Україна напередодні та на початковому етапі Другої світової війни (1939—1941).
УКРАЇНА В РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ
ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

Україна напередодні та на початковому етапі Другої світової війни (1939—1941). УКРАЇНА В РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

«Українське питання» напередодні Другої світової війни. Договір Молотова — Ріббентропа

«Українське питання» було одним із основних у зовнішній політиці передвоєнної Європи під час Чехословацької кризи. Закарпаття, яке у міжвоєнні роки перебувало в складі ЧСР, стало об’єктом торгів між Німеччиною, Угорщиною, Польщею та Радянським Союзом. За таких обставин 8 жовтня 1938 р. регіон проголосили автономією в складі ЧСР, а 10 жовтня празький уряд заявив про перетворення Чехословаччини на федерацію трьох державотворчих суб’єктів — Чехії, Словаччини та Підкарпатської Русі (з 3 грудня 1938 р. — Карпатської України).
Навесні 1939 р. саме «українське питання» виявилось основною перепоною на шляху до німецько-радянського зближення, до якого прагнули обидві сторони. Рішення щодо майбутнього Закарпаття прийняли без зволікань: 14 березня 1939 р. угорські війська за наказом Гітлера атакували його. В умовах агресії Сойм Карпатської України 15 березня прийняв декларацію про незалежність і звернувся до німецького консула Гофмана з пропозицією, щоб Німеччина взяла під свій патронат Закарпаття, як Словаччину. Відповідь була миттєвою: регіон без опору має перейти до Угорщини. Президент Карпатської України А. Волошин відкинув німецький ультиматум. Однак спротив Карпатської республіки зламали угорські гонведи, «українську проблему» в черговий раз зробили жертвою геополітичних інтересів могутніх європейських держав.
Розправившись із залишками Чехословаччини, А. Гітлер 3 квітня 1939 р. віддав наказ про підготовку нападу на Польщу, а 11 квітня підписав план війни з нею (план «Вайс»). Відтак «українське питання» знову стало актуальним для німецьких політичних комбінацій. Гітлер скористався побоюванням радянського керівництва щодо можливого українського сепаратизму для протидії можливому зближенню СРСР із західними демократіями.
Дізнавшись про плани Німеччини розгромити Польщу, замість того щоб розпочати війну з СРСР за Україну, французи і британці звернулися до Кремля з пропозицією про переговори щодо можливого підписання договору про двосторонню взаємодопомогу. Обговорення заявлених Москвою умов відбувалося дуже довго. Лише 12 серпня 1939 р. до Москви прибули військові місії Британії та Франції, однак із обмеженими повноваженнями.
Переговори між Москвою та західними демократичними державами відверто насторожували Берлін. У якості контрзаходу німці розіграли «українську карту»: берлінські дипломати натякнули Кремлю про можливість «взяти під свою опіку» Західну Україну, якщо Москва не піде на угоду із Британією та Францією.
Із метою активізувати український антипольський рух у Західній Україні представники німецької військової розвідки (Абверу) нав’язали контакти із лідером ОУН А. Мельником і переконали його в необхідності координувати зусилля ОУН із Німеччиною. Через три дні після початку переговорів між радянською і англо-французькою делегацією в Москві 15 серпня 1939 р. керівництво Абверу отримало дозвіл на створення українського диверсійного відділу (Легіону) під кодовою назвою «Bergbauernhilfe» («Допомога горян»). Легіон очолив полковник Р. Сушко, його формування стало для берлінської дипломатії додатковим чинником тиску на Кремль.
Паралельно із розігруванням «української карти» німецькі дипломати шукали шляхів до порозуміння із радянським диктатором. 26 липня 1939 р. співробітники німецького МЗС уперше натякнули радянському представникові в Берліні Г. Астахову про потребу відновити взаємовигідні стосунки, яким не зашкодить ні проблема Прибалтики, ні «українське питання». А вже 12 серпня 1939 р. (у той самий день, коли до Москви прибула англо-французька місія) нарком закордонних справ СРСР В. Молотов повідомив через Г. Астахова, що радянський уряд готовий вести переговори з Берліном.
