Індустріалізація та колективізація в Україні в 20-30-ті роки ХХ ст. УКРАЇНА В 20—30-ті РОКИ ХХ ст. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ
Соціалістична індустріалізація в Україні в 20-30-ті роки ХХ ст.
Наприкінці 20-х років ХХ ст. відбувалася різка зміна внутрішньої політики СРСР. Правляча верхівка зміцнила свої позиції і вже не потребувала компромісів для збереження власного панування. Уже наприкінці 20-х років Й. Сталіну вдалося установити режим особистої влади, власної диктатури, повністю підпорядкувати собі більшовицьку партію. Поєднання диктатури Й. Сталіна з монополією комуністичної партії в політичній сфері означало перемогу тоталітаризму в СРСР. Отримавши перемогу над опонентами, Й. Сталін і його прихильники зробили різкий перехід у політиці від непу до «воєнного комунізму» або до марксистсько-ленінського соціалізму з його спрощеністю і схематизмом.
Визначальними чинниками для сталінського керівництва, яке відмовилося від непу і визнало форсування соціалістичних перетворень правильним та необхідним, а адміністративні заходи і методи найефективнішими для їх здійснення, стали відданість марксистській доктрині й досягнення довоєнного рівня в економічному розвитку, на що і був розрахований неп.
Крім того, для обґрунтування радикальної зміни політичного курсу і переконання суспільства в необхідності переходу до форсованого будівництва соціалізму влада використала і певні об’єктивні внутрішні та зовнішні проблеми. Насамперед це труднощі, пов’язані із хлібозаготівельною кампанією восени 1928 р., а також погіршення наприкінці 20-х років відносин СРСР із низкою провідних капіталістичних країн, унаслідок чого було перебільшено загрозу нової війни й узято курс на швидке будівництво важкої індустрії. До внутрішніх проблем належало і фізичне та моральне старіння промислового обладнання. Наприкінці 20-х років середній вік обладнання в радянській країні становив 30 років, а фізична зношеність основних фондів промисловості ще 1 жовтня 1926 р. — 35%. Такий стан обладнання потребував неординарних заходів. Тим більше, що відчувалася технічна залежність СРСР від капіталістичних країн. У Радянському Союзі в 1928 р. було 12 верстатобудівних заводів, а в Німеччині — 250. Як аргумент для переходу до політики форсованої індустріалізації, утвердження адміністративно-командних методів керівництва, згортання товарно-грошових відносин застосовували й соціальну напруженість, породжену безробіттям, ліквідацію якого передбачав соціалістичний лад. Досягти цього можна було шляхом швидкого будівництва нових підприємств і створення робочих місць. Слабку технічну озброєність Червоної Армії партійно-радянське керівництво також використовувало для обґрунтування необхідності прискореної соціалістичної індустріалізації. За цієї умови можна було здійснити технічне переоснащення армії, яка на початку 1928 р. залишалася не моторизованою, тоді як західні держави вже здійснили відповідну реорганізацію своїх збройних сил.
Отже, більшовицьке розуміння шляхів і методів будівництва соціалізму знайшло сприятливе об’єктивне підґрунтя. Коли було відбудовано промисловість і сільське господарство, під тиском внутрішніх і зовнішніх труднощів керівники партії переконалися, що форсування темпів соціалістичних перетворень є правильним, а необхідною умовою цього можуть бути адміністративні заходи і методи. Незважаючи на те що неп дав порівняно непогані результати, відбулась ліквідація цієї політики. Й. Сталін закликав радянських людей до якнайшвидшого будівництва соціалізму в окремо взятій країні за будь-яку ціну.
Основою політики соціалістичного штурму став варіант першого п’ятирічного плану (1928—1929/1932—1933 господарські роки), директиви якого розглянув у грудні 1927 р. XV з’їзд ВКП(б). У квітні 1929 р. XVI конференція ВКП(б) ухвалила його оптимальний варіант, згідно з яким середньорічний темп приросту промислової продукції становив 20—22%. При цьому на розвиток групи «А» (виробництво засобів виробництва) було виділено основні фінансові ресурси, галузі групи «Б» (виготовлення товарів народного споживання) фінансувалися за залишковим принципом. Цей план передбачав першочергове посилення виробництва засобів виготовлення з метою наздогнати й перегнати капіталістичні країни.
