Суспільно-політичні процеси в радянській Україні. Масові репресії в Україні в 20-30-ті роки 20 ст. УКРАЇНА В 20—30-ті РОКИ ХХ ст. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ
Компартійно-радянський апарат у системі влади України в 20-30-ті роки 20 ст.
У радянській країні існувала диктатура комуністичної партії, замаскована під диктатуру пролетаріату у формі робітничо-селянської влади рад. Залишаючи радянські органи безпосередніми виконавцями ухвалених рішень, партія перебирала на себе владні повноваження в кожній ланці управління і в кожній галузі життя.
Партійний з’їзд, формально вищий орган, збирався щорічно протягом 1917—1925 рр. і поступово став занадто громіздким, а проводився порівняно рідко для того, щоб ефективно здійснювати владу. Реальна влада в державі переходила від партійного з’їзду до ЦК РКП(б) як вищого носія влади у період між з’їздами і концентрувалася в Політбюро, оргбюро та секретаріаті ЦК. Політбюро ЦК швидко перетворилося на основне джерело головних політичних рішень, які здійснювалися через партійний і державний апарат. Організаційне бюро ЦК, що спочатку, як і Політбюро, формувалося з п’яти членів ЦК, мало «спрямовувати всю організаційну роботу партії». Функції секретаріату ЦК, до складу якого спочатку належали відповідальний секретар і п’ять технічних секретарів, не були окремо визначені.
Керівний склад усіх партійних, радянських і громадських організацій встановлювався в посадовому переліку (номенклатурі) компартійних комітетів різного рівня — від Центрального до районного. Уперше перелік основних посад, які заміщувалися за вказівкою ЦК КП(б)У, тобто власне номенклатуру, визначили у 1921 р. Складовою номенклатури й одночасно нервовим центром владної вертикалі були компартійні комітети. Процес оволодіння державним апаратом приводив до зміни становища секретарів партійних комітетів у системі влади, вони ставали першими особами на регіональних рівнях. Головними критеріями під час призначення на посаду стали відданість, дисциплінованість, здатність будь-якими засобами виконати вказівку вищої інстанції.
В. Ленін для зміцнення власної партії домігся на X з’їзді РКП(б) (8—16 березня 1921) ухвалення резолюції «Про єдність партії». У рішенні з’їзду було зазначено про загрозу для партії фракційної боротьби і наказано розпустити всі групи, утворені на тій чи іншій платформі. Двом третинам членів ЦК і ЦКК надавалося право виключати інакомислячих зі свого складу. Рішення X з’їзду РКП(б) практично визначили подальший розвиток ідейно-політичної боротьби, ознаменували еволюцію більшовицької партії в бік тоталітаризму.
Одночасно В. Ленін вирішив кардинально реорганізувати роботу Центрального Комітету і його секретаріату. Секретаріат мав відбирати документи, що надходили, найважливіші з них ставити на розгляд Політбюро й оргбюро ЦК, організовувати перевірку виконання рішень ЦК тощо. Робота секретаріату була не тільки адміністративною, а й політичною. Для ефективнішої роботи секретаріату В. Ленін запропонував упровадити посаду Генерального Секретаря ЦК. На пленумі ЦК 3 квітня 1922 р. на пропозицію Л. Каменєва Генеральним Секретарем ЦК було обрано Й. Сталіна, а секретарями — В. Молотова і В. Куйбишева.
Наприкінці травня 1922 р. у В. Леніна стався перший серцевий напад, у ніч на 16 грудня 1922 р. — другий, що усунуло його від політичної діяльності. «Колективне керівництво» в партії швидко перетворилося на перегони: хто швидше прибере до рук важелі влади і відбере їх у конкурентів. Основні посади в партії і державі в цей час обіймали Л. Каменєв (голова Політбюро ЦК, голова Московської ради), Й. Сталін (очолював оргбюро ЦК і керував секретаріатом ЦК) і Г. Зинов’єв (голова виконкому Комінтерну і Петроградської ради). Вони утрьох об’єдналися проти Л. Троцького (голова Реввійськради СРСР, нарком у військових і морських справах СРСР), якого багато хто вважав наступником В. Леніна. Перевага «трійки» над Л. Троцьким виявилася швидко. Один із головних організаторів Жовтневого перевороту не зумів перемогти в боротьбі з компартійно-радянським апаратом, який контролював Й. Сталін.
За статутом величезна партійна організація України мала не більше прав, ніж звичайний губком партії. КП(б)У безперервно поповнювалася і майже так само безперервно «чистилася». Відповідно до рішень X з’їзду РКП(б) із серпня 1921 р. було проведено першу «генеральну чистку». Загальна чисельність КП(б)У із серпня 1921 р. до квітня 1922 р. скоротилася з 97,9 тис. до 54,8 тис. Надалі партія поповнювалася переважно шляхом масових кампаній, які проводилися серед робітників. Завдяки широкому використанню висуванства нова радянська бюрократія стала відрізнятися від старої нижчими культурним і загальноосвітнім рівнями. На найвищі партійні посади українців намагалися не допускати.
У квітні 1923 р. на пленумі ЦК КП(б)У, обраному VII партконференцією, Е. Квіринг став першим секретарем ЦК. Новий керівник партійної організації України не підтримав голови РНК УСРР Х. Раковського у його намаганні забезпечити республіканській владі більше повноважень. Щоб позбутися найвпливовішого прибічника Л. Троцького в Україні, «трійка» провела в Політбюро ЦК рішення про призначення Х. Раковського повноважним представником СРСР у Великій Британії. Голова уряду УСРР дізнався про це з англійських газет.
Новим головою Раднаркому УСРР у липні 1923 р. став В. Чубар, який зберігав за собою цю посаду до 1934 р. Після заміни Х. Раковського головною фігурою в керівництві УСРР став уже не голова уряду, а керівник партійної республіканської організації.
Нове загострення політичної боротьби в більшовицькій партії відбулося у 1923—1924 рр. Восени 1923 р. Л. Троцький зрозумів, що бездіяльність веде до цілковитої втрати ним політичних позицій у партії. 8 жовтня він звернувся до ЦК і ЦКК РКП(б) з листом, де виклав суть розбіжностей із керівництвом ЦК і дав розгорнуту критику його політики. 15 жовтня 46 відповідальних працівників, яких тривожив стан справ у партії, направили заяву в Політбюро ЦК РКП(б) і відверто підтримали Л. Троцького. Серед авторів було немало тих, хто раніше працював в Україні, — В. Антонов-Овсієнко, Є. Бош, Я. Дробніс, Г. П’ятаков, X. Раковський та ін. У заяві зазначалася наявність «фракційної диктатури» та жорсткої боротьби всередині партії.