15 серпня 1939 р. Й. Ріббентроп передав через німецького посла в Москві Ф. Шуленбурга звернення до В. Молотова. Справжнім автором послання був А. Гітлер. У ньому нацистський лідер переконував радянський уряд у тому, що між німецьким національним соціалізмом і радянським соціалізмом є дуже багато спільного, а всі роздуми у «Майн кампф» стосовно «життєвого простору» для німців зовсім не стосуються Росії.
Від 16 серпня 1939 р. між представниками німецького та радянського закордонних відомств розпочалися інтенсивні переговори. 19 серпня В. Молотов передав до Берліна проект пакту про ненапад між двома країнами. Угода гарантувала Гітлеру спокій на східних рубежах Німеччини і давала змогу, «не озираючись», воювати з Польщею, Францією та Британією.
19 серпня 1939 р. сталася ще одна важлива історична подія — Сталін заявив про необхідність підштовхнути Європу до нової війни, яка стане увертюрою до «світової революції». Виступаючи на засіданні Політбюро ЦК ВКП(б) за участю провідних діячів Комінтерну, Сталін наголосив: «Питання миру чи війни вступає в критичну для нас фазу. Якщо ми укладемо угоду про взаємну допомогу із Францією та Великою Британією, Німеччина відмовиться від Польщі й почне шукати «модус вівенді» із західними державами. Війна буде відвернута, але в майбутньому події можуть набути загрозливого для СРСР характеру. Якщо ж ми приймемо пропозицію Німеччини про укладення пакту про ненапад, вона, звісно, нападе на Польщу і втручання Франції та Британії в цю війну стане неминучим. Західна Європа буде піддана серйозним хвилюванням і безпорядкам. У цих умовах у нас буде чимало шансів лишитися осторонь від конфлікту і ми зможемо сподіватися на наш вигідний вступ у війну. Досвід двадцяти останніх років показує, що в мирний час неможливо мати в Європі комуністичний рух настільки сильний, щоб більшовицька партія змогла б захопити владу. Диктатура цієї партії стає можливою лише в результаті великої війни. Ми зробимо свій вибір, і він зрозумілий».
Отже, на той час досягнення порозуміння між Німеччиною і СРСР цілком відповідало стратегічним розрахункам урядів обох країн. 21 серпня 1939 р. радянське керівництво перервало переговори з англо-французькою місією, а 23 серпня 1939 р. підписали договір про ненапад між СРСР і Німеччиною, за яким в історіографії закріпилася назва «пакт Молотова — Ріббентропа». Разом із договором уклали таємний додатковий протокол. Документ передбачав розмежування сфер впливу сторін у Східній і Центральній Європі, грубо порушуючи суверенітет і територіальну цілісність низки незалежних держав. Радянська сфера впливу охоплювала Естонію, Латвію, Фінляндію, Бессарабію та східну частину Польської держави (на схід від річок Нарев, Вісла, Сян). На радянському боці, окрім українських і білоруських етнічних земель, опинилися Люблінське та частина Варшавського воєводств, заселених поляками. Укладаючи угоду, кожна зі сторін була переконана в тому, що переграла опонента.
Зважаючи на укладення угоди зі Сталіним, нацисти знову «заховали до рукава» «українську карту». Легіон Р. Сушка 25 серпня 1939 р. заборонили використовувати під час бойових дій. До початку війни 1 вересня 1939 р. німці більше не згадували про «українську проблему» — Берлін мав нового, набагато могутнішого союзника, з яким розрахувалися західноукраїнськими землями.