Надаючи великої ваги розвитку важкої промисловості, перший п’ятирічний план установлював для країни неймовірні завдання: на 250% забезпечити загальне зростання рівня розвитку промисловості, причому лише важкої промисловості — на 330%. Планувалося витратити на капітальне будівництво 19,5 млрд крб (у чотири рази більше, ніж за попередні п’ять років). Оскільки необхідних коштів для такого швидкого будівництва промисловості не було, то Й. Сталін і його керівництво вирішили розв’язати проблему коштів шляхом «данини» або «надподатку» із селян. Організовано здійснити це можна було шляхом колективізації і «перекачування» необхідних коштів із колгоспів у промисловість. Тому іншим важливим завданням першої п’ятирічки стала колективізація. Передбачалося за п’ять років об’єднати в колгоспи 20% селянських дворів, в УСРР — 30%. По суті, ішлося про ліквідацію багатоукладності економіки і перетворення всієї робочої сили села, а також робітників міста на робітників державних підприємств, що забезпечувало державі контроль над громадянами, розширювало її панування над колись самостійним селянством. Однак незважаючи на те що завдання першої п’ятирічки були складними й науково не обґрунтованими, тобто нереальними, їх ще невиправдано підвищили. Уже в липні-серпні 1929 р. постановами ЦК ВКП(б), Раднаркому, ВЦВК СРСР збільшено планові завдання щодо кольорової і чорної металургії, нафти, тракторів, сільськогосподарських машин, електрифікації залізниць тощо. Було проголошено лозунг «П’ятирічку — за 4 роки». Проте Й. Сталін і його прихильники стверджували, що цей термін для основних галузей можна скоротити до 3 років.
Отже, розпочалося невиправдане прискорення індустріалізації. Замість планових 21,5% темпів зростання промислової продукції на другий рік п’ятирічки було встановлено 32%. А в контрольних цифрах на третій рік п’ятирічки (1931) — 45% замість 22% передбачених п’ятирічним планом. Тобто п’ятирічний план в остаточній формі виявився непотрібним, оскільки до щорічних контрольних цифр розвитку народного господарства вносили все нові корективи. Нехтування економічними законами, волюнтаризм у плануванні наперед визначали невиконання першої п’ятирічки.
Розпочате у 1929 р. директивне нарощування і до того нереально високих темпів індустріального розвитку та перехід до суцільної колективізації знаменували початок «сталінського стрибка» в соціалізм. Форсована індустріалізація потребувала суцільної колективізації, тому вони здійснювалися одночасно.
У планах індустріалізації особливе місце належало Україні. За роки першого п’ятирічного плану вона отримала понад 20% загальних капіталовкладень, а це означало, що з 1,5 тис. нових промислових підприємств, споруджених і реконструйованих за той час у СРСР, 400 припадали на Україну. Деякі заводи були гігантських масштабів. Зокрема, Дніпрогес (побудований у 1927—1932 рр.) став найбільшою гідроелектростанцією в Європі. Потужними на той час були металургійний комбінат у Запоріжжі, тракторний завод у Харкові. В Україні виникали сучасні промислові райони. Щоправда, масштаби і темпи промислового будівництва в УСРР у роки другої і третьої п’ятирічок зменшилися. Посилаючись на те, що в разі війни промислові центри України були б вразливими для нападу, економічні планувальники в Москві зосередили зусилля на розвитку промислових центрів Уралу. З огляду на це із 4,5 тис. заводів, які будували протягом другої п’ятирічки, лише 1 тис. розміщувалася в Україні. У третій п’ятирічці із 3 тис. запланованих заводів республіка отримала лише 600.
Незважаючи на те що сталінське керівництво експлуатувало трудовий ентузіазм робітників, їхню віру у «світле майбутнє», застосовувало з метою прискорення індустріалізації не лише адміністративно-командні, а й репресивні методи, грандіозних планів першої п’ятирічки не було виконано. Навіть офіційна радянська статистика свідчить, що середньорічний темп промислового зростання за роки першої п’ятирічки (крім першого року) становив лише 15,7%, тобто менше, ніж передбачалося директивами XV з’їзду ВКП(б), і набагато менше, ніж вимагали відкориговані у процесі виконання п’ятирічних завдань щорічні плани. Сучасні дослідники стверджують, що середньорічний приріст промислової продукції не перевищував 10%. Фактичний видобуток вугілля в Донбасі на 1933 р. становив лише 45 млн т, тоді як за п’ятирічним планом прогнозувалося збільшити його з 27 до 53 млн т, а під час «сталінського стрибка» в індустріалізацію — до 80 млн т. Відповідно, виплавку чавуну в Україні передбачалося збільшити з 2,4 млн т у 1928 р. до 6,6 млн т у 1933 р., а отримали на кінець п’ятирічки лише 4,3 млн т. Не було здано вчасно в експлуатацію значну кількість підприємств. Затвердженого обсягу виробництва легкої, харчової, хімічної промисловості взагалі не вдалося досягти навіть за весь довоєнний час.
Прискорення індустріалізації призводило до безладдя, браку у виробництві, аварій. Ці явища намагалися пояснити умисним завданням збитків, саботажем, диверсіями. Розгорнулися репресії, від яких найбільше постраждала технічна інтелігенція. У 1928 р. чекісти сфабрикували «шахтинську справу», після якої розпочалося організоване цькування фахівців дореволюційної формації. У суспільстві свідомо створювалася атмосфера психозу, пов’язана з викриттям шкідництва. Про крах першої п’ятирічки радянська офіційна пропаганда не повідомляла. Більше того, було оголошено про дострокове виконання завдань п’ятирічки за чотири роки та три місяці. Цей міф існував майже до кінця панування радянської влади.