Й. Сталін організував обговорення листа Л. Троцького і «заяви 46-ти» в усіх партійних комітетах, у т. ч. ЦК компартій національних республік, і легко добився засудження опозиціонерів. 22 жовтня і 14 грудня 1923 р. у Харкові відбулися два розширені засідання Політбюро ЦК КП(б)У за участю членів ЦК і ЦКК КП(б)У. Підготовлені Е. Квірингом резолюції із засудженням Л. Троцького і його прихильників було прийнято майже одноголосно.
Менше ніж за півроку Л. Троцького практично усунуто із політичного життя, хоча він зберіг за собою на деякий час місце в Політбюро ЦК. XIII конференція РКП(б) (16—18 січня 1924 р.) назвала виступ його прибічників «дрібнобуржуазним ухилом у партії». Через кілька днів після закінчення роботи конференції помер В. Ленін (21 січня 1924 р.). Й. Сталін скористався цим, щоб у межах «ленінського призову» розбавити партію величезною кількістю (242 тис. осіб) нових членів, мобілізованих серед робітничого класу. «Ленінський призов» у КП(б)У дав 31,5 тис. робітників «від верстата». Нове поповнення партії істотно відрізнялося від попереднього контингенту за соціальним походженням, життєвим досвідом, культурним рівнем. Рядова членська маса мала, відповідно до статутних вимог «демократичного централізму», слухняно виконувати вказівки керівних органів.
У самій владній «трійці», що була гарантом єдності партії, почали наростати суперечності. Л. Каменєва, Г. Зинов’єва і Й. Сталіна об’єднувала тільки загроза перетворення Л. Троцького на вождя. Коли загроза зникла, «трійка» почала розпадатися. Л. Каменєва і Г. Зинов’єва тривожила перспектива перетворення партії на додаток до компартійно-радянського апарату, скутого залізною дисципліною і цілком підпорядкованого секретаріату ЦК РКП(б).
Для забезпечення підтримки в регіонах Й. Сталін пішов на деякі поступки і нові кадрові призначення. Статус керівника ЦК КП(б)У було підвищено до рангу Генерального секретаря. Вищі партійні форуми в республіці знову почали називатися з’їздами, а не конференціями. У квітні 1925 р. посаду Генерального секретаря ЦК КП(б)У обійняв висуванець Й. Сталіна Л. Каганович. Він був адміністратором і по-чиновницьки сумлінно втілював у життя офіційний курс.
Наприкінці жовтня 1925 р. нарком освіти УСРР О. Шумський, невдоволений адміністративними методами роботи Л. Кагановича, порушив перед Й. Сталіним питання про заміну Генерального секретаря ЦК КП(б)У українцем. Після цього з’явився лист Й. Сталіна «Тов. Кагановичу та іншим членам Політбюро ЦК КП(б)У» (від 26 квітня 1926 р.), у якому він наводив факт звернення О. Шумського з питанням про висунення на пост голови Раднаркому УСРР Г. Гринька, а на пост Генерального секретаря ЦК КП(б)У В. Чубаря. Й. Сталін висловився за те, щоб склад секретаріату і Політбюро ЦК КП(б)У, а також радянську верхівку посилити українськими елементами, але водночас він вважав недоцільним змінювати керівників республіканського уряду і партійної організації.
Партійне і республіканське керівництво УСРР підтримало Л. Кагановича й у листі-відповіді генсеку в червні 1926 р. дії О. Шумського характеризувалися як «злісне спотворення справжнього становища й удар не по тов. Кагановичу, а по всьому Політбюро…». Згодом, на об’єднаному Пленумі ЦК і ЦКК КП(б)У, що відбувся 26 лютого — 3 березня 1927 р., у доповідях ішлося про націоналістичний ухил О. Шумського і його помилки на посаді наркома освіти. Лише представник від Комуністичної партії Західної України (КПЗУ) К. Саврич (Максимович) висловив свої сумніви щодо правильності звинувачень О. Шумського в помилках.
Неочікувано для більшовиків керівництво КПЗУ висловилося проти його відставки. Більшість членів ЦК КПЗУ на чолі з Й. Кріликом (Василькевим), К. Савричем (Максимовичем) і Р. Кузьмою (Турянським) була переконана, що керівники КП(б)У допустили помилку, звинувативши О. Шумського в націоналістичному ухилі. Спробу проявити самостійну позицію більшовицькі лідери розцінили як «зраду». 7 листопада 1927 р. пленум ЦК КП(б)У заслухав доповідь нового наркома освіти М. Скрипника про зраду КПЗУ; у грудні «більшість» КПЗУ оголосили розкольниками, агентурою польського фашизму й усунули з Комінтерну. Після цього вплив комуністів у Західній Україні різко послабився. Майже всіх членів КПЗУ, які виступили на захист О. Шумського, у 1933 р. заарештували і засудили за сфабрикованою органами державної безпеки справою Української військової організації.
Й. Сталін отримав абсолютну підтримку від очолюваної Л. Кагановичем більшовицької організації України у своїй боротьбі з «новою опозицією», керівниками якої були Л. Каменєв і Г. Зинов’єв; з «об’єднаною опозицією» на чолі з Л. Троцьким, Л. Каменєвим і Г. Зинов’євим; з «правим ухилом», очолюваним М. Бухаріним, О. Риковим і М. Томським. У липні 1928 р. Л. Кагановича відкликали в Москву для роботи в секретаріаті ЦК. Замість нього Генеральним секретарем ЦК КП(б)У «рекомендували» С. Косіора. Свою посаду він зберігав до січня 1938 р. (із січня 1934 р. його статус знизили знову до першого секретаря ЦК).
У рік «великого перелому» (1929) було ухвалено нову Конституцію УСРР. 15 травня 1929 р. ХІ Всеукраїнський з’їзд рад затвердив текст нового Основного закону радянської України. Конституція мала 5 розділів, 82 статті. У ст. 3 зазначалося, що УСРР входить до складу СРСР як суверенна договірна держава і зберігає за собою право вільного виходу із Союзу. Водночас Конституція на найвищому рівні закріплювала принцип верховенства загальносоюзних органів і загальносоюзного законодавства, що перетворювало проголошений суверенітет на політичний міф.
