Нова економічна політика в Україні в 20—30-ті роки ХХ ст. УКРАЇНА В 20—30-ті РОКИ ХХ ст. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ
Перехід до нової економічної політики в Україні в 20-30-ті роки ХХ ст.
Головною причиною тимчасової відмови більшовиків від продовження курсу безпосереднього комуністичного будівництва, здійснюваного від захоплення влади в 1917 р. до весни 1921 р., стала глибока соціально-економічна і політична криза початку 20-х pp. ХХ ст. Радянська історіографія причини кризи пов’язувала переважно з господарською розрухою, зумовленою семирічною війною, спочатку світовою, а потім — громадянською. На території України, де воєнні дії тривали весь цей час майже безперервно, народне господарство справді зазнало істотних збитків. Не працювали металургійні заводи, шахти, було виведено з ладу 1/3 залізниць, панувало безробіття. Проте криза виробництва зумовлена насамперед попередньою політикою більшовиків, відомою під назвою «воєнний комунізм». Радянські історики обґрунтовували цю політику критичним періодом громадянської війни й іноземної інтервенції. Однак основи політики «воєнного комунізму» закладено ще до початку війни. «Воєнний комунізм» як політику, продиктовану умовами війни, було обґрунтовано вже тоді, коли спроба прискореного, безпосереднього переходу до організації виробництва і розподілу його на комуністичних засадах, насадження комуністичних відносин в усіх сферах суспільного життя зазнала невдачі і слід було теоретично виправдати перехід до нової економічної політики (непу).
«Воєнний комунізм» зумовлювали марксистсько-ленінська доктрина і переконання більшовиків у необхідності негайного утвердження в суспільстві після захоплення ними влади комуністичних виробничих відносин. Фактично «воєнний комунізм» і став спробою організації безринкового способу виробництва та обміну з властивою йому адміністративною моделлю, що ґрунтувалася на одержавленні власності та примушуванні до праці. Важливим був і зовнішньополітичний аспект «воєнного комунізму»: більшовики, намагаючись утілити в життя теоретичні схеми комуністичного суспільства, робили ставку на швидке наближення світової соціалістичної революції, завдяки перемозі якої пролетаріат радянської Росії отримав би необхідну промислову продукцію від розвинутих країн і налагодив безпосередній (такий, що не передбачає товарно-грошових відносин) обмін між містом і селом. Сувора економічна політика під час громадянської війни давала змогу забезпечити продуктами Червону Армію та російські міста, але значною мірою спричинила економічний розвал, оскільки зруйнувала ринковий механізм розширеного відтворення суспільного продукту.
Після закінчення війни жодних об’єктивних умов для форсування темпів соціально-економічних перетворень у напрямі скасування грошей і торгівлі та прямого розподілу життєвих благ не було. Незважаючи на це, правляча більшовицька партія продовжувала відповідно до комуністичної доктрини виключати з практики «приватнокапіталістичні методи відносин», тобто ще не придушені залишки товарно-грошових відносин. У грудні 1920 р. В. Ленін підписав декрети про безгрошовий відпуск продуктів за картками, безплатність палива, житла, комунальних і поштово-телеграфних послуг. Він підтвердив думку про необхідність переходу в найближчому майбутньому до безгрошового обміну. V Всеукраїнський з’їзд рад на початку березня 1921 р. поставив завдання завершити націоналізацію та концентрацію приватногосподарських підприємств. Отже, до весни 1921 р. більшовицьке керівництво дотримувалося започаткованого в 1917 р. курсу на негайну побудову комунізму, під яким розуміли суспільно-економічний лад без приватної власності й товарно-грошових відносин.
«Воєнний комунізм» загострив післявоєнну економічну розруху, викликав масове незадоволення населення, зумовив складне соціально-економічне становище в Україні. До закінчення громадянської війни було усуспільнено майже 11 тис. заводів, фабрик, шахт, із яких діяло (з перебоями і недовантаженнями) лише 4060. Промислове виробництво в Україні у 1920 р. становило 12% довоєнного рівня. Чисельність робітників промисловості України зменшилася наполовину порівняно з 1913 р. Рятуючись від безробіття й голоду, вони масово виїжджали з міст у сільську місцевість. Суттєве зниження життєвого рівня робітників супроводжувалося проявами невдоволення, пасивним опором, який полягав в уповільненні темпів праці, відкритими робітничими страйками. Заворушення були майже в усіх великих промислових центрах України. І хоча цей рух протесту мав чітко визначений економічний характер, більшовики усвідомлювали, що він швидко може набути ворожого їм політичного спрямування. Саме тому проти страйкарів часто застосовували жорсткі заходи, такі як закриття підприємств, арешти і відправлення до концентраційних таборів.
