• Реклама

Окупаційний режим Німеччини та її союзників в Україні (1941—1944).
УКРАЇНА В РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ.
ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

Окупаційний режим Німеччини та її союзників в Україні (1941—1944). УКРАЇНА В РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

Адміністративний поділ українських земель, окупованих Німеччиною та її союзниками

Першочергово вся повнота адміністративної влади на окупованих східних територіях належала командуванню Збройних сил Німеччини, Угорщини та Румунії. 25 червня 1941 р. Гітлер своїм наказом надав командуванню вермахту відповідні повноваження. Довготермінові плани щодо окупованих земель він остаточно розкрив тільки на таємній нараді 16 липня 1941 р. У присутності керівників нацистської партії, німецької армії та держави фюрер виступив із промовою, у якій наголосив, що «цей великий пиріг (окуповані території СРСР. — Авт.) слід зручно розкласти для того, щоб могти: по-перше, ним володіти, по-друге, ним керувати, по-третє, його експлуатувати». Він зазначив, що окуповані території повинні стати колоніями і, як будь-які колонії, відігравати в політичному сенсі другорядну роль. Щодо України Гітлер наголосив на необхідності очистити від місцевих мешканців територію Криму та «австрійської Галичини», які мають бути повністю колонізовані німцями й германізовані. Території між Дністром і Південним Бугом було передано під тимчасове румунське управління як винагороду за участь у війні, з вирішенням остаточної долі цих земель після її завершення.
Останнім на засіданні 16 липня 1941 р. обговорювали кадрове питання. Ішлося про призначення райхскомісарів для окупованих областей. Саме на цій нараді Гітлер прийняв рішення призначити Е. Коха райхскомісаром України. Жорсткість характеру і непоступливість Коха, на думку Гітлера, мала забезпечити максимально ефективну експлуатацію природних і людських ресурсів нової найбагатшої «колонії німецького райху» — України.
17 липня 1941 р. Гітлер підписав наказ про запровадження цивільного управління окупованими областями СРСР. Згідно із документом, усі окуповані на сході землі, крім тих, які мали відійти до Генерального губернаторства (тобто української Галичини), підпорядковувалися міністерству окупованих територій Сходу, керівником якого призначили А. Розенберга. Уся територія мала бути поділена на Райхскомісаріати (імперські комісаріати), керовані райхскомісарами; Райхскомісаріати — на генеральні округи на чолі з генеральними комісарами; генеральні округи — на звичайні округи, очолювані гаупткомісарами.
20 серпня 1941 р. побачив світ декрет А. Гітлера про створення Райхскомісаріату «Україна» (далі — РКУ) та директива А. Розенберга про адміністративний поділ окупованих українських областей. Передбачалось формування в РКУ семи Генеральних комісаріатів (Волинь — Поділля, Житомир, Київ, Миколаїв, Таврія, Дніпропетровськ, Чернігів), які ділилися на гебітскомісаріати (або крайсгебіти). Однак повністю охопили територію всіх семи Генеральних комісаріатів РКУ не вдалося. На момент створення РКУ займав 71 тис. км2, а максимальна територія Райхскомісаріату становила 339 тис. 258 км2 із населенням 16 млн 900 тис. осіб на 1 вересня 1942 р. Реально на цій території існувало тільки шість Генеральних комісаріатів, а комісаріат «Чернігів» так і не було створено.