Для посилення управління місцевими органами влади, підвищення ефективності контролю за ними в республіці впродовж 20—30-х років тривав пошук оптимальної системи адміністративно-територіального устрою. У лютому 1932 р. відбувся перехід на триступеневу адміністративно-територіальну систему управління: центр — область — район. В Україні було створено п’ять областей: Харківську, Київську, Вінницьку, Дніпропетровську й Одеську, згодом — Донецьку й Чернігівську, у 1937 р. — Миколаївську, Полтавську, Житомирську, Кам’янець-Подільську, у 1938 р. — Ворошиловградську, у 1939 р. — Запорізьку, Кіровоградську й Сумську.
Із початку 30-х років компетенція центральних органів влади УСРР помітно звузилася. В умовах подальшого формування командно-адміністративної системи управління Всеукраїнський з’їзд рад відігравав значно меншу роль у державному, господарському і соціально-культурному житті республіки. З’їзди ставали декоративними форумами, які беззаперечно схвалювали всі заходи, що запроваджувалися в державі партапаратом, надавали державно-правової форми партійним рішенням. Відбулося подальше зрощення партійних органів з радянськими, про що свідчила запроваджена практика ухвалення спільних рішень щодо економічних, соціальних, господарських та інших питань.
У середині 30-х років у партійному керівництві вирішили, що заповіт В. Леніна про перетворення Росії непівської на соціалістичну вже здійснився. Партія більшовиків зробила висновок про цілковиту перемогу соціалізму в СРСР, що й було юридично закріплено в новій союзній конституції, затвердженій Надзвичайним VIII Всесоюзним з’їздом рад 5 грудня 1936 р. Конституція СРСР стала зразком та основою розроблення нових конституцій у республіках. В Україні підготовкою республіканської Конституції займалася відповідна комісія у складі П. Любченка (голова комісії), Г. Петровського, С. Косіора, П. Постишева, В. Затонського, Й. Якіра та ін. Практично всіх членів комісії було незабаром репресовано.
Третю українську радянську Конституцію затвердили на Надзвичайному ХІV Всеукраїнському з’їзді рад 30 січня 1937 р. 3а союзною Конституцією 1936 р. порядок слів у назві радянських республік змінився: спочатку — «радянська», потім — «соціалістична». Відповідно змінилася абревіатура — з УСРР на УРСР. У 13 розділах і 146 статтях Основного закону УРСР закріплювалися суспільний і державний устрій, вищі та місцеві органи державної влади УРСР та Молдавської АРСР, бюджет УРСР, організація суду і прокуратури, основні права та обов’язки громадян, виборча система, герб, прапор, столиця, порядок унесення змін до Конституції. До складу УРСР належали сім областей (Вінницька, Дніпропетровська, Донецька, Київська, Одеська, Харківська, Чернігівська), вона зберігала за собою право виходу із СРСР.
Творці нових конституцій відмовилися від попередніх назв і форм вищих представницьких органів держави. Замість з’їздів рад, ЦВК УРСР та їхніх президій було створено Верховну Раду УРСР як найвищий орган державної влади республіки і єдиний законодавчий орган. Формування вищого органу державної влади в Україні за новою Конституцією принципово відрізнялося від порядку його створення в минулому. Верховна Рада і ради всіх рівнів мали обиратися всіма громадянами Української РСР, які досягли на день виборів 18 років, на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування.
У період між сесіями Верховної Ради її функції покладалися на Президію, що видавала укази, тлумачила закони республіки, контролювала роботу уряду, скасовувала рішення обласних рад у разі невідповідності їх законам, скликала сесії Верховної Ради, могла проводити референдуми, користувалася правом помилування тощо. Верховна Рада створювала уряд республіки — Раду народних комісарів як вищий виконавчий і розпорядчий орган державної влади.
У Конституції було закріплено структуру політичної системи, перераховано всі її елементи: комуністична партія, професійні спілки, кооперативні об’єднання, організації молоді, спортивні та оборонні організації, культурні, технічні і наукові товариства. Як і в союзній, у республіканській Конституції визначено місце і роль комуністичної партії в політичній системі. Партію оголошено «передовим загоном трудящих», який є «керівним ядром всіх організацій трудящих, як громадських, так і державних». Отже, у новій Конституції юридично закріплено монополію комуністичної партії на владу.
Конституція УРСР формально проголошувала широкі демократичні права і свободи, але правляча партія зробила все, щоб не дозволити ними користуватися. Конституція вперше визначала порядок творення судових і прокурорських органів та головні принципи їх діяльності, що стало ширмою в умовах безпрецедентного розгулу беззаконня і масових репресій.
Відповідно до нової Конституції вибори у Верховну Раду УРСР відбулися 26 червня 1938 р. Було обрано 304 депутати. Першим головою став М. Бурмистренко.
Ліквідація залишків політичних партій в Україні в 20-30-ті роки 20 ст.
Після закінчення громадянської війни й інтервенції більшовики пішли шляхом остаточного встановлення монопартійної системи влади. Некомуністичні партії будь-якого спрямування оголошували поза законом, їхню політичну діяльність переслідували. Окремих вихідців із цих партій могли приймати в РКП(б) чи КП(б)У, але за ними пильнували як за колишніми інакодумцями. Партіям, що переходили на комуністичну платформу, було дозволено легальну діяльність тільки на певний час. Згодом їх змушували самоліквідовуватися, а членам цих партій дозволяли вступати в державну партію на індивідуальній основі. Так сталося з партіями боротьбистів і борбистів (1920), Єврейською комуністичною спілкою (Комфарбанд) (1921), Єврейською комуністичною партією «Поалей Ціон» (1922). До 1925 р. в УСРР на легальних засадах продовжувала діяти лише нечисленна Українська комуністична партія (УКП).
Некомуністичні партії в Україні було розгромлено ще в 1920 р. Залишалися тільки поодинокі організації меншовиків і правих есерів, переважно низового рівня. Нагляд за діяльністю цих організацій здійснювали органи державної безпеки, які були невід’ємною частиною компартійно-радянської політичної системи.
