Соціально-економічне становище наддніпрянської України на початку 20 ст. УКРАЇНА НА ПОЧАТКУ ХХ ст. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

Зміни в соціальній структурі суспільства України на початку 20 ст.

Згідно з даними перепису населення 1897 р., у Російській імперії проживало приблизно 30 млн українців. Однак це тільки населення у межах 9 губерній. Отже, у переписі не враховано українства, яке займало територію поза етнічними землями, а його чисельність на початку ХХ ст. сягнула до 2,5 млн осіб.
Із розвитком промисловості у Наддніпрянській Україні активізувалася розбудова міст. Наприкінці ХІХ ст. існувало чотири великих міста: Одеса (понад 400 тис. осіб), Київ (250 тис. осіб), Харків (175 тис. осіб), Катеринослав (115 тис. осіб). Тут сконцентрувалося 35% усього міського населення Наддніпрянської України. На 1914 р. населення Києва і Одеси становило понад 500 тис. осіб, Харкова — приблизно 250 тис., Миколаєва і Херсона — приблизно 100 тис., Житомира, Новочеркаська, Полтави — приблизно 60—80 тис.
У національному складі населення Наддніпрянської України, згідно з переписом 1897 р., кількісно превалювали українці (72,6% від загальної кількості населення), більшість яких були селянами. На цій території також проживали росіяни, поляки, євреї, німці, болгари, греки та представники інших національностей. Освітній рівень населення засвідчив: писемних росіян — 32,4%, поляків — 40,6%, євреїв — 39%, українців — 13%.
Промисловий розвиток сприяв соціальним змінам у суспільстві, появі та формуванню нових соціальних прошарків. Якщо міська інтелігенція як окрема верства суспільства сформувалася в останній третині ХІХ ст., то сільська — на межі ХІХ—ХХ ст. Формування сільської інтелігенції Наддніпрянської України відбувалось у межах загальної ситуації, що склалася в політичній, економічній та етносоціальній сферах. Рівень грамотності серед сільського населення становив 24,22% серед чоловіків і 6,84% — серед жінок. Ці показники в українських губерніях були значно нижчими за середньостатистичні в імперії. Наприкінці ХІХ ст. вищу та середню освіту в Наддніпрянщині мали лише 0,2% від усього населення (трохи більше 40 тис. осіб). На 205,8 тис. осіб припадала одна гімназія в Одеському навчальному окрузі, на 486,4 тис. — у Харківському, на 563,2 тис. — у Київському. До студентства належали переважно вихідці з дрібного дворянства, чиновників, купців, міської інтелігенції, духовенства, семінаристів, діти міщан. Лише на початку ХХ ст. частка представників селянства істотно зросла. У 1913 р. у Київському, Харківському та Одеському університетах вона становила 14% від загальної кількості студентів; у Київському політехнічному та Харківському технологічному інститутах — 19,5%. У червні 1916 р. міністр народної освіти П. Ігнатьєв у доповіді імператору Миколі ІІ визнав, що Російській імперії не вистачає лікарів, ветеринарів, фармацевтів, дипломованих учителів, економістів. Бракувало також спеціалістів аграрного сектору. У 1909—1913 рр. вищі та середні сільськогосподарські навчальні заклади випускали приблизно 700 спеціалістів на рік. Їх кількість була недостатньою для країни, більшість населення якої становило селянство. До того ж аграрії зазвичай працювали на дрібнотоварних виробництвах, в управлінському апараті, на дослідних полях. В імперії не діяв жоден науково-дослідний інститут чи сільськогосподарська академія. Єдиним вищим навчальним закладом сільськогосподарського профілю був агрономічний факультет Київського політехнічного інституту. Кадри спеціалістів у галузі сільського господарства формувались у губернських і повітових школах (приблизно 15), а також у приблизно 200 нижчих навчальних закладах. Основними освітніми закладами, у яких готували інтелігенцію для села, були духовні семінарії. Випускники міських гімназій, ліцеїв, учительських семінарій, педагогічних курсів, особи, які здобули домашню освіту, та ті, хто мав середню освіту й не зміг вступити до університетів переважно через урядові заборони або брак коштів, також поповнювали сільську інтелігенцію. На межі ХІХ—ХХ ст. в Україні зросли масштаби заробітчанства (наймитування) сільських дітей, яких із 11—12 років віддавали у найми, часто до міста. Там вони засвоювали основи грамоти, що могло сприяти їхній освіті та кар’єрі.
Сільська інтелігенція формувалась у специфічних умовах зміни управлінської структури села. Декласований дворянський елемент, духовенство, заможне селянство, міщани різних прошарків поповнювали сільську інтелігенцію. У суспільстві утверджувалася думка про престижність і почесність роботи на селі. У цей період значно знизилася частка привілейованих (дворянсько-бюрократичних) верств. Загалом (за переписом 1897 р.) кількісний склад спеціалістів на селі становив лише 0,35% усього населення (83 025 осіб), на Наддніпрянщині — 50,28%. Водночас існували регіональні особливості. Так, у Херсонській губернії частка міської інтелігенції дорівнювала 72,92% від загальної кількості інтелігенції. Найбільше сільської інтелігенції проживало на Правобережжі (понад 38 тис. осіб); Лівобережжі та Слобожанщині — майже 27 тис.; Півдні — приблизно 20 тис. Територіально сільська інтелігенція була розподілена нерівномірно: від 500 до 100 осіб на повіт. До 1917 р. її кількість зросла щонайменше удвічі. Модернізація поглибила й розширила спеціалізацію інтелігенції, сприяла її кількісному і якісному зростанню. Значну частку спеціалістів становили представники духовенства. Поява сільської інтелігенції потребувала нових умов організації суспільства: створення профспілок, національних організацій тощо.