Спроби побудувати народногосподарську систему поза товарно-грошовими відносинами поставили країну перед економічною катастрофою, тому з 1933 р. політика стрибкоподібного директивного нарощування темпів розвитку промисловості припинилася. На другу п’ятирічку (1933—1937) було запропоновано помірніші середньорічні темпи зростання промислового виробництва — 13—14%. Однак 9/10 капіталовкладень, як і в роки першої п’ятирічки, спрямовувались у важку промисловість, яка дедалі більше працювала на потреби військово-промислового комплексу.
Наприкінці 30-х pp. модернізація промисловості Української РСР стала реальністю. Було споруджено і реконструйовано сотні підприємств, що вивело Україну на рівень потужних індустріальних країн. Із 35 заводів-гігантів, побудованих у СРСР, 12 розташовувалися в Україні. До новобудов належали Запоріжсталь, Криворіжсталь, Азовсталь, Дніпрогес, Дніпроалюмінійбуд, Краммашбуд і Харківський тракторний завод. Гігантами серед реконструйованих об’єктів були Луганський паровозобудівний і чотири металургійні заводи: у Макіївці, Дніпродзержинську, Дніпропетровську й Комунарську (Алчевську). У Донбасі введено в дію майже 100 нових шахт. Виникли нові галузі в харчовій промисловості (маргаринова, молочна, маслоробна, хлібопекарська тощо), в Україні заново створювалася легка промисловість. За рівнем розвитку важкої промисловості Україна наприкінці 30-х pp. випереджала низку західноєвропейських країн і вийшла на друге місце в Європі за виплавкою чавуну, на четверте місце у світі за видобутком вугілля.
Проте успіхів у розвитку промисловості було досягнуто не оптимальними методами. Ціна соціалістичної індустріалізації виявилася дуже високою і не відповідала реальним можливостям суспільства. Її здійснення супроводжувалося невиправданими фінансовими, матеріальними і трудовими ресурсами, навіть людськими жертвами. Так, тільки на будівництві Магнітогорського металургійного комбінату померло від тифу, інших хвороб, відсутності належних умов для проживання і харчування 60 тис. осіб.
Індустріалізація радянського типу мала негативні економічні та соціальні наслідки. Насамперед в економічній структурі України виникли великі диспропорції. Переважальний розвиток важкої індустрії (її частка в промисловому виробництві збільшилася за рахунок валового випуску продукції із 68,7% у 1925—1926 pp. до 92,5% в 1938 р.) підривав сільське господарство (з нього «викачувалися» необхідні для індустріалізації кошти) і галузі легкої та харчової промисловості. У машинобудуванні України, яке за капіталовкладеннями в роки другої п’ятирічки вийшло на перше місце, дедалі більшої сили набирали спеціалізовані підприємства військово-промислового комплексу, який не працював на задоволення матеріальних та економічних потреб суспільства. Під час індустріалізації відтворювалася народногосподарська структура, подібна до дореволюційної, коли українська промисловість працювала на задоволення інтересів Росії. Український метал, вугілля постачалися насамперед російській промисловості.
Характерно, що промислові об’єкти, які споруджувалися в Україні в процесі індустріалізації, визначалися центральними союзними відомствами без погодження з республіканськими державними органами. Найбільші об’єкти, побудовані в Україні, одержали статус союзної власності і були вилучені з республіканського підпорядкування. В УСРР підприємства союзної промисловості виробляли 69,8% продукції, республіканської — 20,3 і місцевої — 9,9%. У 1932 р. ліквідували Всеросійську раду народного господарства (ВРНГ) СРСР і республіканські раднаргоспи, а замість них створили загальносоюзні наркомати важкої та легкої промисловості. Їм було підпорядковано 70% промислових підприємств, розташованих на території України. Отже, радянська модернізація промисловості поглибила підпорядкованість економіки УСРР центру.
Індустріалізація призвела до формування затратної економіки. Це зумовлювалося високою часткою ВПК у машинобудуванні, а також тим, що важка індустрія була відірвана від кінцевого споживача, працювала не на підвищення матеріального добробуту народу, а на задоволення своїх внутрішніх виробничих інтересів. Із року в рік нарощувався видобуток вугілля, щоб виплавляти більше металу для виробництва машин, які використовували у вуглевидобуванні.
У процесі індустріалізації остаточно сформувалися централізована, адміністративно-командна система управління, економіка командного типу, відбулося загальне одержавлення засобів виробництва, було ліквідовано ті ринкові відносини, які існували в умовах непу, праця на законодавчому рівні набувала примусового характеру.
Зависокі плани потребували інтенсифікації праці робітників, якої досягали двома шляхами. Перший — пробудження їх ентузіазму, для чого використовували соціалістичне змагання. 9 травня 1929 р. ЦК ВКП(б) ухвалив постанову «Про соціалістичне змагання фабрик і заводів», у якій зазначалося, що змагання — це не епізодична кампанія, а постійний метод роботи. Організацію змагання покладали на профспілки, а загальне керівництво ним — на більшовицьку партію.
