Утворення Радянського Союзу. Статус України у складі Радянського Союзу. УКРАЇНА В 20—30-ті РОКИ ХХ ст. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ
Україна і створення об’єднаної радянської держави
Ще в середині 1919 р. відповідно до декрету ЦВК РСФРР було проголошено створення «воєнно-політичного союзу» радянських республік. Об’єднанню підлягали провідні сфери державного управління: оборона, економіка, праця, фінанси, транспорт, пошта і телеграф. Утілити в життя цей декрет завадив наступ денікінських військ.
Нова хвиля об’єднавчого руху за утворення союзної держави розпочалася за ініціативою більшовиків навесні 1920 р. IV конференція КП(б)У в березні 1920 р. визнала «тісний союз з радянською Росією» за «революційний обов’язок кожної нової радянської держави». А вже 20 травня 1920 р. ідею остаточного об’єднання найважливіших комісаріатів підтримала резолюція IV Всеукраїнського з’їзду рад, який констатував той факт, що УСРР, зберігаючи самостійну державну конституцію, є членом РСФРР. Це визнання ускладнило проведення переговорів із Польщею в серпні 1920 р. Представник російсько-української делегації Г. Чичерін повідомляв польській стороні про те, що між УСРР та РСФРР ще не встановлено федеративних зв’язків, а якщо їх і буде встановлено, то УСРР «збереже свою незалежність».
Першим і єдиним двостороннім правовим актом на шляху до утворення союзу обох республік був Союзний робітничо-селянський договір між Російською Соціалістичною Федеративною Радянською Республікою і Українською Соціалістичною Радянською Республікою, укладений у грудні 1920 р. Підписали цей договір від імені РСФРР голова уряду В. Ленін і нарком закордонних справ Г. Чичерін, від УСРР — Х. Раковський (він суміщав обидві посади — голови РНК УСРР і наркома закордонних справ). У договорі кожна зі сторін поставала як рівноправна незалежна держава, що укладає угоду на паритетних засадах. Відповідно до ст. 1 договору сторони вступали «між собою у військовий та господарський союз», тобто про політичне об’єднання двох сторін не йшлося. Навпаки, наголошувалося на незалежності і суверенності обох держав й усвідомленні ними необхідності згуртувати свої сили з метою оборони та в інтересах господарського будівництва. Водночас у договорі офіційно визнавався факт об’єднання основних комісаріатів: військових і морських справ, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів сполучення, пошти і телеграфу, а також Вищої ради народного господарства. Зі змісту договору випливало, що він не передбачав створення єдиної держави і формально не зумовив цілковитого об’єднання обох республік. Аналогічні договори було укладено між РСФРР й іншими національними радянськими республіками. Виникла т. зв. договірна федерація радянських держав. Усеросійський ЦВК, куди республіки надсилали своїх представників, і Раднарком РСФРР, до якого входили об’єднані наркомати, стали загальнофедеративними органами, що сприймалося в деяких республіках неоднозначно.
Раднарком РСФРР у діях щодо України посилався на договір 1920 р., але тлумачив його на власний розсуд, не узгоджуючи своїх дій з українським керівництвом, що часто викликало непорозуміння і конфлікти. Серед діячів центрального апарату утверджувалася думка, що настав час для ліквідації декларативної самостійності республік. Вони вважали за необхідне «автономізувати» їх, тобто зрівняти за статусом з автономними республіками, що існували у складі радянської Росії. Деякі керівні діячі партії в національних республіках (насамперед в Україні та Грузії), навпаки, бажали для себе більшої свободи дій. Щоб не залишитися осторонь вирішення принципових питань, 11 березня 1922 р. Політбюро ЦК КП(б)У розглянуло на своєму засіданні й ухвалило постанову про «необхідність конкретизації взаємовідносин РСФРР і УСРР щодо визначення та уточнення прав і обов’язків УСРР». Для остаточного врегулювання відносин між двома республіками пропонувалося утворити спеціальну комісію із членів ЦК РКП(б) і ЦК КП(б)У. Дізнавшись про ініціативу українців, аналогічне рішення ухвалили керівні партійні органи Білорусі. У липні 1922 р. подібна пропозиція надійшла від закавказьких республік.