Негативні наслідки «воєнного комунізму» позначилися й на селянстві, у якого майже всю вироблену продукцію відбирали за продрозкладкою. Селянину дозволялося залишати собі тільки приблизно 30 фунтів збіжжя на місяць. Українські селяни в 1921 р. мали віддати державі 6 млн пуд. цукру, 111 тис. пуд. меду, 160 млн пуд. хліба, 23 млн пуд. картоплі тощо. Крім того, тривав колоніальний визиск України. На вивезення до радянської Росії в 1921 р. призначалося 100 млн пуд. хліба, 4 млн пуд. цукру, 114 тис. пуд. сала. Селяни відкрито висловлювали невдоволення продрозкладкою. До весни 1921 р. розкладку з урожаю попереднього року в Україні було виконано менш ніж на 40%. Створити державний хлібний фонд у запланованих розмірах не вдалося. Прагнучи зупинити деградацію сільськогосподарського виробництва, VIII Всеросійський з’їзд рад у грудні 1920 р. ухвалив закон про запровадження державних завдань на посів для кожного селянського господарства. Тобто, крім продовольчої розкладки, існувала ще й посівна. Радянська влада повертала селянство до становища, у якому воно перебувало напередодні реформи 1861 р. Тільки якщо раніше селяни працювали на поміщиків, то тепер вони змушені були працювати на т. зв. робітничо-селянську державу.
Отже, «воєнний комунізм» становив систему соціально-економічних і політичних заходів, що характеризувалася намаганнями більшовиків у період від захоплення влади у 1917 р. і до весни 1921 р. негайно здійснити побудову комунізму, запровадити відповідно до програмних настанов комуністичну систему господарювання, яка виключала приватну власність і товарно-грошові відносини, передбачала примусову та обов’язкову працю, вилучення в селян методом розкладки продовольства, націоналізацію та одержавлення промисловості, суворий централізм в управлінні економікою, розподіл державою матеріальних благ й організацію нею прямого продуктообміну між містом і селом. Оскільки курс більшовиків на негайну побудову комунізму зазнав краху, то їхню трирічну практику, що передувала непу, з виправдально-пропагандистською метою В. Ленін назвав «воєнним комунізмом». Тобто цей термін позначав систему тимчасових надзвичайних заходів, зумовлених громадянською війною та воєнною інтервенцією, що насправді не відповідало дійсності.
Після припинення воєнних дій невдоволення селян реквізиціями і забороною торгівлі різко зросло і набуло найгостріших форм — аж до відкритого опору. У 1920—1921 pp. в Україні діяло не менш як 40 тис. організованих повстанців. У повстанському русі брали участь усі верстви селянства, за винятком наймитів і бідняків, які об’єднувалися в комітети незаможних селян (комнезами), допомагали здійснювати реквізиції хліба й отримували 10—20% «здобичі». Селянський повстанський рух офіційна пропаганда подавала як політичний бандитизм, саботаж продовольчої політики радянської влади найзаможнішою частиною селянства — куркулями. Виступи селян і робітників стали своєрідним соціальним барометром, який засвідчив, що чинна система себе вичерпала.
Селянські повстання і заворушення жорстоко придушували червоноармійські частини під керівництвом В. Блюхера, П. Дибенка, Г. Котовського, О. Пархоменка та ін. Регулярній армії допомагали сформовані партійними і профспілковими організаціями частини особливого призначення. Боротьбу із селянськими повстанськими загонами очолили безпосередньо X. Раковський і М. Фрунзе. Розвиток бойових дій довів правлячому режиму, що розраховувати на перемогу в боротьбі з рухом селян, спираючись лише на військову силу, не можна. Масова участь селян у заворушеннях виражала їхнє ставлення до економічних основ «воєнного комунізму» й остаточно переконала більшовицьке керівництво в невідкладності радикальної зміни політики на селі.
Заворушення охопили й армію. У лютому-березні 1921 р. відбулося повстання військового гарнізону міста-фортеці Кронштадт і моряків Балтійського флоту.