Резиденцією райхскомісара України Е. Коха обрали провінційне м. Рівне. Територія РКУ поділялася на 114 крайсгебітів, які об’єднували 431 район, а також 5 крайсгебітів міського типу (Дніпропетровськ, Київ, Запоріжжя тощо) і 25 містечок окружного підпорядкування.
Східні області України — Чернігівська, Сумська, Харківська, Ворошиловградська (Луганська) й Сталінська (Донецька) — перебували під управлінням військової адміністрації. Територію української Галичини як п’ятого округу (дистрикту) передавали до складу генерального губернаторства із центром у Кракові. Дистрикт Галичина охоплював 48 тис. км2 із населенням приблизно 5 млн осіб. Центром дистрикту став Львів, керівництво регіоном було покладено на О. Вехтера, який безпосередньо підпорядковувався керівнику генерального губернаторства Г. Франку. Галичину поділили на окружні староства (крайзгауптманшафти), а їх — на бецірки (райони) і ландгемайнди (сільські громади). Більші міста регіону прирівнювалися до окружних староств і називалися крайзфрайштадтами (вільні окружні міста). Кожен крайзгауптманшафт охопив до п’яти бецірків. Управління здійснював крайсгауптман за допомогою повітових комісарів (ландкомісарів). Волосні громади (їх у дистрикті було 337) об’єднували від 5 до 15 сіл. Окрему сільську громаду очолював громадський голова.
Частину українських земель, згідно з німецько-румунською угодою від 19 липня 1941 р., було передано Румунії на постійне (території, забрані від Румунії Радянським Союзом у 1940 р.) або тимчасове (території, розглядувані як плата за участь у війні проти СРСР) управління. Ізмаїльська область УРСР та 6 повітів Молдавської РСР, розташовані на західному березі Дністра, утворювали румунське губернаторство Бессарабія із центром у Кишиневі. Територія Чернівецької області України та деякі північні повіти Молдавії об’єднувались із Південною Буковиною в губернаторство Буковина (центр — Чернівці), а територію між Дністром та Південним Бугом виділяли в окремий регіон — губернаторство Трансністрія із центром в Одесі (керівник — професор Г. Алексяну). Трансністрія охоплювала 100 тис. км2, з яких понад 80% становили українські етнічні землі. Територія всіх трьох губерній була поділена на волості (пласти) і сільські громади (кошуки).
Від березня 1939 р. українське Закарпаття перебувало під окупацією ще одного союзника гітлерівської Німеччини — Угорщини. 22 червня 1939 р. Державні збори Угорщини прийняли закон «Про з’єднання Підкарпатських територій з угорською державою». На його підставі від липня 1939 р. в Закарпатті почали запроваджувати цивільне управління. Главою адміністрації став регентський комісар Підкарпатської території, який підпорядковувався і звітувався безпосередньо регенту М. Горті. На посаду комісара було призначено М. Козмі.
Угорці створили на території Закарпаття три адміністративні одиниці — жупи (Ужанську, Березьку, Мармароську), межі яких окреслював міністр внутрішніх справ. Міністр також призначав керівників жуп і їхніх заступників, але присягу вони складали на вірність регентському комісарові. Жупи поділялися на округи (від 4 до 6 у кожній жупі).
Після смерті регентського комісара М. Козмі (7 грудня 1941 р.) цю посаду обійняв доктор права В. Томчані, який управляв Закарпаттям до березня 1944 р., коли у зв’язку із наближенням фронту в регіоні знову сформували військову адміністрацію на чолі з урядовим комісаром А. Вінце.