Іншим класом, який сформувався й набув інституційних ознак, стали робітники, які жили за рахунок продажу своєї робочої сили. За переписом 1897 р., в Україні їх кількість становила приблизно 1,5 млн осіб. Приблизно 387 тис. осіб із них були зайняті у промисловості. У зв’язку з розвитком промисловості від початку ХХ ст. до 1917 р. прискорювалося зростання пролетаріату. Так, у 1910 р. у промисловості України було зайнято 475 тис. робітників, у 1917 р. — 839 тис. Поштовхом до формування робітничого класу стали реформи 60—70-х років ХІХ ст. у Російській імперії, які започаткували розшарування суспільства. Існувало кілька основних джерел формування робітничого класу як продуктивної сили промислового розвитку. Його поповнювало переважно селянство, яке, розорившись, вирушало до міста у пошуках заробітку. Також чисельність пролетаріату зростала за рахунок мігрування робітників із російських губерній, які оселялися здебільшого у південних регіонах. Тут розвивалися і потребували найманої робочої сили такі галузі промисловості, як кам’яновугільна, залізорудна, машинобудівна та суднобудівна. Ситуацію використав царат для проведення русифікаторської політики у найбільших промислових центрах Наддніпрянщини. Резервом поповнення пролетаріату стали й дрібнотоварні виробники, які не могли конкурувати з великими монополіями, розорялися й долучалися до класу робітників.
Протягом перших 10—15 років ХХ ст. кількість робітників в Україні значно зросла і досягнула приблизно 20% (3,612 млн осіб) від загальної кількості робітників Російської імперії. Однак їх концентрація в різних регіонах України суттєво різнилася. Найбільші центри зосередження пролетаріату — Харків, Катеринослав, Київ, Миколаїв, Одеса, Юзівка, Маріуполь. На великих заводах металургійного виробництва було зайнято 100% робітників; у залізорудній промисловості — 84,4%; у вугільній — 84%; цукровій — 64,4%; машинобудуванні та обробці металів — 54,2%. У 1913 р. в Україні налічувалося 280 великих промислових підприємств, на кожному з яких працювало понад 500 осіб. Саме на цих підприємствах зосереджувалося понад 60% загальної кількості промислових робітників. У 1917 р. концентрація пролетаріату на великих промислових підприємствах сягнула понад 70%. Основна маса робітників зосереджувалась у найбільш промислово розвинутих губерніях — Катеринославській, Харківській та Херсонській. 65% (1,209 млн осіб) загальної кількості промислових робітників України пра-
цювали на великих заводах, шахтах і рудниках Донецько-Криворізького басейну. На Лівобережжі їх більшість зосередилася у Харківській губернії (104 тис.), на Правобережжі — в Київській губернії (101 тис.).
У 1917 р. сільськогосподарських працівників, які приєдналися до пролетаріату, налічувалося приблизно 1,2 млн осіб. До непромислового пролетаріату належало також понад 230 тис. осіб найманих робітників, які пра-
цювали на дрібних підприємців-кустарів.
Етнічний склад робітників Наддніпрянської України був неоднорідним: росіяни-шахтарі становили 70%, металісти — 69%, залізничники — 48,8%. В аграрно-промисловому комплексі у південно-західних і західних губерніях переважали робітники українського походження. Загалом серед пролетаріату частка українців становила приблизно 70%. Національний склад робітництва України впливав на формування й розвиток національно-державницьких ідей на наступних етапах. На Сході та Півдні, де у міському населенні переважав російськомовний компонент, серед пролетаріату панували проросійські настрої, натомість у західних областях — самостійницькі тенденції.
Тривалість робочого дня не обмежувалася законодавством і в середньому дорівнювала 12—14,5 год. на добу. Ці показники перевищували норми робочих годин у тогочасних капіталістичних країнах. Поширеними були понаднормові години. Більшість підприємств, особливо важкої та видобувної промисловості, працювали, не дотримуючись правил техніки безпеки та охорони праці. У 1913 р. на шахтах Донбасу 15,7% робітників отримали виробничі травми внаслідок нещасних випадків; на металургійному виробництві — понад 30%. Попри важкі умови праці, заробітна платня була низькою, не давала змоги забезпечити прожитковий мінімум робітничої родини. Спостерігалась тенденція до систематичного зниження зарплатні за рахунок зниження розцінок на вироблені товари. Протягом 1908—1910 рр. заробітна платня знизилася на 25—50%. Найнижчі доходи отримували працівники легкої промисловості. Середній рівень їхньої заробітної платні становив 62—86 коп. на день, однак підприємці урізали їх розмір різними штрафами. У 1904 р. було оштрафовано приблизно 32% робітників. Протягом 1910—1913 рр. сума штрафів у вугільній промисловості зросла на 46%, у металургії — на 166%.
