Західноукраїнські землі в складі Польщі, Румунії та Чехословаччини в 20-30-ті роки 20 ст. УКРАЇНА В 20—30-ті РОКИ ХХ ст. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ
Економічне становище західноукраїнських земель в складі Польщі, Румунії та Чехословаччини в 20-30-ті роки 20 ст.
З 1923 до 1926 рр. при владі в Польщі перебували народні демократи, які в українському питанні обстоювали «інкорпораційну» програму. Її суть полягала в тому, щоб окупувати західні землі України, Білорусії і Литви, домогтися визнання нових східних кордонів Польщі, а потім шляхом примусової асиміляції поневолених народів створити однонаціональну Польську державу.
Економічна політика народних демократів на українських землях передбачала перетворення їх на аграрно-сировинний придаток власне польських земель. Із цією метою польський уряд поділив країну на дві господарські території: Польщу «А» (корінні польські землі) і Польщу «В» (переважно захоплені українські і білоруські землі). Якщо промисловий розвиток Польщі «А» підтримували і стимулювали через надання дешевих кредитів та шляхом державних замовлень, то розвиток промисловості в українських землях гальмували, що призводило до економічного занепаду цього регіону. На Львівське, Станіславське, Тернопільське і Волинське воєводства припадало 25% території та 28% населення Польщі, але тільки 16,6% промислових підприємств і 9,8% робітників. У галицьких землях 80% підприємств були дрібними, середня кількість робітників на них становила менше 20 осіб. Основою промислового виробництва були сировинні галузі, які спеціалізувалися на переробці сільськогосподарської та мінеральної сировини. Нафтодобувна, хімічна, деревообробна та деякі інші економічно важливі галузі підпорядковувались іноземному або польському капіталу.
Економічна криза 1929—1933 рр. («велика депресія») негативно позначилася і на промисловості українських регіонів Польщі. Частина підприємств так і не змогла відновити докризовий обсяг виробництва навіть наприкінці 30-х років. Особливо погіршилося становище робітників, які потерпали від низької заробітної плати та безробіття. За даними 1931 р., на українських землях Польщі налічувалося 730 тис. найманих робітників, із яких 332 тис. працювало в сільському господарстві.
Уряд Румунії здійснював політику економічного закабалення приєднаних українських земель і не сприяв їх промисловому розвитку. Промисловість Буковини у міжвоєнний період залишалась напівкустарною. Вона не витримувала конкуренції на світовому ринку, занепадала, оскільки дрібні підприємства часто банкрутували. Лише у 20-ті роки на Буковині було закрито 85 підприємств. У 1930 р. тільки 4,25% підприємств краю мали від 6 до 20 робітників, а ті, що нараховували понад 20 працівників, становили 2% від загальної кількості. Унаслідок економічної кризи кінця 20-х — початку 30-х років кількість підприємств у Північній Буковині скоротилася наполовину, а в Південній Бессарабії — на понад чверть. У зв’язку із цим частина робітників втратила роботу, а ті, хто продовжував працювати, отримували лише половину заробітної плати. У буковинській промисловості переважала харчова галузь, а в дрібній та домашній промисловості Придунайських земель обробляли шкіру, виробляли тканини та сукна, олію тощо.
Найбільш відсталою і нерозвинутою була промисловість Закарпаття, частка якої в економіці краю становила лише 2%. Кількість зайнятих у промисловості, за переписом 1930 р., не перевищувала 16 тис. осіб. У міжвоєнний період у Закарпатті не побудували жодного великого підприємства.
Не кращим було становище і в аграрному секторі економіки західноукраїнських земель. Західна Україна залишалася аграрним краєм, зокрема у Східній Галичині, за переписом 1921 р., майже 94% українського населення проживало в сільській місцевості. Землі, населені українцями, становили 25% території Польщі, були її аграрними окраїнами і водночас внутрішніми колоніями, що постачали центральним регіонам Польщі дешеву сировину. Українське селянство в Польщі потерпало від малоземелля.
Аграрна політика польського уряду підпорядковувалася колонізації і полонізації українських земель. З 1920 р. у процесі аграрної реформи він почав здійснювати політику осадництва, яка передбачала надання в Галичині польським переселенцям (осадникам) найкращих земель, вилучених унаслідок парцеляції поміщицьких маєтків, і щедрих субсидій. Прийнятий з ініціативи Ю. Пілсудського закон від 17 грудня 1920 р. давав змогу колишнім воїнам та інвалідам, які відзначилися в боях або вступили до війська добровільно і служили у фронтових частинах, безкоштовно отримати з державного земельного фонду до 45 га землі, щоб створити садибу (осаду). Із цією метою сформувалися також «осадницький фонд» для надання низьковідсоткових позик колоністам і «солдатський фонд», який видавав демобілізованим кредити готівкою.
Спочатку більшість осадників, особливо на Волині, становили ветерани армії, а згодом стали переважати цивільні. Уже до січня 1923 р. між поляками в Галичині було розподілено майже 200 тис. га землі, на Волині — 112 тис., на Поліссі — 113 тис. га. Загалом протягом 20-х років 77 тис. осадників отримали в Західній Україні понад 600 тис. га землі. Отже, українським селянам програма розподілу великих маєтностей не дала користі, оскільки більшість земель відходила до польських селян і новоприбулих осадників. Лише у 1927 р., коли волинським воєводою став Г. Йозевський, частину урядових земель було розподілено серед українського селянства.