Економічна експлуатація гітлерівцями та їхніми союзниками окупованої території України

Ще до початку війни із СРСР на межі 1940—1941 рр., як тільки було затверджено план «Барбаросса», гітлерівці почали розробляти плани економічної експлуатації майбутніх окупованих областей Східної Європи. Наприкінці лютого 1941 р. завершено створення економічного штабу «Ост», який очолив Г. Герінг. Практичні аспекти реалізації економічної політики на захоплених територіях СРСР райхсмаршал авіації поклав на Г. Томаса. 21 лютого 1941 р. Г. Томас видав наказ про формування економічного штабу «Ольденбург» (керівник — В. Шуберт), який повинен був розробити детальні механізми господарського управління та пограбування окупованих земель.
Протягом періоду окупації економічну політику Німеччини щодо України коригували залежно від ситуації на фронті, однак постійним залишався курс на тотальне вивезення всіх основних матеріальних цінностей і ресурсів. Кінцевою метою економічної політики нацистів в окупованій Україні мало стати її перетворення на «житницю Європи». Однак місця для українців у цій «житниці» не залишалося. Аналіз директив і наказів імперського міністра промислового і сільського господарства Г. Бакке свідчить про те, що передбачалась організація в Україні масштабного голоду, який призвів би до максимального винищення міського та сільського населення регіону і відкривав би необмежені можливості для німецької колонізації українських земель.
Намагаючись зберегти тотальний контроль над сільським господарством України, нацисти заборонили розділяти колгоспні землі та майно, перейменувавши колгоспи на громадські господарства. Керівниками цих колективних сільськогосподарських підприємств на рівні районів призначали присланих із Німеччини «спеціалістів». Уже на середину весни 1942 р. в Україну прибуло 7 тис. 613 німецьких окружних і районних сільськогосподарських керівників.