Українські землі під час Вересневої кампанії 1939 р. Радянізація Галичини й Волині. Анексія Радянським Союзом Бессарабії та Північної Буковини

1 вересня 1939 р. Збройні Сили Німеччини вторглися в Польщу. Одночасно СРСР розпочав приховану мобілізацію і підготовку до удару в тил польської армії. На початок світової війни Червона Армія налічувала 1,9 млн бійців, але згодом почала різко збільшуватися. У її лавах було затримано призовників, що підлягали демобілізації, призвано резервістів (2,6 млн осіб), розпочато плановий осінній призов новобранців відповідно до нового закону про загальну військову повинність. До 17 вересня із резервістів сформували 98 стрілецьких і 14 кінних дивізій, 27 танкових бригад і 24 артполки резерву Головного командування. Із них 41 стрілецька і 13 кінних дивізій, 17 танкових бригад і 9 артполків увійшли до утворених 11 вересня 1939 р. Українського (командувач — С. Тимошенко) та Білоруського (командувач — М. Ковальов) фронтів, які були розгорнуті для війни проти Польщі.
У перші дні вересня 1939 р. німецькі війська швидко просувалися до Варшави. Сталін був здивований слабким опором поляків і малими втратами вермахту. Натомість Гітлер висловлював своє здивування з приводу зволікання радянського наступу. Однак Сталін вичікував, побоюючись, що у випадку синхронного нападу на Польщу разом із Німеччиною отримає оголошення війни від Британії та Франції.
Зволікання радянської сторони спричинило неприховане незадоволення Берліна. Знову настав час нацистів скористатись «українською проблемою». Німецьке керівництво почало обговорення можливості утворення незалежної української держави на західноукраїнських землях. Реагуючи на українофільські заяви нацистів, Москва 14 вересня повідомила німецьке командування про те, що Червона Армія готова до початку бойових дій і може вступити у війну одразу після взяття вермахтом Варшави. Однак німці не вдовольнилися подібними поступками і продовжували тиск із допомогою «української карти». 15 вересня 1939 р. шеф Абверу В. Канаріс зустрівся із лідером ОУН А. Мельником і поінформував його про ймовірність створення Західноукраїнської держави. Відтак А. Мельник віддав наказ про формування українського уряду.
У Кремлі уважно стежили за «українськими ініціативами» Гітлера. Відкладати наступ на Польщу ставало все небезпечніше. 14 вересня 1939 р. нарком оборони СРСР маршал К. Ворошилов підписав директиву № 16 634, у якій наказував 17 вересня 1939 р. о 5 годині ранку двом великим угрупованням Червоної Армії перетнути польський кордон. На першому етапі вторгнення радянські війська налічували 617 588 чоловік особового складу, 4954 гармати і міномети, 4733 танки, 3298 літаків. Однак протягом перших двох тижнів війни угруповання постійно зміцнювалось. На межі вересня — жовтня 1939 р. чисельність радянських військ у Польщі становила 2 млн 421 тис. 300 осіб, об’єднаних у 60 стрілецьких і 13 кінних дивізій, 18 танкових бригад. На їхньому озброєнні у зазначений час було 5467 середніх і важких гармат, 6096 танків і 3727 літаків.
Офіційні мотиви вторгнення радянські дипломати сформулювали у ноті польському послові В. Гжибовському: «Польська держава розпалася і більше не існує, тому анульовані всі угоди, укладені з Польщею… Треті держави можуть спробувати дістати вигоду із хаосу, який утворився. Радянський Союз вважає своїм обов’язком втрутитися для захисту своїх українських і білоруських братів і дати змогу цьому нещасному населенню працювати спокійно… Зважаючи на такі обставини, радянський уряд розпорядився Головному командуванню Червоної Армії віддати наказ перейти кордон і взяти під свій захист життя і майно населення Західної України та Західної Білорусії».
17 вересня 1939 р. о 2 годині ночі німецького посла Ф. Шуленбурга викликали до Кремля, де Й. Сталін особисто повідомив німецького дипломата про те, що зранку Червона Армія перетне польський кордон. Зранку 17 вересня 1939 р. спеціальні групи радянських прикордонників несподівано атакували польські прикордонні пункти. Розпочалася радянська інтервенція.

На момент вторгнення Червоної Армії поляки ще продовжували чинити опір німецькому наступу. Верховне командування польських Збройних Сил прийняло рішення укріпитися на останньому рубежі оборони вздовж річок Дністер і Стрий на «румунському плацдармі», розраховуючи затримати просування німців неподалік із румунським кордоном і дочекатися допомоги від Франції і Британії. На той час всі керівники польської держави та армії перебували в містечках Коломия, Косів і Кути на Гуцульщині поблизу польсько-румунського кордону.