Українські селяни в Польщі особливо постраждали під час «великої депресії» 1929—1933 рр., коли їхні прибутки внаслідок зменшення попиту на сільськогосподарську продукцію знизились на 70—80%. Становище ускладнювалося ще й тим, що більшість українських селян господарювала без удосконалених технологій, що зумовлювало нерентабельність господарств. До їх руйнування призводив також податковий тиск.
За цих умов посилилась ненависть українських селян до щедро субсидованих колоністів і багатих польських землевласників. Уже влітку 1930 р. у Галичині сталося 2200 нападів на польські маєтки. У відповідь на це польський уряд здійснив з 20 вересня до 17 жовтня кампанію пацифікації («умиротворення»), застосувавши поліцейські та військові підрозділи. Поряд із поліцією та військами у «пацифікації» брали активну участь польські шовіністичні угруповання. Військові загони було введено майже у 800 сіл. Вони руйнували осередки українських громад і читальні, конфісковували майно та продукти, фізично карали тих, хто протестував. Заарештували понад 2 тис. українців, майже кожен третій отримав тривалі терміни ув’язнення. Так польська влада відновила в українському селі порядок. Проте суперечності між польськими багатими землевласниками, яких підтримувала держава, і малоземельними українськими селянами залишилися. Водночас жорстоке придушення польським урядом заворушень викликало серед українців ще більшу ненависть, призвело до зростання екстремізму з обох сторін й ускладнило пошук компромісу.
Українські посли і сенатори звернулися до Ліги Націй із проханням засудити дії каральних відділів під час «пацифікації» і змусити Польщу виконувати міжнародні зобов’язання щодо Галичини. Прохання довго вивчали, але в 1932 р. було ухвалено рішення, в якому звинувачено українську сторону і наголошено, що польська акція була відповіддю на її дії.
У Румунії уряд проводив виважену аграрну реформу. У Бессарабії вона розпочалася з 1920 р., а на Буковині — з 1921 р. Ураховуючи, що в Бессарабії, як і в усій Росії, поміщицьку землю було поділено між селянами ще до її анексії, уряд не пішов шляхом відкритого повернення експропрійованої поміщицької землі, а встановив для селян високі викупні платежі. Так, у селян, які не мали належних коштів, відібрали не менше половини поміщицької землі. На Буковині земельна реформа передбачала збереження в кожного поміщика від 100 до 250 га. Надлишок землі вилучали у фонд проведення аграрної реформи. Унаслідок здійснення відповідних заходів у власність українських селян Буковини перейшло лише 6% поміщицьких земель. Середній розмір ділянки, яку отримували українські селяни під час реформи, не перевищував 2/3 га, тому в краї збереглося понад 100 тис. малоземельних господарств. Водночас уряд створив значно сприятливіші умови для румунських колоністів. У їхнє розпорядження передавали до 10 га землі. За землі, які були парцелізовані, великі власники отримали повноцінну державну компенсацію. Після реформи поміщики та церква зберегли у володінні більше половини ріллі та майже всі лісові масиви. Земельний голод продовжував супроводжувати українське селянство. Багато селянських господарств розорилося під час кризи 1929—1933 рр.
Земельну реформу у 20-ті роки було проведено і в Закарпатті. Уряд за великі кошти і з великими збитками для себе викупив землю в мадярських поміщиків, парцелізував її і через банк продав селянам. Після цього розміри 32 тис. селянських господарств краю в середньому зросли майже на 1 га, хоча більшість із них залишалися малоземельними. До 5 га землі мали 74% господарств. Перенаселення, нестача ріллі в гірському краї, примітивна агрокультура зумовлювали низький рівень життя селянства. З початком депресії 30-х років сільське населення Закарпаття часто голодувало.
Отже, аграрні реформи, здійснювані в Польщі, Румунії та Чехословаччині, не внесли докорінних змін до системи землекористування, не ліквідували безземелля українських селян, оскільки парцеляції підлягала лише частина поміщицьких земель. Вони посилили соціальну диференціацію, мали явний великодержавний характер і спрямовувалися на економічне підкорення селянства та колонізацію західноукраїнських земель поляками і румунами.
Соціально-економічне становище західних українців зумовило розгортання їхнього суспільно-політичного і національного руху.
Український політичний рух в 20-30-ті роки 20 ст.
Під польською окупацією з 1919 р. опинилося 125,7 тис. км2 Східної Галичини та Західної Волині. І хоча українці Галичини відмовлялися визнавати уряд Польської держави, у березні 1923 р. Рада послів великих держав (Великої Британії, Франції, Італії та Японії) остаточно визнала суверенітет Польщі над Східною Галичиною. Отже, українці залишились єдиним великим народом серед населення багатонаціональної Австро-Угорщини, який не домігся власної державності. За переписом 1931 р., на західноукраїнських землях у складі Польщі проживало 8,9 млн осіб, у т. ч. 5,6 млн українців, 2,2 млн поляків, 1,1 млн представників інших національностей. Польська влада використовувала етнічну неоднорідність для здійснення національно-культурної асиміляції українців.