Після завершення громадянської війни В. Ленін вирішив реформувати Всеросійську надзвичайну комісію (загальновживана абревіатура ВНК), вилучити з її відання звичайні злочини, залишити лише державні. Однак абревіатура ВНК продовжувала викликати жах у населення. У лютому 1922 р. Президія ВЦВК урочисто заявила про те, що Всеросійська надзвичайна комісія з боротьби з контрреволюцією і саботажем розпускається. Насправді ж, відповідно до партійних документів, відбулася реорганізація, замість ВНК було створено Державне політичне управління при НКВС РСФРР (ДПУ). Воно залишалося головним провідником політики, спрямованої на придушення, у т. ч. засобами терору, будь-якого опору політичному режиму. У березні 1922 р. було реорганізовано органи держбезпеки в Україні. Голова колишньої ВУНК В. Манцев очолив ДПУ УСРР і НКВС УСРР. З вересня 1923 р. до липня 1931 р. головою республіканського ДПУ був В. Балицький. Підпорядкованість ДПУ УСРР республіканським органам влади залишалася символічною. У 1923 р. на базі ДПУ РСФРР було створено Об’єднане державне політичне управління (ОДПУ) СРСР, яке здійснювало керівництво всіма республіканськими управліннями. Поступово абревіатура ОДПУ набула такого самого негативного забарвлення, як і ВНК.
Починаючи з 1921 р., в Україні майже щороку влаштовували показові судові процеси. Після повідомлення про кронштадтські події було проведено арешти есерів і меншовиків по всій Україні. У травні 1921 р. у Києві пройшов показовий судовий процес над керівництвом партії українських есерів. Членів ЦК УПСР (В. Голубовича, І. Лизанівського, Н. Петренка, І. Часника і Ю. Ярослава) судова колегія засудила до різних термінів (від 5 до 10 років концтаборів). З пропагандистських причин влада прагнула поставити тавро на діяльності самої партії, а доля окремих керівників була для неї справою другорядною, тому восени всі засуджені вийшли на волю. Такий самий процес над правими есерами проходив у Москві в червні — серпні 1922 р.
У березні 1923 р. в Москві відбувся Всеросійський з’їзд колишніх есерів, у якому взяли участь делегати від есерівських організацій з України. З’їзд, який готували за допомогою і під контролем ДПУ, заявив, що партія соціалістів-революціонерів зійшла з історичної арени. У лютому 1924 р. Всеукраїнський з’їзд колишніх меншовиків, який провели за сценарієм есерівського з’їзду, заявив про ліквідацію соціал-демократичних осередків у республіці.
Після придушення есерівського і соціал-демократичного руху більшовики позбулися організованих проявів політичної конкуренції. Колишніх членів ліквідованих партій, яких було прийнято в індивідуальному порядку в КП(б)У, під час «чисток» виключали першими. Так, після першої «генеральної чистки» у 1921 р. питома вага вихідців з інших партій скоротилася в КП(б)У удвічі — з 18 до 9%.
Представників інтелектуальної еліти, які займали ворожі більшовизму політичні позиції, але не бажали капітулювати або емігрувати, більшовицька влада вирішила примусово вислати за межі країни. З ініціативи В. Леніна у 1922 р. з Росії було депортовано десятки інтелектуалів, творчий доробок яких мав загальнолюдське значення. З України вислали за кордон понад 70 викладачів ВНЗ, професорів і громадських діячів, серед них професорів Київського медичного інституту А. Кримова, І. Титова, І. Кістяківського, Н. Вашенка, ректора Харківського технологічного інституту І. Красуського і професора М. Воскресенського, професорів Одеського інституту народної освіти В. Бабкіна, Н. Кастеріна та ін. Інтелігенція з дореволюційним стажем і надалі викликала недовіру компартійно-радянської влади.
З усуненням політичних конкурентів КП(б)У взяла під цілковитий контроль ради і встановила свою монополію на владу. Зростала чисельність комуністів у радах. ЦК КП(б)У у жовтні 1922 р. видав циркуляр, за яким для керівництва роботою радянських і господарських органів при виконкомах створювалися комуністичні фракції, куди входили всі комуністи — члени виконкомів. Було встановлено, що комуністичні фракції радянських органів влади мали стати дійсними та постійними керівниками і провідниками рішень компартії у своїх установах. Ради без узгодження з партійною верхівкою не могли самостійно вирішити жодного важливого питання.
Громадські організації в системі влади в Україні в 20-30-ті роки 20 ст.
Ставлення більшовицької влади до церкви. У радянській політичній системі важливу роль відігравали громадські організації. Наймасовішими з них були професійні спілки.
В. Ленін розглядав профспілки як головний «передавальний пас», здатний забезпечити партійний контроль над кожним робітником.
До створення радянської мережі профспілок України з лютого 1920 р. взялося Південне бюро Всеросійської центральної ради професійних спілок (ВЦРПС). Діючи разом з органами ЧК, воно швидко взяло під контроль українські профспілки. До кінця 1921 р. в Україні виникло 24 галузеві спілки — металістів, залізничників, водників, харчовиків, робітників землі і лісу, медико-санітарної праці, освіти тощо. У листопаді 1924 р. відбувся ІІ Всеукраїнський профспілковий з’їзд, делегати якого представляли 1174 тис. членів профспілок. З’їзд обрав новий керівний орган — Всеукраїнську раду професійних спілок (ВУРПС). У середині 30-х років в Україні вже нараховувалось 3900 тис. членів спілок. Профспілки фактично злилися з державними органами і перетворилися на слухняну складову адміністративно-командної системи.
«Передавальними пасами» від компартії до підростаючого покоління були комсомол і піонерська організація. Насамперед КП(б)У дбала про зміцнення керівних органів Комуністичної спілки молоді України (КСМУ, з липня 1924 р. — Ленінська КСМУ) партійними кадрами. У 1926 р. до комсомольської роботи було залучено 22 тис. комуністів, а у 1929 р. — уже 37 тис. Значну увагу влада приділяла політичному навчанню комсомольців, участі їх у суспільно-політичних і соціально-економічних процесах, що відбувалися в країні. Незважаючи на періодичні «чистки», чисельність членів ЛКСМУ постійно збільшувалася. У 1929 р. комсомольців в Україні нараховувалося майже 440 тис., у 1939 р. — уже понад 1,5 млн. Комсомол намагався виховати молоде покоління в дусі безумовної відданості владі, звільняючись за допомогою «чисток» і репресій від тих комсомольців, які не підтримували курсу «великого перелому».
У травні 1922 р. II Всеросійська конференція РКСМ ухвалила рішення про створення піонерської організації, для керівництва якою в січні 1923 р. при ЦК КСМУ було організовано Центральне бюро комуністичного дитячого руху. Наприкінці 20-х років в УСРР нараховувалося 550 тис. членів піонерської організації.