Житлово-побутові умови робітників були нестерпними. Життя в бараках, землянках, без належних санітарно-гігієнічних умов спричинили появу та поширення різноманітних хвороб, загострення соціальних проблем тощо. Швидке зростання кількості й концентрації пролетаріату та його надскладні умови праці й життя сприяли політизації пролетаріату.
Значні зміни відбулись і в середовищі поміщиків. Серед великих землевласників з’явилися представники різних соціальних груп: міщани, купці, навіть селяни. Однак найбільшими землевласниками були дворяни, яким на території України належало 65,6% поміщицьких земель: на Правобережжі — 87,6%, на Лівобережжі — 69,6%, на Півдні — 46,6%. Протягом 1877—1917 рр. відбулось істотне скорочення землеволодіння дворян. Більшість своїх земель вони втратили через соціально-економічні умови. Господарства, які до реформ 60—70-х років ХІХ ст. існували винятково за рахунок праці кріпаків, почали занепадати. Відродження прибутковості цих маєтків уможливлювалося лише за умови кардинальних змін порядку господарювання. Насамперед землевласники повинні мати капітал для розвитку господарства. Натомість вигідніше було продати маєток, ніж модернізувати його чи займатися збитковою господарською діяльністю. Скороченню дворянського землеволодіння сприяли також аграрна криза наприкінці ХІХ ст., повстання селян у 1905—1907 рр., реалізація Столипінської аграрної реформи.

У 1905 р. на Наддніпрянщині налічувалося 21,6 тис. поміщицьких маєтків. До 1917 р. їхня кількість зросла, що зумовило дроблення земельних наділів. Так, у 1905 р. в Київській губернії господарство середнього розміру становило 903,9 дес., у 1917 р. — 566,9; у Полтавській — відповідно 394,1 та 198,2; Харківській — 650,2 та 322,6; Чернігівській — 390,4 та 331,5 дес.
Процес мобілізації землі мав регіональні відмінності. Найінтенсивніше він відбувався на Півдні України. Правобережні губернії характеризувалися стійкістю поміщицького землеволодіння. У цьому регіоні сформувалися великі маєтки польських та українських магнатів, найбагатшими серед яких були Потоцькі (188,8 тис. дес.), Браницькі (173,6 тис. дес.), Терещенки (139,9 тис. дес.), Бобринські (71,9 тис. дес.) та ін. Це забезпечували наявність у них значних капіталів і можливість без серйозних втрат перейти до нових підприємницьких видів діяльності у сільському господарстві. Сприятливими факторами цього стали також розвиток цукрової промисловості та втручання у процес розподілу земельної власності царського уряду, який із політичних міркувань був зацікавлений у зміцненні на Правобережжі питомої ваги землеволодінь російського дворянства.
На Лівобережній Україні, де частково збереглося кріпацтво й переважали змішана та відробіткова системи господарювання, землевласники-дворяни збули приблизно 2/5 площі своїх володінь. Причиною цього стала перевага дрібних маєтків та економічно слабких господарств, власники яких не витримували конкуренції з потужнішими капіталістами. Розорившись, вони змушені були продавати свої землі представникам інших станів.
Дворяни Півдня України приблизно 50% землі продали іншим станам. Кріпацтво тут не поширилося, натомість інтенсивно розвивалися капіталістичні відносини. Дефіцит робочої сили у цьому регіоні також сприяв мобілізації землі. Не маючи гарантованої робочої сили, місцеві землевласники змушені були або докорінно змінювати систему ведення господарства, застосовуючи працю найманих робітників, або відмовитися від маєтку. Втрачена дворянами земля переходила у володіння купців, міщан та селян. Найбільше її отримали заможні селяни, кількість земельних наділів у яких протягом 1877—1905 рр. зросла майже вчетверо.
Скорочення дворянського землеволодіння супроводжувалось зменшенням поміщицького землеволодіння загалом. На початку ХХ ст. активізувався продаж землі поміщиками, тобто відбулася зміна загальної соціально-економічної ситуації, що полягала в безповоротному поверненні до буржуазних відносин. Процес мобілізації землі прискорили стихійні повстання селян у 1905—1907 рр., а також постійні зростання цін на неї. Так, у 1897 р. середня ціна за 1 дес. становила 77 крб, а в 1907 р. — 123 крб. Вагомим чинником продажу землі стала столипінська аграрна реформа. Події початку ХХ ст. (поразка у російсько-японській війні, виступи селян 1905—1907 рр.) змусили російський уряд звернути увагу на аграрне питання. Від підтримки поміщиків уряд перейшов до поступового усунення їхніх латифундій. Селянський банк, який відіграв роль посередника у реалізації поміщицької землі, активно сприяв проведенню реформи. З його допомогою поміщики України протягом 1906—1910 рр. продали понад 385 тис. дес. землі. Упродовж 1905—1917 рр. поміщицькі землеволодіння скоротились у Київській губернії на 33,2%, Чернігівській — 43,1%, Полтавській — 31,1%, Харківській — 40,5%, Катеринославській — 52,7%. Попри значну втрату земельного фонду, поміщицьке господарство України зберігало латифундійний характер. На всій території Наддніпрянщини переважало середнє землеволодіння. На середні господарства припадало 53,6% загальної кількості поміщицьких маєтків, які приблизно рівномірно розподілялися по всіх губерніях. У губерніях Ліво- і Правобережної України провідне значення мали дрібні володіння, у той час як у степових регіонах на них припадала найменша частка. На Лівобережжі дрібне землеволодіння становило 42,2% від загальної кількості. Проте найбільша кількість землі зосереджувалась у великих господарствах, які становили лише 14,6% від загальної кількості і охоплювали 57% поміщицького землеволодіння. Найбільший відсоток поміщицьких земель господарств був на Правобережжі — 61,8%, найменший — на Чернігівщині.