У 1935 р. було розрекламовано рекорд вибійника шахти «Центральна-Ірміно» в Донбасі О. Стаханова, який з допомогою двох помічників вирубав за зміну 102 т вугілля, перевиконавши норму в 14,5 раза. Згодом він установив новий рекорд, добувши 227 т вугілля за зміну. Однак ці показники згодом були перевершені. Найбільшого виробітку в Донбасі досяг М. Ізотов, у якого О. Стаханов учився передових методів праці. 1 лютого 1936 р. М. Ізотов добув 607 т вугілля за зміну, виконавши майже 100 норм. Однак саме досягнення О. Стаханова використали для організації змагання за перевиконання норм виробітку — стахановського руху, який у ці роки охопив усі галузі промисловості, транспорт, будівництво, сільське господарство. Трудові подвиги широко пропагували. Рекорди стахановців були підставою для істотного підвищення норм виробітку і планових завдань. Це призводило до перенапруження виробничого процесу і неминучих зривів, що вважалися саботажем або шкідництвом. Саме змагання бюрократизувалося.
Другий шлях непомірної експлуатації радянських робітників, який застосовувала влада в процесі соціалістичної індустріалізації, — використання методів примусу, які дедалі більше домінували на виробництві. Тих, хто не виявляв ентузіазму, змушували працювати під страхом адміністративного покарання. Більше того, випуск бракованої продукції, пошкодження устаткування, верстатів кваліфікували як підривну діяльність, що передбачало арешт.
Широке застосування примусової праці закріплювалося і в законодавстві. У 30-ті роки використовували надзвичайні укази, постанови, відповідно до яких порушення трудової дисципліни каралося судом або людину оголошували ворогом народу. Так, 15 листопада 1932 р. було ухвалено постанову ЦВК і РНК СРСР, що передбачала звільнення людини з роботи з позбавленням її продовольчих і промтоварних карток у разі неявки хоча б на один день на роботу без поважних причин. Апогею примусова праця набула після указу Президії Верховної Ради СРСР від 26 червня 1940 р. Згідно з ним за прогул без поважних причин передбачалося покарання у вигляді «виправно-трудових» робіт за місцем служби терміном до шести місяців з утриманням до 25% заробітної плати. Отже, у 30-ті роки було ліквідовано економічні стимули до праці. Відмова від економічних методів управління промисловістю призвела на практиці до негативних результатів, якщо їх оцінювати з позицій перспективи суспільного розвитку.
Зрештою, зумовлений високими темпами капітального будівництва прогрес у промисловості слабко позначився на матеріальному добробуті народу, а індустріальна гонка в роки першої п’ятирічки призвела до погіршення життєвого рівня населення. У 1928 р. було введено карткову систему розподілу продуктів, а потім промтоварів, що діяла до 1935 р. Нормою стала практика примусової підписки на щорічні державні позики, започаткована з 1926 р. Високі темпи урбанізації ускладнювали і до того непросту житлову проблему.
Колективізація сільського господарства в Україні в 20-30-ті роки ХХ ст. Голодомор 1932—1933 рр.
Значно драматичнішими і радикальнішими були перетворення на селі, де по суті відбулася «друга революція», що супроводжувалася жорстокістю і страхіттями. Й. Сталін здійснив справжню війну проти селянства з метою колективізації сільського господарства, яка мала найжахливіші наслідки в українській історії.
Напередодні колективізації в УСРР налічувалося 54 тис. 770 сіл та хуторів, у яких мешкало 22 млн селян, із них 14,9 млн — самодіяльних, тобто працездатних, що мали власну справу. В Україні, за підрахунками В. Калініченка, існувало 4,6 млн селянських дворів. Напередодні суцільної колективізації селяни використовували 33,5 млн дес. сільськогосподарських угідь (95,8% земель в Україні).
Теоретичні підходи комуністичної партії передбачали заміну дрібного сільського господарства колективним. У 20-ті роки селяни, отримавши в умовах непу певну економічну самостійність, рідко вступали до колгоспів і радгоспів. Розробляючи перший п’ятирічний план, більшовики розраховували колективізувати 20% селянських дворів, а в Україні — до 30%.
Проте форсування індустріалізації вимагало широкої колективізації. За її допомогою Й. Сталін вирішив перевести необхідні кошти із сільського господарства у промисловість. Цього висновку він дійшов під час кризи хлібозаготівель 1927—1928 рр. Радянські плани розвитку промисловості спиралися на те, що держава зможе купити дешево зерно в селян, що дасть змогу забезпечити хлібом зростаючу робочу силу в містах і продати частину зерна за кордон для фінансування індустріалізації. Проте восени 1927 р. селяни відмовилися продавати хліб державі за запропонованими нею цінами, оскільки вони в кілька разів були нижчими від ринкових. Унаслідок цього на початок 1928 р. було заготовлено хліба на 128 млн пуд. менше, ніж рік тому. Навесні 1928 р. міське населення перевели на карткову систему. Головною причиною хлібної кризи стали низькі державні закупівельні ціни. Водночас значно завищували ціни на промислові товари.