У СРСР було утворено масові жіночі, творчі, наукові, інженерно-технічні, спортивні організації. Держава формувала громадські об’єднання і сама ними управляла. Відповідно до Положення про порядок реєстрації спілок і товариств, ухваленого ВУЦВК і РНК УСРР у жовтні 1924 р., усі товариства переводилися під юрисдикцію НКВС. В УСРР у 1926 р. діяло 14 таких організацій, а наприкінці 1929 р. — уже 61 (Міжнародна організація допомоги борцям революції, Товариство друзів повітряного флоту, Товариство друзів хімічної оборони, Спілка войовничих безвірників, «Друзі радіо» тощо). Для координації їхньої роботи в 1928 р. було створено Раду громадських організацій при ВУЦВК.
Отже, більшовики сформували цілісну систему ідеологічного й організаційного контролю над усіма професійними, віковими, соціальними групами населення.
Після захоплення влади більшовики відокремили церкву від держави. Власність релігійних установ було націоналізовано, церковні землі конфісковано. З початку 20-х років на церкву здійснювався тиск. У 1922 р. з’явилася стаття В. Леніна «Про значення войовничого матеріалізму». У ній вождь звинувачував радянські відомства й установи, які займалися антирелігійною пропагандою, у млявості, дилетантському підході до роботи, бюрократизмі і пропонував надати атеїстичній пропаганді войовничого характеру. Згодом у директивному листі для членів Політбюро ЦК РКП(б) він вимагав розпочати проти церкви превентивний терор, провчити церковників так, «щоб на кілька десятків років ні про який опір вони не сміли й думати».
Як привід для початку наступу на церкву використали голод 1921—1923 рр. Патріарху Російської православної церкви Тихону запропонували передати на потреби голодних церковне майно, але він відмовився давати на продаж освячені предмети культу із золота, срібла і коштовного каміння. До червня 1922 р. в Україні було вилучено трохи більше 3 пуд. золота і 2850 пуд. срібла. На виручені кошти за кордоном придбали для голодних районів приблизно 3 млн пуд. хліба. За звинуваченнями у приховуванні церковних цінностей репресовано десятки священиків.
У боротьбі проти церкви держава успішно використовувала тактику розколу. Зокрема, влада посприяла виникненню опозиційної до патріарха Тихона церковної течії — обновленства. Лідери обновленського руху підтримували кампанію з вилучення церковних цінностей на користь голодних. В Україні перші парафії нової течії під назвою «Жива церква» виникли влітку 1922 р.
Наступ на церкву активно здійснювався в УСРР. 4 липня 1922 р. було утворено комісію Політбюро ЦК КП(б)У з антирелігійної пропаганди. У 1925 р. у республіці сформувалася Спілка войовничих безвірників, яка видавала пропагандистську літературу, газету і журнал «Безбожник», організовувала антирелігійні семінари, диспути, «політбої», спрямовані проти релігії та церкви.
Водночас із загальним наступом на селянство в 1929 р. розпочався й «вирішальний штурм» церкви. Священиків виселяли нарівні і разом із куркулями, оскільки їх зараховували до категорії селянських господарств, члени яких мали нетрудові доходи. Церкви руйнували, переобладнували на культосвітні установи, віддавали під господарські потреби або закривали, дзвони знімали «на потреби індустріалізації». Якщо з 1924 до 1929 рр. в Україні було закрито 364 молитовні будинки, то впродовж листопада-грудня 1929 р. і січня 1930 р. — 202. У приміщеннях колишніх молитовень улаштували
12 сільбудів, 50 шкіл, кілька десятків клубів. 76 церков розламали, а ті, що вціліли, перетворювали на гаражі для тракторів, млини, склади, зсипні пункти.
Другу п’ятирічку Й. Сталін оголосив «п’ятирічкою знищення релігій». У 1933—1935 рр. розгорнулося масове нищення культових споруд. Жертвами цього варварства радянської влади стали численні пам’ятки світової архітектури. Серед них тільки в Києві — Михайлівський Золотоверхий собор, Микільський собор, Трьохсвятительська церква, Богоявленський собор Братського монастиря, церква Успіння Богородиці (Пирогоща), Пустинно-Миколаївський монастир, Стрітенська церква та ін.; у Харкові — Свято-Миколаївський монастир; у Запоріжжі — Покровський собор; у Полтаві — Успенський собор. Усього за 1933—1935 рр. в УСРР припинили існування 75—80% наявних церков, порівняно з 1913 р. у середині 30-х років залишилися діючими лише 9% церков.
Наприкінці 20-х — у 30-ті роки жорстоко переслідували всі церковні організації країни, однак лише одна з них була поставлена поза законом — Українська автокефальна православна церква (УАПЦ).
Маючи за мету розкол церковної ієрархії, компартійно-радянське керівництво УСРР дозволило створити українську церкву, незалежну від Російської православної. У жовтні 1921 р. у Києві було скликано Всеукраїнський православний церковний собор. У ньому взяли участь майже півтисячі делегатів від духовенства та мирян, які обрали на посаду митрополита Василя Липківського. Так завершився процес організаційного оформлення УАПЦ, розпочатий ще в роки революції.
У 1926 р., за даними Р. Конквеста, вплив УАПЦ поширювався на 6 млн осіб. У ній нараховувалося 32 єпископи і понад 3 тис. священиків. Проте одночасно зі зростанням сили і впливу УАПЦ посилювався адміністративний тиск на неї. Чекісти продовжували активно втручатися в церковне життя, провокували конфлікти між течіями. У 1925 р. від УАПЦ відокремилася Діяльно-Христова церква. Її прихильники у 1925 р. провели з’їзд, на якому засудили керівництво УАПЦ і митрополита.
Розпочата Л. Кагановичем у другій половині 20-х років кампанія боротьби проти «націоналізму» поширилася й на автокефальну церкву. Щоб зруйнувати економічну базу УАПЦ та її парафій, держава наклала високі податки на користування культовими спорудами. Під тиском ДПУ В. Липківський у 1927 р. змушений був залишити посаду митрополита.
У січні 1930 р. на організованому ДПУ «надзвичайному» соборі УАПЦ оголосила про самоліквідацію. На ньому ухвалили постанову, яка визнавала, що «УАПЦ, як це тепер остаточно виявилося, протягом свого десятирічного існування була явно вираженою антирадянською контрреволюційною організацією».