Радянське вторгнення перекреслило плани поляків. До кінця дня 17 вересня Червона Армія просунулася на 70—80 км від колишнього кордону, зайнявши населені пункти Збараж, Чортків, Здолбунів, Дубно, Тернопіль, Рівне. Усвідомивши катастрофічність ситуації, польський командувач Е. Ридз-Смігли о 21:40 віддав наказ усім польським частинам, не вступаючи в бій із більшовиками, пробиратися до румунського і угорського кордонів із метою виходу за їх межі і продовження боротьби у Франції. Приблизно о 22 год. 17 вересня радянська танкова колона форсувала Дністер і підійшла на відстань 20 км від Коломиї. Через годину керівництво Польської держави, головне командування польської армії та 30 тис. солдатів і офіцерів перетнули румунський кордон.
До 28 вересня 1939 р. Червона Армія просунулася на 250—350 км на захід, зайнявши територію 195 тис. км2 із населенням майже 13 млн осіб (понад 5 млн українців, 3 млн білорусів, приблизно 3,5 млн поляків, понад 1 млн євреїв, сотні тисяч німців, чехів, литовців та представників інших національностей). Німеччина зайняла 190 тис. км2 із 22 млн населення.
До УРСР було приєднано 88 тис. км2 із населенням 7 млн 838 тис. 500 осіб. Війська Українського фронту полонили приблизно 200 тис. польських військовослужбовців, з яких 15 тис. пізніше розстріляли у Катині, Харкові та Мідному. Загальні втрати поляків під час радянсько-польської війни становили 3,5 тис. убитих осіб і 20 тис. поранених; втрати Червоної Армії — 996 загиблих осіб та 2383 поранених і пропавших безвісти.
28 вересня 1939 р. у Москві підписали новий договір «Про Дружбу і кордон» між Німеччиною та СРСР. 4 жовтня у додатковому протоколі до угоди було врегульовано нову лінію кордону на колишній території Польської держави. Сталін відмовився від частини Варшавського та Люблінського воєводств. В обмін на ці землі нацисти віддали до радянської сфери впливу Литовську Республіку. До середини жовтня 1939 р. частини Червоної Армії відійшли до лінії нового кордону, який залишив поза межами УРСР, крім польських, ще й 15 тис. км2 українських етнічних територій Підляшшя, Холмщини, Надсяння і Лемківщини із 600 тис. українців.
Із метою легалізації радянської влади в Західній Україні було вирішено провести вибори до Народних зборів Західної України. Вибори проводили відповідно до рішення Політбюро ЦК ВКП(б) «Про питання Західної України і Західної Білорусії» від 1 жовтня 1939 р. Згідно з визначеними у Москві термінами, протягом 22—23 жовтня 1939 р. під контролем радянських військових властей було проведено вибори до Народних зборів. Громадянам запропонували єдиний список «комуністів і безпартійних», за який начебто віддали свої голоси 90,4% виборців із 92,8%, що взяли участь у голосуванні. Достовірність офіційних підсумків цього «народного волевиявлення» викликає великі сумніви. Дані, що збереглися по окремих округах і дільницях, вказують на те, що у голосуванні могло взяти участь приблизно 50—55% населення регіону, а підтримка офіційного списку депутатів коливалася в межах 15—20%. Власне, це й не дивно, оскільки за нечисленними винятками запропонований владою список депутатів складався із невідомих у Західній Україні людей. Серед «народних представників» лише 5,2% мали вищу освіту, а 20,6% — середню, решта 72,6% — початкову, а 1,6% були неписьменні.
Народні збори Західної України, що проводили свої засідання 26—28 жовтня 1939 р. у Львові, одностайно прийняли декларацію про встановлення радянської влади на Західній Україні й про возз’єднання з УРСР, про націоналізацію банків і великої промисловості, конфіскацію земель поміщиків, монастирів тощо.