Поміщицькі та селянські господарства були основними виробниками сільськогосподарської продукції, зокрема продавцями зерна. Так, маєток Бобринських у Смілі давав понад 1 млн пуд. зерна, з яких на продаж ішло 540 тис. пуд.; у маєтках Терещенків вироблялося приблизно 10 млн пуд. зерна тощо. Як правило, сільськогосподарську продукцію реалізовували на місцях оптовим покупцям, вивозили до стаціонарних сховищ чи продавали за кордон. Насіння цукрового буряку постачали до Бельгії та Франції, частково — у російські губернії, молочну продукцію реалізовували у Вінниці. Через Київ на ринок надходив цукор, через Одесу — пшениця. Основними продуктами експорту поміщицьких господарств були зерно та цукор.
Важливе товарне значення мало тваринництво, яке розвивалося переважно у великих господарствах. Ця галузь сільського господарства потребувала значних площ для влаштування пасовищ. Перевагу надавали великій рогатій худобі, вівцям, свиням, коням, яких продавали на плем’я (особливо коней) та реалізовували продукцію з них: молоко, м’ясо, сир, вовну. Наприклад, у маєтку графа Браницького у Ставищі був завод, де розводили елітні породи коней. У Білій Церкві вирощували велику рогату худобу, свиней, овець. Частину поголів’я продавали, зокрема щороку на аукціоні збували від 20 до 40 коней.
Відбувалася соціальна еволюція поміщиків, насамперед дворянського походження. Збувши свої маєтки, вони часто ставали чиновниками, лікарями, художниками, письменниками, вчителями, науковцями, поповнюючи лави інтелігенції. Еволюція поміщиків відбувалась у кількох напрямах: скорочення їхньої чисельності та їхнього землеволодіння; перехід до безстановості; формування на базі поміщицьких маєтків підприємницького сільськогосподарського виробництва; зміна роду діяльності. Поступово поміщицькі землеволодіння обмежувалися, поміщиків витісняли із соціальної структури суспільства, формуючи на їхній основі господарства нового, капіталістичного, типу.

Особливості й тенденції промислового розвитку в Україні на початку 20 ст.

За економічним потенціалом Наддніпрянська Україна посідала 2-ге місце в промисловому виробництві Російської імперії. На її території було сконцентровано понад 20% промислових підприємств імперії, які виробляли більше 20% промислової продукції, вартість якої становила приблизно 15% загальної вартості всієї продукції, виробленої в Росії.
Капітал почали вкладати здебільшого у промисловість, активно залучаючи іноземні інвестиції. Високе мито перешкоджало імпорту іноземних товарів, але можна було ввезти капітал, побудувати підприємство і продавати його продукцію без мита. Основну частину іноземного капіталу інвестували у важку промисловість. Він відіграв провідну роль у розвитку гірничозаводської промисловості Півдня, прискорив видобуток кам’яного вугілля і залізної руди, розвиток металургії. Залученню іноземного капіталу сприяла політика царського уряду на чолі із С. Вітте. Наприкінці ХІХ ст. у Російській імперії стабілізувалося фінансове становище, був запроваджений золотий стандарт. Це гарантувало підприємцям-інвесторам стабільність і прогнозованість у їхній діяльності. Зокрема, у 1900 р. 65 підприємств сільськогосподарського машинобудування належало переважно іноземцям. Наприкінці ХІХ ст. у Катеринославській і Херсонській губерніях виникло 17 великих металургійних заводів, 9 з яких належали англійським, бельгійським і французьким підприємцям, які будували заводи за власний рахунок. Так з’явилися завод Дж. Юза з робітничим селищем Юзівка (сучасний Донецьк); Дніпровський завод у селищі Кам’янське (сучасний Дніпродзержинськ); Гданцівський завод біля Кривого Рогу. Власниками Брянського заводу поблизу Катеринослава, Дружківського та Донецько-Юріївського на Донбасі стали російські промисловці.