Однак 9—12 грудня 1930 р. відбувся ще один собор УАПЦ. Він обрав митрополитом І. Павловського. Однак здійснений погром над УАПЦ унеможливлював організовану роботу церкви. У наступні кілька років ліквідували останні парафії УАПЦ, а всіх митрополитів — «таємних поширювачів українського сепаратизму» — репресували. 74-річний митрополит В. Липківський був заарештований і безслідно зник у лютому 1938 р. Митрополита М. Борецького схопили в 1930 р. і відправили до в’язничного ізолятора в Ярославлі, потім — на Соловки, а в 1935 р. — у психіатричну лікарню тюремного типу в Ленінграді, там він і помер у 1936 чи 1937 р. Митрополита І. Павловського заарештували у травні 1936 р., відтоді подальша його доля невідома. За даними Р. Конквеста, з 1928 до 1938 рр. у в’язницях загинули 13 архієпископів і єпископів УАПЦ.
Репресії проти технічної та національної інтелігенції в Україні в 20-30-ті роки 20 ст.
Формування й утвердження культу особи та тоталітарної системи в СРСР тісно пов’язані з репресіями, які практично не припинялися ще з років революції і громадянської війни. Зрощення партійного і державного апарату, монополізація політичної влади призвели до утвердження режиму беззаконня, політичного терору і масових репресій, метою яких було не тільки запобігання можливим виступам тих, кого переслідувала влада, а й залякування, тероризування всього населення країни.
Першим гучним судовим політичним процесом стала «шахтинська справа» (травень 1928 р.). За сфабрикованою справою притягнули до відповідальності понад 1 тис. осіб, переважно представників «старої» технічної інтелігенції Донецького басейну, яких звинувачували у свідомому шкідництві, організації вибухів на шахтах, злочинних зв’язках із їхніми колишніми власниками, закупівлі непотрібного імпортного обладнання, порушенні техніки безпеки, законів про працю. 11 осіб засудили до вищої міри покарання — розстрілу, більшість було ув’язнено на термін від 4 до 10 років.
«Шахтинська справа» спричинила розгортання спеціальної кампанії на зборах і в пресі, організацію нових процесів. Поняття «шахтинці» стало узагальненим, синонімом «шкідництва». Після цього процесу найдрібніші недоліки в роботі можна було списати на шкідництво. Посилаючись на «шахтинську справу», Й. Сталін на пленумі ЦК ВКП(б) у липні 1928 р. обґрунтував тезу про загострення класової боротьби в міру прямування країни до соціалізму.
Уже з лютого 1930 р. в обласних центрах України було створено «трійки» — каральні органи, до яких належали начальник управління ОДПУ, обласний прокурор і перший секретар обкому КП(б)У. Фактично це був безконтрольний каральний апарат, який виносив вироки без свідків, захисту і навіть без підсудного. Прокуратуру від нагляду за дотриманням законності в органах держбезпеки практично усунули.
Використавши у 1932 р. проти українського селянства таку жахливу зброю як терор голодом, Й. Сталін не залишив поза увагою і національну інтелігенцію. Прояви національних почуттів і національного патріотизму всередині правлячої партії називали націонал-ухильництвом. Якщо подібні почуття і думки висловлювали представники позапартійної інтелігенції, то їх таврували як націоналістів. «Шумськізм», «хвильовизм» оголошували проявами «українського дрібнобуржуазного шовінізму». Майже одночасно з’явився ще один термін — «волобуєвщина». Економіст М. Волобуєв у статті
«До проблеми української економіки» в 1928 р. пропонував забезпечити українським економічним центрам можливість реального керівництва народним господарством, а союзному Держплану й іншим загальносоюзним відомствам надати лише «загальнодирективні функції». Автор звертав увагу на необхідність поєднати економічне і національно-культурне будівництво в Україні. Така позиція автора викликала різко негативну реакцію Москви.
Запобігаючи можливим спробам української інтелігенції звільнитися від диктатури компартійно-радянського центру, сталінська влада зосередила зусилля на ліквідації всього покоління активних учасників української революції. Подібно до того як «шахтинська справа» виявилася першим гучним процесом проти старої технічної інтелігенції, справа Спілки визволення України (СВУ) стала першим судовим процесом проти української гуманітарної інтелігенції (процес відбувався з 9 березня до 19 квітня 1930 р.). Організатори справи поставили на чолі цієї міфічної спілки одного з керівних діячів української революції віце-президента ВУАН Сергія Єфремова. На лаві підсудних опинилося 45 осіб, яких засудили до різних термінів покарання. 31 звинувачений належав до різних українських політичних партій, шестеро були членами Центральної Ради, двоє — міністрами УНР, один — прем’єр-міністром (В. Чехівський). Третина підсудних працювала в системі ВУАН. У зв’язку із цією справою невдовзі заарештували ще 700 осіб. В обвинувальному висновку зазначалося, що СВУ — це ретельно законспірована підривна націоналістична організація. Членів її представили як шпигунів, зрадників, терористів, ворогів народу.
Розкручування справи СВУ відбувалося одночасно із цькуванням одного з небагатьох академіків-комуністів ВУАН історика М. Яворського. Розроблену ним у 20-ті роки наукову схему історії України розглядали як альтернативну праці «буржуазного» історика М. Грушевського і подавали як марксистську концепцію вітчизняної історії. Проте надмірною увагою до національних аспектів він не вписався в нову схему радянської історії, яку розробляли в Москві. У 1929 р. розгорнулася дискусія, присвячена історичним поглядам М. Яворського, під час якої виникло нове обвинувальне тавро — «яворщина». На початку 1930 р. М. Яворського виключили з партії, а через рік заарештували в Ленінграді і перевезли до Харкова, де чекісти уже створювали нову «контрреволюційну» організацію — Український національний центр (УНЦ).
«Слідство» у справі УНЦ вели впродовж 1930—1931 рр. До справи залучили 50 осіб, приблизно тридцять із них були колишніми членами УПСР й УСДРП. Зокрема, заарештували В. Голубовича, Н. Петренка, І. Лизанівського, Ю. Ярослава. Центральною постаттю УНЦ чекісти мали намір зробити М. Грушевського. Його заарештували, «вибили» потрібні свідчення і перевезли до Москви. Під час допиту в ОДПУ у квітні 1931 р. М. Грушевський заявив, що його попередні свідчення не відповідають дійсності. У серпні справу проти колишнього голови Центральної Ради було припинено, але повернутися в Україну йому заборонили. До самої смерті в 1934 р. М. Грушевський жив у Росії під наглядом агентів ДПУ. Вирок у справі УНЦ винесли в закритому порядку в лютому 1932 р. Він був «м’яким» (від трьох до шести років ув’язнення), але більшість звинувачених із в’язниці так і не вийшла.