Для завершення процесу легітимізації приєднання нових земель 31 жовтня 1939 р. у Москві скликали позачергову сесію Верховної Ради СРСР, яка ухвалила закон про включення Західної України до складу СРСР і возз’єднання її з УРСР. Виконуючи новоприйнятий закон від 1 листопада 1939 р., Верховна Рада УРСР 14 листопада одностайно ухвалила закон УРСР про прийняття до складу УРСР Західної України. Після цього Народні збори Західної України припинили своє існування.
Одночасно з юридичним оформленням нового політичного статусу західноукраїнського регіону розпочалась уніфікація за радянським зразком суспільно-політичного та економічного життя на новопридбаних територіях. Цей процес отримав у історіографії назву «радянізація».
Усі політичні партії або громадські організації ліквідовували шляхом «саморозпуску», встановлювали однопартійну політичну систему з монополією компартії на державну владу. Серед українських політичних організацій в умовах радянізації збереглася тільки нелегальна ОУН, що, як і за польських часів, продовжувала діяти конспіративними методами.
4 грудня 1939 р. Президія Верховної Ради СРСР прийняла рішення про ліквідацію на території Західної України старого адміністративно-територіального устрою і створення 6 нових областей — Волинської, Рівненської, Дрогобицької, Львівської, Станіславської, Тернопільської. У січні 1940 р. було створено райони (загальною кількістю 202), 14 міст обласного підпорядкування .
Одночасно зі змінами в системі адміністративного управління відбулась українізація, а точніше деполонізація регіону. У Західній Україні українізацію здійснювали без коренізації, тобто без залучення до процесу місцевих українських кадрів, яким радянська влада не довіряла. Для проведення українізації були залучені «перевірені» кадри з інших регіонів, які здійснювали «фасадну» українізацію, наповнюючи її радянським, а не українським внутрішнім змістом. Так, радянська влада відкрила у регіоні 6 тис. 900 шкіл, із яких 6 тис. — україномовні, але навчальний процес характеризувався радянською пропагандою, атеїзмом, возвеличенням «великої російської культури» тощо.
Паралельно із українізацією радянська влада розпочала соціально-економічні перетворення. У великих землевласників, а також у польських осадників і колоністів було конфісковано 2,7 млн га орної землі. Однак до рук селян передали 1,1 млн га, а 1,6 млн га землі використали для створення перших радгоспів і колгоспів (одразу їх створили 180). Протягом першого року існування радянської влади в регіоні вступ до колективних сільськогосподарських підприємств вважали справою добровільною, але з листопада — грудня 1940 р. селяни зазнали адміністративного тиску з метою змусити їх записатися до колгоспів. Якщо до осені 1940 р. у Західній Україні було приблизно 200 колгоспів і радгоспів, то в січні 1941 р. вже майже 600, а в червні 1941 р. — 1 тис. 359 колгоспів, 63 радгоспи і 174 МТС.
3 грудня 1939 р. ЦК ВКП(б) прийняв постанову «Про націоналізацію промислових підприємств і установ на території Західної України та Західної Білорусії». Усього було націоналізовано понад 2,5 тис. промислових підприємств. Новими керівниками підприємств призначали робітників (зокрема, у Львові на квітень 1940 р. 177 колишніх робітників керували промисловими підприємствами). Класовий підхід при виборі керівництва призвів до того, що більшість націоналізованих підприємств із рентабельних перетворилися на дотаційні й вимагали постійної підтримки із державного бюджету.
На радянський лад перебудували також торгівлю та кооперацію. Протягом зими — весни 1939—1940 рр. повністю ліквідували й стару банківсько-фінансову систему. 21 грудня 1939 р. з обігу вилучили польські злоті. У державну власність перевели 414 банків і понад 1,5 тис. інших кредитно-фінансових установ.