Зважаючи на загальне незадоволення республіканських партійних комітетів, яке відображало настрої в суспільстві, Політбюро ЦК РКП(б) у серпні визнало за доцільне створити комісію для підготовки на черговий пленум ЦК проекту вдосконалення відносин між республіками. Наступного дня оргбюро ЦК затвердило персональний склад комісії. До неї увійшли члени ЦК РКП(б): В. Куйбишев (голова), Г. Орджонікідзе, Х. Раковський, Г. Сокольников і Й. Сталін, а також делегати від незалежних радянських республік. Україну представляв Г. Петровський. Головну роль у цій комісії відігравав Й. Сталін — нарком у справах національностей і Генеральний Секретар ЦК РКП(б). Він запропонував власний проект «Про взаємовідносини РСФРР з незалежними республіками», за яким Україна, Білорусь і три закавказькі республіки позбавлялися державного статусу і включалися в кордони радянської Росії, як й інші автономні республіки. Й. Сталін прагнув автономізувати республіки, щоб ліквідувати розрив між декларованою національною державністю і реальністю. Для задоволення інтересів інших народів він пропонував їм культурну автономію в межах РСФРР. Отже, представлене в комісії центральне політичне керівництво прагнуло нав’язати створюваній державі унітарну форму устрою.
У другій половині серпня 1922 р. проект Й. Сталіна надійшов для обговорення в ЦК компартій національних республік. Його зміст обурив частину більшовиків-неросіян. Голова Раднаркому УСРР виступив проти такого принципу творення союзної держави, а 25 серпня Х. Раковський мав годинну розмову з В. Леніним. Позиція голови уряду УСРР, як і негативна реакція керівників компартії Грузії з приводу проекту «автономізації», змусила В. Леніна втрутитись у справу. 26 вересня він викликав Й. Сталіна на бесіду, після якої написав листа Л. Каменєву для членів Політбюро ЦК. Сталінський проект у листі було відхилено. В. Ленін запропонував компромісний варіант, який більше влаштовував не центральний апарат, а периферійних працівників. Замість включення незалежних республік до складу РСФРР пропонувалося, щоб Російська й Закавказька федерації разом з Україною та Білоруссю утворили новий союз — Союз Радянських Республік Європи й Азії.
У листі вождь партії відверто висловлювався щодо мотивів, якими керувався. Переконуючи партійне керівництво в тому, що все-таки потрібна двоповерхова федерація, він зазначив: «Важливо, щоб ми не давали поживи “незалежникам”, не знищували їхньої незалежності, а створювали ще новий поверх, федерацію рівноправних республік». Беручи в лапки слово «незалежники» і курсивлячи слово «незалежність», В. Ленін давав зрозуміти, для кого призначені всі пропоновані новації. Він не сумнівався в мотивах небажання значної частини периферійних керівників РКП(б) знижувати статус своїх республік — від незалежних до автономних. Ішлося про їхній службовий статус у республіках. Цих керівників неможливо було звинуватити у прагненні обстояти суверенітет національних республік. В. Ленін вважав, що статус республіканських компартій як обласних організацій єдиної партії, а також підпорядкованість найважливіших республіканських наркоматів московському центру мають залишатися недоторканними за всіх можливих змін у формі та назві. З боку вождя більшовицької партії це був тактичний хід, оскільки він розумів, що досягти мети старою політикою і тактикою неможливо. Загалом поправки В. Леніна могли змінити лише форму об’єднання, а не його сутність. Адже в умовах наявності державної партії домінуючою неминуче залишалася тенденція будувати відносини всередині держави так само, як вони будувалися в партії, тобто на основах централізму.
Пленум ЦК РКП(б), який відбувся 6 жовтня 1922 р., ухвалив запропоновану В. Леніним формулу державотворення. У резолюції «Про взаємовідносини суверенних союзних республік» зазначалося про визнання необхідним укладання договору між Україною, Білоруссю, Закавказькою СФРР і Російською СФРР про об’єднання їх у Союз Радянських Соціалістичних Республік із залишенням за ними права вільного виходу із його складу. Право виходу, що мало першочергове значення як остаточний доказ суверенітету республік, на практиці можна було реалізувати тільки за згодою на це комуністичної партії. Оскільки комуністична партія лишалася організацією високоцентралізованою і переважно російською із центром у Москві, то малоймовірним було те, що вона коли-небудь дасть таку згоду.
На пленумі затверджено комісію з розроблення Конституції союзної держави у складі Й. Сталіна (голова), М. Калініна, Л. Каменєва, Г. П’ятакова, Х. Раковського і Г. Чичеріна, а також представників незалежних республік.