Поряд із чиновницьким окупаційним апаратом до справи пограбування українського села залучали також приватні німецькі компанії. Головним приватним «гравцем» на українському ринку стало Центральне торговельне товариство «Схід» («Централь-Ост»), що офіційно займалося заготівлею та збутом сільськогосподарської продукції. «Централь-Ост» заснувало в Україні 11 дочірніх компаній зі 130 філіями в усіх регіонах. Товариство контролювало 31 тис. громадських господарств, 1875 державних господарств, 900 МТС, 72 станції рослинництва, 17 насіннєвих контор.
Протягом років окупації з України було вивезено 23 млн т зернових і борошна, 2 млн т картоплі, овочів і фруктів, 100 тис. т бобових, 610 тис. т соняшникового насіння, 35 тис. т масла, 4,5 тис. т меду, 155 тис. т цукру, 10 тис. т повидла, 320 млн штук яєць, 5 тис. т бавовни, 7 тис. т вовни, 55 тис. т коноплі та льону, 250 тис. л пива, 70 тис. л спирту, 7,6 млн голів великої рогатої худоби, 9,3 млн свиней, 7 млн овець і кіз, 59,2 млн домашніх птахів, 3,3 млн коней, 6 тис. т риби тощо. З машинно-тракторних станцій України німецькі окупанти та їхні союзники забрали 56 128 тракторів і 24 128 комбайнів. Під час відступу німці, румуни та угорці знищили 230 тис. сільськогосподарських споруд, спалили 18 млн гектарів посівів, 114 тис. гектарів садів і виноградників.
Не відставали від німців у грабуванні українського села і румунські окупаційні власті. Допомагаючи Німеччині, румуни із контрольованої ними Трансністрії відправили до райху в 1941—1944 рр. 10 154 вагони з продовольством і 275 тис. голів великої рогатої худоби. До самої Румунії було забрано 75 тис. голів великої рогатої худоби, 12 тис. коней, 100 тис. овець, 30 тис. свиней, 300 тис. домашніх птахів. Вартість вивезеного з України майна становила 948 млрд лей (це при тому, що видаткова частина держбюджету Румунії в 1941—1942 рр. — 160 млрд лей).
Відмінною від політики в сільському господарстві була нацистська політика у сфері промислового виробництва. Не відчуваючи браку власних виробничих потужностей, гітлерівці упродовж перших місяців війни не вживали заходів, спрямованих на відбудову українських промислових об’єктів. Більше того, в червні — липні 1941 р. значну частину найновішого і найкращого обладнання українських підприємств, яке не було евакуйоване на Схід, демонтували і вивезли до промислових центрів Європи. Водночас окупанти намагалися максимально використати наявні в Україні трудові ресурси. 5 серпня 1941 р. А. Розенберг підписав розпорядження про запровадження системи обов’язкової трудової повинності для всіх мешканців східних окупованих областей. Усі працездатні громадяни у віці від 15 до 65 років мали стати на облік у конторах «бірж праці». Це дало змогу нацистам отримати реєстр наявних кваліфікованих робітників і спеціалістів промислового виробництва.
Було зроблено певні кроки щодо відновлення роботи збереженої на той час промислової бази. Першочерговим завданням при цьому німецька окупаційна адміністрація вважала запуск енергогенеруючих підприємств (тепло- та гідроелектростанції), що уможливлювало подання електроенергії в міста і більш-менш повноцінне функціонування окупаційного апарату та німецьких військових і цивільних інституцій. Так само швидко відновлювали роботу різноманітних майстерень, у яких ремонтували німецьку військову техніку і поїзди.
Важливими, на думку гітлерівців, були підприємства, задіяні у сфері переробки сільськогосподарської продукції. В Україні відновили роботу окремих спиртових заводів і тютюнових фабрик (для потреб вермахту), а також цукрових і консервних заводів, шкіргалантерейних підприємств тощо.
З 1942 р. німецькі окупанти розпочали новий етап у промисловій політиці. Відчуваючи брак сировинних ресурсів, гітлерівці відкривали в Україні підприємства, що спеціалізувалися на видобуванні стратегічної сировини — марганцю, залізної руди, нафти, вугілля тощо. У результаті організаційних заходів окупаційної влади було відновлено роботу 250 великих промислових підприємств. Однак загалом план відновлення промисловості провалився, до роботи стали лише приблизно 3% великих промислових підприємств, які працювали до війни. Єдине, що окупанти ефективно використали для своїх потреб, — захоплені ними під час наступу уже видобуті 2 млн т вугілля, 70 тис. т марганцевого концентрату, 2,4 млн т руди чорних металів, 276 тис. т чавуну і феросплавів, 984 тис. т рейок, 70,5 тис. т прокату, 21 тис. т труб різного діаметру тощо.