Конституційні засади політичної системи Польщі давали змогу національним меншинам, незважаючи на дискримінацію, обстоювати за допомогою політичних організацій свої інтереси. У 1925 р. українці Польщі мали 12 політичних партій, які по-різному оцінювали соціальне становище та національний гніт українського населення краю, пропонували різні форми і методи боротьби за демократичні свободи, українську державність. У Польській державі український рух мав три основні напрями: центристський, ліворадикальний і праворадикальний.
Провідною політичною силою серед українців Польщі з 1925 до 1939 рр. була партія центристського спрямування — Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО), створене у 1925 р. шляхом інтеграції Трудової партії з іншими невеликими політичними партіями та групами. Це була поміркована ліберальна демократична партія європейського типу, що діяла легально. Лідерами її стали Д. Левицький, В. Мудрий, С. Баран, О. Луцький. Партія діяла наступально і прагнула об’єднати українців для боротьби проти асиміляційної політики польського уряду. Програма УНДО передбачала конституційну демократію та незалежність України. Однак, не визнаючи комуністичної ідеології, партія не виступала за негайне об’єднання українських земель Польщі та СРСР, хоча припускала таку можливість у невизначеному майбутньому. Отже, гасло возз’єднання партія ніколи не ставила на порядок денний. Боротьба з «націонал-ухильництвом» у КП(б)У, насильницька колективізація, голод і репресії в УСРР 30-х років зробили це гасло неактуальним.
В умовах авторитарного режиму Ю. Пілсудського (прийшов до влади у 1926 р.) партія посилила боротьбу за територіальну автономію Західної України в межах Польської держави, вважаючи, що визнання права на автономію є основою нормалізації польсько-українських міжнаціональних відносин. Вона домоглася певного успіху у виборчих кампаніях до місцевих органів самоврядування (1927), сейму та сенату (1928). До сейму було обрано 46 українців, а до сенату — 11. УНДО разом з іншими партіями державницької орієнтації мала 35 своїх представників у сеймі й 10 у сенаті. Представник УНДО В. Загайкевич став віце-маршалком (заступником голови) польського сейму, а М. Галущинський — віце-маршалком сенату. У 1930 р. УНДО отримало у польському сеймі 17 місць, за нього проголосувало майже 650 тис. виборців у Галичині і майже 62 тис. на Волині. Цей успіх свідчив, що центристську партію підтримує українське суспільство.
Посилення загрози з боку Німеччини на початку 30-х років змусило польське керівництво піти на певний компроміс з українцями. Польський уряд пообіцяв припинити антиукраїнську, а УНДО — антиурядову політику. Унаслідок нормалізації українсько-польських відносин під час виборів 1935 р. УНДО здобуло 13 мандатів до сейму і 4 до сенату. На першій сесії сейму В. Мудрого обрали віце-маршалком. Українські депутати сейму голосували за поданий урядом бюджет і військові закони, які мали посилити обороноздатність країни перед зростаючою загрозою на західних кордонах. Польський уряд звільнив за амністією більшість українських політичних в’язнів. Однак нормалізація була радше тактичним компромісом, ніж принциповою угодою, тривала недовго і стала жертвою боротьби, що розгорнулася і в урядових колах, й усередині українського політичного табору.
Ліворадикальний напрям українського руху в Польщі найяскравіше представляла комуністична течія. Комуністичну партію Східної Галичини (КПСГ) було утворено в лютому 1919 р. на конференції в Станіславі. Однак учасників конференції заарештували, від партії залишилася тільки назва. У травні цього самого року ЦК КП(б)У сформував галицький партійний центр й оголосив, що КПСГ є обласною організацією КП(б)У. У квітні 1920 р. у Києві відбулася галицько-буковинська партійна конференція, що створила Галицький організаційний комітет КП(б)У на чолі з Ф. Коном. Наприкінці 1920 р. через Комінтерн було проведено рішення про підпорядкування КПСГ Комуністичній робітничій партії Польщі (КРПП). Проте керівництво КРПП не визнало автономних прав галицьких комуністів і намагалося перетворити КПСГ на звичайну обласну організацію. Це викликало розкол КПСГ на дві самостійні партії: КПСГ офіційну і КПСГ опозиційну. КПСГ опозиційну («васильківці») очолювали найавторитетніші лідери — Й. Крілик (Васильків), С. Сеник, К. Саврич (Максимович), Р. Роздольський, М. Теслюк, В. Корбутяк та ін. Вона виступала за розгортання революції у Східній Галичині, відокремлення її від Польщі та приєднання до радянських республік. КПСГ офіційна негативно ставилася до саботажних акцій і партизанського руху у Східній Галичині. Вона спиралася на робітничі та студентські осередки, серед яких майже не було українців. Комінтерну вдалося подолати розкол серед комуністів Східної Галичини. У червні 1923 р. відбулась об’єднавча конференція двох партій, що затвердила її нову назву — Комуністична партія Західної України (КПЗУ). Партія вважалася частиною КРПП, але фактично підпорядковувалася ЦК КП(б)У і ЦК РКП(б), проводила власні з’їзди (1925 і 1928), обирала свій ЦК і зберігала місце в Комінтерні у складі польського представництва.