У проявах породженого «воєнним комунізмом» протесту — селянських заколотах, робітничих страйках, повстаннях матросів і червоноармійців — комуністи побачили загрозу для своєї влади. Це й стало поштовхом до запровадження непу, відновлення ринку і товарно-грошових відносин. Проте, крім внутрішніх причин, були й зовнішні. Не справдилися сподівання більшовиків на світову пролетарську революцію, із якою В. Ленін пов’язував безпосередній перехід до соціалізму в Росії, вважаючи, що після радянізації розвинутих країн більшовицька партія отримає від них необхідну промислову продукцію і налагодить прямий товарообмін між містом і селом. Втрата на початку 20-х pp. перспективи отримати матеріально-технічну допомогу західного пролетаріату змусила більшовицький режим по-новому поставити питання про відносини між містом і селом, реалізовувати гнучкішу політику в ставленні до селянства. Отже, неп був наслідком переходу більшовиків від концепції світової революції до концепції капіталістичного оточення.
У своїх виступах і промовах 1921—1922 рр. В. Ленін неодноразово наголошував, що нова економічна політика стала вимушеним і тимчасовим відступом від побудови соціалізму. 20 листопада 1922 р. він публічно зазначив: «Із Росії непівської буде Росія соціалістична». Отже, вождь більшовиків не переглядав партійної доктрини, а лише припиняв на певний період запровадження комуністичного виробництва і розподілу. Упродовж цього періоду держава мала налагоджувати обмін продукцією між містом і селом через ринок, тобто здійснювати нову економічну політику. В. Ленін вважав, що неп вичерпає себе тоді, коли відбудована вітчизняна промисловість стане здатною постачати селянам товари широкого вжитку і виробничого споживання в обмін на їхню продукцію. І це зумовлювало приреченість непу в перспективі. Неп не був ленінським теоретичним відкриттям великої ваги. Ця політика — вимушене повернення більшовиків до ринкових відносин як єдино можливих за товарного виробництва. В. Ленін ішов тільки на тимчасовий компроміс із капіталізмом і не збирався відмовлятися від мрії створити соціалістичну економіку.
Уперше термін «нова економічна політика» В. Ленін оприлюднив на Всеросійській продовольчій нараді у червні 1921 р. Проте початком переходу до непу, хоч і не безпосереднім, стала резолюція X з’їзду РКП(б) «Про заміну розкладки натуральним податком», ухвалена 15 березня 1921 р. Затримка з вирішенням питання про заміну розкладки податком напередодні посівної кампанії могла призвести до цілковитого краху сільського господарства. Не кожний селянин був здатний узяти в руки зброю, щоб обстояти право розпоряджатися виробленою продукцією, але міг не засіяти землю, якщо знав, що держава все одно реквізує урожай. Запровадження продподатку означало капітуляцію державної партії перед селянством, або, як висловився на Х з’їзді РКП(б) Д. Рязанов, «селянський Брест».
Скасування продрозкладки означало фактичний перехід до ринкових відносин, хоча до червня 1921 р. В. Ленін допускав можливість торгівлі тільки в місцевому господарському обороті. Однак під тиском реальних обставин 16 червня 1921 р. у промові на Всеросійській продовольчій нараді він змушений був визнати можливість торгівлі в масштабі всієї країни, поставив на порядок денний питання про створення насамперед оптової державної торгівлі, регулювання приватної торгівлі через банки, податкові та кредитні установи, «оздоровлення» на цій основі грошового обігу.
Перехід до торгівлі та ринку В. Ленін вважав тимчасовим відступом, на зміну якому прийде новий соціалістичний наступ (ідеться про повернення до того плану соціалістичного будівництва, який більшовики здійснювали з перших днів своєї влади). Розглядаючи неп як засіб розв’язання конкретних господарських і політико-економічних завдань, М. Бухарін вважав, що його мета — розвиток продуктивних сил, зростання «соціалістичних форм і постійне витіснення та послаблення форм капіталістичних, ворожих соціалізму».
Тривалість непу В. Ленін визначав конкретно. «Мінімальний термін, — зазначив він у березні 1921 р. на Х з’їзді РКП(б), — протягом якого можна було б налагодити велику промисловість, щоб вона утворила фонд для підпорядкування собі сільського господарства, обчислюється в десять років. Цей термін — мінімальний, за нечувано сприятливих технічних умов. А ми знаємо, що ми перебуваємо в умовах нечувано несприятливих». У матеріалах до брошури «Про продовольчий податок», що вийшла друком у травні 1921 р., терміни «правильних співвідносин із селянством» В. Ленін визначив в інтервалі від 10 до 20 років. Отже, поправка на несприятливі технічні умови удвоє продовжувала прогнозовані терміни непу.