Виникла мережа приватних банків. Однак роль українських банків, підпорядкованих столичним, була на той час незначною. Розширення банківської мережі стимулювало інвестиції у велику промисловість, сприяло концентрації промислового капіталу. Найбільш стрімко розвивались великі підприємства у металургійній та кам’яновугільній промисловості. Були створені нові промислові центри: вугільно-металургійний Донбас-Криворіжжя, Криворізький залізорудний, Нікопольський марганцевий басейни, Південно-Західний цукробуряковий район. Зокрема, у 1900 р. 5 найбільших заводів Півдня виробляли 49% металургійної продукції. У загальноросійському виробництві їх частка становила понад 25%. Вугільні шахти Донбасу на початку ХХ ст. продукували 75% усього видобутку вугілля в Росії. У 1913 р. цей показник зріс до 78%. Постали нові центри сільськогосподарського машинобудування (Харків, Одеса, Бердянськ), металургійного виробництва (Юзівка, Катеринослав). На початку 90-х років ХІХ ст. в Україні вироблялося 30% чавуну, а на початку ХХ ст. — більше 60%. Високі показники були характерні й для інших галузей: у 1913 р. продукувалося від загального виробництва в Російській імперії 72,3% залізної руди, 58% сталі, 69% чавуну, 57% прокату, 50% сільськогосподарських машин, 40% паровозів. На початку ХХ ст. Україна за рівнем концентрації промислового виробництва була на одному з перших місць у світі. Промислове виробництво зосередилось у великих промислових центрах на Сході Наддніпрянщини та у містах Півдня — Катеринославі, Луганську, Харкові, Миколаєві, Одесі. З 1890 до 1902 рр. кількість великих підприємств, на яких працювало від 1000 осіб, зросла на 141,5%. Кількість середніх підприємств (999—500 працівників) збільшилася на 97,2%; дрібних (499—100 працівників) — на 54,3%. Значним досягненням стало будівництво Харківського та Луганського паровозобудівних заводів.
Концентрація виробництва зумовила виникнення кількох монополій. Найбільшою з них був заснований у 1901 р. синдикат «Продамет» — товариство для реалізації продукції металургійних заводів. Він давав 75% листового заліза Російської імперії і у 1904 р. контролював 60% видобутку кам’яного вугілля Донбасу. Також діяли синдикати «Турбопродаж», «Продвагон». У квітні 1887 р. у Києві створили цукровий синдикат — перше монополістичне об’єднання в Україні та Росії; у грудні — Південноросійське Дніпровське металічне товариство з основним капіталом 5 млн крб.
У 1895 р. прийняли закон, за яким міністерство фінансів разом із цукрозаводчиками визначало норму споживання цукру в країні. Вона становила 10,5 фунтів цукру на рік (1 фунт за російською системою мір — приблизно 409 г). Ця кількість цукру на душу населення була значно нижчою, ніж у розвинутих країнах світу. Цукор, вироблений понад норму, експортували й продавали за заниженими цінами (так, усередині країни цукор-рафінад продавали по 6 крб 15 коп. за пуд, а у Лондоні — по 2 крб 38 коп.). Така політика зробила цукрову промисловість однією з найприбутковіших. Саме Україна стала потужним загальноросійським виробником цукру. На початку ХХ ст. цукрові заводи виробляли 1018 млн пуд. цукру (Росія загалом — 0,7 млн пуд.).
Наприкінці ХІХ ст. — на початку ХХ ст. відбувається зрощення банківського капіталу з промисловим, що спричинилося до утворення фінансової олігархії, посилення державного впливу на діяльність монополій.
Ці процеси сприяли формуванню замкнутого циклу діяльності окремої галузі. Так, цукрову промисловість фінансували Російський торгово-промисловий і Азовсько-Донецький банки; з експортом збіжжя тісно пов’язана діяльність Російського банку для зовнішньої торгівлі, Азовсько-Донецького та Об’єднаного банків; Російсько-Азіатський, Азовсько-Донецький і Міжнародний банки фінансували вугільнодобувну промисловість; суднобудування (Миколаїв) було пов’язане з Міжнародним і Російсько-Азіатським банками. Вітчизняні фінансисти (Харитоненки, Терещенки, Бродські) водночас входили до правлінь і рад столичних банків, усеросійських монополістичних об’єднань.
Продовжували розвиватися харчова й легка галузі промисловості. Питому вагу в структурі економіки мала горілчана (винокурна) галузь харчової промисловості. Значна кількість підприємств цієї галузі розташовувалася на Півдні України. Для горілчаної галузі, як і для цукрової, характерними були концентрація виробництва, застосування нової техніки і технологій. Розвивалися тютюнова й олійна галузі. Тютюнові фабрики діяли в усіх губерніях Наддніпрянщини, але найбільше — на території Київської губернії (21 підприємство). У 1913 р. під посівами олійних культур по усій Російській імперії було 2,8 тис. дес., з них в Україні — 491 тис. дес. (18%).