Незважаючи на малу чисельність (трохи більше 4 тис. у середині 30-х років), КПЗУ діяла активно. Вона виступала проти соціальних і національних утисків, за об’єднання Західної України з радянською Україною. Певному посиленню прорадянських настроїв КПЗУ у 20-ті роки сприяла українізація в УСРР. Лідери партії К. Саврич (Максимович) та Р. Кузьма підтримували О. Шумського та націонал-комунізм у радянській Україні, надавши своїй позиції принципового значення в міжнародному комуністичному русі.
У 30-ті роки, коли в УСРР здійснювали масову колективізацію і розпочалися голодомор, масові репресії, деякі члени КПЗУ виступили проти антиукраїнських акцій сталінського керівництва. У відповідь Й. Сталін відкликав значну частину діячів КПЗУ в СРСР і репресував їх. А в 1938 р. Комінтерн розпустив Компартію Польщі та в її складі КПЗУ.
Праворадикальний напрям західноукраїнського руху у 20—30-ті роки представляла насамперед Організація українських націоналістів (ОУН). Її утворення було зумовлене тим, що частина молодих українських політиків почала втрачати віру в досягнення незалежності за допомогою мирних засобів. Радикальна частина західноукраїнської політично активної молоді схилялася до безкомпромісних, крайніх методів боротьби, у т. ч. терору. Формування цієї течії пов’язане з утворенням 1920 р. у Празі Української військової організації (УВО), яку очолив Є. Коновалець. Своє завдання організація вбачала в розгортанні збройної боротьби проти окупації, досягненні Української соборної самостійної держави незалежно від того, які політичні та соціальні форми ця держава матиме. Спочатку УВО була військовою організацією з відповідною структурою командування. Вона таємно готувала демобілізованих ветеранів у Галичині й інтернованих солдатів у Чехословаччині до можливого антипольського повстання, а також проводила операції, спрямовані на дестабілізацію польського окупаційного режиму. Найважливішими такими актами стали замах на главу Польської держави Ю. Пілсудського, здійснений Степаном Федаком у 1921 р., та широка кампанія саботажу в 1922 р. Незважаючи на вчинені УВО політичні вбивства та терористичні акти на початку 20-х років, після приєднання в 1923 р. з дозволу Антанти Східної Галичини до Польщі склад цієї організації істотно зменшився. У ній залишилися лише ті, хто вважав тероризм ефективною зброєю. З метою створення розгалуженої мережі націоналістичних осередків вона налагодила контакти з низкою студентських груп, таких як Група української націоналістичної молоді (ГУНМ) у Празі, Легіон українських націоналістів (ЛУН) у Подебрадах (Чехословаччина) та Асоціація української націоналістичної молоді у Львові.
У січні — лютому 1929 р. на Установчому конгресі (брало участь 30 делегатів) за участю представників УВО, ЛУН, ГУНМ, Союзу української націоналістичної молоді (СУНМ) та інших і було утворено ОУН. Конгрес сформував Провід українських націоналістів (ПУН), який очолив Є. Коновалець (після його вбивства у 1938 р. агентами НКВС керівником ОУН став А. Мельник). Заступником Є. Коновальця був М. Сциборський, секретарем — В. Мартигнець. У складі Проводу утворювалися реферантури — організаційна, політична, військова, ідеологічна, пропаганди, зв’язку, фінансів.
На конгресі було закладено основи організаційно-територіального поділу ОУН на західноукраїнських землях (ЗУЗ) та східноукраїнських (СУЗ), а також за межами України. На етнічних землях структура ОУН формувалася з країв та округ, в еміграції — з відділів. УВО не відразу розчинилася в ОУН. До середини 30-х років вона зберігала організаційну самостійність і була бойовою фракцією ОУН.
Український націоналізм міжвоєнного періоду не міг існувати і діяти як демократична структура. Він мусив набути тоталітарних ознак, щоб вистояти в тогочасних політичних умовах. Проте йому не були притаманні расизм та антисемітизм.
Д. Андрієвський, М. Сциборський, Ю. Васіян та інші теоретики розвивали націоналістичні ідеї після поразки визвольного руху 1917—1920 рр. Ґрунтуючись на донцовському «чинному націоналізмі» (від слова «чин», тобто дія, справа), вони називали націоналізм ОУН організованим або революційним. Проте закріпилася інша назва (радше родова, ніж видова) — інтегральний націоналізм. Американський фахівець з історії українського націоналізму Дж. Армстронг уперше ототожнив його з інтегральним і виокремив чотири характеристики цього поняття: віра в те, що нація є найвищою цінністю, якій мають бути підпорядковані всі інші; містична ідея єдності всіх особистостей, які утворюють націю, що заснована на припущенні, що люди об’єднуються в органічне ціле за біологічними характеристиками або незворотними наслідками спільного історичного розвитку; наявність харизматичного лідера або групи лідерів, які вважаються уособленням «волі нації»; культ дії (чину), війни, насильства як вираження «вищої біологічної життєздатності нації».