Держава була монополістом у промисловості, тому навіть в умовах ринку вона могла завищувати ціни на промтовари. У період хлібозаготівельної кризи Й. Сталін запропонував для стабілізації ситуації застосування «надзвичайних заходів» і перехід до розгорнутого будівництва колгоспів та радгоспів, що і забезпечило б переведення засобів на користь індустріалізації. Цю настанову на використання «надзвичайних заходів» і форсування колективізації було висловлено в січні 1928 р. під час поїздки до Сибіру.
За допомогою грубого тиску на селян у січні-лютому 1928 р. в Україні заготовили 70 млн пуд. хліба. Під час кризи практикувалося здавання селянами хліба в рахунок державної позики, податку в рахунок майбутнього року. Тих, хто відмовлявся продавати хліб за низькими цінами, притягували до карної відповідальності за ст. 107 ЦК РСФРР і відповідними статтями союзних республік. Хлібозаготівельну кризу було подолано, але водночас ліквідовано і товарно-грошові відносини, тобто відбулося повернення до «воєнного комунізму». Уведення надзвичайних заходів перетворювало селянина із продавця на здавальника хліба. З весни 1928 р. уже розпочалося форсування колективізації, а восени 1929 р. — штурм. Не випадково 1929 р. Й. Сталін назвав «роком великого перелому». Офіційно курс на суцільну колективізацію проголосив листопадовий (1929) пленум ЦК ВКП(б). Форсування колективізації розпочалося тоді, коли для цього не було жодних передумов — ні психологічних, ні матеріально-технічних. У «рік великого перелому» один трактор припадав на 20 і більше колгоспів.
У постанові ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 р. щодо темпів колективізації Україну було зараховано до тих районів, де вона мала завершитися восени 1931 р. або навесні 1932 р. Для реалізації своєї політики комуністична партія направила на село тисячі міських робітників: восени 1929 р. — 15 тис., у січні 1930 р. — приблизно 47 тис., які в більшості були фанатично віддані «побудові соціалізму» і забезпечували проведення політики уряду.
Колективізація здійснювалася під гаслом боротьби проти куркульства і ліквідації його як експлуататорського класу. Т. зв. політика розкуркулення була найпоширенішою і найзухвалішою формою масового нищення українських селян, у т. ч. фізичного. Вона ґрунтувалася на сталінській «теорії» про загострення класової боротьби, яка стала керівництвом до дії напередодні масової колективізації. Проте визначити, хто є куркулем, було складно. Вважалося, що куркулі мають більше засобів виробництва, ніж середняки, і застосовують найману працю. У серпні 1929 р. Раднарком УСРР ухвалив постанову «Про ознаки куркульських господарств, на які поширюються правила Кодексу законів про працю УСРР». До них належали ті, у кого фінансово-ревізійні органи виявляли одну з таких ознак: використання найманої праці; наявність млина, олійниці, круподерні, просорушки, вовночухральні, цегельні із застосуванням живої тяглової сили та механічних двигунів; надання в оренду сільськогосподарських машин із механічними двигунами; заняття торгівлею, лихварством, комерційним посередництвом. Ці умови давали змогу різним уповноваженим із колективізації зараховувати до куркулів усіх селян, які мали хоча б примітивний реманент. Визначення ознак, як і сама постанова, були своєрідною зброєю проти селян, підставою для фізичної і моральної розправи, експропріації основних засобів виробництва, упокорення бунтівних українських хліборобів. Тому вже 30 січня 1930 р. вийшла спеціальна постанова ЦК ВКП(б) «Про заходи щодо ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації».
Підрахунки свідчать, що куркульські господарства становили від 4 до 5%. Насправді розкуркулюванням було охоплено до 15% селянських дворів. Тих, хто чинив опір, розстрілювали, вивозили в табори примусової праці на Північ, до Сибіру тощо. Розкуркулювання стало трагедією для селянства.
На початку 30-х років в Україні репресували понад 1 млн селян, із них приблизно 850 тис. депортували на Північ. Так перестала існувати велика частина найбільш працездатних і продуктивних господарів в Україні. Ліквідація куркульства як класу, тобто усунення значної кількості заможних селянських господарств (основних виробників сільськогосподарської продукції), з економічного погляду безглузда, а з морально-правового — антигуманна і спланована карально-репресивна злочинна акція. Вона була засобом знищення соціально-економічних основ капіталістичного ладу, національної самобутності народу, «розчищення шляху» для колективізації, своєрідним каталізатором соціалістичної реконструкції. У країні виникла гостра «зернова проблема», а уряд фактично поставив поза законом найпродуктивнішу частину селянських господарств.
Ліквідуючи куркулів, Й. Сталін здійснював наступ проти селянства взагалі. Насильницька колективізація та політика розкуркулення, які запанували в українському селі після відносно стабільного періоду непу, викликали спротив. Упродовж десятиліть в історіографії аграрних перетворень у СРСР ішлося про т. зв. терор куркулів, а про збройний рух опору українських селян навіть не згадували. Масові за формою селянські виступи, спричинені соціально-економічними перетвореннями в період соціалістичної реконструкції, мали виразний антиколгоспний, антирадянський характер. Лише впродовж 1928—1929 рр. в Україні було вчинено 1804 т. зв. терористичні акти проти представників партійних і радянських органів. Їх кількість постійно зростала, а форми опору ставали дедалі різноманітнішими.