Далі події розвивалися за бюрократичним сценарієм, ретельно опрацьованим у ЦК РКП(б). 15 жовтня 1922 р. на III сесії ВУЦВК VI скликання було ухвалено постанову про те, що сесія ВУЦВК «вважає необхідним доручити уряду розпочати переговори з урядами радянських республік про оформлення загальносоюзних органів законодавчих і виконавчих (союзний ЦВК і Раднарком)». Тобто УСРР офіційно взяла на себе ініціативу утворення федеративного об’єднання радянських республік.
Участь України у створенні Радянського Союзу
Зміни державного статусу і державного апарату кожної республіки спричинили непорозуміння і конфлікти. Намагаючись зберегти свої повноваження, частина республіканських керівників виступала із запереченнями надмірної централізації влади Москвою. Зокрема, голова уряду УСРР висловився проти надмірної компетенції об’єднаних комісаріатів. Х. Раковський не підтримував ліквідації в Україні наркоматів закордонних справ і зовнішньої торгівлі, оскільки тоді УСРР брала активну участь у міжнародних відносинах, уклала угоди з Німеччиною, Туреччиною й іншими країнами. М. Фрунзе, який у той період обіймав посади головнокомандувача військ України і Криму, заступника голови Раднаркому УСРР, також виступав за розширення прав національних республік. Пропозиції керівників радянської України в більшості випадків відхиляло центральне керівництво. 5 грудня 1922 р. комісія ЦК РКП(б) в односторонньому порядку, без узгодження з республіканськими представниками, визначила терміни скликання з’їзду рад Союзу, виборчу норму делегатів на з’їзд тощо.
10 грудня 1922 р. у Харкові розпочав роботу VII Всеукраїнський з’їзд рад. Його делегати схвалили проект декларації про утворення Союзу РСР і проект основ Конституції СРСР. Вони звернулися до всіх республік із закликом негайно розпочати законодавче оформлення нової держави і запропонували скликати загальносоюзний з’їзд одразу після закінчення роботи X Всеросійського з’їзду рад. 13 грудня за утворення СРСР висловився І Закавказький з’їзд рад, 18 грудня — IV Білоруський, 23 грудня — X Всеросійський з’їзд рад (у ньому взяли участь представники всіх республік, обрані делегатами всесоюзного з’їзду).
Формально утворення СРСР відбулося 30 грудня 1922 р. на І Всесоюзному з’їзді рад у Москві. Декларацію і союзний договір про формування СРСР, на пропозицію української делегації, мали ратифікувати делегати наступного Всесоюзного з’їзду рад. Отже, з’їзд обмежився лише постановою про ухвалення декларації і договору, а не їх підписанням суб’єктами нової держави.
У Декларації про утворення СРСР визначено причини добровільного об’єднання республік в одну державу: протистояння з капіталістичним оточенням; необхідність відновлення розореного війною господарства; інтернаціональна основа самої радянської влади. Також у декларації наголошено, що за республіками залишається право вільного виходу із СРСР, а вступ до нього відкритий для всіх майбутніх соціалістичних республік. У перспективі передбачалося об’єднання всіх трудящих у світову Соціалістичну Радянську Республіку.
Відповідно до Договору про утворення СРСР верховним органом влади Союзу проголошено з’їзд рад, сформований із представників міських рад (1 депутат на 25 тис. виборців) і губернських з’їздів рад (1 депутат на 125 тис. жителів). Всесоюзні з’їзди рад скликали один раз на рік. Вищим органом влади в періоди між з’їздами ставав ЦВК СРСР у складі 371 члена. Чергові сесії ЦВК відбувалися тричі на рік. У періоди між ними вищим органом влади вважали Президію ЦВК СРСР із 19 членів, зі складу якої обирали чотирьох голів ЦВК (по одному від РСФРР, УСРР, ЗСФРР, БСРР). Від УСРР посаду голови обіймав Г. Петровський.