Націоналісти виправдовували будь-які засоби для досягнення найвищої мети — незалежної України. Інтереси нації ставили вище за інтереси партій, організацій чи окремих осіб, висували гасло національної солідарності. Діячі ОУН, визнаючи індивідуальний терор як необхідний засіб досягнення своїх цілей, не переоцінювали його можливостей. Вони вважали, що шлях до незалежності України можуть «розчистити» лише широкі маси населення, які активно борються проти окупаційних сил. Націоналізм ОУН прагнув виховати новий тип українця: «сильної людини» з «неувігнутим» характером, фанатично відданої ідеалам руху і готової пожертвувати для них собою й іншими.
ОУН була підпільною організацією. Вона видавала легальні та нелегальні газети і журнали («Розбудова нації», «Сурма», «Юнак»), дотримувалася військових методів керівництва, мала жорстко централізовану структуру. Виходячи із завдань створення української державності, оунівці закликали до боротьби проти польського та радянського режимів, підготовки до національної революції на всіх українських землях. За міжвоєнний період ОУН вчинила понад 60 політичних замахів і вбивств. Найбільшого суспільного розголосу набули вбивства оунівцями посла сейму Т. Голувка, комісара львівської поліції Є. Чеховського, завідувача канцелярії генерального консульства СРСР О. Майлова, керівника кампанії пацифікації Б. Пєрацького. Загалом політика конфронтації та насильства дорого коштувала ОУН, оскільки поліція фізично розправлялась із членами її бойових загонів. А після вбивства у червні 1934 р. Б. Пєрацького поліція розпочала широку каральну акцію, унаслідок якої було заарештовано весь крайовий провід ОУН у Галичині: С. Бандеру, М. Лебедя, Я. Стецька, І. Климова, М. Климишина, Р. Шухевича. Ці провідники, як і сотні рядових членів ОУН, після судових процесів отримали тривалі терміни ув’язнення в концтаборі Береза Картузька.
Водночас польський уряд денонсував закон про захист національних меншин. Польща виступила в Лізі Націй із вимогою застосувати міжнародні санкції проти тероризму. У цій ситуації Є. Коновалець заборонив терористичні акти на території Польщі. Проте накази вже заарештованого С. Бандери (із січня 1933 р. очолював крайову екзекутивну ОУН) продовжували діяти. Одним із них був наказ про фізичну ліквідацію директора української академічної гімназії у Львові І. Бабія, який переконував молодь не вступати до ОУН і засуджував політичний терор. Убивство І. Бабія в липні 1934 р. зашкодило популярності націоналістів у Західній Україні. Митрополит А. Шептицький розкритикував діяльність ОУН, наголосивши на тому, що вона не підриває влади Польської держави, а лише накликає репресії на українців. Загалом легальний національно-демократичний табір українців і греко-католицьке духовенство засуджували терор націоналістів.
У середині 30-х років, як свідчать німецькі джерела, ОУН мала 1500 активних членів. За 1929—1934 рр. польська поліція заарештувала 1024 члени ОУН. З листопада 1935 р. до січня 1936 р. у Варшаві відбувався судовий процес над активістами крайової екзекутиви ОУН у Західній Україні. С. Бандера, Я. Карпинець і М. Лебедь зустріли свій смертний вирок вигуками «Слава Україні!». Згодом на підставі амністії смертну кару було замінено довічним ув’язненням. Дев’ятьох інших керівників крайового проводу засудили до тюремного ув’язнення на термін від 7 до 15 років. В’язні вийшли на волю після розвалу Польської держави у 1939 р.
На початку 1935 р. крайову екзекутивну ОУН на західноукраїнських землях очолив Л. Ребет. Він припинив бойові акції і зосередився на відбудові мережі територіальних організацій ОУН та вишколі їх членів. Інколи вся діяльність ОУН зводилася до звичайної культурно-освітньої роботи, із чим не погоджувалися З. Коссак, Р. Шухевич та інші активісти. Проте Л. Ребет витримував намічену лінію. За три роки ОУН відновила свої осередки на західноукраїнських землях. У другій половині 30-х років її чисельність сягнула 20 тис. Одночасно наростало відчуження між молодими радикально налаштованими бойовиками, які діяли на території Польської держави, і старшими за віком поміркованішими функціонерами в еміграції. Між двома таборами не було розбіжностей у принципових питаннях, оскільки вони підтримували основні догмати українського інтегрального націоналізму, проте їх розділяла вікова різниця та розбіжності в питаннях тактики. Однак після вбивства Є. Коновальця у травні 1938 р. у Роттердамі агентом НКВС розбіжності між молоддю і ветеранами ОУН посилилися й організація розкололася на дві частини.
Уже в серпні 1939 р. частина ОУН, яка йшла за ветеранами організації, скликала в Римі конференцію, на якій офіційно оголосила А. Мельника керівником ОУН. У відповідь молоді галицькі радикали на чолі зі С. Бандерою провели в лютому 1940 р. конференцію в Кракові, що не визнала рішення Римської конференції. Дві фракції ОУН не змогли досягти компромісу. Так виникли ОУН-М («мельниківці»), яка об’єднувала прибічників А. Мельника — поміркованих інтегральних націоналістів, та ОУН-Б («бандерівці»), або ОУН-Р (революційна), до складу якої входила молодіжна радикально налаштована більшість.