У доповідній записці В. Балицького за березень 1930 р. зазначалося, що опір куркулів, починаючи від грудня 1930 р., поступово посилювався, а в січні-лютому став масовим. У січні 1930 р. лише в 15 виступах селян брали участь 2,5 тис. осіб. Станом на 10 березня 1930 р., згідно з доповідними записками ДПУ, антирадянськими виступами селян було охоплено 110 районів України.
В українських селах з антирадянськими настроями спостерігалися випадки і збройної боротьби. Проти повстанців використовували війська: територіальні частини Червоної Армії та ДПУ, оперативні загони міліції, воєнізовані групи активістів. У лісах зосереджувалися озброєні загони до 500 осіб. Під час збройних сутичок з обох сторін було вбито та поранено багато людей. Органи ДПУ лише протягом кількох місяців 1930 р. заарештували 25 тис. учасників руху опору, з них 656 розстріляно, 3 тис. 673 ув’язнено, 5 тис. 580 вислано. З прикордонної смуги виселили приблизно 15 тис. «контрреволюційних і куркульських елементів», а з 20 лютого до 17 березня лише із 29 округів депортували 17 602 «куркульські» родини (88 656 осіб, тобто в середньому 5 на родину).
Збройна боротьба тривала до початку літа, а протягом другої половини 1930 р. почала згасати. Спад руху опору зумовлений кількома причинами: зниженням темпів форсування колективізації, початком жнив, придушенням повстанського руху військовими частинами та міліцією.
Із другої половини 1930 р. активною формою опору стали масовий вихід селян із колгоспів, антиколгоспна агітація, індивідуальний терор проти активістів, поширення пісень та примовок «контрреволюційного характеру» («Віддав коня, віддав віжки, а сам іди в базар пішки», «Тато в СОЗі, мама в СОЗі, діти босі на дорозі», «Нема чобіт, тільки лапті, розіб’ємо СОЗ на клапті»). Протягом 1931 р., коли збройна боротьба 1930 р. завершилася, антиколгоспна агітація стала найпоширенішою формою опору.
Колективізацію Й. Сталін задумав як комунізацію з утворенням господарств максимального рівня усуспільнення. Під час кампанії з колективізації почали усуспільнювати корів, дрібну худобу, птицю. 10 грудня 1929 р. колгоспцентр СРСР розіслав на місця директиву, якою вимагав у тримісячний термін провести кампанію з усуспільнення продуктивної худоби і фуражу, а до тих, хто відмовиться, застосувати рішучі заходи впливу. На кінець весняної сільгоспкампанії 1930 р. потрібно було домогтися усуспільнення в районах колективізації робочої худоби — 100%, корів — 100%, іншої рогатої худоби — 80%, овець — 60%. Це спричинило опір селянства. Найпоширенішою формою протесту було вирізання селянами домашньої худоби, щоб не віддавати її до колгоспів. Так, поголів’я великої рогатої худоби в СРСР скоротилося із 60,1 млн в 1928 р. до 33,5 млн в 1933 р., свиней — із 22 млн до 9,9 млн, овець — з 97,3 млн до 32,9 млн (1934), кіз — з 9,7 млн до 3,3 млн, коней — з 32,1 млн до 14,9 млн (1935). Продукція тваринництва і птахівництва скоротилася в 1932 р. майже удвічі порівняно з 1928 р.: м’яса і сала — із 4,9 млн т до 2,8 млн т, молока — із 31 млн т до 20,6 млн т, яєць — із 10,8 млрд шт. до 4,4 млрд шт.
За період 1928—1932 рр. Україна втратила приблизно половину поголів’я худоби. Під тиском режиму, ОДПУ, в обстановці насильства до березня 1930 р. майже 3,2 млн селянських господарств України вступили до колгоспів (64,4% від загальної кількості в республіці), вони мали майже 20 млн га землі, тобто 71% селянського клину.
Політичне становище на селі залишалося складним. Незважаючи на загрозу розкуркулення, примусова колективізація фактично в комунній формі викликала значний опір селянства, у т. ч. і збройні селянські виступи. Це змусило Й. Сталіна тимчасово відступити. 2 березня 1930 р. газета «Правда» надрукувала нову редакцію зразкового статуту сільгоспартілі, у якому було чітко визначено, що саме слід колективізувати при утворенні колгоспу або вступі селянина в уже існуючий колгосп. Колгоспникам надавали право тримати корову, дрібну худобу і птицю, мати присадибну ділянку. У тому самому номері газети «Правда» опубліковано статтю Й. Сталіна «Запаморочення від успіхів», у якій генсек, прагнучи відмежуватися від жахливих наслідків колективізації і перекладаючи всю провину на виконавців його рішень, різко висловлювався про неприпустимість насильницьких методів колективізації, проголошував свободу виходу селян із колгоспів, створених усупереч їхній волі. Після статті Й. Сталіна було певною мірою послаблено адміністративний тиск на селян, і за три місяці майже половина колективізованих селян України повернулася до індивідуального господарювання.