Усі найважливіші законодавчі повноваження належали союзним органам влади. ЦВК СРСР мало право представництва союзної держави в міжнародно-правових відносинах, оголошення війни і миру, ратифікації міжнародних угод, організації збройних сил, формування єдиного бюджету тощо. Декрети і постанови РНК СРСР визнавали обов’язковими для всіх союзних республік, а ключові наркомати, які повинні були забезпечувати основи справжнього суверенітету, належали до загальносоюзних органів (наркомати іноземних і воєнно-морських справ, зовнішньої торгівлі, шляхів сполучення, пошти і телеграфів). До складу республіканських урядів зараховували наркомати землеробства, продовольства, фінансів, праці, внутрішніх справ, юстиції, робітничо-селянської інспекції, освіти, охорони здоров’я, соціального забезпечення. П’ять республіканських наркоматів отримали статус об’єднаних союзно-республіканських (ВРНГ, продовольства, фінансів, праці, робітничо-селянської інспекції) і безпосередньо підпорядковувалися ЦВК та Раді народних комісарів (РНК) республік, але керувалися у своїй роботі розпорядженнями відповідних наркоматів СРСР. Республіки мали власний бюджет, який був невід’ємною частиною союзного. Усі ці умови засвідчують безправний статус окремих республік у складі СРСР.
Важкохворий В. Ленін у день утворення СРСР продиктував свій лист «До питання про національності, або про “автономізацію”», у якому офіційне проголошення утворення СРСР оцінив негативно. Уже в перших рядках листа він висловив жаль, що «не втрутився досить енергійно і досить різко в горезвісне питання про автономізацію, яке офіційно називають, здається, питанням про Союз Радянських Соціалістичних Республік». Фактично В. Ленін зрівняв план автономізації й формування СРСР, хоча його власну ідею про двоповерхову федерацію партійне керівництво використало без вагань і суперечок. Він запропонував розглянути можливість повернення на наступному з’їзді рад до проблеми утворення СРСР, щоб залишити союз тільки для двох відомств — військового і дипломатичного, а в усіх інших сферах життя відновити самостійність республік. До його пропозицій ніхто не прислухався.
Об’єднавчий рух незалежних республік, розпочатий і керований центром, завершився формуванням СРСР, що стало певним компромісом між центром та керівництвом національних радянських республік. Увійшовши до складу СРСР, Україна втратила суверенітет, незабаром союзні республіки фактично перетворилися на адміністративні одиниці унітарної держави.
Роль України в оформленні організаційно-правових основ функціонування Радянського Союзу
Декларацію і договір про утворення СРСР було подано для доопрацювання на розгляд ЦВК союзних республік. Обговорення принципово важливих питань державотворення, особливо відносин союзних республік із центром, виявилося суперечливим і бурхливим.
Наприкінці січня 1923 р. Всеукраїнський ЦВК та Раднарком УСРР сформували низку комісій для підготовки питань, пов’язаних з утворенням СРСР. 16 лютого Раднарком УСРР, а наступного дня Президія ВУЦВК схвалили проект Договору про створення СРСР, у який було внесено до 30 поправок і доповнень. Більшість із них стосувалася уточнення прав Союзу і забезпечення прав республік. Декларацію ухвалили в редакції, запропонованій І Всесоюзним з’їздом рад СРСР. З урахуванням побажань республік ЦК РКП(б) висловився за двопалатну структуру ЦВК СРСР. Було вирішено обговорити детальніше це питання в республіках. У резолюції VII конференції КП(б)У (4—10 квітня 1923 р.) наголошено на необхідності чітко розмежувати функції Союзу й окремих республік, що мало допомогти ліквідувати існуючу в радянському апараті бюрократично-централізаторську тенденцію, надати республікам широкі бюджетні права і повноту прав у питаннях національно-культурного розвитку.
У цей період низка наркоматів РСФРР офіційно проголосили себе центральними союзними відомствами і вимагали від комісаріатів окремих республік негайного підпорядкування. Це викликало нові конфлікти та протести з боку всіх союзних республік під час роботи ХІІ з’їзду РКП(б) (17—25 квітня 1923 р.). Виступаючи на з’їзді, Х. Раковський запропонував утворити другу палату союзного ЦВК не з представників усіх союзних та автономних республік, а на засадах представництва чотирьох засновників Союзу — РСФРР, ЗСФРР, БСРР та УСРР. На думку голови Раднаркому УСРР, необхідно було забрати від союзних наркоматів 9/10 їхніх прав і передати їх національним республікам. У своїх виступах українські комуністи Г. Гринько, М. Скрипник порушували проблеми національно-культурного розвитку республік, державних відносин між суб’єктами СРСР. Їх підтримало декілька делегатів з інших радянських республік (зокрема, Грузії), але загалом відхилила більшість делегатів з’їзду.