Однією із найважливіших складових радянізації Західної України й інтеграції її з іншими частинами СРСР стали масові репресії, розгорнуті з вересня — жовтня 1939 р. Уже до грудня 1939 р. органи НКВС арештували на території регіону 10 тис. 200 осіб — колишніх офіцерів армії та поліції, землевласників, інтелігентів, священиків, селян. Однак пік репресій припав на кінець 1939 р., коли 5 грудня 1939 р. прийняли рішення ЦК ВКП(б) і Ради народних комісарів СРСР про виселення родин польських осадників із території Західної України та Західної Білорусії. Всього від грудня 1939 до лютого 1940 рр. у східні райони СРСР вивезли 550 тис. осіб, здебільшого польських осадників і колоністів, а також тисячі українських селян, лісників української та польської національностей. Нелюдські умови депортації (під час якої загинуло до 40% виселенців) шокували населення. Тільки 35% депортованих були людьми працездатного віку, а 65% становили діти і старі люди.
У квітні 1940 р. розпочалась депортація євреїв — біженців із німецької зони окупації. До кінця року вглиб СРСР із Західної України вивезли понад 83 тис. утікачів. Від липня 1940 до червня 1941 рр. із регіону депортували сім’ї арештованих і «ворогів народу» — приблизно 300 тис. осіб, здебільшого українців і поляків. Загалом у 1939—1941 рр. із Західної України виселили приблизно 900 тис. осіб, із яких понад 200 тис. українців, 600 тис. поляків і 83 тис. євреїв-утікачів.
Від літа 1940 р. радянські спецслужби особливу увагу звернули на боротьбу з українським націоналістичним підпіллям у Західній Україні. Під час цієї боротьби арештували понад 30 тис. осіб, серед яких до ОУН належало щонайменше 5 тис. людей.
Улітку 1940 р., реалізуючи домовленості з Німеччиною, СРСР примусив Румунію передати територію Бессарабії, а також Північної Буковини, яку у секретних протоколах до пакту Молотова — Ріббентропа не згадували. Українське та російське населення цих територій, яке не становило більшості їх мешканців, здебільшого прихильно поставилося до приходу Червоної Армії. З шести повітів Бессарабії та частини українського Придністров’я (на території якого з 1924 р. існувала Молдавська Автономна Радянська Соціалістична Республіка у складі УРСР) було створено Молдавську РСР із центром у Кишиневі. До території УРСР приєднали Чернівецьку та Ізмаїльську області. Після цього на нових землях також здійснювали форсовану радянізацію.

Радянська Україна 1939—1941 рр.

Масштабні соціальні експерименти, які тривали в УРСР упродовж 20—30-х років ХХ ст., перетворили її на регіон Європи, у якому знищили найініціативніше селянство, ліквідували або залякали інтелігенцію, спричинили зубожіння населення. Натомість партійно-урядова номенклатура була заможною. В УРСР діяла найпотужніша на континенті воєнна промисловість, найбільші колективні сільськогосподарські підприємства із найнижчою продуктивністю праці тощо.
Матеріально-технічна база соціалізму, вибудувана завдяки титанічним зусиллям і колосальним жертвам радянських людей, не підвищувала низького рівня життя пересічного мешканця СРСР у передвоєнні роки, про що свідчать джерела. Водночас постійно тривало нарощування виробництва важкої промисловості, зорієнтованої на військово-промисловий комплекс. Із 1937 р. до 1940 р. видобуток вугілля в УРСР зріс на 23 млн т, потужність електростанцій — на 0,6 млн кВт/год. (хоча в міста електроенергію постачали нерегулярно), у 1,7 раза збільшилось виробництво машинобудівної промисловості УРСР тощо. Радянська Україна за своїм промисловим потенціалом належала до 10 найбільш промислово розвинутих країн. УРСР за виробництвом тракторів, виплавкою сталі та чавуну, видобуванням вугілля, руди, марганцю тощо була на першому місці. Проте всі ці показники забезпечували за рахунок колосальної експлуатації трудящих мас країни. Жахливі соціально-побутові умови, низькі заробітні плати, жорсткі дисциплінарні заходи були ознакою повсякденного життя радянського українця. Терор утримував населення у покорі, змушував терпіти знущання режиму.