14 березня 1930 р. вийшла постанова ЦК ВКП(б), яка за змістом повторювала сталінські вказівки. На 1 червня 1930 р. в Україні залишилося 20 тис. 850 колгоспів, що об’єднували 1 млн 823,2 тис. селянських господарств (36,1%). Вони мали 13 млн га усуспільненої ріллі (45,8%).
Деколективізація, що спостерігалася упродовж другої половини 1930 р. в українському селі, — наслідок масового селянського спротиву колгоспному руху. Вихід селян із колгоспів став формою їхнього пасивного і водночас мирного опору колективізації. У радянській історіографії його називали плинністю, а насправді це був масовий протест українських хліборобів проти насильства, соціальної несправедливості, відвертого грабунку.
Проте восени 1930 р. розпочалася нова кампанія, спрямована на прискорення колективізації. Замість адміністративного тиску було вжито податковий прес. Одноосібників обкладали величезними податками, за яких господарювання ставало практично неможливим. Крім того, їх у будь-який момент могли прирівняти до куркулів і розкуркулити. Тобто створювалися умови, які економічно унеможливлювали індивідуальне господарювання і селяни об’єднувалися в колгоспи. До кінця 1932 р. в республіці було колективізовано понад 80% посівних площ, 70% усіх господарств. На початку 1934 р. в Україні нараховувалося 24 тис. колгоспів, яким належали 4 млн селянських господарств та 85% їхньої колишньої землі. У колгоспах перебувало приблизно 20 млн осіб.
Наприкінці січня 1932 р. Наркомзем УСРР ухвалив постанову про організацію праці в колгоспах, постійну рільничу виробничу бригаду, відрядність, норми виробітку, розцінки та облік, що зобов’язувала колгоспи організувати до 15 лютого бригади, визначити обсяги продукції, земельну ділянку (від 100 до 500 га), затвердити постійну кількість працівників. Навесні 1933 р. почали діяти Тимчасові правила трудового розпорядку в колгоспах, розроблені Наркомземом УСРР. Колгоспників розподіляли по бригадах. Жоден колгоспник не мав права працювати в робочий час в іншому місці, крім колективу.
Унаслідок масової колективізації порушилася природна соціально-демографічна структура сільського населення, особливо в колгоспах. Зокрема, у 1930 р. налічувалося 8,6 млн колгоспників, з них у працездатному віці лише 4,3 млн (тобто половина), а напередодні колективізації продуктивна частина самодіяльного населення сягала двох третин. У 1932 р. в колгоспах УСРР нараховувалося 5,9 млн працездатних осіб, які не мали фізичних і вікових обмежень. Напередодні масової колективізації самодіяльне населення становило в українських селах 14,9 млн осіб. Отже, 9 млн українських хліборобів «зникли» в період розкуркулення, колективізації, голоду, масових репресій, переселень, осіли в колгоспах як непридатні. Упродовж 30-х та в наступні роки, незважаючи на зусилля влади, не вдалося повернути доколгоспну кількість самодіяльного сільськогосподарського населення в Україні. Крім того, було втрачено тип селянина-господаря.
Сформовані колгоспи, які теоретично вважалися самостійними кооперативними об’єднаннями, насправді перетворилися на державні підприємства. Майно колгоспів, земля, реманент хоча і належали до т. зв. колгоспно-кооперативної форми власності, але де-факто кваліфікувалися як державні. Колгоспи здавали всю свою продукцію державі за державними цінами. При цьому плани здавання хліба й іншої сільськогосподарської продукції колгоспам установлювали такі, що після їх виконання майже нічого не залишалося. Фактично діяла колгоспна продрозкладка. Колгоспники жили переважно за рахунок своїх присадибних ділянок.
Підірвані розкуркулюванням і колективізацією продуктивні сили сільського господарства дедалі більше деградували через ненормальні економічні відносини між державою і одержавленими колгоспами. До 1932 р. площа посівів в Україні скоротилася на 20%. У 1932 р. південь республіки охопила посуха. Водночас хлібозаготівельна кампанія взимку 1931—1932 pp. завершилася цілковитою конфіскацією зерна в колгоспів. Україна зазнала страшного голодомору 1932—1933 pp. Цей голод був породжений штучно. Урожай 1932 р. виявився лише на 12% меншим від середнього показника 1926—1932 pp. Проте після державних зимових заготівель 1932—1933 pp. з урожаю 1932 р. ні в колгоспах, ні в селян не залишилося нічого. Надзвичайна заготівельна комісія в Україні, яку очолював В. Молотов, з 1 листопада 1932 до 1 лютого 1933 рр. вилучила в селянському секторі 87 млн пуд. хліба, у радгоспах — 17,6 млн пуд. Загальна кількість хліба, вилученого з урожаю 1932 р., становила 261 млн пуд. Заготівлі з урожаю 1931 р., які тривали до кінця січня 1932 р., дали 440 млн пуд. Проте втрати зерна під час вирощування і збирання врожаю 1932 р. були набагато більшими, ніж у 1931 р. Зменшення надходжень хліба в державний фонд у 1932 р. не означало зростання хлібних запасів у селян. Навпаки, у них практично весь хліб був конфіскований державою. Торгівля хлібом заборонялася. 7 серпня 1932 р. ВЦВК і РНК СРСР ухвалили постанову «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів та про зміцнення суспільної (соціалістичної) власності», за якою розкрадання колгоспного майна каралося розстрілом. За жменю зерна, узятого з поля чи колгоспної комори для голодної сім’ї, передбачалося ув’язнення до 10 років. Народ охрестив цей акт «законом про п’ять колосків». 23 серпня 1932 р. ВЦВК і РНК СРСР ухвалили постанову «Про боротьбу зі спекуляцією», згідно з якою за спекуляцію продуктами сільського господарства і промтоварами призначалося позбавлення волі на термін від 5 до 10 років без застосування амністії.