Спрямованість терору в Україні визначалася змістом партійних резолюцій. У січні 1933 р. ЦК ВКП(б) поставив завдання перед керівництвом КП(б)У «вигнати петлюрівські й інші буржуазно-націоналістичні елементи з партійних і радянських організацій». Для виконання цього рішення в УСРР на посаду секретаря Харківського міськкому та обкому партії і секретаря ЦК КП(б)У було направлено П. Постишева, який лише формально підпорядковувався Генеральному секретарю ЦК КП(б)У С. Косіору, оскільки залишався секретарем ЦК ВКП(б). «Другий перший секретар» (так називали в партійно-урядових кулуарах П. Постишева) мав широкі повноваження від Й. Сталіна і в разі потреби міг радитися з ним безпосередньо, ігноруючи першого секретаря ЦК КП(б)У. П. Постишева направляли в Харків разом із В. Балицьким, якого знову призначили головою ДПУ УСРР і повноважним представником ОДПУ в республіці.
Кадрова «революція» набула грандіозних масштабів: одночасно здійснювали «генеральну чистку» партії, «чистку» радянського апарату, організацію надзвичайних тимчасових партійних органів. За 10 місяців 1933 р. було замінено 237 секретарів райкомів, 249 голів райвиконкомів, 158 голів районних контрольних комісій. Якщо взяти до уваги, що в Україні в цей час існувало 525 районів, то змінилися майже кожен другий секретар райкому партії, кожен другий голова райвиконкому, кожен третій голова районної контрольної комісії.
П. Постишев розпочав наступ проти патріотично налаштованої частини республіканського керівництва, насамперед проти наркома освіти М. Скрипника. Відкрита атака на М. Скрипника розпочалась у 1933 р. на червневому пленумі ЦК КП(б)У. Не витримавши звинувачень, М. Скрипник покінчив життя самогубством 7 липня 1933 р.
У цей час відбувався судовий процес над Українською військовою організацією (УВО), що характеризувалася як повстанська, шпигунська і диверсійна. До неї було залучено багато представників галицької гуманітарної інтелігенції, які приїхали в радянську Україну.
Нарком освіти УСРР В. Затонський і його перший заступник А. Хвиля показали себе ударниками на фронті боротьби зі «скрипниківщиною».
З апарату Наркомосвіти було «вичищено» приблизно 200 «націоналістів і ворожих елементів». В обласних управліннях освіти за 1933 р. повністю змінили керівництво, у районних — на 90%. Загалом до «класово-ворожих елементів» наступник М. Скрипника на посту наркома освіти зараховував 30—40% педагогів.
Істотних кадрових втрат зазнали ВУАН, де М. Скрипник був секретарем комуністичної фракції, і ВУАМЛІН, яку він певний час очолював. Репресували майже всх співробіників Інституту польської культури, Харківського інституту української культури ім. Д. Багалія, Інституту української літератури ім. Т. Шевченка.
Заборони і репресії стали своєрідною нормою наукового та культурного життя. З кінця 20-х років почалися арешти українських письменників. З березня 1931 р. органи ДПУ п’ять місяців тримали під слідством у Лук’янівській в’язниці М. Рильського. У 1933 р. було заарештовано і засуджено письменників В. Атаманюка, Д. Загула, С. Пилипенка, О. Досвітнього, Остапа Вишню, М. Ірчана та ін.; у 1934 р. — О. Слісаренка, М. Лебедя, В. Мисика, М. Вороного тощо. Після вбивства в Ленінграді С. Кірова, у грудні 1934 р. в камерах НКВС опинилися Г. Епік, М. Куліш, В. Підмогильний, Є. Плужник, В. Поліщук, Гео Шкурупій та ін. Влада не пощадила автора п’єс-агіток про колективізацію, працю шахтарів, будівництво Дніпрогесу І. Микитенка. Практично в повному складі репресували спілку письменників «Західна Україна», редакцію журналу «Червоний шлях». Загалом, на думку деяких дослідників, зазнали репресій приблизно 500 письменників, які жили і працювали в Україні. Було заборонено постановку 200 «націоналістичних творів» і 20 «націоналістичних» перекладів світової класики.
Боротьба з «ворогами народу» охопила всі галузі українського мистецтва. Було заарештовано і знищено на Соловках засновника і режисера мистецького об’єднання «Березіль» Л. Курбаса, актора і режисера Ф. Лопатинського й багатьох інших театральних діячів. Репресій зазнали директори кіностудій у Києві й Одесі — М. Ткач, С. Орелович, П. Нечеса, колишній керівник Всеукраїнського фотокіноуправління (ВУФКУ) О. Шуб. Репресували діячів українського кінематографа: акторів М. Надемського, С. Шагайду, Б. Загорського; кінооператорів Д. Демуцького, Б. Щавелєва, О. Калюжного, М. Топчія та ін.
За сфабрикованими звинуваченнями було репресовано художників М. Бойчука, В. Седляра, І. Падалку, В. Касіяна, О. Павленка та ін. Жертвами репресій стали графік і мистецтвознавець І. Крушельницький, мистецтвознавець Ф. Ернст. «Ворогів народу» знайшли у видавництві «Українська радянська енциклопедія», музеях, бібліотеках, архівах.
Репресії не оминули і науково-дослідних установ, вищих навчальних закладів. Університети тільки в 1934 р. втратили 268 професорів і викладачів. Репресій зазнали українські академіки С. Єфремов, М. Слабченко, В. Перетц, О. Сокальський, М. Кравчук, С. Рудницький, М. Возняк, В. Щурат, А. Кримський, М. Холодний, В. Пархоменко, М. Горбань, І. Агол, М. Світальський, Є. Шабліовський та інші науковці.
Отже, у концтабори і в’язниці потрапила значна частина діячів української культури, у т. ч. багато представників нової генерації робітничо-селянського походження.
Репресії в КП(б)У та керівництві УСРР в 20-30-ті роки 20 ст.
Партійне керівництво в середині 1934 р. вдалося до чергового маневру з метою «поліпшити» образ каральних структур. У липні 1934 р. Політбюро ЦК ВКП(б) ухвалило постанову про реорганізацію каральних органів, за якою на базі ОДПУ утворювався Народний комісаріат внутрішніх справ (НКВС) СРСР на чолі з Г. Ягодою та відновлювалися НКВС союзних республік. Посаду наркома внутрішніх справ УСРР з липня 1934 р. до травня 1937 р. обіймав В. Балицький.