Українці Румунії, які проживали на території колишньої австро-угорської провінції Буковина із центром у Чернівцях й українських повітів Бессарабської губернії, що належала Російській імперії, посідали третє місце за чисельністю після українського населення СРСР і Польщі. За офіційною статистикою 1920 р., на території Румунії проживало майже 790 тис. українців (або 4,7% усього населення). Український демограф В. Кубійович вважав, що кількість українців у Румунії в міжвоєнний період наближалася до мільйона, оскільки під час переписів українців, які не виявляли наполегливості, записували румунами.
Буковина і Бессарабія з 1918 до 1927 рр. перебували у воєнному стані. За цих умов легальна діяльність українських громадсько-політичних організацій була неможливою. Водночас у листопаді 1918 р. виникла Комуністична партія Буковини, лідери якої — С. Канюк, В. Гаврилюк, Ф. Стасюк та ін. У 1926 р. вона увійшла до складу Комуністичної партії Румунії. Як автономна крайова організація, залежна безпосередньо від Москви, діяла і компартія Бессарабії. У 1922 р. її номінально підпорядкували компартії Румунії, але фактично вона залишилася під управлінням ЦК РКП(б). Комуністичні організації Буковини та Бессарабії уособлювали ліворадикальний напрям політичного руху і діяли нелегально. Кінцевою метою боротьби оголошувалося завоювання політичної влади і возз’єднання Буковини та Бессарабії з Радянською Україною.
У 1927 р. утворилася Українська національна партія, яку очолив В. Залозецький. За умов відносної лібералізації в Румунії у 1928—1938 рр. вона діяла легально. Будучи ліберально орієнтованою, партія виступала за «органічну» роботу і компроміс із панівним режимом. Вона розгорнула освітню діяльність, намагалася впливати на вирішення соціальних і національних питань, захищати життєві інтереси населення Буковини. За час існування (1927—1938) партії вдалося здобути кілька місць у румунському парламенті.
Націоналістичний табір сформувався в Румунії у середині 30-х років. Він охоплював переважно молодь і студентство, які об’єднувалися в спортивному товаристві «Мазепа», студентському товаристві «Залізняк». Лідери — О. Зибачинський, І. Григорович, Д. Квітковський. З установленням у 1938 р. в Румунії диктатури військових українські організації було розпущено.
Закарпатська Україна після падіння Австро-Угорської імперії увійшла до складу Чехословаччини. На відміну від анексії інших західноукраїнських земель об’єднання Закарпатської України із Чехословаччиною відбулося добровільно. На це рішення вплинула потужна карпатоукраїнська громада в США. Діячі еміграції провели переговори з Т. Масариком щодо включення українців Угорщини до створюваної республіки чехів і словаків на федеративних засадах. Після цього Тріанонським мирним договором (червень 1920 р.) було визнано передання Закарпатської України Чехословаччині під назвою «Підкарпатська Русь», а після адміністративної реформи 1928 р. її почали називати Підкарпатським краєм. Чисельність українців у Чехословаччині перевищувала 0,5 млн осіб. Територія Підкарпатської Русі становила 5% усієї території Чехословацької республіки. З усіх новостворених держав, до складу яких було приєднано західноукраїнські землі, Чехословаччина виявилася найдемократичнішою, тому становище українців Чехословаччини було кращим, ніж українців у СРСР, Польщі або Румунії, де проводили відкриту політику асиміляції та дискримінації.
Політичне життя в Закарпатті завдяки виваженості та поміркованості політики уряду Чехословаччини щодо українських земель було різноманітним й активним. Тут вільно діяли українські громадські організації: «Просвіта», Асоціація українських учителів, «Пласт» тощо. У 30-х роках у краї нараховувалося приблизно 30 політичних партій, що репрезентували широкий спектр поглядів на суспільний розвиток, брали участь у виборах до чехословацького парламенту. Популярними серед виборців були українофіли, які гуртувалися в Українському національному об’єднанні. Воно зосереджувало увагу на пробудженні та активізації національної свідомості русинів. Лідером українофілів став А. Волошин.
Проти українофілів боролися русофіли, які походили від москвофілів XIX ст. Після революції 1917 р. русофіли орієнтувалися на Прагу і мали державну підтримку, а губернатор Закарпаття А. Бескид проводив у 1923—1933 рр. русофільську політику. Підтримка місцевої адміністрації допомагала русофілам бути активними учасниками політичного життя.
Вплив на Закарпатті мали місцеві комуністи, об’єднані в крайком Комуністичної партії Чехословаччини (КПЧ). У 1924 р. на виборах до чехословацького парламенту вони отримали 40% голосів виборців (100 тис. осіб), у 1928 р. — 15%, а у 1935 р. знову набрали найбільше голосів — 26% (80 тис. виборців).