Загалом перехід до непу здійснювався протягом 1921—1923 pp. Неп передбачав систему заходів, спрямованих на використання «в інтересах будівництва соціалізму» товарного виробництва, ринкових відносин, економічних методів господарювання. Найважливішими серед них були: заміна продрозкладки продовольчим податком; запровадження госпрозрахунку; денаціоналізація частини промислових підприємств, насамперед дрібних і середніх; тимчасовий допуск приватного капіталу в економіку; легалізація приватного підприємництва; запровадження вільної торгівлі; децентралізація управління промисловістю тощо.
Проте, не відмовляючись від ідеї створення соціалістичної економіки, більшовицький уряд залишав під контролем держави такі «командні висоти» в економіці, як важка промисловість, банки, транспорт і зовнішня торгівля. Отже, нова економічна політика — це вимушене і тимчасове повернення більшовиків після провалу політики «воєнного комунізму» від управління економікою вольовими методами до її регулювання через хоча й обмежені, але ринкові відносини за збереження «командних висот» в економіці в руках держави.
Реорганізація економіки на непівських засадах та згортання непу в Україні в 20-30-ті роки ХХ ст.
Основне завдання непу зводилося до того, щоб заспокоїти селянство й забезпечити стимулювання його до збільшення виробництва продуктів. Відповідно до рішень X з’їзду РКП(б), надзвичайна сесія ВУЦВК ухвалила закон про заміну продрозкладки податком, а Раднарком УСРР видав декрет про його норми та розмір. Проте продподаток здійснювався на основі класових принципів: 10—20% його мали відраховувати до губернських фондів для задоволення потреб незаможного селянства.
Основна відмінність переходу до продподатку в Україні від Росії полягала в тому, що в республіці до нового врожаю виконували скорочену продрозкладку і це викликало невдоволення селян. Для перехідного часу ВУЦВК постановив зменшити хлібну розкладку на 45 млн пуд., тобто замість незданих 95 млн пуд. планувалося одержати лише 50 млн пуд. На основі рішень надзвичайної сесії ВУЦВК Раднарком УСРР 29 березня 1921 р. ухвалив закон про скорочення зернової розкладки на 1920 р. і податку на зернові продукти в 1921—1922 рр. Повністю звільнялося від здачі недовиконаної розкладки селянство Волинської, Катеринославської, Харківської і Чернігівської губерній. Для решти було встановлено зменшений розмір розкладки відповідно до відсотка її виконання: Олександрівська — 15 млн пуд., Полтавська — 13, Кременчуцька — 6,5, Київська — 5,5, Одеська — 3, Миколаївська — 3, Донецька — 2, Подільська — 1,5 млн пуд.
В ухваленій 29 березня 1921 р. постанові РНК УСРР визначено натуральний податок на 1921—1922 рр. в розмірі 117 млн пуд. замість розкладки на 1920—1921 рр. в 160 млн пуд. Причому з продподатку було виділено 18 млн пуд. хліба в губернські фонди для забезпечення потреб незаможного селянства.
Зменшувалася сума продподатку на 1921 р. і на картоплю (майже удвічі) — 15 млн пуд. замість 29 млн 354 тис. пуд. за продрозкладкою, на олійне насіння майже у 2,5 раза, на яйця — 139 млн штук замість 214 млн, на овечу шерсть — 71 890 пуд. проти 142 881 пуда за продрозкладкою. Декретом РНК УСРР від 8 липня 1921 р. «Про натуральний м’ясний податок» його розмір зменшено до 2 млн 400 тис. пуд. м’яса замість 6 млн 541 тис. пуд. за розкладкою 1920—1921 рр.
Збереження в УСРР продрозкладки, що супроводжувалася різким занепадом товарності сільського господарства, і перехід до продподатку стали основною соціально-економічною причиною голоду, який спалахнув у 1921 р. і посилювався у зв’язку із засухою та інтенсивним вивезенням хліба за межі УСРР (у 1921—1922 рр. до РСФРР було вивезено 27 млн пуд. зерна). На кінець року в республіці голодувало приблизно 8 млн осіб. Більшовицький уряд спрямував увагу закордонних організацій, які пропонували допомогу, на Поволжя. На Україну їхня діяльність поширилась у травні 1922 р. і лише в мінімальних розмірах.