Розпочалось активне інвестування іноземного капіталу в харчову промисловість. Інвесторів приваблювала дешева робоча сила, родючі чорноземи, мінеральні ресурси. До 96% усіх іноземних капіталів припадало на Францію, Велику Британію, Німеччину і Бельгію. Кожна з цих країн обрала певну галузь інвестування. Іноземні підприємці переймалися насамперед отриманням надприбутків, що зумовлювало експлуатацію людських і природних ресурсів регіону. На межі ХІХ—ХХ ст. у харчову промисловість залучився й акціонерний капітал. Підприємства, особливо фабрично-заводського типу, власниками яких ставали купці, міщани і заможні селяни, здебільшого будували у містах. На першому місці у харчовій промисловості було цукроваріння. Кількість цукрових заводів на Правобережній Україні протягом 1898—1904 рр. зросла із 122 до 144 і до 1914 р. практично не змінилась. Продуктивність цукроварень підвищилась насамперед завдяки удосконаленню техніки і технології. Протягом 1902—1903 рр. відбувались зростання обсягів виробництва цукру, спад і часткова стабілізація у 1905—1906 рр., зростання у 1906—1907 рр., спад протягом 1907—1910 рр., стрибкоподібне зростання у 1910—1912 рр., зменшення обсягів у 1912—1913 рр. і часткове відновлення потенціалу у 1913—1914 рр. Друге місце у фабрично-заводському виробництві на Правобережжі посідало борошномельне виробництво та винокуріння, тютюнова промисловість розвивалася нерівномірно. Для виробництва горілки використовували борошно, а згодом — картоплю і патоку. Завдяки застосуванню паровиків високого тиску поширення набула технологія перероблення картоплі на спирт. Однак важливіше значення мали великі ґуральні, в яких переробляли на спирт зерно. Також динамічно розвивалась олійна галузь, її сировиною було насіння льону, конопель та соняшнику.
Складною проблемою у розвитку харчової промисловості стало забезпечення галузі кваліфікованими фахівцями. Зокрема, брак цукроварів спонукав власників цукроварень — Яхненків і Симиренків — організувати на цукроварнях практичну школу цукроварства.
Були створені шкірообробні заводи у Бердичеві, Києві, Василькові, джутова фабрика в Одесі, канатний завод у Харкові. На початку ХХ ст. розпочала роботу Державинська трикотажна мануфактура — майстерня з виготовлення одягу. Обладнання, фарбники і більша частина сировини для потреб легкої промисловості надходили із-за кордону.

Зовнішня та внутрішня торгівля
в Україні на початку 20 ст.

Значно змінився внутрішній ринок країни. Розвиток великої промисловості та залізниць змінили форми торгівлі. Ще наприкінці 80-х років ХХ ст. в Україні створили залізничну мережу, яка сполучала найбільші міста України і промислові регіони Донбасу, Україну з Росією, що активізувало розширення внутрішнього ринку. У менш промислово розвинутих регіонах зберігалися сезонні ярмарки, натомість у великих містах виникали торговельні фірми з розгалуженою мережею стаціонарних магазинів і складів; формувалися товарні біржі, що спеціалізувалися на певному товарі (збіжжі, металі, будівельних матеріалах). Головними формами організації внутрішньої торгівлі були ярмаркова, базарна та постійна стаціонарна торгівля. Важливу роль у внутрішній торгівлі відігравали базари, які стали формою постійних економічних зв’язків між містом і селом. Щорічний обіг базарних коштів на межі ХІХ—ХХ ст. становив понад 80 млн крб. Вони діяли не тільки в містах, а й у багатьох селах, перетворюючись на місця стаціонарної торгівлі. Ярмарки відбувалися в усі пори року, але у зв’язку з недостатньою забезпеченістю надійними шляховими сполученнями найбільші торговельні операції на ярмарках здійснювали у січні — лютому, червні — серпні, коли можна було ґрунтовими шляхами транспортувати вантажі.
Усе виробництво Російської імперії на початку ХХ ст. оцінювалось у 9 млрд крб. Приблизно 50% продукції споживало саме виробництво. До половини обігових коштів (4,5 млрд крб) додамо обіг транспортних підприємств, банків і бірж (приблизно 5,5 млрд крб). Отже, увесь обіг внутрішньої торгівлі становив приблизно 10 млрд крб.
Обсяги зовнішньої торгівлі також збільшилися. Збіжжя було основним продуктом експорту. Зростало значення морського торгового флоту. Найбільшим портом на півдні України стала Одеса, через яку експортувалася значна частина загальноросійського виробництва збіжжя. Вона виконувала важливу роль транзитного пункту у зовнішній торгівлі імперії. Особливістю зовнішньої торгівлі було те, що продукцію експортували переважно великими партіями, чим задовольняли інтереси малих, а інколи і середніх підприємств.
Збільшення протяжності і густоти залізниць сприяло концентрації сільськогосподарської продукції та сировини розпорошених виробників на численних залізничних станціях і вузлах. Активна індустріалізація обумовлювала посилення взаємодії промисловості та сільського господарства із залізничним, морським і річковим транспортом, що забезпечило експорт продукції з України у Центральну Росію, Білорусь, Прибалтику, Польщу, Сибір, на Кавказ, Далекий Схід. Промисловий розвиток Західної Європи створив потребу в продуктах харчової промисловості, що стало важливим для економіки Правобережної України, в економічному розвитку якої чільне місце посідала не важка індустрія, а харчова промисловість.
Розвиток капіталістичних відносин супроводжувався завершенням формування промислової буржуазії.