Після офіційного надання урядом Праги автономії Закарпаттю 26 жовтня 1938 р. до влади прийшов українофільський уряд на чолі з А. Волошиним. І хоча 2 листопада 1938 р. за рішенням німецько-італійського арбітражу у Відні Карпатська Україна мусила віддати Угорщині 1856 км2 своєї території з населенням 180 тис. жителів, куди входили міста Ужгород, Мукачеве, Берегове, Іршавська та Севлюшська округи, українофіли почали розбудову державності на урізаній території. Після переїзду до Хуста уряд А. Волошина почав зміцнювати й перетворювати край на справжню автономну державу. Для оборони від нападів угорських терористів Українську національну оборону було перетворено на військову силу — Карпатську Січ, яку очолили Д. Климпуш й інші завзяті українські націоналісти — І. Роман, І. Рогач, С. Росоха. 22 листопада 1938 р., коли парламент затвердив конституційний акт, автономна провінція одержала законний статус. За цим актом колишній адміністративний апарат було розпущено і вся влада зосередилася в руках трьох підкарпатських міністрів. Хустський уряд поступово проводив підготовку до виборів автономного сейму. Вони відбулися 12 лютого 1939 р. Більшість виборців підтримала новостворену партію — Українське національне об’єднання, що обстоювало інтереси українофільського руху. 14 березня 1939 р. А. Волошин проголосив самостійність Карпатської України і сформував тимчасовий уряд. Проте 15 березня 1939 р. угорські війська перетнули кордон неокупованої частини Закарпаття. Цей український край було приєднано до Угорщини, у складі якої він перебував упродовж усієї війни.
Культурне життя на західноукраїнських землях у 20—30-ті роки 20 ст.
Польща у 20—30-ті роки здійснювала асиміляторську політику на західноукраїнських землях. І це відповідно позначилося на всіх сферах культурного життя, насамперед на стані народної освіти, яку поляки прагнули полонізувати. Закон від 24 липня 1924 р. проголосив польську мову державною, й українські школи було переведено на навчання двома мовами, а вивчення польської стало обов’язковим. Отже, офіційна влада взяла курс на ліквідацію української школи. Якщо в 1922—1923 навчальному році у Східній Галичині було 1859 українських шкіл, то в 1926—1927 — уже 845, а в 1937— 1938 — лише 360. Натомість з’явилося понад 2 тис. двомовних шкіл, а кількість польських майже не зменшилася. Двомовні школи утворювалися зазвичай на базі українських. На Волині в 1922—1923 навчальному році функціонувало приблизно 400 українських шкіл, а в 1937—1938 — лише 8. Через переведення шкільних навчальних закладів на польську мову навчання багато українських дітей не могли вчитися, унаслідок чого зростав рівень неписьменності. У 1931 р. на одну польську гімназію припадало 16 тис. поляків, а на одну українську — 230 тис. українців.
Проти полонізації української школи виступали всі українські партії. Щоб спинити її, громадськість Західної України прагнула розбудовувати мережу приватних українських шкіл. Зокрема, товариство «Рідна школа» до кінця 30-х років створило 41 народну школу, кілька гімназій і ліцеїв. За рахунок благодійних внесків української громади «Рідна школа» видавала підручники та посібники, педагогічний журнал. Товариство заснувало також сотні бібліотек.
Українці зазнавали дискримінації і на рівні вищої освіти. Уряд обіцяв створити для українців університет, але своїх обіцянок не виконував і перешкоджав здобуттю українцями університетської освіти. Без дозволу і проти волі польського уряду свідома українська інтелігенція заснувала у Львові два заклади вищої освіти — Український університет (1921—1925) і Вищу політехнічну школу («катакомбні» навчальні заклади). Український університет мав три факультети (філософський, правничий і медичний) і 15 кафедр. Майже 1500 студентів навчалися під керівництвом 54 професорів. Студенти університету отримували дипломи, які визнавали в Німеччині, Чехословаччині та Австрії.
З ініціативи митрополита А. Шептицького у Львові на базі греко-католицької семінарії було створено Богословську академію, що стала єдиним у Західній Україні вищим навчальним закладом з українською мовою викладання. У середині 30-х років у ній навчалося понад 600 студентів.
Загальнокультурні потреби українського населення Галичини задовольняло товариство «Просвіта», яке у 1939 р. налічувало понад 360 тис. членів. «Просвіта» володіла величезною мережею читалень, публікувала навчальні матеріали, організовувала дитячі садки, забезпечувала читання низки освітніх курсів.
Важливим центром національної культури на західноукраїнських землях було Наукове товариство імені Т. Шевченка (НТШ) у Львові, яке в польську добу не одержувало субсидій від держави й утримувалося за рахунок української громади. НТШ мало велику бібліотеку, три музеї та два науково-дослідних інститути. До його складу входило понад 200 науковців, серед яких були історики І. Крип’якевич, С. Томашівський, літературознавці В. Гнатюк, М. Возняк, К. Студинський, В. Щурат, фольклорист і музикознавець Ф. Колесса, економіст І. Витанович, географ В. Кубійович та ін. Таємний Український університет та НТШ стали важливими осередками розвитку української культури, центрами формування національної інтелігенції.
Значно гіршим було становище українців у Румунії. Своєю нетерпимістю до українців Румунія перевершила навіть Польщу. Після визнання у 1920 р. західними союзниками її претензій щодо Буковини румунський уряд відмовився визнати українців окремою нацією і практично за кілька років ліквідував українські школи. Якщо у 1918 р. на Буковині діяло 168 народних шкіл, то у 1924 р. не залишилося жодної суто української. Загалом політика румунізації українців була послідовною і супроводжувалася брутальною ліквідацією їхніх прав.
З 1928 до 1938 рр. у Румунії настав період певної лібералізації: частково відновили українські культурні товариства, хори, театральні трупи, студентські гуртки й органи преси. Проте з приходом у 1938 р. до влади в Румунії військових знову розпочався режим жорстокого, майже тоталітарного правління.