Після ХІІ з’їзду РКП(б) Політбюро ЦК КП(б)У неодноразово розглядало питання, пов’язані з проектом союзного договору. Підсумком обговорення стало ухвалення українського проекту договору про утворення СРСР на об’єднаному засіданні Президії ВУЦВК і РНК УСРР 23 травня 1923 р. В українському варіанті проекту союзного договору пропонувалося: включити статтю про те, що територія республіки та її Конституція не можуть бути змінені без її згоди; загальносоюзними наркоматами СРСР залишити лише три (військових і морських справ, шляхів сполучення, пошти і телеграфу); наркомати закордонних справ і зовнішньої торгівлі перевести із розряду союзних до об’єднаних, а об’єднані наркомати продовольства, праці, робітничо-селянської інспекції — до розряду самостійних наркоматів республік.
Автори проекту вимагали надання Україні правового простору для державно-адміністративного, культурного та господарського розвитку. Вимоги уряду УСРР мали принципове конституційне значення, оскільки перетворювали СРСР на конфедерацію.
Український проект викликав обурення в Москві. Проти вимог представників УСРР рішуче виступив Й. Сталін. Настанови центру відразу підтримала централістська русофільська більшість ЦК КП(б)У на чолі з першим секретарем Е. Квірингом. У постанові від 20 червня 1923 р. ЦК КП(б)У висловився проти вимоги своєї урядової делегації. Відхилення українського проекту союзного договору означало зосередження неподільної влади в центрі, позбавлення юридичних і, власне, фактичних ознак суверенності УСРР як суб’єкта союзної держави.
25 червня 1923 р. проект Конституції, підготовлений розширеною комісією ЦВК СРСР, розглянула комісія ЦК ВКП(б), яка внесла в нього істотні доповнення і зміни. Доопрацьований проект Конституції СРСР надіслали в союзні республіки на розгляд і затвердження. 2 липня 1923 р. третя сесія ВУЦВК сьомого скликання, заслухавши доповідь голови Раднаркому УСРР Х. Раковського про союзне будівництво та союзну Конституцію, як і проект союзної Конституції, загалом його затвердила. Проект Конституції СРСР підтримали також ЦВК РСФРР, БСРР і ЗСФРР. 6 липня 1923 р. друга сесія ЦВК СРСР першого скликання ухвалила постанову про затвердження Конституції СРСР та негайне надання їй чинності. Після цього процес творення єдиної радянської держави перейшов до завершальної стадії.
Улітку 1923 р. Х. Раковського було зміщено з посади голови Раднаркому УСРР, він мав замінити Л. Красіна на посаді повноважного представника в Лондоні. Головою уряду УСРР призначили В. Чубаря. 10 жовтня 1923 р. спеціальною постановою ВУЦВК створено нову українську Конституційну комісію в складі Г. Петровського, М. Фрунзе і В. Чубаря, яка переглянула всі спірні питання в проекті Конституції СРСР, уточнила позицію України та внесла багато змін і доповнень, які знову спричинили дискусію.
Після тривалої внутрішньої боротьби українську опозицію було подолано, її пропозиції фактично зігноровано, а на VIII Всеукраїнському з’їзді рад 19 січня 1924 р. довго дискутований проект Конституції СРСР (у її централістській редакції) «одностайно ратифікували». Остаточне затвердження тексту Конституції СРСР відбулося на ІІ Всесоюзному з’їзді рад 31 січня 1924 р. Зміни до Конституції УСРР, у яких визначався її статус як союзної республіки, було внесено у травні 1925 р. на IX Всеукраїнському з’їзді рад.
Отже, УСРР із початку свого проголошення ніколи не мала реального суверенітету. Якщо по радянській лінії можна було говорити про поділ владних повноважень, то по партійній влада залишалася монолітною. Проблему відносин між РСФРР й УСРР розв’язано насамперед у ЦК РКП(б). Політична поразка українського керівництва в процесі конституційного оформлення Союзу РСР мала негативні наслідки для України, яка втрачала навіть формальні ознаки суверенності.
Попередня сторінка з ІСТОРІЇ УКРАЇНИ
До змісту ІСТОРІЇ УКРАЇНИ
Наступна сторінка з ІСТОРІЇ УКРАЇНИ