Убивство С. Кірова в Ленінграді 1 грудня 1934 р. Й. Сталін використав як привід для розгортання терору, спрямованого проти міфічних «ворогів народу» в партії. Уже в день убивства С. Кірова було підписано постанову ВЦВК про внесення змін до чинних кримінально-процесуальних кодексів союзних республік. Розслідування справ про «терористичні акти» проти представників радянської влади вимагали закінчувати в термін не більше 10 днів. Розгляд справ у суді проводили без участі адвоката і прокурора, оскарження вироку і клопотання про помилування не допускалися, а вирок виконували негайно після його винесення. 9 грудня всі ці новації було враховано в постанові ВУЦВК «Про внесення змін до кримінально-процесуального кодексу УСРР».
Призначений у 1935 р. Прокурором СРСР А. Вишинський скасував прокурорський нагляд за діяльністю органів державної безпеки у справах про державні злочини. Створена при наркомі НКВС Особлива нарада й інші позасудові органи («двійки» і «трійки») при загальному спрощенні порядку судочинства значно розширили технічні можливості репресій.
Уже у грудні 1934 р. чекісти організували кілька груп «терористів» — у Москві, Ленінграді, Києві, Мінську. Усім групам було надано білогвардійське забарвлення. Керівником київської групи оголосили А. Крушельницького, який на запрошення уряду УСРР у травні 1934 р. переїхав із Польщі на постійне проживання в Харків разом з усією сім’єю. Жертвами нового процесу стало 37 українських політичних, наукових і літературних діячів (28 розстріляно, 9 загинуло в концтаборах). На Соловки потрапив галичанин, учений і громадський діяч Ю. Бачинський. Серед політичних діячів однією з перших жертв став голова Укрдержплану і заступник голови Раднаркому УСРР Ю. Коцюбинський (заарештований у лютому 1935 р.).
У 1935 р. П. Постишев оголосив про викриття Всеукраїнського боротьбистського центру. Згодом було проведено процеси над Національно-терористичною групою професора М. Зерова, Блоком українських терористичних груп, Троцькістським націоналістичним терористичним блоком. У 1936 р. сфабрикували справи Українського троцькістського центру, Соціал-демократичної партії України тощо.
«Вичищених» із партії і «викритих» під час нової кампанії перевірки та обміну партійних документів «дворушників» було репресовано. Навесні 1937 р. у КП(б)У залишилося на обліку 297 тис. осіб, тобто на 254 тис. менше, ніж було у 1933 р.
Поштовх до нової хвилі широкомасштабних репресій дав Й. Сталін, який на пленумі ЦК ВКП(б) у лютому — березні 1937 р. заявив, що країна опинилась у небезпечному становищі через підступну діяльність саботажників, шпигунів і диверсантів. Репресії в цей період стосувалися безпосередньо вищого радянського та партійного керівництва республіки. У 1937 р. було ліквідовано майже всю верхівку ЦК КП(б)У й уряду УРСР. Із 62 членів ЦК КП(б)У, обраних ХІІІ з’їздом КП(б)У у червні 1937 р., 56 оголосили «ворогами народу». З 11 членів Політбюро загинуло 10 (вижив тільки Г. Петровський), із 5 кандидатів у члени Політбюро — 4, з 9 членів оргбюро — усі. Було страчено одного із організаторів КП(б)У Е. Квіринга, заарештовано Х. Раковського (розстріляно у 1941 р.). За нез’ясованих обставин загинув голова РНК УРСР П. Любченко. Не уникли ліквідації й організатори репресій попередніх років. У березні 1937 р. звільнено з посади П. Постишева, а в лютому 1939 р. його розстріляли. У січні 1938 р. з посади першого секретаря ЦК КП(б)У звільнили С. Косіора, розстріляли його в травні 1939 р. Подібною була доля і В. Чубаря. Репресували наркома внутрішніх справ УРСР В. Балицького. Усього в УРСР знищено 1193 керівних працівники НКВС. Загалом 37% партійців республіки стали жертвами терору.
Україною прокотилася хвиля репресій і проти військових. Практично повністю було знищено штаби Київського і Харківського військових округів, починаючи з командувачів Й. Якіра та І. Дубового. Усього в Україні репресували понад 15 тис. представників військової інтелігенції, що становило 1/3 від загальних втрат Збройних Сил СРСР.
Не оминули масові репресії і представників молодіжного руху. Було повністю розгромлено Київський, Харківський обкоми ЛКСМУ. Жертвами репресій стали секретарі ЦК ЛКСМУ С. Андреєв, М. Клинков, Г. Сухий, С. Усенко та ін. Упродовж 1937—1938 рр. із 385 перших секретарів обкомів, райкомів ЛКСМУ репресували 319 осіб, із 2752 секретарів міськкомів та райкомів — 2211 осіб, із 93 членів ЦК ЛКСМУ загинуло 82 особи.
Не припинилися репресії й після того як у січні 1938 р. партійну організацію республіки очолив М. Хрущов. Хоча деякі обмеження в репресивну політику було внесено. Так, розгляд справ «трійками» заборонили директивою союзного РНК і ЦК ВКП(б) від 15 листопада 1938 р., а проведення «масових операцій щодо арештів і виселення» припинили постановою РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від 17 листопада 1938 р. 24 листопада з посади наркома внутрішніх справ звільнили М. Єжова, його замінив Л. Берія.
XVIII з’їзд ВКП(б), який відбувся в березні 1939 р., засвідчив істотне зміцнення становища Й. Сталіна в партії та державі. Старі кадри партії майже повністю ліквідували.
Головними наслідками масових репресій стали фізична розправа над активною й інтелектуальною частиною нації, моральне розтління тих, кого терор не зачепив. За розміром винищення населення власної країни сталінський терор був наймасовішим в усьому світі. Усього в Україні з 1930 до 1941 рр. було «розкрито» понад 100 різних «центрів», «блоків», «організацій». На Україну припала приблизно 1/5 частина арештів і розстрілів, що відповідало її питомій частці серед населення СРСР.
Отже, під оболонкою «диктатури пролетаріату» за популярних для певної частини трудящих гасел поступово формувався тоталітарний режим, який установив жорстокий контроль над усіма аспектами життя суспільства і кожної людини. Характерними ознаками тоталітаризму були: централізація управління всіма сферами життя; адміністративно-командні методи управління у поєднанні з державним терором й організацією масових репресій; екстенсивний, затратний господарський і політичний механізм, який гарантував певну стабільність; сакралізація влади, формування культу особи; зрощення партійного і державного апарату; широке використання і популяризація єдиної комуністичної ідеології.
Попередня сторінка з ІСТОРІЇ УКРАЇНИ
До змісту ІСТОРІЇ УКРАЇНИ
Наступна сторінка з ІСТОРІЇ УКРАЇНИ