Паралельно зі спробами відновлення роботи промислових підприємств в Україні гітлерівці здійснювали масове вивезення обладнання з фабрик і заводів окупованих українських земель. Зокрема, з Маріуполя було забрано 3 тис. вагонів із промисловим устаткуванням, із Києва — 24 750 вагонів з індустріальним обладнанням. Загалом з України до Німеччини вивезли майже 128 тис. електродвигунів, 781 тис. металорізальних верстатів, 19 тис. одиниць ковальсько-пресового обладнання. Гітлерівці висадили в повітря або вивезли до Німеччини майже всі заводи і фабрики України, які на той час ще залишалися не зруйнованими; знищили 80% потужностей хлібопекарної промисловості, 90% — олійної, 100% — тютюнової.
Важливою складовою економічної експлуатації українських земель гітлерівським окупаційним режимом було вивезення мешканців України на роботи в райх. Затягування війни, а відтак збільшення призовних контингентів у Німеччині загострювало проблему нестачі робочих рук у німецькій економіці. Нацисти намагалися розв’язати проблему дефіциту людей за рахунок вербування робітників у західній і центральній частинах континенту. Однак із кінця 1941 р. вони змушені були звернути увагу на людський потенціал окупованих земель східної частини.
Cпочатку поїздки на роботу в Німеччину мали добровільний характер. Однак з огляду на малу кількість добровольців від весни 1942 р. розпочалося насильницьке вивезення мешканців України на роботу до райху. Протягом 1942 р. з України вивезли 714 тис. осіб, упродовж 1943 р. — майже 1,09 млн осіб, а в 1944 р. — ще 600 тис. Загалом із території України забрали 2,4 млн промислових і сільськогосподарських робітників, що становило 48% від усіх «остарбайтерів» із території СРСР. Після розгрому Німеччини в Україну повернулося приблизно 1,8 млн вивезених робітників, 200 тис. відмовилися повертатися й 400 тис. померли або загинули на роботі в райху.
Соціальна політика німецьких окупантів щодо місцевого населення мала відверто дискримінаційний характер. Реалізуючи курс на безоглядну експлуатацію економічних і людських ресурсів України, гітлерівці не переймалися питаннями забезпечення життєвих і соціальних потреб населення України. Єдина категорія людей, яка могла сподіватися на задоволення своїх мінімальних фізіологічних потреб, — співробітники місцевої адміністрації та робітники промислових підприємств.
Найбільшою проблемою було функціонування системи соціального забезпечення в містах (у селах її практично не існувало й за сталінського режиму). Уже з перших днів окупації в містах гостро постало питання продовольчого постачання населення. При відступі Червоної Армії більшість продовольчих запасів було вивезено на схід або знищено, частину люди зуміли розібрати по домівках. Однак здобутих продуктів вистачало в кращому разі на кілька тижнів. Напередодні зими 1941—1942 рр. українським містам загрожували голод, холод, брак житла і відсутність медичного обслуговування.
Намагаючись використовувати трудовий потенціал міст, гітлерівці постали перед проблемами постачання продуктів і нормування їх видачі населенню. Було запроваджено продовольчі картки, при «отоваренні» яких людина отримувала мізерну кількість продуктів, здебільшого 2—3 кг борошна або хліба та 2—3 кг картоплі в місяць на одну особу. Така система забезпечення продуктами існувала не лише в містах РКУ. Не кращою була ситуація й у військовій зоні окупації. На Донбасі робітник на тиждень отримував 1,8 кг хліба на себе і 1,2 кг на утриманця (по 260 і 170 г на день відповідно), 50 і 30 г масла на тиждень (по 7 і 4 г щоденно), 70 і 40 г м’яса (10 і 6 г щоденно), 2,5 кг та 2,3 кг овочів і картоплі (по 350 і 310 г щодня), 150 і 100 г круп (по 21 і 14 г щодня). Такі норми харчового забезпечення спричинили голод у великих містах узимку 1941—1942 рр. У Харкові щодня від голоду і загострення хронічних хвороб помирало до 500 людей. Загалом у Запоріжжі, Дніпропетровську, Харкові і Києві від голоду, холоду та хвороб узимку 1941—1942 рр. померло щонайменше 300 тис. осіб.
Крім голоду, міста пережили епідемічні хвороби. Так, у 1942 р. захворюваність на висипний тиф зросла порівняно з 1940 р. у 75 разів, черевний тиф — у 12, дифтерит — у 18. Унаслідок високої смертності від голоду, холоду і хвороб, великого відпливу міського населення в села, виїзду на роботу в Німеччину, масових розстрілів тощо населення українських міст катастрофічно скоротилося — у Києві з майже 900 до 180 тис., у Дніпропетровську з 550 до 187 тис., у Полтаві зі 130 до 90 тис., у Вінниці з 96 до 35 тис. тощо.