Щоб адміністративно закріпити селян за колгоспами, Й. Сталін запровадив із грудня 1932 р. внутрішні паспорти для населення міст і новобудов. Мешканці сільської місцевості, яким паспортів не видавали, уже не могли легально влаштуватися в місті. Одночасно із запровадженням паспортної системи УСРР була оточена по периметру своїх кордонів загороджувальними загонами, щоб перешкодити появі голодних українських селян в інших республіках. Без спеціального дозволу заборонялося пересуватися залізницями. Фактично вся Україна була занесена на «чорну дошку» (згідно з постановою Політбюро ЦК КП(б)У від 18 листопада 1932 р., колгоспи, що «злісно не виконують держплану хлібозаготівлі», заносять на «чорну дошку»). Тільки за перші півтора місяці дії цієї директиви Й. Сталіна заарештували майже 220 тис. селян. Із них понад 186 тис. повернули в села, де вони померли від голоду. У жодному іншому регіоні СРСР не вживали подібних заходів.
Смертність від голоду почалася вже в останні місяці 1932 р. На зиму і весну 1933 р. припадає апогей голоду. Люди їли все: від товченої кори дерев, тирси, щурів, жаб до людського м’яса (!), а пошуки і вилучення хліба та харчів тривали.
На основі аналізу демографічної статистики 30-х років дослідники стверджують, що фактичні втрати населення України від голоду 1932 р. становили приблизно 150 тис. осіб. У 1933 р. унаслідок конфіскації всіх продовольчих запасів смертність у сільській місцевості УСРР набула масштабів голодомору. Жертвами українського голодомору-геноциду стали 7—10 млн осіб. Для порівняння: жертвами світових конфліктів у ХVІІІ ст. було 4,4 млн осіб, а у ХІХ ст. — 8,3 млн. Народжуваність у голодні роки знизилася. У 1933 р. в УСРР щодня голодною смертю помирало 25 тис. осіб, щохвилини — 17. Недарма англійський історик Р. Конквест порівняв тогочасну українську територію (на ній проживало майже 40 млн людей) з одним величезним гітлерівським концтабором, що знищив чверть населення. Водночас він зазначив, що приблизно 3 млн малих дітей померли від голоду.
Організаторам голоду потрібно було вдавати, що його не існує. Навіть у стенографічних звітах пленумів ЦК КП(б)У та протоколах Політбюро ЦК слово «голод» не згадувалося. Конкретні заходи партійних організацій, пов’язані з голодом, проходили в документації через «особливі теки». Цього табу в КПРС дотримувалися до грудня 1987 р.
Терор голодом, як і експропріація заможного селянства, був одним із методів утвердження колгоспного ладу. Було остаточно зламано опір селян колгоспній системі й суттєво підірвано сили в обстоюванні національних прав.
28 листопада 2006 р., ушановуючи пам’ять мільйонів співвітчизників, Верховна Рада України ухвалила Закон «Про голодомор 1932—1933 рр. в Україні». За ним публічне заперечення голодомору-геноциду визнається приниженням гідності українського народу і є протиправним.
Знищення внаслідок колективізації продуктивних сил села змусило уряд у роки другої п’ятирічки змінити політику. Реальну продрозкладку щодо колгоспів скасовували і замінювали поміркованішими (т. зв. твердими) планами хлібозаготівель, уводили деякі матеріальні заохочення для колгоспників. Водночас продовжував діяти і посилювався репресивний апарат. Колгоспи так і не стали самостійними кооперативними об’єднаннями. Лише в 50-ті роки їм удалося відновити і перевищити рівень 1928 р. з виробництва зерна і кількості поголів’я худоби.
Отже, насильницька суцільна колективізація призвела до страшних людських втрат і на десятиріччя загальмувала розвиток сільськогосподарського виробництва.
Попередня сторінка з ІСТОРІЇ УКРАЇНИ
До змісту ІСТОРІЇ УКРАЇНИ
Наступна сторінка з ІСТОРІЇ УКРАЇНИ