Наближення війни посилювало репресивні заходи радянського уряду і більшовицької партії щодо власного населення. 28 грудня 1938 р. постановою ЦК ВКП(б) і РНК СРСР «Про зміцнення трудової дисципліни» було запроваджено трудові книжки, які фактично прикріпляли робітників до їхніх підприємств без права звільнення чи переходу на інше підприємство. Згідно з цією постановою, 15-хвилинне запізнення на роботу карали трьохмісячними виправними роботами. Робітників, які систематично запізнювалися на роботу, передбачалося виселяти із комунальних квартир, незважаючи на кількість членів родини і наявність малих дітей.
26 червня 1940 р. Президія Верховної Ради СРСР прийняла рішення про запровадження 8-годинного робочого дня і 7-денного робочого тижня із остаточною забороною «самовільного» переходу робітників і службовців з одного місця роботи на інше. Запізнення і прогули мали карати тюремним ув’язненням. У липні 1940 р. черговим указом забороняли звільнятися з роботи комбайнерам і трактористам. Із жовтня 1940 р. у СРСР було оголошено Указ про державні трудові резерви. Згідно з ним створювали залізничні, ремісничі й фабрично-заводські школи. Передбачали, що в цих школах навчатимуться і безкоштовно працюватимуть у промисловості підлітки віком із 14 років. За втечу з такої школи юнак мав зазнати покарання у вигляді 1,5-річного ув’язнення.
1 вересня 1940 р. на мешканців УРСР очікувала нова несподіванка: уряд схвалив постанову про оплату за навчання у старших класах середньої школи та у вищих навчальних закладах. Така постанова прямо порушувала радянську конституцію, яка гарантувала безплатне навчання, а тому викликала масове обурення у населення.
Напередодні та в перші роки Другої світової війни відбулося чергове загострення відносин між радянською владою і селом, яке сучасні вчені характеризують як «другу хвилю колективізації». Незважаючи на те що до 1937 р. в УРСР було колективізовано 96,1% селянських господарств і усуспільнено 99,7% орної землі, селяни на мізерних присадибних ділянках, а також на необроблених колгоспом пустирях розвивали підсобні господарства. Однак влітку — восени 1939 р. у СРСР розпочалась кампанія «відрізання надлишків землі» від селянських підсобних господарств. Присадибні ділянки селян скоротилися на 25%.
Нищівного удару по селу завдала ліквідація в 1939 р. хуторів. Улітку 1939 р. почалось переселення селян із хуторів до сіл або виселення їх на схід СРСР. До кінця 1939 р. в УРСР було виселено 95 тис. 462 двори. Нове відбирання у селян землі, переселення і депортації викликали протести, які виявлялись у підпалах колгоспного майна і навіть у вбивствах сільських активістів. Тому вести мову про авторитет радянської влади серед українських селян (64% населення) було недоцільним.
Отже, за таких обставин морально-психологічна підготовка населення до війни виявилась складним завданням, зважаючи на різкі зміни радянської зовнішньої політики.
До кінця 30-х р. ХХ ст. у радянському суспільстві вже існувало стійке переконання (створене урядовою пропагандою) про те, що найбільш імовірним противником СРСР є нацистська Німеччина. Тому підписання угод із Гітлером остаточно заплутало радянських громадян. Газети були заповнені статтями про «дружбу між народами СРСР і народом Німеччини», про «зміцнення дружби між Німеччиною та СРСР, незважаючи на прагнення західних підпалювачів війни зіштовхнути дві країни лобами» тощо. Більше того, 31 серпня 1939 р., виступаючи на сесії Верховної Ради СРСР, В. Молотов наголосив, що настав час припинити «спрощену антифашистську агітацію».
Пограбованим, стероризованим і заідеологізованим українське радянське суспільство підійшло до початку Другої світової війни. Після нападу Німеччини на СРСР це проявилось у значній нелояльності українського населення до більшовицької влади і спричинило швидке просування німців на схід.

Попередня сторінка з ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

До змісту ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

Наступна сторінка з ІСТОРІЇ УКРАЇНИ