Позиція чехословацького уряду на Закарпатті у сфері культури й освіти була поміркованішою і виваженішою, ніж у Польщі та Румунії. Тут кожен мав право віддавати дитину в школу, де вона навчалася рідною мовою, тому з 803 шкіл, які працювали в 1938 р. на Закарпатті, 463 були українськими, 365 — чеськими, 117 — угорськими тощо. У 1934 р. до Асоціації українських учителів належало приблизно 1200 осіб, або 2/3 усіх педагогів Закарпаття. У Чехословаччині у 1938 р. діяло 11 гімназій, кілька вищих навчальних закладів, які відіграли істотну роль у формуванні української інтелігенції: Український вільний університет у Празі, Українська господарська академія в Подебрадах. Проте ці заклади були створені для українців-емігрантів, яких у 20-ті роки налічувалося 50 тис. На самому Закарпатті існував лише один вищий навчальний заклад — Богословський ліцей. Крім того, тут унаслідок лібералізму чеського уряду швидко виникали й активно діяли культурні товариства. Зокрема, українофіли на чолі з Августином Волошиним, Михайлом та Юлієм Бращайками заснували освітнє товариство «Просвіта». Було створено також українські театральні трупи, хори тощо.
Після того як у березні 1939 р. угорська армія захопила Карпатську Україну, мадяри розпочали всеохопний наступ на українофілів. Сотні їх було розстріляно, тисячі заарештовано. Заборонили всі українські видання й організації, у т. ч. і «Просвіту»; почала занепадати українська освіта.
У літературному житті західноукраїнських земель важливу роль відігравав журнал «Літературно-науковий вісник» (з 1933 р. — «Вісник»), довкола якого гуртувалися визначні літератори В. Стефаник, М. Черемшина, Є. Маланюк, У. Самчук та ін. З літераторів старшого покоління, які у своїй творчості відображали настрої, прагнення та мрії народу, брали приклад письменники середнього віку й ті, хто тільки починав свою творчість: Ірина Вільде, К. Гриневичева, П. Карманський, Б. Лепкий, А. Чайківський, Ю. Шкрумеляк. Велику групу письменників і поетів націоналістичного спрямування представляли прозаїки О. Бабій, Ю. Клен, поети Є. Маланюк, Л. Мосендз, Олег Ольжич, Олена Теліга. Літературно-мистецька група «Горно» об’єднувала львівських письменників прорадянського спрямування В. Бобинського, О. Гаврилюка, Я. Галана, П. Козланюка, К. Пелехатого, С. Тудора та ін. Ця група видавала у Львові журнал «Вікна». Довкола журналу «Нові шляхи», який редагував А. Крушельницький, теж гуртувалися письменники, які перебували під впливом КПЗУ. У літературному журналі «Дзвони» вперше було надруковано твори талановитого поета з Лемківщини Б.-І. Антонича. Серед художників вирізнялися пейзажист І. Труш, прихильник експресіонізму О. Новаківський, а також П. Холодний, який прославився іконописними роботами.
Важливу роль у духовному житті західних українців відігравала греко-католицька церква. У 1939 р. у Галичині та на Закарпатті налічувалося 3,7 млн віруючих, 3040 парафій із 4440 церквами. Проте в житті церкви чітко визначилося протистояння між митрополитом А. Шептицьким, який підтримував національні прагнення свого народу, та єпископом Г. Хомишиним і Василіанським орденом, що виступали за злиття греко-католицької церкви з католицькою.
Українську національну самобутність на Волині, Поліссі та Холмщині підтримувала православна церква, яка нараховувала приблизно 2 млн українців. Ця церква, на відміну від греко-католицької, не мала протекції Риму і тому була практично незахищеною від репресивної політики Польщі. І хоча в 1924 р. за наполяганням уряду православна церква в Польщі розірвала зв’язки з Московським патріархатом і проголосила автокефалію, польська влада продовжувала на неї наступати. Польський уряд добивався запровадження в церковну службу польської мови, здійснював кампанію навернення православних до католицької віри, що супроводжувалося масовим знищенням православних церков. Особливо активно акцію «ревіндикації» (навернення до католицтва православних українців) польський уряд почав провадити на Холмщині, Підляшші та Поліссі після смерті у травні 1935 р. Ю. Пілсудського. Ця акція здійснювалася силами поліції і військових. Вона мала такий одіозний характер, що католицька церква відмежувалася від неї. «Ревіндикацію» негативно сприйняли в усьому світі. Проте, стверджуючи, що в минулому більшість церков на Волині та Холмщині належала греко- чи римо-католикам, влада передала їм приблизно 189 православних церков, а 149 зруйнувала. Загалом із 389 православних церков, що були на Волині в 1914 р., до 1939 р. вціліла лише 51.
Отже, польське і румунське панування на українських землях значно обмежувало їх культурний розвиток, а внутрішня політика Чехословаччини в «українському питанні» давала змогу українцям Закарпаття задовольняти певним чином свої культурні потреби.
Попередня сторінка з ІСТОРІЇ УКРАЇНИ
До змісту ІСТОРІЇ УКРАЇНИ
Наступна сторінка з ІСТОРІЇ УКРАЇНИ