Тільки в грудні 1921 р., коли продовольчі ресурси в УСРР практично вичерпалися і стало складно замовчувати інформацію про голод у республіці, влада послабила податковий тягар: із 117 млн пуд. зерна спочатку до 81,5 млн, згодом — до 75 млн, а остаточно він мав становити 68 млн 750 тис. пуд.
У 1922 р. українське селянство вперше за багато років припинило збройну боротьбу. Цього досягнула радянська влада шляхом поєднання репресивних та економічних заходів. Селянин уже знав, які податки має сплатити і яка продукція залишиться в його розпорядженні.
У травні 1923 р. всі податки із селянського двору було зведено до єдиного сільськогосподарського податку в грошовій формі. На гроші, які поповнили бюджет за цим податком, державні хлібозаготівельні організації купували зерно на ринку. Однак тенденція до розвитку ринкових відносин характеризувалася нестабільністю. З року в рік дедалі більшу частину незаможників звільняли від сплати податків. У 1925—1926 рр. податок не сплачувала 1/5 частина селянських господарств, тобто практично всі незаможники. Натомість заможні господарства переоподатковувалися і втрачали здатність нарощувати виробництво продукції на продаж. Звільнившись від страху реквізиції, селянські господарства відновили свою продуктивність. У 1925—1926 pp. виробництво зерна в УСРР майже досягло довоєнного рівня. Проте село не могло забезпечувати всіх потреб держави в зерні на експорт. Обмеженими залишалися і його можливості насичувати внутрішній ринок продовольством.
Уже з 1922 р. уряд УСРР змушений був поряд із державною торгівлею (яка не могла задовольнити навіть найменших потреб обміну) дозволити приватнопідприємницьку діяльність. 26 липня ухвалено постанову ВУЦВК, яка вперше узагальнила нормативні акти з регулювання підприємницької діяльності приватних осіб. Декрет РНК УСРР від 22 серпня 1922 р. «Про торгівлю» передбачав спрощення процедури одержання права на торгівлю. Достатньою підставою для цього вважали отримання патенту і реєстрацію його в районній міліції. Спеціальні свідоцтва, що видавали раніше органи міліції, визнавалися недійсними. З ухваленням цих законодавчих норм приватна торгівля почала швидко розвиватися. На березень 1923 р. 96,3% загальної кількості торговельних підприємств у республіці були приватними, у т. ч. в роздрібній торгівлі — 97,4%, оптово-роздрібній — 48,9%, оптовій — 18,7%.
На середину 20-х років на території УСРР діяло 75 тис. приватних торгових закладів. Проте радянська влада застосовувала планово-регулятивне обмеження приватного сектору, зокрема торгівлі, шляхом податкової і фінансово-кредитної політики та з допомогою адміністративних заходів. Вона намагалася використати приватний капітал для відбудови державної промисловості, обмежити його, а згодом і витіснити з економіки країни. Нагляд за цим здійснювали ЦСУ, Наркомфін, Робсельінспекція, тобто ключові державні органи влади. Наркомторг мав повноваження безпосередньо втручатися в діяльність приватних акціонерних товариств. Питома вага приватно-капіталістичної промисловості в гуртовій продукції УСРР поступово падала: із 6,1% в 1925—1926 рр. до 1,7% в 1928—1929 рр. Отже, уже у другій половині 20-х років основною формою економічного розвитку України ставала державна промисловість. Відбудова «по-більшовицьки» означала зміцнення державного сектору, використання кооперації та приватного сектору з перспективою їх ліквідації. Активне витіснення приватних господарств із ринку завершилося закриттям у 1927 р. 27 тис. приватних торговельних установ в УСРР і скороченням на 25% торгового обороту.
Визнання державою товарно-грошових відносин порушило питання про зміцнення бюджету і валюти. Перехід до ринкової фінансової політики розпочався в жовтні 1921 р. ВЦВК 10 жовтня 1921 р. прийняв декрет «Про заходи з упорядкування фінансового господарства» (4 січня 1922 р. його текст було продубльовано в постанові ВУЦВК під тією самою назвою). У декреті засуджувався поширений серед господарників погляд на фінанси як віджиле явище. Радянські та господарські органи закликалися до розроблення заходів зі збільшення державних доходів і здійснення політики найсуворішої ощадливості у витрачанні коштів, щоб максимально скоротити емісію радзнаків. 12 жовтня ВЦВК оголосив про заснування Державного банку з відділеннями на місцях. Держбанк мав налагодити грошовий обіг, сприяти розвитку економіки, заволодіти внутрішнім ринком і торговельним оборотом.