Винищення цивільного населення і військовополонених

За роки окупації Україна втратила до 4 млн цивільних громадян, із яких 1,9 млн євреїв (75% від усіх євреїв, знищених на окупованій території СРСР), приблизно
100 тис. циган, 1,7 млн українців, решта жертв — росіяни, поляки, білоруси, болгари, татари, чехи та інші національні групи України. Із 6,2 млн радянських військовополонених гітлерівці знищили 4,3 млн, із яких на території України померло від поранень, холоду, голоду, катувань або було вбито 1,8 млн осіб.
Першими знущань нацистів зазнали євреї. Масштабні страти їх спостерігалися вже з перших днів війни. До кінця липня 1941 р. німецькі айнзацкоманди вчинили масові розстріли євреїв у Львові, Дрогобичі, Станіславові, Тернополі, Золочеві, Бережанах, Луцьку, Рівному, Дубні, Проскурові, Житомирі й Бердичеві. За перші шість місяців війни на Східному фронті професійні убивці з айнзацгруп «Ц» і «Д», які діяли на території України, знищили майже 520 тис. мирних мешканців, із яких понад 400 тис. становили євреї, 50 тис. — комуністи, 10 тис. — цигани, 3 тис. — українські націоналісти, 2 тис. — хворі психіатричних лікарень, а також гомосексуалісти, свідки Єгови, особи, що були носіями інфекційних захворювань, та інші категорії громадян. У 1942 р. лише члени айнзацгруп «Ц» і «Д» убили 778 тис. мирних мешканців, 1943 р. — 145 тис. і в 1944 р. — 110 тис.
Символом масових страт мирного населення на початковому етапі німецько-радянської війни стало урочище Бабин Яр у Києві, де лише за два дні (29 і 30 вересня 1941 р.) нацисти розстріляли 33,7 тис. київських євреїв. Загалом у Бабиному Яру гітлерівці знищили 150 тис. осіб, з яких 100 тис. київських євреїв, а також комуністи, учасники радянського підпілля, українські націоналісти, військовополонені, втікачі з концтаборів і примусових робіт, кримінальні злочинці. Невдовзі подібні «розстрільні місцевості» з’явилися також під Харковом, Львовом, Сталіним (Донецьком), Рівним. Загалом в Україні відомо 248 місць масових страт мирного населення нацистами.
Уже з початку жовтня 1941 р. гітлерівці почали практикувати масштабні розстріли мирного населення. У відповідь на кожну диверсію радянського підпілля в містах убивали навмання схоплених людей. З розгортанням партизанського руху карателі знищували цілі села, спалюючи або розстрілюючи їхніх мешканців. За роки окупації нацисти під виглядом боротьби з партизанами частково або повністю спалили 321 українське село, убивши при цьому 49 тис. 274 мирних мешканці. Найжахливіші розправи над українськими селянами були вчиненні в селах Кортеліси (убито 2875 осіб), Піски (860 осіб), Козари (4800 осіб), Корюківка (7 тис. осіб), Копище (3236 осіб) тощо.
У 1943 р. гітлерівці вбили щонайменше 2 тис. заручників із числа західноукраїнської інтелігенції і до 3 тис. селян. Це була помста за дії українських повстанців.
Масові вбивства мирних громадян здійснювали і в німецьких концтаборах. В Україні не було зведено великих таборів смерті. Більшість із 180 концтаборів на території України нараховували від 2 до 10 тис. в’язнів. Щоправда, через жахливі умови утримання й масові страти вони мали високу «пропускну спроможність», оновлюючи контингент протягом кількох тижнів або місяців.
Весна — літо 1942 р. принесли в Україну чергову хвилю антиєврейського терору. Єврейське населення Сходу, Півдня та Центру України було майже повністю винищене (врятуватися вдалося тільки тим євреям, яких ризикуючи власним життям, переховувало місцеве українське чи російське населення або які жили в зоні румунської окупації, де репресії проти євреїв не мали такого тотального характеру, як у німецькій окупаційній зоні). Загалом із майже 900 тис. євреїв Галичини і Волині (колишніх підпольських земель) окупацію пережило 140 тис., а з 1,8 млн євреїв підрадянської та підрумунської України — 660 тис., із яких половина припадала на Буковину, Бессарабію і Трансністрію.
Нацисти знищували також українських циган. Досі точно не встановлено, скільки саме їх було розстріляно, однак припускають, що цифра сягнула 100 тис. осіб.
Масовим було знищення і військовополонених червоноармійців —1,8 млн осіб. Загалом за роки війни вермахт захопив у полон 6,2 млн червоноармійців, із яких у неволі загинуло 4,3 млн осіб.

Окупаційний режим Німеччини та її союзників в Україні (1941—1944). УКРАЇНА В РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

Попередня сторінка з ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

До змісту ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

Наступна сторінка з ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

Комментарии закрыты.