, що ухилялися від мобілізації до Червоної Армії. За даними радянської розвідки, в УПА продовжували перебувати 25 353 особи, згруповані в 496 відділів різної чисельності. Тобто, незважаючи на втрати, підпілля залишалося численним і дієвим. Квітень — червень 1945 р. ознаменувався новими масштабними акціями проти ОУН і підрозділів УПА. До липня 1945 р. співробітники НКВС здійснили 9238 операцій проти підпілля. Під час боїв і облав загинуло 34 210 націоналістів, захоплено 46 059, «з повинною» вийшло 25 868 повстанців. Сумарно втрати підпілля мали б становити 106 137 осіб, не враховуючи арештованих 5717 «бандпосібників» і висланих 12 773 членів родин «бандитів». Однак такі оптимістичні звіти є некоректними, оскільки, за тими самими радянськими даними, в УПА в березні 1945 р. перебувало тільки трохи більше 25 тис. осіб. Якщо навіть припустити, що в мережі ОУН було ще 25 тис., все одно кількість нейтралізованих «повстанців» буде удвічі більшою від реальної чисельності людей, активно задіяних у визвольному русі. Очевидно, що до статистики потрапили десятки тисяч звичайних громадян, які симпатизували або епізодично допомагали повстанцям, утікачі від мобілізації тощо.
27 липня 1945 р. ЦК КП(б)У прийняв постанову «Про ліквідацію залишків банд українсько-німецьких націоналістів у західних областях УРСР». Придушити антикомуністичний рух потрібно було до кінця року. Розпочався новий літньо-осінній наступ на підпілля. Особливо активні бойові дії між УПА і внутрішніми військами розгорнулися на Прикарпатті, де в липні — вересні чекісти провели понад 2 тис. антиповстанських операцій.
На завершальному етапі Другої світової війни підпілля нарощувало свою активність. Наприклад, якщо в серпні 1945 р. повстанці здійснили 77 наступальних операцій, терористичних і саботажних акцій, то у вересні — 146. Уперта боротьба українських націоналістів із найпотужнішою державою Європи тривала ще понад десять років після завершення війни, але перші два роки протистояння (1944—1945) були чи не найкривавішими. За цей час підпілля ОУН і УПА на території СРСР здійснило 6600 акцій, яким радянські органи безпеки протиставили 39 773 каральні операції. Під час боїв, облав і блокад у 1944—1945 рр. загинуло (за радянськими даними) 103 313 підпільників, 110 785 — потрапили в полон, 50 058 — здалися на милість влади. Паралельно було затримано 96 988 дезертирів із Червоної Армії і втікачів від призову.

Український націоналістичний рух у роки Другої світової війни. УКРАЇНА В РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

Попередня сторінка з ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

До змісту ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

Наступна сторінка з ІСТОРІЇ УКРАЇНИ