У 1900—1903 рр. у Російській імперії, як і у всьому світі, вибухнула економічна криза. Зниження цін і попиту на товари спричинили скорочення виробництва або закриття підприємств, зростання рівня безробіття. Найгостріше кризові явища проявились у важкій промисловості, зокрема залізорудній та металургійній. Меншою мірою криза поширилась у вугільній, легкій і харчовій, зокрема цукровій, промисловості.

Сільське господарство Наддніпрянщини.
Зміни в аграрній галузі в Україні на початку 20 ст.

До системи нових капіталістичних відносин поступово залучалося сільське господарство України. Протягом 1863—1902 рр. до ринкового обігу надійшло понад 25,6 млн дес. приватних земель. Значна частина земель була продана заможним селянам. У сільському господарстві поширювалось застосування машинної техніки. Попри те що Україна давала 43% світового врожаю ячменю, 20% — пшениці, 10% — кукурудзи, мала статус «європейської житниці», українець у середньому споживав хліба менше, ніж жителі розвинутих європейських країн.
Оскільки аграрне питання було невирішеним, С. Вітте розпочав підготовку нової аграрної реформи. За його ініціативи 22 січня 1902 р. створено Особливу нараду про потреби сільськогосподарської промисловості. Деякі пункти програми аграрних вимог використав згодом П. Столипін. Місцеві комітети наради (82 губернських і обласних та 536 повітових і окружних) підтримали добровільний перехід селян від общинного землеволодіння до подвірного. Микола ІІ не наважився провести реформи, і Особливу нараду 30 березня 1905 р. було ліквідовано. Реформи 60—70-х років ХХ ст. потребували завершеності і послідовності. Феодальні відносини гальмували розвиток капіталізму у сільському господарстві, а невирішене аграрне питання посилювало конфронтацію у суспільстві, сприяло зростанню соціального напруження та політичної нестабільності. Поміщицькі землеволодіння занепадали, а громада виявила нездатність ефективно господарювати і контролювати настрої селян. Це зумовило запровадження аграрної реформи в Російській імперії з 1906 р., яку ініціював прем’єр-міністр П. Столипін. Реформи передбачали руйнування громади, в якій реформатор вбачав головний стримувальний чинник розвитку продуктивних сил сільського господарства. Почалося реформування з публікації указу від 9 листопада 1906 р. «Про доповнення деяких положень чинного законодавства стосовно селянського землеволодіння та землекористування». Указ скасував закон 1893 р. про непорушність селянської громади. Усі громади належали до двох категорій: ті, у яких перерозподілу землі не здійснювали протягом останніх 24 років, і ті, у яких він був. Незалежно від бажання селян, які належали до 1-ї категорії, їх проголошували власниками землі відразу. Для 2-ї категорії потрібна була згода 1/3 селянських дворів, після чого громаду ліквідовували, а домовласники ставали приватними власниками землі. У такий спосіб скасовувалась приватно-подвірна власність, здебільшого поширена на території України. Селяни 2-ї категорії також отримували право закріплювати за собою наділи та сплачувати за надлишки землі за цінами 1861 р. (нижчими порівняно з цінами на початку ХХ ст.). Попри те що указ мала затвердити Державна дума, його відразу почали втілювати в життя. Юридичної сили він набув лише 14 червня 1910 р. за Положенням про землеустрій (травень 1911 р.), у якому йшлося про створення відрубних та хутірських господарств шляхом ліквідації черезсмужжя. За згоди 1/5 домовласників можна було отримати землю однієї ділянки.
В Україні найбільшого поширення набули хутори, а в інших регіонах Російської імперії — відруби.
За законом від 14 червня 1910 р., в індивідуальну земельну власність перейшло від 48 до 51,7% селян у Правобережній, від 34,2 до 42% — Степовій та від 13,8 до 16,5% — Лівобережній Україні. Хутірських господарств у Наддніпрянщині протягом 1906—1913 рр. було створено 226 тис. Однак правом виходу з громади скористалися здебільшого бідні та заможні селяни. Бідняки, кількість яких значно переважала, після закріплення своїх наділів продавали їх і переселялися до міст або на нові землі за Урал. На 100 селян-продавців припадало 96,6 селян-покупців. Найзаможніші селяни не завжди прагнули вийти з громади, адже їм було вигідно зберігати її, тримаючи у кабалі менш заможних. Крім того, указом було визначено кількісне обмеження — придбати дозволялося не більше 4—6 наділів (землі, що припадала на одну особу чоловічої статі). Після купівлі землі більшість селян (53,3%) стали власниками менше 15 дес. землі на двір; 30,3% селян — 15—25 дес.; 14,4% — понад 25 дес. У господарствах, які мали 15 і більше десятин землі, зазвичай не використовували найманої праці. Задля запобігання спекуляції землею в указі забороняли продавати землю не селянам та іноземцям.
Селянський поземельний банк відіграв важливу роль у проведенні аграрної реформи. Зокрема, змінився напрям надання кредитів і позичок на користь індивідуальних власників, які отримали пільги (у 1913 р. серед покупців землі було 79,7% селян-одноосібників). Також зростали обсяги продажу: у 1882—1905 рр. банк продав 8275,9 тис. дес. землі, а у 1906—1913 рр. — 8460,4 тис. дес. За роки реформ Селянський банк надав позичок понад 1 млрд крб.