Із січня 1922 р. розпочалась деномінація радзнаків із розрахунку один новий карбованець за 10 тис. старих (одночасно з обігу вилучали старі гроші — думки, керенки тощо). 25 липня 1922 р. Держбанку було надано право випускати в обіг банкові білети, забезпечені золотом й іншими цінностями. Вони призначалися лише для кредитування народного господарства і випускалися у прямому співвідношенні до зростання потреб господарського обігу в грошах. Перші банкноти вартістю 10 крб назвали червінцями через червоний колір купюри. Вони з’явились у жовтні 1922 р., їх використовували в оптовому обороті або в розрахунках між державними підприємствами й установами. На початок 1923 р. питома вага червінців у сукупній грошовій масі не перевищувала 3%.
У січні 1923 р. було здійснено другу деномінацію радзнаків. В обіг увійшли нові карбованці, що дорівнювали за вартістю 100 крб 1922 р. або 1 млн крб попередніх років. Із середини року, коли державні підприємства почали видавати заробітну плату в червінцях, нова валюта стала вкорінюватися в економічному обміні між містом і селом. У жовтні 1923 р. її питома вага в сукупній грошовій масі зросла до 74%. У лютому 1924 р. в обіг увійшли казначейські білети. Одночасно з ними з’явилася срібна розмінна монета. Усі старі гроші вилучали з обігу.
Загалом грошову реформу провели впродовж 1922—1924 рр.: було відновлено грошовий обіг, банки та кредитні установи. Для державної влади, орієнтованої на знищення ринку, товарно-грошових відносин, ця реформа була певним досягненням. Вона забезпечила успіх непу і засвідчила, що втручання держави в ринкові процеси ефективне, якщо здійснюється грамотно, з урахуванням законів ринку. Однак не слід переоцінювати ефективності грошової реформи, оскільки в основі вона мала директивну настанову влади на максимальне обмеження державних витрат. Антиінфляційний курс супроводжувався рішучим звільненням від багатьох націоналізованих підприємств і заморожуванням заробітної плати в усьому державному господарстві. Матеріальне становище трудящих, зайнятих у сфері освіти і культури, у перші роки непу було дуже складним.
Нова економічна політика більшовиків у промисловості визначилася у другій половині 1921 р. 9 серпня 1921 р. В. Ленін підписав «Наказ Ради народних комісарів про впровадження в життя начал нової економічної політики». Згідно з ним держава мала утримувати переважно великі підприємства. Приватне господарювання допускалося здебільшого на дрібних фабриках і заводах, що здавалися в оренду. Держава залишила за собою понад 64% промислових підприємств і передала водночас кооперативним товариствам 14% фабрик і заводів, а приватним підприємцям — приблизно 22%. Отже, держава зосередила у своїх руках найпотужніші та рентабельні підприємства, а решту передала в кооперацію та оренду.
За порівняно короткий термін відбувся процес роздержавлення дрібних і частини середніх підприємств, тобто передання їх в оренду та приватну власність. Уже в 1921 р. в оренду було здано 5200 таких підприємств, тобто приблизно половину наявного фонду. Для управління економікою замість централізованих управлінь (главків) створювали трести, які почали працювати на засадах госпрозрахунку та об’єднували підприємства за галузевою, територіальною або змішаною ознакою. Фабрики і заводи, що входили до складу трестів, не мали статусу юридичних осіб. Навіть найбільші з них працювали як цехові підрозділи, без права виходу на ринок. Перші трести з’явилися восени 1921 р. Деякі з них були великими. Зокрема, у тресті «Донвугілля» об’єднали більшість потужних шахт Донбасу; на початку 1923 р. в ньому працювало 94 тис. робітників. Трест «Південсталь» сформувався із 15 металургійних заводів. Отже, за основну форму організації державної промисловості радянський уряд обрав трести, запозичивши їх від капіталістичної економіки.