Важливе значення в аграрній реформі мала переселенська політика. Під час переселення найбільше українців потрапило до Сибіру і Далекого Сходу. З метою нівелювання соціального напруження уряд сприяв міграції за Урал приблизно 3 млн осіб, із них понад 1 млн — з України. Переселенці отримали більше 31 млн дес. землі (завдяки чому переселення до Сибіру протягом 1906—1913 рр. зросло на 153%, посівні площі — на 80%). Також вони мали пільги: податкові канікули на 5 років, безвідсоткові позики в розмірі 100—400 крб із відстрочкою виплати на 3 роки; за державний кошт було збудовано залізниці, водосховища, криниці тощо. Однак спостерігались недостатнє фінансування цих заходів, погана організація переїзду. Багато людей в дорозі померло, дехто не зміг пристосуватися до кардинальних змін клімату. Приблизно 1/6 частина переселенців повернулися назад.
Запроваджуючи земельну реформу, П. Столипін прагнув прискорити розвиток капіталістичних відносин на селі. Цьому мали сприяти поява хуторів і відрубів, розвиток кооперації, селянських господарств фермерського типу, меліорації, організація низьковідсоткового кредитування селян, утворення землеробської партії, яка мала представляти інтереси дрібних землевласників. Аграрний сектор, на думку П. Столипіна, повинен виглядати як система дрібних і середніх фермерських господарств та невеликих дворянських садиб. Це зумовить інтеграцію дворянської та селянської культур, у яких основну роль мали відіграти заможні селяни.
Попри свою незавершеність і значні недоліки, в аграрної реформи були й певні позитивні характеристики: сільське господарство почало перехід до інтенсивних методів організації роботи, зростання врожайності, збільшення частки посівів селян. Також збільшилася частка товарної селянської продукції, чому сприяв розвиток різних видів кооперативів: кредитних, виробничих, збутових, споживчих. Зокрема, утворено перші кооперативні союзи, Київський кредитний банк (Союзкредит). Валовий прибуток сільського господарства у 1913 р. становив 52,6% від загального, а товарообіг за роки реформи збільшився на 45%. Проте загалом проблема реформування аграрного сектору була нерозв’язаною: сільське господарство мало низьку ефективність; механізація та забезпечення сільськогосподарською технікою перебували на низькому рівні; мінеральні добрива застосовували лише у великих спеціалізованих господарствах (90% усіх добрив імпортували). Водночас соціально-економічні умови цього періоду сприяли переходу до нового етапу аграрних перетворень: від відсталих, напівфеодальних поміщицьких і селянських господарств до капіталомісткого, технологічно прогресивного сектору економіки. Успішне завершення цих реформ П. Столипін прогнозував через 15—20 років, у які не передбачалося соціальних та економічних потрясінь. Проведенню реформи зашкодили його смерть від пострілу есера Д. Богрова у вересні 1911 р. та початок Першої світової війни. Крім того, реформу розпочато зі значним запізненням; перехід від натурального типу економіки до ринкових відносин в умовах самодержавства й адміністративно-командної системи був малоймовірний; панування адміністративних принципів управління економікою і рівноправні способи розподілу землі завжди викликають опір, тобто без надійної соціальної бази в особі ініціативних і кваліфікованих прошарків населення такі перетворення приречені на поразку.
Унаслідок столипінської реформи значно посилився процес диференціації селянства. Отже, політика впровадження фермерських господарств і переселення селян не послабила соціальні протиріччя на селі, а загострила їх.
Наддніпрянська Україна була одним із найрозвинутіших індустріальних та аграрних районів Російської імперії. Її економічний розвиток характеризувався такими особливостями:
— 15% підприємств України виробляли готову продукцію, інші лише постачали сировину для виготовлення продукції в Росії. Вартість готових російських товарів була значно вищою, ніж ціни на українську сировину;
— розвиток української економіки ґрунтувався не на місцевому національному капіталі, а на капіталі, що надходив ззовні — з російських губерній або із-за кордону (Франція, Бельгія, Велика Британія, США). Отже, Україну позбавляли потенційних прибутків і підпорядковували інтересам імперського та закордонного капіталів;
— монопольні об’єднання, зрощення банківського і промислового капіталів були характерні для промислового розвитку Наддніпрянщини у перші роки ХХ ст. і лише потім охопили Росію;
— негативний чинник розвитку продуктивних сил України полягав у відсутності державності;
— індустріалізація в Україні не завершилася до початку Першої світової війни, попри її надзвичайно високі темпи.
Україна, як і Російська імперія загалом, була аграрно-індустріальною. Промисловий розвиток Наддніпрянської України позначився концентрацією виробництва, утворенням монополій, спеціалізацією районів, залежністю від іноземного капіталу, регіональною нерівномірністю розвитку, вищими від загальноімперських темпами розвитку, перетворенням України на один із основних промислових регіонів Російської імперії. В аграрному секторі зберігали свої позиції великі поміщицькі землеволодіння; перетворення землі на товар посилило майнову та соціальну диференціацію селянства, загострило проблему аграрного перенаселення.