Трестування державної промисловості відбувалося протягом 1921—1923 рр. Усього в УСРР з’явилося 24 трести, які об’єднували діючі підприємства всіх галузей промисловості. Майже відразу утворювалися синдикати — організації для закупівлі сировини, планування торговельних операцій і збуту однорідної продукції групи трестів. Діяльність синдикатів, улаштування оптових ярмарків і заснування товарних бірж формували ринок засобів виробництва. Проте новизна полягала в тому, що керівники державних підприємств мали діяти на основі господарського розрахунку, пристосовуючись до ринку і забезпечуючи самоокупність підприємств.
Однак трестівський госпрозрахунок не був повноцінним, оскільки не стосувався кожного підприємства. Коли самоокупність не досягалася, то держава покривала збитки з бюджету. Ринок, на який виходили госпрозрахункові підприємства, був відмежований від світового ринку монополією зовнішньої торгівлі. Він залишався практично повністю монополізованим, тобто позбавленим конкуренції підприємств інших форм власності. Як наслідок, зміни у промисловості не дали таких очевидних і швидких результатів, яких було досягнуто в сільськогосподарському виробництві. Валова продукція підприємств, підпорядкованих Українській раді народного господарства (УРНГ), у 1925—1926 господарському році становила 91% її обсягу 1913 р.
Отже, більшовицьке керівництво не змогло перейти до справді ринкових методів господарювання в економіці. Запозичені від капіталістичного господарювання в роки непу зовнішні форми організації економіки (трести, капітал, прибуток тощо) були значною мірою лише імітацією ринкових відносин, а сам ринок — штучним. Нова економічна політика не могла остаточно стабілізувати економічний розвиток. Брак повноцінних товарно-грошових відносин між селом і державною промисловістю призводив до кризових явищ в економіці: «криза збуту» 1923 р., товарний голод 1924 p., зростання інфляції та товарний голод 1925 p., криза хлібозаготівель узимку 1927—1928 рр. тощо. Останню кризу, породжену невідповідністю низьких державних закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію високим цінам на товари промислового виробництва, більшовицьке керівництво використало як привід для відновлення конфіскацій хліба і згортання непу. Хоча відкрито про це ні Й. Сталін, ні його оточення не говорили. Більше того, були заяви, що неп триває, але перебуває на завершальному етапі. Насправді для боротьби із хлібозаготівельною кризою запроваджувалися надзвичайні заходи. Державним органам надавалося право притягувати селян, винних у саботажі хлібозаготівель, до карної відповідальності.
У січні 1928 р. Й. Сталін виїхав у Сибір і у виступах перед місцевим партійно-радянським активом виклав таку програму дій: вимагати від куркулів негайної здачі всіх надлишків хліба за державними цінами, а в разі відмови — застосувати надзвичайні заходи і конфіскувати надлишки; у найближчі три-чотири роки провести часткову колективізацію сільського господарства, а згодом і суцільну.
Хлібозаготівельну кризу 1928—1929 рр. Й. Сталін хотів подолати через узаконення надзвичайних заходів, що мало полегшити державі здійснення суцільної колективізації. 28 червня 1929 р. ВЦВК і РНК РСФРР ухвалили постанову «Про поширення прав місцевих рад щодо сприяння виконанню загальнодержавних завдань і планів». 3 липня вона була продубльована ВУЦВК і РНК УСРР. Запроваджувались обов’язкові планові завдання із хлібоздачі з розкладкою на село за принципом самообкладання. Якщо господар ухилявся від поставок зерна за завданнями сільських сходів, то сільрадам дозволяли штрафувати його в межах п’ятикратного розміру вартості хліба, визначеного завданням. Груповий опір розкладці або ухиляння від продажу хліба після накладання штрафних санкцій тягли за собою звинувачення за ст. 57 і 58 Кримінального кодексу УСРР, що передбачали конфіскацію всього майна чи депортацію у віддалені райони СРСР.
Головною і визначальною причиною, що спонукала компартійно-радянське керівництво згорнути наприкінці 20-х pp. неп, була відданість більшовиків ідеї побудови комуністичної економіки. Необхідні умови для цього, на думку Й. Сталіна та його прихильників, уже сформувалися, оскільки за допомогою непу економіку країни загалом було відбудовано і поставало завдання індустріалізації та створення матеріально-технічної бази соціалізму.
Попередня сторінка з ІСТОРІЇ УКРАЇНИ
До змісту ІСТОРІЇ УКРАЇНИ
Наступна сторінка з ІСТОРІЇ УКРАЇНИ